Частина перша



Сторінка24/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.42 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25

14

Оксана нетерпляче чекала вістей про козацьке військо, про Богуна. Але вісті надходили рідко, були непевні, часто зовсім неймовірні.

Ще навесні, невдовзі після того, як погнали козаки гетьмана Калиновського на Бар і Кам’янець, Оксана довідалася, що козацькі полки невдало штурмували кам’янецьку фортецю та що під Богуном гарматною кулею забито коня.

Потім, аж до місяця травня, не було майже ніяких новин.

У травні пройшла на з’єднання з гетьманом страшна орда татарська; люди боялися, нарікали на козаків, ховалися, але татари дорогою не чинили жодних насильств і грабунків і зникли так само швидко, як і з’явилися.

Потім була чутка про короля, про царя московського, що начебто теж вирушив на поляків, про пошесті й голод у польському й козацькому війську.

А врешті не було нічого певного, і ця непевність усе більше й більше непокоїла й тривожила Оксану.

То їй здавалося, що війна триватиме довго-довго, цілими роками, то ввижався Богун — постріляний, порубаний, укритий червоною китайкою…

Найтяжчі були ночі: удень за роботою з бабою Ївгою чи з Оленою Оксана не почувала себе такою самотньою, такою нещасною, як уночі, коли кінчалися щоденні турботи й у хаті, в саду і на подвір’ї ставало тихо-тихо.

Оксана не чула, як у саду заливалися солов’ї, як мрійно шепотіли тополі і як тиховійний вітер дихав пахощами буйно розквітлих троянд. Вона відчувала тільки гнітючу нудьгу й страшну зловорожу тишу. Занадто важкими здавалися їй буйні її коси, немовби чужим, помертвілим і млявим було все тіло.

І така пекуча, така нестерпна була нудьга, що інколи з непереможною силою тягнуло Оксану кудись іти, їхати — однаково куди, аби тільки не відчувати пекучої нудьги, не чекати щодня, щохвилини якоїсь страшної, неминучої, невблаганної біди.

Але коли сходило сонце і день тисячами голосів, тисячами дрібних турбот немовби кудись відганяв страшні примари тяжкої безсонної ночі,— Оксана ніби заспокоювалася.

Вона працювала дома, навідувалася до шпиталів, вигадувала все нові й нові невідкладні роботи і все частіше й частіше почала ходити разом з Оленою до церкви.

— Треба б нам, сестро, якось до Києва на прощу зібратися, — сказала якось Оксані Олена. — Помолимося святим угодникам, відговіємося…

— А як же тут?.. Як же старі з Тимком? — запитала Оксана. Але серце їй забилося швидко-швидко…

— До Києва, на прощу, — помолитися за нього, поставити свічку… Може, хоч трохи на серці полегшає…

— А як же тут? А що коли від Івана буде якась звістка?.. Ні, не можна на прощу… Треба чекати тут, — вирішила Оксана й сказала Олені, що треба трохи заждати.

І знову минали в напруженому чеканні одноманітні дні, тягнулися без кінця страшні, зловорожі, безсонні ночі.

А ж ось наче грім ударила звістка:

— Орда повертається!..

— Хмельницький у хана в полоні…

— Орда зрадила козаків…

— Король погромив усе військо козацьке…

І справді: незабаром прийшла орда і, казали, багато людей погнала у ясир.

Але під Вінницею якось минулося щасливо…

Сумніву не було: козацьке військо погромлене.

«А коли військо погромлене — Іван теж загинув, — з розпачем думала й боялася собі повірити Оксана, — загинув… Знов прийдуть пани… Знов Чарнецький… Та невже ж таки Іван загинув?.. Буде ж, повинна ж бути Якась звістка…»

Тепер тільки чеканням цієї страшної звістки й жила Оксана. Здавалося, прилетить ця чорна, ця неминуча звістка — і тої ж хвилини порветься останній зв’язок Оксани з життям.

Але Минали дні, тижні — звістки все не було…

Натомість почали гомоніти люди, що під Берестечком король погромив не все військо козацьке, що ледве чи не половина всього козацтва врятувалася й відступає і що веде те військо наказний гетьман Іван Богун — полковник Вінницький.

Дід Андрій, баба Ївга, Олена, Варка, Тимко — всі були певні, що чутка про Богунове гетьманство правдива, що тільки йому, Богунові, й могло віддати: козацтво гетьманську булаву в цей страшний час.

Оксана боялася вірити. Серце їй билося радощами, гордощами, а думка чомусь уперто допитувалася: чи правда ж?.. Чи правда ж?..

А ж ось Богун з’явився під самою Вінницею… Казали, що військо козацьке стоїть під Білою Церквою, а він сам з невеликим загоном їздить по всій Брацлавщині — набирає нове військо й за день-два стане у Вінниці.

Але минув цілий тиждень — Богуна не було.

Щодня проходили повз місто все нові й нові загони повстанців; здавалося, всі, хто здатний був воювати, рушили з Богунового наказу під Білу Церкву.

— Дивно якось, — казав дід Андрій, — якщо Іван гетьман — чого ж би йому їздити по Брацлавщині, коли військо отаборилося під Білою Церквою?.. Якщо ж він не гетьман і справді десь недалеко — чому не заверне хоч на півдня додому?

Дідові сумніви розвіяв Тимко: з кількома хлопцями він роздобув коней і крадькома подавсь одного ранку до батька, що стояв, за Тимковими відомостями, щось тільки за милю від міста.

Повернувся Тимко надвечір такий веселий і життєрадісний, що дід ледве примусив себе спитати суворо й погрозливо:

— Ну, знов цілий день волочився?..

— До батька їздив!..

— Що?.. Що ти кажеш? — схвильовано запитали Оксана й баба Ївга.

— Їздив до батька. То, виходить, зовсім не він. То якийсь другий козак!.. А всі кажуть — Богун. І сам він себе Богуном називає. А як довідався, що я Богуненко — дуже зрадів: казав, що я зовсім, ну зовсім такий, як батько… І ще казав, що таких, як він — Богунів, — тепер сила-силенна по всій Україні! А що справжній Богун тепер справді гетьман і справді стоїть з усім військом під Білою Церквою.

— А може, збрехав той козак?.. Може, не знає? — запитала Оксана.

— Не знає!.. Та він сам із батьком під Берестечком був і греблі через ГІляшову гатив!..

— Які греблі?..

Тимко, плутаючись від захоплення, довго розповіда про відступ козацького війська.

Оксана слухала, розпитувала, але раптом немовб отруєна стріла вдарила їй у серце:

«А що як і той гетьман такий самий, несправжній, я і козак, що його бачив Тимко?»

І так отруїла ця думка змучене Оксанине серце, та кою пекучо нестерпною здалася непевність, незрозумілісті неясність усього, що було Оксані відомо про Богуна, та кими страшними були наступні дні й ночі, що Оксана н могла вже далі терпіти й сама запропонувала Олені йті вдвох на прощу до Києва:

«Може, дорогою про щось певніше довідаюся, може справді Іван у Білій Церкві?» — гадала Оксана і вже н могла чекати жодного дня, не розуміла й не слухала дідових і бабиних застережень.

Найупертіше відраджував дід Андрій. Він казав, що по шляхах тепер неспокійно, що тільки-но цими днями на скочив на Липовець чамбул татарський, що, нарешті, й гріх перед богом і чоловіком без потреби наражатися й небезпеку.

Але ніщо вже не могло затримати Оксану. Другого я дня вирушили вони з Оленою вкупі з юрбою інших про чан.

Перший день Оксана нічого не помічала, нічого не від чувала, крім заспокоєння і радості, що в неї вже є мета що вже не буде нестерпних мук, безсонних ночей.

Увечері в придорожній корчмі, дуже стомлена, вонг швидко заснула й міцно спала всю ніч.

На ранок, коли прочани знову рушили в далеку дорогз зеленим свіжим від срібної роси шляхом, Оксана відчула таку бадьорість, таку весняну безмежну радість, що страпг не недавнє минуле здалося їй напівзабутим, далеким сном з насолодою ступала вона босими ногами по зелені, траві, глибоко вбирала в себе свіже повітря безкраїх полів і мріяла, мріяла… І очі її тепер були такі ж глибокі, такі спокійні й світлі, як неосяжна глибінь блакитного неба..

Ночувати спинилися в якомусь селі. Оксані снилася втеча з Підгорецького замка, місячна ніч, швидкі, як вітер, озацькі коні…

Вона прокинулась, немовби хтось легенько її штовхнув.

У хаті було повно диму.

— Пожежа! — закричала Оксана. — Пожежа!..

Вибігла в сіни, потім надвір… Було світло немов удень: горіли сусідні хати, клуні. Ревла худоба, десь перелякано скрикували й немовби стогнали люди…

У дворі, як і в хаті, теж не було нікого.

— Пожежа! — скрикнула знову Оксана й вихопилася через перелаз на вулицю.

Яскраво сліпучим снопом спалахнула стріха сусідньої хати.

На вулиці просто перед Оксаною стояв вершник у кожусі й татарській кучмі…

В одну мить підхопив він зомлілу Оксану, поклав поперек сідла й помчав крізь полум’я й дим.

15

Важкий камінь лежав Богунові на серці, коли козацькі полки вирушали з-під Берестечка…

Богун знав, що жодною силою не можна було запобігти того, що сталося, він намагався думати про майбутнє — про відступ і дальшу боротьбу з ворогом, але страшна різанина весь час стояла перед очима, й пекучий жаль стискував йому серце.

Він певний був, що дід Панас, і Максим, і Кремезний загинули, а все ж чомусь поглядав на козацькі шереги, чи не побачить де діда, хлопця або хазяїна мавп.

І те, що їх не було, як не було доброї половини його полку, як не було всієї піхоти й армати козацької,— хвилинами розпалювало Богунові в грудях таку лють, що він був би щасливий, якби можна було повернутися й загинути в нерівному бою. "

Але треба було відступати…

«Добре, добре! — думав Богун, стискуючи острогами коня. — Будемо відступати… Але чекайте, кляті пани, підготуємо вам таку зустріч, що аж небо'здригнеться…»

Ще під Збаражем ухвалено було головним козацьким силам під Гладким і Джеджелієм поспішати на Білу Церкву й стягати туди всіх, хто здатний носити зброю, Богунові ж звернути на Брацлавщину, на Поділля — підняти людність, приготувати пограниччя до оборони, зібрати нові полки й потім приєднатися з ними до головних козацьких сил.

Від Меджибожа рушило все військо козацьке, на Костянтинів. Богун же подався на південь і за два дні був уже в Брацлаві.

Щодня приєднувалися до нього нові селянські загони, людність присягалася краще померти, ніж піддатися під панську кормигу. Хлібороби палили на полях ще не звезені копи, руйнували й підпалювали власні оселі, гнали до війська — скотину…

— Не залишайте ляхам ні поживи, ні пристановища! — наказував Богун, і ніколи ще так швидко, з таким захватом і запеклістю не виконувала людність його наказів, як тепер.

Протягом кількох день зібралося під Богунові корогви понад шість тисяч поспільства. Він формував новоприбулих по сотнях, наказував обирати отаманів або затверджував тих, що вже були обрані, й щодня виправляв під Білу

Церкву все нові й нові відділи.

Не було містечка й села, не було закутка, куди б не долетіла звістка, що Богун формує нові полки, і всюди Богунове ім’я стало гаслом і закликом до останньої рішучої боротьби за волю…

Пересуваючися з надзвичайною швидкістю й усюди готуючи край до оборони, Богун перевів, нарешті, свій полк з лівого боку Бугу на правий і намірявся завернути на Вінницю, щоб потім іти на з’єднання з головними козацькими силами.

Він зупинився під Монастирищем — дати короткий перепочинок полкові, аж тут несподівано одержав від Джеджелія звістку, що Хмельницький у Паволочі, що з ханом він дійшов якоїсь угоди і що козацтво закликає його на чорну раду на Маслів Став.

Сумніви заворушилися Богунові в грудях. «Страшний час, ніколи ще не була Україна в такій небезпеці, як тепер…

Чи знайде ж на цей раз козацтво вірну дорогу, чи, може, знов візьме верх старшина?»

Але дивна річ: чим більше думав Богун про чорну раду, тим усе спокійніше ставало йому на серці.

Тільки тепер, після Берестечка, немовби новими очима оглядався Богун на минуле і з новою, все більшою силою прагнув майбутньої боротьби, хоч інколи й передчував, що вона буде нерівною…

«Може й загину, не подолавши, але не так, як Нечай», — думав Богун.

І раптом спогади про Нечая й про облогу Вінниці опанували його. Мов жива встала перед ним сумна, покірна постать Оксани.

Він відрядив посланця з повідомленням Джеджелієві, що за три дні вирушає на Маслів Став, а сам рушив з полком на Вінницю.

Але не пройшов він і милі, як прибігли чабани з Уманщини: десь недалеко в степах бачили кількатисячний чамбул татарський…

Це був один з тих чамбулів, що, повертаючися з-під Берестечка, брали ясир і на Вінниччині, й на Білоцерківщині, й на Уманщині.

Чуючи ввесь час про татарські напади, Богун тільки безсило стискував зуби: гадав, що чамбули вже десь далеко.

Тепер виявилося, що татари почували себе безпечно й додому не поспішали.

Богун не думав уже. ні про Вінницю, ні про Маслів Став: розшукати чамбул, погромити, помститися над ордою за зраду, визволити нещасних бранців, що може б ніколи не були в полоні, якби не ганебна козацька спілка з татарами, — тільки про це тепер трєОа було дбати..

Не гаючи ні хвилини, помчав Богун з полком у степи.

Буйні степові трави пожовкли й подекуди вигоріли під пекучим липневим сонцем. Червоними островами в чорножовтій безводній пустелі здавалися густі зарості високих степових бур’янів.

Спека й спрага мучили й козаків, і коней, але Богун протягом кількох день майже не давав їм перепочинку.

Тільки тоді, коли досвідчене око його помітило виразні ознаки того, що чамбул близько, Богун зупинився з полком у яру й чекав, пори люди й коні будуть здатні до бою.

А тим часом відрядив трьох козаків на звіди.

Вони поскидали жупани й шапки, взяли з собою тільки пістолі та черкеські кинджали й, ховаючись у густих бур’янах, подалися в степ.

Повернулися швидко.

Татари стояли не далі як за півмилі в широкій розлогій долині. Вони не сподівалися нападу й не поставили навіть сторожі.

Щоб зміркувати, з якого боку найкраще зробити напад,

Богун подався до кочовиська сам.

Воно зовсім не нагадувало військового табору: кілька сот наметів і юрт, розкиданих по долині без певиого ладу, гіри кожній юрті по кілька коней — бахметів: незграбних, низеньких, товстомордих, з густими гривами й довгими, аж до землі, хвостами, ординці в баранячих кожухах, у коротеньких легких сорочках, у високих кучмах, посередині кочовиська — барвистий намет мурзи, а трохи осторонь від нього — широкий майдан…

На майдані — між рядами незграбних гарб, під сторожею — сотні знесилених, пов’язаних міцною сирицею бранців — дівчат, жінок, дітей, парубків, підлітків…

Скільки разів з юнацтва бачив Богун цю картину!

Але тоді хижацькі чамбули приходили на Україну як вороги… Тепер же вони прийшли як спільники: тепер їх покликали самі козаки…

І він, Богун, теж їх кликав!.. Принаймні не заперечував, коли покликали інші…

Тільки кров може змити цю ганьбу!..

— Глядіть же, глядіть, хлопці: щоб ні один поганець не втік! — суворо наказував Богун, шикуючи полк до бою.

Оглянув востаннє козацькі шереги й махнув рукою…

І налетіли страшним вихором козаки, змішали й розбили на безладні розгублені купи кількатисячний чамбул татарський… На всій широкій рівнині закипіла страшна різанина.

Богун запекло кидався в найнебезпечніші місця, рубав і колов без жалю, без милосердя, жадаючи тільки помсти й крові…

І навіть тоді, коли скривавлені, порубані трупи татарські й козацькі густо вкрили долину, а рештки ординців почали кидати зброю, — він не спиняв розлютованих козаків.

Сп’янілий від крові, в скривавленому пошматованому жупані, стояв він коло намету мурзи й диким нелюдським поглядом дивився на бойовисько…

А визволені з полону бранці підходили до нього щасливими юрбами, низько вклонялися й дякували за визволення.

Дівчата, парубки, підлітки дивилися на нього вдячними поглядами й дивувалися, що він такий суворий, похмурий, навіть страшний…

Матері показували на нього маленьким дітям і шепотіли:

— Дивися… Дивися… Запам’ятай: це полковник Богун…

А діти лякалися, одверталися, пла'кали… І дивно лунав їхній плач у той час, коли всюди чутно було радісний гомін…

Тільки в одному місці люди, здавалося, зовсім не раділи.

З самого краю майдану, де татари були стерегли ясир, похмуро стояв невеликий натовп… У цьому місці під час бою ординці відборонялися найзапекліше: козакам навіть довелося взятися до вогнепальної зброї.

І сталося, що куля козацька вдарила просто в серце якійсь молодій жінці-бранці.

Здавалося здалеку, що жінка спить… Але на грудях їй червоніли криваві плями…

Богун, проходячи табором, підійшов до натовпу. Люди розступилися перед полковником, і він глянув мертвій в обличчя.

І раптом, ніби захищаючись від незримого ворога, звів руки, здригнувся всім тілом і простогнав: «Оксано!..»

Другого дня полк вирушив на північ, на Білу Церкву.

Щоб не спізнитися на чорну раду, Богун з кількома сотня ми подався вперед.

Розмірно били копита об тверду, спраглу землю. Суворі й мовчазні похитувалися в кульбаках вершники.

Суворо дивився Богун уперед…

Десь далеко — в мертвій чорно-жовтій пустелі спаленого сонцем степу — скиглила чайка…





ОЛЕКСАНДР СОКОЛОВСЬКИЙ

Олександр Олександрович Соколовський належить до числа українських романістів-істориків. Поряд з іншими письменниками (Г. Бабенком, П. Панчем, Н. Рибаком, Ю. Смоличем, Іваном Ле, Зінаїдою Тулуб) він плідно працював на ниві української радянської історичної прози і вніс цінний вклад у розробку її нових методологічних підвалин. Кращі його твори становили вершину розвитку нашої історичної романістики 20 — першої половини 30-х років, вони й зараз користуються успіхом серед широких читацьких мас.

О. Соколовський народився 1896 року в м. Конотопі у сім’ї дрібного урядовця. Ще під час навчання в Чернігівській гімназії (1904–1914) багато читав, захоплювався політичною діяльністю і художньою літературою — відвідував відомі «суботи» Михайла Коцюбинського, що й визначило його майбутню долю. Вступивши на юридичний факультет Київського університету, разом з передовими студентами розповсюджував прокламації, спрямовані проти імперіалістичної війни. За це був засуджений (19 1 5) на п’ять років каторги. Але ні тюрма, ні жорстока кара не зламали бунтівливої, волі юнака. Визволений Жовтневою революцією з каторги, Соколовський бере активну участь у боротьбі за утвердження її завоювань на Україні. Доводиться йому побувати також у катівнях гетьмана Скоропадського. Потім, уже після закінчення громадянської війни, він працює в різних радянських установах (Товариство Політкаторжав, Київський історичний музей), водночас займаючись художньою творчістю та перекладацькою роботою.

Почав писати Соколовський ще до революції, переважно поезії, зразу визначаючись як співець громадянський. Уболівання за долю батьківщини, несхитна віра в перемогу добра над злом — цими мотивами перейнятий один з перших творів молодого поета — «Вже рік пройшов». Показово, що цей вірш був опублікований у березні 1918 року, тобто в час панування на Україні німецько-кайзерівських окупантів та їх буржуазно-націоналістичних прислужників. Звертаніючись до рідного народу, автор з болем у серці говорить, що від повалення царизму минув уже рік, а на Україні й досі справжня воля не завойована.

Але в твоїх очах зневір'я та печалі

Немае вже: надія в них живе

І віра, що минуть усі страждання-жалі

І прийде Правди час — ясне життя нове.

І вірую, що новими шляхами

До щастя — Правди твердо йтимеш ти,

й хоч заросли шляхи колючими тернами,—

Народе мій! — ти дійдеш до мети!

Натхненне уславлення величі соціалістичної революції, нездоланної мужності й відваги тих, хто звершив її і будує новий світ — таким є ідейний пафос «Поеми одного життя» (1923) — найбільшого поетичного полотна О. Соколовського. Художньо осмислюючи в-ній недалеке минуле, автор на цьому суспільному тлі простежує драматичну долю людини, яка у грізних класових битвах виявилася нестійкою, не до кінця послідовною. Безіменний герой поеми ще «в темну ніч царату» самовіддано боровся за інтереси працюючих, зазнав переслідувань, в’язниць, каторги, але, коли вибухнула Жовтнева революція, коли повсталі народні маси почали нещадну розправу з своїми гнобителями, він злякався крові, «терору страшного», піддався манливим спокусам особистого щастя, шукаючи чогось «невинного, безгрішного, святого», пішов у стан ворогів держави трудящих — і марно загинув.

Поет болісно переживає, щиро шкодує за тим, що так безглуздо й ганебно закінчив життя колишній його товариш-революціонер, але пекучий жаль і скорбота не розслаблюють йому серця, не засліплюють свідомості: він, активний радянський громадянин, рішуче засуджує політичне ренегатство, класову невизначеність і непослідовність. Цей осуд ясно лунає впродовж усієї поеми, особливо в її заключній строфі:

На широкому, на розлогому полі —

Там, де Дніпро повертає на схід,

Помірялись білі з червоними

У жорстокій кривавій битві… %

Білий змій був на смерть поранений,

А Червоний Лицар од бою виріс…

Багато червоних у змаганні загинуло,

Але ти? Скажи мені: ти?

Ті умерли під прапором рідним,

Ті — боролись за діло святе…

А ти… Допоміг Змієві Білому

Змагатися зайвий день.

Чільне місце в художній спадщині О. Соколовського посідають твори, в яких висвітлюється «родословна» сбціалістичної революції, зокрема історія народовольського руху 70— 80-х років. До цієї теми він звернувся слідом за закінченням «Поеми одного життя», про що свідчить сюжетний вірш «Народовольці» (1925).

Цей твір, написаний у формі листа поета до знайомої, цікавий тим, що в ньому О. Соколовський виявив вірне розуміння історичного значення діяльності революційних народників та спадкоємного зв'язку між цією неповторною сторінкою визвольної боротьби в Росіїі перемогою Жовтня, боротьбою радянського народу за соціалізм.

Автор підкреслює, що Софія Перовська, Андрій Желябов, Степан Халтурін, Микола Кибальчич та інші народовольці, страчені царськими катами, живуть у пам'яті народних мас. Вони мужньо загинули, але

Їх велич, порив —

Волю їх

Ми відчуваємо, товариші, щоденно.



І житимуть вони

Повік


В серцях усіх,

Щ о борються

За долто поневолених,

У лавах тих,

Чий проводир,

Чий керовничий — Ленін.

Роман, який згадується в «Народовольцях», вийшов через три роки (1928) у видавництві Всеукраїнської ради товариства політкаторжан та засланців під назвою «Перші хоробрі». Він був відзначений другою премією на конкурсі юнацьких романів та повістей ДВУ і в наступному році (1929) перекладений на російську мову.

Слідом за цим у тому ж видавництві виходять романи О. Соколовського «Нова зброя» (1932), «Роковані на смерть» (1933), «Бунтарі» (1934). Письменник об’єднує «Перших хоробрих» та «Н ову зброю» і видає їх під спільною назвою «Герої змов» (1934).

В перелічених творах О. Соколовського розкрита в основних своїх рнсах і виявах історія революційного народництва. Тут ми бачимо і кількарічний звитяжний герць народовольців з царським троном та його посіпаками, і так звану «чигиринську змову», і наростання опозиційного руху серед петербурзького студентства, невдалу спробу підпільної групи на чолі з Петром Шевирьовим та Олександром Ульяновим забити царя Олександра III.

Найповніше освітлена Соколовським діяльність «Народної волі», якій присвячені «Перші хоробрі» та «Н ова зброя».

Необхідно визначити, що — в трактуванні історичних подій та постатей Олександр Соколовський керується ленінською оцінкою «старого народництва», хоча йому й не до кінця щастить утвердити цю оцінку з потрібною сюжетно-психологічною переконливістю і художньою силою. Конкретніше мова про це буде далі.

В романі «Перші хоробрі» послідовно розгорнута діяльність «Народної волі» до 3 березня 1881— до дня розправи царизму над п’ятьма народовольцями після вбивства Олександра II. Письменник детально показує підготовку цього вбивства, кількаразове полювання на царя (замах Соловйова, вибух під залізницею, під Зимнім), форми і прийоми роботи терористів, їх поразки й перемоги. Ромйн закінчується епізодом страти А. Желябова, С. Перовської, М. Кибальчича, Т. Михайлова, Рисакова. Незважаючи на таку трагічну розв’язку, кінцівка твору звучить оптимістично. Не вдалося Макару Зорянчуку врятувати засуджених товаришів, коли везли їх на страту.

Вони загинули, а він залишився самотнім. Але велике горе не штовхає його в безнадійну розпуку, професійний революціонер-боєць не хилить голови.

В романі «Нова зброя» він через якийсь час знаходить нових бойових товаришів, і виконком «Народної волі» знову відновлює свою діяльність.

Правда, це вже початок кінця. Уряд, перейшовши в наступ, вдається до нових, гнучкіших, придуманих жандармським капітаном Судейкіним, методів боротьби проти революціонерів — до «внутрішнього освітлення», тобто засилки в їх організації, своїх агентів. Почалась підла дегаєвщина. Але і в цих винятково тяжких умовах народовольці не складають зброї, не відступають, не обороняються, а наступають. Роман завершується листом (16 грудня 1883 р.) виконавчого комітету «Народної волі» до обер-прокурора святішого синоду Побєдоносцева, в якому герої змов з радістю і гордістю сповіщають автора коронаційного маніфеста Олександра III про те, що його ставленика — інспектора секретної поліції Судейкіна забито.

Тему народовольського руху автор розробляє широко й багатопланово. Не обмежуючись висвітленням подій у самому Петербурзі, він час від часу перекидає своїх героїв до інших визначніших революційних центрів — Москви, Києва, Харкова, Одеси. Значна увага в обох романах приділена зокрема відображенню діяльності київських народників. Письменник показує, що київські народовольці підтримують зв'язки з робітниками, особливо з арсенальцями, проводять з ними збори, мітинги, задумують знищити лютого ката робітників, завідуючого арсенальськими майстернями полковника Коробкова. На зборах, що відбуваються в Голосіївському лісі, присутній і Макар Зорянчук, як й приїхав з Петербурга. Робітниюи-арсенальці Микола Гнатенко, Микита Левченко, брати Івичевнчі допомагають, хоча й невдало, визволити заарештованого Осинського, вступають у сутичку з жандармами Судейкіна (Гнат та Іван Івичевичі гинуть).

Взагалі питання про ставлення народовольців до робітничого класу займає відчутне місце в обох романах і розв'язується воно письменником історично правдиво. Соколовський підкреслює, що індивідуальний терор, яким захоплювалась «Народна воля», гальмував розвиток масового визвольного руху, часто відривав революціонерів від основного революційного середовища — робітничого класу, марнував їх енергію, досвід або й життя. Так, увійшовши до «Народної волі», Степан Халтурін, Макар Зорянчук, які довгий час працювали серед робітників Петербурга і Києва, змушені були повністю віддатися полюванню на царя, Стрельникова, Судейкіна та інших катів народу і майже порвали свої попередні зв'язки з робітниками. Значна частина народовольців щиро прагне піти в робітничу масу, але належність до організації, азарт, самого герцю з царським троном стримує їх і змушує задарма тратити силу.

В романі «Нова зброя» виразно й вірно показано дегаєвщину — це ганебне явище з історії народовольського руху, розкрито його соціально-побутове коріння, політичну суть, наслідки і боротьбу народовольців проти нього. Письменник всебічно освітлює підлу, кар’єристичну душу артилерійського штабс-капітана в відставці Сергія Дегаєва, який допомагав царській охранці розправлятися з революціонерами. З волі Сави Златопольського Макар Зорянчук в ролі лакея потрапляє до «революційної» родини Дегаєвих і незабаром відчуває, що в ньому з кожним днем виростає внутрішня огида до неї: все тут — і обладнання, і люди, і етикет, і взаємини — якесь мертвотне, холодне, штучне, награне — суто міщанське. А сам Сергій Петрович боягуз (деталь: коли сестра Ліза несподівано відчинила двері, цей «революціонер» раптом «перелякано підхопився і зблід як мертвяк»).

Вивчивши «революційну» родину Дегаєвих, Зорянчук душею відчуває, що виконком марно поклада надії на те, що Сергій Петрович допоможе знищити Судейкіна. Коли ж виявляється, що на день захоплення жандармерією народовольської динамітної майстерні Дегаєв нагло зник з Петербурга, у Зорянчука пробуджується нова підозра — Сергій Дегаєв, мабуть, зрадник, це він видав майстерню Судейкіну. Але дегаєвщина не так легко викривається, а тим більше — викорінюється. Минає ще ряд подій, поки виконкому нарешті вдається викрити зрадництво Дегаєва, а потім силоміць змусити Сергія Петровича взяти участь у вбивстві Судейкіна.

Розмотуючи складний клубок терористичної діяльності народовольців, Соколовський висвітлює прийоми їх конспірації, обдурювання ними численних шпигів секретної поліції тощо. Досвідченими конспіраторами постають Олександр Михайлов, Софія Перовська, Андрій Желябов, Сава Златопольський, Макар Зорянчук. Влучно підкреслено кмітливість, спостережливість, витримку і спокій бувалого підпільника Зорянчука в такому епізоді: йдучи вулицею Петербурга, Макар по самій тіні, що лягла на дорогу, неждано для себе пізнав київського знайомого революціонера Василя Конашевича, але жодним рухом, словом не видає свого хвилювання, не звертається до друга, доки не переконується, що їм не загрожує небезпека.

Романи «Перші хоробрі» та «Нова зброя» пройняті революційною романтикою, вони утверджують красу героїчного подвигу в ім’я торжества правди на землі, прищеплюють почуття гуманізму, колективізму, інтернаціоналізму. Позитивні герої цих творів О. Михайлов, А. Желябов, С. Перовська, Т. Михайлов, М. Кибальчич, С. Халтурін, Г. Гриневицький, Г. Лопатін, С. Златопольський, М. Желваков, М. Зорянчук та багато інших, при всій відмінності їх натур, темпераментів, рівнів розвитку та політичного гарту, усі мають спільні риси — безмежну відданість справі боротьби проти царського трону, стійкість, незламність, окриленість, почуття власної сили. Вони не знають страху, розпачу, їх не лякають муки, каторга, навіть шибениця, їхні молоді палкі серця горять жадобою розправи над ворогами народу, жадобою подвигу в ім’я благородної справи, справедливості. Пригадавши картини риття підкопу під залізницю з будинку Сухорукова, виготовлення динаміту, підготовки та здійснення вбивства Стрельникова, Олександра II, Судейкіна, вибуху в Зимовому та інших виняткого напружених і рискованих операцій, ми повною мірою збагнемо, відчуємо безприкладний героїзм і мужність народовольців. Тут нема тих, хто хитрує, вагається, ухиляється від смертельної боротьби, тут усі буквально рвуться до неї, як до своєї стихії. Правда, серед терористів виявляються окремі боягузи і зрадники (Гольдберг, Рисаков), але не вони характеризують народовольський рух як історичне явище, позначене високою громадянською доблестю.»

Герої змов, підкреслює письменник, іноді перебільшують свою суспільну роль, свої сили й можливості, але це самоперебільшення надихає їх, збуджує світлі громадянські почуття, множить віру в перемогу і додає енергії для рішучих дій. Народовольці тісно зв’язані між собою почуттям дружби, товариства, взаємоповаги і взаємови ручки. Їх єднає не тільки особиста дружба, особисті симпатії чи любов (Ж елябов — Перовська), але — і насамперед — спільність суспільних поглядів, громадських поривань та ідеалів, спільна боротьба. Вони нікому не прощають боягузтва, егоїзму, зради і карають за це як можуть. Промовиста деталь: уже під шибеницею, назавжди прощаючись, Софія Перовська гаряче поцілувала, Желябова, Кибальчича, Михайлова, але й не глянула на Рисакова, який, сподіваючись врятуватися від смерті, на слідстві розкрив усі карти підпільної організації і, отже, став зрадником.

Олександр Соколовський закоханий у своїх героїв, і ця безконтрольна закоханість завдала шкоди романам «Перші хоробрі» та «Нова зброя». Народовольці в них показані некритично, однобоко, дещо зреалізовані. А втор не висвітлив пороків теоретичних настанов «Народної волі», недостатньо викрив шкідливість, згубність її тактичних принципів, а діяльність і твори Михайловського занадто переоцінив.

Дещо перебільшено революційні заслуги С. Златопольського та В. Осинського.

Нахил романіста до некритичного, однобокого зображення народництва відчутний також у повісті «Бунтарі». Темою цього твору стала невдала спроба так званих «південних бунтарів» підняти в Чигиринському повіті селянський бунт. У повісті, власне, нема послідовно, в хронологічному порядку, розгорнутої історії «чигиринської змови». Перед читачем проходять тільки картини перебування в Лук’янівській в’язниці головних героїв і фундаторів цієї змови Я. Стефановича, Л. Дейча, І. Бохановського та визволення їх М. Фроленком і В. Осинським, отже, головні сюжетні події відбуваються вже після «чигиринської справи» — після арешту Стефановича, Дейча, Бохановського.

Незважаючи на це, в повісті досить повно і колоритно розкрита «чигиринська змова». І не тільки вона, а й низка інших історичних подій того часу. Для цього письменник скористувався рядом композиційних засобів. Валер’ян Осинський у своїх листах сповіщає Дейчу про «процес 193-х», збройний опір І. Ковальського в Одесі. З газетних вирізок, переданих Осинським, Дейч дізнається про замах В. Засулич на петербурзького градоначальника Трепова, про суд над революціонеркою і з уст лук’янівського наглядача Пономаренка — про замах у Києві на товариша прокурора Котляревського. Історія ж «чигиринського бунту» стисло викладена в листах Стефановича товаришам на волю, арешт «бунтарів» у селі Талалаївці на Роменщині — в формі марення Дейча.

Шевченківськими прийомами і образами О. Соколовський малює життя українського села після реформи 1861 року і цим викриває облудність буржуазно-націоналістичної теорії безбуржуазності українського народу. З і своїми страшними соціальними контрастами це село постає в уяві Дейча: «Та ось вона яка, ця «поетична ідилія», «безжурного» сільського життя!.. Ось вони «біленькі хатки» й «вишневі садочки», оспівані письменниками на тисячу ладів!..

Страшними привидами ходять голодні, виснажені, «чорніші чорної землі» селяни… Працюють по чотирнадцять-шістнадцять годин на добу — і влітку, і восени, і зимою — однаково: ще з весни, щоб доживати якось «до нового», сплатити податки тощо, підряджаються до сусідньої гуральні за п’ятнадцять-вісімнадцять карбованців на цілу осінь і зиму…

Страшна, безпросвітна, каторжна праця…

А навколо нужденних селянських нив і садиб зеленіють безмежні поміщицькі лани, міцними фортецями стоять мальовані панські будинки, фольварки, димлять цукроварні й гуральні, плетуть своє хитромудре в'язке павутиння глитаї-павуки, видушує податки поліція, курить задушливим дурманом сільський піп…»

Неволя і неправда у «вільному» післяреформеному селі штовхають Дейча, Стефановича, Бохановського та сотні подібних до них чесних інтелігентів шукати шляхів для знищення темряви і поміщицько-куркульського панування в селі. Але знайти ці шляхи не так легко. Міські інтелігенти не знають селянства, не знають, як підійти до нього, як підняти його на бунт. Так починається народницький маскарад «ходіння в нарбд», переданий в повісті також через спогади-марення Дейча.

«Бунтарі» — твір гостро психологічний. На відміну від «Героїв змов» у ньому майже відсутні пригодницькі сюжетні ходи, мало захоплюючої, сюжетно напруженої дії. Вся увага письменника спрямована на внутрішній світ його героїв, особливо Льва Дейча, але поглиблений психологізм не пошкодив повісті: вона читається з величезним інтересом, бо позитивні герої, що діють у ній, дуже привабливі, інтелектуально багаті людські індивідуальності.

У роздумах, спогадах, снах Дейча відбивається його чесне, пройняте щирим прагненням служити народові життя, його добра, людяна, хоч інколи занадто інтелігентна, вразлива, здатна «переключатися» на різко відмінні психічні регістри душа.

Зібранішим, міцнішим вимальовується Яків Стефанович, хоча в повісті йому приділено уваги менше, ніж Дейчу. Зовсім за рамками твору залишився третій учасник «чигиринського бунту» Іван Бохановський.

Чи не найсимпатичнішим вийшов у повісті Михайло Фроленко — загартований революціонер і досвідчений конспіратор. Його боротьба за організацію втечі «південних бунтарів» з тюрми позначена справжнім героїзмом. Він, винахідливий і сміливий, викликає щире захоплення в Дейча і Стефановича, служить для них високим повчальним зразком. Фроленко дуже подобається і читачеві: блискуче виконуючи найрискованіші операції, він не удає з себе героя, якому невідомі труднощі, страх та інші людські слабості.

Дейча і Стефановича захоплює молодий робітник Давиденко, який потрапив до в’язниці за участь у переховуванні друкарні. Рішучий, мужній, цей вісімнадцятирічний юнак не падає духом. Наперекір встановленим порядкам, він лункою піснею «Есть на Волге утес» будить цвинтарну тишу тюрми і наснажує душі арештантів бадьорим, войовничим настроєм. Давиденко не тільки підкупляє наглядача, але й рішуче попереджує його: якщо він, Пономаренко, і надалі суворо поводитиметься з в’язнями, то буде відлупцьований лук'янівськими босяками. Образи Фроленка і Давиденка надають повісті «Бунтарі» героїчно піднесеного духу, утверджують красу революційної романтики, мужності, витривалості. Через них О. Соколовський наголосив на необхідності поєднання революційної інтелігенції з робітничим Класом, на тому поєднанні, яке стало фактом пізніше — в третій період визвольного руху в Росії.

Сюжетні події роману «Роковані на смерть» відбуваються у Петербурзі через три роки після розгрому «Народної волі» і передають історію підготовки революційною підпільною організацією вбивства Олександра III та страту-царизмом її п’яти найвизначніших представників— Шевирьова, Ульянова, Осипова, Андрєюшкіна, Генералова (8 травня 1887). У ньому з тонким відчуттям історичної дійсності показана та задушлива атмосфера, та тяжка обстановка, яка склалася в середині 80-х років і сама штовхала революційно настроєну молодь до терору.

В умовах розгулу білого терору, шпигунства, спаду революційноїхвилі й громадської активності, навіть передова студентська молодь деморалізується, в її гарячих головах бродять, як примари, різні думки та настрої.

Енергійний, діяльний Петро Шевирьов, який досі активно працював у різних студентських гуртках та організаціях, приходить до болючого для самого себе висновку: зараз займатися революційновиховною роботою не час, неможливо. До його думки схиляється і студент-поляк Юзеф Лукашевич, який, хоча й читав твори Маркса й Енгельса, але подібно до свого друга Шевирьова, соціал-демократом не став. Обидва вони вирішують, що справжні борці повинні зараз на білий терор самодержавства відповісти нещадним червоним терором. Закоханого в науку Олександра Ульянова, як і сина незаможного донського козака студента Василя Генералова та соціалдемократично настроєного Говорюхіна, пориває до пропагандистської роботи серед робітників, а гарячкуватий студент-кубанець Андреюшкін марить бунтами і погромами.

Усіх цих людей, різних поглядів та орієнтацій, Шевирьов об’єднує в терористичну групу, яка ставить перед собою завдання розправитися з царем. Вона посилено готує свій терористичний акт, але охранці вдається заздалегідь викрити її і знищити.

Герої роману, як і раніш розглянутих творів О. Соколовського про народництво, відзначаються високо розвиненими громадськими почуттями, здатністю поступитись власними інтересами в ім’я суспільних справ, самовідданістю й особистою мужністю в боротьбі за волю.

За винятком трьох боягузів — Канчера, Гаркуна, Волохова, які видали поліції таємниці, групи, — всі молоді революціонери і на слідстві, і під шибеницею поводяться стійко, твердо. Навіть пригнічений негідним вчинком трьох зрадників, провалом організації, вимучений тяжкою недугою Петро Ш евирьов, дивлячись на спокійного, мужнього Сашу Ульянова, знаходить у собі сили, щоб гордо прийняти смерть, не показати ворогам своєї пекучої душевної муки.

Однак при всіх цих високих морально-політичних якостях молоді революціонери, показує автор, приречені. Не вдалось їм підняти і донести до перемоги над царатом гордий, але неприйнятний для народу прапор «Народної волі». Одірвані від трудящих, вони й самі передчувають свою поразку, свою неминучу загибель. І в цьому історична правда, історична гакономірність, вірно передана письменником. Уже в кінці твору, ставши після від’їзду Шевирьова в Крим керівником терористичної групи, Олександр Ульянов самокритично оглядає пройдений організацією шлях і усвідомлює її основну помилку — ізольованість, одірваність від робітничого середовища; на жаль, обставини боротьби і час не дозволяють виправити цієї помилки.

Романи й повісті О. Соколовського «Перші хоробрі», «Нова зброя», «Бунтарі», «Роковані на смерть», як уже зазначалося, мають деякі ідейно-мистецькі вади, проте загалом вони належать до кращих надбань української історичної прози довоєнного періоду. В них, написаних у революційно-романтичному плані, читач знайде багато правдиво відтворених позитивних рис народницького руху 70—80-х років.




Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка