Ченці-чудотворці [section] Переклад з китайської Іван Чирко «дивовижні історії 3 кабінету ляо»



Сторінка14/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір0.54 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

ПТАШИНА МОВА

В одне з сіл в окрузі Чжунчжоу зайшов чернець-даос і попросив, щоб йому дали поїсти. Втамувавши голод, він уже було зібрався йти, та раптом почув, як у саду заспівала іволга, і сказав господареві, щоб той берігся вогню.


— А в чім річ? — поцікавився господар.
— Бачиш, пташина сказала «Велика пожежа... Важко врятуватись... Небезпечно».
Селяни, які юрмилися коло двору, почали весело реготати, і хазяїн не звернув уваги на попередження.
Наступного дня й справді спалахнула пожежа. Полум'я хутко перекинулося на сусідні оселі, і кілька садиб згоріло дотла.
Селяни були дуже здивовані і вирішили, що то був не простий чернець, а якийсь святий. Кілька чоловік кинулися за ним услід і, наздогнавши його, почали величати святим.
— Я всього-на-всього знаю пташину мову, — заперечив даос. — Який я святий?
Саме цієї миті на дереві неподалік заспівав чорноквітник.
— Про що він співає? — спитали селяни.
— А ось про що
Шостого народили, Шостого народили,
А чотирнадцятого та шістнадцятого Будуть ховати!
Мені здається, що в тому дворі народилися двійнята. Сьогодні у нас десяте число. Не мине й п'яти-шести днів. як обоє помруть.
Розпитали людей справді, два хлопчики. А потім вони повмирали саме тоді, як напророчив чернець.
Начальник повіту, почувши про цей дивовижний хист даоса, запросив його до себе в гості. В цей час через двір проходили качки. Зрадівши нагоді, начальник запитав ченця, про що вони крячуть. Той відповів
— Ваша вельможність, у вас у внутрішніх покоях, певно, сварка розгорілась, бо качки кажуть
Ках! Ках! Ках!
Ти завжди до нього липнеш!
Ні, це ти липнеш!
Начальник пройнявся глибокою повагою до ченця. Адже його дружина та наложниця безперестанку лупцювали одна одну. Рятуючись від їхньої оглушливої лайки, він саме недавно вискочив звідти.
Повітовий начальник залишив даоса при своїй канцелярії і ставився до нього з великою повагою і привітністю.
Чернець час від часу прислухався до пташиного співу і нерідко вдало його розгадував. Був він чоловіком простим, некультурним і ніколи не добирав висловів, завжди казав те, що думав, ні на кого не зважаючи. А начальник був страшенно зажерливий, і всі речі, які йому підносили як хабарі, міняв на гроші. Сиділи вони якось з даосом на подвір'ї, і повз них знову проходили качки. Начальник звернувся до ченця з тим самим питанням. Той відповів
— Цього разу птахи кажуть інше. Тепер вони стали вашими рахівниками!
— І що ж вони рахують?
— А ось що
Свічок з воску — сто вісім,
Перлин — тисяча вісім.
Начальник зніяковів. Даос помітив це і попросив дозволу піти, але той не схотів його відпускати.
За кілька днів начальник запросив гостей. Раптом закувала зозуля. Гості почали розпитувати даоса.
— Зозуля сказала, — відповів той, — «Втратить місце — піде звідси».
Присутні від несподіванки зблідли та так і позаклякали на місці.
Начальник скипів від гніву і одразу ж прогнав даоса.
Однак минуло небагато часу, і начальника за користолюбство справді прогнали.
* * *

Гай-гай! А попереджав же святий чоловік! Та одурманений своєю владою начальник не зрозумів перестороги і не отямився вчасно!



ЯК ЦЗЯ ФЕНЧЖІ СТАВ БЕЗСМЕРТНИМ

Цзя Фенчжі, що жив у Пінляні, жодного разу не здалося скласти екзамен, хоч своїми здібностями та грамотністю він прославився чи не на всю округу.


Ідучи якось дорогою, він зустрів сюцая, що назвався Ланом. Тримався сюцай по-простому. Під час розмови з'ясувалося, що й погляди їхні багато в чому співпадають, тому Цзя запросив Лана до себе в гості. Дома він показав йому всі свої твори, написані для екзамену, і попросив оцінити. Лан уважно перечитав твори, проте хвалити їх дуже не став.
— Цього досить, щоб скласти початкові екзамени, але в окрузі чи деінде й на останнє місце важко сподіватись, — сказав він.
— Що ж мені робити? — затурбувався Цзя.
— Чи варто вам говорити, що людині гордій, яка ні перед ким не схиляє голови, в Піднебесній взагалі неможливо досягти успіху, і навпаки тим, хто вмів підлеститись і покірно зігнути спину, доступно все, — відповів Лан і навів для прикладу кількох авторів.
Цзя засміявся, почувши прізвища тих, кого зневажав за їхню писанину, і мовив
— Твори справжніх учених мусять бути безсмертними, жити в віках і завжди вабити до себе людей, мов смачні рідкісні наїдки, розставлені на столі. А ще можуть створити ці лакузи, що тільки й дбають про те, як здобути собі славу та почесті і пригрітися в палаці якого-небудь можновладця.
— Ні, не згоден, — заперечив Лан. — Яким би прекрасним твір не був, але він так і залишиться невідомим, якщо у автора немає імені. Коли ви збираєтесь тримати свої праці в цьому кабінеті до кінця днів своїх, то про що може бути мова? Коли ж ні, то не сподівайтесь, що ті, хто сидить за бамбуковою завісою і кого ви так зневажаєте, стануть іншими, прочитавши ваші твори.
Цзя промовчав.
— Наскільки молодість самовпевнена! — вигукнув Лан і, всміхнувшись, розпрощався.
Тієї осені Цзя знову провалився на екзамені і зовсім було занепав духом. Потім згадав про свою розмову з Ланом, дістав твори авторів, про яких було тоді згадано, і почав читати. Але не встиг ознайомитися з першим, як голова обважніла і захотілося спати. Охоплений тривогою за своє майбутнє, він не знав, за що йому тепер взятись.
Минуло ще три роки, наближався час наступних екзаменів. І тут до Цзя несподівано завітав Лан. Побачивши один одного, вони страшенно зраділи. Лан одразу ж посадив Цзя писати твори на всі сім тем, які могли запропонувати на екзаменах. Через день він забрав написане і, прочитавши, сказав, що нікуди не годиться. Звелів усе переробити. Але й перероблене він теж не схвалив. Тоді Цзя вирішив пожартувати над ним і вибрав з усіх забракованих робіт такі довгі та неоковирні речення, такі мудрування, що навіть людям сором показувати, розташував їх у певному порядку, переписав заново і віддав Лану.
— От тепер вийшло! — радісно вигукнув Лан і порадив йому вивчити цю писанину напам'ять. Впродовж розмови він ще кілька разів нагадував про свою пораду, але Цзя лише сміявся у відповідь
— Як по правді, така тарабарщина, скільки її не зубри, в голову не полізе. Навіть з-під палки й то її не вивчиш!
Лан підсунувся до столу і примусив Цзя прочитати все вголос. Потім скинув з нього сорочку і на голій спині вивів пензлем якісь заклинання. А перед тим, як іти, пояснив
— Того, що ви зараз написали, цілком досить. Можете тепер зв'язати всі ваші книжки і закинути їх в найдальший закуток.
Цзя спробував позмивати зі спини ієрогліфи, але де там — туш міцно прилипла до тіла.
На екзамен було винесено ті ж самі сім тем, про які йому говорив Лан. Цзя намагався пригадати хоч рядок із своїх попередніх творів, однак в голову лізло лише те, що він написав останнім часом, складене з довгих, неоковирних речень. А коли закінчив писати, йому стало соромно перед самим собою, хотів подекуди підправити, та як не старався, нічого не виходило.
Сонце вже схилялося до заходу, і Цзя довелося здати все, як було, тільки переписавши начисто. А на квартирі на нього вже давно чекав Лан.
— Чого це ви так затрималися? — спитав він.
Цзя повідав усе, як було, і попросив постирати у себе на спині ієрогліфи, та вони, виявляється, вже зникли.
Коли Цзя розповідав про екзамен, то сам собі дивувався; йому здавалося, що все це сталося дуже давно і начебто в якомусь іншому світі.
— А чом би вам і про себе не потурбуватись? — спитав він наостанок Лана.
— Не мрію я про кар'єру, отож можу обійтися й без такої писанини.
Лан запросив Цзя завітати наступного дня в гості і пішов. Цзя погодився, а тоді став переглядати чернетки і знайшов у них стільки чужих думок, що йому стало моторошно. Вранці, нікуди не заходячи, він подався додому.
За кілька днів вивісили списки тих, хто витримав екзамен, і Цзя, як на диво, був у числі перших. Взявся ще раз перечитувати свої роботи. Від сорому його аж у жар кидало, а коли дочитав останній з семи творів, одяг був мокрий від поту.
«Якщо все це опублікують, то як мені тоді дивитися в вічі вченим Піднебесної?» — у відчаї спитав він самого себе. І цієї миті до кімнати зайшов Лан.
— Чого це ви так журитесь? Ваша ж мрія про екзамен справдилася!
— Я щойно порівняв себе з коштовною вазою, в яку насипали собачого посліду. І як мені тепер показатися перед своїми колегами? Мабуть, буде краще навіки розпрощатися з людьми і щезнути де-небудь в горах.
— О! Це вже думка справді піднесена! Та чи зважитесь ви на такий вчинок? Якщо зважитесь, то я проведу вас до того, хто дасть вам безсмертя! І що тоді для вас усякі там скороминущі честь та багатство і навіть тисячолітня слава!
— Дозвольте подумати! — сказав Цзя, зрадівши такій пропозиції, і попросив Лана заночувати в нього.
— Я вирішив! — згодився він на світанку і, не сказавши ні слова ні дружині, ні сину, покинув разом з Ланом дім.
Зайшовши глибоко в гори, вони нарешті зупинилися перед входом до підземного палацу, де панував якийсь незнаний, особливий світ. У великому залі сидів дідусь. Лан сказав, що це вчитель, і звелів Цзя вклонитися йому.
— Чого ви прийшли у таку рань? — спитав старий.
— Цей чоловік уже дозрів для пізнання істинного путі. Сподіваюсь, що ви візьмете його до себе, — відповів Лан.
— Якщо вже він прийшов сюди, то доведеться йому відмовитись від усього мирського, тільки так можна здобути безсмертя.
Цзя з благоговінням слухав старого. Потім Лан провів його на один із монастирських дворів, показав місце для ночівлі і, залишивши кілька коржиків, пішов. У келії було чисто прибрано. Дивно лише, що ні двері не навішені, ні рам у вікнах немає, а з меблів — тільки столик та ліжко. Місячне світло, вільно проникаючи через отвори, здавалося, пронизувало все довкола. Цзя поскидав черевики і примостився на ліжку, та невдовзі відчув голод. Взявся за коржики. Вони були солодкі, і тому він швидко наївся.
Цзя думав, що Лан провідає його, довго сидів, чекаючи, а той все не з'являвся. В кімнаті панувала цілковита тиша, ніде ані звуку. Тільки повітря повнилося якимись ніжними пахощами. Власне тіло здавалося Цзя таким світлим і прозорим, що на ньому можна було розгледіти кожну жилочку. Раптом десь поблизу щось зашерхотіло, так ніби кішка дряпала. Зиркнув у вікно і надворі під стріхою помітив причаєного тигра. Спочатку злякався, але потім, згадавши слова вчителя, опанував себе і завмер, мов з каменя витесаний. Тигр, здається, почув, що в кімнаті хтось є, неквапом проник усередину, підійшов до ліжка і, обдаючи Цзя гучним гарячим подихом, обнюхав його ноги. Та раптом на подвір'ї зчинився якийсь переполох, ніби там хтось курей ловив, і тигр побіг геть.
Деякий час Цзя сидів спокійно, та скоро до келії зайшла небачена красуня. Від неї потягло запахом орхідеї та мускусом. Вона тихенько вибралася на ліжко і зашепотіла Цзя на самісіньке вухо
— Я прийшла.
На нього війнуло приємним запахом помади, проте він, далекий від усього людського, навіть не поворухнувся.
— Спиш? — спитала красуня тихо.
Її голос так скидався на голос дружини, що у Цзя мимохіть стрепенулося серце. Але в голові сяйнула думка «Все це привиди, якими вчитель хоче мене випробувати». І він далі сидів з непритомним виглядом.
— Мишеня заворушилось! — мовила сміючись жінка, нагадавши йому про їхню давню домовленість; цей таємний сигнал вони придумали з дружиною для своїх любовних утіх ще тоді, коли спали в одній кімнаті з покоївкою.
Зачувши його, Цзя мимоволі здригнувся. Широко розплющивши від подиву очі, він придивився пильніше — це справді була його дружина.
— Як ти сюди потрапила? — поцікавився він.
— Пан Лан занепокоївся, коли б ви не почали в горах сумувати за домівкою, і прислав за мною якусь стару жінку, — відповіла дружина.
Пригорнувшись до нього, вона почала дорікати, що він пішов з дому, навіть не попрощавшись з нею. Цзя довго втішав її, поки вона не стала всміхатись, і тоді вони забулися в п'янкій насолоді.
Наближався світанок, аж раптом почулася лайка старого. Його голос лунав усе дужче. Жінка миттю схопилася з ліжка і, не знайшовши схованки, вилізла через вікно. Тої ж хвилини до келії зайшов старий, а слідом за ним — Лан. Прямо на очах у Цзя старий відлупцював палицею Лана і звелів йому вигнати геть свого приятеля. Лан провів Цзя до виходу і показав йому дорогу додому.
— Я покладав на вас такі надії, та, видно, надто поквапився, бо ви ще не позбулися людських пристрастей. За це мене добре вилаяли, а наостанок побили. Отже, доведеться вам піти звідси, але не назавжди; прийде час — і ми ще зустрінемося, — сказав Лан, склавши докупи руки на знак прощання.
Внизу під горою Цзя побачив рідне село. Подумавши, що дружина — жінка слаба і, певно, ще не добралася додому, він кинувся її наздоганяти. Та дорога була порожньою.
Нарешті прибіг, але що це? Село ніби те й ніби не те. Поки йшов вулицями, не зустрів жодного знайомого — ні серед старих, ні серед молоді. Цзя наблизився до воріт своєї садиби, та виявляється, що стіни будинку вже порозвалювались. Почуття подиву, що охопило його спочатку, змінилося тривогою.
«Чи не те ж саме відчували Лю Чен та Юань Чжао[*], коли повернулися з гори Тяньтай?» — раптом подумав він і, не зважившись зайти на своє подвір'я, присів біля воріт навпроти. Сидів довго, поки до нього не вийшов старезний дід з костуром.
— Чи не скажете ви, де будинок Фенчжі? — спитав Цзя, вклонившись йому.
— Ондечки, — показав старий на той бік вулиці. — Ось послухайте, яке диво там колись сталося? Я все те добре пам'ятаю. Розповідають, що господар цієї садиби, як тільки здобув перемогу на екзаменах, одразу й зник. Його синові на той час було років сім чи вісім, а коли сповнилося чотирнадцять, раптом тривалим сном заснула мати. Поки син був живий, він перевдягав її в теплий одяг на зиму і в легкий — на літо. А як помер, її онуки зовсім збідніли, та й будинок почав розвалюватись. Над тим місцем, де вона лежала, залишився тільки вкритий соломою намет. А місяць тому вона несподівано прийшла до тями. Порахувала на пальцях, виявляється, проспала майже цілий вік! Люди прочули про таке диво і звідусіль посунули до неї. Багато їх тут перебувало, тільки недавно трохи поменшало.
Цзя одразу все зрозумів.
— Так ви мене не впізнали? — запитав він діда. — Я ж і є Цзя Фенчжі!
Старий був вражений й пошкандибав до хати, щоб розповісти домашнім про почуте.
Скоро Цзя зустрівся зі своїми родичами. Його старший онук на той час уже помер, а молодшому — Сяну — перевалило за п'ятдесят. Сам Цзя був такий моложавий на вигляд, що у Сяна виникла підозра, чи справді це його дід.
Незабаром прийшла їхня бабуся і враз впізнала свого чоловіка. Сльози струмками збігали по її обличчю. Шкодуючи, що в неї немає власного кутка, вона повела Цзя до будинку старшого внука. Слідом за ними ввалилася ціла ватага жінок та чоловіків різного віку, а також дітлахи. Це здебільшого були онуки та правнуки Цзя, люди прості, грубі, неосвічені. Вдова старшого внука У купила вина і приготувала сяку-таку закуску з овочів. Потім звеліла своєму молодшому синові Го перебратися разом з дружиною до спільної кімнати, звільнивши свою прадідові та прабабі. Коли Цзя зайшов до приміщення, від смороду брудних пелюшок, пилюки та диму його занудило.
Минуло ще кілька днів, і він уже почав досадувати, що повернувся додому. Родичі по черзі годували його та дружину несмачними бідняцькими харчами. Сусіди, зустрівши Цзя де-небудь на вулиці, часто запрошували до себе, щоб поздоровити з поверненням, а його дружина залишалась голодна дома.
Вдова старшого внука, дочка освіченої людини, була гарно вихована й завжди ставилася до свекрів тепло й привітно. Але родина Сяна приймала їх все гірше й гірше, і часом навіть лунали образи.
Нарешті Цзя не витримав, забрав дружину, переїхав у інше село й почав там учителювати.
— Я так каюсь, що повернувся назад, — часто говорив він дружині. — Та що тепер удієш? Пізно шкодувати, доведеться, мабуть, починати життя знову. Якщо забути про сором, то не так уже й важко буде домогтися і багатства, і шани людської.
Так вони прожили більше року. Вдова старшого внука У часто відвідувала їх, приносячи якого-небудь гостинця, а з родини Сяна ніхто й носа не потикав.
Того ж року Цзя витримав конкурс у повітовому училищі. Начальникові повіту його твір дуже сподобався, і він щедро нагородив Цзя. Жити одразу стало легше. Тут і Сян раптом згадав про діда з бабою. Почав знову родичатися, горнутися до них. Якось Цзя покликав його до себе, підрахував, скільки онук витратився на них, повернув йому всі ті гроші і вигнав геть.
Згодом Цзя придбав собі будинок і забрав до себе вдову У. Старшого з її синів залишили на господарстві, а молодшого, дуже здібного, стали вчити грамоти з іншими дітьми.
Після повернення з гір голова у Цзя стала ще яснішою. За короткий час він успішно склав кілька відбіркових екзаменів і нарешті дістав звання цзіньші[50]. А ще через кілька років був призначений інспектором і вирушив у подорож по провінції Чжецзян. Добра слава про нього ширилася все далі й далі, а неперевершено на той час краса його хоромів, майстерність придворних співаків та танцюристів викликала у всіх захоплення.
Цзя був чоловіком суворим і непохитним, не любив пасувати перед вельможами, і тому вони вирішили розправитися з ним. Невдовзі лихо таки звалилося на його голову, і причиною тому стали шість нероб — сини його внука Сяна.
Хоча Цзя давно порвав з ними всякі стосунки, вони все ще прикривалися дідовим іменем і робили в селі все, що їм заманеться ображали людей, захоплювали чужу землю, майно, будинки. Місцеві жителі ненавиділи їх, але боялися чіпати. Та коли другий син Сяна відняв у односельчанина молоду дружину і зробив її своєю наложницею, потерпілий назбирав у людей грошей і звернувся з скаргою в суд. Чутки про цей скандал скоро докотилися в до столиці. Звісно, чиновники одразу ж написали доповідну, в якій у всьому звинувачували Цзя. А тому нічим було виправдатись.
Цілий рік тривало слідство. Сян та його сини померли від катувань та виснаження у в'язницях, а Цзя після річного ув'язнення, згідно з височайшим едиктом, був засланий на північ у місто Ляоян.
Го на той час уже став сюцаєм. Добрий за своєю вдачею і чесний, він, крім того, відзначався неабиякою мудрістю. Йому й доручили виховувати сина Цзя, якому вже виповнилося п'ятнадцять років.
Взявши з собою служника та стару покоївку, подружжя Цзя вирушило до місця заслання.
— Десять років життя в багатстві та почестях промайнули, немов сон, — сказав якось Цзя дружині в дорозі, — Лише тепер я нарешті зрозумів там, де слава та розкоші — там і пекло, і каюсь, що нагрішив більше, ніж Лю Чен та Юань Чжао в давнину.
Через кілька днів вони вийшли на берег моря і вдалині побачили великий корабель, з якого долинала музика та бій барабанів. На борту того корабля навіть охоронці були схожі на небожителів. Коли судно підійшло до берега, звідти спустився чоловік і, всміхаючись, запросив Цзя відпочити на кораблі. Дивуючись і радіючи, той зійшов на борт. Конвоїри, які супроводжували його до місця заслання, не стали заважати. Дружина Цзя також хотіла було зійти на корабель, але судно саме відійшло від берега, і вона у відчаї кинулася в море. З корабля миттю спустили шовкове полотнище і врятували її. Тільки тепер конвоїри схаменулися вони наказали човнярам щосили веслувати і, здійнявши крик, поплили навздогін за кораблем, але їхні голоси танули в оглушливому гримотінні барабанів та шумі бурхливого моря.
У тому чоловікові, що сходив зустрічати Цзя на берег, служник упізнав Лана.
* * *

Від себе оповідач цих дивовижних історій хотів би додати таке


За давніми переказами, великий учений Чень, написавши свого часу екзаменаційний твір, прочитав його чотири рази вголос і, зітхнувши, мовив
— Хіба можна так писати? — 3 цими словами викинув усе написане і взявся до роботи знову.
Ось чому екзаменаційні твори завжди гірші від звичайних.
Не знаючи куди подітися від сорому за свою писанину, студент Цзя втік у гори — отже, в ньому було щось таке, що ріднило його з безсмертними! Коли ж він повернувся назад, до грішних людей, йому довелося чинити всупереч своїм переконанням, аби тільки здобути кошти на життя.
Як важко бідній людині зберегти свою гідність!

ЯНЬЧЖІ

У ветеринара Бяня з міста Дунчан була гарна й розумна дочка, яку звали Яньчжі — Рум'яна. Батько прямо душі не чув за нею і хотів підшукати їй гідну пару — юнака з благородної сім'ї. Але родовиті зневажали їх за бідність та низький стан і цурались такого шлюбу. Саме тому у Яньчжі, хоч вона вже й досягла того віку, коли дівчині роблять зачіску, все ще не було нареченого.


Навпроти ветеринара жив сусід, дружину якого звали Ван. Ця легковажна особа, що любила часом при нагоді покепкувати, була приятелькою Яньчжі.
Одного разу, проводжаючи подругу, Яньчжі вийшла за ворота і побачила вродливого юнака в білому траурному одязі, що проходив повз їхній двір. Стрепенулося раптом серце у дівчини, і очі, прозорі, мов тиха осіння вода, затримались на його обличчі. Юнак, низько опустивши голову, наддав ходи. Він був уже далеко, а дівчина все ще дивилася йому вслід. Ван, яка увесь цей час пильно стежила за нею, жартома зауважила
— Тобі, такій красуні та розумниці, тільки такий і до пари!
Дівчина нічого їй не відповіла, лише зашарілась від сорому.
— Ти знаєш, хто це? — спитала Ван.
— Ні.
— Та це ж сюцай Ао з Південного завулка, звати його Цючжунь. Його покійний батечко був цзюйженем, чоловіком дуже чесним і порядним. Я сама з того завулка і добре знаю їх. В усьому світі не знайдеш другого такого чемного та ласкавого, як цей юнак. А траур носить тому, що недавно поховав дружину. Якщо припав тобі до душі, то передам, щоб засилав сватів.
Яньчжі знову промовчала, і Ван, весело сміючись, подалась додому.
Непомітно збігло кілька днів, а від Ван ні чутки ні вістки. Яньчжі почала тривожитись чи то сусідці так ніколи, що й носа не показує, чи, може, нащадок вельможної родини погребував такою нареченою? Надокучливі думки не давали їй спокою. Туга за коханим довела її до того, що вона перестала їсти й пити і нарешті захворіла.
Саме тоді Ван прийшла її провідати і почала допитуватись, чого Яньчжі заслабла.
— І сама не знаю, — відповіла дівчина. — Ото як ти пішла від нас, то майже з того дня й почалося. Спершу млосно було, а тепер і дихати важко. Мабуть, скоро помру...
— А в мене, бачиш, чоловік з дому поїхав у торгових справах; ще й досі не повернувся. І самій незручно йти до Ао, і послати нікого. Чи не в ньому причина твоєї недуги? — зашепотіла Ван. Дівчина зашарілась. — Видно, що в ньому! Ну коли вже хвороба зайшла так далеко, то тут нічого соромитись. Запропоную йому цієї ж ночі прийти до тебе на побачення. Не думаю, щоб він відмовився.
— Воно й справді нічого критись, коли вже так, — зітхнула Яньчжі, не помічаючи, що Ван потішається з неї. — Якщо він не зневажає мене за бідність і простоту нашого роду, то нехай засилає сватів. Я швидко одужаю. А про те, щоб таємно зустрічатись, і мови не може бути!
Ван кивнула на знак згоди головою і пішла. Сама Ван, ще коли була дівчиною, кохалася з сусідом, студентом Су Цзє. А після того, як вона вийшла заміж, Су пильно стежив за її чоловіком. Як тільки той куди-небудь від'їжджав, студент приходив до неї, шоб згадати про свою колишню любов.
Тієї ночі Су також завітав до Ван. Пирскаючи від сміху, вона розповіла йому про свою розмову з Яньчжі і веліла для потіхи передати все це Ао.
Су вже давно чув про вроду тієї дівчини і невимовно зрадів така нагода нечасто випадає! Спочатку хотів було порадитися з Ван, але побоявся коли б не приревнувала. Вдавши, ніби Яньчжі його аніскілечки не цікавить, він, між іншим, випитав, де кімната дівчини в домі Бяня.
Наступної ночі Су переліз через огорожу, хутко пробрався до вікна і тихенько постукав.
— Хто там? — почувся притишений голос.
— Це я, Ао, — відповів Су.
— А я саме думала про вас, — призналася дівчина. — Хочу бути з вами все життя, а не лише одну ніч. І якщо я справді вам подобаюсь, то скоріше шліть сватів, а потайки зустрічатись я нізащо не згодна. І не просіть!
Вдаючи, що й він такої думки. Су почав благати дівчину, щоб вона висунула крізь двері хоча б свою руку. Дівчина не посміла відмовити коханому. Пересилюючи слабість, вона підійшла до дверей і прочинила їх. Су тої ж миті ускочив до кімнати і, сподіваючись на успіх, схопив дівчину в обійми. Яньчжі пручалася, як могла, і нарешті, зовсім знесилена, впала на підлогу. Су кинувся її піднімати.
— Звідки ти взявся, негіднику? — простогнала дівчина. — Адже ти не Ао! Коли б це був Ао, то, довідавшись, чого я захворіла, він би пожалів мене, пригорнув до себе, а не шарпав би з такою грубістю! Посмієш ще раз доторкнутись — закричу. Хоч і себе ославлю, але й тобі це добром не минеться.
Боячись ускочити в халепу, Су більше не наполягав, лише благав її призначити день нової зустрічі.
— Це буде день нашого весілля, — у розпачі відповіла дівчина, подумавши, що Ао жорстоко поглумився з неї, підіславши свого приятеля.
— Дуже довго чекати, а чи не можна швидше?
Від надмірного хвилювання Яньчжі відчула ще більшу слабість і мовила, що зустрінеться з ним лише після того, як видужає. Тоді Су почав просити яку-небудь річ на доказ кохання. Вона сказала, що в неї нічого немає, але Су зірвав у неї з ніжки гаптованого черевичка і кинувся геть з кімнати.
— Віддайте, віддайте! — кричала Яньчжі йому вслід. — Які ж вам докази ще потрібні, коли пообіцяла бути вашою? Мені його, звичайно, не жаль, та от коли б тільки не намалювати, як то кажуть, тигра замість собаки не питаючись, взяли у мене черевичок, а там, гляди, ще й плітки почнете розпускати. Коли люди про це дізнаються, то мені тоді хоч з мосту та в воду.
Вибравшись на вулицю, Су одразу ж завернув до Ван. Ліг з нею в ліжко, а сам усе думає про черевичок. Тихенько простяг руку, помацав у кишенях свого халата, але черевичок, як на диво, кудись зник. Су Цзє схопився з ліжка, запалив світло, потрусив халат, оглянув усе довкола — нема, та й годі! Чи не Ван часом заховала? Спитав її, а вона тільки посміхнулась у відповідь, і Су занепокоївся ще дужче. Критися далі він не міг і розповів полюбовниці про все докладно. Потім з свічкою в руці вийшов на подвір'я, але черевичка і там не було. Нарікаючи на самого себе і на весь білий світ, він повернувся до спальні.
«Добре, що хоч ніч уже пізня, нікого на вулиці немає, — втішав він себе, — Певно, загубив де-небудь дорогою, встану удосвіта і знайду».
Проте і вранці Су Цзє нічого не знайшов. Йому й невтямки, що тієї ж ночі провулком шастав один із сільських волоцюг на прізвище Мао Да. Він уже давно чіплявся до Ван, та завжди діставав облизня. І ось тепер, довідавшись про її стосунки з Су Цзє, вирішив застукати коханців на гарячому, щоб, налякавши жінку, потім домогтися свого. Проходячи тієї ночі повз садибу Ван, він штовхнув ворота — не замкнені. Зайшов на подвір'я, попрямував тихцем до її вікна і раптом наступив на щось м'яке. Підняв — жіночий черевик. Причаївшись за вікном, він підслухав усю розповідь Су Цзє і неймовірно радий пішов з двору.
Минуло кілька ночей, і Мао Да переліз через огорожу на подвір'я Бяня. Не второпавши, які двері ведуть до кімнати Яньчжі, він звернув у бік батьківських покоїв. Старий помітив через вікно когось чужого у дворі і враз збагнув, що той хоче проникнути до кімнати його доньки. Розлютившись, Бянь схопив ножа кинувся назустріч Мао Да. Наполоханий волоцюга метнувсь назад до огорожі, та не встиг її перелізти, як старий уже наздогнав його. Діватися було нікуди. Мао Да стрибнув на переслідувача і вирвав у нього ножа. Мати Яньчжі тим часом почала голосно кричати у своїй кімнаті. Мао Да зрозумів треба замітати сліди. Єдиний вихід — убити старого.
Материн лемент розбудив Яньчжі, яка вже трохи видужала. Коли із свічкою в руці вона вибігла на подвір'я, батько не міг уже й слова сказати, бо лежав з проваленим черепом і за кілька хвилин віддав богові душу.
Біля огорожі валявся гаптований черевичок. Мати одразу впізнала його і накинулась на дочку, вимагаючи пояснень. Яньчжі, заливаючись слізьми, стала розповідати, тільки про Ван змовчала, щоб не накликати на неї підозри. Вона, щоб помститися, назвала одного лише Ао, який нібито самочинно приходив до неї.
Наступного ранку мати подала скаргу повітовому начальнику, і той наказав негайно схопити злочинця.
Ао був юнаком скромним, сором'язливим. І хоч мав уже вісімнадцять років, але при незнайомих людях губився, мов мала дитина, навіть починав заїкатись. Коли його арештували, він страшно перелякався, а в суді не знав, що й казати, тільки увесь тремтів. Начальник повіту вже після першого допиту впевнився, що юнак винен. Він звелів забити його в колодки і допитати з усією суворістю. Не витримавши катувань, Ао визнав себе винним. Його перевели в округ і там мучили так само, як і в повіті. Обурений такою жорстокістю юнак почав вимагати побачення з дівчиною. Як тільки вони зустрілися, Яньчжі одразу ж накинулася на нього з лайкою, а у нещасного мовби язик усох — нічого не міг сказати на своє виправдання. Після цього Ао засудили на смерть.
Справа потім розглядалася ще в кількох інстанціях, і жоден з причетних до повторних допитів чиновників не зробив іншого висновку. Та ось нарешті справа дійшла до губернатора провінції Цзінань.
Посаду цю на той час обіймав У Наньдай. Уже після першої зустрічі з обвинуваченим у нього виник сумнів надто не схожий цей юнак на вбивцю. Тоді губернатор посадив до його камери свою людину, яка поступово випитала в Ао всю правду. Так губернатор дізнався, що юнак зовсім не винен. Після кількаденних розмірковувань він вирішив провести нове розслідування і першою на допит викликав Яньчжі.
— Чи знав ще хто-небудь про зустріч, яку ти призначила Ао? — запитав він.
— Ні, ніхто не знав.
— А під час вашого побачення був хто-небудь?
— Ні, — заперечила дівчина.
Привели юнака. Губернатор лагідно розмовляв з ним, і Ао почав розповідати
— Якось ішов я вулицею і бачу, що біля воріт однієї з садиб стоїть колишня наша сусідка Ван, а з нею якась молоденька дівчина. Я швидко пішов собі далі і після цього більш не бачив ні тієї, ні тієї.
— Так сусідка ж була?! — люто гримнув на Яньчжі губернатор. — Чому ж ти мовчала?
І він звелів було взяти її на тортури, але Яньчжі злякано підтвердила
— Так, я стояла тоді разом з сусідкою, але до цього діла вона не причетна.
Губернатор закінчив допит і послав стражників за Ван. Через кілька днів її привели й помістили до окремої камери. А невдовзі викликали на допит
— Хто вбивця?
— Не знаю, — відповіла Ван.
Губернатор вирішив удатися до хитрощів
— Яньчжі посвідчила, що одна ти знаєш, хто вбив старого Бяня! Навіщо ж ти дуриш мене?
— Звідки мені знати? Це вона наклеп на мене зводить! — заголосила Ван. — Розпусне дівчисько, сама хотіла коханця собі завести! Я ж бо тільки жартома пообіцяла посватати їх. А вони, бачте, без мене обійшлися. Сама привела вбивцю до свого дому, а тепер на мене хоче вину звалити.
Але губернатор вів допит так майстерно, що Ван слово в слово розповіла все, про що вони тоді говорили, стоячи біля воріт. Привели Яньчжі, і губернатор люто закричав на неї
— Ти казала, що Ван до цього не причетна. А вона щойно призналася, що обіцяла вас звести.
Яньчжі залилася слізьми.
— Негідниця я! Сама на рідного батька смерть накликала, та ще й людей невинних приплутала. Така ганьба. Коли вже кінець всьому цьому буде!
Губернатор далі допитував Ван
— Кому ж ти говорила про свій намір?
— Нікому.
— Що ти мені голову морочиш? Хіба чоловік та жінка у ліжку не звіряються в усьому одне одному?
— Мого чоловіка давно дома немає. Як поїхав, то ще й досі не повернувся.
— Може, й так, — сказав губернатор. — Але не сподівайся, що тобі пощастило обдурити мене. Хто повірить, ніби ти нікому й слова не сказала? Кепкун ніколи не втратить нагоди познущатися над чужою простотою та похвалитися власною кмітливістю.
Губернатор звелів узяти її руки в колодки, і Ван докладно про все розповіла. Потім наказав звільнити Ао і заарештувати Су Цзє. Але той став викручуватись, мовляв, про вбивство він нічого не знає.
— Якщо вже ти з потіпахою спав, то порядною людиною тебе вважати ніяк не можна! — скипів губернатор і звелів катувати його. Зрештою Су признався, що він справді обдурив дівчину, але після того, як загубив черевичка, більше не наважувався йти до неї. Що ж до вбивства, то про це йому не відомо.
— Від того, хто потай перелазить через огорожу чужої садиби, всього можна чекати, — гнівно заперечив губернатор і наказав ще раз піддати його тортурам. Не витримавши катувань, Су визнав себе винним.
Про його зізнання доповіли вищим інстанціям, і скрізь губернатора У хвалили за кмітливість. Неспростовних доказів була ціла купа, і якщо Су хотів урятуватися, то йому слід було поспішати вирок мали затверджувати восени.
Су Цзє був людиною розбещеною, але розумною. Прочувши, що пан Ші, інспектор в справах освіти, — чоловік мудрий, справедливий і завжди підтримує здібну молодь, він негайно послав йому супліку, в якій доводив свою невинність.
Інспектор зажадав, щоб принесли його судову справу, уважно переглянув її, замислився і нарешті, вдаривши рукою по столу, вигукнув
— Цього студента засудили несправедливо!
Тоді він звернувся з проханням до судової палати, щоб йому самому дозволили провести розслідування, і заходився допитувати всіх заново.
— Де ти загубив черевичок? — спитав він Су Цзє.
— Не пам'ятаю, але коли я стукав у ворота Ван, він ще був у мене.
Після цього Ші викликав на допит Ван.
— Окрім Су Цзє, у тебе ще були полюбовники?
— Та що ви!
— Розпутниця ніколи на одному не зупиняється!
— З Су Цзє у нас кохання ще з самого дитинства, тому я й приймала його. Пробували, правда, чіплятися інші, але я більше ні з ким не сходилась.
Ші наказав їй перерахувати всіх залицяльників, але вона назвала лише одного
— Мао Да з нашого провулка не раз примірявся до мене, та я завжди гнала його геть.
— Бачили таку святу? — з іронією мовив Ші і звелів було відшмагати її, але вона й далі виправдовувалась, намагаючись довести, що, крім Су Цзє, вона ні з ким не зналася, і при цьому увесь час била низькі поклони, аж поки на лобі в неї не вискочила ґуля.
Інспектор відмінив катування і спитав
— Невже за весь час, поки чоловіка дома немає, до тебе так ніхто й не заходив?
— Ні, ні, заходили, — поквапно відповіла Ван. — Провідували нещасну жінку, але все по ділу. Той грошей хотів позичити, той дарунок приносив.
Ван назвала кілька прізвищ здебільшого це були відомі гультяї та розпусники з того ж самого провулка, де й вона жила. Всі вони сподівались переспати з нею, але ще не встигли прямо їй про це сказати. Інспектор записав їхні прізвища і наказав взяти всіх під варту. Коли підозрілих затримали, він звелів привести їх у храм бога-охоронця міста.
— Нещодавно до мене уві сні явився бог і повідав, що один із вас — убивця. Брехати перед його святим образом — великий гріх, а якщо винуватець сам признається, то може надіятись на пом'якшення присуду. А коли ні — його чекає заслужена кара!
Всі затримані попадали ниць перед вівтарем і в один голос стали запевняти, що нікого не вбивали. Тоді до храму занесли і порозкладали, щоб усім було видно, колодки на шию, на руки та на ноги, ніби мали намір одразу ж розпочати допит. З усіх затриманих поздирали одяг і позав'язували на маківці чуприну. Гультяї почали скиглити та стогнати, запевняючи, що на них зведено наклеп.
— Якщо не хочете по-доброму признаватись, то сам бог покаже нам злочинця, — мовив Ші і розпорядився, щоб у храмі позавішували ковдрами усі вікна, та так, щоб жодної шпарочки не залишилося. Коли стало зовсім темно, затриманим подали тази з водою і наказали помити руки, а потім поставили їх обличчям до стіни й заборонили ворушитись.
— У справжнього злочинця бог зробить на спині позначку, — пояснив Ші.
Через деякий час усіх повиводили на світло, оглянули їхні спини, і Ші показав на Мао Да
— Ось він — убивця!
Ші з самого початку запідозрив Мао Да, і щоб довести це, наказав заздалегідь помастити стіну в храмі сірою фарбою до того ж усі затримані мили руки у воді з сажею. Боячись, щоб бог не поставив мітку саме на його спину, вбивця притулився до стіни і вимазався у сіру фарбу. А коли виходив на світло, затулив спину руками, забруднивши її ще й сажею.
Після жорстоких катувань Мао Да нарешті виклав усю правду.
Вирок, який написав Ші, гласив
«Су Цзе, ставши на згубний шлях Пеньчена Ко, здобув славу сластолюбного Дена Туцзи[*]. Він та його полюбовниця Ван змалку звикли в усьому звірятися одне одному. Отож і потім, хоч і були зовсім чужими, поводилися, мов чоловік з дружиною.
Ван розкрила йому таємницю своєї подруги, і Су охопила невситима пристрасть, мов того царя, який рушив у похід на князівство Цінь на заході і палав жадобою захопити й царство Шу на півдні. Він, ніби Чжунцзи[*], переліз через огорожу і птахом спустився на подвір'я, а тоді, обдуривши красуню, пробрався до покоїв і налякав її. Як же це могла освічена людина дійти до того, щоб рвати квіти і ламати вербове гілля? На щастя, зачувши ніжне щебетання хворої ластівки, він пожалів її, цнотливу, змилувався над нею, мов над зів'ялою вербичкою. Випустивши пташеня фенікса з сільця, він виявив гуманність, властиву освіченій людині, а, забравши черевичка на доказ любові, знову зганьбив себе.
А потім метеликом перепорхнув через огорожу, та під вікном були чужі вуха. Зірвався пелюсток з лотоса — черевичок упав на землю і зник безслідно. Дурив Су інших, обдурили і його самого. Хто повірить, що він не винен? Небо покарало Су Цзє, і він, забитий у колодки, мало не загинув. Його гріхи переповнили чашу, і він ледь-ледь не позбувся голови. Він зганьбив звання вченого уже тим, що лазив через огорожу та зазирав у всякі щілини, і за це мусить бути покараний. Але, зважаючи на те, що його могли стратити за злочин, вчинений іншим, і тоді б уже нікому не пощастило врятувати його від несправедливого вироку, і беручи до уваги ті муки, яких довелося йому зазнати, слід виявити великодушність і примусити його певний час носити лише синій одяг[51], давши тим самим йому можливість заново прокладати свій шлях у житті.
Що ж до Мао Да, то цей підлий і підступний волоцюга — велике лихо для всього міста. Сусідка рішуче відкинула його залицяння, але це не вгамувало його хтивості. Запримітивши, як Су Цзє завернув у провулок, лиходій одразу зміркував, що й до чого. Двері самі розчинилися назустріч вітрові, і з ним сталося те ж саме, що із студентом Чжаном[*] пішов за простою підливою, а натрапив на вино. Мао Да вирішив, як свого часу Хань[*], крадькома напахтитись чужими парфумами. Хіба думав він, що небо позбавить його розуму, а чорт — душі? Сподівався приплисти на плоту прямо до Місячного палацу[*], але помилився, сів на рибальського човна і опинився в «Персиковому джерелі»[*]. І тут колишні почуття згасли, натомість прийшли бурхливі хвилі пристрасті. Та лезо ножа, приставлене до грудей, примусило його кинути, як то кажуть, каменем у мишу, забувши про вазу, що стояла поруч. Куди подітись злодієві, якщо він опинився в западні? В таких випадках і заєць починає огризатись. Пробравшись на чуже подвір'я, Мао Да хотів видати себе за іншого, як у тому прислів'ї сказано «Зумів же Лі пройти, надівши шапку Чжана». Та коли зчепився з переслідувачем не на життя, а на смерть, загубив черевичок і відвів підозру на Су. Вийшло так, як у давнину говорили «Риба пішла з сітки, щоб туди гуси попали». Мов нечиста сила, перетнув він шлях юної любові, вдершись в оселю щирого кохання. Звідки така нечисть береться? Щоб люди мали радість і щастя, йому слід негайно відтяти голову.
Яньчжі вже приспіла пора, коли час робити зачіску, а бідолашна все ще була не засватана. Вродлива і гарна, наче небожителька з Місячного палацу, вона, безперечно, гідна юнака, прекрасного і чистого, мов яшма. Вона, власне кажучи, належить до тих, кому слід носити плаття із райдужного пір'я[52], то чи ж варто їй журитися, що доведеться вік вікувати в батьківському домі, оскільки золота немає? Зачувши, як воркочуть качка з селезнем, почала й собі мріяти про такого, хто б підійшов їй до пари, і навіть уві сні ці мрії не покидали її. Сумуючи, вона, як ото в пісні співається, думала про щастя з милим, і душа її мало не розлучилася з тілом. Одна ниточка її туги за коханим скрутилася в такий клубок, що в ньому заплуталися кілька негідників. І двоє з них, сущі дияволи, боячись упустити дівочу красу, суперничали із-за неї. Вони злетілися, немов коршаки на здобич, і кожен називав себе іменем Ао. Та відірвавши від лотоса лише пелюсток-черевичок, даремно було сподіватися, що пощастить почути і запах самої квітки. Здолали вони і мури неприступні, та ледве не розбили неоціненну яшму. Криваві сльози в коштовній оправі дісталися гравцям у кості і зрештою стали причиною великої біди. Дерево гине тому, що його сокира губить, а тут лихо скоїлося через талант і чесність. Студент Ао занепав духом і не міг захистити себе, та, на щастя, білосніжна яшма виявилася незаплямованою. Тяжко довелося юнакові, але все-таки він знову напнув парчеве укривало. Достойна хвали і Яньчжі за те, що зуміла зберегти свою дівочу честь і залишилася чистою і цнотливою в своєму коханні. І якщо вона забажає подарувати милому своє серце, то посередником у цій делікатній справі нехай виступить сам начальник повіту».
Ось так закінчилася ця справа. А про вирок, написаний мудрим інспектором, ще довго точилися всілякі розмови.
Тільки після допиту в губернатора Яньчжі зрозуміла, який наклеп вона звела на Ао. Вони зустрілися, виходячи з суду, і від сорому дівчина спаленіла, а очі її сповнилися сліз. З вуст, здавалося, ось-ось зірвуться слова жалю і співчуття, але вона так і не змогла їх вимовити. Юнак давно покохав її усім серцем. Боявся тільки, що його засміють, коли він одружиться з нею. Адже всі знають, що вона простого роду. До того ж тисячі людей бачили, як її мало не щодня тягали до суду. Ні вдень, ні вночі не давали йому спокою ці думки, а прийти до якогось певного рішення він не міг і заспокоївся лише після винесення вироку. Сам начальник повіту як сват поніс його гусака[*], та ще й заплатив музикантам, що грали на весіллі.
* * *

Від себе оповідач цих дивовижних історій хотів би додати таке


Надзвичайно обачним має бути той, хто розглядає позови! Навіть упевнившись, що ця людина зовсім не винна, звідки можна знати, що винен саме той чи інший? Щоб знайти справедливе рішення, доводиться ще й ще раз вести допит, вивчати всі подробиці справи, вникати в її суть, все добре обмірковувати. Отож і схиляються люди перед мудрістю того, хто виявив справжнього злочинця, та ба, ніхто не відає, яким трудом домігся він цього!
Бувають правителі, які коротають свій час, граючи в шахи чи вилежуючись під шовковими ковдрами, а в управах тим часом сваволять чиновники. Не болить у них серце, коли з простою людиною трапляється лихо. А як загримить барабан[53] і прочиняться двері управи, вони велично споглядають із своїх високих місць тих, хто, тремтячи від страху, прийшов подати скаргу, і наказують забити їх в колодки. Тому й не дивно, що стільки тяжкої незаслуженої кривди накопичилось під перевернутим тазом[54].
Мій учитель, вельмишановний Юйшань, запримітив мене ще тоді, коли я був зовсім малим. І досі пам'ятаю, з якою запопадливістю виводив він у світ учнів, віддаючи їм усі свої знання, як самовіддано захищав, коли хто-небудь хотів їх скривдити. Але він ніколи не вдавався до примусу чи залякування, як того вимагали можновладці. Це був справжній захисник святого Конфуція, вчитель і наставник не одного покоління. Оцінюючи учнівські твори, він ніколи не криводушив, а намагався виявити молоді таланти і оберігав їх, мов своє власне життя, — не так, як це роблять безсердечні інспектори училищ, що прийшли на його місце.
Про любов, з якою він ставився до молодих талантів, може засвідчити хоча б такий приклад. Якось одному тямущому студентові випало на екзаменах писати твір на тему "Багатства гірських надр". А він помилився і написав про багатства підводного царства. Похопився уже тоді, коли твір був готовий. Боячись, щоб його не вигнали, студент у кінці дописав складеного тут же вірша

Багаті поклади є в горах,


Про них писати мав би я,
Та помилився й опинивсь
На березі морському...
На самій вершині я звів
Палац кришталевий,
А на схилах гірських
У мене ростуть корали.
На гілках дерев не плоди —
Перлин зав'язь.
Та ось, плаваючи поміж скель,
Я човна розбив свого
І, звертаючись до неба блакитного,
Благаю його
«Залиш хоч що-небудь з моєї вигадки,
Щоб міг я з друзями помилуватись».
Прочитавши в кінці твору цього вірша, шановний учитель додав у тому ж тоні
Багатства надр гірських
Опинились під водою,
А з дроворуба вийшов
Балакливий рибалка.
Хоч це й не по темі,
Та стиль все-таки чудовий.
Як же можна автора
Ставити нижче всіх?
Часом я бачу, як інші
Бояться в гори лізти, страшаться круч.
То чи посміють вони у воду спуститись,
Якщо там можна втопитись?
То ж чи смію я одним помахом пензля
Плавця вправного утопити!
Каталог: download
download -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
download -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
download -> Охорона природи в Україні
download -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
download -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
download -> О. В. Гнидіна (координатор Л. Л. Халецька), Полтавська обл
download -> Післямова


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка