Ченці-чудотворці [section] Переклад з китайської Іван Чирко «дивовижні історії 3 кабінету ляо»



Сторінка8/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір0.54 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   17

ВІДДАНА ЯТОУ

Студент Ван Вень з Дунчана змалечку відзначався чесністю та правдивістю. Одного разу, надумавши побувати в князівстві Чу, він переправився через річку Хуанхе, зупинився в заїзді і, вибравши вільну хвилину, пішов прогулятися вулицями. Бачить назустріч прямує його земляк і далекий родич Чжао Дунлоу, великий купець, якого рідко коли можна було застати дома.


Угледівши Вана, він дуже зрадів, схопив за руку і запросив до себе в гості. Коли вони підійшли до будинку, Ван побачив у вікні якусь вродливу молодицю. Він закляк на місці, а потім поточився назад, але Чжао потяг його за собою, крикнувши жінці
— Ніцзи, йди геть!
Нарешті вони зайшли до кімнати, Чжао приніс вина, закуски і завів розмову про се, про те.
— Що це за будинок? — перебив його Ван.
— Це, так би мовити, невеличкий «заклад для розваг», — пояснив Чжао. — Я весь час подорожую і от, завітавши в це місто, зняв тут собі приміщення.
Поки вони розмовляли, Ніцзи то заходила, то виходила з кімнати. Ван ніяковів у присутності незнайомої жінки і вже зібрався було йти, але Чжао силоміць посадив його на місце.
Раптом Ван побачив якусь молоденьку дівчину, що проходила повз розкриті двері і скоса зиркнула в його бік. Її «осінні хвилі»[24] лише на мить затримались на студентові, але він встиг помітити, яку чарівну усмішку подарувала йому ця струнка і ніжна, мов справжня небожителька, красуня. Завжди стриманого Вана на цей раз немов підмінили.
— Що це за дівчина? — нетерпляче спитав він.
— Це друга дочка нашої хазяйки, відповів Чжао. — Змалечку її прозвали Ятоу[25], а зараз їй уже чотирнадцять. Людці, що зазирають сюди часом на ніч, часто спокушали стару великими грішми, аби тільки хоч ніч переспати з дівчиною, але Ятоу ні з ким не бажала мати діла. Бувало так, що стара й била її, а вона все посилається на своє малоліття і жалібно просить, щоб її не чіпали. Досі їй щастило. Плекає надію, що хто-небудь заміж її візьме.
Після такого пояснення Ван низько опустив голову і більше не зронив ні слова, а на запитання Чжао відповідав невлад. Це вже зовсім не було схоже на нього.
— Якщо ви, добродію, маєте якісь наміри щодо цієї дівчини, — почав кепкувати Чжао, — то для вас я ладен і сватом стати.
— Ні, — якось сумно відповів Ван, — про таке я навіть і мріяти не смію.
Надворі почало сутеніти, однак він забув, що час уже йти. А Чжао став знову кепкувати над ним і заохочувати.
— Я щиро вдячний вам за турботу, — відповів йому Ван, — та не маю грошей заплатити бодай хоч за одну ніч.
Тоді Чжао пообіцяв дати юнакові десять ланів, але був упевнений, що в того нічого не вийде. Ван уклонився йому, подякував і хутко попрямував до заїзду. Тут він витряс свого гаманця — там виявилося всього п'ять ланів. Повернувся назад, вручив гроші Чжао і попросив віднести їх старій. Та, безперечно, заявила, що цього мало.
— Послухайте, мамо, — раптом сказала Ятоу, — ви майже щодня дорікаєте мені за те, що я досі не була для вас «деревом, з якого гроші можна трусити»[*]. Тож дозвольте мені сьогодні стати саме такою, якою б ви хотіли мене бачити. Сьогодні я хочу зробити лише перший крок, щоб навчитися жити по-людськи, і сподіваюсь, що в майбутньому буде немало днів, коли я зможу віддячити вам. Тож не женіть геть бога багатства[*] лише тому, що цього разу грошей замало.
Добре знаючи вдачу дочки, стара була рада вже й тому, що та нарешті погодилась виконати її волю. Вона звеліла служниці запросити Вана.
Чжао вже шкодував, що вплутався в цю справу, але зупинятись на півдорозі було незручно, через те він додав ще й своїх десять ланів, щоб стара нарешті вгомонилась.
Після того, як Ван та дівчина пізнали радість і насолоду в найвищій мірі, вона сказала йому
— Мушу вам признатися, що я належу до тієї групи мерзенних людей, яких називають «квітами в диму»[26], отож і не мрію, щоб стати вам парою. Але оскільки ви удостоюєте мене такою приязню, то слід серйозніше оцінити наші стосунки. Витрусивши всі гроші з свого гаманця, ви купили собі радість лише на одну ніч, а як же нам бути завтра?
Ван, залившись слізьми, тільки схлипував у відповідь.
— Не журіться, — сказала дівчина. — Я опинилася в цьому вертепі, щиро кажучи, не з власного бажання. А сиджу тут тому, що досі не зустріла такої людини, як ви чесної, щирої, якій можна вірити і на яку можна покластись. А тепер я б хотіла втекти з вами звідси!
Ван з радістю прийняв її пропозицію і одразу ж схопився на ноги. Ятоу підвелася теж. Прислухались на міській вежі пробили тричі[27]. Дівчина хутко натягла на себе чоловічий одяг, і вони квапливо вийшли на вулицю. Ван постукав у ворота заїзду, де у нього стояли два віслюки. Посилаючись на термінові справи, наказав служникові негайно збиратися в дорогу. Дівчина прив'язала до ноги служника, а також до вух віслюків талісмани, звеліла попустити повіддя, і втікачі помчали скільки духу. Вони позаплющували очі і тільки чули, як свистить вітер.
На ранок прибули до гирла річки Хань і найняли там кімнату. Ван був здивований тими здібностями, які мала Ятоу.
— А ти не злякаєшся, якщо я тобі правду скажу? — запитала дівчина. — Я — не людина... Лисиця! Моя мати — жінка зла, хтива, тільки й знала, що знущатися наді мною, через те я її зненавиділа. І ось нарешті мені пощастило я вирвалася з гіркого, як кажуть, моря[28]. Тепер, коли між нами пролягли сотні верст, вона не дізнається, де я, отже, можна не турбуватись.
Загалом у Вана не було підстав для тривог і сумнівів, але він усе-таки сказав їй
— Сиджу я в кімнаті, лотос чудовий навпроти, і голії стіни оточують нас. Як по правді, то мало радості від такого щастя. Боюсь, що ти покинеш мене.
— Даремні твої тривоги, — відповіла Ятоу. — Продамо усі непотрібні речі. На двох-трьох чоловік, якщо жити скромно, поки що вистачить... Можна й віслюків продати, а виручені гроші пустити в діло.
Ван зробив так, як вона сказала. А потім біля воріт поставив невеличку крамничку і, працюючи нарівні з служником, продавав вино та всілякі закуски. Ятоу тим часом взялася шити дощовики і вишивати лотосами торбиночки[*]. За день вони заробляли чимало грошей, тому їм вистачало і на харчі, і на господарські потреби.
Так минуло більше року, вони розбагатіли й найняли кількох служників. Відтоді Ван уже не одягав фартуха, щоб самому стати до роботи, а лише давав вказівки служникам.
Та одного разу Ятоу раптом засумувала, затривожилась.
— Велика біда чекає нас сьогодні вночі, — мовила вона. — Не знаю, що й придумати.
— Яка біда? — спитав її Ван.
— Мати нарешті дізналась, де я і що зі мною. Тепер не буде нам спокою, почнуться образи, погрози. Якщо вона пришле сестру, то це не так страшно... Але боюсь, коли б вона сама не з'явилась!
Десь близько півночі Ятоу повеселіла і вже спокійніше повідомила
— Все гаразд! Сестра їде!
І справді, за кілька хвилин прочинилися двері і до кімнати увійшла Ніцзи. Ятоу всміхнулась і кинулась їй назустріч, але у відповідь пролунала лайка.
— Мерзотниця! — кричала сестра. — Втекла собі, сховалась і думала, що на цьому кінець. Мама веліла зв'язати тебе і доставити додому!
З цими словами вона дістала мотузку й накинула Ятоу на шию. Та спалахнула від гніву.
— Який злочин я вчинила, запопавши одного-єдиного чоловіка?
Розлючена Ніцзи накинулась на сестру, почала шарпати її за халат, поки не відірвала полу. На крик позбігалися служники. Ніцзи злякалась і втекла.
— Додому подалася, — сказала Ятоу, тепер мати неодмінно прийде, а з нею і велике горе звалиться на мої плечі. Треба б щось придумати!
Вона почала складати речі, щоб знову перебратися на нове місце. Та тут несподівано до кімнати зайшла стара. Обличчя у неї було зле, набурмосене.
— Я давно знала, — закричала вона з порога, — що в тебе, мерзенне дівчисько, ні совісті, ні сорому немає. Довела до того, що я мусила сама йти!
Ятоу кинулась їй назустріч, впала навколішки і, заливаючись слізьми, почала благати, але мати, ні слова не кажучи, вхопила її за волосся і поволокла за собою.
Ван після цього так засумував, що не міг ні їсти, ні пити, а тільки ходив з кутка в куток по кімнаті. Потім вирушив знову на Хуанхе, сподіваючись, що може йому пощастить викупити Ятоу. Приїхав на місце будинок стоїть, де й був, а пожильці в ньому вже інші. Спробував розпитати у людей, але ніхто не знав, куди поїхала стара зі своїми дочками. Сумний, похмурий, вернувся він назад, розпродав усе майно, що встигли вони нажити, забрав гроші і подався на схід, до себе додому.
Минуло кілька років. Якось Ван надумався побувати в столиці. Коли вони проїжджали повз сирітський будинок, служник раптом звернув увагу на хлопчика років семи-восьми, який дуже скидався на його хазяїна. Почав придивлятися пильніше. Ван запитав, у чім річ. Служник усміхнувся і пояснив. Ван теж мимохіть усміхнувся й почав розглядати дитину. Справді, гарненька. Спало на думку, що у нього й досі немає нащадка, отож і вирішив викупити хлопчика, оскільки він дуже на нього схожий та й до душі припав. Коли спитав малого про ім'я та прізвище, той відповів, що звати його Ван Цзи.
— Таж тебе ще немовлям покинули батьки! — здивувався Ван. — Звідки ж ти знаєш своє прізвище?
— Наша вихователька якось мені сказала, що коли мене знайшли, то на моїх грудях лежала записка, де було зазначено «Син Ван Веня з провінції Шаньдун».
Здивований до краю, Ван вигукнув
— Так це ж я і є! Звідки ж у мене син міг взятися?
Потім подумав, що в їхній провінції, можливо, проживає ще якийсь чоловік з таким самим ім'ям та прізвищем, як і в нього, але в душі радів — адже хлопчик дуже сподобався йому.
Коли він приїхав додому, то всі, хто бачив малюка, навіть не питаючи, були певні, що це син студента Вана.
Цзи ріс міцним і сміливим, дуже любив їздити на полювання, а господарські турботи його не цікавили. Особливо йому подобалося битися з ким-небудь чи вбивати живих істот. Ван ніяк не міг приборкати хлопця.
Крім того, Цзи нерідко хвалився, що вміє розпізнавати нечисту силу і лисиць-перевертнів, проте ніхто не вірив. Та якось один з сусідів постраждав від лисиці... Згадали про Цзи і запросили його оглянути садибу. Він прийшов і одразу ж показав, де саме сховалася лисиця. Коли почали лупцювати по тому місці ціпками, залунало лисяче скавучання, а на землю посипалася закривавлена шерсть. Відтоді у цього селянина було все гаразд, а люди стали дивитися на Цзи з деяким подивом.
Одного разу Ван прогулювався вулицями і несподівано зустрів Чжао Дунлоу. Шапка і одяг на ньому були дуже поношені, та й сам він чогось схуд, почорнів.
Глянувши на свого земляка, Ван здивувався і спитав, звідки це він. Чжао страдницьким голосом сказав, що хоче поговорити з ним де-небудь без свідків. Ван запросив його до себе і звелів подати вина та закусок.
— Коли стара нарешті знайшла Ятоу, — почав розповідати гість, — то спочатку відшмагала її так, що на нещасній місця живого не лишилось. А потім вся їхня родина перебралася на північ, де стара знову спробувала підкорити собі дочку, але та поклялась, що до самої смерті не знатиме іншого чоловіка, крім вас. Тоді стара посадила її під замок. Коли у Ятоу народився хлопчик, його викинули у глухий завулок. Кажуть, що тепер він у сирітському будинку... Певно, вже великий виріс. Майте на увазі, пане, то ваша була кровинка.
У Вана виступили на очах сльози.
— Небо, — сказав він, — послало мені щастя, мій бідолашний син знайшовся!
І розповів, як усе це сталося.
— Ну, а ви, пане, — спитав він у свою чергу, — як це ви до такого докотились? Що з вами сталося?
— Хе, — тяжко зітхнув Чжао, — я тільки тепер зрозумів, що в цих «закладах для розваг» не слід приймати кохання за чисту монету... А, та що там говорити!
Коли стара зібралася переїжджати на північ, Чжао теж надумався їхати з ними. Громіздкі товари, які важко було везти з собою в таку далечінь, він, не торгуючись, порозпродував на місці, залишивши собі найнеобхідніше. У дорозі йому довелося платити носіям, та й інших витрат було немало, отже, грошей на переїзд пішло багато. А тут ще й Ніцзи стала вимагати від нього все більших і більших винагород. Не минуло й кількох років, як ті десятки тисяч, що були у нього до переїзду, мов водою змило. Стара зрозуміла запаси «постільного золота»[29] вичерпались, і вдавала тепер, ніби не помічає свого клієнта. Ніцзи почала все частіше залишатися на ніч у якого-небудь багатія. Траплялося навіть, що й на кілька діб там затримувалась. Чжао обурювався, лютував, але змінити свого становища вже не міг.
Якось стара пішла кудись з дому, і Ятоу звернулася через вікно до Чжао.
— В таких «закладах для розваг», як наш, даремно сподіватись і на справжні почуття, і на людське ставлення. Єдине, за що тут люблять, так це за гроші! Ви так прив'язалися до нашої родини, що йти звідси вам не хочеться. Тож глядіть, коли б не скоїлося з вами лиха!
Чжао охопив страх. Здається, цієї миті він почав прокидатись від якогось дивного сну. Перед тим, як іти, він потай зазирнув до Ятоу, і та вручила йому листа до Вана. І от Чжао вернувся додому, а тепер, при зустрічі, про все й розповів. Потім передав листа від Ятоу, де було сказано таке
«Знаю, що Цзи уже біля вас. А про мої страждання та муки зможе вам детально повідати сам пан Дунлоу. Це мені покута за ваші давні гріхи, та чи варто про це говорити? Тримають мене під замком у темній кімнаті, звідси й світу божого не видно. Тіло моє побите батогом — місця живого не лишилося, а від голоду пекельним вогнем палає моє серце. Кожен день для мене тягнеться, мов рік. Якщо ви, господарю мій, не забули, як ми з вами на річці Хань засніженої ночі грілися під однією ковдрою, то подумайте разом з сином, як визволити мене звідси. Проте хоч мати та сестра і жорстоко обійшлися зі мною, але все-таки це мої кровні родичі, тож скажіть синові, щоб він не заподіяв їм якого-небудь лиха, не занапастив їхнього життя — таке моє заповітне бажання!»
Ван прочитав листа і нестримно заридав. Він подарував Чжао грошей та шовку і відпустив додому.
Цзи на той час уже сповнилося вісімнадцять років. Ван розповів йому все від початку до кінця, а потім показав материного листа. Цзи розлютився, і очі в нього грізно заблищали. Того ж дня він помчав до столиці і почав розпитувати, де живе стара У. А коли дізнався, то прийшов до неї на подвір'я і побачив, що там стоять коні, вози, людей повно.
Цзи увірвався в дім, де Ніцзи саме пиячила з гостями з провінції Хубей. Побачивши Цзи з ножем у руці, вона враз сполотніла. Юнак кинувся до неї і зарізав. Наполохані гості вирішили, що це грабіжник, і посхоплювались зі своїх місць. Потім дивляться на труп жінки, а він уже перетворився на мертву лисицю.
З ножем в руках Цзи пішов далі. Бачить — стара слідкує за тим, як служниці готують закуски. Він підкрався до дверей кухні, так що стара не звернула на нього уваги, озирнувся на всі боки і пустив стрілу. На підлогу тої ж миті впала лисиця з простреленими грудьми.
Цзи підбіг до неї, відрізав голову і, не затримуючись, подався шукати, де зачинено його матір. Коли нарешті знайшов, збив каменюкою замок з дверей — і мати з сином, голосно плачучи, кинулись одне одному в обійми.
Коли трохи заспокоїлись, Ятоу спитала, де стара.
— А я її скарав на смерть, — відповів син.
— Чому ж ти, любий, мене не послухав? — невдоволено спитала мати і наказала поховати обох лисиць за містом, у полі.
Цзи вдав, що погодився, а сам поздирав з них шкури і сховав. Потім перевернув усі бабині сундуки, повибирав звідти гроші та коштовності, віддав матері і вернувся з нею додому.
Чоловік і жінка зустрілися знову, і після всього, що сталося, не знали, радіти їм чи сумувати. За кілька хвилин Ван поцікавився, куди поділася стара У.
— У мене в торбі! — відповів Цзи.
Батько був здивований такою відповіддю і розпитував далі, а Цзи тим часом поклав перед ним дві лисячі шкури. Розгнівана мати стала дорікати йому
— Поганий ти син! Як ти смів таке зробити!
З цими словами вона тужно заридала, заголосила, ладна цієї ж миті накласти на себе руки. Ван, як міг, намагався утішити її, а синові наказав негайно позакопувати шкури.
— Не встигли вирватись з того кошмару і вже забули, як вас там били, як знущалися над вами! — сердито закричав Цзи.
Та матір це не переконало, вона гнівалась все дужче й дужче і невтішно плакала. Заспокоїлась лише тоді, коли син прийшов і доповів, що виконав її волю.
Після повернення дружини справи у Ван Веня пішли ще краще. Пам'ятаючи, скільки добра зробив йому Чжао, він щедро нагородив його грішми. А той, між іншим, тільки тепер дізнався, що стара та її дочки — лисиці.
Цзи був дуже поштивим сином, слухався батька й матір, та коли випадково вони зачіпали його за живе, у відповідь гнівно рикав.
— Знаєте що, — звернулася Ятоу до чоловіка. — У нашого сина є жила впертості. Якщо її не вилучити, то він може накоїти лиха. І собі шкоди наробить, і все майно наше переведе!
Вночі, дочекавшись, коли Цзи заснув, Ятоу тихенько зв'язала йому руки й ноги.
— За який це злочин? — спитав Цзи, прокинувшись.
— А ти не бійся, — сказала мати, — хочу трохи полікувати тебе.
Цзи щосили закричав, почав крутитись з боку на бік, а виплутатися так і не зміг. Мати тим часом взяла велику голку, кілька разів штрикнула йому біля щиколотки, а тоді загнала її якомога глибше, схопила ніж і різонула по тому місцю, тільки щось тріснуло. Те ж саме вона зробила йому біля ліктя, на потилиці і нарешті розв'язала. Потім поплескала його по плечу і звеліла спокійно спати.
Рано-вранці Цзи прибіг до батьків, чемно привітався і тихо заплакав.
— Всю ніч, — пояснив він, — я згадував про свої негідні вчинки, й дуже мені соромно було.
Слухаючи, його мати й батько тільки раділи, а сам Цзи відтоді став привітним та лагідним, і всі земляки хвалили його.

ДІВЧИНА 3 ЧАНЧЖІ

У Ченя Хуаньле, який жив у місті Чанчжі округу Лу, була дуже гарна і розумна дочка.


Одного разу до їхньої господи завітав даоський чернець. Він попросив милостині і, поки там йому щось шукали, скоса позирав на дівчину. Відтоді він зі своєю незмінною глиняною мискою в руках майже щодня блукав довколишніми вулицями.
Якось він помітив, як з двору Ченя вийшов сліпий. Даос наздогнав його і, йдучи поруч, почав розпитувати, чого він туди заходив. Сліпий відповів, що його кликали поворожити.
— Кажуть люди, — мовив даос, — що у них дочка є. Один з моїх родичів хотів би посвататись до неї, та от не знає, в який день, під яким знаком вона народилась.
Сліпий сказав йому, і чернець, попрощавшись, пішов своєю дорогою.
Через кілька днів після цього дівчина, сидячи за вишиванням у своїй кімнаті, раптом відчула, що у неї дерев'яніють ноги. Спочатку тільки ступні й голінки, а потім все вище й вище, нарешті дійшло до поперека й живота. За якусь мить у неї запаморочилось у голові — і дівчина впала на підлогу. Минуло принаймні чверть години, поки вона, трохи отямившись, спромоглася підвестись і одразу ж пішла шукати матір, щоб пожалітись їй. Та тільки прочинила двері, коли ж бачить — поміж бурхливих чорних хвиль, що прослалися прямо від порога аж до самого небокраю, повилася вузенька, мов нитка, стежечка... Дівчина з жахом поточилася назад, але і кімната, і вся їхня садиба зникла під чорною водою. Знову глянула на стежку — перехожих на ній немає, і лише віддалік повільно чимчикує даос. Дівчина рушила слідом за ним, сподіваючись, що, можливо, він щось підкаже їй, оскільки, певно, живе десь недалеко.
Пройшовши кілька верст, вона раптом побачила якийсь будинок. Придивилась пильніше — та це ж їхня оселя.
— Як?! — вигукнула вона, вкрай здивована. — Пройшла стільки верст і знову опинилась у себе вдома? Наврочено мені, чи що? Адже я стільки блукала, мов очамріла.
В доброму настрої зайшла вона в дім. Батька та матері ще не було. Попрямувала до своєї кімнати. Черевик, який вона вишивала, все так само лежав на ліжку.
Тільки тепер вона відчула, що дуже стомилась, підійшла до ліжка і сіла відпочити. Та тут звідкілясь з'явився даос, схопив її і міцно притис до себе. Дівчина злякалась, хотіла крикнути, але не було сили.
Даос миттю вийняв гострого ножа і вирізав у неї серце. І тут дівчина відчула, як її душа легко відділилась від тіла й кудись полинула. Озирнулася на всі боки кімната і будинок зникли... А натомість постала похила скеля, що нависла над нею, мов шапка.
Глянула на даоса, а той кров'ю її серця кропить якогось дерев'яного боввана. Потім склав пальці і став шептати заклинання. А дівчина відчула, як вона поволі зливається з тією дерев'яною людиною.
— Відтепер, — мовив владно даос, — ти мусиш слухати тільки одного мене і робити лише те, що я тобі накажу. Надумаєш опиратись — тільки гірше собі зробиш! З цими словами він завдав її на плече й поніс. Коли в Ченів пропала донька, то вони дуже стривожились і налякались. Обшукали все довкола, дійшли аж до гір Нютоу і тільки там довідались від місцевих жителів, що під горою лежить мертва дівчина, у якої вирізано серце. Чень побіг туди, оглянув тіло; так, це справді його дочка. Заливаючись слізьми, він прийшов поскаржитись до начальника повітового управління. Той звелів взяти під арешт усіх людей, що жили під горою, і вчинити їм суворий допит. Проте, скільки не бились, ніяких доказів виявити не пощастило. Тоді начальник наказав посадити всіх затриманих до в'язниці і не випускати доти, доки він сам не, побуває на місці злочину.
А даос тим часом відійшов на кілька верст від гір і вмостився під вербою край дороги, щоб відпочити.
— Послухай, — раптом звернувся він до дівчини, — зараз я дам тобі перше завдання. Підеш і послухаєш, як у повітовому управлінні розбиратимуть справу, яка нас стосується. Коли прибудеш на місце, одразу ж сховаєшся під стелею у залі допитів. Та як тільки помітиш, що повітовий начальник бере до рук печатку, негайно тікай[*]. Добре запам'ятай це, не забудь! Призначаю тобі час підеш вранці годині о восьмій, а повернешся сюди не пізніше одинадцятої. Якщо запізнишся хоч на чверть години, я візьму голку, вколю твоє серце — і тобі стане дуже боляче. Запізнишся на півгодини — вколю двічі. А як прийде час уколоти втретє, я доведу твою душу до повної загибелі.
Дівчина слухала його напучення і вся тремтіла від жаху, потім спурхнула, мов підхоплена вітром, і полетіла. За мить вона вже була в канцелярії начальника повіту. Там, як і було їй наказано, причаїлася під стелею. Саме в цей час до зали групками заходили жителі підгір'я і ставали на коліна попід стінами. Допит ще не почався, але чиновник вийняв печатку, щоб засвідчити якийсь документ. Не встигла дівчина навіть оком змигнути, як печатку вже було вийнято із скриньки. Вона відчула, що її тіло враз набралося ваги і ніби обм'якло. Паперові рами під стелею, на яких вона причаїлася, уже не могли її втримати і захрускотіли. Всі, хто був у залі, здивовано подивилися вгору. Чиновник звелів поставити печатку ще раз — звуки під стелею пролунали знову. За третім разом дівчина на очах у всіх присутніх сторч головою полетіла вниз.
Чиновник підвівся зі свого місця і, ніби вимовляючи заклинання, сказав
— Якщо ти душа несправедливо покараної, то повідай мені все чесно і я вирішу по справедливості.
Дівчина, ридаючи і ковтаючи сльози, підійшла до нього і розповіла, як даос її убив, а потім послав сюди.
Чиновник наказав стражникам негайно бігти до верби, що над дорогою, і схопити там даоса. Чернець справді все ще сидів там. Його взяли під варту і привели до управи.
На першому ж допиті він визнав свою вину. Чиновник наказав звільнити всіх селян, потім спитав дівчину, куди вона піде тепер, коли змито всі її образи.
— Хочу до вас, пане начальнику.
— Так, але в моїй канцелярії для тебе місця немає. Чи ж не краще буде, коли ти повернешся де своїх батьків?
Дівчина помовчала трохи, а потім сказала
— Канцелярія і є мій дім. Дозвольте пройти! Чиновник почав було її розпитувати, але дівчина вже зникла.
Коли після служби він повернувся додому, виявилося, що його дружина народила дівчинку.

ТРЕТЯ ФЕЯ ЛОТОСА

Цзун Сянжо з міста Хучжоу займався науками. Та якось осіннього дня вибрав часинку, щоб оглянути свої землі. Коли ж бачить у тому місці, де посіви особливо густі й високі, чомусь хитаються стебла. «Що б це могло бути?» — з цікавістю подумав він і подався туди просто через грядки. Підійшов, подивився здаля — виявляється, якийсь чоловік кохається там з жінкою. Він весело зареготав і хотів уже повернутися назад, але, помітивши, що чоловік, почервонівши від сорому, хутко підперезав халат пояском і кинувся навтьоки, зупинився. Жінка і собі підвелася з землі. Сянжо уважно оглянув її і переконався, що вона досить-таки гарна і приваблива. Йому теж закортіло звідати з нею радість зближення, та подумав, що тут, серед поля, якось незручно, і стримався. Проте підійшов ближче і, допомагаючи їй обтруситись, спитав


— Ну як, до душі вам, як кажуть, ця прогулянка «у кущах шовковиці»?[30]
Жінка тільки всміхнулась у відповідь, а Цзун почав розстібати її плаття тіло у неї було біле і вгодоване. Рука мимохіть стала пестити його зверху вниз.
— Дурненький студентику, — сказала вона, не перестаючи посміхатися, — якщо вам так хочеться, то беріть... Коли ж ні, то навіщо дражнити?
Спитав, як її звати.
— Радісна мить промайне, мов подих весняного вітру, — відповіла вона. — А потім ви праворуч — я ліворуч, то чи є потреба розпитувати, як кого звати? Чи, може, ви маєте намір викарбувати моє ім’я на арці, яку спорудите на честь моєї відданості?
— Прямо в полі на сирій землі такі речі дозволяють собі тільки сільські свинопаси, — заперечив Цзун. — А я вихований інакше. З такою красунею, як ти, якщо не хочеш принизити її, слід домовитись про зустріч у пристойнішому місці.
Жінка з великим задоволенням вислухала його і погодилась. Цзун сказав, що його кабінет недалеко звідси і що він запрошує її до себе в гості.
— Я вже давно з дому, — відповіла жінка, — боюсь, що там уже тривожаться. А вночі можна буде.
Розпитала, де стоїть будинок Цзуна, як туди пройти, потім вибралась на стежку і побігла.
Як стемніло, вона й справді прийшла в кабінет до Цзуна — і от хлинув нестримний потік, так би мовити, виснажливого дощу із переобтяжених любовною хтивістю хмар.
Промайнуло два-три місяці, а все зберігалося в таємниці, і ніхто нічого не знав. Та якось до місцевого храму прибув буддійський чернець з Тібету. Побачив він Цзуня і злякано мовив
— Вами заволоділа нечиста сила. Чи не скоїлося з вами чого-небудь останнім часом?
Цзун відповів, що в житті у нього все гаразд, та через кілька днів він раптом занепав духом і захворів. Жінка так само приходила щовечора, приносила йому смачні фрукти, піклувалася про нього, намагалася втішити — все одно як дружина, що любить свого чоловіка. Та коли лягали спати, вона одразу ж починала вимагати, щоб він хоч через силу, а все-таки вгамовував її жагу. Однак хворому Цзуну важко було задовольнити її; він уже здогадувався, що вона не людина, але не міг нічого придумати, щоб якось відкараскатись від неї.
— На днях я розмовляв з одним ченцем, — почав він одного разу. — Той сказав тоді, що мною заволоділа нечиста сила. От я й захворів; виходить, його слова справдились. Піду завтра до нього і попрошу, нехай прийде сюди, помолиться і напише заклинання.
Красуня від цих слів враз змінилась на виду, тим самим переконавши Цзуна, що вона, певно, і є нечиста сила.
Наступного дня він послав до ченця свого служника і звелів йому про все розповісти.
— Це лисиця, — пояснив чернець. — Певно, ще не дуже досвідчена і її неважко буде спіймати на гачок.
А тоді написав на двох смужках паперу заклинання, передав їх служникові й сказав у напучення
— Як прийдеш додому, візьми чистий дзбан для вина і постав його біля ліжка хворого, а довкола отвору приліпи один з цих папірців. Як тільки лисиця залізе в дзбан, хутко накрий його тазом, а поверх нього наліпи другий папірець з заклинанням. Після цього усе те постав в казан з киплячою водою лисиця здохне.
Служник прийшов додому і зробив, як порадив чернець. Було вже за північ, коли з'явилася жінка. Вона вийняла з рукава кілька золотавих помаранч і тільки хотіла наблизитись до ліжка та спитати хворого, чи не покращало йому, як раптом у отворі дзбана засвистіло, зашуміло, ніби вихор, і потягло туди жінку. Служник миттю підбіг, накрив дзбан тазом, а зверху приліпив паперову смужку. Тільки-но він зібрався нести все це до казана з киплячою водою, як підвівся Цзун і побачив розкидані по підлозі помаранчі. Йому враз пригадалися любовні втіхи і стало шкода свою коханку. Він наказав поставити дзбан, зірвав папірець і скинув таз. Жінка виповзла назовні, хитаючись, мов очманіла, вклонилась йому до самої землі і сказала
— Мій шлях до повної досконалості, коли я мала стати чародійкою, вже скоро повинен був закінчитися, та сьогодні я ледве не перетворилась на звичайнісінький попіл. А ви людина милосердна. Клянусь, я ніколи не забуду вашого вчинку і не залишусь у боргу.
Жінка пішла. А хвороба все не покидала Цзуна, йому дуже погіршало, і служник через кілька днів побіг до крамниці, щоб купити дощок на труну. Дорогою він зустрів якусь жінку.
— Ви часом не служник пана Цзуна Сянжо?
— Так, — відповів той.
— Пан Цзун — мій двоюрідний брат. Нещодавно я прочула, що він дуже хворий. Збиралася було провідати його, та все не мала часу. От і зараз поспішаю, то чи не зробите мені ласку? Передайте йому оцей пакетик з чудодійними ліками.
Служник узяв у неї ліки і приніс додому. Цзун почав пригадувати всіх своїх родичів, але ніякої двоюрідної сестри згадати не міг, і тільки тоді зрозумів, що це і є та подяка, про яку лисиця говорила йому на прощання. Випив ліки і відчув, що вони справді допомагають йому. За якихось десять днів він зовсім видужав і в душі був вдячний своїй лисиці за порятунок; він нерідко молився, звертаючись до неї подумки і висловлюючи палке бажання зустрітися з нею ще хоча б один раз.
Якось, коли стемніло, він замкнувся в своїй кімнаті і почав пити вино. Але раптом чує хтось тихенько постукав пальцем у вікно. Відкинув защіпку на дверях і вийшов на вулицю. Дивиться — таж це жінка-лисиця. Він страшенно зрадів, схопив її за руки, почав дякувати, а потім запросив посидіти з ним і разом випити по чарці.
— З того часу, як ми розлучились, — сказала жінка, — мене ні на мить не покидала тривога, все думала, що ніколи не зумію віддячити вам за ваше благородство й доброту. А тепер я знайшла вам чудову подругу. Можливо, хоч цим мені пощастить розрахуватися за свій борг.
— Хто ж вона така? — поцікавився Цзун.
— Ви її не знаєте, — відповіла жінка. — Завтра вранці підете на Південне озеро і, як тільки побачите дівчину в альпаговій накидці, що рватиме водяні горіхи, одразу ж сідайте у човен і наздоганяйте її. А коли загубите слід, то підпливіть до греблі, там побачите квітку лотоса з коротким стеблом, яка сховалася під листком. Зірвіть її і їдьте додому. Візьмете свічку, припалите кінець стебла — і матимете дуже вродливу дружину, а разом з нею і довгі роки життя.
Цзун уважно вислухав її настанови і все запам'ятав. Після цього жінка почала прощатися. Цзун щосили намагався затримати її, але вона серйозно мовила
— Відтоді як зі мною сталося те лихо, я ніби прозріла і зрозуміла сутність повної досконалості. То невже ж тепер я захочу через якусь там любовну втіху під ковдрою викликати на себе злість і ненависть людей?
Цзун відпустив її. Вранці наступного дня він прийшов на Південне озеро. Бачить у тому місці, де лотоси росли особливо густо, на човнах плаває багато гарних жінок, а серед них — дівчина з косами, вдягнута в альпагову накидку, — красуня, яких рідко коли в житті побачиш. Він хутко сів у човен і погнався за нею. Відстань між ними швидко скорочувалась, як раптом дівчина зникла у нього з очей. Цзун розсунув густе листя лотосів і справді побачив червону квітку на короткому стеблі. Він зірвав її, приніс додому і поклав на стіл. Потім знайшов свічку і тільки хотів припалити стебло, коли ж зирк — а квітка вже перетворилась на красуню. Вкрай здивований Цзун низько вклонився дівчині.
— Хіба ви, дурненький студентику, — сказала вона, — не знаєте, що я лисиця-перевертень і буду лише знущатись над вами?
Та Цзун не хотів її слухати.
— Хто це вас навчив? — допитувалась лисиця.
— Ніхто! Я дурненький студентик, сам здогадався, як тебе впізнати.
Він схопив її за руку і поволік до спочивальні. Раптом відчув, що рука його опустилась, озирнувся — на тому місці, де була дівчина, лежить великий камінь, висотою з піваршина, з блискучими гранями. Цзун підняв його з підлоги і обережно поклав на стіл, потім позапалював духмяні курива, почав молитись перед каменем і бити поклони.
Настала ніч. Він позамикав усі двері, позатикав усі дірки й шпарки — боявся, щоб камінь не зник. Коли розвиднілося, він узявся його оглядати, а то, виявляється, вже не камінь, а альпагова накидка, напахчена парфумами; розгорнув поли накидки й побачив, що на бортах ще збереглися залишки пудри та помади. Цзун поклав накидку на ліжко, вкрив ковдрою, ліг поруч і обняв. Надвечір він пішов за свічкою, а коли повернувся — на подушці вже лежала дівчина з косами. Безмежно щасливий, він боявся лише, щоб вона знову не змінила своєї подоби почав благати її зжалитись і тільки тоді посмів притиснутись до неї.
— І за які це гріхи мені таке нещастя?! — сміялася дівчина. — Хто це розпустив свого язика, чогось напатякавши цьому божевільному, і тепер мені порятунку немає від нього?!
Більше вона не пручалася. Проте в самому розпалі любовної втіхи раптом вдавала, що вже немає сили, і просила перепочинку, але Цзун не звертав на це уваги.
— Коли так, то я зараз же зникну, — погрожувала вона.
Цзун лякався і переставав.
Відтоді у їхніх стосунках настала повна злагода. А тим часом скрині у господі Цзуна повнилися золотом, сріблом та шовками. І було невідомо, звідки все це бралося, бо під час розмови з чужими людьми дівчина лише говорила «так» чи «ні», немовби інших слів не знала, а студент теж уникав бесід про те чудо, що творилося у нього в домі.
Вагітною вона ходила більше десяти місяців, потім вирахувала той день, коли мала родити, пішла до кімнати, а Цзуну звеліла замкнути двері, щоб ніхто не зайшов. Тоді сама вийняла дитину, перерізала ножем пуповину, покликала Цзуна, щоб нарвав ганчірок і загорнув маля. На ранок вона була вже на ногах.
Минуло ще років шість чи сім, і от одного разу вона каже Цзуну
— Всі свої колишні гріхи я вже спокутувала, дозвольте тепер попрощатися з вами!
Цзун, почувши це, відразу заплакав
— Люба моя, коли ти прийшла до мене, я був злидень злиднем. Тепер завдяки тобі я поступово багатію. Як же я далі житиму без тебе, якщо ти підеш? Крім того, у тебе немає ні житла, ні родичів, ні друзів. Та й синок у нас ще дуже малий, як йому рости без матері?
Насупивши брови, вона відповіла сумним голосом
— Скільки б ми не жили вкупі, а рано чи пізно нас чекає розлука. Так завжди буває. Та й помрете ви ще не скоро. А синові нашому щастя на роду написане. Чого ж вам ще треба? Прізвище моє Хе. Як зволите коли-небудь згадати про мене, то візьміть у руки що-небудь із моїх речей і крикніть «Третя Хе!» І я постану перед вами. А тепер я піду!
На очах у здивованого Цзуна вона здійнялася вгору. Він підстрибнув, хотів спіймати її, але дістав лише до черевичка, який одразу ж упав на землю і перетворився на кам'яну ластівку[*], червону-червону, яскравішу за кіновар. З усіх боків вона сяяла й виблискувала, мов кришталь. Цзун підняв її і вирішив сховати. Коли відкрив скриню, то побачив альпагову накидку, в яку Хе була вдягнена, коли прийшла до нього.
Кожного разу, коли його обсідали спогади про неї, він брав цю одежину в руки і кричав
— Третя Хе!
Перед ним одразу поставав її образ, веселе обличчя, усміхнені очі. Зовсім як жива. Шкода тільки, що слова не скаже.
* * *

Приятель оповідача хотів би додати таке «Коли б мову нашу розуміли квіти — ото клопіт нам був би. Камінь — той говорити не вміє, та дуже мені до душі».


Цей чудовий двовірш Фан Вена[*] добре пасує до нашої дивовижної історії.

Каталог: download
download -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
download -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
download -> Охорона природи в Україні
download -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
download -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
download -> О. В. Гнидіна (координатор Л. Л. Халецька), Полтавська обл
download -> Післямова


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка