Частина перша



Сторінка7/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.42 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   25

18

З того часу як Богун привіз до Вінниці Оксану, Тимко дуже повеселішав.

Навіть прощання з батьком, знається, не дуже зіпсувало йому настрій, бо вже другого дня, одержавши від діда Андрія новий лук, Тимко тільки й знав, що влучати стрілами у вигаданих татар та бігати до Оксани з новинами про незліченну кількість забитих ворогів, прострелених татарських очей та сердець.

Оксана любила пригортати цього веселого, жвавого хлопчика, гладити його по впертій стриженій головці, цілувати задиркуваті сміливі очки, що чомусь так нагадували батька;.. Чому?.. Аджеж зовсім неначе неподібна була ця дитина до Того далекого, суворого, загартованого в боях козака… А отже гляне, бувало, Тимко на Оксану, засміється, блисне своїми карими оченятами — й наче живий устає перед дівчиною Богун.

З того часу як- він поїхав, Оксана любила сидіти під в’язом у садку на сонечку.

Вишня вже починала цвісти білувато-рожевим цвітом, і ніжні хвилі солодких весняйих пахощів розливалися в свіжім повітрі.

Далеко біліли стіни Вознесемського монастиря, ще далі — за ними — голубіло весняне небо.

Коли довго дивитися в цю голубу далечінь, коли стежити за білими весняними хмарками, що виринають з незмірних небесних глибин, здаються іноді Оксані ці бистроплинні хмарки срібнокрилими птицями з небесного раю…

Такі бистрокрилі, такі легкі, такі ніжні й спокійні… Так радісно, так відрадно стежити за ними й линути водночас думкою Туди, далеко, в запорозькій весняні степи, де птицею лине в зелених просторах козацький кінь з таким рідним, з таким милим, таким далеким, вершником.

Але підбігає Тимко, хапає Оксану за руку, пустує її важкою косою:

— Та подивіться ж ви, як стріла встромилася!..

— Мамо, мамуню… будьте ви кінь, а я татарин… Тільки давайте заплету в дві коси.

Бувало, що вона згоджувалася…

Бігали тоді вони з Тимком по садку, весело лунав срібний дівочий сміх, ще веселіші, ще голосніші були хлопцеві вигуки й верещання.

А промені сонця неначе ставали ще більше сліпучими, й дід Андрій, що годинами грівся на призьбі, немов молодшав…

Але бувало, що, погладивши хлопчика по голівці, Оксана знов поринала в задуму, й Тимко, зрозумівши, щй їй треба. вже дати спокій, біг кудись на подвір’я, на вулицю або навіть до річки….

Після приїзду Оксани знайшовся в Тимка ще один товариш — це Максимів Вовк.

Сам Максим навідувався до Оксани не часто: все десь пропадав із дідом Панасом.

А Вовкові так тут сподобалося, що він, здавалося, тільки хвилинами скучав за Максимом. З Тймком же так потоваришував, що без хлопця й кроку ступити не хотів.

А надто великими приятелями стали вони після одного випадку.

Тимко мав дуже погану звичку дражнити капуцинів: вони так кумедно плуталися ногами в своїх довжелезних халамидах, так смішно прицокували по дерев’яних містках своїми великими дерев’яними черевиками, так таємниче й багатозначно оглядалися, нагиналися й так смішно щось завжди мурмотіли собі під ніс, перебираючи чотки, що не було ніякої змоги втриматися, Щоб не підбігти, до якогось капуцина ззаду, не смикнути його за халамиду або не заверещати йому над самим ухом так, як, Певно, вміють верещати тільки бісові діти.

А як же тоді смішно дивитись, як від такої наруги кинеться капуцин мов опечений, як замахає рукавами,'мов той млин крилами, як заплює й захреститься, проклинаючи й накликаючи на зухвалого хлопця всі громи небесні…

А хлопець уже далеко десь на паркані або й на дереві.

— Капуцин — чортів син! Капуцин — чортів син!..

Отож раз уївся Тимко одному капуцинові так, що той гнався за хлопцем мало не чверть години. Червоний від реготу й швидкого, бігу, підібравши рукою штанці, м’ячиком котився Тимко, виблискуючи на поворотах рожевим хвостиком нової сорочечки.

А за кілька кроків, подібний до брудного довгастого кажана, плутаючись у важкій халамиді, біг розлютований капуцин.

Можливо, що й наздогнав би монах хлопця, якби не Вовк. Несподівано побачивши Тимка в небезпеці, собака, мов справді вовк, кинувся капуцинові на груди, повалив його і рвонув за бік, і за руку, й за ногу і залишив тільки тоді, як почув, що Тимко засвистав надто тривожно.

Так і обійшлося б усе, якби цієї пригоди не бачила Оксана, що саме якраз поверталася з церкви.

Оксана хотіла сказати дідові, щоб він як слід повчив Тимка різкою, але якось не зважилася й тільки суворо заборонила Тимкові дражнити капуцинів.

Суворий Оксанин тон вплинув на хлопця більше, ніж це могла б зробити дідова різка.

Така лагідна, така ласкава завжди бувала з Тимком Оксана, а тепер…

— Ану їх, тих капуцинів! — вирішив хлопець і кілька днів навіть не виходив на вулицю.

Але одного разу таки не втерпів і пішов зустрічати Оксану, що була в церкві.

Оксана говіла. Була смутна. Цілий тиждень уже що дня ходила до церкви, а сьогодні, в п’ятницю, перед вечором пішла до сповіді.

— Простіть, діду…

— Простіть, бабусю…

— Хай бог простить, доню.

Тимкові ця процедура не подобалася.

«Ну, й чого б, здається, так сумувати й побиватися?

«Простіть»… Хіба є якісь гріхи в мами? Вона навіть чорта ніколи не згадує», — думав Тимко, виходячи з Вовком на вулицю.

А був уже присмерк…

Ще здалеку помітив хлопець Оксанину білу свитку й побіг назустріч.

Вовк десь забарився.

Тимко обернувся й свиснув собаці, але в ту ж мить помітив якихось двох чоловіків, що раптом з’явилися коло Оксани й накинули на неї щось чорне.

Почувся приглушений крик…

Тимко кинувся вперед і миттю опинився перед рудовусим високим дядьком, що вже підняв Оксану на руки.

— Не займай, харцизяко!..

Той відштовхнув хлопця й побіг.

— Пробі, рятуйте! — крикнув Тимко, що було сили.

В ту ж мить Вовк налетів на рудовусого.

— Рятуйте! — ще раз несамовито крикнув Тимко, кидаючись і собі до рудого.

Але щось гаряче шмагонуло його ззаду по плечах, — він скрикнув і впав лицем на землю.

Дід, вибігши з двору на Вовкове скавучання, побачив тільки Тимка, що лежав у калюжі крові, та собаку з перебитою передньою лапою.

Вовк жалібно скімлив. Коло нього валявся шмат блакитного кунтуша.



19

Рана Тимкова досить швидко почала, загоюватися: вдарено не вміючи, поспіхом.

Ворожка сказала, що за якийсь тиждень хлопець зовсім видужає.

Але хоч рана вже не турбувала Тимка, хоч, здавалося, слід би хлопцеві встати з ліжка, він усе ще лежав якийсь кволий, байдужий.

Першими днями після поранення хлопець кидався ввісні, блудив словами, згадував якогось рудого, кликав Вовка, Оксану, діда й батька. Але потім немов заспокоївся і став до всього байдужий.

І ця байдужість, Ця неприродна кволість врешті почали турбувати старих ще більше, ніж хлопцева рана.

Дід Андрій, що цілими ночами просиджував над Тимком, здавалося, посивів ще більше, схуд і змарнів.

Бабі Ївзі теж не легко далася ця хлопцева хворість та нещастя з Оксаною…

Проте бабі все ж таки було якось легше. Чи, може, тому, що вона цілими днями тупала по хазяйству, чи, може, не звикла так до Оксани, як дід і хлопець, чи, може, взагалі натура її була загартованіша: хіба ж мало довелося пережити горя за бабині сімдесят літ?

Крім того, тяжче було дідові ще й тому, що була в його вдача козацька: з молодих літ не звик він вичікувати, покладатися на час, на випадок, на те, що «якосьто воно буде, коли господь допоможе…»

А в нещасті з Тимком та Оксаною якраз чсаме й не можна було виявити жодної активності.

Попервах вирішив був дід звернутися до городського суду з заявою, що з його родини викрадено дівчину й тяжко поранено хлопця.

Але наслідки такси заяви навряд чи були б корисні: треба було б пояснювати магістратові, звідки Оксана родом, чого вона в діда жила й таке інше…

А хто знає, може, пани Оксанині шукають її і в Вінниці? Може, натраплять таким чином на слід.

Дід не пішов до магістрату, а вдався натомість до Зайди. Того було важко застати дома, й дід побачився з ним лише через кілька день.

Зайда обіцяв зробити все, що буде можливо, але, врешті, що він міг допомогти в цій справі? Найбільше — ще сповістити діда Панаса й Максима, які були десь недалеко від Вінниці.

На Панаса й Максима, які знали Оксану й викрадали її з Богуном, дід Андрій покладав найбільші надії…

Але кобзар і хлопець чомусь не з’являлися…

— Та чому ти так мало їси, чому не спиш? — сердилась на діда Андрія стара. — Ще, — не дай господи, й за тобою, як за хлопцем, доведеться ходити… Пішов би краще довідався, чи нема новин від Івана? Он уже гомонять по всіх-усюдах, що буде велика війна, що Хмельницького вже на гетьмана обрали, що різатимуть усіх панів…

Дід тільки махав рукою, йшов до Тимкового ліжка й годинами нерухомо сидів коло хлопця.

«Якби тільки Тймко скоріше видужав, — увесь час думала баба, — може й старому тоді полегшає…»

— Слухай, Андрію, а чи не звернутися б нам до Ликери?..

Ликера була літня вдова, ворожка, що жила недалеко замка.

Казали про Ликеру, що з неї найкраща ворожка в місті і до того ж не відьма.

Дід Андрій не любив ворожок, але звертатися до Анкери завжди погоджувався: він уже давно знав од вірного чоловіка, що хвоста в Ликери немає.

Того ж дня вдову покликано.

Це була висока на зріст, худувата жінка в темно-синьому кунтуші, в чорній запасці й темній корсетці, що міцно облягала їй стан.

Темно-зелений очіпок відтінював її бліде високе чоло.

Трохи задовгий ніс із горбочком, тонкі стиснені губи й строгий допитливий погляд сірих очей Зразу ж приковували до Ликери увагу.

Хода її була легка, мов дівоча, але чітка й упевнена.

Поважно й урочисто зайшла, вона в хату, довго хрестилася на ікони, потім схилилася над Тимком:

— Ти чого це, хлопче, вилежуєшся?. Он надворі вже сонечко так припекло, що дітей не відженеш од річки!.. А ти ж хіба не любиш купатися?..

Хлопець скривився.

— Ану, підніми сорочечку: побачимо, де воно тебе тампорізано…

Дід скинув Тимкові сорочку.

— О, та тут уже нічого немає! Була рана — немає рани — не буде рани. Амінь.

Ликера перехрестилася, потім знову уважно оглянула хлопцеві спину, живіт, груди.

— О, та з тебе таки добрий козак буде!.. І рубатимеш, і стрілятимеш, і конем виграватимеш… Добрий, добрий козак!..

Все це ворожка говорила веселим дзвінким голосом, посміхаючись хлопцеві й граючи своїми сірими очима, під якими було ще зовсім небагато зморщок.

Потім тихо звернулась до баби:

— Це не від рани. Це не інакше як від уроків… За кілька день видужає… Тільки не дуже багато звертайте на нього уваги: ходіть, стукайте дверима, посудом, голосно розмовляйте. — все як-звичайно. Та вікно відхиляйте частіше, навіть уночі хай кватирка буде одчинена. А від уроків я зараз над ним пошепчу…

Ликера зітхнула глибоко, запалила перед святим Миколою четвергову свічку, злегка побризкала хворого святою водою, помолилася, потім сіла навпроти на ослінчику й, пильнй дивлячись хлопцеві в вічі, почала тихим переконуючим голосом:

— Помагаєш, вода свячена, очищаєш, вода явлена, і луги, й береги, й середину… Від призору придумана, від призору погадана, від призору стрічена й непомічена, від водяного й вітряного, від жіноцького й чоловіцького, від дівоцького й парубоцького… Підіть ви, уроки, на всі боки, на сороки, на луги й береги…

В цю мить Тимко ворухнувся, але не змінив байдужого вигляду.

Ворожка помовчала, зітхнула й почала знов трохи іншим, уже голоснішим голосом:

Над морем калина, —

Під калиною дівчина.

Вона не знала ні шити, ні прясти,

Ні золотом гаптувати…

Тільки вміла й знала

Від раба божого Тимофія

Уроки й призори

Викликати й визивати, на сухії ліси посилати…

Уроки, урочища, чоловічі й жіночі,

Парубочі й дівочі,

Хлопчачі, дівчачі й дитячі

Вам, уроки-урочища, у раба божого Тимофія не стояти,

Жовтої кості не ламати,

Червоної крові не пити,

Серця його не нудити,

Білого тіла не сушити…

Ликера встала, перехрестилася на ікони й, не прощаючись, вийшла з хати.

Не встигли ще двері зачинитися за вдовою, як у хвіртку постукано знов: прийшли дід Панас і Максим.

Вони вже довідалися про нещастя від Зайди.

Максим своїм звичаєм підбіг до Тимка, бо Зайда сказав, що хлопцева рана загоїлась.

«Треба його розважити», — думав Максим. Але коли він побачив Тимка на ліжкові, блідого й знесиленого, щось мимоволі здавило йому Горло, й він не зміг вимовити й слова.

На велике здивування старих, Тимко, придивившися до Максима, раптом сів на ліжкові:

— Максиме, маму вкрадено!..

Ридання не дали хлопчикові договорити й, притулившися до Максима, він гірко заплакав.

— Нічого, нічого, Тимко! — гладив його Максим, а хлопець усе плакав.

Дивлячись на них, заплакала й баба Твга…

— Що це ти, стара? — стиха звернувся до неї дід Андрій. — Зрадіти треба, виплачеться хлоп’я — зразу повеселішає… Досі ж він майже не плакав… Певно, допомогла твоя ворожка…

А Тимко вже сидів на колінах у Максима й недовірливо слухав:

— Кажу тобі, знайдемо маму! Безпремінно знайдемо… Ти кажеш, ухопив її рудовусий? Знаємо ми його як облупленого! Любить одягатися в синє й блакитне. Вовк же недарма одірвав йому шмат кунтуша… По одежі та по рудих вусах його зразу пізнати можна.,

— А може, він так заховався, що й не знайти?

— Знайдемо. З-під землі вириємо. Це якби тільки ми з дідом Панасом шукали, а то шукатиме його стільки людей, що й злічити важко: для твого тата шукатимуть усі козаки…

— Ну, а нащо було тому рудому красти?..

— Як нащо? Та хіба ти не знаєш, що ляхи завжди хочуть якусь прикрість твоєму таткові вчинити?.. Ох, і не люблять же твого тата ляхи!..

— То виходить, що як знайдемо маму — ляхи н знов можуть викрасти?

— Е, ні вже, тепер зась! Повигонимо скоро звідси всіх ляхів: і панів, і ксьондзів — геть-чисто всіх!..

— І капуцинів?..

— І капуцинів, і бернардинів, і як вони ще там звуться!.. Ти тільки почекай, Тимко, — несподівано для самого себе таємниче додав Максим: — Ось-ось-ось почнеться така веремія, що аж-аж-аж! Уже давно козаки всіх підмовляють… Як ударить на ляхів Хмельницький з запорожцями, то й тут зразу ж почнеться… Виб’ємо всіх панів до ноги.

— І рудого?..

— І рудого, й ще там якого другого — всіх… Ти думаєш, куди твій тато поїхав? Та туди ж, до Хмельницького. Тільки боже тебе борони, Тимко, нікому про це не кажи: ні хлопцям, ні дівчатам, нікому… Щоб ляхи якось не довідалися… розумієш?..

— Розумію… й Семену Войтенкові не казати?

— Ох, який же ти, Тимко! Нікому…

— Добре. А маму визволимо?..

— Безпремінно…



20

Думку, як простежити за Оксаною, подав Сиворакші патер: не може, мовляв, бути, щоб дівчина не ходила до церкви…

Довго й уважно стежили по всіх церквах і нарешті таки вхопили Оксану, поранивши Тимка й поперебивавши ноги собаці.

Кілька, днів, дівчину переховували в колегії єзуїтів, у помічника економа, що Здавна був знайомий з патером.

Опинившися в узенькій півтемнїй потайній кімнаті з важкими залізними дверима й маленьким віконцем під самою стелею, Оксана відчула такий розпач, таку невимовну тугу, що спершу ледве знайшла в собі сиди боротися з гострим бажанням розбити собі голову об сірі холодні мури.

Навіть думка, що самогубство великий гріх, довгий час не могла на неї уплинути…

— Ні, краще смерть, краще смерть, — безгучно шепотіла Оксана, з огидою й жахом поглядаючи на залізні двері, через які щохвилини міг увійти Чарнецький.

Але минув день, другий… Чарнецького не було. Що дня приходила якась крива, огидна, подібна до відьми баба, приносила страву, прибирала за Оксаною, а — раз навіть спитала про здоров’я.

Оксана мовчки з погордою одвернулася.

Минуло ще кілька днів.

«Чарнецького тут немає,— вирішила Оксана. — Але що діяти, коли він приїде?..».

Що може вона зробити — стомлена, знесилена голодом і безсонними ночами?..

Тупий, нездоланний жах опанував дівчину. Вона вже не могла про щось міркувати, не могла навіть ходити й нерухома сиділа в кутку під вікном на брудній соломі.

Хвилинами жах перед Чарнецьким немовби зникав…

Оксана обхоплювала руками коліна й, низько схиливши голову, линула думкою до своїх — до Тимка, до старих, до Івана, що, певно, вже досі з Хмельницьким на Запорожжі…

«А що як справді почнеться велика війна?.. Що як Чарнецький не зможе сюди приїхати?.. Що як розгромлять ляхів козаки й прийдуть аж сюди, до Вінниці?.. Ні… це неможливо».

Якось надвечір розчинилися двері, й замість огидної баби Оксана побачила патера.

Він увійшов якось боком, немов підкрадаючись.

— Мушу попередити панну, щоб не лякалася… Зараз їдемо… Панні нічого злого не зроблять…

«Чого це він мене панною зве?» — промайнуло в Оксани в свідомості, і ця думка на мить навіть зробила не таким гострим жах дівчини перед тим, що її чекало.

— Пана Чарнецького панна побачить іще не скоро…

Має час подумати, заспокоїтись… Дуже прохаю панну не хвилюватися. В дорозі не кричати й» не вириватися: за панною ввесь час буде пильний догляд… І потім… ми маємо листа щодо панни…

Патер вийняв з-за пазухи якийсь папір.

— Хай панна знає, в листі зазначено, що везем божевільну…

— Геть звідси!.. — раптом несамовито скрикнула Оксана. — Геть, геть!..

Переляканий патер миттю вислизнув за двері.

— Божевільну!.. В разі потреби вони казатимуть, що везуть божевільну!.. Виходить — нема порятунку?.. Нема?.. Нема?.. — якось тупо повторювала Оксана, й думки їй плуталися, й усе більше й більше опановувала її якась іще ніколи не знана байдужість.

Як поминули міську браму, було вже зовсім темно.

Попереду їхали верхи два жовніри, за ними коляса з патером, Сиворакшею й зв’язаною Оксаною, а позаду ще п’ять жовнірів у повній зброї на добрих конях.

Перший день Оксані зав’язували навіть очі, щоб не помітила, куди їдуть. Потім Сиворакша намислив робити це лише на зупинках.

Але зупинялися дуже нечасто — тільки ночувати або дати перепочинок коням.

Іхалося так швидко, що патер твердо надіявся застати Чарнецького ще в Коруні.

Але чим ближче до Корсуня, тим важче ставало їхати з такою самою, як і в перші дні, швидкістю; ввесь час доганяли великі обози, невеличкі, а то й значні відділи війська, окремі ридвани й карети…

То з’їздилася шляхта на заклик великого гетьмана Потоцького.

Великі пани їхали нерідко на чолі кількох сот озброєного люду, дрібніші вели під корогви коронні тільки десятки своїх людей, а зовсім збіднілі шляхтичі, що не могли спорядити своїм коштом і невеличкого загону, приєднувалися до відділу якогось із значніших панів.

Патер увесь час під’юджував Сиворакшу, щоб не вичікувати, не плентатися за якимись возами, а неодмінно переганяти.

Але робити це ставало все важче.

Якось наздогнали велику валку кованих, до краю перевантажених возів.

Вантаж був укритий ряднами й шкурами, добре поперев’язуваний сирицею й ликом.

— То добрий обоз: зразу видно, якогось значного пана, — покрутив головою Сиворакша.

— Ти чий будеш, хлопе? — запитав він якогось дядька щось коло десятого воза.

— З Корця… Пана Корецького, — похмуро й неохоче відповів дядько.

Поминули ще з десяток возів і на таке ж саме запитання дістали відповідь:

— Пана Корецького…

— А що везете?..

— Посуд…


— А на тих возах що?

— Меди…


— А на тих?…

— Вина…


І посуд, і вина, й меди, й усяке вбрання, й тканини, й простирадла, й дорогі килими, й навіть важку мармурову ванну везли за паном Корецьким до головної кватири коронного війська.

— То, певно, цими медами пан Корецький зможе все військо гетьманське частувати? — спробував пошуткувати патер…

— Д-да… добрі будуть бенкети, — мрійно прошепотів

Сиворакша й проковтнув слину.

З цієї розмови Оксана довідалася, що її везуть до якогось військового табору.

— А там же й Чарнецький напевне…

— Господи, Сусе Христе… Мати божа! Вирятуй, — заходилась безгучним плачем дівчина й з розпачем помічала, що Корсунь уже близько.

Під самим містом помітно було велике оживлення: проходили в різних напрямах відділи пішого й кінного війська, коло хат, у садках, на левадах, а особливо над Россю помітно було намети, коло яких метушилося вояцтво.

У кількох місцях палало багаття, — щось варилося у величезних казанах, і дим хмарою здіймався до блакитного неба.

Крізь гомін тисяч людей, крізь рипіння возів і ржання коней ледве чутно було, як десь далеко, певно в Корсунськім замку, грала військова музика…

— А що, пана Чарнецького, певно, не так-то й легко тут знайдеш? — непокоївся йатер.

— Знайдемо… Зовсім не мудра штука: кожний жовнір покаже.

Але й перший, й другий, і третій жовніри нічого певного про гусарів Чарнецького не знали.

Четвертий заявив рішуче, що ось уже більше двох тижнів, як гусарія вирушила на Хмельницького.

— Що ж, певно, треба не зупиняючись їхати до Черкас, — промовив незадоволено Сиворакша, — тут і переночувати гаразд ніде…

Почувши, що Чарнецький десь у поході, Оксана ледве не скрикнула з радості:

— В поході?.. Проти Хмельницького… Вже давно ніяких звісток… А що як Хмельницький його погромив, забрав у полон?

— Хай панна сидить спокійно: не можна ж так кидатися на всі боки, — просичав патер.

Перспектива без перепочинку. їхати до Черкас і там невідомо до якого часу чекати Чарнецького видавалася йому не дуже-то приємною.

В міру ж того як Корсунь залишався все далі й далі позаду, патер усе одвертіше починав виявляти своє занепокоєння.

— А як пан гадає, чи скоро вже погромлять того Хмельницького?

— Та, може, вже и погромили, — позіхнув Сиворакша.

— Ну, а бунти хлопські?

— Бунти?.. Пхе… Посадять на паль Хмельницького, то зразу й бунти вщухнуть…

— А що то за ридвани ми зараз зустріли?..

— То?.. Не звернув уваги….

— А он ще якась валка назустріч… О, та й чимала…

— Звідки? — поздоровкався Сиворакша.

— З Черкас… — До Корсуня: щось неспокійно в Черкасах.

— Неспокійно?..

— Та й дуже… Все панство чогось виїздить. І міщани декотрі… І євреї щось тікають з околиць…

— Що ж?.. Хлопи?.,

— Та й хлопи… Кажуть, уже сам Хмельницький близько.

— Та проти нього ж син пана гетьмана вирушив з військом…

— Чули… Та хто його зна: все панство тієї думки, що в Корсуні все-таки безпечніше…

«Тікають!.. Ох, якби вирватись, якби випадок якийсь. Тікають!.. — раділа Оксана. — Господи, боже мій, ти все можеш, допоможи!..»

Але Черкаси вже були близько.

Ввечері швидко промчали спустілим містом, в’їхали на якесь подвір’я, й через кілька хвилин Оксана вже була в кімнаті з щільно позачинюваними віконницями.

Стомлена до краю, вона. впала на лаву й зразу ж заснула твердим сном.

Прокинулася Оксана чи то від якогось бренькання, чи то. від співу.

Крізь шпари у віконницях пробивалися гарячі сонячні продані: певно, сонце давно вже встало..

За стінкою щось гугнявив патер.

— Співає він, чи що? — притулила Оксана вухо до стінки… — Так… Співає…

Друм-дум, друм-дум,

Друм-дум, друм-дум —

Як пан’ бога кохам…

Друм-дум, друм-дум,

Друм-дум, друм-дум—

Як пан’ бога кохам…….

— Ого, як добре чутно!.. Та так же можна всі їхні розмови підслухати…

Обережно, помалу Оксана почала відколупувати глину.

— Чути стало ще краще. Раптом патер замовк, і хтось із усієї сили хряснув дверима.

— Кінець!.. Усе загинуло! — почувся чийсь п’яний голос.

— Що пан Гавронський хоче сказати? — стривожився патер.

— Тисяча дяблів!.. Тисяча тисяч дяблів!.. Тисяча тисяч тисяч!..

— Хай пан так не кричить: вона може почути…

— Хто? Панна? Га-га-га! От вигадав хлопку панною звати!.. Тисяча тисяч…

— Та що сталося?..

— Що сталося?.. Пан Чарнецький у полоні!..

— На рани боскі!..

— Пан Чарнецький у полоні, пан Сапєга в полоні, пан Стефан Потоцький забитий, пан комісар Шемберг замордований, все військо вибите до ноги!.. Татари!.. Татари — тисяча дяблів!..

— Матка свєнта!.. Пан… Пан трохи сп’янів? Дане Гавронський!..

— Я? Сп’янів?.. Шість тисяч реєстрових збунтувалися на Дніпрі… Кричевський, собака, передавсь козакам!.. Драгуни теж!.. У Хмельницького двадцять п'ять тисяч головорізів!.. Облягли наших під. Жовтими Водами. Спереду козаки, ззаду татари… П’ятдесят тисяч ординців!.. Обіцяли пустити вільно: видайте тільки; мовляв, армату… Забрали дванадцять гармат… Наші почали відступати. А дони… Зрадники… О-о, тисяча дяблів, тільки один жовнір і втік!..

Оксана не могла слухати далі. Сльози котилися їй з очей, ноги й руки тремтіли, голова йшла обертом,

«Ляхів погромлено!.. Козаки наступають… Чарнецький — у полоні…»

За стінкою знову закричав Сиворакша й щось перелякано запитав патер:

— За тиждень?.. Та’ вони за два дні тут будуть: п’ятдесят тисяч татарів!..

— Ну, а пани гетьмани ще в Корсуні?..

— Вже в Корсуні, а не «ще»!.. Виступали назустріч… Довідалися про Жовті Воли — Тепер відступають… П’ятдесят тисяч татарів!..

— На бога!.. То як же ми з паном?..

— Ми?.. Перед вечором вирушаємо на Лубни; на Корсунь уже небезпечно… Тут є відділ драгунії князя Вишневецького… Я упросився…

— А як із нею?..

— Сказав, що везем родичку пана Чарнецького… Князеві Єремії вже, свєнти ойче, якось з’ясуєте… А в Лубнах тепер найбезпечніше…

Того ж вечора Сиворакша з патером вивозили Оксану з Черкас.

Охорона була надійна: п’ятдесят добре озброєних драгунів.

Оксана широко розкритими очима дивилася, як метушилися по місту люди, жовніри, як навантажувано коло дворів вози, хури, як десь далеко, певно аж На другому кінці міста, спалахувала пожежа…

На подвір’ях вили собаки, ревла худоба, щось репетували люди.

За півгодини драгуни вже виїздили за місто.

Оксана зітхнула й заплющила стомлені очі.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка