Частина перша



Сторінка25/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.42 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25
* * *

Загальновідомо, що визвольна війна українського народу 1648–1654 років і возз’єднання України з Росією стали одною з популярних тем нашої вітчизняної літератури як дожовтневого, так і пожовтневого періодів. Про Богдана Хмельницького, славних сподвижників і помічників великого гетьмана писали Т. Шевченко, К. Рилєєв,

В. Нарежний, М. Шашкевич, Є. Гребінка, М. Костомаров, Ф. Глінка, П. Голота, С. Руданський, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, І. Франко та ін. Чи не найплідніше над цією темою серед письменників дожовтневого часу попрацював Михайло Старицький, присвятивши їй свої п’єси «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші», повість «Облога Буші» і три великі романи — «Перед бурею», «Буря», «Біля при стані».

Треба, проте, сказати, що українська дожовтнева проза, давши ряд цікавих романів і повістей про визвольну війну, не спромоглася висвітлити її з усією глибиною і широтою. Цього вона, власне, й не могла зробити в силу історичних обставин. Крім інших причин, тут на перешкоді стояли і ті наукові джерела, якими користувалися письменники. Так, трилогія М. Старицького написана головним чином за монографією М. Костомарова «Богдан Хмельницький», не позбавленою серйозних ідейно-методологічних недоліків; повість А. Чайковського «Олексій Корнієнко», повісті й оповідання А. Кащенка, О. Островського позначені впливом буржуазно-націоналістичних концепцій М. Грушевського.

Дати всеосяжну і правдиву синтетичну картину визвольної війни стало під силу тільки радянській літературі, озброєній марксистськоленінським вченням про історію і методом соціалістичного реалізму (згадаймо хоч би п'єсу О. Корнійчука «Богдан Хмельницький», повість Я. Качури «Іван Богун», романи П. Панча «Гомоніла Україна», Н. Рибака «Переяславська рада», П. Кочури «Світлий ранок»). Однак і радянські митці не зразу знайшли надійний методологічний ключ для виявлення історичної істини, для образного освоєння звитяжної боротьби українського народу проти польсько-шляхетських поневолю вачів середини X V II ст. До успішної реалізації цієї мети вони, як і радянські історики, йшли поступово, долаючи на своєму шляху серйозні труднощі й перешкоди, особливо ж опір старих буржуазнонаціоналістичних традицій та новітньої вульгарної соціології, забарвленої «ультралівими», «ультрареволюційними» фразами, опановуючи марксистську історичну методологію.

Роман О. Соколовського «Богун» (1931) був першою спробою української радянської прози по-новому осмислити визвольну війну, його доля в цьому плані є досить-таки показовою й характерною.

Скоро після виходу в світ «Богун» потрапив під шквальний вогонь критики. Б. Коваленко в статті «Нацдемівська ідеологія в історичному романі української літератури», надрукованій у журналі «За марксоленінську критику» (1932 р., № 6), кваліфікував його як витвір нацдемівщини, як твір ворожий, антирадянський, а письменникові інкримінував те, що він у позитивному плані трактує постаті Івана Богуна та Богдана Хмельницького.

Ще різкішу оцінку роман дістав у колективній рецензії І в. Ткаченка, Ів. Юрченка, Л. Чернеця під назвою «Контреволюційна кащенківщина». Найбільше обурювало «критичну бригаду» те, що О. Соколовський в привабливих тонах, малює героїзм, відвагу повсталого народу, зокрема козацтва. «А опис війська з бунчуками, літаврами, — читаємо в рецензії,— все це дано в плані ствердження «української державності», захоплення та безоглядного романтизування, фетишизації війни та «хоробрих лицарів-козаків».

Не менше обурення викликало в рецензентів і те, що поразку української армії під Берестечком О. Соколовський показав як на слідок насильного затримання гетьмана кримським ханом. Навівши довгу, цитату з першого тома «Історії України» (1932), де говориться, що Хмельницький, не бажаючи перемоги своєму війську і боячись виступу проти себе козаків, сам утік до татар, рецензенти писали: «…І от цей епізод, де яскраво виявляється контрреволюційна роль старшини й Хмельницького, показано в романі як зраду хана, бо хіба ж можна ганьбити «національну гідність і честь» (?), і на замовлення нацдемів пише автор ці рядки, як і взагалі цілий роман».

Рішучий протест з боку авторів рецензії викликали образи Хмельницького і Богуна. От як недвозначно міркували вони про виведеного в романі керівника визвольної боротьби українського народу: «Хмельницький — постать, що скупчує в собі «українську державність» — той Хмель, про якого в народній пісні співається «бодай перша куля не минула». З а Богуновою характеристикою, вже він «ой, чи не вищий від усіх нас на цілу голову»… А вже Соколовський не шкодує барв, щоб подати «гетьмана всея України»: «Перед арматою на білім коні сам гетьман з генеральною старшиною. Над гетьманом бунчук і велика хоругов малинова, на ній сріблом гаптований архангел Михайло підняв меч угору.

Урочисто, поволі ступав кінь під Хмельницьким. Суворо й грізно дивився гетьман вперед».

Це найгіршого ґатунку картина взята з петлюрівсько-фашистського арсеналу, що за нею ховається пропаганда мілітаризму, української «державності» гетьманської, ідеалізація найреакційнішої суті козаччини».

Навіть без аналізу роману не важко зрозуміти, що самі вихідні, методологічні позиції рецензентів в оцінці визвольної війни 1648–1654 років, яку вони тлумачили як селянську революцію, в тракту ванні постатей Хмельницького та Богуна були хибними, антиісторичними. Вони й спричинилися до невірної оцінки твору. З повного очевидністю це підтвердить ознайомлення з твором.

Звичайно, роман «Богун» був далеко не бездоганним, у ньому мали місце серйозні ідейно-художні вади і промахи, зумовлені не досить критичним підходом О. Соколовського до старик традицій і тогочасним станом історичної науки. Але незаперечним є й те, що він став значним явищем української історичної прози 20-х років, найбільшим і найдовершенішим її художнім полотном. Він — своїми і сильними і слабкими сторонами — завершував її розвиток протягом цілого десятиріччя.

Уже само звернення О. С околовського до вітчизняної війни 1648–1654 років, прагнення Показати читачеві боротьбу українського народу за волю своєї батьківщини, героїв цієї боротьби було позитивним. Т вір розширював тематичні' береги нашої прози (та й літератури в цілому), ніби навертав собою її увагу до епохальних, поворотних подій багатовікової історії України. І масштабами охоплення життєвих (історичних) явищ, і виразністю, пластичністю змалювання героїв, і своїми батальними картинами та людинознавчо-психологічною глибиною «Богун» стояв на значно вищому рівні од усіх до нього створених українською радянською прозою романів та повістей на історичну тематику. Ним українська прОза зробила новий помітний крок до епічності, до більш глибокого розкриття як історичних явищ, так і внутрішнього світу персонажів.

Роман дає в основному вірну, хоча й не повну уяву про зміст, розмах визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетських колонізаторів. Знущання Яреми Вишневецького над своїми посполитими, смерть грабаря, — знесиленого підневільною працею, переслідування розбещеним полковником Чарнецьким панської покоївки Оксани — ці та інші картини історично правдиво передають свавілля магнатерії та шляхти, нестбрпно тяжке становище трудящих України і, отже, наочно відбивають одну з основних причин вітчизняної війни.

У творі яскраво підкреслено класовогегоїстичну, запроданську поведінку української феодальної верхівки (Вишневецький, Кисіль, Забуський, Криса), її блокування з окупантами, ненависть до неї народних мас — тобто розкрито класовий характер визвольного руху.

Для народного месника Максима Кривоноса та повстанців, що наповнюють його загони, основним є не оборона православної церкви від уніатів, а боротьба проти неволі: грізний Максим закликає розправлятися з визискувачами без огляду на їх віру і національність.

В романі чується також відгомін класових суперечностей на Запорожжі та в армії Богдана Хмельницького. Правда, ця важлива ідейна теза не знайшла свого конкретно-образного втілення, вона реалізована переважно в авторській розповіді та висловлюваннях персонажів. Коли козак Кремезний у своїх дотепних інтермедіях висміює польську шляхту, то старшина сприймає їх з задоволенням і заохочує. Коли ж після Зборівського договору Кремезний викривальні стріли своєї сатири спрямовує проти розбагатілої старшини, то це викликає в її середовищі хижу лють, і захищає козака від кари тільки Богун. Голос народного гніву до зрадливої і боягузливої старшини лунає в найтрагічніший момент над полем Берестечківської битви.

Малюючи найвизначніші події визвольної війни (доведені до 1651 року), О. Соколовський показав, що її рушійною силою були народні маси. В повстанській армії діють або їй допомагають козаки, посполиті, ремісники, представники нижчого духовенства. Саме вони, з величезною любов’ю виписані автором, виносять на своїх плечах весь тягар війни. Хай їх вчинки не дуже масштабні, не дуже визнач ні й помітні, але вони, показує письменник, пройняті щирістю, самовідданістю, справжнім патріотизмом і героїзмом.

Щоб допомогти гетьманові підготуватися (виграти час) до Пилявського бою, старий сивоусий козак Панас і підліток — посполитий Максим, рискуючи власними головами, пробираються з перехопленим листом зрадника Забуського у ворожий табір і забезпечують успіх задуманої Хмельницьким операції. Під спаленим окупантами рідним Корсунем коваль Приндяк не думає про смерть, а кидається в найнебезпечніші місця гарячого бою і бере в полон коронного гетьмана Потоцького, Навіть у трагічно тяжких умовах Берестечківської кривавої січі, коли військо залишилося без гетьмана, а полохлива частина старшини почала перекидатися в польський стан, Кремезний, Панас, Максим тримаються бадьоро і своїми піснями піднімають настрій у козаків. Оточені на невеличкому острівку, вони обороняються до останньої можливості і чесно кладуть свої голови в бою, але не здаються ворогові.

Олександр Соколовський не ідеалізує народ, а дивиться на нього тверезими очима письменника-реаліста. В повстанській армії є також окремі шкурники, які дбають не про долю батьківщини, а про самих себе. Різким моральним контрастом до Максима виступає в романі Петро. Вони обидва посполиті магната Вишневецького, обидва втекли від свого свавільного пана в лави повсталого народу. Але тут поводяться по-різному: Максим воює, а Петро мародерствує та ще й хвалиться своєму товаришеві, що придбав під Пилявою багато золота, срібла і заховав усе це багатство, щоб потім, купивши маєток, стати паном.

Прагненням бути ближче до історичної правди позначене в романі також зображення повстанської армії в цілому. О. Соколовський показує, як в ході війни ця армія, зростаючи кількісно, організовувалась, обстрелювалась, збагачувалась бойовим досвідом. Щоб відчути цей висхідний процес, досить порівняти описи війська Богдана Хмельницького під Білою Церквою, Пилявою, Збаражем і Берестечком.

Правда, іноді автор занадто згущує фарби, наголошуючи на стихійності, неорганізованості визвольного руху, жорстокості дій повстанців. «У своєму лютому гніві, в сліпому непереможному стихійному пориві, він (народ — М. С.) не знав жалю й милосердя. Все панське, все, що нагадувало про гнітючу неволю — мало загинути…»

Чимало уваги в романі приділено старшині, зокрема тій її частині, яка виступила на боці повсталого народу, послідовно діяла разом з ним, керувала його боротьбою. О. Соколовський уперше в українській літературі любовно і дуже виразно змалював образи Данила Нечая та Івана Морозенка. Письменник дав повну волю найтеплішим барвам своєї палітри для того, щоб яскраво передати і привабливу зовнішність, і внутрішнє благородство цих прославлених народом героїв визвольної війни. Пригадаймо симпатичну постать брацлавського полковника Нечая, його спокійно-розважливу, розумно-дотепну розповідь Богунові та бойовим друзям вінницького полковника про новини з гетьманського штабу.

Високою громадянською сміливістю і людяністю віє від образів Станіслава Кричевського та Филона Джеджелія. Посланий Хмельницьким з невеликим загоном проти міцної армії Радзівілла, полковник Кричевський виявляє багато військової мудрості, хитрощів, оперативності, особистої відваги і завдяки цьому завдає литовському гетьманові ряд дошкульних ударів, зриває його стратегічні плани.

Щоб зберегти живу силу свого загону, оточеного ворогом, поранений Кричевський наказує своїм — козакам тихо вночі вибратися з табору, а сам залишається тут. Безмежно відданий козацькій справі, він і в руках Радзівілла не схиляє перед ворогом голови, дезорієнтує його, поводиться незалежно, а перед смертю відмовляється від сповіді. Козака Максима настільки зворушує мужкя поведінка старого полковника, що він самовільно залишається з Кричевським у таборі, прислужує йому, а потім щирими сльозами оплакує його смерть.

Неабиякою мужністю пройнята і поведінка Джеджелія в оточеному берестечківському таборі. Чуючи рішучий настрій козаків видати боягузливу старшину польському командуванню, Джеджелій сам висуває пропозицію видати його одного — недавно обраного гетьмана.

Але найбільше приділив О. Соколовський уваги Богуну та Хмельницькому. Це, власне, й закономірно — вони ж головні герої роману, керівники й організатори визвольної війни. Тому й не випадково саме ці образи твору так притягнули увагу критики. Ми вже наводили зразки цієї критики 30-х років, яка дорікала письменникові за те, що він нібито зідеалізував Хмельницького і Богуна. А пізні ще дехто з критиків звинувачував романіста в тому, що він немовби протиставив цих двох історичних діячів.

Насамперед у романі чітко показано, що Богдан Хмельницький та Іван Богун високо цінують, шанують, поважають і люблять один одного, що в їх стосунках відсутні заздрощі чи особиста конкуренція. Ще на початку твору Богун каже, що він завжди вірив у Богдана, називає його найдосвідченішим і найрозумнішим серед старшини. З першими подихами визвольної боротьби Богун вирішує, що далі сидіти у Вінниці не можна, іде до Хмельницького і стає його найактивнішим помічником.

Знаючи високу відвагу, світлий розум і непідкупну чесність вінницького полковника, гетьман завжди звіряє йому свої думки, радиться з ним, залучає до розробки бойових планів, доручає найвідповідальніші операції тощо. Хмельницький щиро турбується про життя й здоров’я свого славного полковника. Схилившись над пораненим під час штурму Збаража Богуном, він з болем у серці, крізь сльози говорить: «Коли помре — другого такого вже в мене не буде…»

Отже, лінія особистих взаємин двох героїв не дає підстав для висновків про протиставлення їх письменником. Чи є в романі розходження між Богуном і Хмельницьким? Так, є. Вони виявляються в різному розумінні гетьманом та полковником стратегії і тактики ведення війни і зумовлені не розбіжністю їх політичних програм, інтересів, а відмінністю двох натур, характерів (адже обидва герої-патріоти прагнуть визволити рідну землю). Досвідчений політик і дипломат, людина спокійної, розсудливої вдачі, Хмельницький так веде війну, щоб виграти її найменшою ціною. Том у й не поспішає, хитро маневрує, враховуючи мінливі політичні ситуації, стан і поведінку ворога, свої тили, резерви, можливих союзників і противників.

Богун же — запальний, рішучий вояка — не завжди може (або найчастіше— не може) все це збагнути. Він обстою є потребу навальної дії, безоглядного наступу, і тому тактика гетьмана, особливо в часи поразок, асоціюється в його уяві із зволіканням, нерішучістю або навіть із зрадою гетьмана великій народній справі.

Але чи свідчать ці розходження про протиставлення автором Богуна Хмельницькому? Ні, не свідчать. Навіть і тому, що відчутних наслідків вони не дають, що практично Богун ніде не бореться проти Хмельницького, що жодного разу він не доводить переваг своєї тактики, що ця тактика не застосовується, а повстанська армія за тактикою гетьмана успішно громить польсько-шляхетських загарбників. Але не тільки тому. Ще більше тому — і це головне — що найчастіше позиції Богуна на ділі виявляються хибними, обурення безпідставними, а підозри непідтвердженими. *

Справа в тому, що стосунки (не особисті, а, так би мовити, офіційно службові) між Богуном і Хмельницьким розгортаються в романі дуже ускладненим (і в сюжетному, і в психологічному відношеннях) шляхом і об’єктивно грають на користь не полковника, а гетьмана. Це легко можна відчути, вдумавшись у ті прийоми, якими користується О. Соколовський при художньому втіленні цих стосунків. Адж е в більшості випадків письменник різними сюжетними ходами ніби доводить Богунові, що його «антигетьманські» настрої є помилковими або й змушує полковника визнавати це.

Уже під Корсунем позиції полковника й гетьмана розходяться: перший вважає — треба негайно і рішуче наступати; другий міркує інакше — доцільно не пертися на рожен, краще трохи зачекати: може, переляканий Потоцький сам почне відступати, тоді можна буде навально вдарити йому в спину й успішно погромити при незначній затраті своєї сили. Зразу переконати запального Богуна не так легко, проте сам хід подій «підправляє» полковника: саме так і сталось, підкреслює автор, як розраховував гетьман, причому в реалізації цього гетьманського розрахунку одну з найвідповідальніших ролей грає вінницький полковник.

Ще більше загострюються почуття Івана Богуна в час перебування повстанської армії під Білою Церквою. Хворий, він напружено думає, йому ятрять серце пекучі питання. Чого стоїть гетьман на місці? Для чого веде марне листування з короною? Чому не з’єднався з Кривоносом? Чому не громить шляхту, а вона безборонно знову запрягає народ у ярмо? Чому дозволяє катові Вишневецькому безчинствувати? Запитання, запитання, а відповідей — жодної. Богун навіть радиться з Кричевським, чи не скликати б чорну раду і не поставити всі ці питання, як і питання про обрання нового гетьмана там — перед народом. Але справа до боротьби не доходить.

Раптом гетьман своїм табором рушає до Паволоча. Туди ж іде Богун, і там «все стає на свої місця»: перед обідом Хмельницький у щирій розмові з улюбленим полковником пояснює йому, чому так діє, і той усвідомлює безпідставність своїх звинувачень та підозр.

Опозиційні настрої у вразливій душі Богуна, підкреслює романіст, інколи плекають також різні чутки та недоброзичливі плітки про гетьмана. Так було в Білій Церкві. Проходячи табором під Костянтиновом, Богун знову чує такі плітки, і йому самому стає ясно, що хтось навмисне пускає ці поголоски, й коли тут не польська рука, то принаймні такі, як Забуський, напевне до цього причетні».

Невдоволення Богуна тактикою гетьмана з новою силою спалахнуло під кінець першого періоду війни. Після Пиляви сподіваючись, що його наречена Оксана може бути у Варшаві, вінницький полковник рішуче вимагає негайно йти на польську столицю і там продиктувати панам свої вимоги, й ого підтримують, на протилежність більшості старшини. Кривоніс і Нечай.

Та й цього разу справа до відкритої боротьби не доходить. Уже у Вінниці Богун, ніби прокинувшись після довгого п’янкого сну, дивується і сам себе питає, як це могло трапитися так, що і козаки, і вся старшина, і навіть він з Кривоносом підтримали пропозицію на переговори з королем, не пішли на Варшаву, а повернули з-під Замостя назад. Х то винен? І приходить до висновку: винна, старшина, яка обманювала козаків, багато обіцяла їм від переговорів, а сама дбала про власні вигоди. Коли ж Нечай розповідає йому, як гетьман мужньо і твердо діяв у переговорах з королівськими комісарами, як рішуче обстоював інтереси рідного краю, народу-, черні — полковник знову проймається пошаною до Хмельницького і випиває чару за його здоров’я.

Великої сили й розмірів досягають опозиційні настрої Богуна у Вінниці вже після Збаража. Тут незрівняно розширюються їх межі, зростає кількість невідступних, як привиди, і пекучих, як отрута, питань, що охоплюють зовнішню і внутрішню політику та військову діяльність гетьмана. Все, що не робить гетьман, викликає в Богуна підозру. Людина з відкритою душею, він висловлює свої невдоволення писареві Зорці — хай все це передасть писар гетьманові. Чому, запитує полковник Зорку, пішов гетьман на укладення тяжкого Зборівського договору? Чому поєднався з татарами?

Самійло Зорка довго роз'яснює полковникові складне становище, розумну політику гетьмана і ніби поливає холодною водою його розпалену душу. Поволі буря в Богуновому серці затихає. Але ненадовго. Коли Немира приносить несподівану, як грім серед ясного неба, звістку про те, що Калиновський у Красному, що Данила Нечая забито, — ця буря переростає в ураган: «Зрадник твій гетьман!» — з нестримною люттю кидає Богун Немирі. Смерть дорогого друга Нечая завдає Богунові багато тяжких душевних мук.

Автор загострює події, ще більше напружує психіку свого героя.

В умовах важкої облоги у вінницькому монастирі лихим вихором кружляють збурені думки й почуття Богуна. Хіба тепер можна, питає він сам себе, сподіватися допомоги від гетьмана? Адж е він винуватий у смерті Нечая! Ні, не можна. Надії згасають, а лють і щось подібне до мужнього відчаю скипають. Та, довівши ситуації і почуття героя до найвищої напруги, письменник враз круто повертає сюжет — кидає кілька загонів від Хмельницького на допомогу обложеним. Ця несподівана подія придушує, гамує темний гнів у наболілій душі Богуна, ніби «переключає» її з несамовитого forte на тихе piano.

Ми чуємо це її нове, притишене, як давні жалі, звучання: «Колишні думки про те, що з гетьманом доведеться боротися, спалахнули тільки на мить».

Обурення та підозри Богуна будуть ще і ще спалахували, але жодних практичних наслідків не дають і немовби самі собою розвіваються. Якось незадовго до Берестечка вінницький полковими знову думає, що більше вірити гетьманові ніколи не де, що тепер від нього «усього можна сподіватися: зміг же він залишити Нечая напризволяще». Хоче навіть сам відверто сказати про це Хмельнн цькому. Але тут же й вгамовується: хіба зараз, коли треба бити шляхту, яка стала табором під Сокалем, час займатися виборами нового гетьмана? А скоро після цих гірких роздумів, зустрівшись з Хмельницьким, Богун приємно для себе здивувався: напередодні майбутньої битви гетьман був бадьорий, діяльний, рішучий, готовий нещадно громити ворога і вірив у перемогу. Коли під час розмови Хмельницький запропонував разом підняти келехи, Богун не відмовився…

Нарешті, останній спалах, останній повів душевної бурі героя, яка вирує, мов кратер вулкана, і мало не переростає в ураган. В цій ситуації Богун зазнає найкрутіших і найболісніших поворотів. Ніби просвітлений розмовою з Хмельницьким, він іде до Берестечка спокійний, ясний — без жодних сумнівів і, підозр. Т а от повстанська армія спізнилась: ворог, прийшовши раніше, зайняв зручніші позиції під Берестечком. І в душі героя знову тріпнулась тривога — прогавили. Хто винен? Гетьман. Адж е обіцяв він розбити королівське військо ще на марші, а що вийшло?

Але до урагану не доходить. Добрий настрій козаків, чіткий порядок у війську заспокоюють Богуна. Під час розробки гетьманської ідеї «вужака» мирно і доброзичливо течуть полковникові думки. Коли успішно, як і передбачав Хмельницький, розгортається берестечківська операція, Богун, перший помічник гетьмана, радіє, мріє про перемогу, принадне майбутнє.

Та знову крутий поворот: лукавий хан зраджує козаків, а Хмельницький кидається в його табір, щоб повернути татар у бій. Не збагнувши всієї складності маневру, не відаючи того, що хан затримав Хмельницького, Богун зразу робить категоричний висновок:

«Подався за ханом?.. Як?.. За ханом? Покинув військо? Тепер, після берестечківської ганьби, чаша, здається, переповнилась, більш вагань і самокаяття за власні помилки не буде: в кінці роману Богун, суворий і рішучий, їде на масловоставську чорну раду, куди з Паволоча викликаний і Хмельницький, що повернувся з татарського табору.

Розбіжність між Іваном Богуном та Богданом Хмельницьким розгортається в романі ще по одній лінії, яка є складовою частиною їх загальних стратегічно-тактичних розходжень. Йдеться про ставлення до сусідів, насамперед до татар. Ми вже бачили, що Богун не схвалює тактики гетьмана щодо польської корони, дипломатичної гри, переговорів, договорів з королем. Полковник стоїть на одному: наступати, наступати навально, рішуче, відкинути геть всілякі дипломатичні викрутаси і нещадно громити окупантів. Але Хмельницький не слухає і здійснює свою тактику. Це дратує Богуна, будить у ньому недовір'я.

Не легше стоїть справа із татарами. Богун знає, що народ не любить татарських ясирників, бачить, що хан діє нещиро, хитрує і зраджує. А гетьман, незважаючи на все це, намагається зміцнити спілку із зрадливим союзником, тягне — інколи навіть дорогою ціною — його за собою в бої чи йде йому на окремі уступки. «Для чого?» — питає полковник сам себе або своїх товаришів, та розібратися в цій складній політиці не може. І тоді ніби сам собою випливає висновок: геть цього ненадійного союзника, без нього обійдемось!

Ми розглянули всі важливіші питання, в яких розходяться Богун та Хмельницький, і ті ситуації роману, де ці розходження виявляються. Чи дають вони підстави говорити, що О. Соколовський протиставляє Богуна Хмельницькому? Думаємо, не дають і навіть найменших. Два герої, люди різних, дуже відмінних натур, вдач, рівнів розвитку, політичного гарту, просто розійшлись, вірніше Богун відійшов від Хмельницького, не схвалюючи його стратегії і тактики. Оце і є в творі незаперечним.

На чиєму ж боці автор, чию поведінку він схвалює, утверджує — Богуна чи Хмельницького? Коли судити по тому, що головним героєм роману є Богун, по тому, що на останній сторінці твору висловлюється Богун, а про Хмельницького лише згадується, та й то не в позитивному, а в якомусь нейтральному плані; коли взяти до уваги любовне змалювання Богуна в романі в цілому, то можна зробити висновок, що схвалюється саме його поведінка.

Коли ж вдуматися у все те, що ми навели попереду, то вийде зовсім навпаки. Справді, адже буквально в усіх найгостріших ситуаціях, у всіх тих випадках, коли Богун бере під сумнів тактику гетьмана, звинувачує його в нерішучості або навіть зраді, коли нервує, щиро і боляче переживає — у всіх цих випадках Богунові доводиться згодом переконуватися, що він неправий, що дарма гарячкував, що плани, дії, стратегія Хмельницького в цілому вірні, що вони здійснюються і приносять потрібні наслідки.

Пізнавши добру, відверту натуру Богуна, ми залишаємось певними, що коли б автор продовжив свою розповідь (до речі, як свідчить А. Іщук, О. Соколовський «мав намір написати продовження роману «Богун», для чого опрацював уже багато матеріалів»), коли б Богун зустрівся на Масловому Ставі з Хмельницьким і дізнався від нього про все те непередбачене й тяжке, що сталося в наметі підступного хана, — з його благородного обличчя зійшла б та кам’яна суворість, з котрою іде він на раду. Цього разу полковник також визнав би, що його підозри не мали поважних підстав, були помилНовими. І тут логіка не тільки історична, а й чисто психологічна, вона випливає з характеру Богуна та всіх попередніх взаємин полковника з гетьманом.

Таким чином, поведінка вінницького полковника в романі говорить далеко не на його користь. Вона свідчить про те, що Богуна важко прийняти за того позитивного, а тим більше — ідеального героя (як це твердилось у згадуваних рецензіях 30-х рр.), який би представляв собою утверджуючу програму твору. Що ж це, справді, за герой? З одного боку — мужній воїн з гарячим серцем, з девізом:

«Краще з доброго коня впасти, ніж поганим конем їздити», — прекрасний організатор і полководець (пригадаймо вінницьку оборону і рятування людей з обложеного берестечківського табору), простий у побуті і взаєминах з козаками, вірний друг і товариш; а з другого — нервовий клубок, лабіринтне вмістилище сумнівів, підозр, недовір'я до дій того, хто керує визвольною боротьбою цілого народу, безсилля й нерішучості.

Весь час Богун сумнівається, не вірить, сам карається, загрожує, що буде боротися проти гетьмана, але й разу не здійснює своїх погроз: то розуміє, що не підходить час, то бачить, що нема причин для боротьби. Кожного разу його погрози залишаються погрозами, та й носять вони, так би мовити, камерний характер: їх полковник звіряє тільки своїм близьким знайомим або друзям, але в козацьку масу, в народ, про якого не раз говорить як його оборонець, з ними не йде.

Чи хотів О. Соколовський вивести Івана Богуна таким? Думається, що не хотів. Тут, либонь, маємо справу з тим явищем, яке дехто їз літературознавців називає ідеєю-помилкою: коли фактичний стан речей у творі не співпадає з суб'єктивними бажаннями автора.

Увесь наведений попереду матеріал про взаємини Богуна й Хмельницького утверджує вірність, виправданість стратегічно-тактичної лінії гетьмана і свідчить про прихильність, симпатії автора до вождя повсталого народу. Тому не має під собою найменших підстав твердження про те, що нібито О. Соколовський намагався зробити Хмельницького зрадником: адже за винятком останнього обвинувачення Богуна — в тому, що немовби гетьман утік до татар, боячись повстанців, — усі попередні автор спростовує, показує (то через розгортання подій твору, то устами своїх позитивних персонажів) їх необгрунтованість, а інколи й причини (різні плітки, розповсюджувані ворогами).

Цього останнього звинувачення письменник спеціально не спростовує, але воно, по суті, спростоване ще до його народження: в романі показано, що Хмельницький не втік до хана, в поїхав, щоб повернути орду на поле бою. Цікава і ще одна деталь: коли Богун говорить, що гетьман утік, рятуючи свою шкуру, Филон Джеджелій у це не вірить. А пригадаймо всі щирі похвали та високі оцінки на адресу мудрого гетьмана, що йдуть з уст Богуна, Нечая, Джеджелія, Кричевського та інших позитивних персонажів; пригадаймо, нарешті, авторські характеристики та любовне змалювання письменником його постаті. (Одне з них наводилося в цитаті з рецензії «Контрреволюційна кащенківщина»). Все це незаперечно свідчить про те, що Хмельницький позитивний — і навіть більш позитивний, ніж Богун, — герой роману.

Проте в образі Хмельницького не все, як кажуть, гладко, в ньому мають місце такі окремі штрихи, які не зовсім вірно характеризують цього видатного історичного діяча, які дещо дисонують і в загальному плані авторського трактування постаті гетьмана. Іноді письменник наголошує на бездіяльності та захопленні чаркою керівника повстанської армії. Це видно в епізоді Пилявського бою. Коли поляки залишили свій табір, тоді козаки безладно кинулись грабувати його, а гетьман у той час спокійнісінько «сидів собі край столу й потроху потягував мед із високого золотого келиха», не пославши навіть погоні за ворогом, давши можливість йому безборонно втекти.

Таким чином, у роботі над образами Івана Богуна та Богдана Хмельницького О. Соколовський не до кінця втримався на ґрунті реалізму. Поряд з історично правдивими рисами в цих образах є й такі риси, які порушують історичну правду, не зовсім вірно характеризують двох славних синів українського народу.

Є в «Богуні» також інші прикрі порушення історичної правди.

В сатиричному, окарикатуреному плані змальований у ньому Костка Напєрський. Якимось дуже несерйозним, поверховим постає перед читачем цей керівник визвольного руху польських хлопів, союзник Хмельницького.

Не знайшла в романі художнього втілення ідея українсько-російського єднання. Автор обмежився двома-трьома згадками про налагодження стосунків гетьмана з Москвою (наприклад, Хмельницький з задоволенням розповідає Богунові, що цар дозволив перекинути козацьке військо через Брянщину проти Радзівілла). Цей недолік роману, мабуть, зв’язаний з тією програмою, яку висловлює Богун — не звірятись на чужоземну допомогу (а саме тут письменник і не спростовує свого героя).

Передчасна смерть (1938) не дозволила Олександрові Соколовському здійснити його цікаві творчі плани й задуми, які передбачали не лише продовження «Богуна», а й написання романів «Червоне козацтво», «Чернігів», «Каторга», «Дмитро Лизогуб» та ін. Спадщина письменника, досі нам відома, кількісно невелика — понад десяток поетичних та прозових творів, але своїми кращими зразками, зігрітими патріотичним почуттям, духом свободолюбства, інтернаціоналізму і дружби народів заслужено належить до цінних надбань української радянської літератури і продовжує служити справі виховання будівників комунізму.

Микола Сиротюк.





Примечания


1

Що особливого в ній пан бачить? (пол.).



2

О, щаслива нагода! Яка ж дурна мужичка!.. Тепер уже не втече (польськ.).



3

Га? Що?.. Пішла? Чого ж то пішла? Га, що? (польськ.).



4

Розумію, все розумію! Трьох драгунів зі мною, не більше. (польськ.).



5

Вельможний пане все треба зробити тихо… (польськ.).



6

Геть!.. Усі в замок! (польськ.).



7

Чи зручно Тобі, моя кохана? (польськ.).



8

Вовкулака, (польськ.).



9

Милосердя! (пол.).



10

Сейм, що збирався в період безкоролів’я.



11

Повторення — мати вчення.



12

Лицем до кінноти (польск.).



13


Чи то ж добре десять тисяч війська утратити (польськ.).
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка