Ченці-чудотворці [section] Переклад з китайської Іван Чирко «дивовижні історії 3 кабінету ляо»



Сторінка5/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір0.54 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

НІЖНИЙ КРАСЕНЬ ХУАН ДЕВ'ЯТИЙ

У Хе Шіцаня, на прізвисько Цзисяо, був на східній околиці міста кабінет для занять, двері якого виходили прямо в поле. Одного вечора студент прогулювався і побачив жінку, що їхала на віслюку. А слідом за нею прямував юнак. Жінка мала років за п'ятдесят, але була ще досить приваблива. Потім він перевів погляд на юнака — хлопчину років п'ятнадцяти-шістнадцяти, який своєю незвичайною вродою міг затьмарити найпершу красуню.


Студент Хе полюбляв, як то кажуть, «відривати рукав»[*]. І от, поки він дивився на юнака, його душа, так би мовити, покинула своє пристановище, а сам він аж навшпиньки став і стежив за красенем доти, доки вдалині не зникла його постать. Тільки після цього студент повернувся до кімнати.
Наступного дня він зранку став визирати юнака і просидів біля дверей до самого заходу сонця, аж поки той нарешті не з'явився. Студент кинувся йому назустріч і, люб'язно посміхаючись, спитав, звідки він їде. Юнак відповів, що був у материного батька. Хе запросив його зайти до кабінету і трохи відпочити. Юнак відмовився, посилаючись на те, що в нього немає часу. Проте студент наполягав і майже силоміць затяг його у свій кабінет. Хлопець посидів трохи, потім рішуче підвівся й попрощався. Студент не посмів його затримувати, а взяв за руку і вивів з кімнати, завзято нагадуючи, щоб обов'язково заїжджав, коли буде в цих краях.
Юнак неохоче погодився і поїхав.
На студента відтоді ніби щось найшло то він раптом поринав у задуму, то починав бігати з кутка в куток, увесь час позираючи на дорогу.
Якось увечері, коли сонце майже сховалося за обрій, юнак несподівано з'явився знову. Студент зрадів і завів його до кабінету, потім наказав служнику принести їм вина. Запитав, як ім'я та прізвище хлопця. Той відповів, що прізвище його Хуан, в родині він дев'ятий, а справжнього імені у нього ще немає, оскільки він підліток.
Хе поцікавився, куди це він так часто їздить.
— Наша мама живе у дідуся і багато хворіє, тому й доводиться іноді провідувати її.
Вони випили по кілька чарок. Юнак хотів попрощатися і їхати, але студент схопив його за руку і затримав. Потім замкнув двері. Юнак не знав, що робити. Густо зашарівшись, він знову сів.
Студент приніс каганця і завів розмову. Юнак був сором'язливий, мов цнотлива дівчина. Зачувши непристойні жарти, він червонів і одвертався до стіни.
Через кілька хвилин студент поволік гостя на ліжко і запропонував спати разом. Юнак відмовлявся, пояснюючи, що спить дуже неспокійно. Студент наполягав далі; юнак зняв верхній одяг і ліг у постіль лише в одних штанях.
Студент загасив каганця і, примостившись поруч, став поволі підсовуватись все ближче й ближче, поки не опинився на одній з ним подушці. Потім зігнув руку, поклав її юнакові на стегно і з жаром почав його обнімати, водночас наполегливо просячи про зближення.
Юнак спалахнув від гніву
— Я гадав, що ви культурна вчена людина. Через це я й тягнувся до вас. Ніколи не міг би подумати, що ви зважитесь на таке. Виходить, ви дивитесь на мене, як на якусь тварину і любов у вас твариняча.
Коли розвиднілося, юнак підвівся з ліжка і, навіть не озирнувшись, вийшов з кімнати.
Студент злякався, що на цьому їхні стосунки обірвуться, але й далі чекав на нього. Він то походжав біля дверей, то раптом зупинявся і пильно дивився кудись удалину, так ніби хотів побачити там Північний Ківш.
За кілька днів юнак навідався знову. Студент радісно кинувся йому назустріч, почав вибачатися за свою поведінку, а тоді силоміць затяг його до кабінету, посадив на стільця і повів веселу розмову. В глибині душі він був дуже задоволений, що юнак уже не гнівається. Потім зняв черевики, вмостився на ліжку і знову почав обмацувати юнака та умовляти.
— Ваша приязнь, — сказав той, — зродила і в моєму серці симпатію до вас. Але я не думаю, що наші з вами взаємини повинні триматись саме на цьому.
Студент солодко запевняв, яка б то радість була для них обох, коли б вони оце злилися в палкому єднанні, і просив дозволу хоча б один раз доторкнутися до його яшмової шкіри. Юнак дозволив, а вночі, коли він заснув, студент спробував його збезчестити. Наляканий гість умить прокинувся, схопив свій одяг і, незважаючи на нічну пітьму, втік.
А Хе після цього страшенно засумував ходив мов у воду опущений. Забув про сон та про їжу і з кожним днем марнів усе дужче й дужче. Тільки те й робив, що наказував своєму служнику бігти на вулицю та стежити, чи не з'явиться, бува, Хуан Дев'ятий.
Одного разу юнак і справді приїхав; він не збирався заходити до студента, але служник схопив його за одяг і затягнув-таки до кабінету. Побачивши, як схуд і змарнів за цей час Хе, він злякався і почав його утішати. Студент щиро розповів, чому з ним це сталося. І поки розповідав, сльозини одна за одною капали з його очей.
— Мені, нікчемному, — прошепотів юнак, — давно хотілося сказати вам, що така любов нікому не принесе радості. Для вас це обернеться тільки лихом. От чому я й відмовлявся завжди. Ну, а якщо вам так хочеться, то хіба мені шкода?
Студент дуже зрадів. А коли юнак, виконавши його бажання, вийшов з кабінету, хвороба почала відступати, і через кілька днів Хе зовсім видужав.
Невдовзі Хуан Дев'ятий навідався до студента знову, і той кинувся його обнімати...
— Досі я примушував себе іти вам назустріч, — сказав юнак, — то хотілося б, щоб цього більше не було.
Потім, помовчавши, додав
— Маю до вас одне прохання. Допоможете мені?
— А в чім річ? — поцікавився студент.
— Бачте, моя мати хворіє на серце, її можуть зцілити тільки пігулки великого лікаря Ці Євана. Ви з ним у хороших стосунках, то чи не могли б попросити їх для мене?
Студент пообіцяв. Перед тим, як іти додому, юнак ще раз нагадав йому.
Хе подався в місто, роздобув там ліки і ввечері вручив їх юнакові. Той так зрадів, що не знав, як і дякувати. А студент, користуючись цим, знову почав спокушати його.
— Ви не дуже приохочуйтесь до мене, — застеріг юнак, — дайте краще подумати, як звести вас з однією красунею, у сотні разів гарнішою, ніж я.
— А хто вона? Де живе? — нетерпляче спитав Хе.
— У мене, бачте, є двоюрідна сестра та така вродлива, що й очей не відірвеш.
Студент лише злегка усміхнувся, але промовчав. Юнак забрав ліки і пішов. Через три дні він з'явився знову і попросив ще ліків. Студент, досадуючи, що Хуана так довго не було, став докоряти йому.
— Мені, власне кажучи, не хотілося б завдавати вам лиха, тому я й уникав зустрічей з вами. Але якщо ви не бажаєте зрозуміти мене, то потім, будь ласка, не нарікайте.
Відтоді вони сходилися щовечора, пили вино і розважались. Кожних три дні юнак неодмінно просив, щоб Хе дістав йому тих пігулок. Лікарю Євану це здалося дивним, і він сказав студентові
— Мої ліки такі чудодійні, що ніхто з людей ще не приймав їх більше трьох разів. То чому ж ваш приятель і досі не видужав?
Він загорнув потрійну дозу ліків і вручив студентові. А тоді, уважно придивившись до нього, запитав
— Щось мені ваш вигляд не подобається. Може, ви хворі?
— Ні,— заперечив студент.
Єван помацав його пульс і жахнувся
— О! Та у вас бісівська хвороба! — вигукнув він. — Якщо не поберегтись, то може бути велика біда!
Студент прийшов додому і розповів про все Хуану Дев'ятому.
— О, це справжній лікар, — сказав той, зітхнувши. — Річ у тім, що я лис, і боюся, коли б не завдати вам шкоди.
Хе подумав, що юнак навмисне обмовлює себе, аби тільки не приходити сюди, тому віддав йому лише частину ліків, а решту приховав до наступної зустрічі. Через кілька днів студент тяжко захворів. Покликали лікаря Ці Євана.
— Бачите, що вийшло, — мовив лікар, оглянувши хворого. — Минулого разу ви не сказали мені всієї правди, і от тепер ваша душа блукає десь по пустирищах. Навіть сам Цінь Хуань[9] і той не зміг би вам допомогти.
Юнак кожен день відвідував Хе.
— Не послухали мене, — дорікнув він якось йому, — і бачите, що з вами сталося!
Не минуло й кількох днів, як студент помер. Хуан гірко-гірко плакав.
У тому самому повітовому місті жив молодий учений з високим придворним званням. В дитинстві вони із студентом ділили, як то кажуть, і пензлики, і туш, тобто були однокашниками, але вже в сімнадцять років приятеля Хе висунули в «Пензликовий гай»[10].
Фаньтаєм[11] на той час у провінції Шаньсі був жорстокий і жадібний чоловік. Жоден царедворець не наважувався доповісти про це імператорові, але вчений написав доповідну, в якій викривалися всі ті зловживання. Проте, оскільки він втрутився не в свою справу, імператор позбавив його посади, а фаньтай, навпаки, отримав підвищення і став військовим губернатором провінції. І ось з тих пір він пильно стежив, чи не засиплеться молодий вчений на чому-небудь.
А треба сказати, що нашого вченого ще змолоду знали як людину розумну і здібну; свого часу він був у добрих стосунках з князем, який повстав проти імператора. Дізнавшись про це, новий губернатор пригрозив молодому вченому викриттям. Той злякався і в нестямі покінчив життя самогубством. Те ж саме зробила і його дружина.
А на ранок учений раптом воскрес і заявив
— Я — Хе Цзисяо.
Стали його розпитувати, і все, про що б він не казав, співпадало. Тільки тоді збагнули, що Хе повернувся до життя в чужому тілі. Його умовляли залишитись у хоромах молодого вченого, але він рішуче відмовився й пішов до свого кабінету.
Тим часом губернатор запідозрив, що тут діло не чисте. Прагнучи принизити свого супротивника і зрештою звести його зі світу, він послав до нього свого гінця з вимогою заплатити йому триста ланів. Хе вдав, що згоден на таку суму, а в душі невимовне перелякався.
Та коли доповіли, що прийшов Хуан Дев'ятий, він зрадів і почав весело сміятись. Горе і радість водночас сповнили його серце. І студенту знову закортіло відновити колишні стосунки.
— Невже ви маєте, пане, ще й третє життя? — зупинив його юнак.
— Та краще померти в радості, аніж так жити, як оце тепер випало, — і він розповів про те лихо, що спіткало його.
Хуан опустив голову, замислився на мить, а потім сказав
— На щастя, ми знову зустрілися з вами на цьому світі, але я бачу, що ви сумуєте без подруги. Пам'ятаєте, колись я вам казав про свою двоюрідну сестру? Так от, вона і розумна, і гарна, і дуже кмітлива. Будьте певні, зуміє допомогти вам у скруті.
Колишній студент, а тепер уже вчений Хе, забажав хоч одним оком глянути на дівчину.
— Це неважко зробити, — відповів юнак. — Завтра я візьму її з собою до матері. Коли ми їхатимемо повз вашу оселю, ви зверніться до мене, як до названого брата, а я, вдавши, що хочу пити, зайду до вас разом з сестрою. Якщо вона припаде вам до душі, лише гукніть «Віслюк утік!» — а я вже знатиму, що мені потім робити.
Домовившись, вони розлучились. Наступного дня, пополудні, юнак і справді показався на дорозі у супроводі молодої дівчини. Коли вони наблизились до дверей кабінету, вчений склав руки на знак вітання. Юнак підійшов до нього, і вони почали про щось шепотітись, час від часу позираючи в бік дівчини. Це була струнка красуня, справжня тобі фея!
Юнак спитав, чи можна напитися у нього чаю. Господар одразу ж запросив їх до свого кабінету.
— Не дивуйся, сестрице, — сказав юнак, — це мій названий старший брат. Невелика біда, якщо ми заїдемо до нього та трохи перепочинемо.
З цими словами він допоміг їй стати на землю, а віслюка прив'язав неподалік від дверей. Зайшли до кабінету, і Хе одразу кинувся заварювати чай.
— Те, про що ти казав мені напередодні, — мовив він до юнака, — лише частина того, що я бачу!.. А тепер я ладен і на смерть за таку вроду!
Дівчина, певно здогадавшись, що йдеться про неї, підвелася з канапи і чарівним голосом звернулася до брата
— Ну, поїхали!
Хе швидко визирнув за двері й вигукнув
— Віслюк утік!
Хуан Дев'ятий щодуху побіг на вулицю. А вчений одразу ж пригорнув до себе дівчину і почав просити її, щоб вона подарувала йому найбільшу втіху. Обличчя дівчини враз почервоніло, вона вся зіщулилася, мов потрапила у в'язницю, і голосно закричала, але брат не відгукнувся.
— Таж у вас, пане, дружина є, — сказала вона. — Навіщо вам ганьбити мою честь?
Він пояснив, що ще й досі не одружений.
— То заприсягніться ж мені Горою та Річкою[*], що не дозволите, щоб осінній вітер[*] був свідком вашого збайдужіння до мене!.. А тоді лише накажіть — і я у вашій волі.
Він заприсягся, і вона перестала пручатись. Хуан Дев'ятий повернувся до кабінету тільки після того, як у них все скінчилося. Дівчина насупилась і гнівно подивилася на брата.
— Це, люба сестрице, Хе Цзисяо. Колись він успішно вивчав літературу, а тепер став видатним придворним ученим. Ми з ним давно приятелюємо, і можу сказати, що чоловік він надійний. Зараз ми признаємося у всьому твоїй матері, і вона, я певен, не сваритиме нас.
Сонце вже схилялося до обрію. Вчений хотів було затримати їх, але дівчина побоювалася, коли б мати не почала турбуватись і не подумала чого-небудь. Хуан Дев'ятий вирішив узяти всю вину на себе, сів на віслюка і поїхав сам.
Вчений та дівчина прожили вдвох кілька днів. Та одного разу Хе побачив біля свого подвір'я якусь жінку з служницею. Жінці було років за сорок, і вона дуже скидалася на двоюрідну сестру Хуана Дев'ятого. Вчений покликав дівчину і впевнився, що справді то була її мати, яка, зустрівшись з дочкою, здивовано спитала, як це вона тут опинилась. Та нічого не відповіла їй, а тільки почервоніла від сорому. Хе запросив матір до кімнати, вклонився їй і чесно про все розповів.
Мати засміялась.
— Наш Дев'ятий, — сказала вона, — завжди мов мала дитина... Чому, як то кажуть, він обидва рази не спитав[*]?
Дівчина пішла на кухню й приготувала для матері частування. Попоївши, стара пішла додому.
Відтоді як Хе запопав таку вродливу дружину, здавалося, справдилась його найзаповітніша мрія. Однак повного спокою в душі не було, не все ще ладилося в його житті, тому він завжди ходив насуплений та заклопотаний. Дружина поцікавилась, яка гризота не дає йому спокою, і він розповів їй, що саме турбує його. Уважно вислухавши його, вона засміялась
— Чи варто через це сумувати? Та мій дев'ятий брат дуже легко владнає цю справу.
Хе запитав, яким чином.
— Я чула, — відповіла дружина, — що пан губернатор кохається в піснях і музиці та й до молоденьких хлопців не байдужий... А мій брат знається на цьому ділі... От ми й зробимо губернаторові приємність, може, тоді його гнів трохи вщухне. А потім і про помсту подумаємо.
Учений не був певен, що Хуан згодиться на це.
— А ви гарненько попросіть його, — порадила дружина.
Через день, коли юнак завітав до них, Хе вибіг йому назустріч і впав перед ним на коліна. Той остовпів від подиву.
— Як? — вигукнув він. — В обох ваших життях я завжди був вашим щирим приятелем. Щоб довести це, я ніколи не жалів себе, ладен був зробити для вас що завгодно. Чому ж тепер ви так зустрічаєте мене?
Хе розповів, що вони тут з дружиною придумали. Юнак зам'явся.
— Ти ж знаєш, що я віддала себе цій людині без останку, — втрутилася в розмову дружина. — А хто, скажи мені по правді, штовхнув мене на це? Що ж зі мною буде далі, якщо ти дозволиш, щоб з ним сталося лихо і він загинув у розквіті сил?
Довелося юнакові послухатись. Порадившись, вони домовились, як їм діяти. Хе вирішив негайно послати своєму приятелю, сановникові Вану, листа, якого мав віднести сам Хуан Дев'ятий. Дізнавшись, чого хоче Хе, Ван влаштував пишний обід і запросив у гості губернатора. Потім звелів юнакові вирядитись в жіночий одяг і виконати під час обіду танок Небесного Мо[*]. Присутні були в захваті.
Приголомшений губернатор одразу ж попросив Вана, щоб той віддав юнака йому, пообіцявши заплатити за нього будь-які гроші. Ван спершу не погоджувався, казав, що подумає, але потім, нібито від імені Хе, нарешті віддав юнака. Губернатор був на десятому небі від щастя і вже не згадував про давню суперечку.
Відтоді що б губернатор не робив, де б не був, юнак неодмінно супроводжував його. На молодих дівчаток (а їх він мав більше десятка) губернатор тепер дивився як на якихось нікчем.
Хуан завжди разом з ним і їв, і пив, користуючись, мов князь, усіма привілеями. Крім того, губернатор подарував йому понад десять тисяч ланів сріблом.
Минуло півроку — і губернатор тяжко захворів. Добре знаючи, що скоро його покровитель відійде в царство вічної пітьми, Хуан поскладав на візок гроші, шовки та парчу і одвіз усе те на зберігання до Хе. Невдовзі губернатор і справді помер. А Хуан Дев'ятий побудував собі хороми, обставивши їх всілякими меблями та іншими розкішними речами, найняв служників та служниць. До нього перебралися жити також мати й тітка.
Коли юнак виходив з дому, то був у чудовій шубі і завжди мав до послуг гарних-прегарних коней.
Люди навіть подумати не могли, що він лис.

ФОКУСИ ДАОСА ДАНЯ

Пан Хань належав до одного із найзнаменитіших родів нашого повіту і знатися волів лише з такими, як сам. Та одного разу його увагу привернув звичайнісінький даос Дань, що вмів майстерно робити всілякі фокуси. Ханю так сподобалося його мистецтво, що відтоді він завжди приймав простого даоса, мов шановного гостя. Адже не раз бувало, що коли гості гуляли чи вели бесіду, Дань зовсім несподівано міг стати незримим. Наш вельможа дуже хотів, щоб Дань розкрив йому всі свої секрети, однак той не згоджувався. Хань і умовляв його, і наполягав, але даос завжди відповідав йому на це


— Я б з дорогою душею розповів про своє мистецтво, та боюся зіпсувати цим свій шлях до правди. Коли б я був певен, що той, кому я повідаю свої таємниці, чоловік благородний і гідний цього, я б не задумувався. А що, як це мистецтво буде використано для того, щоб займатись крадіжками? Ви, пане, безперечно, поза всякими підозрами... Але ж може статися так, що ви, гуляючи вулицею і уздрівши яку-небудь красуню, закохаєтесь у неї, а потім, зробивши своє тіло незримим, проникнете до її опочивальні... От і вийде, що я допоміг вам учинити злочин і стати на шлях розпусти. Ні, не можу я цього зробити.
Примусити Даня вельможа не міг, але в душі затаїв на нього злість і потай підмовив своїх служників відлупцювати ченця, щоб осоромити його перед людьми. Проте, боячись, щоб той раптом не зник, коли діло дійде до бійки, Хань наказав посипати попелом пшеничне поле. Якщо він, міркував вельможа, з допомогою, як то кажуть, «лівих шляхів»[12] зуміє все-таки сховати від людського ока свою подобу, то його черевики однаково залишатимуть на попелі сліди, по яких можна буде його виявити й відлупцювати.
Потім він запросив Даня до себе, а служникам звелів побрати канчуки і накинутись на ченця, як тільки той прийде. Відчувши небезпеку, Дань миттю зник у служників з очей і кинувся тікати, та сліди від черевиків виказували його. Служники налітали то справа, то зліва і били наосліп, але за кілька хвилин його сліди перемішалися з їхніми... Хань повернувся до кімнати.
Прийшов і Дань.
— Бачу, що мені не доведеться більше тут бувати, — звернувся він до служників. — Але я добре знаю, скільки клопоту я вам завдав. Отож хочу перед тим, як розпрощатись, подякувати вам.
З цими словами він вийняв із свого рукава кухоль чудового вина. Потім засунув руку і видобув цілий кошик всіляких закусок. Поставивши все це на стіл, він знову заходився порпатись у рукаві. Разів з десять залазив туди рукою і щоразу витягував щось нове, аж поки не заставив увесь стіл. Після цього він запросив служників пригощатись і частував їх доти, доки вони не сп'яніли. Те, що залишилося на столі, Дань поховав назад у рукав.
Довідавшись про цей незвичайний фокус, Хань причепився до ченця, щоб він і йому показав щось подібне. Дань намалював на стіні у його кімнаті місто. Штовхнув рукою — і міська брама розчинилась навстіж. Потім узяв мішок із своїми речами та скриню з одягом, кинув усе це в розчинену браму, а тоді, склавши руки, вклонився на прощання і сказав
— Я пішов.
Та й стрибнув у місто. Брама одразу зачинилася за ним. Даос зник.
Опісля доходили чутки, ніби він у місті Цінчжоу вчить на вулицях дітей малювати тушшю на долонях кільця, а потім жартома кидати їх на перехожих. Ці кільця, куди б їх не кидали — на обличчя чи на одяг, — зривалися з долоні й прилипали до обраної цілі.
Розповідали також, що він був мастаком на всякі витівки у подружніх опочивальнях. Міг, наприклад, зробити так, що деякі органи в нижній частині тіла цілими келихами пили підігріте вино. Хань якось і сам мав нагоду пересвідчитись у цьому.

ЧАРОДІЙ ГУН МЕНБІ

Лю Фанхуа був найбагатшою людиною в окрузі. Щедрий за вдачею, він дуже любив приймати гостей, тому за столами у нього майже щодня збиралося не менше сотні чоловік. Чуйним був і до чужого горя міг дати в борг хоч тисячу ланів. І друзі, й родичі часто зверталися до нього за допомогою, але повертати гроші чомусь не квапились.


Проте серед завсідників був один, на ім'я Гун Менбі, родом з провінції Шаньсі, — який ніколи навіть гроша ламаного не попросив. Бувало, заїде до Лю — і може прогостювати у нього цілий рік. Він умів вести витончену бесіду, і господар частіше, ніж будь з ким іншим, засиджувався з ним допізна.
Був у Лю синок, звали його Хе. На той час, про який іде мова, хлопцеві ще волосся на голові у два жмутики зв'язували[*]. Він називав Гуна дядею, а той при нагоді залюбки грався з ним. Бувало, прийде Хе з школи, і починають вони з Гуном, сміючись та жартуючи, підкопувати цеглини, якими вимощено підлогу в кімнатах, і ховати під ними камінці та череп'я, так ніби скарб якийсь. Скоро підлога була перекопана майже в усіх п'яти кімнатах, і скрізь вони понаховували «скарбів». Люди кепкували над Гуном, казали, що в дитинство впав, але малому Хе ця гра подобалась. Незважаючи на глузування дорослих, до дядька Гуна він ставився з більшою приязню, ніж до будь-кого іншого з батькових приятелів.
Промайнуло десять років. Батьківське господарство за цей час дуже підупало і гостей поменшало також. Але й тепер все ще нерідко траплялось, що з десяток чоловік засиджувались біля столу до пізньої ночі за чаркою та веселими розмовами.
Хазяїн хоч і постарів за ці роки і справи його йшли все гірше й гірше, але не занепадав духом і час від часу продавав шмат землі, щоб на виручені гроші приготувати для гостей курятину та інші закуски. Синок теж намагався не відставати від батька. Дивлячись на нього, він і собі збирав компанію приятелів та й прогулював з ними батькове добро. Лю Фанхуа ні в чому не перечив синові.
Але скоро старий Лю захворів і невдовзі помер. Як виявилося, не було за що навіть труну купити. Тоді Гун дістав із своєї кишені гроші і влаштував похорон. Хе після цього став ще більше поважати його і відтепер звертався до дядька Гуна за порадою у будь-якій справі.
А Гун щоразу, як тільки приходив до них, приносив з собою в рукавах всіляке череп'я. Зайде до кімнати й кине все те куди-небудь у темний закуток. Важко було зрозуміти, навіщо він і досі тягає у дім цей мотлох.
Хе безперестанку скаржився йому на свої злидні.
— Ні, — заперечував Гун, — ти ще не знаєш горя. Плачеш, що грошей немає, а дай тобі зараз хоч тисячу ланів, ти ж їх миттю розтринькаєш. Справжнього чоловіка насамперед мусить хвилювати, як йому утвердитись на світі, а не те, що він бідний.
За кілька днів Гун сказав, що йому час додому, й почав прощатись. Хе розплакався і крізь сльози весь час повторював, щоб дядько Гун скоріше повертався. Той пообіцяв і пішов.
Минув якийсь час, і Хе дожився до того, що вже й їсти було нічого. Все майно він попродав або віддав у заставу, а гроші прогуляв. Єдина надія була на дядька Гуна. Хе з нетерпінням чекав, коли той знову прийде і все влаштує, але за ним і слід прохолов. Зник, мов жовтий лелека, що подавсь у вирій.
Ще поки батько був живий, для Хе висватали дівчину, дочку якогось Хуана з Уцзі. Це була багата й родовита сім'я. Та згодом, прочувши, що Лю збіднів, Хуан почав шкодувати, що зв'язав себе обіцянкою. Коли Лю помер, йому сповістили про це, але він навіть не прийшов на похорон. Усе вибачався та пояснював, що відстань велика і таке інше.
Коли закінчилася жалоба по батьку, мати послала Хе, щоб він домовився про день весілля. Вона сподівалась, що Хуан пожаліє хлопця і не обділить його своєю увагою.
Коли Хе прийшов до двору свого майбутнього тестя, той, довідавшись, в якому дранті прибув наречений, наказав сторожеві не пускати його й на поріг. Звелів лише передати
— Іди додому і роздобудь сто ланів. Матимеш гроші — приходь, а інакше і носа не показуй. Вважай, що я тобі нічого не обіцяв.
Почувши таку заяву, Хе гірко заплакав. Старенька Лю, яка жила навпроти Хуанів, пожаліла його, нагодувала, а потім дала на дорогу три сотні дрібних монет[13] і з добрими словами випровадила додому.
Мати Хе і плакала, й обурювалась, але допомогти нічим не могла. Та раптом вона згадала, що свого часу чоловік вісім чи навіть дев'ять з кожного десятка їхніх гостей позичали у них гроші. І вона порадила синові звернутися до декого з них, особливо до заможних.
— Ні, — відповів їй Хе, — люди зналися з нами через те, що ми були багаті. Якби я міг зараз сісти в карету, запряжену четвіркою коней, то навіть тисячу ланів неважко мені було б у них позичити. А коли я прийду такий, як є, то чи згадає хто-небудь з них про колишню дружбу й те добро, що ми їм зробили? Не забувайте також, що батько, даючи гроші, ніколи не вимагав ні розписок, ні чиєї-небудь поруки. Як ви стягнете борг, коли немає ніяких доказів?
Проте мати наполягала далі, і синові довелося послухатись. Ходив, ходив по людях, та за двадцять днів не дістав ні гроша. А втім, один благодійник, багатій Лі Четвертий, якого свого часу вони й привітно приймали, і багато в чому допомогли. Зворушений розповіддю про злидні, які обсіли тепер сім'ю покійного, він подарував їм аж цілий лан і був певен, що виявив велике благородство.
Мати з сином гірко плакали і відтоді вже ні на кого не сподівались.
Дочці Хуана тим часом виповнилося п'ятнадцять. Довідавшись про батькове рішення, вона в душі вирішила, що це несправедливо, і коли Хуан хотів віддати її за іншого, вона залилася слізьми
— Молодий Лю Хе не в бідній сім'ї народився, і ви в той час не проміняли б його ні на кого іншого, навіть на багатшого. А тепер, коли він зубожів, його можна гнати геть? Як же це так?
Хуанові не сподобались її слова, і він, як тільки міг, переконував дочку, але дівчина не поступалась. Тоді батьки розгнівались на неї і лаяли бідолашну з ранку до вечора, та вона й далі стояла на своєму або відмовчувалась.
Невдовзі уночі на садибу Хуанів напали грабіжники. Вони по-звірячому побили старого та стару і геть дочиста забрали все добро. Як не намагався Хуан після цього відновити своє господарство, але через три роки воно зовсім занепало. А тут з'явився якийсь купець із західних районів. Провідавши, що у Хуанів надзвичайно гарна донька, він пообіцяв заплатити п'ятдесят ланів, якщо старий дасть згоду на шлюб. Батько дуже зрадів і погодився. Він гадав, що йому таки пощастить умовити дівчину. Але та, провідавши про намір батька, натягла на себе всіляке дрантя, вимазала обличчя сажею і вночі зникла з дому.
Дорогою їй доводилося просити милостиню, щоб не померти з голоду, поки нарешті місяців через два вона дісталася до Баодіна. Розпитала в людей, де садиба Лю Хе, і якось уранці прийшла прямо до нього додому. Мати Хе подумала, що то жебрачка, і крикнула, щоб вона забиралась геть з двору. Дівчина захлипала і крізь сльози назвала своє ім'я. Тоді мати взяла її за руки й собі заплакала.
— Дитинко моя, — мовила вона, — на кого ж ти тепер схожа!
Дівчина з сумом розповіла про всі свої поневіряння, і мати з сином тихо зітхали, співчуваючи їй.
Потім дали їй помитися, розчесали волосся, і на її вродливому обличчі враз засяяли чарівні очі, заграли чорні брови. У матері й сина полегшало на душі.
Але разом з радістю в сім'ю прийшли й нові турботи. Тепер у домі було вже три роти, і їсти доводилося лише один раз на день.
— Нехай уже нам з сином випала така доля, — бідкалася мати, — а в чому завинила наша люба невісточка, яку ми прирекли на такі злидні?
— Ваша невістка й гірше бачила, поки, старцюючи, добиралася сюди. Якщо порівняти, то було страшне пекло, а тепер я ніби в раю.
Мати, вислухавши її, мимоволі всміхнулась. Якось, порядкуючи в будинку, невістка зазирнула до однієї з порожніх кімнат, де тепер уже ніхто не жив. На підлозі скрізь лежали оберемки старого сіна, якесь ломаччя. Поволі увійшла в кімнату. Скрізь бруд, пилюка, а в темному кутку ціла купа мотлоху.
Штовхнула ногою — щось тверде, підняла шматочок, придивилась — аж то чистісіньке срібло. Вражена такою знахідкою, вона кинулась до Хе. Той не повірив і разом з нею пішов до кімнати, щоб переконатись на власні очі. Виявляється, що всі ті черепки та каміння, які свого часу дядько Гун кидав у темний закуток, перетворилися на справжнє срібло.
І тут Хе раптом згадав про ті камінці, що їх у дитинстві вони з Гуном закопували під цеглини, якими була вимощена підлога в кімнатах. «Чи не стали і вони сріблом?» — промайнула думка. Але їхній старий будинок уже давно був відданий у заклад сусідові. Хе взяв гроші й негайно викупив його назад. Бачить то тут, то там на підлозі валяються уламки цегли, подекуди стирчить із землі каміння, яке він колись туди закопував. Втративши надію знайти тут що-небудь, він почав знічев'я підкопувати інші цеглини, і під першою ж яскраво засяяли великі блискучі зливки. За кілька хвилин перед ним лежала купа срібла на кількасот тисяч ланів. Молодий Лю викупив усі батьківські землі, майно, найняв служників, і їхня садиба стала тепер ще кращою, ніж була колись.
— Як тепер я не випробую, на що я здатен, то це буде зневага до дядька Гуна! — сказав сам собі Хе і засів за книги. Через три роки він витримав екзамен в окрузі й став цзюйженем[14]. Потім він узяв сто ланів, вирядився в пишне вбрання й поїхав до старої Лю, щоб віддячити їй за доброту. Його супроводжувало понад десяток служників на баских конях... А у старенької була лише одна кімнатка! Хе зайшов усередину і примостився на краєчок ліжка, а надворі тим часом схвильовано гуділа юрба цікавих, голосно іржали коні, і гамір цей розкочувався по всій вулиці.
Після того, як дочка Хуана втекла з дому, купець почав насідати на старого, вимагаючи, щоб той повернув йому гроші, призначені на весілля. Та Хуан на той час добру половину з них уже встиг витратити. Довелося продати будинок, аби тільки віддати борг. З тих пір Хуани зовсім зубожіли і перебивалися з хліба на воду, як свого часу Хе. Прочувши тепер, як розжився колишній наречений їхньої доньки, вони замкнулись у будинку і тихенько сиділи собі, журячись своєю бідою.
А стара Лю купила вина, приготувала обід і почала пригощати Хе. Пригощала і розповідала йому, яка вродлива та розумна була дочка у Хуанів. Шкода тільки, що втекла з дому.
— Ну, а ти одружений чи ні?
— Одружений, — відповів Хе.
По обіді він запросив стару поїхати з ним, поглянути, яка у нього дружина. Посадив її на воза і повернувся з нею додому.
Зустрічати їх вийшла молодиця в гарному вбранні, яку, мов вельможну пані, з обох боків підтримували численні служниці.
Жінки побачили одна одну — і отетеріли від подиву. Потім почали ділитися новинами. Молода турботливо розпитувала про життя своїх батьків.
Стара Лю прожила у них кілька днів, і ввесь цей час їй догоджали, як тільки могли, і пригощали з щедрою гостинністю. Крім того, їй пошили нове плаття і взагалі одягли з ніг до голови в усе нове. Лише тоді відвезли додому.
Повернувшись до своєї домівки, стара відразу ж пішла до Хуанів і з усіма подробицями розповіла, як живе їхня дочка та з якою турботою розпитувала вона про їхнє життя. Чоловік і жінка були невимовно здивовані.
Стара порадила їм негайно сходити до дочки, але Хуан завагався... Нарешті коли голод та холод почали особливо дошкуляти, не витримав і подався у Баодін.
Дійшовши до зятевої садиби, він побачив високі мури огорожі та велику гарну браму. Воротар гнівно блиснув на нього очима, і старий до самого вечора не наважувався підійти й сказати, щоб той повідомив про нього господині. Тільки коли на вулицю вийшла якась жінка, Хуан, запопадливо усміхаючись їй, назвав себе і улесливим голосом попросив доповісти хазяйці, що прийшов її батько.
Через деякий час жінка вийшла знову і провела його до бокового флігеля.
— Пані дуже хоче побачитись з вами, та боїться, коли б пан про це не довідався. Треба зачекати, може, їй випаде слушна нагода. Ви, шановний, вже давненько прийшли сюди, то, мабуть, зголодніли?
Хуан почав скаржитись їй на свою лиху долю, а жінка тим часом поставила перед ним кухоль вина та дві миски з усілякими наїдками. Потім поклала поруч п'ять ланів і сказала
— Наш пан, бачте, сьогодні трохи загуляв, і пані боїться, що їй не пощастить вийти до вас. Може, завтра вранці їй вдасться.
Хуан згодився залишитись на ніч. А наступного дня схопився дуже рано і хутко зібрав свої речі в дорогу. Вийшов на подвір'я, а ворота ще замкнені. Старий сів на вузлик з речами і став чекати.
Раптом по садибі прокотився гомін хазяїн їде. Старий Хуан хотів куди-небудь сховатися, але Хе помітив його і здивовано спитав, хто це такий. Служники у відповідь лише розгублено знизували плечима.
— Злодюга який-небудь? — спалахнув від гніву Хе. — Ану зв'яжіть його й відведіть до сільської управи.
— Слухаємось! — гаркнули служники і прив'язали старого мотузками до дерева. Хуан, палаючи від сорому і жаху, не знав, що йому й казати. Та тут на подвір'я вийшла жінка, з якою він вчора розмовляв, упала перед Хе на коліна й вигукнула
— Це мій дядько, пане! Прийшов учора пізно ввечері, тому я не встигла доповісти вашій милості!
Хе звелів одв'язати старого, а жінка провела його за ворота.
— Забула попередити воротаря, — мовила вона, — от і вскочили в халепу. Пані сказала, щоб ви, якщо скучили за нею і хочете побачити, прислали свою дружину. Нехай вона одягнеться квіткаркою і прийде разом із старою Лю.
Хуан кивнув головою на знак згоди, подався додому і розповів усе дружині. А тій так кортіло хоч разок глянути на доньку, що вона одразу ж побігла до сусідки. Стара Лю погодилася, і вони хутко зібралися в дорогу.
Довелося їм пройти через добрий десяток дверей, аж поки нарешті вони опинилися в вітальні хазяйки.
Молода пані мала високу зачіску, прикрашену смарагдами та низками перлин, і була в шовковому платті, а плечі прикривала накидка; вся кімната повнилася запахами парфумів. Варто було їй сказати слово, як старі й молоді покоївки кидалися до неї з усіх боків. Одні підставляли позолочені крісла та канапу, інші клали на них подушки, а одна з них, наймоторніша, вже заварювала чай.
Мати з дочкою пошепки розпитували одна одну про здоров'я, і в очах у кожної блищали сльози.
Коли почало смеркатись, хазяйка звеліла провести обох жінок до окремої кімнати і влаштувати їх там на ночівлю. Постіль була така м'яка та ніжна, що чогось схожого мати не бачила навіть тоді, коли вони були ще багаті.
Минуло днів з чотири, дочка увесь час ставилася до матері з величезною сердечністю. Стара не раз заводила дочку до своєї кімнати, плакала й каялась, що вони з батьком так негарно обійшлися з нею.
— Та що ви, мамо? — намагалася заспокоїти її хазяйка. — Хіба ми можемо одна на одну таїти зло? Але чоловік ще й досі не може вгамувати свого гніву. Боюся, коли б він не впізнав тебе.
Отож щоразу, як тільки Хе заходив до кімнати дружини, обидві старі жінки миттю зникали. Та якось, коли мати з дочкою вмостилися рядком, несподівано зайшов Хе, побачив їх і сердито закричав
— А це хто така? Звичайна сільська баба і сміє тулитись до пані! Ану повисмикуйте їй усе волосся на голові!
Стара Лю кинулася до нього.
— Це моя родичка, сестра Ван... — забелькотіла вона. — Квітами торгує... Ви вже пробачте нас, старих та неотесаних.
Хе склав руки в знак вітання і попросив пробачення. Потім примостився до гурту.
— То ви, шановна тітонько, виявляється, тут уже кілька днів. А я такий заклопотаний, що й поговорити з вами не зміг... Ну, а як там оті старі негідники Хуани, ще живі?
— Та живуть собі потихеньку, — відповіла Лю. — Тільки дуже вже збідніли, ледве перебиваються. А ви, пане, такий знатний та багатий. От взяли б коли-небудь та й згадали про свого шановного тестя.
Хе зі злістю грюкнув кулаком по столу.
— Що?! — заревів він. — Та коли б ви тоді не пожаліли мене і не дали мені попоїсти, то чи дійшов би я додому? А тепер, бачте, я повинен їм допомагати! Кращого ви нічого не могли придумати?
Сказав це, підхопившись з місця, тупнув ногою і вилаявся.
Нарешті в розмову втрутилася молода
— Нехай вони лихі, погані люди, але це мої батько й мати. Ви пам'ятаєте, якою я була, коли насилу припленталась до вас? На руках чиряки від холоду та виразки, на ногах садна та подряпини... Я вважаю, що ні в чому не завинила перед вами. Хто ж вам дозволить лаяти батьків в присутності дочки, завдаючи їй неймовірного болю?
Хе вгамував свій гнів і пішов.
Стара Хуан сиділа напівмертва від сорому, а обличчя у неї стало білим мов стіна. Трохи оговтавшись, вона почала прощатись і збиратися в дорогу. Дочка нищечком сунула їй в руки двадцять ланів.
Після цього від батьків не було ніякої вістки. Молода вже почала тривожитись. Хе вирішив послати служника і запросити старих у гості.
Як не важко було батькам, як не соромно, а таки приїхали.
Хе теж почав вибачатись
— Вам давно слід було провідати нас. А ви і словом не обмовились, от мене й брала злість!
Старий Хуан у відповідь тільки бурчав «Правда, правда...».
Хе наказав перевдягти їх і залишив у себе жити. Отак прожили вони трохи більше місяця, але старий ніяк не міг заспокоїтись. Ніби й добре тут, а душа не лежить до цього двору. І він почав говорити, що хоче додому. Хе подарував йому сто ланів срібла і сказав на прощання
— Купець із заходу давав лише п'ятдесят, а я — вдвічі більше.
Червоніючи по самі вуха, Хуан узяв гроші. Хе дав батькам ще й воза та коней, і старі рушили в дорогу. Відтоді вони жили в достатку до кінця днів своїх.

Каталог: download
download -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
download -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
download -> Охорона природи в Україні
download -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
download -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
download -> О. В. Гнидіна (координатор Л. Л. Халецька), Полтавська обл
download -> Післямова


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка