Частина перша



Сторінка9/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.42 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   25

5

Ніколи ще не чуване занепокоєння панувало в Лубенськім замку після звістки про Жовті Води.

Щодня з найдальших кутків Лубенщини надходили вісті про «шемрання» й хвилювання серед хлопства й міщанства. Пани й підпанки покидали свої насиджені гнізда й гніздечка, пакували все найкоштовніше й чимдуж поспішали до Лубен.

Тут зустрічали їх гостинно, але казали, що для такого постраху немає жодних підстав і що коли не гетьмани, то князь Ярема зі своїм шеститисячним військом швидко придушить ребелію.

Проте ніхто поки що не зважувався вертатися додому, тим більше що де-не-де по селах спалахували вже бунти, по дорогах усе частіше з’являлися зграї покозаченого поспільства, а деякі з панських маєтків пограбовано й спалено.

Князь Ярема щодня розсилав у всі кінці своїх володінь численні карні загони, наказував розстрілювати й вішати без жалю всіх підозрілих, але щоразу переконувався, що повстання не приборкати жодними карами, якщо Хмельницького не розгромлять.

Настрій князеві псувався все більше, і Ярема казав одверто, що великий і польний гетьмани — боягузи й нездари та що Хмельницького давно б уже вбито на палю, якби булаву коронну держав хтось інший, а не старий Потоцький.

Прибічники князя підхоплювали ці його слова й не соромлячись заявляли, що кращого гетьмана, ніж князь Ярема, й бажати не можна, що король мусить негайно ж виправити свою помилку й віддати булаву гетьманську Яремі…

— Я їм покажу, я їм покажу, — стискував кулаки князь. — Я приєднаюся до війська гетьманців, але не вони, а я розгромлю ребелію… Хай король знає, кого слід було призначити на гетьмана…

Князь був певний, що на лівому боці Дніпра хлопство не насмілиться підняти скільки-небудь значного бунту, а скоріше втікатиме на правий берег до Хмельницького.

Отже, відрядив князь до гетьмана служебника свого пана Богуслава Машкевича з запитанням, де має ставитися з усім своїм військом, а полкам і загонам наказав стягуватися до Лубен. Звідси, залишивши в замку про всяк випадок велику залогу, спішним маршем подався з п’яти тисячним військом на Переяслав.

Тут застав він кілька незначних повстанських загонів, розпорошив їх, наказав повбивати на палях усіх полонених і хотів перейти через Дніпро, щоб з’єднатися на тому боці з коронним військом.

Але повстанці встигли своєчасно попалити порони, а відряджені вниз і вгору понад Дніпром Яремині відділи переконалися, що порони познищувано всюди.

Призначена від князя переправа на правий бік проти Ржищева не відбулася.

Невеличкий загін, якому пощастило дістатися на той бік маленьким човном, повернувся з страшною звісткою про цілковитий розгром гетьманів під Корсунем.

Ярема не вірив своїм ушам. Він сподівався всього: й недоречних розпоряджень від Потоцького й Калиновського, й дрібних їхніх порічок, і навіть відступу… Але страшний розгром усього війська, полон обох гетьманів, блискавичне поширення бунту на всю Україну — все це якось не вміщалося в Яреминій голові.

Вісті про величезну потугу татарську, про бунти на правому березі, чутки, що Хмельницький відрядив на Ярему Кривоноса з десятьма тисячами падали князеві мов сніг на голову.

Під загрозою кари на горло заборонив він поширювати серед війська чутку про корсунську поразку й, збентежений до краю можливістю бути відрізаним від усього світу, наказав відступати до Лубен.

В цей саме час патер і Сиворакша вкупі з загоном драгунії привезли Оксану до Лубенського замка.

Дорогою від Черкас драгуни кілька разів примушені були відбиватися від повстанців, кружляти, переховуватися в ярах і лісах.

Отож прибули до Лубен стомлені, знесилені, з чималими стратами, вже після битви під Корсунем.

Звістка про їхній приїзд і про те, що повстанці гналися за ними слідком і, певно, збираються обложити замок, розлетілася з блискавичною швидкістю.

Перелякане панство, що знайшло в замку гостинний притулок, вже не надіялося на міцні мури лубенські й голосно нарікало на Ярему за те, що він у такий страшний час наважився вивести з замка ледве не все своє військо.

Найбільші страхополохи навіть вдалися до княгині Гризельди з проханням, щоб врна листовно повідомила Ярему про скрутний стан і просила його повернутися.

Гризельда зрозуміла це як образу: вона була глибоко переконана, що князь у військових справах помилятися не може.

Розгнівана, викликала княгиня драгунського ротмістра, що повернувся з Черкас, і почала йому дорікати за поширення чуток, що бентежать панство.

Ротмістр, виправдовуючись, заявив, що ні він, ні його люди в цьому не винні, а що, можливо, розповідають усім зайве той шляхтич із патером, що привезли з Черкас родичку Чарнецького.

— Родичку? Яку родичку? — здивувалась княгиня, й негарне лице її знову спалахнуло гнівом. — Це мені подобається, приїхала під мій дах і навіть не з ’явилася до мене!..

Гризельда звеліла негайно ж покликати «родичку пана Чарнецького» до себе…

Через те що до замку з’їхалося ледве чи не все панство з Лубенщини, патер і Сиворакша не змогли знайти для себе й Оксани цілком придатного приміщення.

Патер казав усім, що з ними родичка пана Чарнецького, але намагався не показувати Оксани нікому. Він намірявся вдатися до когось із отців єзуїтів за протекцією, але не встиг ще цього зробити, коли Оксану несподівано викликали до княгині.

Збентежений патер пішов з Оксаною, але не насмілився увійти за нею до покоїв Гризельди, й дівчина несподівано опинилася сама віч-на-віч із княгинею.

Та була страшенно здивована: сподівалася побачити шляхетну панну, а натомість їй привели якусь покоївку чи то просту хлопку.

Оксана з плачем упала до ніг княгині.

— Встань! — наказала Гризельда своїм трохи затовстим для жінки голосом. — Хто тебе сюди привіз?..

— Не знаю… Вони вхопили мене гвалтом… Кудись везли…

— Хто вхопив? Що ти городиш?

— Я була в Підгірцях… за покоївку… Вхопили якісь козаки… Потім ці… Вирятуйте мене, спасіть: до смерті бога молитиму…

— Слухай, — розгнівалася Гризельда. — Ти, певно, хочеш мене морочити? Кажи всю правду, інакше…

— Саму тільки правду… Як на сповіді, — ридала Оксана.

Несподівано для самої себе вона вирішила розповісти княгині про все, крім свого кохання з Богуном..

«Невже ж вона не жінка, невже ж нема в неї й краплини жалю, невже ж не змилосердиться й віддасть мене тим посіпакам Чарнецького?» — спалахували в Оксани думки.

Гризельда, здавалося, почала розуміти.

— Ти кажеш, була в Підгірцях за покоївку? У сестри моєї Барбари? Ти що ж, Конецьпольських хлопка?

— Ні, козачка… Ще старий гетьман узяв… Вони вхопили мене гвалтом, казали, везуть у Черкаси до пана Чарнецького…

— А що ти робила в Підгірцях?..

— Вишивала… Оптувала…

— Чекай, чекай… Я щось чула від Конецьпольських… Ну, та це все одно… Кажеш, хотіли тебе скривдити? Під моїм дахом?.. Не бійся: я цього не дозволю. Слухай: коли ти справді так добре гаптуєш, як я чула, — беру тебе за покоївку, аж поки не порозуміюся з Конецьпольськими…

Оксана, не тямлячи себе від радості, на мить забула навіть, що Гризельда така ж сама, як і всі пани, а бачила перед собою лише жінку, що рятує її від страшної, здавалося, неминучої смерті. Ридаючи, дякувала вона княгині й навіть поцілувала край її сукні.

— Но, но, годі! — казала немовби трохи зворушена Гризельда. — Одведіть її куди слід… А з тими… гвалтівниками… я поговорю…

Княгиня вважала себе за вмістилище всіх чеснот. Вона суворо стежила за моральністю не тільки своїх пань служебних і покоївок, а навіть усіх, кому доводилося якийсь час перебувати в замку. Отож на випадок з Оксаною дивилася вона, як на виконанні свого морального обов’язку, а до того ж сподівалася мати з Оксани неабияку користь: від сестри своєї, що була за молодим Конецьпольським, Гризельда давно чула про якусь славетну гаптувальницю в Підгірцях і навіть бачила деякі з її робіт.

«Коли це та сама — чудово, — міркувала Гризельда, — а коли ні, все ж таки сестра Барбара буде мені вдячна».

Княгиня вже хотіла була викликати до себе Сиворакшу й патера для пояснень, коли раптом увійшла пані служебна й повідомила, що князь Ярема повернувся до замка.

Стомлений, злий, гарячково виблискуючи очима, увійшов князь до покоїв Гризельди й залишався там кілька годин.

Цікаві, всюдисущі слуги на цей раз так і не довідалися про зміст їхньої розмови.

Але того ж дня до Гризельди й до князя викликано найвірніших слуг і наказано їм пакувати найкоштовніші речі. Другого дня почали пакувати й меблі, й картини, й деякі статуї, й вина, й меди, й вовни в рунах, і віск, і сало, й масло, й збіжжя, і все, що тільки було коштовного в великому замковому господарстві.

Князь Ярема вирішив відступати.

Він намірявся йти аж на Чернігів, бо тільки в такий спосіб можна було тепер дістатися до Польщі: Хмельницький навряд чи зможе швидко перекинути на Лівобережжя скільки-небудь значні сили, повстанців же, маючи шість тисяч війська, Ярема міг не боятися.

А проте він почував себе мов хижий звір у пастці.

Лубенщина — ціле королівство, в якому князь був ні від кого не залежним господарем, Лубенщина, з її лісами, пасіками, поташевими будами, рибними ловами, бобровими гонами, майданами до здобування селітри, винницями, пивницями, корчмами, шинками, Лубенщина з десятками тисяч підданих, що працею їх щороку збільшувалися не зліченні скарби Вишневецьких, — ця «укохана» від князя Лубенщина немовби з наказу якогось злого чарівника за якийсь тиждень з «золотого дна», з невичерпної скарбниці перетворилася на страшну, небезпечну пастку, на країну «дикого збунтованого гультяйства».

О, князь Ярема знав добре, що це тільки тимчасово!..

О, він певний був, що повернеться сюди на чолі переможного коронного війська, палями й шибеницями, вогнем і мечем знищить і вирве з корінням хлопську сваволю.

Але тепер… Тепер доводилося кидати замок напризволяще й відступати, не гаявши часу, поки ще можна вивезти тяжари…

Була вже ніч, коли Ярема, до краю стомлений блуканням по своїх розкішних покоях, вирішив узятися до роботи…

Він одімкнув чималу срібноковану скриню й почав переглядати коштовності й папери: найцінніше він хотів перекласти до меншої скриньки, а непотрібні папери спалити.

Світло десятків товстих свічок у срібних важких канделябрах коливалося, й з ним хилиталися фантастичні тіні в покої.

Схудлий за кілька днів; знервований, стомлений, князь то низько нахиляв до скрині своє жовте, помертвіле обличчя, то раптом випростовувався й блимав своїми страшними банькуватими Очима.

Він здавався потворним чарівником, що зловісно перебирає якесь чаклунське зілля.

Але не князь чаклував, а ті речі звичайні, до яких він торкався руками, діяли чари над його чорною збентеженою душею.

Ось договір Ярема з негоціантом львівським Боїмом на продаж поташу й на приставку його коштом Яреми до Фастова, ось іще договори, листи, привілеї… Здається, звичайні папери, а кожний з них викликає в душі князя цілу бурю безладних образів: то встануть перед ним довгі валки возів з поташем, селітрою, медом, то промайнуть мов живі яскраві постаті гданських, і шлезьких, і навіть паризьких купців, з якими Ярема мав справи, то, нарешті, чітко зачорніють обриси тепер уже, певно, пограбованих і спалених винниць.

— А це що таке? — півголосом промовив Ярема й раптом здригнувся всім тілом.

Він хотів був одкинути від себе той грубий аркуш, що так погано на нього вплинув, але натомість розгорнув і почав читати:

«Ясновельможний милостивий княже, пане мій милостивий… Прошу уніжене, аби тая цедула моя могла бути од вашої княжої милості милостиво без образи душевної прочитана й уважена: повинності абовєм моєї пастирської тоє писати мушу…»

— Знайомі, звичайні, багато разів перечитувані слова… Дурний… божевільний піп…

«Предкове вашої княжої милості — святої пам’яті родитель і родителька — з покоління були віри грецької, чому ж ваша княжая милость тільки ти єдин от них міл би бити вилученим?»

— Ха-ха… Чому ж?.. Чому не хотів залишитися схизматом, бути однакової віри з бидлом?.. Ха-ха… Чому не віддав маєтків своїх попам і хлопам?.. Ха-ха!..

«Єстлі теж для великого богачества, — і то єсть в руках божиїх… А ми просимо господа бога… аби вашу княжую милость од своєї старожитньої релігії не допустив одступовати. Хоть же мовлять маложичливії адверзари наші, же то грецькая хлопськая єсть віра…»

— Дурний, божевільний піп! — скрикнув Ярема й хотів розірвати листа, але не витримав і дочитав до кінця:

«…Вашої князської милості, пана мойого милостивого унижоний слуга і богомольца — Ісаія Копинський, митрополит Київський рукою власною…»

Ярема порвав листа на дрібні шматки, кинув на підлогу й підійшов до вікна.

Князеві було задушно, й він звичним рухом одхилив шибу.

Ніч була тепла, темна. Десь далеко охопила крайнебо червона заграва.



6

Як тільки Оксана опинилася в приміщенні Гризельдиних покоївок, дівчата оточили її, розпитуючи, звідки вона й чого плаче.

Оксана й сама не знала, чого плакала: адже ж становище її було тепер куди краще, ніж усього кілька годин тому. Тепер уже не страшні їй були ні Сиворакша, ні патер, ні навіть сам Чарнецький…

А проте сльози котилися й котилися їй з очей.

Це не були ті сльози, якими вона плакала, впавши до ніг княгині Гризельди, це не були й сльози відчаю й роздачу: сама того не помічаючи, Оксана плакала над усім своїм безщасним, безрадісним життям.

Що з того, що на мить посміхнулося їй кохання й розцвіла в серці надія на щастя? Що з того, що вирвалася вона на кілька тижнів з неволі панської? Адже ж після цього знов довелося впасти ще в гіршу неволю до посіпак потвори Чарнецького…

А тепер, коли Чарнецький вже поки що не страшний, чи не повернулася вона до такої ж самої неволі, як у Підгірцях? Чи не починається для неї таке ж, як і там, безрадісне, сіре життя панської невільниці-покоївки?

— Не плач, сестро, — почула Оксана тихий дівочий голос. — Не плач, сестро…

— Господи… Що це? Я сплю? — стрепенулась Оксана: голос був рідний, знайомий…

«Максим… Певно, сестра Максимова», — радісним променем майнула думка.

Справді: дівчина, що схилилася над Оксаною, була дуже подібна до Максима — тільки тонкі губи стиснуті були міцніше, тільки в очах світилася не дівоча скорбота.

— Господи!.. — скрикнула стиха Оксана й ридаючи обняла дівчину. — Максим розповідав… Я знаю Максима, — шепотіла вона, цілуючи Олену.

Та теж плакала рясними, щасливими слізьми.

Уривками, між роботою, розповіла Оксана Олені про Максима, про діда Панаса й навіть про Богуна.

Олена й собі переказала Оксані усе, що знала про хід повстання, про Хмельницького й про те, що не сьогодні-завтра Ярема з Гризельдою, з усім двором і військом покинуть Лубни.

— А той, знаєш, Петро — товариш Максимів, — додала таємниче Олена, — вже з тиждень як утік до повстанців…

Оксана не пам’ятала, чи розповідав їй щось Максим про Петра, але чомусь не сказала цього Олені й спитала:

— Сам?


— Ні, тепер вони щодня по кілька душ разом тікають.

— А що буде з нами, коли пани виїдуть?..

— Не знаю. Нас, певно, княгиня з собою візьме…

— А може, тут покине?

— Навряд: як побачила твоє гаптування — аж очі їй загорілися… А до нас із Варкою вона дуже звикла…

Так воно й сталося: покидаючи Лубни, Вишневецькі взяли з собою не тільки всіх покоївок, а й двораків і багатьох підданих, що потрібні були в дорозі як вантажники, погоничі, слуги, тощо.

Щось на третій день після того, як княгиня Гризельда взяла Оксану за покоївку, двір і військо Яреми залишили Лубни…

Після служби божої по костьЬлах і церквах, після співчутливих промов католицького й православного духовенства, після Прощання з делегаціями від міщан лубенських Ярема сів на коня й махнув рукою…

Рушили вперед хоругви драгунів, за ними армата, потім княгиня з фрауцимером і цілим двором, потім сотні возів з тяжарами й панством, що покидало Лубенщину, потім піхота німецька, потім хоругви волоські, потім рейтарія й гусарія.

Табір розтягнувся ледве не на чверть милі. Вже першого дня розлетілася поголоска, що повстанці взяли Лубни й щохвилини можуть напасти на табір.

Жах охопив панство. Жінки почали плакати й лементувати.

Оксані голосно билося серце:

— А що як справді вдарять на табір повстанці?… Звичайно, проти всього війська Яреминого їм не здержати…

Але частину табору завжди можуть відбити… І нас із нею.

Але ніч і наступний день минули досить спокійно: хоч повстанці в кількох місцях і налітали на табір, але зараз же й тікали геть.

Тих, що діставалися до рук Яреминим жовнірам, мордували жорстоко.

Князь наказував саджати їх на палі й розпинати на високих стовпах край дороги.

Дедалі, за Березань до Козельця, Оксана все частіше бачила ці страшні стовпи й палі.

Деякі з закатованих ще не були мертві. Здригалися в страшних корчах, стогнали…

Одному сивовусому, певно запорожцеві, вже півтіла простромив гостряк палі, а він ще, ридимо, не втратив притомності й довго дивився на табір своїми великими закривавленими страшними очима…

А над ним у блакитному небі вже зловісно кружляла й кричала чорна галич.

Навіть ночами ввижались Оксані ці криваві дорого вкази…

В Козельці її чекав іще більший жах.

Частина передньої драгунської чати чомусь не встигла скінчити своєї кривавої роботи до проїзду княгині-

Отож на майдані, якраз перед церквою, саме саджали на палю якогось повстанця.

Голий, одягнений тільки в свиту дядько лежав горілиць на землі. Руки йому були зв’язані над головою. Між ногами видно було свіжозаґострений довгий дубовий кілок, що другим тупим кінцем упирався в край свіжовикопаної ями.

Од голих дядькових ніг ішли дві поворозки до двох вершників, що стояли край шляху кроків за п’ять один від одного.

— Рушай! — крикнув ротмістр, і не встигла ще Оксана опам’ятатися, як вершники рушили з місця, поворозки здригнулися, дядькові ноги напружилися, тіло посунулося вперед і: дубовий гостряк устромився дядькові між ногами…

— А… А! — розлігся нелюдський крик.

Коні смикнули ще раз, хряснули кості, кілок з дядьком трохи підвівся над землею й посунувся в яму.

Оксана зойкнула і знепритомніла…

Коли вона розплющила очі, палю вже добре було закопано в землю, а на ній немовби сидів, осідаючи все нижче, страшний бородатий дядько.

— Мертвий? — пошепки запитав хтось, із покоївок, коли вже виїздили з міста.

— Житиме ще днів два… — похмуро й немовби сердито відповів хтось із погоничів…

Після цього випадку Оксана тяжко захворіла. Цілими днями лежала вона на возі, схудла, змарніла, байдужа, хвилинами непритомна.

Олена з Варкою не відходили від неї ні на хвилину.

Вони вже не мріяли, що наскочать звідкись повстанці і визволять їх од панів.

— Якби тільки Оксана видужала, господи, якби тільки видужала! — молились вони.

Щось на дев’ятий день, вже за Черніговом, коло Любеча, вночі, коли палали навколо підпалені від повстанців непроглядні дрімучі соснові ліси, Оксана несподівано підвелася на возі й спитала:

— Де я?


— Зі мною, сестро, — відказала Олена.

— Ще й досі в панів?

— Цить, сестро, почують…

— Добре, мовчатиму… Недовго вже їм панувати…

— А то повстанці? — запитала Оксана перегодом, показуючи на безмежне море пожеж на півдні.

— Повстанці, — прошепотіла Олена.

— Так панам і треба…

7

На гасло козаччини, на вісті про цілковитий розгром коронного війська піднялась уся Україна.

На Лубенщині, Сіверщині, Чернігівщині, Київщині, Брацлавщині — всюди з не чуваною досі силою вибухали повстання.

Народ, що ще вчора був жалюгідним рабом панів і магнатів, розігнув наболілу спину й в одну мить став страшним велетнем.

У своєму лютому гніві, в сліпому непереможному стихійному пориві він не знав жалю й милосердя. Все панське, все, що нагадувало про гнітючу неволю, — мало загинути. Не час було міркувати про винних і невинних: полум’я помсти нищило без жалю й панів, і магнатів, і їхніх офіціалістів, і орендарів, і молодих, і старих, і жінок, дітей — все, що так чи інакше було пов’язане а панами-гнобителями.

І горіли в страшних пожежах панські маєтки, замки, костьоли…

Навіть ті, кому пощастило уникнути неминучої смерті й дістатися до великих уфортифікованих міст, дуже недовго почували себе в безпеці: розбурхані хвилі повстання все з більшою й більшою силою, невпинно, невблаганно, непереможно билися об мури й вали фортець.

І падали з гуркотом колись непідступні високі мури, і море крові й огню заливало міські вулиці й площі, де ще так зовсім недавно текло спокійне життя.

А на місці будинків, башт, костьолів і мурів залишилися тільки чорні, обгорілі, вкриті трупом руїни.

Хвилі повстання, хвилі вогню і крові котилися далі й далі.

За дуже короткий час повстанці взяли Немирів, Тульчин, Нестервар, Вінницю, Красне, Брацлав і, нарешті, Полонне й Бар.

Тільки один Кам’янець-Подільський — найнепідступніша польська фортеця — ще тримався.

Але й там уже чекали невблаганних ударів повстання…

У цей саме час пораненого під Корсунем Богуна привезли до Білої Церкви.

Приндяк майже не відходив від нього. Нерідко навідувався й Кричевський.

Хоч Богунові навіть підвестися було важко, він тільки й мріяв, як ближчими днями сяде знов на коня.

Він гостро цікавився всім, що відбувалося на Україні після битви під Корсунем, але Кричевський і Приндяк увесь час намагалися відмовчуватися: баба-ворожка, що лікувала Богуна, суворо заборонила його хвилювати.

Проте Богун таки довідався й про нечувано швидкий зріст повстання, й про Кривоносові перемоги, й про нерішучість Хмельницького.

Отож чим швидше одужував Богун, тим більше зростали його нервовість і занепокоєння.

Здавалося, чого б краще: польське військо розгромлене, король Владислав несподівано вмер, і на правому, і на лівому березі, здається, не залишилося жодного міста й замка, звідки б повстанці не повигонили панір. Чому ж

Хмельницький не об’єднався ще й досі з Кривоносом?..

Чому зволікає?.. Чому не б’є в саме серце панську Річ Посполиту?..

Богун не раз і не два звертався з цими запитаннями до Приндяка й Кричевського.

Приндяк начебто погоджувався, що Хмельницькому не слід зволікати з наступом. Він навіть не раз повторював своє улюблене прислів’я: «Коваль клепле, поки тепле», — але від довгих розмов, пам’ятаючи наказ баби-ворожки, утримувався.

Кричевський тільки махав рукою:.

— Одужаєш — сам побачиш…



8

Дуже занепокоїли Богуна останні новини, що їх він почув од Кричевського…

Якось, розпитуючи про новини, він згадав про корсунського полковника Мрозовицького.

— Не маш уже Мрозовицького, — якось урочисто й зворушено сказав Кричевський, — є Іван Морозенко.

Богун глянув на старого полковника здивовано.

— Ще після битви під Корсунем подавсь на Поділля… З Кривоносом тепер… Ідуть на Ярему…

— На Ярему? — аж сів Богун. — Та що ви мене тут мучите? Хіба Ярема вирвався з-за Дніпра?

Кричевський спокійно, наскільки зміг, почав оповідати.

Але не встиг він сказати й кількох слів, як Богун схопився руками за голову й застогнав. Кричевський злякався:

— Ляж і лежи спокійно: інакше не почуєш від мене ні слова.

Богун ліг. Помітно було, що він стримувався з усієї сили. Але очі йому гарячково блищали. Шрам над переніссям налився кров’ю, широкі ніздрі тремтіли, руки шукали при боці шаблі, — він слухав і боявся повірити.

Ярема з шеститисячним військом перейшов Дніпро коло Брагіна, відпровадив двір з тяжарами до Варшави, а сам рушив на Мозир, переправився під Бабицею через Прип’ять і надзвичайно швидкими переходами — через Житомир, Котельню, Вчорайше — вдарив на Погребище.

Це був дуже сміливий, зовсім несподіваний для козаків марш.

Ярема, йшов, побиваючи по дорозі розпорошені загони повстанців, руйнуючи й палячи села й містечка, вирізую чи до ноги і винних, і невинних. Полонених саджав на палі, вішав на придорожніх вербах, відгинав руки, рубав на шмаття, випікав огнем, просвердлював свердлами очі.

— Мордуйте, мордуйте їх окрутніше, хай почувають хлопи, що це смерть, — казав Ярема, і там, де пройшло його військо, гинули навіть сліди життя людського.

Тільки палі та шибениці, тільки трупи на чорних руїнах, тільки зловіщі зграї круків над спопелілими селами залишав за собою Ярема…

А Кричевський, насупившись і хапаючись інколи мимоволі за шаблю, оповідав далі.

— Та що ти мені все: «Спалив, посадив на палі, вирізав до ноги»!.. Знаю, сам знаю цього недолюдка!.. Ти скажи, що козаки, що старшина й Хмельницький? — раптом скрикнув Богун.

— Хмельницький посилав полковника Гирю…

— Коли? Коли вже Ярема своє зробив? А ви, старшина, як ви мовчали? Як ви сміли мовчати?!.

— На Ярему пішов Кривоніс, — замість відповіді промовив Кричевський.

— Та ти мені про Кривоноса уже казав… Ти про старшину й про Хмельницького кажи!.. Чого зволікав?.. Чого дочекався такої ганьби? Певно, все з чарівницями своїми радився, — чорти б їх побрали, отих чарівниць!..

Кричевський мовчав.

І те, що він не виправдовувався, не заперечував і навіть рухом якимсь не показав, що образився, чомусь твердо переконало Богуна, що старий полковник не заслуговує на його докори.

Богун одвернувся до стінки й довго лежав мовчки. Потім уже, здавалося зовсім спокійно, спитав:

— А Мрозовицький теж з Кривоносом?

— Нє маш уже Мрозовицького, — знов, як і вперше, урочисто сказав Кричевський, — є Іван Морозенко.

— І він увесь час із Кривоносом?

— Майже ввесь час…

Знову помовчали.

— Оце я розумію… Оце так! — раптом скрикнув Богун. — Оце по-козацьки: чого там довго марудитись?..


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка