Ченці-чудотворці [section] Переклад з китайської Іван Чирко «дивовижні історії 3 кабінету ляо»


ЧОМУ СЯН ГАО ПЕРЕТВОРИВСЯ НА ТИГРА



Сторінка10/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір0.54 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   17

ЧОМУ СЯН ГАО ПЕРЕТВОРИВСЯ НА ТИГРА

Сян Гао, житель міста Тайюань, дуже любив свого старшого брата Чена, який народився від наложниці. А той закохався в повію на ім'я Боси вони дали одне одному обітницю, що коли їм не вдасться одружитися, то краще помруть. Проте мати Боси заправила за дочку такий великий викуп, що про одруження не могло бути й мови.


Невдовзі мати вирішила покинути своє принизливе ремесло і стати порядною жінкою, але спершу треба було десь прилаштувати дочку. Князівський синок Чжуан, який завжди з великою прихильністю ставився до Боси, погодився викупити її й зробити своєю наложницею.
— Вибратись із цього болота, — сказала тоді вона матері,— це однаково, що вирватись із пекла і піднятись на небесні чертоги. Але якщо ми обидві прагнемо цього, то навіщо мені йти в наложниці? Яка мені радість від того? Якщо вже й віддаватись кому-небудь, то я гадаю, що краще всього студентові Чену.
Отож мати більше не перечила і сповістила Чена про рішення дочки. У Чена невдовзі перед цим померла дружина, і він ще не встиг підібрати собі іншої подруги. Почувши довгождану звістку, він дуже зрадів, зібрав усі гроші, які в нього були, і таки одружився з Боси.
Князівський синок, коли провідав, що Чен перехопив у нього цю жінку, страшенно розгнівався і вирішив поквитатися з ним. Незабаром вони зустрілися на дорозі, і він почав лаяти його на всі заставки. Чен не стримався, відповів йому тим самим. Тоді Чжуан нацькував на нього людей із своєї свити, і ті накинулись на Чена з батогами. Били його доти, доки він не впав непритомний.
Коли Гао почув про це і прибіг на місце подій, його брат уже помер. Не тямлячи себе від горя і гніву, він подав скаргу начальникові округу, але Чжуан скрізь, де тільки треба було, підсовував хабарі, і Гао ніяк не міг добитися справедливості. Тоді він затаїв у серці гнів і вирішив якщо скарги не допомагають, то чи не краще буде перестріти Чжуана десь на дорозі і вбити. З тих пір він носив з собою ножа і влаштовував засідки у кущах, поблизу гірських стежок.
Та минув час, Чжуан дізнався про це і тепер, виходячи з дому, був дуже обережним. Почувши, що у Финчжоу живе Цзяо Тун, сміливий і вправний стрілець з лука, він пообіцяв йому велику платню і найняв до себе в охоронці. Отож Гао втратив можливість помститися своєму ворогові, але й далі то тут, то там чатував на нього.
Одного разу, коли він саме лежав у засідці, несподівано вперіщила злива. Він промок до нитки і страшенно змерз. А потім знявся холодний вітер і пішов град. Гао закляк настільки, що вже не відчував ні холоду, ні болю.
Пригадавши, що на горі колись був невеличкий храм на честь духу гір, він насилу підвівся і поплентався туди. Коли зайшов у храм, то побачив там знайомого даоського ченця, який часто просив у їхньому селі милостиню, і Гао інколи давав йому попоїсти. Даос, зрозуміло, відразу ж впізнав його і, помітивши, що у гостя мокрий одяг, запропонував свій.
— Накиньте поки що це, — сказав чернець.
Гао поміняв одяг і одразу ж зігрівся. Він підібгав ноги і сів на підлогу, але не як людина, а так, як сідають собаки. Оглянув себе і помітив, що все його тіло вкрилося шерстю виявляється, він перетворився на тигра. А даос тим часом кудись зник.
Злякався Гао, але потім йому спало на думку, що тепер він напевне спіймає свого ворога і покуштує його м'яса. Зрештою не так уже й погано вийшло.
Він спустився з гори і в тому місці, де ще недавно лежав у засідці, побачив у траві власний труп. Гао зрозумів, що його перше тіло вже мертве. Проте, боячись, коли б його не розклювали коршаки та ворони, увесь час наглядав за ним.
Сталося так, що через кілька днів стежкою, яка пролягала неподалік, проїжджав Чжуан. Тигр стрибнув на нього, скинув з коня на землю, відгриз голову і проковтнув її. Цзяо Тун, який їхав попереду, хутко повернув коня, пустив у звіра стрілу і вцілив у черево. Тигр повалився і одразу ж здох...
Гао відчув, що тепер він лежить у густій траві і ніби прокидається від тяжкого, виснажливого сну. Минула ще ніч, нарешті він підвівся і повільно попростував у бік села.
А вдома саме зчинився переполох, адже вже кілька діб як Гао не повертався. Що з ним сталося? Коли ж нарешті родичі побачили його, то надзвичайно зраділи, кинулися назустріч, почали розпитувати, як він себе почуває. Проте Гао підійшов до ліжка, знеможено впав на нього і нічого не сказав їм у відповідь.
Невдовзі по селу поширилася чутка про смерть Чжуана і родичі один по одному підходили до Гао й передавали йому радісну звістку.
— Та тигром я ж сам був! — пояснив він і повідав їм усю дивовижну історію, що з ним скоїлась. Про це скоро довідалося все село.
Син Чжуана не тямив себе від горя. А тепер, почувши, що в усьому винен Гао, зненавидів його і подав скаргу. Але начальник повіту відмовився її розглядати через неймовірність справи й за відсутністю доказів.

ЛИСИЦЯ КАРАЄ ЗА БЛУД

Студент купив собі новий будинок і згодом став терпіти від лисиць усілякі знущання. Дійшло до того, що вони попсували бідоласі майже весь одяг й нерідко сипали йому в їжу порохняву. Якось до студента завітав один з приятелів і не застав його вдома. Чекав аж до вечора, але той не прийшов навіть ночувати. Дружина студента приготувала для гостя вечерю, а потім, коли він наївся, повечеряла разом з служницею тим, що залишилося.


Сам студент був людиною невгамовною і завжди тримав дома любовне зілля. Ніхто й не помітив, як лисиця сипонула цього зілля у миску молодої дружини студента. Попоївши, вона відчула запах мускусу й камфорного дерева. Спитала служницю, але та відповіла, що нічого не знає.
Після вечері гаряча хвиля похоті вогнем прокотилася по тілу жінки, подіявши на неї з такою силою, що далі терпіти нікуди. Хотіла заспокоїти себе, якось вгамувати жагу, але розбурхана пристрасть тільки посилювалась. В голові снувала думка, до чиїх би послуг удатися, але вдома на цей час не було чоловіків, окрім гостя. Вона пішла до його кімнати, постукала в двері. Гість спитав, хто там. Вона назвала своє ім'я. Поцікавився, що їй треба. Не відповіла. Тоді гість вибачився, пояснивши
— Ми з твоїм чоловіком щирі друзі, тому я не дозволю собі такої пакості.
Проте жінка і далі стояла під дверима.
— Послухай! — закричав на неї гість, — Так це ти довела мого друга і брата до того, що він забув і про науку, і про кар'єру.
Прочинивши двері, він плюнув на неї.
Зніяковівши, жінка метнулась до своєї кімнати і гарячково подумала «Як я могла це зробити?» І раптом пригадала, як дивно пахла миска, з якої вона вечеряла. Чи не вкинув туди хтось любовного зілля? Оглянула все довкола справді, на полиці подекуди було розсипано порошок з коробочки, сліди від нього залишилися також і на мисці. Знаючи з власного досвіду, що холодна вода заспокоює нерви, жінка напилась — і за кілька хвилин в голові прояснилося. Їй стало дуже соромно, вона нічим не могла виправдати свою поведінку. Довго переверталася в ліжку з боку на бік. Скоро вже світати почне, як же вона тепер покажеться людям на очі? Серце охопив страх. Жінка зняла з себе поясок і повісилась. Служниця почула стогін і кинулась рятувати її, а вона вже ледве дихала. Тільки десь перед обідом прийшла до тями.
Гість, як виявилось, утік ще вночі, а студент прийшов додому лише надвечір. Бачить жінка чогось у ліжку. Спитав, що з нею. Не відповіла, тільки очі повнилися слізьми. Тоді служниця розказала йому про те, що сталося цієї ночі. Студент злякався, почав допитуватись. Дружина відіслала служницю й у всьому призналася.
— Це мені кара за блудливість, — зітхнув студент. — Хіба ж ти в цьому винна? Щастя моє, що у мене приятель такий чесний та порядний. Інакше як зміг би я далі жити?
З тих пір студент докладав усіх зусиль, аби тільки стати кращим. А лисиці теж перестали бешкетувати.

СТУДЕНТ СУНЬ ТА ЙОГО ДРУЖИНА

Студент Сунь, мій земляк, одружився на дівчині з старовинного роду Сінів. Коли вона переступила поріг чоловікового дому, то була в глухих штанях з міцним пояском та численними зав'язками, які густо обплітали все її тіло. Першої ж ночі вона відмовилася лягти з чоловіком на одну постіль і надалі біля свого ліжка, в головах, завжди тримала скриньку з шилом та шпильками, щоб захистити себе. Суню частенько перепадало від неї, і він мусив спати окремо.


Так минуло понад місяць. Сунь уже не наважувався навіть натякати їй про свої бажання, а дружина, коли їм траплялося зустрітись де-небудь серед білого дня, ніколи не посміхнулася до нього і не обмовилась жодним словом.
Один з товаришів Суня по навчанню довідався про його неприємності і під секретом спитав
— Дружина твоя любить випити? — Не часто, але інколи випиває потроху, — відповів Сунь.
— Тоді ось що, — сказав товариш, — я знаю спосіб, як налагодити ваші стосунки. Все вирішиться напевне і без будь-якого клопоту.
— Що ж це за спосіб?
— Підсип у вино дурману і підсунь їй, щоб випила. Після цього можеш робити з нею все, що тобі заманеться!
Сунь тільки засміявся у відповідь, а про себе подумав, що спосіб цей не такий вже й поганий. Добув у лікарів потрібного зілля, потайки відварив його у вині і поставив напій на стіл. Перед тим, як лягати спати, він наточив собі іншого вина, випив кілька чарок і пішов у спальню. Так він робив три вечори підряд дружина за цей час і до чарки не доторкнулась.
На четверту ніч Сунь вклався спати, а дружина все сиділа собі мовчки. Тоді він стиха захропів, вдаючи, що спить. Коли ж бачить дружина сповзла з ліжка, взяла вино і почала підігрівати на жаровні. Сунь зрадів. Після цього вона наповнила чарку, вихилила її до дна і налила знову. Випила майже половину, а решту вилила назад у чайник. Потім підняла ковдру і лягла.
Сунь нашорошив вуха, довго прислухався — жодного звуку. А свічка, яку вона забула потушити, все ще горіла яскравим полум'ям. Щоб переконатись, чи заснула дружина, Сунь голосно крикнув
— Скоро олово на свічнику почне танути!
Дружина нічого не відповіла. Не вдягаючись, він пішов подивитись — спить, п'яна як чіп. Тихенько відкинув ковдру, прослизнув під неї і почав зривати з дружини всі пояски та зав'язки. Вона все відчувала, але не могла ні поворухнутись, ні слова мовити. Лише терпіла, поки він не натішиться та не піде геть від неї.
Прийшовши до тями, вона накинула зашморг на шию і повісилась. Сунь крізь сон почув якесь хрипіння. Підхопився, кинувся до неї, а вона вже й язик висолопила. Переляканий до краю, Сунь обрізав мотузка і поклав дружину на ліжко. Очуняла вона не скоро.
З того часу Сунь став усією душею ненавидіти і зневажати її. Чоловік і жінка уникали одне одного. Коли ж і доводилось зустрітись, то кожен опускав голову і намагався якнайскоріше прошмигнути мимо. Так вони прожили років чотири чи п'ять і не обмовились жодним словом. Бувало, сидить дружина з чужими людьми в кімнаті, весело жартує, сміється, та як тільки заходить чоловік, одразу ж насуплюється, обличчя її блідне, ніби його снігом припорошило чи іній виступив на ньому.
Сунь з часом перебрався до службового кабінету і додому майже не потикав носа, а коли з якихось причин треба було побувати там, то сидів, одвернувшись до стіни, або ж, не зронивши й слова, ішов спати. Батьки Суня дуже сумували. Та одного разу до них зайшла якась буддійська черниця. Побачивши невістку, вона почала її вихваляти на всі лади. Мати тільки відмовчувалась, хіба що інколи тяжко зітхала.
Черниця помітила це і давай допитуватись. Нарешті батьки розповіли їй про причини свого суму.
— Та цьому дуже легко зарадити! — запевнила їх черниця.
Мати повеселіла.
— О, коли б ви зуміли як-небудь навернути невістку до мого сина, ми б нічого для вас не пожаліли!
Озирнувшись довкола і переконавшись, що в кімнаті, окрім них, нікого немає, черниця зашепотіла старій на вухо
— Купіть, будь ласка, картину «весняного палацу»[37], і днів через три все буде гаразд!
Коли черниця пішла, мати мерщій виконала те, що вона звеліла, і стала чекати. Через три дні черниця прийшла знову.
— Все це, — сказала вона напутнім тоном, — слід тримати у великій таємниці, не доведи господи, щоб хто-небудь з них довідався!
Вона взяла ножиці і повирізувала з картини всі людські постаті. Потім вийняла три голки, пучок полиню і все це міцно загорнула у чистий папір, на якому зверху провела кілька ліній, схожих на черв'яків. Після цього звеліла старій відіслати невістку на деякий час з дому і принести її подушку. Розпорола напірник, всунула туди згорток, зашила все це і, поклавши подушку на місце, пішла.
Коли настав вечір, мати вмовила сина заночувати вдома. Служниця, якій дещо розповіли, причаїлася біля дверей спальні і стала дослухатись.
Наприкінці другої варти[38] вона почула, як дружина покликала Суня, назвавши його дитячим ім'ям[*]. Сунь промовчав, але скоро дружина обізвалась до нього знову. Сунь щось сердито буркнув їй у відповідь.
На світанні мати зайшла до них у спальню. Бачить — син і невістка сплять, одвернувшись одне від одного. Зрозуміла, що засіб черниці не подіяв. Покликала сина до себе в кімнату, почала його ласкою умовляти, але той, зачувши ім'я дружини, враз розсердився і заскреготав зубами. Мати не стрималась і вилаяла його. Тоді син вибіг з будинку.
Через кілька днів черниця завітала до них. Мати дорікнула їй за те, що чаклування не дало ніяких наслідків. Черниця була дуже здивована і попросила служницю розповісти все, що вона чула тієї ночі.
— Бачте, — засміялась черниця, — минулого разу ви мені повідомили, що невістка не може терпіти вашого сина, тому я й наворожила тільки їй одній. Тепер, як ви самі переконалися, невістка вже потяглася до чоловіка, а в нього душа до неї не лежить. Тож давайте і за вашого сина візьмемось. Я певна, неодмінно допоможе!
Мати знову зробила все так, як їй було сказано. Цього разу черниця зашила талісман у синову подушку. Стара насилу умовила, щоб Сунь прийшов додому переночувати...
Години через дві чоловік і жінка полягали спати, але з кімнати лише чулося, як вони ворочаються на своїх ліжках та іноді хтось з них кашляне. Мабуть, обоє не могли заснути. А ще через деякий час стало ясно, що вони вже вклалися на одне ліжко і про щось собі шепчуться. Голоси були такі тихі, що нічого не розбереш. Вже починало світати, а веселий сміх та жвава розмова ніяк не вгавали.
Служниця доповіла про все це матері, і та щедро нагородила черницю.
З того дня подружжя почало жити в любові та злагоді.
Тепер кожному з них перевалило за тридцять, мають хлопчика й двох дівчаток. Хоч минуло вже понад десять років, та вони жодного разу не посварились.
Товариші все допитувались у Суня, як це у них так сталося, а він, посміхаючись, казав
— Раніше, бувало, гляну їй услід, а в душі несамовитий гнів піднімається. А от тепер почую її голос — і радісно мені стає... А чому — і сам не знаю.

ЧУДОТВОРЕЦЬ ГУН

У даоського ченця, на прізвище Гун, не було ні імені, ні прозвиська. Ніхто не знав також, звідки він родом. Якось йому забаглося побувати в палаці луського князя. Прийшов він до палацу і попросив, щоб його пропустили, та воротар не захотів навіть доповісти про прибульця.


Тим часом з палацу вийшов якийсь чиновник. Даос вклонився йому і звернувся з тим самим проханням. Чиновник побачив, що чернець брудний і пошарпаний, наказав його прогнати. Та скільки не гнали, а він знову й знову повертав назад. Чиновник розгнівався і звелів відлупцювати ченця й витурити геть.
Гун одбіг подалі від палацу і раптом голосно зареготав, потім вийняв сто ланів золота і попросив чоловіка, який за ним гнався, передати гроші чиновникові, сказавши при цьому, що він і не збирався зустрічатися з князем, а тільки, почувши, ніби в саду, по той бік палацу, є такі квіти, дерева, вежі та галереї, яких більше в світі ніде не побачиш, забажав, щоб його провели туди і дозволили там прогулятись. Коли це можна зробити, то він буде щасливим до кінця днів своїх. В придачу до золота він дав кілька срібних і своєму переслідувачеві, який був дуже задоволений і негайно виконав його доручення. Чиновник, побачивши гроші, теж просяяв і провів даоса в сад через службові ворота.
Там вони обійшли всі найпрекрасніші місця, а потім піднялись на вежу. І от коли чиновник саме прихилився до вікна, чернець штовхнув його. Той відчув, що летить сторчма з вежі і лише тоненький мотузок підтримує його за талію. Зависнувши в повітрі, він глянув униз до землі було так далеко, що у нього запаморочилося в голові і потемніло в очах. А мотузок тим часом уже скрипить і, здається, ось-ось трісне.
Чиновник від жаху закричав. За кілька хвилин до вежі збіглося кілька охоронців палацу, вони теж дуже злякались, побачивши, як високо над землею він висить. Піднялися на вежу і помітили, що другий кінець мотузка прикріплено десь аж на даху. Чи витримає мотузок, коли вони спробують відв'язати його і спустити нещасного на землю? Кинулись шукати даоса, а того мов водою змило.
Розвівши безпорадно руками, охоронці побігли доповісти князеві. Той прийшов у сад і був дуже здивований. Одразу ж наказав настелити соломи біля підніжжя вежі, поверх неї накидати вати і обірвати мотузок. Тільки охоронці встигли вимостити підстилку, як мотузок обірвався сам. А чиновник, виявляється, вже висів усього на один сажень від землі, — коли падав, то навіть не забився. Присутні перезирнулись між собою і не могли стриматись від сміху.
Після цього князь звелів за всяку ціну відшукати даоса. Дехто чув, що він поселився у студента Шана. Послали туди служника, але даос як пішов прогулятись, так і досі не повернувся. Нарешті його десь знайшли і притягли до палацу. Князь одразу ж запросив його до покоїв і став ласкаво пригощати. А тоді попросив показати йому хоч яке-небудь чудо.
— Ваш нікчемний гість, — відповів на це чернець, — людина сільська, неотесана, якихось особливих талантів у мене немає. Та оскільки ви запросили мене сюди й так щедро пригостили, то я дозволю собі запропонувати вашій милості послухати, як співачки побажають вам довголіття.
Він засунув руку в рукав, пошарив там, витяг звідти красуню і поставив її на підлогу. Вона низько вклонилася князю, і даос звелів їй заспівати арію з п'єси «Бенкет біля яшмового озера»[*] та побажати князеві десять тисяч років життя. Співачка зійшла на поміст і тільки вимовила перші слова, як даос витяг ще одну жінку, яка назвалася Сіванму — царицею фей, що володіє чарами безсмертя. Слідом за нею з чернечого рукава одна за одною вийшли Дун Шуанчен, Сюй Фейцюн та інші безсмертні феї, які прислужували Сіванму. Останньою з'явилася Дівчина-Ткаля[*]. Вона підійшла до князя, привітала його і піднесла йому небесне вбрання. Золото та фарби на цьому одязі так виблискували, так вигравали й переливались на сонці, що вся кімната засяяла ясним промінням.
Князь засумнівався, чи справжній це одяг, став вимагати, щоб йому піднесли ближче й показали.
— Ні, не можна! — різко мовив чернець. Та князь не послухав його і взяв убрання в руки. Воно справді було незвичайне, без жодного рубця. Такого людині, безперечно, не зробити. Даосу це не сподобалось.
— Я від щирого серця, — сказав він, — старався прислужитись вашій величності. Навіть позичив на деякий час у Дівчини-Ткалі цей одяг. А тепер від нього тхне нечистим духом... Як же я віддам його назад?
Князь подумав, що коли ці артистки справжні феї, то непогано було б залишити у себе одну або й дві. Та придивившись пильніше, він нарешті побачив, що всі вони — придворні співачки. Однак арії, які вони виконували, були не з їхнього репертуару, таких він ніколи не чув. Запитав, так воно й є. Співачки самі здивувалися, звідки вони їх знають.
Даос тим часом поклав вбрання на вогонь, обсмалив його з усіх боків, а потім заховав собі в рукав. Спробували його обшукати, та нічого не знайшли.
Відтоді князь ставився до даоса з особливою повагою і хотів, щоб той поселився у його палаці.
— Я людина проста, — відповів йому на це чернець, — і мені двірські хороми уявляються схожими на клітки. А у студента жити краще, мені там вільніше!
Отож щоразу, коли починало вечоріти, чернець покидав палац. Міг іноді й залишитись, але тільки після того, як князь дуже вже припрошував. Тоді під час бенкету Гун бавився тим, що примушував квіти й дерева розвиватись у зворотному напрямку — від зрілих плодів до квітів, а потім і до пуп'янків.
З цього приводу князь якось спитав його
— Скажіть, будь ласка, це правда, що святі та безсмертні люди, як мені доводилося чути, не можуть забути про кохання?
— Можливо, й так, — відповів даос, — але я і не той, і не інший. Ось чому моє серце нагадує мені висхле дерево!
Одного разу, коли чернець заночував у палаці, князь послав до нього молоденьку співачку перевірити, що він там робить. Зайшовши до кімнати, вона кілька разів погукала, ніхто не озвався. Принесла свічку чернець, виявляється, сидить із заплющеними очима на ліжку.
Почала його тузати. Одне око у даоса блиснуло і заплющилося знову. Шарпонула ще кілька разів — чути було лише, як він хропе. Дівчина штовхнула його упав на підлогу і захропів так, немов грім загримів. Постукала пальцем по лобі — міцний, аж пальцям боляче, а всередині гуде, мов у порожньому котлі.
Співачка побігла до князя і розповіла йому про все, що там побачила. Князь звелів кольнути його голкою. Та голка ніяк не влазила в тіло. Спробували перевернути ченця. Але він став таким важким, що й з місця не зрушиш. Довелося людей кликати. Зібралося понад десять чоловік, щоб підняти його з підлоги і покласти на ліжко... У всіх склалося враження, ніби то був камінь пудів на двадцять п'ять.
Вранці знову прийшли до його кімнати, а він спить собі спокійнісінько на підлозі. Прокинувся і зареготав
— Усю ніч верзлося казна-що. Навіть з ліжка впав і то не помітив!
Після цього жінки в палаці нерідко розважалися тим, що мацали його тіло, коли він сидів чи лежав із заплющеними очима. Спершу воно було ще м'яке, а потім поступово ставало таким, як камінь чи залізо.
Даос жив у студента Шана і частенько не приходив ночувати. Якось увечері Шан замкнув двері його кімнати на замок. Відімкнув уранці — чернець спить собі на ліжку.
Студент Шан свого часу вподобав співачку Хойче, і вони дали одне одному слово, що одружаться. Хойче вміла дуже гарно співати, а що ж до гри на струнних інструментах, то тут їй взагалі не було рівних. Довідавшись про її талант, луський князь покликав дівчину в палац і зробив придворною співачкою. Тепер Шан не міг з нею зустрічатися, а тільки часто згадував про кохану та тяжко зітхав.
Одного вечора студент спитав у даоса, чи не бачив він у палаці Хойче. Той відповів, що бачив усіх співачок, а от котра з них Хойче, не знає. Тоді Шан описав її зовнішність і сказав, скільки їй років. Чернець пригадав, хто це така. Шан попросив, щоб він передав дівчині кілька слів.
Даос посміхнувся
— Я людина не від миру сього, отож мені не до любовних послань.
Але Шан благав його таким жалібним голосом, що даос не витримав, розгорнув рукав і сказав
— Якщо вже вам так закортіло побачитися з нею, то, будь ласка, лізьте сюди.
Шан зазирнув у рукав там було просторо, мов у кімнаті. Тільки він заповз туди, як раптом яскраве світло залило все приміщення, що стало тепер ще ширшим, ніби справжній зал присутственого місця, до того ж там стояли усілякі меблі столи, стільці, канапи, ліжка — чого тільки душа забажає. Шан почував себе тут вільно і зовсім спокійно.
Даос прийшов до палацу і сів з князем грати в шахи. Коли ж побачив, що до них наближається Хойче, він удав, ніби хоче стерти рукавом пилюку, а дівчина тої ж миті опинилася в рукаві. І ніхто з присутніх не звернув на це уваги.
Шан все ще сидів у тій просторій кімнаті і зосереджено мріяв про кохану. Раптом звідкись зверху опустилась жінка — так це ж вона, Хойче! Здивовані до краю, вони з радістю кинулись одне до одного і міцно злились в палкому єднанні.
— Нашу сьогоднішню незвичайну зустріч, — сказав після цього студент, — не можна не увіковічнити. Прошу тебе, люба моя, додай свої рядки до моїх, щоб у нас вийшов вірш.
І він вивів на стіні
«За дверима хоромів князівських, немовби в пустельному морі звістки давно не було».
Хойче дописала
«Хто б міг сподіватись, що з вами, коханий, я сьогодні зустрінуся тут?»
Шан додав наступні рядки
«В рукаві є земля, є і небо безмежне; серце радіє у нас».
Хойче відповіла
«Чоловіка й дружину, які у розлуці тужили, він залюбки умістив».
Тільки вони дописали вірша, як увійшло п'ять чоловік у гостроверхих шапках та рожевому вбранні. Люди зовсім не знайомі. Не кажучи ні слова, вони поквапили Хойче, а бідний Шан з переляку нічого не міг зрозуміти.
Повернувшись додому, даос крикнув Шану, щоб він вилазив. Почав розпитувати, як справи. Студент дещо розповів, а дещо й умовчав. Тоді чернець усміхнувся, скинув з себе халат і вивернув рукав. Шан придивився до підкладки і побачив на ній ледве помітні значки, тоненькі, маленькі, однаково що блохи то були ті самі вірші, які вони писали з Хойче.
Днів через десять Шан знову попросився у рукав, а потім ще побував там разів зо три.
— Я відчуваю, що в мене в животі ворушиться дитина, — казала йому Хойче, — і дуже боюсь. Я, правда, завжди туго затягую талію, але у нас в палаці цікавих очей та вух більше, ніж треба. Якщо я одного чудового ранку стану породілею, то як я зумію, скажімо, приховати дитячий крик? Прошу вас, поговоріть, будь ласка, з чудотворцем Гуном. Нехай він допоможе мені, коли помітить, що я вже повнію.
Шан пообіцяв виконати її прохання. Коли даос прийшов додому, він упав перед ним ницьма і лежав доти, доки чернець не підняв його.
— Все те, що ви хочете мені сказати, — мовив даос, — я вже давно й без вас знаю. І ви, будь ласка, не турбуйтесь. Ясно, що ваш рід тримається лише на одній ниточці, то невже я відмовлю вам у такій дріб'язковій послузі? Проте я не радив би вам більше залазити у мій рукав, і знайте, що я роблю все це виключно із почуття вдячності, а не тому, що співчуваю вашому коханню.
Минуло ще кілька місяців. Одного разу чернець прийшов додому і каже Шану
— Ось приніс вам нащадка! Мерщій несіть сюди пелюшки!
Дружина Шана була дуже доброю і розумною жінкою років тридцяти. Вона вагітніла кілька разів, але в живих залишився тільки один син. Незадовго перед цим народила дівчинку, яка померла, коли їй сповнився місяць. І от тепер, почувши від чоловіка радісну звістку, щаслива жінка вибігла до ченця, а той попорпався в рукаві і вийняв звідти немовля, яке, здавалося, солодко спало. Пуповина у нього ще була не перев'язана. Немовля заплакало лише тоді, коли дружина Шана сповила його.
Даос скинув свого халата і сказав
— Уся підкладка замащена кров'ю породіллі. А цього ми, даоси, не любимо більше всього. Через вас, шановний пане, мені доводиться розлучитися з річчю, якою я дорожив і яку носив аж двадцять років.
Шан на радощах дав йому іншого халата.
— Моє старе дрантя я б радив не викидати, — наставницьким тоном сказав чернець. Якщо відрізати від нього шматочок тканини, розміром з монету, і спалити його, то можна допомогти жінці під час важких пологів і вивести мертвий плід.
Шан узяв це до уваги.
Минув ще деякий час, і раптом чернець покликав студента
— З тієї старої халамиди, яку я, пам'ятаєте, віддав вам, залиште собі невеликий шматочок, а решту теж використовуйте за призначенням. Тільки не забудьте, бо як помру, хто вам нагадає?
Шанові в цих словах вчулося щось зловісне, але даос, нічого більше не сказавши, пішов до князівського палацу.
— Я вирішив померти, — заявив він.
Князь дуже здивувався, став розпитувати, та чернець правив своєї
— Так мені на роду написано, і не слід про це довго балакати.
Князю не вірилось, він спробував затримати даоса, але той рвучко схопився з місця і, незважаючи на умовляння, попросив дозволу вийти із зали.
Князь відпустив його. Даос побіг до однієї з кімнат і ліг на ліжко. Дивляться — а він уже мертвий. Князь купив йому труну і поховав з великою пишнотою.
Шан плакав на похороні більше за всіх. Тільки тепер він зрозумів, що даос заздалегідь попереджав про свою смерть.
Шматки чернечої одежі Шан не раз потім використовував для прискорення пологів. Наслідки завжди були дивовижні. І тих, хто потребував його допомоги, можна було часто зустріти біля воріт його садиби. Спочатку він різав на шматочки тільки колись закривавлений рукав, а потім у хід пішли комір та поли — і не було випадку, щоб чарівні ліки не подіяли. Пам'ятаючи слова даоса, Шан вирішив, що, мабуть, і в його дружини теж коли-небудь можуть ускладнитися пологи, тому він відрізав шматок закривавленої тканини завбільшки з долоню і беріг його, мов якусь коштовність.
Трапилося так, що улюблена наложниця князя промучилась три дні і ніяк не могла розродитись. Лікарі були безсилі чимось зарадити. І тут хтось згадав про Шана.
Негайно послали по нього. Він прийшов, дав свій засіб, і все скінчилося щасливо. Князь так зрадів, що нагородив студента і золотом, і шовками, і атласними тканинами, однак Шан тільки подякував, а взяти що-небудь відмовився. Тоді князь спитав, чого ж він хоче.
— Не смію просити, ваша світлість, — відказав студент.
Князь наполягав. Тоді Шан вклонився йому в самі ноги і мовив
— Якщо ви, пане, хочете облагодіяти мене своєю небесною щедрістю, то віддайте мені вашу стару співачку Хойче. А більше мені нічого не треба.
Князь наказав покликати її і запитав, скільки їй років.
— Я, ваша світлість, прийшла до палацу, коли мені було вісімнадцять, і от уже чотирнадцять років, як я тут.
Князь подумав, що вона вже не молоденька, звелів зібрати всіх співачок і дозволив Шану вибрати собі яку завгодно, але тому не подобалася жодна з них.
— Хоч ти і вчений муж, а дурень, — засміявся князь. — Ти що, десять років тому дав обіцянку одружитись з нею й досі не передумав?
Тоді Шан щиро розповів йому всю історію їхнього вірного кохання. Князь наказав запрягти коней у розкішні візки, і все те, що він дарував студентові і від чого той відмовлявся — все срібло та шовк, — дав у посаг Хойче. Потім, проводжаючи їх, вийшов аж до воріт.
Сюшену, синові Хойче, на той час уже було одинадцять років. Ніколи не забуваючи про велику милість святого ченця, він щовесни, в день поминок, ходив на могилу даоса.
Один з місцевих купців часто їздив у своїх справах по провінції Сичуань. Якось, подорожуючи, він зустрів даоса з книжкою в руці.
— Ця річ з палацу вашого князя. Відтоді, як я опинився тут, у мене стільки клопоту, що ніколи було переслати господарю його дорогоцінну книгу. То прошу, коли ваша ласка, одвезіть її назад і передайте.
Купець, повернувшись додому, почув, що даос уже помер, і не наважився іти з книжкою до князя. Замість нього це зробив Шан. Князь розгорнув книжку, дивиться — так, це справді та сама, яку колись чернець брав у нього. Нічого не розуміючи, він повелів розкопати могилу даоса. Там була порожня труна.
Невдовзі помер син Шана від першої дружини, і його рід тепер міг продовжити лише Сюшен. Отож усі ще раз переконались, яким ясновидцем був Гун.
* * *

Від себе оповідач цих дивовижних історій хотів би додати таке


«Небо і земля в рукаві» — це, звичайно, алегорія, запозичена із стародавньої байки. Хіба насправді буває таке?
Проте як це чудово! Виявляється, що там є і небо, й земля, є сонце і місяць. Там можна одружуватись, народжувати дітей, і до того ж без особливих мук і страждань, без зайвих людських клопотів.
В такому разі воші із брудного рукава даоса нічим не відрізняються від курей та собак обітованого краю, описаного в «Персиковому джерелі»[*].
Добре було б поселитися в цьому рукаві назавжди! Та й померти в такому чудовому місці — теж велике щастя!

Каталог: download
download -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
download -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
download -> Охорона природи в Україні
download -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
download -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
download -> О. В. Гнидіна (координатор Л. Л. Халецька), Полтавська обл
download -> Післямова


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка