Ця книга присвячується



Сторінка3/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

ПЛАВАННЯ ПОБЛИЗУ БЕРЕГІВ

 

(25–27 травня 1952 р.)  



Спочатку між Джеком і мною западає гнітюча мовчанка. Наше майбутнє видається нам невідомим, таємничим, і ми вже відчуваємо на собі його тягар. Вітрила ми не піднімаємо. Джек боїться, що воно не витримає рвучкого вітру, і вирішує поступово випробувати його надійність, а заразом і щогли. Щоб нас не знесло вітром до Ніцци, ми вперше скористалися плавучим якорем [5] . «Єретик» покірно слухається і повертається носом до італійського берега. Нарешті розвиднілося. Коли ранковий туман розтанув, ми побачили, що берег загрозливо наближається до нас. Треба було негайно відпливти якнайдалі у відкрите море, щоб уникнути зустрічі з численними мисами, які виступали далеко на схід і були небезпечною перешкодою на нашому шляху. Попереду нас чекало багато пасток: мис Ферра, мис Антібський, Леренські острови. Далі йшли мис Камара і острів Леван, який навіть оптимісти із числа наших прихильників вважали за незбориму перешкоду для чоловіка. Відразу ж за островом Леван берег повертав на захід, і перед нами відкривалися неосяжні морські простори. Вітер ущух, і ми підняли вітрило. Зробити це виявилось не так легко, бо щогла була укріплена аж на самісінькому носі човна. «Єретик» скидався на ванну, закриту спереду і відкриту ззаду. Вільного місця лишалося мало: доводилось тулитися на площі два метри завдовжки і метр десять сантиметрів завширшки. Ми не наважувалися ходити по тенту носа «Єретика», боячись прорвати неміцний брезент. Щоб добратися до щогли, доводилося робити карколомні, акробатичні вправи, балансуючи на одному з бортових поплавців. Повертатися було ще важче. Найчастіше я добирався до щогли плазом. «Єретик» пришвидшував хід. З напнутим вітрилом і натягненим шкотом він гордо різав хвилі, лишаючи позаду спінений слід, що зовсім не відповідав скромній швидкості човна. Але ми відчували, що все ж рухаємось уперед. Круті буруни, які лишалися за кормою, допомагали нам визначати на око швидкість «Єретика». Пізніше я навчився робити це інакше: дивився, наскільки сильно напнуто вітрило і натягнуто шкот. Зараз ми ледве робимо півтора вузла за годину, але все-таки пливемо. Близько 11-ї години вітер затих. У цей час ми перебували якраз напроти мису Ферра. Як бачите, не так легко стати потерпілим від корабельної аварії! Тиша гнітить нас, але нам не хочеться порушувати мовчанку, кожен думає про найдорожче, що він залишив на березі. Тепер, коли ми, нарешті, можемо об'єктивно і спокійно оцінити те, що сталося, нас огортає сум. Образи друзів і близьких знову зринають у спогадах. Ми вже не безстрашні герої, а звичайні собі смертні, якими й були насправді. Щоб якось розвіятись, влаштовуємо нараду. Кожен з нас намагається показати, що він незворушний. І от виявляється, що найважче для нас — розмовляти нормально: ми весь час переходимо на шепіт. Проте нам ясно, що так довго не може тривати, інакше страх почує наші молитви і запанує над морем. Користуючись штилем і тимчасовим перепочинком, ми заходилися приводити в порядок усе наше спорядження, щоб воно було готове для тривалого життя в морі. Насамперед ми закидаємо дві доріжки з блешнями — треба забезпечити себе «харчами», потім складаємо розпорядок на всю добу — зробити це на суходолі не мали змоги, хоч і довго готувалися до подорожі. Насамперед, як організувати вахти? Протягом дня один з нас сидить за кермом, а другий у цей час відпочиває. А от як бути вночі? Це велика проблема! У такому неспокійному морі, як Середземне, завжди плаває багато кораблів, і тому необхідно, щоб один з нас був на вахті. Ніч ми поділили на частини, чи, вірніше, на дві вахти: один чергував з 20-ї до 1-ї години ночі, а другий — з 1-ї до 8-ї години ранку. Кожну річ ми поклали так, щоб можна було при потребі схопити її відразу навіть у цілковитій темряві. В передній частині «Єретика» під брезентом, у водонепроникних мішках, розмістили найважливіші речі: фотоприладдя, кінокамеру і фотоплівку, лоції, секстант, медикаменти, засоби сигналізації на випадок нещастя, запечатаний при виході з порту непорушний запас харчів та інструменти для ремонту човна. Компас разом з компасною коробкою було поставлено перед рульовим, який повинен був не зводити з нього очей. Час було щось попоїсти, а риба й не думала клювати. Тоді замість плавучого якоря ми причепили планктонну сітку — вона теж виконувала роль якоря та до того ж ще й збирала їжу. Приблизно за годину ми виловили зо дві столові ложки планктонної гущі, досить приємної на смак, але гидкої на вигляд. Мушу сказати, що Джек дивився на мене з острахом, коли я наминав свою порцію. Та нарешті й він обережно покуштував. При цьому на обличчі у нього була така відраза, начебто йому, як тому європейцеві, що заблукав до індійського племені сіу, запропонували варення із слимаків. Але, на превеликий подив Джека, страва здалася йому досить смачною, і в глибині душі я святкував перемогу. Коли зайшло сонце і той чудовий весняний день скінчився, наше перебування в морі на цьому єретичному човні вже здавалося нам цілком нормальним явищем, і від нашого занепокоєння не лишилося й сліду. Моя теорія підтверджувалась і перемагала. Варто перебути на човні лише перші години, а далі починаєш призвичаюватись. Джек, щоправда, боявся вживати морську воду і ждав непевної здобичі або мало можливого дощу, щоб напитися вдосталь. Незважаючи на мої поради, він уперто відмовлявся од морської води. Джек був поганим прикладом для наслідування, пересторогою для тих, хто йде за встановленою традицією. Навіть мій приклад не переконав його! Правда, на березі мій висновок здавався йому цілком правильним і бездоганним. Він навіть ладен був підтвердити його експериментом. Та тільки-но Джек опинився в умовах справжнього потерпілого, як «табу», накладене людиною на морську воду, позначилось і на його свідомості. Отак і зустрілися в одному рятувальному човні два типи потерпілих: класичний «ортодоксальний» тип і сучасний «єретик». Мене повертає до дійсності голос приятеля. — Алене, вже третя година… на березі ждуть нашої передачі. Може, скористаємося з штилю? — Що ж, спробуймо. Ми не покладаємо на радіо особливих надій. Про це подбав перед відплиттям Жан Ферре. Ми знали, що наш передавач — лише лабораторний прилад і його може пошкодити навіть найменший поштовх. Ми знали також, що волога обов'язково зіпсує ізоляцію, що передавач не працює і не працюватиме. Але ж була третя година… Радіолюбителі середземноморського узбережжя, нічого не знаючи про наше вбоге технічне спорядження, довго шукали потрібну хвилю. — Третя година, — повторив Джек. Я згадав про свою дружину, що залишилась у Монако, про женевське радіо, про воду, від якої ми відмовилися, щоб узяти апаратуру. Уявив собі, як о 4-й годині дзвонитимуть дружині: «Ось уже цілу годину ми його шукаємо!..» А що, коли Жан Ферре помилився? Що, коли це устаткування було зроблене спеціально для мене, як запевняли радіотехніки? Може, ми зуміємо встановити зв'язок із землею? У мене знову зажевріла надія. Це плетиво проводів, з'єднання ламп уже не здавалося мертвим. Воно повинно ожити! Не могли ж, зрештою, жорстоко посміятися з двох людей, які вирушали в таку подорож! — Джеку, ану піднімімо антену! Підняти антену!.. Ви коли-небудь робили спробу пускати паперового змія, сидячи в кріслі? Тільки наші «радіотехніки» могли подумати, що ми здатні зробити цей фокус — підняти змія з антеною, стоячи на триметровій площадці! Ну, мабуть, і вигляд тоді ми мали! Спотикаючись і розмахуючи руками при кожному ударі хвилі, ми намагалися зробити чудо. Справа скінчилася тим, що змій врізався в хвилю і загойдався, ні на що більше не придатний. Нас пойняв жах. А що, коли, незважаючи на запевнення друзів, там, на землі, все ще сподіваються почути нас? Джек прилаштовує «запасну антену» — звичайне вудлище. Наша щогла разом з вудлищем має заввишки всього лише п'ять метрів над рівнем моря — це висота середніх хвиль. З усією можливою обережністю я ставлю контрольну лампу, вмикаю амперметр і звертаюся до Джека: — Крути! З-під ніг Джека чути гарчання генератора. На секунду мені здалося, що крізь моє тіло пробігає якийсь таємничий струм. Лампи зажевріли. З почуттям, яке буває, мабуть, у людини, що випускає останню кулю, я натис на ключ апарата Морзе… Я повторив це сотні разів, крутив усі ручки, перевірив усі контакти, на палець «спробував» обіцяні нам 250 вольт… Усе марно. Однієї краплі води, одного струсу було досить. Я не сказав Джекові ні слова, та він і сам зрозумів усе і перестав крутити генератор. Ми пильно глянули один одному в очі. «Усе, от тепер уже справді все, ми самотні». Вечір першого нашого дня в Середземному морі згасав у чудовій за своїми тонами і барвами заграві. Праворуч від нас запалав огонь Антібського маяка, який ми впізнали завдяки «Книзі маяків» [6] . І ось нарешті сталося чудо, на яке ми й розраховували: з берега подув вітер і погнав нас у відкрите море. Ті, хто присягався, що через дванадцять годин нас приб'є до берега, зазнали поразки. Це була перша справжня перемога на початку плавання, і вона додала нам хоробрості та мужності. Настала перша ніч. Мені випало нести вахту до першої години. Надалі ми вирішили мінятися вахтами і дуже швидко переконалися в доцільності цього, бо перша вахта — з 8-ї години вечора до 1-ї години ночі — була хоч і коротша, але набагато важча, ніж друга. Якщо вдень наші рухи були досить вільні, а інколи навіть ризиковані, то вночі ми не могли дозволити собі такої розкоші. Вночі рульовий сидів біля стерна, спершись спиною на рятувальний жилет, а компас стояв у нього між коліньми. Таку незручну позу ми придумали спеціально для того, щоб часом не заснути вночі. Ноги рульового торкалися краєчка брезента, яким вкривався товариш. Щоб було де спати, ми всі речі розмістили вздовж лівого борту нашої «ванни» і звільнили площу завширшки шістдесят сантиметрів і завдовжки метр вісімдесят. Тент правив нам за ковдру, а надувні мішки за подушки. Зараз Джек спить. Але я не самотній на вахті. Як тільки на море впала темрява, навколо завирувало життя. Мешканці морських глибин підпливають до човна, неначе хочуть роздивитися, хто ми такі. Ніч сповнена химерними примарними звуками, які спочатку лякають, а потім стають звичними. Виявляється, що це всього-на-всього сопіння дельфінів та сплески риб. Плескіт і шурхіт хвиль зливаються в сонний, одноманітний шум, серед якого інколи можна почути якісь зітхання, наче голос соліста в оркестрі, що грає під сурдинку. «Море, безкрає море, де плюскіт хвиль в собі ховає тишу» [7] . Так. Справді, хороше сказано! Спокійне дихання моря може здатися таким же мовчазним, як і величний спокій гірських вершин. О, які відносні поняття тиші та шуму! Пригадуєте того мірошника, що прокидався, коли зупинялося жорно? І тиша часом буває такою виразною, як і звук. Бах, видатний майстер оркестровки і гармонії, міг же використати чудовий акорд тиші в «Токкаті ре мінор». Шедевр в органній музиці побудовано на паузі!  

* * *

 

Вітер повівав собі, і наш човен потихеньку плив. Бриз з суходолу дув протягом усієї першої ночі. Щоб потрапити в зону постійних вітрів, ми розраховували передусім на чергування вітрів з суходолу і з моря. Вранці море «видихає» повітря, і бриз летить на материк; потім воно завмирає, щоб зібратися з силами, а ввечері «вдихає» вітер. Глибоко дихає океан. Повітряні хвилі мчали нас наче на гігантській гойдалці [8] . У першу ж ніч ми переконалися, що вартувати просто необхідно. Ми зустріли з десяток кораблів. Наш сигнальний ліхтар висів дуже низько над водою, був мало помітний і не міг гарантувати нам безпеку. Тоді ми вирішили використати інші засоби, які були в нашому розпорядженні. Коли з'являвся корабель і нам здавалося, що він загрозливо насувається на нас, ми освітлювали електричним кишеньковим ліхтариком вітрило «Єретика». У темряві ночі виразно світилася велика пляма, яку повинні були побачити здалеку. Яке дивне видовище являла, мабуть, ця світлова пляма серед моря, час від часу виринаючи з западин на вершечки хвиль! Чи не викликала вона в пам'яті деяких моряків спогадів про морські легенди? Чи не здавалося їм, що вслід за цим ось-ось з'явиться Та, що біжить по хвилях, або Летючий Голландець? А може, наш «корабель-привид» просто ніхто не помічав, незважаючи на всі маніпуляції з світлом? Нарешті моя вахта закінчується, і я передаю стерно товаришеві. Ранком 26 травня я солодко спав, коли мене раптом збудив Джек. Спросоння я довго не міг зрозуміти, де я і що зі мною. Пам'ятаю, щось подібне я вже переживав у дитинстві, коли одного разу прокинувся в кімнаті готелю. І ось тепер мені пригадалося раптом те старе, забуте відчуття. Згодом я відчував те саме, коли досяг Антільських островів і вперше після тривалої мандрівки прокинувся на суходолі. Як ми й передбачали, вітер змінив напрямок, і нас гнало просто до берега. Тоді вперше ми опустили в хвилі аварійні кілі, намагаючись іти під кутом 90° до бризу. Це найбілье, на що «здатний» наш «Єретик», бо пливти проти вітру він не міг. Кілі справді допомагали. Хоч наша швидкість зменшилася до одного вузла за годину, ми все ж не наближалися до небезпечного берега, а пливли паралельно йому. Дедалі відчутнішим ставав голод. Досі нам просто здавалося, що «сніданок запізнюється». Тепер же нас переслідувала настирлива думка про їжу, а в шлунку виник біль. Якщо не брати до уваги цієї неприємності (вона для мене не була несподіваною), я почував себе цілком бадьоро. Джекові було трохи гірше. Він погодився на мою пропозицію і дав себе оглянути. У роті в нього пересохло, язик обклало. Джека мучила спрага, але він уперто відмовлявся пити морську воду. Мій приклад мусив би його переконати, бо я систематично пив морську воду згідно із «заздалегідь складеним планом» і почував себе добре. Та коли спрага для мене зовсім не існувала, а мій супутник стійко переносив її, то голод все дужче й дужче дошкуляв і мучив нас. Згадки про бутерброди, від яких ми відмовилися перед від'їздом, краяли наші серця. Ці бутерброди ввижалися нам як щось реальне і були такі спокусливі, що ніякі делікатеси з найкращих меню не могли йти в порівняння з ними. Від однієї думки, що «ми ж могли їх з'їсти!», муки голоду ставали нестерпнішими. Отоді я зрозумів, що то значить людське бажання і розчарування. Пополудні, відпочиваючи після вахти, я почав пригадувати сніданки, які ми наминали в госпіталях Булоні та Ам'єна. Інколи навіть пробігала підступна думка: «Тобі так було добре в чудовому затишному місті; якого ж біса ти поліз у це пекло?» Симпатичні дельфіни, граючись, виплигували з води за якихось десять метрів од «Єретика». Вони не боялися нас, їхня присутність підбадьорювала, наче ми були серед друзів. І потім, якщо вони ловлять рибу, то чому б і нам не зловити її? На жаль, у нас, крім ложки планктону, нічого було їсти. Ми могли б, звичайно, націдити його більше, але планктонна сітка, що правила водночас і за плавучий якір, уповільнювала швидкість руху човна, а не скористатися сприятливим вітром поблизу берега було б нерозсудливо і небезпечно. Нарешті десь надвечір після довгих умовлянь Джек погодився випити морської води. Він ковтнув кілька разів. Я пояснив, що коли він зараз не почне пити, то згодом обезводнення його організму дійде до такої межі, що вживання морської води нічого не дасть або ж буде небезпечним. Нарешті він погодився, і я полегшено зітхнув. Наступного дня всі ознаки обезводнення мали зникнути. Спрага теж мине. Нас дуже тішило це навернення в єретичну віру. Настрій наш став просто чудовий. Протягом наступних ночей ми одержували приємний дарунок: щоранку збирали близько півлітра прісної води, яка конденсувалася на дні човна, так само як випадає роса на щільно закритому наметі. Повітря було дуже насичене вологою, і ми збирали за допомогою губки значну кількість води. Вона була зовсім прісною, бо жодна краплина морської води ще не потрапила в човен. Ця вода, звичайно, не могла нас задовольнити, але все ж вона підтримувала наші сили. Адже це була прісна вода! Якою смачною здавалася вона! Сутеніє. Вітер, казати правду, добре-таки дратує і доводить нас до розпачу. Цілісінький день він міняв напрямки: то дув поривчасто, то зовсім стихав. Кожні десять хвилин — то шквал, то штиль. А тут ще й море починає хвилюватися. Та наш човник геройськи тримається проти цього осоружного, справді «огидного» Середземного моря. Невже я не помилився і наш «Єретик» — ідеальний рятувальний човен? Весь день ми не бачили берегів. Проте знали, що вони недалеко від нас і ховаються десь там у тумані та вологих випарах нагрітого сонцем моря. Джек не міг визначити за секстантом місце знаходження нашого човна. Де ми все-таки перебуваємо? О шостій годині вечора нарешті побачили берег. Може, це Естерель чи Сен-Рафаель, а може, все ще Антібський мис? Ніхто з нас не міг відповісти на це питання. А сонце вже вдруге з часу нашого відплиття опустилося в море. І одразу ж маяки надіслали нам світлові сигнали, по яких ми визначили, що дрейфуємо все ще поблизу берега, між мисом Сен-Рафаель та мисом Камара. Другу ніч на морі ми зустрічаємо вже не так життєрадісно, бо голодні, як вовки. А тут ще, хоч це й парадоксально, подув вітер з моря. Невже наша експедиція закінчиться так ганебно? Біля самого, мису Камара, поблизу Монако, як і пророкували нам «спеціалісти»? Та хай йому дідько, замість того, щоб сушити собі цим голову, краще заснути. О першій годині ночі мене будить Джек: час ставати на вахту. І я з радістю бачу, що мис Камара лишається далеко за правим бортом. Тепер, у всякому разі, нас не прижене до нього вітром і хвилями. Якби ще проминути острів Леван — тоді французьке узбережжя більше не загрожуватиме нам своїми небезпечними несподіванками. Ні, не так воно просто стати потерпілим від корабельної аварії! День 27 травня назавжди залишиться в моїй пам'яті. Це був чудовий, феєричний день. По-перше, здійснилася нарешті наша заповітна мрія: десь пополудні я ліг відпочити, прив'язавши перед цим до ноги снасть на риб. Згодом, маючи досвід, я вже не робив таких дурниць, бо велика рибина легко могла відірвати мені ступню. Раптом жилку сильно смикнуло, і ми, тремтячи від хвилювання, витягли чудового морського окуня. Мабуть, з таким почуттям витягають в оазисі перше відро води після переходу через безводну пустелю. Оце так пощастило! Здобич почистили, як годилося, від луски і — о примхи цивілізації! — порізали акуратно на шматки. Передню частину залишили на другий день, а хвостову по-братськи поділили. Мене мало не знудило, коли я підніс до рота це рожеве м'ясо. Супутник мій, мабуть, почував те саме. Але я вже їв сиру рибу в лабораторії і тому мусив подати приклад. «Це дуже смачно!» — запевняю я себе і кладу в рот перший шматок. Що ж, не так уже й погано. Отже, традиції подолано, перемога! Нехтуючи правилами хорошого тону, ми шматуємо зубами сиру рибину, що тепер уже здається нам апетитною і поживною. Решту м'яса поклали на брезент в'ялитися на сонці, але перед цим я вичавив з нього сік ручним пресом для фруктів. Згодом ми щодня мали на сніданок свіжу рибу. У кожного народу свої звичаї, які дозволяють чи не дозволяють вживати ту чи іншу страву. Чи стали б ви, приміром, їсти бабок або білих хробаків? Ні. А мусульманин, наприклад, не вживає свинини. Що ж до мене, то мені траплялося їсти в Англії китове м'ясо. На нещастя, я знав, що це кит, і м'ясо мені не сподобалось. А скільки є людей, які спокійнісінько їстимуть кінське чи котяче м'ясо, досить тільки запевнити їх, що це яловичина чи кріль! Усе це справа звички. От наші бабуні: хіба ж вони змогли б так легко, як ми тепер, їсти варварський біфштекс із кров'ю? Того дня повівав дуже теплий і слабкий вітер. Але ми в човні почували себе добре, шлунки були наповнені, і це підтримувало в нас оптимістичний настрій. Так само спокійно і впевнено почували ми себе, коли з Тулона вийшов патрульний катер французького військового флоту і попрямував до нас. Та коли капітан, сміючись, запропонував нам кілька пляшок холодного пива, ми пережили справжні муки Тантала. Зрозуміло, ми стоїчно відмовилися. На це, наскільки я знаю, ніхто не звернув уваги. Але який галас зчинили б усі, коли б ми взяли пиво! Те, що сталося через десять днів, як ми зустріли пароплав «Сіді Феррук», найкращий тому доказ. Чудовий і спокійний день згасав. Сонце востаннє кинуло своє проміння на море і сіло за обрієм, коли повіяв довгожданий вітер з берега. Поволі берегові вогники розтанули в темряві ночі, і французьке узбережжя залишилося десь далеко в нічній імлі. Всупереч пророцтвам, ми вийшли у відкрите море.  

У ВІДКРИТОМУ МОРІ

 

(28 травня — 7 червня)  

Я з подивом змушений визнати, що для нас, невиправних мешканців землі, було дуже приємно весь час бачити берег. Уранці 28 травня ми не без хвилювання виявили, що земля щезла остаточно. Ми йшли тоді на 210° за компасом [9] , тобто теоретично на зюйд-вест. Але схилення [10] становило 10° на захід, отже, ми йшли насправді на зюйд-зюйд-вест, приблизно посередині між Корсікою та Сардінією на сході і Балеарськими островами на заході, неухильно наближаючись до останніх. Перед відплиттям, вивчаючи напрямки всіх течій Середземного моря, я припускав, що така мало вивчена, але цілком імовірна течія, як «балеарська», може віднести нас на захід. Ми щойно з'їли останній шматок морського окуня. Тепер знову чекай і голодуй. Та ми не втрачаємо надії. Одного ж піймали, то чом би не піймати ще одного? А зараз доведеться, мабуть, знову їсти планктон і пити морську воду. Сьогодні, 29 травня, повз нас пройшли два вантажні пароплави — грецький і англійський, які привітали «Єретик». Це надзвичайний факт, адже протягом усього часу жоден з кораблів, здавалося, не помічав нас. Справді вони не помічали нас чи, може, тільки удавали, що не помічають, — важко сказати. В усякому разі, я переконався, що потерпілий від корабельної аварії мусить сам шукати своїх рятівників, бо інакше шансів на порятунок дуже мало. Адже всі знали, що ми зовсім самотні серед просторів Середземного моря, без харчів і води… Це дуже дивно, я уже схильний думати, що тільки хвилі на поверхні моря заважали побачити нас. Отже, така доля чекає в морі всіх потерпілих. Вони повинні розраховувати тільки на себе, на свої сили та вміння. Надвечір знявся східний вітер і погнав «Єретик» до Балеарських островів. Голод знову почав нам дошкуляти. А риба, як на зло, не йшла на гачок. Увечері я став на першу вахту. Спочатку все здавалося нормальним. Всі мої відчуття були збуджені від голоду. Десь об 11-й годині нашорошене вухо вловило серед величного спокою моря якийсь дивний шум поблизу човна. Може, я став жертвою галюцинації? Мене охопив неспокій. Що це за шум? Я почав міркувати: люди були так далеко, що навіть у думках не могли підійти до нас. Отже, звуки ці народжуються десь у морі. Та в темряві годі було щось розглядіти. Я вирішив, що це дельфіни вистрибують з води, наче танцюють на нашу честь сарабанду довкола човна. Але шум був надто великий і тривало це незрозуміле явище так довго, що здалося мені дивним. Я нетерпляче чекав ранку і навіть очей не стулив, дуже зацікавлений. На світанку я помітив навколо «Єретика» величезні чудиська сірого, з металевим полиском, кольору.  

— Кити! — заволав я і щосили смикнув Джека за руку. Ми налічили їх з десяток. Вони мирно плавали навколо нас. Це були тварини завдовжки 20–30 метрів. Іноді одна з них повертала просто до нас, пірнала за кілька метрів од човна, і ми бачили ще її хвіст, коли голова вже виринала десь попереду. Ці колосальні істоти здалися мені спокійними, лагідними і сповненими найкращих намірів. Але Джека стривожила їх несподівана поява. Він боявся, що необережним рухом одна з цих величезних істот перекине човен. Коли вдень кити зникли, Джек пообіцяв не залишати мене самого на вахті, бо не зовсім вірив у привітність наших нічних відвідувачів. Я був задоволений з цього і згодом вдавався до невинних хитрощів, примушуючи його чергувати разом зі мною у найвідповідальніші хвилини вахти. 30 травня минуло без пригод і нічого не додало до нашого меню. Потроху ми звикали до цього ненормального життя, так би мовити, пристосовувалися до нього. Лишалося тільки з'ясувати, як поводитиметься човен під час шторму. Чи витримає він негоду, як під час подорожі з Булоні у Фолкстон? Я вірив, що витримає. Правда, Джек сумнівався, але все ж погодився піти на ризик. Та це й зрозуміло, — краще ризикувати тут, де часто зустрічаються кораблі, ніж в океані, на відстані півтори тисячі миль од берега. Вечір приніс нам несподівану радість. Майже через сімдесят дві години після того, як французьке узбережжя зникло за обрієм, ми помітили у вечірній імлі обриси Мон-Торо, найвищої точки острова Менорки. Джек передбачив це ще опівдні, коли з величезними труднощами йому вдалося визначити за сонцем наше місцезнаходження. Я навіть за нормальних умов вважав цю операцію чудернацькою, а в наших умовах вона здавалася мені чисто спортивною. Джеку треба було сумістити з допомогою секстанта відображення нижнього краю сонця з горизонтом. Це вимірювання досить складне навіть в умовах високої корабельної палуби. А спробуйте зробити його в надувному човні, коли тебе підкидає весь час на хвилях! — Земля! Менорка! Яка величезна, до болю гостра радість охоплює потерпілого, коли на обрії з'являється давно очікувана земля! Нарешті! Давно вже час, бо голод дошкуляв нам немилосердно. Ось уже два дні ми не їли нічого, крім кількох ложок планктону.



Та на цьому страждання наші не скінчилися. Нам здавалося, що до берега буквально рукою подати. Насправді ж нам довелося пливти до нього дванадцять днів, тобто вдвоє більше за той час, який ми провели серед моря. Коли б ми це знали, то, мабуть, впали б у відчай! Але ми, звичайно, не знали цього і складали плани нашого життя на березі і тексти телеграм близьким та знайомим. Перед нашими очима поставали вже спокусливі картини першого сніданку в маленькому сільському заїзді, коли раптом вітер ущух і вітрило обвисло, наче ганчірка. Ми пильно глянули на небо: воно хмурнішало, а на південному сході заклубочилися хмари. Насувався шторм. Швиденько ми кинули якір у море, бо не наважувалися далі пливти з вітрилом. Спустили його, закрили човен брезентом і вирішили так провести ніч, чекаючи, поки вщухне буря. Вона налетіла на нас раптово. Ми сиділи зіщулившись, в страшенній тісноті, підібгавши ноги. Було дуже незручно, зате безпечно. Хвилі розбивалися об передню частину «Єретика», ми чули, як вони з гуркотом перекочувалися над нашими головами. «Єретик», наче спрут, чіплявся за хвилі. Тепер я переконався, що ніяка хвиля не перекине наш човен — він мав чудову стійкість. Я навіть міг вести записи в судновому журналі, а всередині човна жодна річ не була зрушена з свого місця. Буря лютувала все дужче. Весь цей час ми сиділи мовчки, тільки зрідка перемовляючись між собою. Сидячи навпочіпки під брезентом, ми з тривогою дивилися один на одного. Жовте світло лилося крізь тент у нашу схованку. Жовтим був Джек, жовтим був і я, навіть повітря — і те здавалося жовтим. Одверто кажучи, не дуже приємно було відчувати своє безсилля перед розбурханими стихіями. Під час цього бездіяльного очікування нам лишалося тільки робити різні припущення. Ми намагалися з'ясувати, куди ж закине нас шторм. Джек почав робити на аркуші паперу якісь складні обчислення, щоб визначити наше відхилення од курсу, і потім сказав, що нас може закинути на середину Валенсійської затоки. Я одразу ж скористався «Навігаційним довідником» і прочитав, що це дуже небезпечне місце, бо там дмуть із страшної затоки Лева шквальні вітри. Нам треба було за всяку ціну обминути його. Та чого варта воля людей, які опинилися на такому поплавці? Ми поклалися на провидіння і вирішили використати тимчасовий перепочинок, щоб відновити свої пригаслі сили. Але наша уява гарячково працює і в темряві під тентом. Що відбувається там, нагорі, у цій скаженій боротьбі моря й неба, де ми — жалюгідна тріска серед розбурханих хвиль? Ми лічили години, чекаючи, коли ж нарешті скінчиться ніч і ми знову станемо людьми, а не речами, відданими на милість стихіям. Після останнього дня травня, що минув без особливих пригод, але віддалив нас од мети подорожі, 1 червня зустріло нас неспокійним морем і туманом, який, здавалося, можна було різати ножем. Ми не бачили навіть протилежного кінця «Єретика». Пізніше крізь туман ми розгляділи великий трансатлантичний пароплав, що швидко пройшов метрів за сто від нас, тримаючи курс на Барселону. Знову знявся вітер з вест-норд-весту, який міг викинути нас на іспанський берег. Ми були такі слабі, що довелося тричі зміняти один одного, поки витягли у човен двадцять п'ять метрів снасті, що все одно даремно теліпалася за кормою. Джек опівдні спробував визначити наше місцеперебування за сонцем, бліде проміння якого ледве пробивалося крізь хмари, що низько пливли над морем. На жаль, йому не пощастило цього зробити. Тоді він спробував обчислити величину відхилення од курсу. Джек схилявся до думки, що нас несло у Валенсійську затоку, до групи острівців Колумбретес, розташованих обабіч виходу з порту Валенсія. Отже, попереду нас чекали дві пастки. Важким і стомливим був для нас цей довгий день, бо ми провели його в цілковитій бездіяльності. Та ось дивний і далекий шум привернув нашу увагу. В морі коїлося щось незвичайне. Ми піднялися з нашої схованки, готові зустріти будь-яку несподіванку, і аж остовпіли від здивування. Метрів за сто від лівого борту «Єретика» виникла якась сніжно-біла маса, схожа на величезну фантастичну істоту, що наче з'явилася з глибини століть. Небачене страховисько не поспішаючи наближалось до нас, і я, про всяк випадок, зарядив свою рушницю для підводного полювання. Лише тепер я з подивом упізнав у цій величезній, завдовжки близько 30 метрів, тварині кита-альбіноса, рідкісного (особливо для Середземного моря) представника білих китів. Насамперед треба було довести самому собі, а згодом і всім іншим, що я в цю хвилину був при здоровому глузді. Тоді я поклав непотрібну рушницю і схопив кіноапарат, щоб спокійно зняти чудисько, яке загрозливо наближалося до «Єретика». Важко дихаючи від хвилювання, ми чекали, що ж буде далі. Червоні очиці істоти гіпнотизували мене, а Джек з жахом стежив за кожним рухом величезного хвоста, що міг жартома, одним ударом знищити і нас, і хистке суденце. Я пригадав нашу останню мирну зустріч із стадом китів, і все-таки наближення цієї самотньої величезної тварини непокоїло мене. Кит підплив до нас і раптом пірнув під човен; потім він доброзичливо почав кружляти навколо, наче хотів, щоб ми помилувалися його сніжно-білою шкурою. Через деякий час кит повернувся і не поспішаючи зник у густому тумані. Ми ще не отямилися від цієї тривоги і сперечалися з приводу появи фантастичної тварини, як знову довелося насторожитись. Може, білий кит знаменує появу ще якихось казкових, фантастичних істот, здатних затьмарити наш розум? Не минуло й години після зникнення гігантського кита, як серед туману почулося виття сирени. Цей лиховісний сигнал небезпеки примусив нас з Джеком схопитися на ноги. Правду кажучи, мені давно вже здавалося, ніби з моря час від часу долинає якийсь шум, але він був такий невиразний і далекий, що, не покладаючись на слух, я вирішив нічого не говорити про це товаришеві. Мені спало на думку, що десь близько земля… Але навіщо було гріти надію у мого супутника, адже вона могла виявитися марною. Тепер сумнівів не могло бути. Шум дедалі дужчав, він уже заглушав наші голоси. Тільки люди могли подавати цей сигнал. Та хоч як ми прислухались — визначити, звідки йшов цей незрозумілий шум, не змогли. Навкруги — густа завіса. Мені здавалося, що звуки йдуть з південного заходу, а Джекові — з північного. Ми зовсім втратили орієнтацію і не знали, в якій точці Середземного моря знаходиться «Єретик». Розгорнули карту і, намагаючись зберігати спокій, заходилися шукати найближчу до нас землю. Наші пальці зупинилися на одній і тій же точці — на невеличкому відлюдному острівці з групи Колумбретес. Але він лежав за добрих десять миль на південь од того місця, де, як вважав Джек, ми перебували в цю хвилину. Зненацька нас охопило передчуття небезпеки, яка навально насувалась. Оглушливе ревіння мотора, що заглушало пронизливе виття сирени, почулося зовсім близько, і ми вирішили, що якийсь корабель суне прямо на наш човен. Це була неминуча катастрофа! Я мерщій схопив каструлю і почав щосили гамселити по ній гвинтом від преса, а Джек у цей час, як навіжений, вибивав кришкою по мисці. Відчай подесятерив наші сили. Навколо нас оглушливо, несамовито гуркотіли мотори, вили сирени. Наближаючись, ці звуки все дужчали і, нарешті, злилися в нестерпне ревіння. І раптом усе затихло. Запала мертва тиша. Ми з Джеком скам'яніли на мить, а потім з подвійною енергією заходилися видзвонювати і вистукувати. Тоді знову загуркотів мотор і знову долинув лиховісний сигнал біди. Я відчув, що коли так триватиме й далі, то я збожеволію. Нам здавалось, що ці кляті дисонуючі звуки линуть з усіх боків. Я почав лічити хвилини. Минуло десять хвилин, десять нестерпних хвилин, які здалися нам вічністю. Потім знов усе затихло, зникло і наше хвилювання, хоча довго ще всередині у нас усе тремтіло. Враз, наче за помахом чарівної палички, подих вітру розірвав завісу туману, і неосяжні пустинні простори моря відкрилися перед нами. Навкруги, кілометрів на тридцять, — нічогісінько! Сама тобі водяна пустеля. Ми остовпіли, бо були певні, що це не галюцинація. Але розум наш був у цю мить настільки пригнічений, що ми не змогли логічно пояснити фантастичну подію, яку й досі називаємо «таємницею островів Колумбретес». За мовчазною згодою вирішили забути цей кошмар, щоб він не мучив нас ночами. Необхідно було негайно поновити свої сили. Вже потім, згадуючи той моторошний день, ми прийшли до думки, що причиною нашого страху був підводний човен, який сплив на поверхню, щоб набрати свіжого повітря. Але ж підводні човни не мають сигнальних сирен. Отже, таємниця лишається нерозгаданою… Всі потерпілі на морі однакові, всі вони відчувають на собі вплив таємничих чар моря. Навколо човна знову почали гратися кити. Мабуть, нас чекала найнеспокійніша за всю нашу подорож ніч. Весь час налітав рвучкий вітер. Як завжди, хвилі з гуркотом падали на ніс «Єретика», але крізь ці монотонні оглушливі звуки ясно було чути сопіння й зітхання гігантських тварин, що оточили нас з усіх боків. Кити, заспокоєні нічною темрявою і нашою нерухомістю, підпливали зовсім близько до човна, і, мушу сказати, я не відчував до них великої довіри. Інколи я боявся, що цікаві тварини, забувши про свої розміри, швидко виринуть, і тоді прощавайте, наш надувний човен і ті, що сидять у ньому… Багато різних риб і дельфінів припливли на світло нашого ліхтаря і бавилися в його промінні. Раптом позаду човна виринули з глибини два зелені вогники, схожі на котячі очі, освітлені вночі автомобільними фарами. Це був невеличкий скат, якого привабило незвичайне світло. Хоч як я хитрував, усе ж не зміг влучити в нього гарпуном. Може, це навіть і краще, бо м'ясо його містить стільки солі, скільки й морська вода. їсти ж його без прісної води — значить ризикувати власними нирками. Цієї ж ночі я зробив необережний рух, і одне з весел упало в море. Це справжнє лихо: у нас було тільки двоє весел, а гребти одним неможливо. Довго ми шукали його серед хвиль, присвічуючи кишеньковим ліхтариком, але, зрозуміла річ, даремно. Тепер ми могли пристати до берега тільки в тому разі, коли дутиме сприятливий вітер. Наступного дня, 2 червня, випогодилось, але дув — тепер уже з південного заходу — сильний вітер. Коли б тільки ми мали змогу уповільнити наш дрейф до небезпечної затоки Лева! Джек вирахував, що ми за день відхиляємось од курсу приблизно на 50 миль. Ось уже п'ять днів, як ми нічого не їли, і голод усе дужче дошкуляв нам. Тепер він уже проявлявся по-новому. Шлунок нас більше не мучив, але натомість нас обох охопила непереборна сонливість; нам хотілося, наче бабакам, тільки спати й спати. Як завжди, я куняв, коли десь близько дев'ятої години ранку Джек, що керував човном, раптом закричав: — Алене! Алене! Риба! Я одразу ж схопився і встиг побачити у виру за кормою морського окуня, що спокійнісінько пірнав між кінцями бортових поплавців. Це була велика рибина кілограмів на три чи чотири. Вона пливла біля самісінького стерна, мало не торкаючись його носом, а інколи ще й мала нахабство чухати об нього свою спину, мов осел об стіну. Ну, зараз головне — не промахнутися! Моя рушниця для підводного полювання заряджена. Я стаю в зручне положення і старанно прицілююся. Вістря гарпуна торкається води, і зацікавлена рибина підпливає ближче, мабуть, хоче роздивитися, що воно за штука. Фатальна цікавість! Я натискаю на гашетку, і гарпун на п'ятнадцять сантиметрів встромлюється в голову окуня. Хижака вбито наповал, вода навколо нього одразу червоніє. Насамперед ми втягуємо свою здобич у човен і деякий час остовпіло стоїмо перед нею, пожираючи її очима. Спочатку треба напитися. Я вирішую зробити на цій крупній рибині надрізи, досить схожі на ті, які роблять на сосні для збирання живиці. Яка насолода пити, нарешті, не солону, а прісну рідину! Правда, наші шлунки важко переносять такий незвичайний режим: сира риба й піст, піст і сира риба! Та це не біда — адже ми маємо що їсти протягом двох днів. На душі стає веселіше. Хоч буря і кидає нас одчайдушно на хвилях, але в човні тепло, і до того ж у нас є харчі. Минуло три жахливі дні! Ми провели їх у повній бездіяльності: ніде було рук прикласти, і ми хоч-не-хоч вели споглядальне життя. А потім запаси наші скінчилися. Тим часом «Єретик» не тільки не наблизився до островів Колумбретес, а, навпаки, з кожним днем віддалявся од них. На ранок четвертого дня нас знову чекав голодний піст. Вже на що ми були бадьорі, проте перспектива ця тяжко пригнічувала нас. Ми розуміли: такого режиму довго не витримаєш. Середземне море погано забезпечувало нас їжею. Повз нас часто пропливало багато різних суден. їх двигуни загрозливо гуркотіли. Проте жодне з суден не бачило нас. А може, бачило, та не цікавилося. Правда, ми їм не сигналізували. Але що було б, якби ми й справді звернулися по допомогу? Доведеться для перевірки зробити експеримент. Нарешті ранком 5 червня, на одинадцятий день експедиції, море заспокоїлося. Незважаючи на втому і голод, ми були сповнені віри й рішучості все перебороти і продовжувати плавання. Де ми зараз перебуваємо? Це питання дуже непокоїло нас. Опівдні Джек нарешті вперше за шість днів плавання визначив наші координати. Ми перебуваємо за 150 миль на норд-норд-вест від Менорки — під час бурі «Єретик» зробив чималий гак. Мабуть, доведеться пливти знову курсом, за яким ішли кілька днів тому. Але Середземне море — море контрастів: нещодавно дув шалений вітер, а тепер раптом настав мертвий штиль. Поверхня моря — наче дзеркало; інколи з води то тут, то там вистрибують чорні тіла і падають, залишаючи на поверхні концентричні кола. Це тунці й дельфіни. Величезний склад продовольства був перед нами. Треба за всяку ціну добути щось їстівне. Коли я тепер пригадую, що зробив того пам'ятного ранку, то не можу стримати посмішки. Я вирішив загарпунити тунця. Треба, мабуть, помирати з голоду, щоб піти на таку витівку. Загарпунити тунця справа нескладна, а от витягти його з води в човен — це вже трюкацька штука, яка могла б розвеселити першого-ліпшого підводного мисливця. Я надіваю окуляри, прилаштовую дихальну трубку і спускаюсь у воду, а Джек подає мені рушницю для підводного полювання. Швидко підпливаю до зграї тунців. Бац! Мій гарпун вилітає і, здригаючись, впинається в масивну тушу. Та я сам ледве не потрапив рибі на гачок, бо тунець узяв мене на буксир і потяг за собою! На щастя, шнур, хоч він і нейлоновий, не витримує. Слава богу! За допомогою Джека я насилу вліз у човен, втративши і гарпун, і всі свої ілюзії. Мені лишалося тільки подякувати долі за те, що зі мною був Джек: якби не він, я б нізащо не піднявся на «Єретик». 4, 5, 6 червня… Ми постимося… Минають одноманітні дні, які дедалі більше виснажують нас. Ми п'ємо тільки морську воду і їмо планктон, який уже добре-таки остогид нам. Кожен рух тіла викликає нестерпний біль і вимагає нелюдських зусиль. Піст перетворився на справжній хронічний голод. Наш організм почав витрачати власні білки, а це вже саморуйнування. Ми ні про що більше не думали, три чверті доби перебували в сонному заціпенінні або спали. Вітер дув рідко, але, на щастя, він потроху наближав нас до берега. В п'ятницю, 6 червня, ввечері, ми вирішили, що настав слушний момент випробувати свою сигналізацію. Спробуємо зупинити пароплав і побачимо, які шанси бути поміченими при справжній катастрофі. Якщо нам пощастить, ми зможемо послати звістку своїм близьким. Вони, мабуть, уже вмирають од хвилювання. До того ж ми боялися, що кожного дня могли початися небажані для нас розшуки, які перервали б нашу дослідну подорож. Тепер, коли ми вже випробували і себе, і своє спорядження, нам хотілося швидше дістатися до Танжера або Гібралтара і вже звідти вийти в Атлантичний океан. Джек хотів, щоб ми зробили це до початку вересня. На його думку, тайфуни поблизу Антільських островів починаються саме тепер. Насправді ж у вересні вони закінчуються, і з листопада аж до березня ніхто їх не бачив. Чому він припустився цієї помилки, я й досі не розумію. Отже, ми вирішили цього ж вечора спробувати зупинити пароплав і — хай нам буде гірше! — попросити трохи харчів. Досі ми переборювали в собі спокусу і не відкривали запечатаного запасу концентратів. Такі продукти важко дістати, і ми берегли їх на той випадок, коли б вирушили у плавання в Атлантичний океан. Зрештою, подорож, під час якої ми харчувалися б своїми запасами, нічого нам не давала: ми повинні були використати їх лише тоді, коли не мали б більше сил чинити опір голоду і нестаткам. А зараз ми почували себе не так уже й погано, тому навіть і думки не мали відкрити непорушний запас. Я підкреслюю: наш експеримент втратив би тоді весь смисл. 18-та година. Праворуч від борту «Єретика» пливе корабель. Ми починаємо сигналити, приготувавши все заздалегідь. Джек випускає дві ракети, і вони вибухають угорі. Ніякого ефекту, корабель спокійно собі пливе. Я хапаю геліограф — прилад, що спрямовує сонячний промінь в око спостерігача за принципом дзеркалець, якими діти бавляться, пускаючи «зайчиків» на перехожих. Намагаюсь привернути увагу корабля, посилаючи проміння з паузами, наче за азбукою Морзе. SOS! SOS! Корабель не міняє курсу. Невже нас не помічають? В ту мить це здавалося мені просто неможливим. Тепер я переконаний, що тоді на палубі справді ніхто з пасажирів не помітив нас, інакше про це негайно повідомили б капітана. Тільки-но корабель зник за обрієм, тиша знову запанувала на морі. Та якщо людям було байдуже до нас, то морські мешканці не переставали цікавитись «Єретиком». Увечері того дня ми побачили дивне і неповторне видовище. В той час, коли заходило сонце, на поверхні моря засвітилися тисячі маленьких сонечок. Придивившись уважніше до цього сяючого дзеркала, я згодом виявив, що це спливли на поверхню сотні й сотні морських черепах, які тісно притулялися одна до одної своїми панцирами і нагадували величезний пліт. Час від часу з цієї маси тіл підводилась голова, і маленькі злі очиці насторожено дивилися на нас. Тільки-но я приготувався кинути гарпун і трохи наблизився до черепах, як уся маса швидко рушила від човна, виблискуючи, наче металевий щит. Незабаром настала темна ніч, байдужа і до спокою, і до бурі.  

* * *

 

Субота, 7 червня. Світає. Вдень, певно, буде спека. Тільки барометр лишається песимістом: він весь час падає. Джек спить. Я тихенько кличу його: — Джек, за дві милі корабель! Знову подаємо сигнали потерпілих від корабельної аварії. Джек стріляє ракетами: раз, удруге, втретє… Незважаючи на яскраві спалахи в ранішній імлі, корабель спокійно пливе далі. Геліографа використати не можна: ще дуже рано. Що ж робити? Невже і цей корабель не помітить нас? Невже потерпілий-мусить позбутися всякої надії на те, що його помітять? Останній шанс: ми пускаємо в море димову шашку, яка горить з оранжевим димом, добре помітним і в сутінках; одразу ж нас закриває хмара диму. Настає хвилююче очікування. Як поволі минає час, коли просто помираєш від чекання! Хмара диму тане, і ми пересвідчуємося, що величезна маса пливе просто на «Єретик». На превеликий наш подив, корабель не збавляє швидкості. Це «Сіді Феррук». Капітан гукає нам з свого містка: — Вам щось потрібно? Оце вже справді дивно! Ніби ми могли спеціально зупинити корабель, щоб відповісти: «Нічого нам не треба». — Скажіть наші координати і пришліть що-небудь з продуктів! — просимо ми. Корабель робить велике коло і зупиняється за півкілометра від нас… Зібравши всі свої сили, я гребу одним веслом і підпливаю до корабля. Пасажири заводять з нами дружню розмову, а помічник капітана наказує дати нам трохи харчів і води. Та в цей момент з'являється капітан, більше схожий на фельдфебеля. — Годі вам розбазікувати, рушаймо! У нас немає часу на різні там експерименти! — кричить він. Ну й джентльмен! Насупившись, Джек мовчки дивився на корабель. Ось уже п'ять днів він не курив і сподівався одержати хоч одну сигарету, але зараз не хоче просити. Помічник поспішає дати команду. Наша розмова скінчилась. Ніхто навіть не запропонував нам піднятися на борт. «Сіді Феррук» зникає вдалині разом з своїм «люб'язним» капітаном. Ми не сподівалися, що ця зустріч коштуватиме нам дорого, що нам потім довго дорікатимуть за оту сміховинну «допомогу». Але ті, хто ганьбив нас, забули, що десять днів із чотирнадцяти ми пропливли без їжі та води, а останні чотири дні їли тільки морського окуня й пили риб'ячий сік. Хіба ми знали, що нас вважатимуть за дурисвітів через те, що ми звернулися по допомогу тоді, коли наше становище було таке ж, як становище нещасних з фрегата «Медуза»?  



Вони забули, що ми протрималися чотирнадцять днів. А більшість потерпілих з «Медузи», хоч вони й мали воду та вино, загинули вже на дванадцятий день.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка