Ченці-чудотворці [section] Переклад з китайської Іван Чирко «дивовижні історії 3 кабінету ляо»



Сторінка2/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір0.54 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

ЯК ПЕРСИКА КРАЛИ

Якось у дитинстві мені пощастило побувати в головному місті нашої області. Трапилося це в день Свята початку весни[*]. Сотні городян висипали того дня на вулиці, де майже всі будинки й крамниці, за давнім звичаєм, були прикрашені барвистими паперовими стрічками. Групками й поодинці люди просувалися до міської управи. То тут, то там стояли оркестри, які гриміли трубами й гупали барабанами. Це називалося «давати весні виставу».


Укупі з товаришами і я подався поглядіти на небачені видовища. Вулиці були вщерть запруджені народом. А в залі міської управи було ще тісніше. Посередині, на підвищенні, сиділи чотири чиновники у червоних халатах. Двоє з них — обличчям на захід, двоє — на схід. Я тоді був ще надто малий, щоб розібратися, які чини у них. Та й не до цього було довкола лунав людський гомін, чувся бій барабанів та завивання труб, від якого аж вуха закладало.
Раптом до помосту, де сиділи чиновники, почав пробиратись якийсь чоловік з коромислом на плечі. Слідом за ним ішов хлопчина з розпатланим волоссям. Чоловік, здається, щось сказав панам, але в залі стояв такий гамір, що я не почув жодного слова. Було тільки видно, як люди довкола них весело сміються.
До чоловіка підійшов служник у темному халаті й звелів йому показувати фокуси. Чоловік погодився, але попросив дізнатись, які б саме фокуси вони хотіли бачити. Ті, що сиділи на помості, перезирнулись і перемовилися кількома словами. Після цього служник спустився до чоловіка і спитав його від імені панів, що саме він уміє. Той відповів, що може перетворити будь-що живе на мертве і навпаки. Служник доповів про це чиновникам. За хвилину він знову спустився з помосту і наказав фокусникові дістати панам персика. Той згодився, одразу ж скинув з себе верхній одяг і поклав його поверх кошика. Потім удав, що чимось невдоволений, скривився і сказав
— Ех, панове, панове! Ви ж добре розумієте, що це зовсім неможливо! Адже земля ще міцно скута льодом, а вам, бачите, персика забаглося! Де ж мені його взяти? А не дістану я його вам, то боюся, що накличу на себе гнів того, який сидить обличчям на південь[*]... Що ж мені робити?
— Тату! — перебив його хлопчик, — ви ж уже пообіцяли. Хіба тепер можна відступати?
Чоловік насупився і довго стояв мовчки, ніби про щось розмірковуючи.
— Ну що ж, — сказав він нарешті, — якщо пообіцяв, то треба добувати. Прикинув я так і сяк, і що ж виходить? Весна тільки починається, кругом кучугурами сніг лежить. Де ж тут персикам взятися на цьому світі? А от у садах Сіванму[*] персики, кажуть, цвітуть і родять круглий рік. Там вони напевне є. А коли так, то доведеться залізти на небо і вкрасти там — ото й усе!
— Ха! І придумали ж таке! — сказав на це син. — По-вашому, на небо східцями можна видертись, чи що?
— Східцями не східцями, а спосіб певний у мене є, — відповів фокусник.
З цими словами він розкрив свого кошика, вийняв звідти скручену мотузку завдовжки, мабуть, у кілька десятків сажнів, висмикнув один її кінець і підкинув вгору. Мотузка повисла в повітрі, немов там угорі за щось зачепилась. За хвилину він знову підкинув її. З кожним разом верхній кінець мотузки піднімався все вище й вище і ось нарешті зник десь аж у хмарах, а інший кінець залишився в руках у фокусника.
— Синку, ходи-но сюди, — покликав фокусник. — Я вже старий і немічний, та й неповоротким став останнім часом. Важко мені буде вибратись на таку височінь. Доведеться тобі зробити це діло.
З цими словами чоловік передав кінець мотузки хлопцеві.
— На, тримай, — додав він, — і можеш рушати!
Син неохоче взяв кінець і невдоволено мовив
— Тату, які ж бо ви, далебі, дурні! Хочете, щоб я по такій мотузці та поліз аж на саме небо, до якого принаймні тисяч з десять сажнів! А раптом десь посеред дороги ваша мотузочка візьме та й обірветься. То чи знайдете ви після цього хоч мої кісточки? Батько й далі наполягав, навіть почав кричати
— А що ж робити, коли я вже слово дав? — намагався виправдатись він. — Каюсь, але відступати вже нікуди. Послухай, синочку, полізь всього один раз. Нічого страшного з тобою не станеться. Виберешся туди, украдеш і повернешся назад. А нас за це потім пани нагородять якоюсь сотенькою срібних. Та за такі гроші я тобі, будь певен, висватаю справжню красуню!
Тільки після цього син ухопився за мотузку і, спритно звиваючись усім тілом, поволі поповз угору. Спочатку він пересував руки, тоді підтягував ноги і, мов павук по павутині, забирався все вище й вище. Невдовзі хлопець доповз до самих хмар, а потім і зовсім зник з очей.
Минуло чимало часу — і раптом звідкись зверху на землю упав персик завбільшки з добру чашку. Фокусник радісно підхопив із землі плід і поніс його панам, що сиділи на помості. Вони передавали персика з рук у руки, уважно розглядали його з усіх боків, але так ніхто й не міг напевне сказати, чи справжній він, чи це всього-на-всього чудова підробка.
Раптом сталася несподіванка — мотузка впала на землю.
— Ой лишенько! — злякано вигукнув фокусник. — Хтось її там перерізав. Що ж тепер з моєю дитиною буде?
А через кілька хвилин до його ніг упала ще якась річ. Фокусник нахилився і з жахом відсахнувся то була синова голова. Він схопив її обома руками й гірко заплакав.
— Виходить, коли він крав того персика, — причитав чоловік, — сторож помітив його... Нещасна моя дитина!
Невдовзі зверху посипалися ноги й інші частини синового тіла. Тепер усе це купою лежало перед фокусником.
Убитий горем батько позбирав усе до останнього шматочка, поскладав у кошик і закрив його зверху кришкою, а потім знову заголосив
— Один-однісінький він у мене був. День по дню ходили ми з ним білим світом, де тільки не мандрували, і все було гаразд. А ось тепер я не посмів ослухатись наказу панів-начальників, і хто б міг подумати, що все це скінчиться таким страшним лихом. Доведеться тепер віднести тебе, мій хлопчику, і віддати сирій землі.
Він увійшов до зали і впав там перед помостом навколішки.
— Через цього персика, — почав він, — я втратив єдиного сина. Згляньтесь, панове, на моє горе і подайте допомогу хоч на похорон. А я не залишусь у боргу перед вами, віддячу хоча б тим, що, як кажуть, скручу жмут соломи[*], коли вам треба буде, чи що!
Пани були настільки вражені, що не знали навіть, як йому відповісти. Кожен з них мовчки совав йому в руки срібні монети. Фокусник так само мовчки брав їх і ховав за пазуху.
Нарешті він підійшов до свого кошика, поплескав по кришці й крикнув
— Бабар, ти чому це не виходиш, щоб подякувати людям? Чого ще чекаєш?
Кришка раптом піднялася, з-під неї показалася розпатлана дитяча голова, а потім звідти виліз хлопчик. Він повернувся обличчям на північ[2] і низько вклонився. Це був той самий син фокусника.
Все це було настільки дивовижно, що я й досі пам'ятаю.
Опісля мені доводилося чути, що такі штуковини найчастіше витворяють «Білі лотоси»[*]. То чи не послідовником цієї секти був той фокусник?

ВИТІВКИ НЕБІЖЧИЦІ

У селі Цайдянь, що версти за три від повітового міста Янсінь, жив старий з сином. Тут, на битому шляху, вони мали заїзд, де на ніч завжди зупинялися купці, візники, дрібні торговці та інший народ.


Якось пізнього вечора до брами їхнього двору підійшли четверо подорожніх і попросилися переночувати. Місця в кімнатах для постояльців уже не було, але подорожні дуже благали господаря, і той собі подумав
«А що, коли розмістити їх у тому будиночку, де лежить тіло покійної невістки? Коли там той син приїде та труну привезе, а приміщення тим часом гуляє». І він сказав
— Є у мене одна кімната, та тільки боюся, що вона вам не підійде.
Подорожні запевнили старого, що вони люди невибагливі, їм би лише дах над головою був.
Тоді старий повів гостей через вулицю, де стояв окремий будиночок. В кімнаті на столі тьмаво блимав гасничок, у глибині за ширмою, під паперовим покривалом лежала небіжчиця. А в сусідній кімнаті в ряд стояло четверо ліжок.
Стомлені дорогою постояльці враз повкладалися спати і троє з них захропли, тільки-но доторкнулися головами подушок. Лише четвертий трохи загаявся. Він заплющив очі і почав дрімати, як раптом почув, ніби щось заскрипіло. Розплющив очі і при мерехтливому світлі ясно побачив небіжчиця скинула з себе покривало, підвелася, встала з свого ложа й поволі зайшла до їхньої кімнати. У неї було блідо-жовте обличчя, а чоло закривала біла шовкова стрічка. Наблизившись до ліжок, вона нахилилась і почала дмухати на постояльців — на першого, другого, третього. А четвертий тим часом злякано насунув ковдру аж на саму голову і завмер. За хвилину небіжчиця дмухнула і на нього. Потім він почув, як вона вийшла з їхньої кімнати і лягла на своє ложе — знову зашаруділо паперове покривало. Вистромивши з-під ковдри голову, постоялець переконався, що небіжчиця знову лежить за ширмою.
Наляканий, він не посмів навіть озиватися до своїх товаришів, а лише почав тихенько штовхати їх ногою, та жоден з них не поворухнувся. Що ж тепер робити? Тут йому спало на думку мерщій вдягнутися й дременути звідси геть. Та тільки він підвівся і хотів узяти одяг, як покривало знову зашаруділо. Охоплений жахом постоялець упав на своє ліжко і сховав голову під ковдру.
Небіжчиця підійшла прямо до нього і, дмухнувши кілька разів у його бік, повернулася на своє місце. По тому, як заскрипіло її ложе, він зрозумів, що вона знову лягла. Тихенько висунув з-під ковдри руку, схопив свої штани, хутко натягнув їх на себе і босоніж побіг до дверей. Небіжчиця теж підвелася, щоб рушити слідом за ним, але поки вона вибиралася із-за ширми, постоялець уже встиг витягнути засув і вибігти надвір. Небіжчиця кинулася навздогін.
З криками «Рятуйте!» бідолаха вискочив на вулицю, та село ніби вимерло, ніхто й не думав поспішати йому на допомогу. Хотів було постукати у ворота до хазяїна, та побачив, що небіжчиця вже близько, тому звернув на шлях, який вів у бік повітового міста, і помчав, не чуючи під собою ніг. Ось уже й до східного передмістя рукою подати, видно будівлі приміського монастиря, чути, як б'ють у дошки, скликаючи ченців на молитву. Втікач щосили загрюкав у браму. Воротар, даоський чернець, страшенно здивувався, вздрівши такого раннього прочанина. Поки він розмірковував, чи впускати його, чи нехай почекає світанку, небіжчиця опинилася вже майже поруч зі своєю жертвою, ще мить — і кінець.
Втікач метнувся до товстелезної тополі, що росла неподалік, і сховався за її могутнім стовбуром. І ось вони забігали кругом дерева. Не тямлячись від люті, небіжчиця кидалася то праворуч, то ліворуч. Так вони й кружляли, поки знесиліли. Небіжчиця зупинилась. Бідолаха теж засапався, з нього градом котився піт. А поміж ними все так само височіло дерево. Раптом небіжчиця кинулася до стовбура і обхопила його руками, сподіваючись, що зможе дотягтися й до втікача. Той від жаху упав ниць на землю, а небіжчиця, так і не дотягнувшись до нього, заклякла на місці.
Чернець по той бік брами довго прислухався до цієї метушні. І коли нарешті все стихло, вийшов до них зі свічкою в руці. Бачить на землі нерухомо лежить чоловік, так ніби мертвий. Послухав серце — ще б'ється. Взявши непритомного на плечі, чернець відніс його на монастирське подвір'я.
Нещасний прийшов до тями, коли вже почало розвиднятись. Напоївши його окропом, чернець почав розпитувати, і той у кількох словах розповів йому про все, що з ним сталося.
Продзвонили дзвони до ранньої, над землею заклубочився ранковий туман. Чернець знову вийшов за браму і побачив, що біля тополі справді стоїть мертва жінка. Він злякався і мерщій побіг доповісти про незвичайну пригоду начальникові повіту. Той приїхав на місце події, щоб самому провести розслідування, і звелів покласти небіжчицю на землю, але виявилось, що її неможливо відірвати від стовбура вона вп'ялася всіма пальцями в дерево, мов залізними крючками. Врешті кільком чоловікам вдалося це зробити, і на тому місці, де були її пальці, позалишалися дірки, немовби їх хтось буравом попросвердлював. Послали стражника за хазяїном заїзду, а там уже зчинився переполох — небіжчиця кудись зникла, а натомість залишилося троє мертвих постояльців. Стражник розповів про те, що сталося в монастирі, і старий прийшов туди разом з ним.
Тіло небіжчиці віднесли додому на ношах. А потерпілий все ніяк не міг заспокоїтись. Зі сльозами на очах він казав начальникові повіту
— Хто ж мені в селі повірить, що все так вийшло! Нас вирушило з села четверо, а тепер повернуся лише я один!
Тоді начальник дав йому документа, де свідчилося, що потерпілий ні в чому не винен, і відпустив його додому.

ЯК ЧЕРНЕЦЬ ГРУШУ САДЖАВ

Привіз якось селянин до міста цілий віз груш на продажу, були вони солодкі й запашні, отож він правив за них добрячу ціну. До воза підійшов даоський чернець у благенькій одежині та дірявій шапці і попросив у хазяїна грушку. Той тільки гримнув у відповідь, проте чернець і далі стовбичив перед очима. Тоді селянин розгнівався і накинувся на нього з лайкою.


— Даруйте, — сказав даос, — у вас їх повний віз, принаймні кількасот буде, а я такий старий та нещасний, прошу лише одну-однісіньку. Вашій милості від цього шкоди не буде, однак ви чомусь гніваєтесь.
Люди, що стояли біля воза, почали вмовляти хазяїна, щоб він вибрав ченцеві якусь поганеньку грушку, та й нехай той іде собі. Але марна річ. На всі вмовляння селянин правив своєї не дам, та й годі. Тоді один служник з крамниці, якому, видно, вже набрид увесь цей гамір, вийняв гроші, купив грушу і подарував її ченцеві. Старий подякував, низько йому вклонившись, а потім звернувся до людей
— Як бачите, шановні, я чернець. Відійшовши від мирського життя, я не знаю тепер, що таке скупість і жадібність. Зараз у мене в руці гарна груша. Прошу вас, якщо хто хоче, беріть її і їжте!
— Та тобі ж самому дали цю грушу, — зауважив хтось із юрби. — Чому ж не їси?
— А мені не груша була потрібна, а лише зернятка з неї, щоб посадити нове дерево.
Після цього чернець хутко з'їв грушу, затис у долоні серединку, тоді зняв з плеча мотику і заходився копати землю. Викопавши ямку завглибшки в кілька вершків, він поклав туди зернятка і присипав зверху землею. Потім звернувся до людей, чи не дасть йому хто-небудь гарячої води, щоб полити зернятка.
Хтось із юрби кинувся до найближчої крамниці і невдовзі приніс звідти окріп. Даос взяв посудину і почав ретельно поливати перекопане місце. Всі присутні з великою цікавістю стежили за кожним його рухом. Бачать, а з землі вже виткнувся молоденький росточок, швидко потягнувся вгору і скоро перетворився на велике дерево, від якого в усі боки розкинулося всипане густим листям гілля. Ось воно зацвіло, а ще за мить — на місці квітів з'явилося чимало плодів — великих, духмяних.
Чернець підійшов до дерева, простяг руку й став зривати одну за одною груші та роздавати їх людям. Через якийсь час груш не стало, залишилося тільки голе дерево. Тоді чернець заходився рубати його мотикою. Цюкав, цюкав, аж поки нарешті не зрубав. Потім звалив дерево, як було з листям, собі на плече і, не кваплячись, пішов.
Як тільки чернець почав творити своє чудо, селянин теж приєднався до гурту, задивився, задерши голову, на цю дивовижу та й забув про все на світі. І тільки коли чернець пішов геть, він повернувся до свого воза, але там нічого не було.
Лише тепер він збагнув, що чернець роздавав його власні груші. Оглянув воза — бракує однієї голоблі, її зовсім недавно відрубано.
Охоплений гнівом селянин кинувся доганяти ченця, та тільки звернув за ріг, біля муру побачив свою голоблю.
То виходить, що замість груші чернець відрубав його голоблю?
Куди подівся той чернець — ніхто не міг сказати.
Та й не до цього зараз було людям. Усі, хто був на базарі, дивилися на селянина і весело реготали.
* * *

Від себе оповідач цих дивовижних історій хотів би додати таке


Селянин був брутальний і дурний, хоч об дорогу бий. Отож недарма увесь базар сміявся над ним.
Певно, кожному з нас доводилося зустрічатись з такими сільськими глитаями. Навіть коли найліпший приятель попросить у нього рису, він одразу ж надметься і стане бурчати, мовляв, йому й самому не вистачить до нового врожаю. А почнеш його умовляти, щоб виручив кого-небудь з біди чи нагодував сиротину, як він знову прикидатиме, яка йому з того користь. Буває навіть, що батько та сини сперечаються між собою про найдрібніший гріш.
Однак коли йдеться про азартні ігри, розпусту чи якісь забобони, то тут ніхто з них не пошкодує — о ні! — хоч би й усі гроші пішли на те! Або коли над головою повисне меч, тоді теж мерщій біжать відкуплятись.

ВІДЬМАЦЬКІ ВИТІВКИ

Пан Юй змолоду був людиною щирою і чесною, мов той лицар. Він дуже захоплювався мистецтвом кулачного бою[*], отож і силу мав таку, що міг витанцьовувати танок вихора[3], тримаючи вище голови два баняки з водою. У роки правління, які називали добою «Піднесення правоначальствування»[*], він мусив приїхати до столиці, щоб скласти найвищі екзамени[*] при імператорському дворі. А тут, як на гріх, тяжко захворів його служник. Юй стривожився. На міському базарі він випадково натрапив на віщуна, який, так казали про нього люди, дуже добре гадав і міг навіть передбачити, коли людина помре. Отже, Юй і вирішив звернутись до нього, щоб дізнатись про долю свого служника.


Та тільки він підійшов до віщуна, як той, не давши йому й слова мовити, спитав
— Ви, пане, здається, хотіли довідатись про здоров'я вашого служника?
Юй розгубився від несподіванки і тільки кивнув головою.
— З вашим хворим, — сказав віщун, — нічого страшного не буде, а от на вас, пане, чекає лихо!
Тоді Юй попросив поворожити на нього самого. Віщун витяг гуа[*] і, на мить затнувшись, мовив з жахом
— Вам, пане, випадає через три дні померти!
Юй довго стояв, приголомшений таким пророцтвом, а віщун тим часом вів далі
— Я, пане, признаюся вам щиро, дещо тямлю в цьому ділі і спробую допомогти вам. Заплатите мені за мої старання десять ланів[*], і я спробую відвернути від вас це лихо.
«Якщо вже судилося померти, то навряд щоб якесь там чаклунство та врятувало мене від смерті», — подумав Юй і підвівся, щоб іти.
— От бачите, — зупинив його віщун, — зараз вам шкода якогось дріб'язку, а через кілька днів отямитесь, та вже пізно буде. Краще не жалійте, щоб потім не каятись!
Довідавшись, яка страшна небезпека загрожує Юю, його друзі злякались і почали йому радити витрусити з гаманця все, що там є, тільки б врятувати себе, та Юй і слухати не хотів.
Непомітно збігло два дні, і нарешті настав третій. Юй з самого ранку спокійно сидів у своїй кімнаті на постоялому дворі і мовчки стежив за всім, що діялось навколо. Проте вже починало вечоріти, а з ним так нічого й не сталося.
Коли нарешті смеркло, він замкнув двері на засув, засвітив каганця й, спершись рукою на меч[*], вмостився на стільці, готовий до зустрічі з будь-якою несподіванкою. Водяний годинник[*] уже показував кінець першої варти[*], але життю Юя поки що нічого не загрожувало. Він навіть подумав, чи не перебратись йому на ліжко, аж раптом почув, як щось зашаруділо у дірці для віконного запору. Юй кинувся до вікна і побачив, що з дірки вилазить маленький чоловічок із списом на плечі. Скочивши на підлогу, він ураз став таким же великим, як і всі звичайні люди.
Юй швидко вихопив меча, замахнувся, але не влучив. Меч лише розітнув повітря, так і не зачепивши чоловічка. А той за мить знову став маленьким і кинувся шукати дірку, з якої щойно виліз, мабуть, хотів утекти.
Юй поквапливо вдарив ще раз. Чоловічок упав на підлогу. Юй підніс до нього каганця виявляється, то була всього-на-всього вирізана з паперу людська фігурка[*], яку він розсік навпіл.
Тепер Юй вже не зважувався перебиратися на ліжко. Він зручніше умостився на стільці і почав чекати, що буде далі.
Трохи згодом через ту ж саму дірку проникла ще якась істота, така страшнюща й потворна, що й описати важко. Тільки-но вона опустилася на підлогу, як Юй одразу ж сіконув по ній мечем, розбивши надвоє, і обидві половинки завертілися на підлозі, мов хробаки. Боячись, щоб вони не зрослися знову, Юй продовжував їх рубати. Дивно тільки, що меч дзвенів якось незвичайно. Придивився Юй пильніше, а то глиняний ідол, що вже розсипався на дрібні черепки.
Після цього Юй підсунувся ближче до вікна і вп'явся очима в дірку.
Деякий час було тихо. Потім по той бік вікна щось засопіло, ніби там важко дихала корова, і налягло на віконну раму. Стіна в кімнаті захиталася, ніби ось-ось мала завалитись.
Боячись, щоб його тут не причавило, Юй вирішив вийти на вулицю і там повести бій. Він з грюкотом відімкнув двері і вискочив з кімнати.
Перед ним постав не хто інший, як сам чорт, та такий здоровенний, що головою сягав аж до самої стріхи. При тьмавому місячному світлі Юй лише побачив, що обличчя у велетня чорне, немов сажею вимазане, одні тільки очі виблискують якимсь жовтуватим блиском. Тіло до половини голе і ноги босі, зате в руці чудовисько тримало лук, а біля пояса стирчали стріли.
Поки Юй з жахом дивився на цю потвору, вона пустила в нього стрілу. Юй махнув мечем і відбив її. Хотів було й собі кинутися на нечистого, але той стрельнув у нього вдруге. Юй спритно відхилився, і стріла зі свистом увіткнулася в стіну.
Чорт розлютився, вихопив ножа із-за пояса і, грізно вертячи ним, уп'явся в Юя очима, а потім щосили замахнувся на свого супротивника. Однак Юй, мов та мавпа, встиг уникнути удару й цього разу, а ніж з розмаху вдарився об одну із каменюк, якими було забруковане подвір'я. Камінь одразу ж розколовся навпіл.
Тим часом Юй, прошмигнувши у чудовиська поміж ногами, вдарив його мечем по п'ятах. Пролунав глухий тріск, ніби деревина поламалась. Чорт заревів, мов дикий звір, і розлютився ще дужче; він круто повернувся назад і махнув ножем перед собою вдруге. А Юй, припавши до самої землі, кинувся уперед. Ніж лише відітнув полу його халата, Юй миттю випростався і увігнав потворі меча під самісінькі ребра. Знову почувся сухий тріск і нечистий повалився на землю.
Юй продовжував бити його мечем, але чув тільки дзвінкий стукіт, так ніби хтось рубав дерев'яну дошку. Тоді виніс каганця, подивився, аж це не чорт, а величезне дерев'яне опудало, до пояса якому причеплено лук і стріли. Обличчя в опудала вирізьблене і розмальоване так, що й глянути на нього страшно. А в тих місцях, куди Юй влучив мечем, червоніла кров.
З каганцем у руці Юй так і просидів на подвір'ї до самого ранку. Тільки тепер він збагнув, що всю цю погань на нього посилав не хто інший, як сам віщун. Це він хотів убити його, щоб прославитись, довівши усім силу свого пророкування.
Наступного дня Юй розповів про свої нічні поєдинки друзям, і вони гуртом рушили на базар до того місця, де завжди сидів віщун. Той ще здаля помітив Юя і відразу став незримим.
Хтось із присутніх зауважив, що не кожен зуміє миттю щезнути з людських очей, для цього треба бути справжнім відьмаком, але ці витівки безсилі проти собачої крові.
Як йому порадили, так Юй і зробив. Роздобувши собачої крові, він прийшов на базар знову. Віщун, як і минулого разу, миттю зник. Юй негайно покропив собачою кров'ю місце, де той щойно сидів, і перед його очима постав віщун, тільки із закривавленим обличчям. Одні лише очі виблискували, мов у чорта.
Віщуна відразу ж схопили і відвели до управи.
Невдовзі його стратили.
* * *

Від себе оповідач цих дивовижних історій хотів би додати таке


Дурний той, хто платить гроші за всякі там ворожіння. Чи багато в світі ви знайдете таких майстрів цього мистецтва, які б, пророкуючи людям долю, не помилялись? А коли ви не певні, що вам кажуть правду, то навіщо ж звертатися до віщунів?
Однак якщо якийсь із них чітко й ясно напророчив людині, коли вона має померти, то здавалося б, чого йому ще треба? Так ні — бувають серед віщунів, виявляється, й такі, що ладні загубити навіть людське життя, аби тільки прославитись. Так оці, мабуть, страшніші за всіх!

КРАСУНЯ ЦІНФИН

Могутня родина Генів була здавна відома в місті Тайюань своїм багатством. Численні нащадки цієї родини мешкали у великих, просторих будинках, що тяглися в ряд один за одним. Та ось для родини настали тяжкі часи, і на ще недавно багаті садиби прийшло запустіння. Отож після цього там і почало діятись щось дивне серед ночі, приміром, могли самі собою розчинитися чи зачинитися двері до зали або чулося якесь гупання і таке інше. Ті з мешканців, хто ще залишався тут жити, здіймали після цього крик, і вже до ранку ніхто не міг заснути. Пригнічений таким лихом старий Ген теж не витримав і переїхав за місто, де у нього був маєток, залишивши на господарстві тільки літнього сторожа. Але чудеса після від'їзду хазяїв не припинились, навпаки, тепер люди все частіше і частіше чули, як уночі там лунали голоси, дзвенів веселий сміх, лилася музика.


У старого Гена був небіж, студент, якого звали Цюйбін, — людина буйної вдачі, сміливий і запальний. Він наказав сторожеві негайно бігти до нього, як тільки помітить чи почує щось підозріле в дядьковому будинку. І от якось пізно вночі старий побачив, що в одному з вікон блимає світло; він одразу ж пішов і доповів молодому панові. Тому забаглося негайно глянути на власні очі, що то за чудо. Старий спробував відмовити його — та куди там.
Молодий Ген добряче знав усі входи й виходи на цьому подвір'ї, де бував не раз, і тому впевнено рушив звивистою стежкою вперед, незважаючи ні на бур'яни, ні на чагарники, ще порозросталися. Проминув двері, зійшов на другий поверх — нічого особливого. Пройшов майже всі кімнати зверху і раптом чув, ніби десь розмовляють. Зазирнув крадькома до наступної кімнати, аж бачить яскраво горять дві свічки — видно як удень. За столом, на місці господаря, у шапочці вченого сидить літній чоловік, навпроти нього жінка, обом уже за сорок. А по боках — юнак років двадцяти та дівчина років п'ятнадцяти. На столі стоїть вино, всілякі закуски; точиться весела розмова. Ген рвучко розчинив двері, зайшов до кімнати і мовив посміхаючись
— Приймайте непроханого гостя!
Присутні злякано посхоплювалися зі своїх місць і кинулися геть з кімнати. Лише старий спокійно вийшов із-за стола йому назустріч і закричав
— Хто ти такий, що смієш вриватися, не спитавшись, до чужих покоїв?
— Якщо по правді, то це мої покої, — відповів студент, — а ви зволили свавільно зайняти їх і тепер попиваєте собі смачненьке винце, а про те, щоб і господаря запросити, не подумали. Вперше бачу такого скнару!
Старий допитливо подивився на нього й відповів
— Не ви господар цього дому.
— Може, й так, але я, безстрашний студент Ген Цюйбін, — небіж господаря, — відповів юнак. Після цього старий дуже чемно мовив
— Вважаю за честь познайомитись з вами. Я давно про це мріяв і тепер дивлюся на вас з такою ж пошаною, як люди дивляться на зорі Небесного Ковша чи на святу гору Тайшань[*].
З цими словами він низько вклонився, запросив студента до столу і, наказавши служникам прибрати все зайве та принести нових закусок, почав наливати вино. Але студент зупинив його
— Ми з вами, як мені здається, люди свої, тож чи слід було всім іншим звідси тікати, побачивши мене? Прошу вас, запросіть їх сюди знову, і всі гуртом продовжимо вечерю.
— Сяоер! — покликав старий, і коли до кімнати зайшов юнак, відрекомендував його — Мій син.
Юнак вклонився й сів, а Цюйбін почав розпитувати їх, якого вони роду. Старий назвав своє прізвище та ім'я Ху Іцзюнь[4]. Запальний і щирий за своєю вдачею студент дуже любив поговорити. Сяоер теж був людиною небайдужою, тому, ведучи відверту розмову, вони пройнялися один до одного взаємною симпатією. Цюйбін, якому вже сповнилося двадцять один, був на два роки старшим від Сяоера і поставився до свого співбесідника, як до молодшого брата.
— Колись я чув, — утрутився в їхню розмову старий, — ніби ваш дід написав «Оповідь про гору Тушань»[*]. Ви знайомі з цією книгою?
— Авжеж, — кивнув головою Цюйбін.
— Так от, я далекий нащадок Тушанської діви-лисиці. Нашу родовідну після правління імператора Тана[*] я ще трохи знаю, а от що було до часів П'яти династій, не маю ніякої уяви. Зробіть ласку, вельмишановний, повідайте нам!
Тоді студент переказав їм історію про те, як Тушанська діва допомагала Юю в його титанічних трудах. Розповідав він так мальовниче, з такою майстерністю, що, здавалося, те джерело, з якого витікають слова його чудової розповіді, ніколи не вичерпається.
Старий був у захваті і слухав з великим задоволенням.
— Яке щастя, що ми сьогодні змогли дізнатися про те, чого досі не чули й не відали! Молодий пан, як видно, не зовсім нам чужий. Поклич, сину, сюди нашу маму та Цінфин, нехай і вони послухають разом з нами про наших славних предків.
Сяоер миттю зник за завісою на дверях, а за хвилину до кімнати увійшла стара жінка з молодою дівчиною. Цюйбін пильно глянув на дівчину, звернув увагу на її стрункий стан, чисті, мов осіння вода, розумні очі і подумав, що ніде в світі немає іншої такої гарної, як вона.
Показуючи на літню жінку, старий промовив
— Це моя стара. А то, — додав, повернувшись у бік дівчини, — Цінфин, моя небога. Дуже розумна. Що б не почула, що б не побачила, одразу запам'ятає і вже ніколи не забуде. Тому і її я покликав, щоб послухала вас.
Закінчивши свою розповідь, студент випив чарку вина. Потім підвів очі і з неприхованою цікавістю ще раз поглянув на дівчину. Та не витримала його погляду і опустила очі. Цюйбін нишком просунув ногу вперед і непомітно натис на її ніжку. Дівчина рвучко відсмикнула її, але вдала, що не сердиться. Вмить заграла душа у студента, гулко закалатало серце в грудях. Не в змозі стримувати себе, він ляпнув рукою по столу і сказав
— Була б у мене така дружина, я б її й на царство не проміняв!
Помітивши, що Цюйбін п'яніє і починає нахабніти, стара підвелася й разом з дівчиною зникла за завісою.
Втративши одразу інтерес і до вина, й до старого з сином, студент попрощався з ними і вийшов. А на серці було чомусь неспокійно, не могло воно забути Цінфин. Наступної ночі Цюйбін знову прийшов до дядькового будинку. В кімнаті все ще вчувався запах орхідеї та мускусу, але довкола стояла тишина, хоча б хто кашлянув чи слово сказав. Отак в нестерпному чеканні він просидів усю ніч.
Повернувшись уранці додому, студент почав умовляти дружину, щоб та згодилась пересилитися до дядькового будинку, бо сподівався хоч коли-небудь побачити там дівчину. Проте дружина відмовилася, тоді Цюйбін пішов туди сам. Сів у кімнаті на першому поверсі і почав читати книгу. А як стемніло, сперся рукою на стіл і хотів було задрімати, та раптом до кімнати вбіг чорт з розпатланим волоссям і чорною лискучою мордою. Зупинившись перед студентом, він витріщив на нього очі. Цюйбін засміявся у відповідь, вмочив пальця в туш і давай розмальовувати собі обличчя. Потім повернувся до чорта і теж вп'явся в нього палаючими очима. Нечистий не втримав його погляду і втік.
Наступної ночі студент знову сидів і чекав. Нарешті загасив свічку і вирішив поспати. Але раптом чує, хтось прочиняє двері з чорного ходу. Цюйбін миттю підвівся, бачить, одна стулка дверей розчинилась, почулися кроки, і до кімнати зайшла дівчина з свічкою в руці. Та це ж Цінфин! Помітивши студента, вона злякано відсахнулася, потім рвучко повернулась і пішла назад, щільно причинивши за собою двері.
Цюйбін одразу ж упав навколішки і закричав їй услід
— Я, нещасний, безталанний студент, не побоявся ні темряви нічної, ні страхіть і прийшов сюди, аби тільки ще раз побачити вас. На щастя, зараз тут нікого немає. Тож дозвольте мені припасти до вашої руки, глянути на вашу чарівну посмішку, а потім я вже й померти ладен!
Дівчина зупинилась і відповіла йому через двері
— Хіба ж я не знаю про ваші глибокі та ніжні почуття? Але мушу дотримувати звичаю, берегти свою дівочу честь, тому й не смію вдовольнити ваше прохання.
Студент благав далі
— Я не наважуюсь і мріяти про те, щоб наші тіла зблизилися коли-небудь, а хочу тільки глянути на ваше гарне личко — і цього мені досить!
Дівчина, мабуть, повірила йому й повернулася назад. Цюйбін схопив її за руки і, захмелілий від нестямної радості, поволік у глиб кімнати. Потім обняв її і посадовив собі на коліна.
— Я дуже щаслива, бо нам усе-таки судилося рано чи пізно бути вкупі, тому після того, як скінчиться ця ніч, не сумуйте за мною.
Студент поцікавився, з якої б то причини.
— Мій дядечко, — відповіла вона, — злякався вашої настирності. Щоб віднадити вас від цього дому, він перетворився на страшного чорта, а ви хоч би що. Тепер ми знайшли собі інше житло. Вся наша сім'я переїхала на нове місце. Частину речей вже перевезли, решту вранці заберуть, а мене поки що залишили постерегти тут.
Вона встала і хотіла було вже йти, бо боялася дядька, який міг сюди навідатись, а студент тим часом щосили намагався затримати її; йому хотілося пізнати з нею найвищу радість і насолоду.
Не встигли вони докінчити своєї розмови, як до кімнати несподівано зайшов старий. Наполохана дівчина, не знаючи, куди їй подіти від сорому очі, низько опустила голову, прихилилася до ліжка й почала мовчки смикати свій поясок.
— Негідниця! — сердито гримнув на неї старий. — Ти зганьбила мій дім. Геть звідси! А не підеш, то в шию виштовхаю.
Не підводячи голови, дівчина вислизнула з кімнати. Старий подався слідом за нею. Цюйбін кинувся до дверей і прислухався. Старий лаяв дівчину на чім світ стоїть, а та лише тихо плакала, час від часу схлипуючи. І хлипання те, ніби гострий ніж, краяло юнакові серце. Він не витримав і голосно закричав
— У всьому винен я, нікчемний студент. Навіщо ж ви Цінфин лаєте? Якщо вже вам так хочеться, то беріть мене і бийте, ріжте, карайте, як вам тільки заманеться. Я на все згоден, а її облиште.
Незабаром за дверима стало тихо, і Цюйбін пішов спати.
Відтоді в тому будинку ніхто вже більше не чув ні людських голосів, ні якогось іншого шуму. Дядько Ген, довідавшись про ці зміни, здивувався, але не дуже тягнувся за ціною, коли студент забажав придбати його садибу. Цюйбін забрав свою сім'ю і з радістю переїхав на нове місце. Він тішився думкою, що пощастило влаштувати все так, як йому хотілось, та й про Цінфин не забував ні на мить.
Ідучи якось під час весняних свят додому, Цюйбін побачив, як собаки ганяються за двома лисенятами. Одно зуміло врятуватись від переслідувачів, сховавшись у густій траві, а друге, прищуливши вуха і підібгавши хвоста, злякано бігало по дорозі й жалібно підвивало, не спускаючи очей з Цюйбіна, ніби просячи захисту. Студентові стало його шкода. Він підняв полу халата, загорнув туди лисеня і приніс додому. Замкнув двері кімнати, поклав свою здобич на ліжко, а лисеня враз перекинулося на Цінфин. Невимовно зрадівши, студент почав утішати дівчину та розпитувати.
— Ми з служницею вийшли прогулятись, — розповідала Цінфин, — і трапилося це лихо. Коли б не ви, спочивала б я зараз вічним сном у собачому животі. Прошу вас, не дивіться, будь ласка, на мене з такою зневагою, мов на якусь нікчему.
— Я мріяв про вас, мріяв цілими днями, а ви до мене приходили ночами уві сні. А от тепер побачив вас — все одно що скарб неоціненний знайшов. То про яку ж зневагу можна говорити?
— Мабуть, це воля неба, — мовила дівчина. — Коли б не сьогоднішня пригода, чи змогла б я потрапити сюди? Але нам пощастило не лише в цьому. Служниця неодмінно скаже вдома, що мене розідрали собаки. Отож ми можемо тепер ніколи не розлучатись.
Студент дуже зрадів і оселив її в окремому будиночку. Минуло понад два роки. Якось пізнього вечора, коли він саме читав книжку, до кімнати несподівано вбіг Сяоер. Здивований Цюйбін почав розпитувати, звідки він тут узявся. Сяоер упав навколішки і у відчаї мовив
— Моєму батькові загрожує страшна небезпека і, окрім вас, більше нікому його врятувати. Він збирався сам прийти до вас і молити про допомогу, та побоявся, що ви його не приймете. От і послав мене...
Цюйбін поцікавився, що ж сталося з старим.
— Ви часом не знаєте Третього Мо? — спитав Сяоер.
— Ще б пак. Та це ж син мого однокашника!
— Так от, завтра він буде тут. Якщо він привезе з собою впольованого лиса, то дозвольте сподіватись, що ви залишите цю здобич у себе.
— Знаєш, — відповів на це студент, — я й досі не забув тієї ганьби, тієї образи, якої завдав тоді мені ваш батечко, але не хочу зараз про це згадувати. Якщо вже ти так просиш, щоб я зробив вам цю невелику послугу, я згоден, але при одній умові Цінфин мусить бути тут, у мене.
Сяоер крізь сльози відповів
— Сестриці уже три роки як на світі немає. Десь у полі загинула.
— Це вже гірше, — мовив студент, обсмикуючи поли халата. — Від такої звістки мені стало прикро на душі.
Він узяв у руку книжку і почав голосно читати, немовби зовсім забув про юнака. Сяоер схопився на ноги, затулив обличчя руками і, голосно ридаючи, вибіг з кімнати. Студент пішов до Цінфин і розповів їй про свою розмову. Та враз змінилася на виду.
— То як, врятуєте його чи ні? — стривожено запитала вона.
— Авжеж, врятую, — відповів він, — тільки не став запевняти, бо хотів відплатити старому за його колишні грубощі.
Дівчина зраділа і сказала
— Я залишилася без батьків, коли ще була зовсім маленька, і він забрав мене в свою сім'ю, у них я й виросла. Правда, він тоді завинив перед вами, але цього вимагала суворість сімейних звичаїв.
— Воно-то так, — погодився Цюйбін, — але він сам винен у тому, що я й досі не можу згадувати про це без роздратування. І якби ти справді загинула, я б, звичайно, не став йому допомагати.
— Який ви жорстокий, — засміялася Цінфин.
Наступного дня справді приїхав Мо, на баскому коні в розкішній збруї, з сагайдаком із тигрової шкури при боці, в супроводі юрби служників. Цюйбін зустрів його біля воріт. Бачить — впольованої здобичі дуже багато, і серед неї чорний лис, увесь закривавлений. Помацав його студент рукою — ще теплий. Сказав, що у нього гарне хутро, попросив на латки для своєї шуби. Мо з великою радістю одв'язав лиса і віддав, а студент передав лиса до рук Цінфин, сам же сів з гостем до столу.
Коли Мо нарешті поїхав, Цінфин пішла в кімнату й притисла лиса до грудей. Через три дні лис нарешті очуняв, перевернувся з боку на бік і перекинувся знову на старого. Розплющив очі, побачив перед собою Цінфин і подумав, що він уже не на цьому світі.
Дівчина розповіла йому, що з ним сталося за ці дні. Старий низько вклонився студентові і, ніяковіючи, вибачився за колишній гріх. Потім з радістю глянув на Цінфин і сказав
— Я завжди був певен, що ти не померла. Так воно й вийшло!
Дівчина тим часом почала просити Цюйбіна
— Якщо у вашій душі ще збереглися хоч які-небудь почуття до мене, то дуже прошу поселити нас знову на горішньому поверсі, щоб я могла трохи підлікувати свого дядечка.
Студент не перечив. Старий, почервонівши від хвилювання, вклонився ще раз, подякував і пішов. Коли настала ніч, у верхніх покоях зібралася вся їхня сім'я. Відтоді так і жили однією великою родиною, ніколи не ворогуючи й не цураючись одне одного. Студент поселився у своєму кабінеті, куди іноді заходив Сяоер, щоб побалакати. Син Цюйбіна від старшої дружини поволі ріс, і, коли настав час, приставили до нього Сяоера вчителем. І вчитель з нього справді вийшов непоганий.

Каталог: download
download -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
download -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
download -> Охорона природи в Україні
download -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
download -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
download -> О. В. Гнидіна (координатор Л. Л. Халецька), Полтавська обл
download -> Післямова


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка