Частина перша



Сторінка2/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.42 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

4

Трохи осторонь від замкового мосту з обох боків широкої вулиці розташовано було приміщення для челяді, частину касарень, стайні, шопи, возовні, клуні та інші будівлі великого замкового господарства.

За цими будівлями йшли крамнички, шинки, ятки, а далі вже починалося місто.

Максим жив не в самому замку, а в одному з приміщень для стайничих. Це значно полегшувало втечу, бо ввечері можна було вийти до міста, не викликаючи нічиєї підозри.

Гострокіл, що оточував місто, був не всюди однакової височини. Перелізти вночі через нього було досить легко, тим більше що вартові в спокійний час стояли переважно коло міських брам.

Перед вечором Максим востаннє походив коло коней, нагодував собаку Вовка, — якого дуже любив, потім пішов під замок на умовлене місце — попрощатися з сестрою.

Вовк ув’язався за ним. Це був чималий сірий, кудлатий, дуже лютий собака. Ще маленьким щенятком Максим знайшов його й вигодував. З того часу Вовк слухався Максима й інколи навіть лащився до нього зовсім не пововчи.

«Чи не взяти б Вовка з собою?» — ворухнулася думка, але зараз же й згасла.

— С-сюди, щоб тебе собаки з’їли! — з несподіваною для самого себе злістю крикнув Максим.

Вовк завищав і втік.

Олена прощатись не вийшла; прибігла сама Варка, то на одну хвилинку — пані Гризельда щось трохи захворіла, й усіх покоївок заганяли так, що аж у голові гуло.

— У… бісові душі! — заскреготів зубами Максим, вродливе обличчя його стало страшне від люті. Одна тільки й була у Максима Олена, — Матері він не пам’ятав, — батько помер уже тому кілька років.

Змалку покуштував Максим панської ласки — штурханів, різок, а як підріс — і канчуків. Скільки пам'ятав себе, — ввесь час тяжка остогидла робота, знущання й цілковита залежність од панів і наглядачів.

Якби не сестра, не Олена — з її теплою рідною ласкою — чи витримав би Максим цей жах, це рабське життя?..

І ось тепер, коли доводиться йти світ за очі, коли треба чи не навіки покидати Олену, — не можна навіть глянути на неї востаннє.

— Ну, годі, годі, Максиме! — заспішила Варка, побачивши, що хлопець немов скам’янів. — Ось тобі Оленине благословення.

Вона наділа на шию. Максимові мідного хрестика.

— Хай тобі господь помагає… Та ще казала Олена, щоб узяв кожуха. Безпремінно, — ночі холодні…

— Візьму, — бовкнув Максим і збрехав: важко й не безпечніше, ніж у свитці.

— Ну, прощай, треба бігти, — прошепотіла Варка й одвернулася.

Максим довго дививсь їй услід.

Потім, коли Варчина біла сорочка востаннє майнула коло замкових воріт, пішов лаштуватися в дорогу.

Смеркалося. В приміщенні для стайничих — довгій брудній і вогкій касарні — було майже зовсім темно, коли Максим підперезався потугіше, накинув на плечі свиту й поклав за пазуху невеличкий клуночок з їжею.

За халяву засунув кіску, поруч із нею вмістилася ложка. В другу халяву Максим поклав у окремій ганчірці трутник і кресало з кількома кремінцями.

— Ну, здається, все, — ворухнув хлопець губами. І раптом вагання опанувало його. — А може, зостатися? Може, все якось обійдеться? Та й куди втечеш? Однаково де пропадати, — чи тут чи там…

Максим уявив собі страшний непроглядний ліс; чорний осінній степ…

Жах стиснув йому серце. Руки безсило звикли. Він безпорадно оглянув касарню й зупинився поглядом на юрбі челяді, що грала в кості в кутку, коло каганця.

— Ех, біс його батькові! Смали на всі! — голосно скрикнув хтось із грачів, і цей крик наче протверезив

Максима. Він похапцем перехрестився й не оглядаючись вийшов надвір.

Починав накрапати дощ. Хоч він зараз же й перестав, але Максимові було й того досить:

— Добра признака…

До гостроколу, що оточував Лубни, Максим дійшов без перешкод: тільки коло замка ще вештався дехто з жовнірства й челяді, а в самому місті вже всі спали, й лише де-не-де в осіннім тумані блимав самотній вогник.

«Ну, в полі можна буде й біжком, — подумав Максим, перелізши через гострокіл і повертаючи на Переяславський шлях. — Тільки от повз кладовище треба проходити: як не йтимеш тихо й поважно, як бігтимеш, та ще, боронь боже, оглядатимешся, — може бути погано…»

Відьом Максим боявся не дуже; відьму треба тільки перехрестити вміючи, а от коли вовкулака ув’яжеться, — тоді капут…

Ніч була не дуже темна. Від кладовища війнуло якимсь холодком… Якісь білі плями танули над могилами.

— Господи, господи, Сусе Христе, — зашепотів Максим, силкуючись пригадати хоч якоїсь молитви.

Але окремі слова ніяк не в’язалися докупи, а ноги якось самі собою починали ступати швидше.,

— Ні, так не можна! — стиснув зуби Максим, вийняв ножа з халяви й, зробивши над собою зусилля, пригадав і пошепки почав проказувати «Отче наш».

Знайомі слова молитви його заспокоїли.

Кладовище залишилося позаду. Максим хотів був уже прискорити крок, аж раптом виразно почув, що ззаду його хтось наздоганяє.

«Тікати! — майнуло в свідомості. — Наздожене!» — тьохнуло серце.

І в ту ж мить щось страшне, кудлате й вогке кинулося на хлопця, штовхнуло в груди й одскочило.

— Гав, гав, гав! — радісно гавкав і верещав кудлатий Вовк, підплигував, бруднив своїми шорсткими, волохатими лапами груди й плечі Максимові й усе намагався лизнути йому обличчя.

— Та відчепися ти, щоб ти стерявся! — штовхнув його ногою Максим.

Але Вовк ще довго не міг заспокоїтись і гасав наче скажений.

З Вовком біглося куди веселіше.

Темний, широкий, грязький шлях уже не здавався таким таємничим і страшним. Тільки до придорожніх верб

Максим ніяк не міг звикнути…

«Треба бігти чимдуж на захід», — докладнішого плану в Максима не було.

Він не уявляв, чи багато вже пройшло ночі, — почував тільки, що дуже боліли ноги й плечі, що серце немов хотіло вирватися з грудей, що дихати було важко.

Але він усе біг, намагаючись не зменшувати швидкості.

Кілька разів падав, відчув, що дуже роздряпав об щось руку, але зараз же про це забув і думав тільки, що за ніч треба відбігти якомога далі.

Ліс зустрів Максима глухим шелестом верховіть, духом гнилого осіннього листя, холодом вогких туманів, таємничими голосами нічних птахів.

Але чулися не тільки ці голоси: почувалося, що все в лісі не спить, а живе якимсь таємничим життям… І кремезні дуби, й широковіті липи, й темні переплутані кущі — здавалися живими.

І не встигав Максим пересвідчитися, що то не руки таємничих істот, а віти звичайного дерева, як знову здавалося йому, що з-за стовбура виглядає страшний лісовик, що ген за кущами біліють одіння лісових русалок…

— То ж берези, звичайні берези! — заспокоював себе

Максим, але все ж таки волосся ворушилося йому на голові, а на тілі виступав холодний циганський піт.

«Якби не Вовк — пропадати б», — чомусь спало на думку, й Максим ухопив собаку за довгу вовну на шиї й ніжно погладив: — Не одбігай так далеко, Вовчику!. Ходім, лишень, ближче до середини шляху…

Але Вовк чомусь не хотів і поривався вперед.

Раптом він зразу наїжився й загарчав.

— Апчхи! — вдарило мов з гармати над головою.

І через мить Максим уже летів наосліп крізь нетрі й кущі.

Ніколи не знаний ще страшний жах до болю стискав йому серце, затримував віддих, убезвладнював рухи…

Але Максим не піддавався йому, не падав і біг як навіжений, натикаючись на дерева й дряпаючи лице об віти.

Раптом земля наче вирвалася йому з-під ніг, він полетів у якусь прірву, боляче вдарився об щось і знепритомнів.

5

Максим став приходити до пам’яті від гострого духу горілки.

Не розплющуючи очей, він ворухнув спраглими губами, почув у роті горілку, проковтнув і, одкрив очі.

Над ним схилилося старе, подзьобане віспою обличчя з довгими сивими вусами.

— Що? Смачна? Пий, братику, пий… Ну, чого ти?.. Роззявляй ширше… Ну, тепер смокчи… Та не так же!..і

— Ех, ти!.. І козак мов козак, а пити не вмієш… Та ти сядь краще!..

Максим сів.

Вовк радісно завищав і став лащитись.

Довговусе обличчя одсунулось.

— Пити, — прошепотів Максим, і дід знову притулив йому до рота невеличке барильце.

— Чого ти тікав?..

— Злякався, думав…

— Думав, що лісовик?.. А бо ще якась гемонська сила?.. Апчхи!.. Від лісовика, братику, не втечеш… Ні… Він тебе так закрутить, так заплутає, що й незчуєшся, як пропадеш ні за нюх табаки!.. Апчхи!.. Ану, дай, лишень, мені барильце — треба трохи в горлі промочити — може і в носі не так крутитиме. Ну, й горілка ж!.. Певно й у Яреми твого такої нема.

— А звідки ви, діду, знаєте, що я з Яреминих?..

— Звідки?.. Ач, який швидкий: «Звідки»?.. Ну, а що ж ти, з того світу з ’явився, чи що?.. Хто тут під Лубнами не Яремин?.. Все Яремине, матері його ковінька, — й ліс, і земля, і бджоли, й млини, й худоба, й люди!..

— А ви, діду?

— Ого-го! Та ти, я бачу, бистрий на розум! Не діжде він, бісової душі, щоб ще й дід Панас був його… Ні, матері його ковінька, дід Панас не бидло якесь!.. Хоч і ти не бидло… Дід Панас не з таких… Було колись… Спробували колись запрягти й діда Панаса. Е, та що там казати!.. Ти он краще посунь до мене барильце. Що? не можеш? Рука болить?..

Максим справді не міг ворухнути лівою рукою, а пальці на ній мов задубіли.

— Ану, покажи… Еге-ге! Диви, вже й напухла… Болять?.. А так?.. Теж болить?.. Ану, давай ще тут давону трохи.

Максим скривився від болю.

— Та ти не кривися як середа на п’ятницю, — я тільки помацаю, чи цілі кості!.. Н у от, певно, цілі. Ти ще скажи спасибі богові, що шиї не скрутив: дивися, з якої височини тебе швиргонуло.

Вже зовсім розвиднілося, й Максим побачив, що справді яр був дуже глибокий.

Навіть не вірилося, що можна було впасти з такої височини'й не розбитися.

Дід пошпортався в своїй торбинці, вийняв кривого ножа, зідрав лико, примусив Максима випростати пальці забитої руки й швидко їх забинтував.

— Ну, тепер ось тобі лико через плече, — закладай руку й не виймай… Прийдемо до коша — побачимо…

— До якого коша?..

— До козацького!.. А ти що ж, думав, що, крім Яреми з його посіпаками, тут уже й не стрінеш нікого?.. Ні, матері його ковінька Ще не всіх, братику, запрягли в ярма: стане ще козаків і на Ярему, і на його кодло… Вставай, лишень, обтрушуйся та ходім потроху…

— А собака в тебе добрячий, — сказав дід, коли вони вже пройшли кілька кроків. — Якби не собака, навряд чи й знайшов би я тебе… Ач, яка гущавина!.. Я вже знов почав був тоді засинати, коли чую — щось виє… Вовк не вовк і не відьма: не так виводить. Ну, а коли не вовк і не відьма, то, певно, собака. Н у, думаю, матері його ковінька, все одно спати не дасть — піду побачу… Добрячий собака…

Глянь, як хвостом викручує… Та як його звати?..

— Вовк…


— А тебе?..

— Максимом.

— Т-так… Максим. У мене колись товариш був — Максим. Ти ще, певно, тоді під стіл пішки ходив… Добрий козак був той Максим… І так пропав ні за цапову душу…

Багато тоді пропало!.. Вже зовсім були ми прорвалися з Филоненком через лядське військо… Т а ти чув колинебудь про Филоненка? — раптом сердито увірвав дід і перекинув торбину на друге плече.

— Авжеж чув, діду… І про Гуню, й про Острянина, й про Богуна чув…

— Ну, що ж ти чув?..

Максим, плутаючись, почав розповідати все, що він знав про козацьке повстання 1638 року.

Дід увесь час нетерпляче смикав себе за вуса. Нарешті не втерпів.

— Ач, якого понавигадували!.. Х іба ж Острянин був на старому Дніприщі?.. Зовсім його це було!.. Щ е з-під

Жовнина уступалися під Дмитром Гунею. Ой, що то за ватажок Гуня! Та він тоді так був укріпив табір, що Потоцький би нізащо його не погромив… Ц е ж тоді ото й з Богуном трапилося: виїхав перед військо лядський ротмістр Чарнецький… Панцир на ньому залізний, кінь теж мов залізний. Виїхав і нахваляється: «Лайдаки, мовляв, ви, козаки, боягузи: ніхто проти мене не здержить!..»

А Богун — ще ж зовсім тоді молодий був — як вилетить із табору на вороному, як помчить мов скажений на того Чарнецького, як ударить на нього з усієї сили, — повалив, перекинув разом з конем!.. Е, та що згадувати?!. Кинулись ляхи й раз, і вдруге, і втретє,— не на таких напали!.. Хотіли виманити козаків з табору — почали Ярема з Чарнецьким палити околишні села, різати й мордувати люд. Ой, скільки тоді народу загинуло!.. Не жалували кляті ляхи ні жінок, ні дітей… Але Гуня тримався твердо. Нічого, що бракувало поживи й припасу, — знав Гуня, що з-за Дніпра поспішає на одсіч полковник Филоненко…

І прорвалися ми були тоді з Филоненком, тільки не в добрий час… Е, та що згадувати!.. Ти що ж? Теж, може, козакувати думаєш?..

Максим ніяково посміхнувся: картини героїчної боротьби козаків мов живі стояли йому перед очима, й таким нікчемним, таким маленьким здавався він сам собі, й чогось навіть трохи страшно було з цим говірким дідом.

А той поволі розкурював люльку й усе посмикував свого сивого вуса.

— Ну, чого ж ти нічого не кажеш? Коли тікав, певно ж, щось міркував? Чи так прикрутило, що й подумати бул ніколи?.. Ну, чим ти там прошпетився?..

Максим розповів.

— Еге-ге! Т о Ярема, певно, за тобою з собаками ганятиме!.. А я думав просто так — покозакувати заманулося… Еге-ге!.. Т о нам краще тоді трохи на північ ударитись. Покружляємо днів два, а тоді можна й до коша… Ну, ходім швидше.

Дід перекинув торбину на друге плече й швидко почимчикував ледве помітною стежкою.

Довго йшли вони, продираючись крізь непролазні нетрі, переходячи глибокі яри й злазячи на порослі столітні ми дубами гори.

Місцевість ставала все горовитіша, яруги траплялися все частіше. Раз навіть обминули високу гору, в якій дід показав Максимові темну печеру.

— Тут колись люди жили — за наших прадідів… Он дивися — Ще й досі їхня сокира валяється.

Справді, коло війстя сіріла важка обточена каменюка з діркою для держака.

— Диви, — нахилився Максим, — воно й справді сокира…

— А ти не вірив? Та я колись, матері його ковінька, сам одного такого в лісі зустрів!.. Тільки це туди далі — на північ, над самою Сулою… Вискочив на мене з печери з отакенною ломацюгою… Якби не пістоля, й не одборонитися б!.. А пострілу він злякався: зразу ж, як гадюка, зашився в кущі.

Довго ще розповідав дід про таємничі печери в лісах понад Сулою, про диких людей, про підступи й витівки нечистої сили, про скарби, закопані десь під Лубнами, й про те, як їх можна розшукати й здобути.

Максим слухав з цікавістю. Але часто думка його мимоволі летіла до замка — до сестри й Варки, до Петра…

«Чи випустив його Ярема з льоху, чи ні? Певно, випустив: шукає мене. Я краз — знайде, рудий собака!»

Максим почував себе чудово. І непролазні хащі, й яри, й переплутані стежки, й говіркий — такий рідний — дід, і осіннє сонце, що інколи просвічувало крізь іще густе, вже подекуди пожовкле листя, — все це нагадувало Максимові про одно: він вільний…

Він може йти куди хоче, робити, що забажає, може дихати вільно й не боятися ні наглядачів, ні Яреми, нікого в світі.

— І як ще можуть терпіти ті, що зосталися?… Яке нужденне, сіре, яке жахливе їхнє життя!..

Максим намагався про нього не згадувати. Але незабаром воно само нагадало про себе.

На третій день ранком, коли сонце ще не підбилося над верховіттям дерев, яр, яким потроху продиралися крізь кущі дід і Максим, поволі почав глибшати, потім стежка пішла на гору, й вони несподівано опинилися на широкому битому шляху.

— Той самий, Переяславський, — сказав дід і раптом присів. — Цить, цить: їде хтось… Ану, залазь осюди в кущі…

Шляхом від Переяслава посувалася довга валка.

Спереду їхало кілька вершників, — Максим зразу ж пізнав Яреминих гайдуків. За ними — вози, навантажені великими грудомахами граніту.

Коло кожного воза було кілька погоничів, краєм шляху теж ішли люди, в яких Максим пізнав грабарів.

Трохи позаду — верхами — ляхи-наглядачі.

Валка посувалася дуже поволі. Колеса по маточини вгрузали в розм'яклу землю. І коні, й люди, крім вершників, були дуже стомлені.

Раптом останній віз зупинився.

— Нь-ньо, ньо! — залунали похриплі голоси погоничів, але коні не рушили з місця.

— Ану, піддай! — нахилився до воза високий грабар у подраній свиті й, ставши коліном у грязь, спробував підштовхнути воза плечем.

— Ану, ще раз! — захрипів його голос.

— Ану, ра-зом! — нахилилися ще кілька погоничів, але віз стояв нерухомо.

— Ет, бидло прокляте! — захвилювався старший на глядач і кинувся з нагаєм до грабарів. Але в цю мить віз рушив.

Валка була вже зовсім близько. Максимові добре було видно й вози з гранітом, і навіть до краю знесилені обличчя грабарів і погоничів.

— То вони для княгині Гризельди каміння везуть: наказала Гризельда щоб усюди в парку були такі каменюки, от і возять аж з Переяслава, — прошепотів хлопець дідові.

Раптом валка зупинилася знову. Тепер уже треба було підштовхувати передній віз… Знову заметушилися погоничі й грабарі, знову щось зацвенькали поляки-наглядачі.

Під возом, з лівого боку, найближче до діда й Максима, напирав плечем схудлий грабар з почорнілим обличчям.

— Ану ра-зом! — хрипіли зморені голоси, й лице грабаря наливалося кров’ю, на лобі напружувалася товста жила, очі немов хотіли вискочити з орбіт.

— А ну ра-зом — пролунало чи не вдесяте, й віз, нарешті, зрушено з місця.

Але худий грабар не випростався, як його товариші, а якось кумедно скривився й присів ще нижче, потім застогнав, захитався і впав край дороги…

Кров темним струмком приснула йому з рота…

Максим зірвався на рівні ноги.

— Куди ти! — просичав дід, ухопивши його за свиту. — Допоможуть йому й без нас… Ходім лишень, далі од гріха…

І, не даючи Максимові опам’ятатися, дід потягнув його в гущавину.

6

У Вінниці, на майдані — там, де колись був старий замок, — з раннього рана рипіли вози, іржали коні, ремигали воли, лунали тисячі голосів.

Хоч снігу ще й досі не було, ярмарок зібрався куди більший, ніж минулого року.

Не кажучи вже про місцевих ремісників і міщан, про посполитих з околишніх сіл та про мовчазних чабанів з далеких степів, — були тут і галасливі верткі маленькі цигани з чорними, як воронове крило, кучерями, і євреї, й поляки, й волохи, й — навіть поважні вірменські купці з Кам’янця і з далекого Львова.

Чого-чого тільки не поназвозили вони на ярмарок!

Окремою довгою лавою стояли вози пасічників з медом і воском, трохи далі — вози з лісовим товаром: з дьогтем, смолою, поташем; ще далі — величезні гурти волів, що їх скуповувано для гданських та шлезьких купців; ще далі — різноманітні ятки з розкішними східними тканинами, з напрочуд гарними килимами, з сап’янами, з винами, з бакалією, з кінською збруєю…

З давніх-давен уславилося Поділля й Побужжя своєю торгівлею: це ж через ці краї йшли товари з турецького сходу на Львів, Краків, Замостє, Варшаву, Київ і навіть на Москву.

Отож і вінницький ярмарок, хоч і не такий був, як у славетному Кам’янці-Подільському, а все ж було тут на що подивитися, було чого й попослухати, — бо кому ж, як не купцям, знати, що діється і в Туреччині, і в Молдаві, і в Угорщині, й у Німеччині, й у Венецькій республіці, й по інших далеких краях?..

Купці все більше для панства та для міщан багатих розповідали…

У посполитих та в козаків були свої оповідачі.

То тут, то там — коло якогось воза або коло гурту волів чи овець — можна було помітити кобзаря з саквами на плечах, з бандурою, з хлопцем-поводирем.

Але небагато знали кобзарі про чужі землі — оповідали все більше про Київщину, Білоцерківщину, Чигиринщину, Задніпрянщину, а найбільше про Січ Запорозьку.

Чималі юрби збиралися коло кобзарів, але не коло всіх: були й такі, що сьогодні ще ні разу не співали своїх дум і пісень, немовби чогось чекали.

Один з таких кобзарів сидів на доброму кованому возі недалеко вірменських яток з бакалією, коло самих возів з сушеною рибою.

Поруч із ним умостився худорлявий хлопець років тринадцяти. Тут же, під возами, крутився сірий кудлатий собака.

Дід розмовляв з якимсь дядьком у драній свиті.

Хлопець майже не слухав цієї розмови і з цікавістю придивлявся до різноманітної, різноголосої юрби, що шуміла навколо.

Кого тільки в ній не було!.. І козаки реєстрові, й польські жовніри, й німці з регулярного польського війська — в широких темно-сірих брилях з яскравими перами, в коротеньких сукняних куцинах, підперезаних широким ременем, і пишно вдягнені пихаті шляхтичі — неодмінно з цілою юрбою підпанків та двораків, і поважні бородаті міщани з жіншми й дітьми…

Але кого справді було цього року на диво багато, так це запорожців.

Одягнені вони були дуже різноманітно: в одного червоний жупан аж горів золотим гаптуванням, другий був у широкому заяложеному очкурі та в кожусі наопаш, з-під якого просвічували волохаті, засмалені на сонці груди, в третього була напрочуд висока смушева шапка з довгим червоним верхом, а четвертий, здавалося, зроду ходив без шапки й світив свіжопогоеним черепом, на якому теліпався грубий, жорсткий, мов конячий хвіст, оселедець..

Але в кожному з них почувалося щось своєрідне, запорозьке, щось таке, від чого навіть у найбільшому натовпі всі розступалися перед запорожцем, і він проходив вільно, без перешкод.

«І що то воно у них за прикмета така? — міркував худорлявий хлопець. — Може, по зброї коштовній пізнають запорожця?.. Ні, не по зброї… Може, по плечах широких?.. По голові, піднесеній гордо? По очах, що дивляться сміливо й трохи неначе глузливо?.. І що то таке у тих запорожців?» — хотів був спитати хлопець у старого кобзаря, але тільки повів плечима, побачивши, що дід іще й досі розмовляє з дядьком у драній свитині.

— Е, що й казати! — говорив дядько, відповідаючи на якесь запитання дідове. — Були колись козаки, а тепер — піддані… Мали колись і волів, і овець, а тепер… Куди ж там уже, коли панщина аж чотири дні, а в жнива то й п’ять?.. А вполюєш там що, чи вловиш — неси панові… Б’єшся, б ’єшся мов риба об лід, а інколи навіть горілки випити нема за що… Та й то ще пий у пана в шинку, а коли не в пана — плати вину… Зроду-віку ще не було так тяжко, як тепер…

Дід-кобзар щось зауважив.

Дядько похнюпився…

— Гей, мавпам дорогу, мавпам! — почулося трохи праворуч. — Мавпам, хрещені, нещасним мавпам! — голосно й різко кричав кремезний дядько непевного вигляду.

За ним ішли дві чималі мавпи. Трохи вища, сліпа, трималася позаду й держалася за видючу.

У неї в передній лапі було щось подібне до дерев’яної миски, в якій бряжчало кілька мідяків.

Юрба трохи розступилася. Кремезний дядько голосно висякав носа й почав цілу промову:

— Мавпам подайте, нещасним мавпам!.. Погано тепер простому чоловікові, а ще гірше мавпі, та ще сліпій!..

Якби з сліпою та не видюча — чекала б сліпу смерть неминуча! Навіть тепер у них такі злидні, що не знаю, чи проживуть іще якісь три дні!.. А була колись і нивка, й пасіка, й хата… Та така вже доля проклята: все забрали злі як собаки панські посіпаки..

— Ого, бач він куди верне, — почулися в натовпі стримані голоси.

— І коли б ще якісь магнати! — гірко скаржився Кремезний. — Для магната не жаль і рідної хати, а то казнащо: підпанки, лизоблюди, псарі… та рандарі!..

— Ач, матері його ковінька, як закручує! — штовхнув старий кобзар хлопця. — Слухай, Максиме, та вчись…

— А де ж то сліпа собі гулю набила? — запитав чийсь веселий голос із натовпу.

Кремезний гірко похитав головою:

— Ой, не питайте, хрещені, не питайте: краще про свої лоби добре дбайте!.. Забилася сліпа мавпа, забилася, бо в панському костьолі молилася!.. Було колись у сліпої мавпеня, та вбило його на палю зле паненя… От і просила сліпа панського бога: чи не дасть хоч на старість другого…

— Га-га-га!.. Го-го-го! — аж струсонувся від реготу натовп.

— І не гріх тобі, чоловіче, отаке казна-що верзти? — випростався на возі старий кобзар. — Бачу, ти вже чоловік літній, та й здоров’я тобі не бракує… Личило б тобі краще в якогось дідича на грунтах сидіти, ніж отак-о по ярмарках тинятися…

— А як же з мавпами, діду? Покинути їх напризволяще; чи що?.. Гей, мавпи мої бідолашні! — крикнув Кремезний, звертаючись скоріше до юрби, ніж до мавп. — Чи покинути мені вас тута, а самому на Січ майнути, чи від дати вас панові рандареві навіки: хай бере й вас, як забрав уже ваші ниви, ставки й ріки? Чи, може, ще трохи побути з вами: чи не дамо собі якось ради з панами?..

Якийсь невловимий рух пройшов натовпом.

— Ну-ну! — шепотіли й поблизу, і далі. — І не боїться ж, дивись ти, про таке запитати…

Мавпи стояли похнюпившись.

— Не поки дайте ї х, дядьку, не залишайте! — задзвенів десь аж із-за возів веселий насмішкуватий голос. — Може й з мавп колись люди будуть…

— Будуть, будуть! — залунало в юрбі.

Чийсь мідяк брязнув, упавши в мавпину миску. За ним упав другий, третій, десятий… Не бракувало й срібних монет, а високий сизоусий січовик у старому кожусі кинув навіть червоного.

За кілька хвилин миска була повна доверху.

Кремезний дядько діловито витягнув з великої торби меншу, з грубшого полотна, й висип%в у неї гроші.

Потім зняв шапку, вклонився на всі чотири сторони, взяв видючу мавпу за лапу й знов закричав голосно й різко:

— Гей, хрещені! Мавпам дорогу, мавпам! Нещасним мавпам!

Він одійшов ще зовсім недалеко, коли до воза, де сиділи Максим і дід, підбіг сліпий на одно око старець.

Він щось сказав потихеньку дідові, й той зараз же нахилився до хлопця.

— Жовніри, Максиме, матері їх ковінька: біжи віднеси свитки й шапки для мавп. Хай повертає сюди. та не зразу, — хай трошки зажде…

Ледве Максим зник у юрбі, як з протилежного боку з’явилися кілька жовнірів.

— Де він, лайдак?

— Де той, що з мавпами?..

— Ей ти, бидло, де він? — звернувся рудий, одягнений мов сиворакша жовнір до якогось похмурого дядька.

— Той, пане, що з мавпами?

— Ну?..

— Зараз тута був…



— Куди пішов?..

— А хіба він, пане, пішов?..

— Д о дябла!.. Де він подівся, тисяча чортів і одна відьма!..

— Ой, паночку, та він же тільки що… з мавпами…

— Нагаями його! — закричав нетерпляче рудий жовнір.

— Пішов, пане, здається, в той бік, — показав дядько пужалном туди звідки з’явилися жовніри.

— Брешеш, лайдак! Беріть його! — закричав рудий.

Але дядько з надзвичайною спритністю вже одскочив до ближчого воза. Через мить шапка його майнула десь коло вірменської ятки й зникла.

Жовніри пішли далі.

Через п’ять хвилин Максим підійшов до діда, ведучи з собою якусь непевну істоту, що зростом нагадувала підлітка: хлоп’яча свитка обвисла на ній, як на тичині, шапка закривала їй не тільки очі, а й ніс. Шия її була обмотана не то хусткою, не то ганчіркою.

Таку ж саму істоту трохи згодом привів і старець, сліпий на одно око.

— Клади на возгу укрий рядном та давай починати, — сказав дід.

Максим подав дідові бандуру, підсунув йому якогось мішка, дід умостився зручніше й почав перебирати струни.

Пальці все швидше й міцніше перебігали по струнах.

Гомін в юрбі почав завмирати, дехто підходив ближче, щоб краще почути.

Дід почав стиха, але дедалі все більше підносив голос: помітно було, що кобзар розраховує на якнайбільшу аудиторію:

Об, там, на татарських полях,

На козацьких шляхах

Не вовки-сіроманці квилять-проквиляють,

Не вірли-чорнокрильці

Клекочуть і під небом літають,—

То сидить на могилі козак старесенький.

Як голубонько сивесенький…

У кобзу грає-виграває,

Жалібно співає…

Дід схилив голову, заплющив очі, знову розплющив, глянув на слухачів, на Максима.

Той сидів коло мавп нерухомо.

Натовп немов завмер. Здавалося, що дід якраз саме й є той козак сивесенький, про якого співає, і що навколо не ярмарок, а безмежний степ.

Кінь білй старого постріляний, порубаний,

Ратище поламане,

Піхви без шаблі булатної,

У ладівниці— ні однісінького набою…

Несподівано в натовпі почався якийсь рух. Дід сидів високо й добре бачив, що до нього хочуть протиснутися ті самі жовніри, що шукали мавп…

Але ні один м’яз не здригнувся дідові на обличчі, і струни бандури знов забриніли:

Тільки й зосталась йому бандура подорожняя,

Та у глибокій кишені люлька бурунка,

Та тютюну півпапуші…

Максим теж помітив жовнірів і глянув на діда. Той моргнув йому й співав далі:

Козак-сердега, люлечку потягає,

У кобзу грає'виграває,

Голосно співає:

«Гей, браття мої, панове молойці,

Славні козаки-запорожці…

Де ся ви повертаєте,

Як ви ся маєте?..

Чи до Січі-матері прибуваєте,

Чи татар-бусурменів,

Як череду,

У полон заганяєте?..»

У юрбі хтось вилаявся крізь зуби:

— Та куди його лихий несе?..

— Штовхни його, рудого собаку, щоб аж прилип!..

Дід зирнув одним оком і побачив, що рудий жовнір уже за кілька кроків од воза.

Максим трохи зблід і хвилюючись поглядав то на жовнірів, то на вкритих рядном мавп.

Дід грав і співав далі, немов нічого не помічаючи:

Коли б мені бог поміг старі ноги розправляти —

За вами, козаки, поспішати —

Може б, ще я здужав наостанку віку заграти,

Голосно вам заспівати:

Нехай би моя кобза знала,

Що мене рука християнська поховала.

А вже мені, старенькому, без кобзи пропадати —

Не зможу я по степах чвалати…

Рудий жовнір стояв уже коло самого воза й підозріло поглядав на всі боки.

Високий худий довговусий січовик з великим кривим носом підсунувся й обперся об воза якраз проти жовніра.

Будуть мене вовки сіроманці зустрівати,

Будуть дідом

За обідом

Коня мого заїдати…

— Та чого ти штовхаєшся, нечиста сило! — гримнув на ввесь голос кривоносий січовик саме в ту мить, як рудий жовнір глянув на мавпу, що несподівано почала вовтузитися під рядном.

— Хлоп! — закричав рудий жовнір. — Бидло!..

— Геть звідси! — заскреготів січовик зубами й хотів схопити рудого за гайдавери.

— Преч! — заверещав рудий, і довга його шаблюка свиснула в повітрі.

Січовик в одну мить вихопив свою й своєчасно відбив удар.

— Геть звідси, стерво собаче!..

— Геть! — заревла юрба.

У ту ж мить січовик ударив рудого шаблею по голові.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка