Ченці-чудотворці [section] Переклад з китайської Іван Чирко «дивовижні історії 3 кабінету ляо»



Сторінка12/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір0.54 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

СІЛЮ ВСЕ ЗНАЛА

Дочка одного столичного вченого, яку за гнучкий стан хтось із знайомих жартома прозвав Сілю — Тоненькою Вербичкою, змалку відзначалася кмітливістю і дуже рано навчилася читати. Особливо вона захоплювалася книжками з фізіономістики.


На вдачу вона була скромна, мовчазна, ніколи не хвалила й не гудила людей. Лише одне дозволяла собі якщо хто-небудь приходив свататись[*], вона неодмінно просила батьків, щоб їй хоч раз дозволили поглянути на майбутнього нареченого. І скільки вона їх не передивлялась, завжди казала не підходить! Батько й мати увесь час потурали їй, та коли їй сповнилося дев'ятнадцять, почали гніватись
— Як же це так? Виходить, у всій країні тобі достойної пари не знайдеться? У дівках до самої старості ходитимеш, чи що?
— Як по правді, — відповідала Сілю, — то я хотіла своїми, людськими, силами перемогти небесні, та минуло стільки часу, а це не вдається. Така вже моя доля! Отож відтепер я у всьому буду підкорятися вам.
Саме в цей час студент Гао, досить вже відомий молодий учений з старовинного вельможного роду, прочув про дівчину і, як кажуть, підніс їй птаха[*]; не барячись, справили весілля. Чоловік та дружина дуже пасували одне одному.
Від першої дружини, яка померла, у студента залишився хлопчик. Сироту звали Чанфу. Йому було всього п'ять років. Сілю ставилася до дитини з великою теплотою й ласкою, так що, коли вона, бувало, йшла провідати своїх батьків, хлопчик кричав, плакав, біг за нею слідом. І як вона не сварила його, як не вмовляла, ніщо не допомагало.
Десь через рік після одруження Сілю народила сина і назвала його Чанху[40]. Студент запитав, а чому вона дала дитині саме це ім'я.
— А просто так, — відповіла жінка. — Мені хочеться, щоб хлопчик завжди був біля батька!
До рукоділля молода хазяйка ставилась зовсім байдуже, воно ніколи її не приваблювало. Проте завжди цікавилась, чи родючі їхні ниви або чи вчасно сплачено оренду, — про це вона довідувалася з видатково-прибуткової книги, намагаючись у всьому добре розібратись.
Через якийсь час вона сказала чоловікові
— Дозвольте мені повністю взяти на себе всі наші господарські справи, а самі поки що не втручайтесь. Я хочу спробувати, чи зумію повести їх так, як слід.
Студент не заперечував. Минуло півроку, і справді, в їхньому господарстві все йшло гаразд. Студент був у захваті від своєї розумної дружини.
Одного разу Гао запросили в сусіднє село в гості. А саме в цей час прийшов збирач податків, який вимагав сплатити недоїмку. Він грюкав у ворота і лаявся на всю вулицю. Сілю послала служника, щоб він як-небудь заспокоїв збирача податків, але той і слухати його не захотів, стояв біля двору і вимагав грошей. Тоді Сілю звеліла хлопчикові бігти в село й скоріше привести хазяїна додому. Нарешті збирач податків пішов.
— Ну то що, моя Тоненька Вербичко, — сміявся студент, — зрозуміла тепер, що дружина хоч і розумниця, а все ж їй важко тягатись навіть з недолугим чоловіком?
Сілю вислухала його, низько опустила голову і заплакала. Студент здивувався, пригорнув її до себе, почав утішати, але вона так і не повеселіла.
Чоловікові було шкода дружини, він не міг і далі перекладати клопоти по господарству на її плечі, отож хотів знову взяти все на себе, однак Сілю не погодилась. Вона так само рано вставала, пізно лягала і управляла господарством ще дбайливіше. Гроші на податки вона починала складати заздалегідь, тому збирачі більше ніколи не з'являлися біля її воріт і не вимагали негайної оплати.
Таким же чином вона планувала свої витрати і на одяг, і на харчі, від чого родинні статки невпинно зростали.
Студент радів все дужче й дужче.
— Моя Тоненька Вербичко, — жартома питав він, — скажи мені, чому ти така тонка?.. Певне, тому, що і брови в тебе тонкі, і стан тонкий, і ніжки тонкі, а особливо мені приємно, що й розум у тебе тонкий.
Сілю відповіла йому в тон
— Мій Гао[41] справді високий! Високий і душею своєю, і помислами, і освіченістю... Хотілося б тільки, щоб довголіттям своїм ви перевищили все це, разом взяте.
Один із односельців надумав якось продавати заготовлену про запас чудову труну. Сілю вирішила за всяку ціну придбати її. Зайвих грошей у неї не було, але вона оббігала всіх родичів та сусідів і таки назбирала потрібну суму. Студент намагався відрадити її, але вона зробила по-своєму купила труну й сховала.
Десь через півроку в селі помер чоловік. Родичі прибігли до Гао й запропонувати за труну великі гроші. Студент поласився на такий прибуток і почав умовляти дружину, але вона не погоджувалась. Тоді він поцікавився, в чім річ. Вона промовчала. Спитав ще раз, і в очах у неї забриніли сльози. Ось-ось заплаче. Гао здивувався, але, щоб не завдавати їй прикрощів, далі не наполягав.
Минув рік. Студентові уже виповнилося двадцять п'ять. Сілю почала все більше пильнувати за своїм чоловіком, просила його не відлучатися далеко від домівки. Як тільки він десь хоч трохи затримувався, слуги неодмінно вирушали на пошуки. Друзі глузували з нього, насміхались...
Одного разу студент поїхав до свого приятеля на вечірку. Там йому стало недобре, і він поквапився додому. Десь на півдорозі упав з коня і одразу ж помер... Добре, що Сілю заздалегідь подбала про одяг для покійного та про все інше. Односельці лише тепер збагнули, якою далекоглядною вона була.
Чанфу на той час мав уже десять років і тільки-но почав учитись писати твори. Після батькової смерті він засумував і збайдужів до навчання, а потім став тікати до пастухів і пропадав там цілісінькі дні. Сілю лаяла хлопця, а йому хоч би що. Через кілька днів вона не стрималася, схопила палицю і відлупцювала його. Але й це не допомогло. Не знаючи, що з ним далі робити, вона покликала Чанфу і сказала
— Коли в тебе до навчання не лежить душа, то навіщо тебе силувати? Тільки справа от у чому в такій бідній родині, як наша, ледарям і гультяям немає місця. Тож натягни на себе іншу одежу і йди працювати разом із служниками. А не підеш, то так відшмагаю нагаєм, що й місця живого на тобі не залишиться. Тоді не ображайся!
Вона кинула йому якесь дрантя і послала пасти свиней. Повернувшись з паші, він не сів до столу, а взяв собі глиняну миску й пішов хлебтати ріденьку юшку разом із служниками.
Через кілька днів, змучений важкою роботою, він упав перед Сілю на коліна і, захлинаючись від сліз, сказав, що хоче знову вчитись. Проте мачуха відвернулась від нього, не схотівши й слухати.
Що тут вдієш? Чанфу знову взяв батіг, витер сльози й пішов до свиней. Наближалася до кінця осінь, а одяг все той же, і ноги так само босі. Холодний дощ легко проникав крізь благеньку одежину, а хлопець тільки щулився, ховаючи голову межі плечі, немов старченя. Сусіди дивилися на нього, і шкода їм ставало сиротину нещасну. Ті ж із них, хто також був одружений вдруге, кивали головами в бік Сілю і попереджали своїх дружин, щоб не брали з неї дурного прикладу. Дещо з цих розмов, які точилися по всьому селу, доходило й до неї, але вона пускала все повз вуха.
Чанфу нарешті не витримав, кинув свиней і втік. Мачуха не стала ні розшукувати його, ні розпитувати про нього людей, вирішила — нехай робить що хоче.
Через кілька місяців хлопцеві вже не було де просити милостині. Геть знесилівши, він повернувся додому. Прямо зайти у двір не наважився, а попросив стару сусідку, щоб повідомила про нього мачусі. Сілю відповіла
— Якщо він здужає витримати сто нагаїв — нехай заходить. А коли ні, то хай іде куди очі світять!
Зачувши це, Чанфу миттю увірвався в дім і з голосним плачем почав запевняти, що він згоден на призначене покарання.
— Ну як, — спитала мати, — тепер ти каєшся?
— Каюсь, — відповів хлопець.
— А якщо каєшся, то навіщо тебе бити? — сказала мати, — Радій, що знову пастимеш своїх свиней! Але коли хоч раз прогрішиш — пощади не чекай!
Чанфу заплакав ще голосніше.
— Ні, — закричав він, — нехай мене краще відшмагають, але дозвольте мені знову вчитись!
Мати й слухати не хотіла; тоді стара сусідка почала її умовляти, і вона нарешті зжалилася над бідолахою. Помила, дала чистий одяг і звеліла ходити з Чанху, зведеним братом, на заняття до одного і того ж учителя.
Хлопець тепер учився дуже старанно, не так, як раніше, і через три роки склав екзамен на звання сюцая. Шановний Ян, що був тоді губернатором, високо оцінив його твір, наказав видавати Чанфу щомісяця певну суму, як то кажуть, на олію для каганця.
А Чанху був страшенним тупаком. Просидів над книжками кілька років, але не вивчив навіть, якими ієрогліфами записувати своє прізвище та ім'я. Тоді мати звеліла йому покинути книги й зайнятись господарськими справами. Та він більше любив бити байдики, аніж працювати.
— У кожної людини мусить бути якесь певне заняття, — мовила йому сердито мати. — Якщо ти нездатен учитись і не хочеш працювати, тоді здихай з голоду!
Взяла палицю і відлупцювала сина.
З того дня він орав у полі разом з наймитами. І коли вчасно не прокидався вранці, мати лаяла його на чім світ стоїть. А старшому братові вона віддавала все, що було кращого з одягу чи харчів. Чанху, звичайно, не смів уголос нарікати, але в душі обурювався такою несправедливістю.
Коли польові роботи були завершені, мати вийняла трохи грошей і послала його вчитися торговій справі. Але Чанху любив розгульне життя; не встиг він за діло взятись, як розтринькав усі гроші. Прийшов до матері і сказав, що його пограбували розбійники. Однак вона здогадалася про справжню причину і почала його нещадно лупцювати. Тоді підбіг Чанфу і впав перед нею на коліна, благаючи змилуватись над братом, а бити краще його. Лише після цього Сілю трохи вгамувала свій гнів.
З того дня мати не спускала з Чанху очей. Він трохи присмирнів, але потай мріяв зовсім про інше життя.
І ось одного разу він попросив дозволу поїхати з купцями в місто Лоян. Та це був лише привід, насправді ж Чанху хотів вирватися з-під материної опіки і пожити в далеких краях на свій розсуд. Звертаючись до матері з цим проханням, він дуже боявся, що вона відмовить.
Але мати, вислухавши його, не висловила ні сумніву, ні недовір'я; одразу ж дістала тридцять ланів срібними монетами, зібрала необхідні в дорогу речі, а крім того, вручила йому ще й срібний зливок.
— Ця річ, — сказала вона, — із спадщини наших предків. Вона зароблена чесною працею, і тратити її задарма аж ніяк не можна. Я даю її тобі, щоб ти себе впевненіше почував, тобто на крайній випадок! Хотіла б ще попередити ти вперше вирушаєш у далеку путь, тож на великі бариші не замахуйся. Вернув би назад свої тридцять ланів, і то добре.
Перед самим від'їздом вона ще раз повторила свої напучення. Чанху пообіцяв робити все так, як вона радила, і поїхав. Він сяяв від щастя, що нарешті вирвався з-під материного нагляду.
По прибутті в Лоян він покинув своїх супутників й пішов ночувати до відомої співачки та повії на прізвище Лі; провів з нею вечорів з десять... Сам не помітив, як розтратив усі лани. Проте, пам'ятаючи, що у нього в мішку лежить ще великий зливок срібла, він не дуже тривожився. Нарешті дійшла черга і до зливка. Відрубав від нього шматок, зирк — а срібло фальшиве. Від страху й подиву Чанху зблід. Мати співачки, стара Лі, зрозумівши, в якому становищі опинився її постоялець, одразу змінила до нього своє ставлення.
Чанху охопила тривога. Куди він тепер піде, коли у гаманці гуляє вітер?.. Може, співачка не вижене його відразу, адже вони пробули разом стільки часу.
Поки він розмірковував, до кімнати несподівано ввійшли два чоловіки з мотузком в руках і в одну мить накинули йому зашморг на шию. Тремтячи всім тілом від страху, але водночас не відчуваючи за собою ніякої провини, він почав допитуватись, за що ж його, власне, забирають... Виявляється, співачка вже встигла донести у міську управу, що срібло фальшиве.
Чанху привели до начальника. Той не дав йому й слова мовити на своє виправдання, а одразу ж наказав бити батогами. Опісля його напівмертвого кинули до в'язниці. Грошей Чанху не мав, тому тюремники знущались над ним як хотіли. Йому довелося просити милостиню у арештантів, щоб хоч трохи продовжити своє злиденне животіння.
Того самого дня, коли син поїхав з дому, мати звернулася до Чанфу.
— Нагадай мені, щоб через двадцять днів я послала тебе в Лоян. У мене завжди стільки клопоту... Боюся, коли б не забути про це.
— А навіщо мені туди їхати? — поцікавився Чанфу, але помітивши, що у мачухи на очах виступили сльози, більше не посмів її питати. Через двадцять днів він нагадав.
— Твій брат, — сказала вона, тяжко зітхнувши, — такий же легковажний, як і ти колись був, коли не хотів учитись. Адже якби свого часу я не зважилася набути слави злої мачухи, то хіба б ти став тим, чим зараз є? Люди називали мене жорстокою, бездушною, та чи знав хто-небудь з них, скільки сліз я тоді пролила ночами?
Вона не стрималась і заплакала. А Чанфу мовчки стояв перед нею і шанобливо слухав кожне її слово. Нарешті Сілю заспокоїлась.
— В душі твого брата, — сказала вона, — ще й досі буяє невгамовна хтивість, і я навмисне дала йому фальшиве срібло, щоб він зазнав хоч трохи лиха й отямився, поки не пізно. Зараз, як мені здається, він уже сидить у в'язниці. Губернатор ставиться до тебе з великою прихильністю. Піди до нього і попроси заступництва. Тільки так можна врятувати брата, звільнивши його від смертельної небезпеки, і водночас примусити розкаятись у своїх вчинках.
Чанфу, не зволікаючи, вирушив у дорогу. Коли він прибув у Лоян, брат уже три дні як сидів у в'язниці. Чанфу прийшов до нього, глянув, а Чанху такий страшний, немов мрець. Побачивши старшого брата, він опустив очі, і Чанфу мимоволі заплакав.
Оскільки Чанфу був улюбленцем губернатора, його ім'я знали по всій окрузі. Начальник місцевої управи, довідавшись, що Чанху його брат, наказав негайно звільнити в'язня.
Коли вони повернулися додому, Чанху, все ще боячись, що мати гнівається на нього, поповз до неї на колінах. Мати глянула на сина й запитала
— Ну то як, нагулявся?
У Чанху з очей закапали сльози, він мовчав, не сміючи виправдовуватись. Чанфу опустився на коліна поруч з ним. Тільки після цього мати сказала, щоб вони обидва підвелись...
Щиро розкаявшись у своїх витівках, Чанху запопадливо взявся за господарські справи. А якщо інколи й лінувався трохи або помилявся в чомусь, то мати прощала йому і вже більше не лаяла.
Так минуло кілька місяців, і вона жодного разу не спитала, чи має Чанху бажання займатися торгівлею. Він хотів було сам повести про це розмову, але бракувало сміливості, і тоді звірився у всьому старшому братові. Коли Чанфу розповів про це матері, вона дуже зраділа. Віддавши деякі речі в заклад, а також позичивши дещо, Сілю зібрала невелику суму і передала її сину. Не минуло й півроку, як він уже збільшив свій капітал удвічі.
Того року Чанфу успішно склав екзамен на звання цзюйженя, а ще через три роки, після екзамену в столиці, став першим кандидатом на високу посаду. Молодший брат за цей час розбагатів так, що ворочав майже десятком тисяч ланів.
Дехто з колишніх односельців, буваючи в Лояні, бачив їхню матір, їй тоді вже було сорок років, а на вигляд — не більше тридцяти. Вдягалася вона просто й скромно, ніби й досі жила так, як усі звичайні люди.
* * *

Від себе оповідач цих дивовижних історій хотів би додати таке


Коли в дім приходить мачуха, то виникає трагедія "очеретяних торочок"[*], так казали у давнину. Але і ті часи, і інші — однаково що барсуки з одного пагорка. Прямо скажу радості мало!
Деякі люди, щоб уникнути лихого поговору, вважають за краще потурати розбещеним дітям сидять собі й дивляться, як хлопець чи дівчина сваволять, а щоб зупинити їх — і не подумають. Хіба це не те ж саме, що й надмірна жорстокість?
Або такий факт. Сьогодні я, приміром, побив свою власну дитину — ніхто не закине мені, що я жорстоко повівся з нею. А спробуй я зробити те ж саме з чужою дитиною, одразу ж збіжиться ціла юрба, почнуть на мене пальцями тикати та лаяти.
Що ж до Сілю, то вона була жорстокою не лише з сином своєї попередниці. А як би вона повелася, коли б її власне чадо раптом виявилося розумним? Чи зуміла б вона бути й тоді настільки чесною і щирою, щоб виправдатися перед усією Піднебесною?
Вона ж, бачте, не побоялася людського осуду та зневаги і зуміла домогтися того, що один син став великим чиновником, а другий — багатієм. І все це у людей на очах!
Отже, хоч і жіноча половина, але навіть наймужніші чоловіки мусять віддати їй належне!

БРИДКА ЛИСИЦЯ

Студент Му із міста Чанша був такий бідний, що не мав навіть грошей купити собі на зиму теплий одяг. Одного вечора, коли він зажурено сидів у кімнаті, до нього зайшла якась жінка у розкішному вбранні, але сама була темнолика і бридка. Зайшла і, привітно всміхнувшись, поцікавилась


— Вам не холодно?
Му здригнувся від несподіванки і спитав, хто вона така.
— Я лисиця-чарівниця, — відповіла жінка. — Побачила, що ви сидите отакий сумний та зажурений, і шкода мені вас стало. Чому б, думаю, нам не зігріти вашу непривітну постіль удвох?
Студент взагалі боявся лисиць-перевертнів, а коли побачив, яка огидна личина у цієї непроханої гості, накинувся на неї з лайкою. Тоді жінка поклала перед ним на стіл срібний зливок і сказала
— Якщо ви будете зі мною ніжні та ласкаві, подарую його вам.
Студент зрадів такому щастю і згодився. На ліжку у нього не було ні матраца, ні простирадла, тому жінка заслала його своїм халатом. А коли почало світати, вона встала і звеліла студентові придбати за те срібло, що вона йому залишає, доброго шовку та вати і зробити з них постіль, а на решту купити собі теплий одяг та харчі.
— Якщо ми зуміємо й надалі підтримувати нашу дружбу, то бідувати вам більше не доведеться! — сказала жінка й пішла.
Про пригоду, що сталася з ним тієї ночі, студент одразу ж розповів своїй дружині. Та теж зраділа. Не гаючи часу, вона побігла на базар, купила там краму і пошила все, що було звелено. Вночі жінка прийшла знову, побачила, що є нова постіль, і з задоволенням мовила
— Нічого не скажеш, працьовита у вас хазяйка! — і залишила йому в нагороду срібла.
Відтоді вона приходила до студента щоночі, а вранці, коли йшла, неодмінно давала гроші. Так тривало понад рік. За цей час студент розбагатів, а вся його родина вбралася у шовкову одіж, почала жити не гірше від деяких заможних сімей. А жінка тим часом після кожних своїх відвідин залишала все менше й менше грошей в нагороду. Студент відчував, що вона йому вкрай остогиділа. Він покликав знахаря і попросив написати на дверях заклинання проти нечистої сили. Прийшовши вночі, жінка побачила напис, вчепилася в папір зубами, пошматувала його на дрібні клапті, порозкидала їх в усі боки, увійшла після цього до кімнати і, тикаючи в студента пальцем, почала дорікати
— Отак ви дякуєте за моє добро! Гаразд! Але не сподівайтесь, що це вам так просто минеться. Якщо я вам обридла, то сама піду від вас. Тільки зважте оскільки наша дружба на цьому кінчається, то доведеться вам розлучитись також і з усім тим, що ви від мене мали. — Ледь стримуючи гнів, вона пішла.
Наполоханий такими погрозами студент побіг до знахаря знову. Той невдовзі прийшов і заходився лаштувати заклинальний вівтар. Та не встиг він порозставляти на ньому своє причандалля, як раптом повалився на землю і все його обличчя заюшилося кров'ю. Глянули, а у нього вухо відрізане. Всі присутні полякались і розбіглися хто куди. Знахар теж скочив на ноги, закрив рану рукою й кинувся з кімнати. А в будинку почало діятись щось страшне звідкись падало каміння, вилітали віконні рами, тріщали двері, сипалося на підлогу череп'я побитого посуду. За кілька хвилин все було потрощене вщент. Студент з переляку сховався під ліжко, зіщулився і лежав там, увесь тремтячи від жаху. Коли ж бачить, заходить до кімнати та жінка, а на руках у неї якась тварючка з котячою головою і собачим хвостом. Піднесла вона її до ліжка і давай нацьковувати на студента
— Гей, хапай цього негідника за ногу!
Тварючка відразу ж вчепилася зубами студентові в черевик і почала його гризти. Бідолаха заціпенів від страху. Пробував було сховати ногу під себе, але вона задерев'яніла. Тварючка тим часом уже добралася до його пальців, чулося, як тріщать кістки. Від нестерпного болю студент заволав не своїм голосом, благаючи пощади.
— Негайно віддай мені золото та перли, — зажадала жінка. — І щоб нічогісінько не приховав.
Студент пообіцяв зробити все, що вона накаже. Жінка гримнула на свою тварючку, і та перестала його гризти. Однак студент ніяк не міг вибратись з-під ліжка, тому він лише казав, де й що заховано, а жінка шукала сама. Незабаром у її руках опинилися і перли, і дорогий одяг, і коштовні прикраси, і, крім того, ще понад дві сотні лан грішми, їй здалося, що цього замало, і вона знову почала нацьковувати на студента свою тварючку. Студент слізно молив зжалитися над ним.
Тоді жінка дала йому десять днів відстрочки при умові, що за цей час він виплатять їй шістсот лан. Студент згодився.
Потім вона взяла на руки свою тварючку і пішла. Домашні ще не скоро почали сходитись до кімнати. Вони витягли студента з-під ліжка з ноги у нього цебеніла кров, — виявляється, аж два пальці було відгризено. Оглянули будинок — все багатство немов корова язиком злизала. Залишилася тільки стара дірява ковдра, якою й укутали студента, поклавши його на ліжко. Боячись, що через десять днів жінка прийде знову, домашні попродали всіх своїх служників і все майно, аби тільки зібрати необхідну суму. Жінка справді з'явилась у призначений день їй вручили гроші, і вона одразу ж пішла, не сказавши ні слова. На цьому її відвідини припинились.
А рана на нозі у студента загоїлася нескоро, минуло майже півроку наполегливого лікування, перш ніж він оклигав. Тепер студент знову був голий і босий, як і раніше.
А лисиця тим часом перебралась у сусіднє село до якогось Юя, бідного селянина, що загруз у злиднях по самі вуха. Та минуло три роки, і він за цей час устиг розрахуватись з усіма боргами й податками, придбав кілька будинків, почав одягатись у дороге вбрання. Правда, добра половина його одягу належала колись студентові. Той все це бачив і знав, але не наважувався навіть спитати.
Одного разу студент випадково зустрів на дорозі ту ж саму жінку. Помітивши її ще здаля, він опустився край дороги навколішки і стояв доти, доки вона не підійшла. Жінка мовчки загорнула у простенького носовичка п'ять чи шість лан і кинула йому, а потім повернулася й пішла далі.
Невдовзі Юй помер, а жінка інколи все ще заходила до нього додому. І після кожних її відвідин поступово зникали коштовні речі та батьківський одяг. Син Юя побачив якось, що вона прийшла знову, низько вклонився їй і сказав
— Оскільки наш батько помер, то ми, його діти, тепер ніби стали вашими дітьми. Нехай ви не хочете допомагати нам, але як ви можете допустити, щоб ми розорились?
Жінка миттю вискочила на вулицю, і більше її не бачили.

ВОРОЖКА НА ГРОШАХ

Сяо Шан народився в Хецзяні. Батько його, Дунлін, був дуже багатий, але самодур і великий марнотратник. Коли, бувало, сідає їсти пельмені, то ласує лише серединками, а ріжки викидає, так що згодом вся підлога довкола всипана об'їдками. Оскільки він був огрядний і неповороткий, то за це його прозвали «Воєводою, що губить ріжки».


А на схилі літ він дожився до того, що став бідняком, часом, бувало, і попоїсти йому нічого. Руки в нього схудли, і шкіра на них звисала мішками. За це йому дали нове прізвисько — «Чернець-жебрак». Перед самою смертю він сказав синові
— Все своє життя я тільки й знав, що плюндрувати дари неба, і тим самим накликав на себе його гнів. Тому й помираю зараз у голоді та холоді. А ти, якщо хочеш мати щастя, у всьому будь благочестивим. Тільки так зумієш спокутувати мої гріхи.
Шан свято виконував батьківський заповіт. Він був дуже простим, дбайливим і чесним чоловіком. Сам обробляв своє поле і так-сяк зводив кінці з кінцями. Усі в селі любили й поважали Шана.
Один сусід, досить заможний і вже немолодий, зглянувся на його бідність і запропонував Шанові спробувати щастя в торгівлі, позичивши йому для цього певну суму грошей. Але Шан прогорів уже з першого разу. Заробленого не вистачило навіть на те, щоб повернути борг. Згораючи від сорому, він сказав старому, що відробить заподіяні збитки, але той відмовився взяти його на роботу.
Тоді Шан, боячись втратити людське довір'я, продав усю свою землю та будинок і поніс сусідові виручені гроші. Старий розпитав, що та як, пройнявся до нього ще більшою повагою, пожалів його і, викупивши назад усе майно, повернув його Шану. А на додачу дав ще більше грошей, ніж першого разу, умовляючи, щоб Шан випробував свою долю ще раз, але той рішуче відмовився.
— Я, — сказав він, — навіть тих десяти з лишком ланів, які ви мені раніше дали, не зміг повернути. Навіщо ж мені ще тугіше затягувати зашморг на своїй шиї? Щоб у потойбічному житті перетворитися на віслюка чи коня?
Тоді старий порадив йому стати напарником іншого купця. Через кілька місяців Шан повернувся додому. Цього разу обійшлося без збитків, але й прибутком похвалитися він не міг. Старий відмовився брати з нього будь-який процент, а звелів продовжувати справу.
Через рік Шан прикинув, що може повністю розрахуватися з боргами, не менше перепало й на його долю. Та коли поверталися додому, налетіла буря, корабель мало не затонув і половина товару загинула.
Підрахував він дома те, що вціліло, і виявилося, що тільки з боргами й можна розквитатись. Трохи поміркувавши, Шан заявив своєму товаришу
— Якщо саме небо прирекло мене на бідність, то хіба хто-небудь врятує від цього? Та й тобі від мене тільки лихо...
Повністю з усіма розрахувавшись, він залишився голий мов бубон.
Старий знову наполягав на своєму, але Шан повернувся назад, до своєї землі.
— Людям випадає хоч по кілька років прожити в добрі та щасті, — говорив він, часом зітхаючи, — А чому ж я такий невдаха?
В цей час у їхніх місцях невідомо звідки взялася ворожка, що пророчила людям долю, гадаючи на монетах. І багато чого справджувалось. Шан теж подався до неї. Звичайнісінька собі стара жінка. У будинку, де вона жила, все сяяло чистотою. Посеред кімнати стояв трон духів, перед яким куріли тоненькі свічки, огорнуті пахучим димом. Шан увійшов і чемно вклонився. Стара відразу зажадала грошей. Шан вручив їй сотню монет, і вона поклала їх у дерев'яну скриньку. Тримаючи її в руках, ворожка опустилася перед троном на коліна і почала трусити скриньку так, як це роблять, коли просять бога визначити жеребок[*].
Через кілька хвилин стара підвелася, висипала монети на долоню, а тоді на стіл, кладучи одну за одною в певному порядку. Ті, що випали лицем догори, вона вважала провісниками лиха, а ті, що зворотним боком, — прикметою добра.
Розіклавши гроші, заходилася їх лічити. До п'ятдесяти восьми все були монети зі знаками, а інші лежали гладеньким зворотним боком.
— Скільки вам років зараз? — запитала стара.
— Двадцять вісім, — відповів Шан.
— О-о! Довгенько ще вам чекати свого щастя! — зауважила вона. — Ви поки що живете не так, як вам на роду написано, а, так би мовити, за долею своїх предків. І тільки у п'ятдесят вісім вийдете на свій власний шлях, отоді вас нарешті покинуть усі неприємності.
— А що то значить «доля предків»?
— А ось що коли хто-небудь з предків відзначився добрими вчинками і щастя свого за життя не вичерпав до дна, то благами, які він заслужив, користуватимуться його нащадки. Навпаки, якщо ваш попередник мав недобру славу, то всі біди валитимуться на голови нащадків.
Шан почав лічити на пальцях.
— Це цілих тридцять років, — нарешті мовив він. — Та на той час я зовсім старим стану. Тоді вже не про щастя, а про смерть треба думати.
— За п'ять років до того, як сповниться п'ятдесят вісім, — вела далі стара, — вам трохи поталанить. Правда, не дуже, але вже ні голод, ні холод вам будуть не страшні. А в останній рік самі по собі прийдуть великі гроші. Не треба буде ні шукати їх, ні домагатись. За той час, що ви, добродію, прожили, ви не встигли накоїти гріхів, тому другу половину свого віку проведете у повному щасті і благополуччі.
Попрощавшись з ворожкою, Шан попрямував додому. Йому хотілося вірити в те, що вона йому наговорила, але водночас і сумніви обсідали його. Однак він і далі бідував не нарікаючи, вів праведне життя і ніколи не шукав зиску нечесними шляхами. Коли ж дожив до п'ятдесяти трьох, став з нетерпінням чекати, чи справдиться ворожіння.
Надійшла пора сіяти, а Шана саме прихопила лихоманка. Навіть виорати землю не зміг. Коли ж трохи оклигав, почалася страшенна засуха, все, що люди встигли посіяти, геть-чисто повигорало. Тільки десь під осінь пішли нарешті дощі. Оскільки в господарстві не залишилося ніякого іншого насіння, окрім проса, то Шан і засіяв ним усе своє поле. Після дощів знову стало припікати сонце. Гречка та горох наполовину попропадали, а просо вистояло. Коли ж через деякий час дощі пішли знову, просо від цього виросло ще краще. Надійшла осінь, людей голод морить, а Шану й горя мало.
Тепер він переконався, що ворожка правду сказала. Вирушив до старого, у якого колись брав гроші, позичив дещицю, почав торгувати. Великими прибутками похвалитися не міг, проте і збитків не мав. Дехто радив Шану взятися за велику справу, але він нікого не слухав.
Нарешті йому виповнилося п'ятдесят сім. Якось заходився підправляти мур огорожі. Копаючи яму, несподівано натрапив на казана. Зняв з нього кришку, а звідти пасмами поповз білий дим, так ніби клапті вати піднімалися вгору. Шан злякався й вирішив не чіпати його. Та коли дим поступово розвіявся, перед очима постав великий глиняний дзбан, по вінця наповнений сріблом. Покликав дружину, і вони вдвох насилу затягли знахідку до хати. Переважили все, і виявилося — тисяча триста двадцять п'ять ланів. Певно, ворожка, вирішили вони, дещо помилилася в своїх пророцтвах, коли такі великі гроші прийшли на рік раніше встановленого строку. На той час до них зайшла сусідка у якійсь справі. Прочинила двері, побачила, що робиться в кімнаті, і мерщій додому. Розповіла про все чоловікові. Того взяли завидки, він негайно побіг до повітового начальника і доніс на свого сусіда.
Начальник повіту славився своєю пожадливістю він схопив Шана і почав вимагати, щоб той віддав усе срібло йому. Дружина хотіла приховати половину скарбу, але Шан сказав їй
— Захочеш присвоїти щось чуже — добра не жди! І все, що було, відніс начальнику. Начальник відразу ж подумав, що Шан дещо приховав. Він наказав принести дзбан, у якому лежало срібло. Наповнили його сріблом — повний доверху.
Тільки тоді Шана відпустили додому. Невдовзі після цього начальник дістав підвищення його перевели в управління Наньчанської округи. Через рік і Шану довелося поїхати в Наньчан у своїх торгових справах. Тут він дізнався, що колишній начальник їхнього повіту вже помер, а його дружина збиралася повернутися з дітьми в рідні місця, тому розпродувала всі важкі, громіздкі речі. Серед них було й кілька плетених кошиків, у яких стояли бутлі з тунговою олією. Вдова заправила невелику ціну, Шан купив їх і повіз додому.
Дома виявилось, що один з бутлів протікає. Він перелив олію в інший посуд, а на дні побачив зливки срібла. Перевірили усі кошики — і в кожній посудині те ж саме. Зібрали все докупи і зважили — рівно стільки, скільки Шан колись викопав під муром.
Відтоді Шан дуже розбагатів, але ніколи не скупився, якщо треба було допомогти якомусь бідняку чи тому, кого лихо спіткало. Дружина часто умовляла його приберегти що-небудь для дітей та онуків, а він відповідав їй
— Саме так я й дбаю про спадщину для них.
Сусіда, який колись доніс на нього, збіднів і мусив жебракувати. Не раз намірявся попросити допомоги у Шана, та соромно було за свій вчинок. Шан від людей довідався про його скруту.
— Послухай, — сказав він сусідові, — те, що сталося тоді зі мною, було присудом долі. Боги та духи зруйнували твоїми руками моє щастя, бо воно прийшло передчасно. Хіба це твоя вина?
Шан щедро допоміг сусідові, і той так розчулився, що аж заплакав.
Шан дожив до вісімдесяти років. Кілька поколінь його дітей та онуків ніколи не бідували.
* * *

Від себе оповідач цих дивовижних історій хотів би додати таке


Надмірні марнотратники трапляються навіть серед князів, графів та їм подібних. То що ж говорити про простих людей? Шкода, звичайно, коли проста людина за життя безжально плюндрує те, що дісталося їй від неба. А там, гляди, прийшла старість, а їсти нічого!
Добре, що птах[42] хоч перед смертю проспівав жалібну пісню, а син зумів спокутувати батьківський гріх. Добре, що батько, а слідом за ним син після стількох років нужденного життя зрештою спромоглися таки повернутись до щастя й радості.
Інакше б кара за батьківські гріхи перейшла на сина, а від нього, в свою чергу, на внуків і так далі, поки б усі вони не перетворилися на злиденних жебраків...
А що то за створіння стара ворожка, яка навіть таємницю неба зуміла розкрити? Дивина, та й годі!

Каталог: download
download -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
download -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
download -> Охорона природи в Україні
download -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
download -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
download -> О. В. Гнидіна (координатор Л. Л. Халецька), Полтавська обл
download -> Післямова


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка