Частина перша



Сторінка18/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.42 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   25

11

І перший, і другий, і третій і четвертий штурми Збаража були для козаків нещасливі.

Першого ж дня козаки переконались, що в такому просторому таборі, який вони влаштували спочатку, відборонятися неможливо.

Отже, взялися гарячково до земляний робіт і, протягом тижня спорудивши нові вали, зменшили табір майже на цілу третину.

Хмельницькому й ханові доводилося починати регулярну облогу.

Отож оточив гетьман з усіх боків і табір, і місто, зайняв усі чисто проходи, якими поляки могли тікати або підвозити вночі пашу для коней, зайняв дорогу на Вишневець і Заложці, розтацщвав частину полків у Базаринцях, Залужі й Старому Збаражі.

Одночасно звелів збудувати шістнадцять великих гуляй-городів. Були це немовби. рухомі замки, зроблені з грубих міцних колод. Посувалися вони або на колесах, або на вальцях. Під ослоною гуляй‘городів можна було тягнути готові мости, щоб переходити рів, великі драбини, щоб лізти на вал, а також інше знаряддя до штурму.

Щоб підступити якнайближче до польських окопів, звелів гетьман копати зміясті рови й прикривати їх землею для захисту від пострілів ворога. З глибини цих ровів у напрямі до міста й замка день і ніч кипіли підземні роботи.

З кожним днем наближалися козаки до польського табору, з кожним днем усе ближче до нього сипали новішанці, щоб звідти прикривати гарматним вогнем дальші роботи.

Щогодини поширювалися ці кротовини й опинилися так близько від ворожих окопів, що можна було навіть розмовляти з поляками.

Одночасно майже щодня й щоночі одбувалися штурми: Хмельницький завзявся остаточно знесилити ворога.

Він виявив надзвичайну енергію й винахідливість; він, здавалося, не відпочивав ні вдень ні вночі, він завжди сам наглядав за роботами, й козаки майже ніколи не бачили його похмурим.

Але тяжкі думки ввесь час не давали йому спокою.

Тільки Богун та ще дехто з найближчих до гетьмана полковників знали, наскільки скрутне для козацького війська утворилося становище.

Насамперед від Кричевського ще й досі не було жодної звістки. В козацькому таборі усе частіше поширювалися поголоски, що Радзівілл ось-ось ударить на Київ, на Лівобережжя, де по містах майже не залишилося козацьких залог.

А тут іще з України надходили недобрі вісті: сарана виїла врожай, нового хліба годі чекати, а старий доїдають — незабаром і голод почнеться.

— Довоюємося тут, — похмуро казало поспільство, — козакам що: так чи так — у реєстрі будуть, а от нам…

Знов до панів у підданство йти, чи що?.. А хліба ж ось уже другий рік не сіяли…

Глибоко замислювався Богун, слухаючи такі розмови:

«Погано буде, коли не розгромимо ляхів остаточно…»

Невтішні звістки були й про короля з посполитим рушенням. Хоч він і дуже поволі йшов визволяти збаразьких регіментарів, а проте за останніми відомостями двадцятитисячне військо його вже було під Сокалем, і до нього щодня надходили все нові й нові підкрепи від воєводств і повітів.

Король з військом сам по собі може б здавався, й не такий уже страшний, але були підстави гадати, що хан кримський уже давно не від того, щоб почати з королем трактування.

Мати проти себе збаразьких регіментарів, короля, Радзівілла з тилу, а до того ж ще може й усю орду татарську — це вже було б забагато.

А воно-таки на те заносилося. Татарське військо, що зовсім не звикло до облогової війни, ввесь час пориваїлося розпустити загони якнайдальше у глиб країни — за ясиром і здобиччю. Щоб утримати його, Хмельницький мусив навіть запевнити, що ввесь потрібний татарам харч і пашу козаки добуватимуть для них самі.

Татари не відмовлялися від готового, але довго це їх затримати не могло, хоч і коштувало козакам дуже дорого.

Хан, нарешті, одверто заявив гетьманові, що той мусить здобути Збараж ближчими днями: інакше, мовляв, козаки не можуть рахувати на признь татарську.

Хмельницький знав добре, що це визначало. Він усіляко намагався піддобрити хана, підносив йому та його мурзам коштовні дарунки, показував їм великі діжки з сріблом, що стояли в наметі гетьманському на заплату орди.

Але татари від цього ще більше переконувалися, що без них гетьман безсилий.

— Ой, чи не занадто вже він до татарви підлабузнюється? — говорив Богун Нечаєві.— Все ж таки він не аблхто, а гетьман.

Нечай тільки мовчки похитував головою: як і Богун, він переконаний був, що в рішучу хвилю хан без вагання зламає всі умови з гетьманом, зрадить, продасть і розпустить по всій Україні загони за ясиром.

І Нечай, і Богун — обидва змалку звикли ставитися до татар як до хижаків. Тут, під Збаражем, це почуття загострилося у них ще більше, й вони ледве стримували себе, щоб не виявити його перед татарами.

А ті наче навмисне дражнили їх. Вони не дуже-то бралися до облогових робіт, немовби вважаючи за образливе для себе копатися десь у землі. Вони ввесь час намагалися показати козакам свою вищість і нахвалялися, що без них Хмельницький ніколи б не здержав проти польського війська.

Нерідко хан з агами й мурзами їздив через козацький табір до гетьмана або на прогулянку.

У легеньких фрігійських шапках, у широких білих плащах — усі в одинаковому вбранні — на чудових арабських конях, розкішно повбираних у золото й самоцвіти — і хан, і мурзи дивилися на козаків з такою погордою, що ті, бувало, тільки зубами скреготіли.

— Ну, гаразд, гемонські діти, дійде й до вас черга, дайте ось тільки з панами впоратись!..

Але з панами ввесь час не щастило. Не раз уже затикали козаки на польських валах свої корогви, не раз уже регіментарі залишали старі окопи й насипали нові — ближче до міста й замка, не раз уже Богун переконаний був, що

Збараж не витримає потужного наступу. Але з неймовірними зусиллями, знеможені, знесилені голодом, поляки все ще трималися.

Одного разу Гладкий і Небаба, зайшовши з північного боку — від Вишневця, ледве були не взяли міста раптовим наскоком, але Вишневецький устиг своєчасно перекинути частину війська в загрожуване від козаків місце, і Гладкому, й Небабі довелося відступати з великими втратами.

Загинуло в цій виправі щось чи не три тисячі козаків, трупи подекуди лежали великими купами «на хлопа високо», як казали поляки.

На весь козацько-татарський табір це справило гнітюче враження:

— Пора, давно пора кінчати облогу! — не раз говорив Нечаєві Богун, але як подолати поляків — не знав…

Укупі з іншими полковниками він брав участь у штурмах, їздив на звіди, вигадував усе нові й нові способи, як допекти обложенцям та як піднести козацтву настрій, але все це його не задовольняло.

Від перекинчиків-поляків, які все частіше перебігали до козацького табору, Богун знав, що в Збаражі вже давно їдять конятину, та й то не всі: перекинчики — здебільше слуги панські — зі сльозами на очах розповідали, як пани не дають челяді навіть смердючих недоїдків, як навіть скарали на горло чийогось слугу за те, що впіймав, кота, засмажив його й почав їсти, не сказавши своєму панові…

Ясно було, що коли не штурмами, то голодом, а козаки таки доб’ються свого.

Богун інколи навіть забував, що разом з панами голодує в Збаражі й Оксана. Він якось не думав про це й зловтішно уявляв собі, як зголодніле вкрай панство, замість уживати вишуканих страв, жадібно обгризує котячу ніжку або висмоктує кісточки смердючих мишей.

— Панове поляки! Чи подобаються вам котячі фляки? — вигадав він приказку для хазяїна мавп. А той додав до неї ще не менше десятка таких самих ущипливих і кричав їх полякам, потішаючи знудьгованих козаків.

Поляки одмовчувалися.

Користаючи з того, що козацькі вали були дуже близько від польських, Богун для розваги усе частіше вживав свого лука, й не один шляхтич, висунувшися з намету чи з якоїсь криївки, несподівано падав з прошитими стрілою грудьми.

Голосна слава найкращого з усіх козацьких і навіть татарських стрільців назавжди укріпилася за Богуном. Десятки козаків стали його палкими наслідувачами. Позлазивши на високі драбини, закриті щитами, цілими днями стежила вони, чи не висунеться десь голова необережного шляхтича, щоб простромити її стрілою.,

Поляки ховалися, закривалися плахтами, ряднами, ковдрами, — ніщо не допомагало.

Користуючися з цього загального постраху перед козацькими стрілами, Богун за допомогою Приндяка одного разу прив’язав до кінця вірьовки залізний гак, влучно кинув його, зачепив польського воза й перетягнув з Приндяком на козацький бік.

— Ось побачите, хлопці,— казав з цього приводу хазяїн мавп, — той Богун колись самого Ярему, як ляща, на гачок виловить.

Але довго захоплюватися такими витівками та забавками Богун не міг.

Цілими днями напружено-думав він про те, в який його спосіб можна здобути Збараж, уважно додивлявся до копальних робіт, навіть сам не раз пробував працювати в підземних норах і все дивувався, що майже про всі підкопи ляхи своєчасно довідувалися.

Нарешті, один перекинчик розповів якось, що поляки ставлять на небезпечних щодо підкопу місцях бубни або ночви з водою й по коливанню води та згучанню бубнів довідуються, де саме козаки риють.

«Виходить, що треба рити там, де воїни не сподіваються, й так, щоб нізащо не почули», — подумав Богун і уперто почав вишукувати відповідне місце.

Над сподівання він знайшов його досить швидко. Це місце було з північного боку Збаража — там, де атака Небаби й Гладкого скінчилася так нещасливо.

Тут — по дорозі на Вишневець — дуже незручно було розгортати для штурму численні полки козацько-татарські, а тому майже всі напади відбувалися з південного боку — з того краю, де спочатку генерал Пшиємський розташував був польський обоз.

Природно, що регіментарі були певні, що тільки з цього боку їм і загрожує небезпека.

Щоб ще більше переконати в цьому регілЛнтарів, Богун підмовив Хмельницького зменшити навіть ті незначні сили, що стояли на північ від Збаража.

Гетьман погодився, й за день-два на дорозі до Вишневця стояв уже тільки Богуновий Подільський полк.

Не гаючи часу, взявся Богун виконувати свій план.

Насамперед треба було зробити підкоп не менше як на двадцять п’ять — тридцять сажнів під західну міську башту. Вона захищала все ліве крило міських шанців. Коло неї зовсім не було валу й окопів — тільки глибокий рів. Це місце було для поляків найоборонніше, але зате й довідатися про підкоп — та й то випадково — вони могли лише тоді, коли козаки ритимуть уже під самою баштою.

Висадити цю башту в повітря, вдарити одночасно на окопи з півночі й таким чином прорватися в місто, — здавалося Богунові цілком можливим, особливо коли буде сприятлива погода та коли Хмельницький наступатиме на поляків з того боку, звідки звичайно відбувалися всі штурми.

В міру того як посувалися копальні роботи, зростала й Богунова певність, що на цей раз Збараж таки не витримає…

«Якби тільки не перешкодило щось, якби тільки все було гаразд іще днів п’ять-шість», — думав Богун і тільки хмурився, коли довідувався про те, що поляки пропонують — замиритися, та про те, що Хмельницький надіслав до Яреми листа й одержав від нього відповідь, та, нарешті, про те, що гетьман звернувся з відозвою до німецького найманого війська в Збаражі, яке за одержаними відомостями було не від того, щоб перейти на службу до козаків.

«Дурниці, все це дурниці,— думав Богун, — ось-ось підкопаємося під саму башту, а тоді…»

«Поки ти тут копатимешся, Оксана з голоду вмре!» — несподівано, мов залізом розпеченим, краяла серце думка, а Але Богун не піддавався. Глибоко затаїв він од усіх 1 свою тугу, був, як завжди, веселий, дотепний, бадьорий.

Копальні роботи посувалися швидко. Залишався всього лише один день до рішучого нападу.

Богун значно повеселішав. Здавалося йому, що передбачено кожну дрібницю, що напад, без сумніву, буде вдалий.

У такому настрої, щось опівдні, подався Богун до Хмельницького умовитися щодо штурму на другий день зрана.

У гетьмана він, як звичайно, застав Зорку, Виговського й ще декого з старшин.

— Цікаві новини, Богуне! — сказав Хмельницький, і з тону його важко було уявити, чи добрі новини, чи ні.

— Універсал Яна Казіміра з ласки божої короля польського! — урочисто промовив Зорка.

— Ану, читай ще раз, — звернувся до Зорки Хмельницький.

Зорка проковтнув слину, відкахикнув, але почав не зразу, а глянув чомусь у куток, де сидів той шляхтич, що привіз універсал.

Вогун глянув на шляхтича й собі.

— Прошу, — сказав Хмельницький, — пан Богун ще не знає пана Напєрського: це найкращий наш приятель і ворог магнатів.

«Щось молодий дуже цей «приятель», — подумав Богун, глянувши на Напєрського, — і звідки тільки гетьман цих ляхів викопує?..»

Напєрський помітив Богуновий недоброзичливий погляд і встав.

Був він невисокий, стрункий, одягнений чорно і взагалі якийсь незвичайний…

Глянув на Богуна приязно, посміхнувся йому, але зараз же з неприродно суворим виразом обличчя схрестив руки, на грудях і гордочііакинув назад голову.

Сірі великі очі його здалися Богунові якимись чудними.

В цю мить Зорка почав голосно:

— «Ян Казімір, з ласки божої король Польський, великий князь Литовський, Руський, Пруський, Мазовецький, Жмудський, Інфлянтський, Смоленський, Чернігівський, а Шведський, Готський, Вандальський дідичний король.

Ознаймуємо всім узагалі й кожному зокрема, кому те відати належить, а саме: полковникам, осавулам, сотникам, отаманам і всім молойцям війська нашого Запорозького ласку нашу королівську.

Бажаючи на початку панування нашого ласку нашу війську нашому Запорозькому показати, надали ми були вам гетьмана през послання йому хоругви й булави, розуміючи, що той, котрому ми ласку вчинили, повинен вірності нам дотримувати… Але той здрайця Хмельницький…»

— Так, — перепинив Богун, — чули вже. Читай краще, щоб коротше виходило.

Але Хмельницький хотів, щоб прочитано неодмінно від слова до слова.

Ледве подужавши заплутане речення про «здрайцю» Хмельницького та про його провини перед королем і Річчю Посполитою, Зорка промочив горло медом і тягнув далі:

— «Претож складаємо ми його (Хмельницького) з гетьманства й оголошуємо, щоб мали його за здрайцю нашого й усієї отчизни й народу руського за неприятеля. Наказуємо, щоб його більше за гетьмана не Мали й не знали та ні в чому не слухали, але згромадилися до Семена Забуського, котрого вам за гетьмана владою й повагою нашою королівською призначаємо…»

— От уже й справді: наша Парася на все здалася, — зауважив Богун.

— Або сказати краще: господи помагай з ночвами на Дунай, — пожартував Зорка й майже не зупиняючись зачитав далі:

— «Котрі тоді з вас послухають розказу нашого й будуть громадитися до згаданого Семена Забуського тих ми з ласки нашої приймаємо й, бачачи, що від того здрайці ошукані були, — всю вину вам вибачаємо, а вас при правах ваших і вольностях заховуємо… А якщо поміж вами знайшлися б такі неслухняні, що до ласки нашої королівської поставилися б із погордою, — маємо надію на пана бога, що допоможе нам проти них… але сподіваємося, що та ласка наша прихилить вас усіх до миру й належного нам послушенства…



Іоаннус Казімірус рекс».

— Оце і все? — запитав Богун.

— Усе,

— Варіат! — несподівано скрикнув Напєрський.



— Ну, а ти що скажеш, пане гетьмане? — звернувся Богун до Хмельницького.

— Скажу, що коли б це було за Владислава Четвертого або хоч під Замостям, то може б іще козаки й пойняли б віри… А ти як гадаєш?..

— З попелу галушки не вдаються… А універсал справді дуже цікавий… Треба Негайно ж оголосити на всіх полкових радах… Треба, щоб у війську не було жодної людини, яка б не чула цього універсалу…

— Та що ти? Це ж така буде замішанина!..

— Це ж таке почнеться! — почав був Виговський.

— Не розумію, — перебив Богун, — краще від такого універсалу й бажати не можна… Ви ж дивіться, — король хоч би на сміх щось пообіцяв: кладіть, мовляв, зброю до ніг і чекайте на мою ласку… І це після Пиляви, після Львова, після Меджибожа!.. Це тоді, коли вся країна знов піднялась на панів… 1 кого ж призначає на гетьмана? Забуського!.. Та це ж курям на сміх!..

— Не зовсім, — поважно сказав Виговський, — серед старшини саме ім’я королеве багато важить…

— Серед 4 старшини!.. А серед поспільства?.. Серед простих козаків?.. І що таке врешті та старшина?.. Ті, що тільки про те й мріють, щоб панками й підпанками поробитися?..

— Ну, почав уже своє! — захвилювався Хмельницький. — Старшина не така вже й погана… А що ж ти — без неї хотів?.. Але річ не в тім: зовсім не час тепер війську ради розводити… Жодних поголосок, жодної замішанини: треба діло робити!

«І чого вони все остерігаються? — гірко думав Богун. — А все цей лис Виговський…»

Злість на гетьмана, на генерального писаря, на їхню полохливість і поміркованість з несподіваною силою спалахнула в Богуновому серці.

«І котрий уже це раз? — думав він. — Як тільки треба про щось сповістити козацтво, поспільство, як тільки треба поради від усього війська, — завжди вагання й побоювання. І коли б ще хто інший боявся, а гетьмана ж люблять і слухають… Звідки ж цей жах перед простими козаками й поспільством? Ой, дограється колись гетьман!..»

— Як там собі хочете, — гостро сказав Богун, — а те й піп посвятився, щоб по церкві крутився: на те й гетьман, щоб військо про все в свій час знало…

Хмельницький розсердився й почав заперечувати.

Богун відповідав йому все гостріше. Але раптом думка, що завтра, може, паде Збараж, що завтра може й Оксану врятують, настільки опанувала його, що він на превелике здивування присутніх несподівано перестав сперечатись, помовчав, коротко вмовився з гетьманом про наступ уранці й пішов геть.

— Дивна людина! — почув він за собою закрадливий голос Виговського. — Я гадав — він за шаблю схопиться, аж він…

— А чорти б вас усіх побрали з тими міркуваннями! — вилаявся Богун.

Стримувана під час розмови з гетьманом злість раптом спалахнула з новою силою:

— Ну, дайте тільки Збараж узяти: я тоді з вами інакше поуоворю! Годі вже в піжмурки гратись!..

12

…….


13

Становище діда Панаса й Оксани було безпорадне: втекти зі Збаража не було жодної змоги, чекати, що козаки візьмуть замок і місто ближчими днями — теж не доводилося, бо військо козацьке лише починало підходити.

Надії відшукати на час облоги якийсь притулок у місті або в Пригрудку теж не було: про Соломона й думати не доводилося, а про попа після останньої з ним розмови дід Панас навіть і згадати без огиди не міг.

Надходила ніч. Треба було на щось зважитися.

Дід глибоко замислився.

— Ну, що ж, доню, ходім, — нарешті нерішуче сказав він.

І коли Оксана звела на нього свої покірні сумні очі, люта злість на попа раптом спалахнула в грудях дідові:

— Уб’ю, задушу патлату ганчірку, коли не допоможе!..

Піп довго не відчиняв: боявся.

— Прийшли до тебе, панотче, підночувати, — спокійно, наскільки зміг, промовив дід.

Піп затрусився.

— Кажу, ночуватимемо в тебе. Тут, здається, хата й кімната? Ну, от. То, значить, перебирайтеся зі своєю старою в хату. Кімната хай буде оцій дівиці. А я й надворі десь перебуду…

Дід говорив настільки твердо й спокійно, що піп навіть не подумав йому заперечувати.

Розгублено метушився він по кімнаті, підсмикуючи підрясника, посмикуючи себе за сиву кудлату бороду й кумедно підморгуючи носом:

— Будь ласка, будь ласка… Для таких гостей… Мій дім — ваш дім… Тільки… тільки… Скажіть мені… Так несподівано… скажіть, що… трапилося?.. І потім…

— Козаки візьмуть Збараж не сьогодні-завтра, — чітко промовив дід.

— Свят, свят, свят!.. Тобто хай бог благословить… І нині, і прионо…

— І во віки віків. Поки козаки прийдуть — мусимо в тебе жити.

— Жити?! У мене?.. Та де ж? Та поляки ж…

— Для кого — поляки, а для нас вражі ляхи!.. Мусиш нас переховувати. Інакше…

— Во ім’я отця, і сина…

— І святого духа.

— Во ім’я отця, і сица, і святого духа — ви помиляєтесь, діду. Хіба ж я заперечую?.. Треба пожити? Живіть… Я ж хіба що?.. Моя хата скраю… Тобто я хочу сказати — хай бог допоможе ревнителям віри грецької… Козаки візьмуть Збараж… А як не візьмуть?..

— Візьмуть.

— Щасти їм господи!.. Да воскресне бог і разточаться вразі його… А ви тут у мене… як дома… еге ж, як дома. Скажу: родичка моя з батьком утекла від хлопів, тобто від козаків… Ні… скажу — родичка, а ви, діду — хворий із шпиталю. Вас же там бачили… Ну й живіть… А козаки ж візьмуть… Правда ж, за день-два візьмуть Збараж?..

Далекий гарматний постріл був йому за відповідь.

Піп перехрестився й зразу якось повеселішав: думка, що козаки таки повинні взяти Збараж — і то дуже швидко — нагадала йому, що з дідом слід поводитися обережніше й, боже борони, якось його образити.

— Гм, гм… — знову забігав піп. — А кажуть, у війську запорозькому й церковно-служителів досить?.. Кажуть, справжніми козаками поробилися, навіть бороди поголили?

— Є й такі…

— Гм… гм… ну, а потім, після війни як же — знов гадають правити в церкві, чи як?

— А то вже як кому… Шевці підуть чоботй шити, кравці — кравцювати, а попи службу божу правити: кожному своє.

Оксана, певно, хотіла щось зауважити, але дід моргнув їй — мовляв, мовчи, доню, й вона не сказала нічого.

Радіючи, що поволі втягує діда в розмову й примушує Потроху забувати перше неприємне враження, — піп то запитував, то наводив слова святого письма, то, нарешті, підлесливо запевняв, що він дуже радий стати козакам у пригоді.

Дідові тільки цього й треба було.

Другого дня Оксана вже сиділа в поповій кімнаті. Тут же, на лаві, влаштували для неї широку постелю, на яку вона повинна була лягти негайно ж, якщо до попа з’явиться хтось чужий.

Щоб Оксана була зовсім подібна до хворої, дід за допомогою крейди, вугілля й масла розмалював їй обличчя так уміло, що вона скидалася на хвору, вже літню жінку далеко більше, ніж на молоду дівчину.

Дід до шпиталю вирішив не йти й теж оселитися в попа: боявся залишати Оксану саму.

Він сподівався, що за кілька день козаки будуть уже в Збаражі,— отже, поляки не встигнуть не тільки звернути уваги на нових пожильців попових, а навіть опам’ятатися…

— Не турбуйся, доню, гетьман їх так скрутить, що й незчуються! — весело потішав дід Оксану.

Але коли після першого й другого штурмів Збараж не піддався, коли, мов зловісна хмара, нависла над містом загроза довгої облоги й голодування, — дід посмутнів і захвилювався.

— Сьогодні не взяли — завтра візьмуть, — немовби виправдувався перед Оксаною. А сам з тривогою й занепокоєнням придивлявся до всього, що відбувалось навколо.

Вигляд міста змінився до неймовірності. Годі було побачити на вулиці когось із міщан. Хати в Пригрудку завмерли й немов причаїлися.

Тільки польські жовніри з ранку й до пізнього вечора вешталися по хатах, шукаючи якоїсь поживи. Чимало їх і зовсім розташувалося по міщанських дворах. Щодня ставали все нахабніші. За кілька день у коморі в попа стало пусто, хоч підмітай.

Дід Панас ледве встиг якось вихопити чверть мішка гречаних крупів і заховав їх на горищі так, що й сам піп не знайшов би.

— Це для «хворої», про всяк випадок, — казав він попові,— тобі ще парафіяни принесуть.

Але ніхто не ніс. Піп від безсилої злості зжовк і позеленів. Тепер не було в поляків лютішого, ніж він, ворога.

— Настає, настає час суда божія, — шепотів він дідові, — чули, що з найстаршим регіментарем трапилося?..

— Це з Фірлеєм?..

— Так, так, з Фірлеєм… Корогву його громом розбило!

Штурми не припинялися. Все більше й більше з’являлося в Пригрудку поранених і хворих. Шпиталик при церкві й більша частина хат були вже повні, а жовніри з’являлися щодня все з новими ношами.

За якийсь тиждень вояків польських просто не можна було пізнати: чепурні, ошатні й веселі першими днями, вони ходили тепер обдерті, з потрісканими рушницями, похмурі, схудлі. Обличчя їм почорніли, лиця позападали й заросли-бородою, очі гарячково блищали, і проте, здавалося, духом не занепадали. Прислухаючись до їхніх розмов, дід Панас якось почув, що король з відсіччю близько, й що Ярема видав наказ не стріляти на татар.

— Угода в їх із ханом, чи що? — непокоївся дід і з тривогою прислухався по- вечорах- до бучних бенкетів у замку.

— Гуляй не гуляй — все ’дно перед смертю не надихаєшся! — підморгував він Оксані.

Але вона відчувала його неспокій і сама непокоїлася:

— Бенкетують — отже, певно й гадки не мають піддаватися козакам…

Але за кілька день бенкети припинено.

Оголошено наказ: усе борошно, жито, всю, яка є, живність негайно здати до замка.

Жовніри половили останніх курей по садках і полювали вже на котів.

Піп із попадею перебивалися невідомо чим. Дід варив для себе й Оксани гречану кашу, але не щодня: треба було ховатися від жовнірів, бо ті тільки й стежили, чи не вариться в кого що-небудь. Простеживши, вони забирали все, що було в печі, й тут же жадібно їли.

Не краще було й з водою: козаки, певно, навмисне понакидал'и в став кінського й людського трупу, й вода почала тхнути мертвлятиною.

У місті було кілька колодязів, але майже всю воду вибирали для війська, й міщанам рідко коли щастило добути відро-два.

На щастя, часто перепадали дощі, навіть зливи.

Одного вечора розлютувалася така буря, що пошкодила в Пригрудку кілька будівель і напівзірвала дах на дзвіниці.

З цього приводу зголоднілий і вкрай знервований піп пророкував і собі, й дідові, й Океані неминучу смерть.

А проте другого ранку таки подався одвідати декого з парафіян: чи не пощастить, мовляв, розжитися хоч на шматочок хліба?

Повернувся несподівано швидко, страшенно збентежений і переляканий.

Умостився в кутку за пічкою і все хрестився й мурмотів собі щось у бороду. Тільки надвечір трохи немов заспокоївся й прийшов до Оксаниної кімнати.

Побачивши його, дід Панас і Оксана спершу гадали, що він збожеволів. Борода йому була покуйовджена, в деяких місцях повисмикувана, очі неспокійно блукали, руки трусилися.

— Що вам, панотче? — ласкаво спитала Оксана.

— Ой доню, в ясир… татарам… Ледве в ясир мене не погнали!..

— Коли? Як? — аж скрикнув з несподіванки дід.

— Майже всіх міщан повигонили жовніри з міста.

Й мене гнали. Вирятував господь… не дав іспити чашу сію… А ті — пропали: зразу ж за містом татари позаарканювали…

«От якби й нас були вигнали!» — одночасно подумали дід і Оксана.

Наступного дня з ранку й до вечора вони тільки й робили, що прислухалися, чи не вигонять людей з міста знов.

Але все було тихо й того, й другого, й третього дня…

Навіть і люди з Пригрудку зовсім, здається, кудись позникали.

Тільки голодні, схудлі, аж чорні^ страшні жовніри тінями тинялися по вулицях.

Якось опівдні збудували вони на базарі високу шибеницю й повісили двох міщан: одного старого з довгою сивуватою бородою, другого хлопця — не старішого від Максима.

— Це наші: кравці пригрудські,— зловісно повторював на смерть переляканий піп, — те й нам буде…

— Кепсько! — безнадійно махнув рукою дід, поглядаючи, як чорна галич зліталась на трупи. — Не везе з самого початку…

Оксана була такої ж самої думки. Навіть більше: десь у глибині підсвідомо зростало й міцнішало в ній переконання, що то вже її доля така: ніколи не бути з Богуном у парі.

Сірим, одноманітним і непотрібним здавалося життя.

— За гріхи мої все це, за гріхи, — шепотіла Оксана, гостро пригадуючи усі свої поневіряння й прислухаючись до, здавалося, таких недалеких гарматних громів, до дикого, буряного ревіння безнастанних упертих штурмів.

Колись разом з дідом вона сподівалася: «Ну, сьогодні кінець Збаражеві». Тепер, останніми днями, вже й цієї втіхи їй не було.

А дід тільки хитав головою, спостерігаючи, як худне й марніє дівчина.

Щодня потішав він її новинами:

— Ляхи збираються покинути місто, заперлися в замку…

— Трактують із козаками… Гетьман усіх обіцяє пустити вільно, — тільки б видали йому Ярему й Конецьпольського. У війську з цього приводу шемрання…

— У ляхів припасу на три-чотири дні: ось-ось забере їх козацтво голіруч…

— Кажуть, що гетьман тепер штурмуватиме безперестанку: війська ж багато — частина спочиває, частина штурмує…

Оксана вдавала, що цікавиться й радіє. Але певність, що так і загинути доведеться, не побачивши Богуна, з кожним днем опановувала її.

Дід давно вже зменшив утроє свою пайку, непомітно віддаючи решту дівчині:

— Хай підгодується: може, повеселішає.

Та гаразд уже й підгодовуватися було нічим.

Дід спробував пошукати по ближчих хатах якоїсь живності, але всюди натрапляв на жовнірів — злих і голодних.

Один навіть пішов за ним назирці й довго, не ховаючись, привидом стояв перед поповою хатою.

Це до краю збентежило діда.

Й недаремно: другого дня жовнір з’явився ще з одним — таким, як і сам, — схудлим і здичавілим. — їсти давай!.. їсти, псякрев! — закричали на попа, що ледве стояв на ногах.

— Їсти! — завив найдужчий і схопив попа за бороду.

Піп упав навколішки.

Жовнір штовхнув його ногою й кинувся до печі. Там уже давно не топилося.

Жовніри почали нишпорити по всіх кутках.

— А! — закричав найдужчий, прочиняючи двері в Оксанину кімнату. — Тут і молодичка є!.. Ходім, брацішку, полапаємо, чи нема в неї молочка…

Жовніри з нахабним реготом ускочили до кімнати й стали коло Оксаниної постелі.

Оксана лежала, закривши очі й затримуючи віддих.

— Ти ж чого не встаєш? Ач, як розляглася, кобила! — крикнув найдужчий.

— Вона хвора, ясновельможне панство, — стиха промовив дід, увіходячи в кімнату й тримаючи руку за пазухою.

— Хвора? На що?.. Ззаду чи спереду? — зареготав жовнір.

— Ану, полапаємо! — сказав другий, нагинаючись до Оксани.

— Не руш!.. Не руште, вельможний пане! — закричав дід не своїм голосом.

Жовніри витріщилися на нього здивовано.

— Вона хвора… В неї… пошесть якась страшна… Сам лікар регіментарський казав: не можна торкатись, — удаючи переляканого, зашепотів дід.

— Яка там пошесть? Чий лікар?..

— Самого яснєосвєцоного… Казав не торкатись, а то пошесть піде по всьому війську… Вже й так он від неї двоє померли…

Жовніри подивилися недовірливо, але від Оксани трохи відсунулися.

— Що ти лопочеш? Які двоє? — з прихованим острахом запитав той, що нагинавсь до Оксани.

— Батько й мати її. Як тільки приторкнулися — так зразу й померли…

— Ну, а вона ж чого?..

— А ходіть-но, пане, на хвилинку сюди, за двері, я вам розкажу… — таємниче прошепотів дід.

— Стій тут, не відходь, — сказав жовнір товаришеві,— я зараз вернуся… Крутить щось цей старий пес…

— До неї нечистий літає,— прошепотів дід, коли вони вийшли в сіни.

— Нечистий?.. Брешеш ти, собацюго! — скипів жовнір.

— Боже мене борони, пане!.. — тремтячим голосом відповів дід, почуваючи, що жовнір йому не йме віри,

І раптом дідові очі спалахнули незвичайним огнем.

— Хай мені очі повилазять: щоночі літає!.. Через оту он дірку, — показав він у куток, угору.

Жовнір глянув, витягнув шию.

У ту ж мить дід з усієї сили полоснув його кривим ножем по горлу.

Кров приснула дідові на одежу. Жовнір важко гепнувся на долівку.

— Нещастя! — перелякано закричав дід і сховався в темний куток. — Другий жовнір вискочив з Оксаниної кімнати, скрикнув, схилився над трупом.

Дід з нелюдською спритністю плигнув і вдарив його ножем трохи нижче потилиці.

Забитих дід позакопував за допомогою попа за коморою.

Пообмивав та позасипав, де можна було, кров. Одягнув другі штани й сорочку.

До Оксани заходити чомусь вагався. Щохвилини чекав, що хтось прийде розшукувати жовнірів.

День минав, а ніхто не приходив. Дідові трохи немов одлягло від серця. Але все ж таки він боявся тепер за

Оксану й за себе так, як ніколи ще не боявся нічого в світі.

«Коли не візьмуть завтра наші Збаража — край!» — уперто не давала спокою думка.

Надвечір дід так чомусь захопився нею, що на хвилину навіть забувся про жовнірів.

А коли перед вечором загарчали в козацько-татарському таборі тарабани, дідові так нетерпляче схотілося побачити штурм, що він без вагання здійснив свою давню мрію полізти на дзвіницю.

«Скажу, дивився, чи не можна полагодити, — міркував він, оглядаючи напівзірваний бурею дах».

Вгорі дід причаївся коло дзвонів і глянув у далечінь — на козацький табір.

Широка, ледве освітлена останніми променями сонця, похила до Збаража рівнина геть-чисто вкрита була великими, темними, рухливими купами: то шикувалися до наступу козацькі полки.

У переміжках між ними поволі сунулися до польських окопів високі башти — гуляй-городи.

Дід нарахував їх щось півтора десятка. Полки насувалися, наче темні хмари. Гуляй-городи серед них здавалися живими велетнями-ватажками.

Тривожно озвалися сурми в Збаражі. В вечірньому присмерку ще дужче, ще голосніше загарчали вдалині тарабани, гримнули й грізно, потужно загули казани.

І вдарили разом десятки гармат, струсонувши землею, й спалахнули в присмерку на верхах гуляй-городій огні пострілів: штурм почався…

— Скільки вже їх було!.. — прошепотів дід і, почуваючи, що в голові йому крутиться, а ноги тремтять і підгинаються, почав злазити.

Думки налітали вихором, плуталися, змагалися, немов завмирали, й знову спалахували. Про що він думав — дід би не міг сказати. Почував тільки, що не може залишатися на самоті.

Пішов до Оксани. Не розмовляючи, голодні, до краю знесилені подіями останніх днів, вони просиділи вдвох цілу ніч. Вони знали, що вже нездатні чекати, нездатні боротися…

Штурм не вгавав цілу ніч.

А на ранок — ще тільки сіріло — страшний галас зчинився в Пригрудку.

Перелякані юрби жовнірства кидалися туди й сюди, мов спантеличені отари овець, і кричали:

— До замка! До замка!.. Богун узяв місто!..

— Воду одрізано!..

— Богунці в місті!.. Тікаймо!..

Сльози покотилися Оксані з очей.

Дід наче виріс на цілу голову. Не пам’ятаючи себе, ви скочив він на вулицю.

— Богун!.. Богун!.. Богун!.. — лунало навколо.

Але жовніри чомусь бігли вже не до замка, а до міста.

І раптом налетіла страшна гроза. Цілі потоки води ринули з неба. Застугоніла земля від потужнього грому. Шалена буря зривала дахи з хат. Стало темно як уночі.

Тільки надвечір дощ перестав. Крізь темну опону хмар проглянуло сонце.

Дід вийшов на вулицю.

Жовніри юрбами йшли до замка, галасували, заходилися нелюдським реготом, верещали мов навіжені.

— Дав їм пан Корф бобу!..

— Богуна, самого Богуна забито!.

— Ні, тільки поранено…

— А де ж він? — закричав дід, забуваючи про небезпеку.

— Відбили, собачі сини: понесли в подарунок Хмельницькому!

— Не казати Оксані, — прошепотів дід, ковтаючи сльози.

Тихий стогін пролунав у нього позаду: Оксана все чула…

Непритомну схопив він її на руки, одніс у хату й з великими труднощами привів до пам’яті. Цілу ніч просидів над нею, немовби над хворою малою дитиною.

Оксана то мовчки дивилася перед собою небачучим, нерухомим поглядом, то починала ридати, то плакала стиха й ламала собі руки.

Її розпач, її невіщівне горе настільки опанували діда, настільки знесилили й зробили байдужим до всього, що дід навіть не здивувався, коли ранком несподівано прийшов жовнір і наказав їм іти за ним.

Тільки вже вийшовши з Оксаною на вулицю, дід раптом зупинився й запитав, куди їх жовнір веде.

— Побачиш!.. Годі вже вам тут повітря псувати…

— А де ж піп? — запитав дід.

— Утік: не хоче до татарви в ясир…

— То, виходить, нас виганяють із міста?! — скрикнув несамовито дід.

Жовнір не відповів.

Оксана холодною рукою трохи потиснула правицю дідові.

Опівдні разом з юрбою обідраних, схудлих, немов кістяки, збаразьких міщан Оксану й діда Панаса вигнали за міську браму, недалеко якої стояли татарські чати.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка