Частина перша



Сторінка17/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.42 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   25

9

Вночі на раді в Хмельницького штурм призначили не на ранок, а на вечір другого дня: гетьман хотів зламати опір поляків одним потужним ударом, отже, треба було підготувати його добре.

Ще з вечора почали сипати проти польських валів три величезні шанці, щоб поставити сорок гармат із сімдесяти, що їх мав гетьман до своєї розпоряди.

Решту гармат розташовано проти правого й проти лівого флангів поляків, там, де коло східного ставу ворог іще не встиг насипати валу.

Всю ніч готувалися козаки й татари до штурму: оглядали й гострили зброю, набивали піском великі мішки, щоб закидати ними рови під валами, робили великі й малі смолоскипи, щоб кидати їх на ворога та освітлювати вночі місце бою, навантажували Тарасами та дубовими колодами довгі вози, щоб за їхньою ослоною якнайближче підійти до польських окопів…

Полковники, сотники, осавули, курінні отамани — кожний коло свого відділу — робили вказівки, давали накази, стежили за виконанням і повідомляли Хмельницького про хід роботи.

На обширі кількох миль у червоному, світлі великих кострищ — коло возів, коло гармат, коло наметів, коло валів і коней, — усюди помітно було безупинний рух.

З’являлися з темряви, зникали в ній і знову з’являлись освітлені червоним багаттям десятки, сотні, тисячі постатей, дзвінко й уперто рубали сокири, шурхали піском і землею незліченні спритні лопати, тихо рипіли вози й мажі, а подекуди лунко били об тверду землю копита: то окремі полки вже починали пересуватися на заздалегідь призначені від гетьмана місця.

Протягом цілої ночі увесь величезний табір козацькотатарський не знав спочинку. Тільки на ранок сподівалися наказу гетьманського відпочити до півдня.

В польському таборі було тихо. Тільки щось опівночіз’явилася на валах освітлена смолоскипами урочиста процесія.

Попереду під балдахіном ішов високий ксьондз з святими дарами, у білій з золотом мантії. Два інших ксьондзи підтримували його під лікті. Держала балдахіна тримали чотири шляхтичі в довгих блакитних кунтушах. Перед ними, розкидаючи квіти, йшло кілька дівчат у білих сукнях. Зр ксьондзами з непокритими головами йшли князь Ярема й уся старшина польська.

— Przed tak wielkim sakramętem,

— співали ксьондзи, — upadajmy na twarzy… — і ціле військо підхоплювало цей спів, і летів він урочистими хвилями аж до козацького табору, і було в цьому співі, в цій незвичайній процесії дцось таке, що примусило Приндяка перехреститися й прошепотіти якісь молитовні слова.

Богун глянув на нього незадоволено:

«І чого там Чорнота гав ловить!» — подумав він, побачивши, що деякі з козаків покидали роботу й почали стежити за процесією на польських валах.

І хоч до шанців, де порядкував Чорнота з арматою, було від Богунового полку не менше як півмилі, Чорнота, немовби почувши ту Богунову думку, підбіг до гармашів, наказав запалити гноти, сам особисто навів гармату й крикнув:

— Смали!..

— Б-бум! — гримнуло й залунало в нічній тиші.

— Przed tak wielkim sakramętem — почулося ще голосніше.

— Б-бум! Б-бум!

— Перша! Друга! — командував Чорнота, але гарматні кулі або не долітали до процесії, або падали далеко позад неї.

— Що вони там, п’яні понапивалися, чи що? — сердився Богун. — Щоб ото й досі не влучити!

Приндяк не поділяв його думки:

— Все ж таки служба божа…

— Служба то служба, а от якби поцілив Чорнота которого — веселіше було б і штурмувати завтра, — сказав Богун.

Чорнота, стріливши ще разів три, несподівано перестав: казали, що гетьман наказав не дражнити ляхів.

Процесія, обійшовши вали, зникла.

І в польському таборі, і в козацько-татарському запанувала тиша.

Тільки шурхали, як і раніше, лопати, тільки подекуди тихо рипіли вози.

Богун глянув на небо: Чумацький Шлях уже ледве мріяв, а Віз уже зовсім нахилився до обрію.

— Ану, Семене, я в цей бік — ти в той: огляньмо ще раз, чи впоралися вже козаки, — сказав Богун Приндякові.

Вони роз’їхалися.

Кожного козака свого полку Богун знав особисто. Коли в кого з них траплялась якась несправа — чи то з мушкетом, чи то з возом, чи то з конем, — полковник майже завжди про це пам’ятав і не забував поспитати при першій нагоді.

Він не сердився, не лаявся навіть тоді, коли козак почував за собою якусь провину, він тільки нагадував, і цього було цілком досить: Подільський полк поруч Із Київським та Корсунським усі вважали за зразковий.

Отож і тепер, коли козаки безперестанку працювали вже ледве не цілу ніч, Богун не помітив ні одного, що ставився б до роботи недбало. Розпитуючи в сотників, осавулів, курінних, а подекуди й у звичайних рядовиків про зброю, про ладівниці, про тараси — про все, що стосувалося до майбутнього штурму, Богун з задоволенням помічав, що все гаразд.

З'їхавшися з Приндяком коло десятої сотні, він, не чекаючи гетьманського наказу, звелів сповістити по всіх куренях про спочинок до півдня.

— А Максима ти часом не зустрічав? — запитав він у Приндяка.

— Ні…


Богун занепокоївся: він іще по обіді, розмовляючи з Максимом, рішуче заборонив йому брати участь у наступному штурмі. Хлопцеві це, видимо, не сподобалося, й, помітивши його незадоволення, Богун*примусив його-обіцяти, що він послухається. Тим дивніше було, що Максим кудись зник.

— Може, до сестри пішов? — міркував Богун. Але Олена й Варка, що упросилися доглядати за раненими та хворими, певно, давно вже спали.

— Треба буде його вилаяти ранком, — вирішив Богун і, вибравши місце тут же, коло десятої сотні свого полку, дав Приндяковї розсідлати коня, поклав під голови кульбаку. й тої ж хвилини заснув.

Спав він твердо й прокинувся лише від гарматних пострілів: то Чорнота опівдні почав бомбардувати польські окопи.

Сорок гармат одна по одній ревли майже без перерви.

Богун, попоївши нашвидку сала з хлібом, побіг оглянути полк.

Осідлані коні, цілком готові в дорогу вози стояли коло кожного куреня.

Козаки навколо великих казанів мовчки, не поспішаю чи їли куліш.

Максима ніде не було.

«Не знайде ж тепер нас, дурне хлоп’я!» — подумав Богун і, почекавши, по^ц козацтво скінчило сніданок, наказав рушати.

Без поспіху, але швидко, без жодної замішанини козаки посідали на коней, вишикувалися по сотнях. Уривчасто пролунали голоси сотників і отаманів, зарипіли позаду вози, й полк рушив чітко, спритно й майже безгучно.

Треба було перейти ледве не через увесь козацький табір і розташуватися зараз же за полками Бурляя й Морозенка, що мали вдарити на ліве польське крило від східного ставу, там, де поляки ще не встигли спорудити валів.

План був такий: увечері, коли по всьому фронту почнеться штурм, Бурляй на чолі Гадяцького полку та піших частин Подільського й Корсунського — всього щось із п'ятьма тисячами піхоти — повинен був тихо підійти берегом до східного ставу, до крайнього лівого крила польського. Цього місця не захищали вали. Тут стояла венгерська піхота й кілька гармат.

Отже, Бурляй повинен був розпорошити й збити з поля цю заслону, позаклепувати гармати, позакидати рови, якщо вони є, й просунутися з боєм якнайдалі, наступаючи на поляків збоку, вже поза валами, в їхньому таборі.

Негайно ж за Бурляєм, через пробитий його піхотою проміжок, повинна була вскочити кіннота з Богуном на чолі, а за нею й комонники Морозенка, й ногайські татари з Карач-мурзою.

Одночасно повинна була йти атака лівого крила з фронту. В критичну хвилю її мали підсилити полки Білоцерківський та Уманський, що стояли в резерві.

Цей план запропонував Хмельницькому Богун. Бурдяй з Морозенком гаряче його підтримали.

Увечері, коли сонце вже починало ховатися за далекі дубові ліси й коли Гадяцький, Корсунський та Подільський полки вже давно стояли на призначених місцях, — три полковники з’їхалися обговорити все остаточно.

Найдосвідченіший між ними був, безумовно, Бурляй.

Високий, дебелий, огрядний, твердий, мов дуб, поруч із Морозенком і Богуном він здавався велетом. Був уже зовсім старий. Але сивий ус і сиві суворі брови зовсім не пасували до його веселої вдачі, до гучного бадьорого голосу й до рівних, білих, міцних зубів. Не було козака; що не чув би про славетні Бурляєві виправи на Чорне море.

То ж Бурляй з запорожцями здобув свого часу Синоп — один із найбільших центрів торгівлі турецької, то ж Бурляєві чайки з блискавичною швидкістю налітали на Крим, пустошили, руйнували, палили й грабували його найбагатші міста…

Морозенко був типовий поляк: темно-блакитні, великі, дуже гарні очі, брунатні, спущені по-козацьки вуса.

Розмовляв добірною козацькою мовою. Тільки зрідказакидав трохи з польська, але серед козацької старшини було це невдивовижу.

Так само, як і про Бурляя, рідко хто з козаків не чув і про славетного Морозенка. Вславився він ще з початку повстання Хмельницького, як Стояв на чолі Кривоносової кінноти, — запальний і досвідчений був вояка. А найбільше подобався він Богунові, й простим козакам, і всьому поспільству за те, що не грав у одну дудку з козацькою старшиною, гостро ненавидів панів і навіть прізвище своє — Мрозовіцький — з охотою змінив на козацьке.

І тепер уже рідко хто з козаків знав, що Морозенко — це Станіслав Мрозовіцький, шляхтич, син підстарости теребовельського, служив колись при Дворі королівськім і скінчив Краківську академію…

І Морозенка, й Бурляя, й Богуна найбільше непокоїло те, що вночі під час загального штурму дуже важко буде розрахувати час і вдарити з кіннотою на допомогу Бурляєвій піхоті якраз саме тоді, коли цього вимагатимуть Обставини. Легко могло статися, що піхота ще не встигне збити з поля ворожу заслону, отже, тоді кіннотчики можуть наскочити на задні шереги своїх, змішати їх і тільки полегшити перемогу полякам.

З другого ж боку кінноті ніяк не можна було й запізнюватися: Бурляй без підмоги довго не здержить. А надто коли штурм лівого крила з фронту буде невдалий або навіть мало успішний.

Умовилися, що за гасло правитимуть особливі невеликі смолоскипи: як тільки козаки Бурляя почнуть підкидати ці смолоскипи вгору, Богун повинен негайно кидатися в атаку. Морозенко на всякий випадок мав вирушати за Богуном лише через деякий час.

Ще не встигли полковники скінчити нараду, як ревнули одна по одній три найбільших козацьких гармати, засурмили полкові сурми й потужним гудінням озвалися казани.

Це було гасло до штурму.

Увесь табір козацько-татарський здригнувся. Чітко залунали слова команди, почувся притлумлений гомін кількох десятків тисяч голосів, глухо затупотіли незліченні копита, застугоніла земля, заіржали коні, заремигали воли.

Хоч було ще видно, Бурляй чимдуж побіг до свого полку.

— Нам з тобою ще рано, — сказав Морозенко, — ходім, лишень, побачимо хоч початок.

Вони збігли на пригорок, де Приндяк ще по обіді вкопав із козаками високого стовпа й приставив драбину.

Нагорі вдвох було трохи тісно, й полковники мусили підтримувати один одного.

Було ще досить видно.

Внизу всюди, наскільки могло сягнути око, ворушилися темні маси людей, коней, возів. Піші полки густими колонами посувалися ближче до польських валів і ставали проти них так, щоб перші береги були од валів приблизно на віддаль гарматного пострілу.

Кіннота значно меншими відділами ставала по боках піших полків. Вона мала допомагати піхоті, якщо з проміжків поміж валами вибігатимуть під час бою кінні польські хоругви.

Сорок козацьких гармат, що стояли якраз проти польського центру, ревли без перерви. Хмари диму поволі вкривали небо й козацький табір. Небавом гарма, ти ревнули й на лівому козацькому крилі й на правому — зовсім близько від Богуна й Морозенка.

Вечірній присмерк упав на землю. Вже не можна було відрізняти окремих полків і частин: усе злилося в якусь темну, безмежну зловісну масу.

І гуркіт, і гомін, і важке стугоніння землі лунали, немов далекі громи.

Зловорожими блискавицями — все частіше й частіше — спалахували вогні гарматних пострілів.

Здавалося, насувається на польський табір страшна гроза.

Аж ось раптом гармати змовкли. Далеко — якраз проти середини польських в&лів — заблимали вогники смолоскипів.

І тої ж хвилини могутній вибух страшного ревіння пролунав у повітрі.

— О го! — сказав Морозенко. — Ну й волики!..

Богун не відповів: ударили польські гармати.

Немовби якісь незримі велетні кидали в небо в напрямі до козацького табору довгі вогняні снопи: поляки стріляли огнистими бомбами.

— Дивись, дивись! — прошепотів Морозенко. — Воли вже зовсім близько.

Справді: при хвилевому світлі вогнистих снопів, не більше як за сто кроків від польського валу, Богун побачив величезні купи бидла, що з неймовірно страшним ревінням бігло просто на польський табір. Ззаду й з боків, цієї оскаженілої від жаху маси метушилися якісь постаті з великими смолоскипами, вилами й ратищами: то козаки гнали на ворога тисячі здичавілих волів.

— Близько підпускають, собачі сини! — сказав Богун, і поляки в ту ж мить ударили з гармат і мушкетів.

В небі спалахнуло відразу кілька огнистих бомб. Коло самих окопів падали трупом, скажено кидалися в рів, убоки й назад перелякані на смерть, забиті, поранені воли, а за ними, по їхніх трупах, бігли люди з мішками на плечах, котилися вози з Тарасами й колодами, напирали, немов потужні хвилі, піші козацькі полки.

Буря тисячогрудих вигуків, пострілів, вибухів, тупотіння й стогону лютувала по всій лінії польських валів.

— Ну, час уже й нам! — сказав Морозенко.

Богун не почув: усією своєю істотою він був там, коло ворожих валів, де в запеклому бої змагалися тисячі рокованих на смерть озвірілих людей, вирішуючи долю Збаража, Оксани, долю всього народу козако-руського.

Поволі злізли Богун із Морозенком униз. Так неймовірно, так дивно було, що навколо — поблизу — не біжать на видиму смерть люди, не рвуть їх на шмаття гарматні кулі, не січуть мечі, не колють списи…

Богун глянув на небо. В глибині ледве мріяли зорі. Сів на коня, підбіг до полку, дав наказ вирушати…

І вже не думав він ні про Збараж, ні про штурм, ні про Оксану: ходило йому тільки о те, щоб стати з полком на призначене місце, дочекатись, поки Бурляй подасть умовлене гасло, бурею помчати вперед, потрощити, порубати, згнітити ворога або… загинути…

А буря кривавого бою лютувала все дужче. На зміну забитим кулями, порубаним, помісенйм, розчавленим сотням ринули тисячі, десятки тисяч козацтва, татар, посполитих.

Уже не чути було вогнепальної зброї: билися груди з грудьми, стіна зі стіною. Билися мовчки. Лише зловісне «алла» татарське хвилинами спалахувало в тому чи іншому місці.

Неймовірним здавалося Богунові, що поляки можуть оборонятися так довго.

А проте вони не відступали ні кроку. Все нові й нові маси людей кидали гетьман і хан у пекельний вогонь січі: вже більше як стотисячні лави, мов хвилі морського прибою, билися об твердині польських валів, розбивалися об них, одбігали й знов набігали з нелюдською люттю.

Богун знав, що довго так тривати не може. З тривогою помічав він, як безладно відступали й бігли назад козацькі сотні, навіть цілі полки.

— Невже ляхи переможуть? — збентежено шепотів Богунові Приндяк, що стояв поруч.

Богун не відповідав… Йому ясно було лише одно: якщо безладдя серед козацько-татарського війська поширюватиметься, якщо Бурляй чомусь запізниться, — Збараж не взяти.

А Бурляєвого гасла все не було…

А від польських валів усе частіше бігли назад розпорошені, здесятковані, розгублені юрби.

— Бурляй… Ех, Бурляй! — шепотів Богун.

І раптом далеко, з самого краю польських валів — можливо навіть, що межи валами й ставом, — у темряву неба шугонув смолоскип: Один… Другий… Третій…

— Сі-дай! — схвильовано радісно крикнув Богун, і. в одну мить цілий полк уже був на конях.

— Впе-ред! — пролунала команда.

Полк рушив. Спершу спокійно, поволі. Потім усе швидше, швидше, швидше…

За кілька хвилин це був уже не полк, а вихор. Повітря свистіло в ушах Богунові. Здаралося, то не тисяча вершників мчить разом з ним, а то він сам один — блискавично швидкий, могутній, непереможний велет — летить уперед на ворога.

Аж раптом ліворуч, на польських валах — уже зовсім близько, — червоним полум’ям спалахнули смолоскипи, загоготіли огнисті бомби — стало видно немов удень.

У ту ж мить Богун скоріше відчув, ніж побачив, як лави козацькі, немовби одкинуті рукою якогось велетня, безладними юрбами ринули назад: то з-поміж валів несподівано вихопилася залізна гусарія й ударила збоку на козаків, що штурмували вали.

Її важкий, нестримно швидкий залізний удар в одну мить розірвав густі колони штурмуючих, зім’яв, розпорошив і погнав їх полем…

«Нічого… Нічого… Це ж тільки тут, це ж не- по всій лінії! — спалахували Богунові думки. — Нічого… Праворуч вперед: тепер тільки на нас із Бурляєм надія… Вперед!..»

Але що це за постріли, що це за крики спереду? Невже Бурляй відступає?..

Оточений переважними силами ворога, знесилений, стиснений з усіх боків, Бурляй відступав. Густо падали трупом, але все ще трималися козаки.

— Дер-жись, Бурляю! — несамовито крикнув Богун, і в ту ж мить наче грім залунав — крикнув з ним полк як один чоловік:

— Дер-жись!..

І буряно вдарили на польську піхоту богунці — розкидали, розметали, розбили залізний ланцюг, що оточував Бурляя.

Крик перемоги вирвався з сотень козацьких грудей…

Але дочасно:

— Гусарія зліва!.. Лицем до гусарії!.. — з розпачем крикнув Приндяк.

І не встигли ще козаки змінити шик, як залізні лицарі наперли на них тісною лавою…

— Держись, держись, Богуне! — крикнув Бурляй, побачивши, що на Богуна наскочило зразу аж троє пан цирних.

Але Богун за допомогою Приндяка впорався з ними щасливо. Бурляєві довелося скрутніше: вдарив його по голові довжелезним мечем гусарський ротмістр… Одскочив меч: урятувала Бурляя від неминучої смерті мисюрка дамасська — але захитавсь у сідлі ватажок Козацький, і насіли на нього з усіх боків залізні лицарі.

Побачили це Богун з Приндяком, метнулися допомогти Бурляєві й певно б таки врятували його, якби не спіткнувся Приндяковий кінь і не поточився додолу разом з вершником…

І стала тоді перед Богуном залізна стіна закутих у крицю лицарів, і грізно наїжились леза ворожих мечів.

Завзято кинувся на них Богун, і несподівано… захиталися лицарі, й одвернули од Богуна мечі:

— Czoło ku jadzie, czoło ku jadzie![12] — закричали гусари: то Морозенко летів на відсіч.

Але не думав про Морозенка Богун, не чекав, поки вдарить Корсунський полк на залізних лицарів: сп’янілий від захвату, радий, що дорого продає своє життя, він розігнався й плигнув конем у саму середину ворожої лави…

Лютим виттям, зойком заліза, стогоном поранених на смерть лицарів пролунав цей страшний стрибок.

І в ту ж мить щось важке вдарило Богуна по голові, земля похитнулася й пішла обертом.

Богун прийшов до пам’яті тільки коло козацького табору, на сідлі в Морозенка.

Вже зовсім розвиднілося.

Навколо — наскільки сягало око — повертались од польських валів козаки, піші й кінні, не вишикувані сотнями, а розпорошені або скупчені в безладні юрби…

Похмурі, в подертій одежі з кривавими плямами, деякі без шапок і без зброї, вони важкою ходою похнюпившись ішли до табору.

Козацькі й татарські сурми грали гасло на відступ.



10

Одержавши від Богуна коня, козацьку одежу й зброю, Максим почував себе найщасливішою людиною в світі.

Навіть думка про. діда Панаса й Оксану не потьмарювала йому піднесеного настрою.

— Зовсім козак — та чуб не так, — сміялися козаки.

Але Максим не звертав на такі дотепи уваги й намагався показати себе не тільки в Богуновому полку, але й у сусідніх — Брацлавському та Ніжинському.

Особливо приваблював його Ніжинський полк, де мало бути багато земляків-лубенців.

Вештаючися поміж возами Ніжинського полку, Максим несподівано зустрів Петра: того самого, з яким він колись працював на стайнях у лубенському замку та з яким застукав його пан Ярема в парку під час розмови про «меч божий на панів».

Товариші радісно обнялися. Петро виглядав уже справжнім козаком: навіть вуса були такі, як у всіх.

Він розповів Максимові, як утік від Яреми, прочувши про Жовті Води, як гуляв з повстанцями по Лубенщині, як зруйнували дощенту Яремине кубло й потім перекинулися ні правий бік Дніпра.

— А під Пилявою, — закінчив Петро своє оповідання, — під Пилявою я таку скриньку вчепив… Саме тільки срібло й золото… Закопав… Тільки гляди: не кажи нікому…

— А до скарбу військового багато дав?

— Коли по правді казати — ні шеляга. Зате ж і грошей тепер у мене: цілий маєток купити можна… Скінчиться війна — житиму паном…

— Таким, як Ярема? — пошуткував Максим.

— Ні, не таким… А все ж таки… Вже й зараз мене сам полковник знає. Може, навіть пощастить у отамани пролізти, а там і в сотники…

— Дурень, думкою багатіє,— зауважив Максим. Петрове бажання пролізти в пани зовсім йому не сподобалося.

— А тобі що?.. Заздро?..

Максим мовчав.

— Коли заздро — ходім разом з нами на Литву… Ой, там же й багатющі пани!

— А ти що, хіба з Кричевським іти маєш?

— Так. Сьогодні.

Максим замислився: «А що якби справді податися на Литву? Все’дно Богун воювати не дасть: заборонив же брати участь У штурмі… А з Кричевським принаймні хоч пороху понюхаю… Справжнім козаком повернуся…»

— Гаразд, — промовив Максим, — почекай трохи — збігаю до свого полку й вернуся…

— Тільки, гляди, не барися…

— Ні, голий підперезався — то вже й зібрався, — сказав Максим і чимдуж побіг до своїх возів.

Він дуже радів, що не сказав Петрові про Олену й Варку і що таким чином жодної затримки не буде. А йому тепер так загорілося воювати, що, здається, не вдержала б його під Збаражем жодна сила.

Через кілька годин Максим, попередивши Олену, щоб не турбувалася, вже їхав поруч із Петром у лавах лубенської сотні, яка вирушила на Радзівілла разом з Кричевським.

Кричевський з десятьма тисячами комонника мусив чимдуж поспішати на’чбілорусь, щоб з’єднатися з чернігівським полковником Пободайлом.

Треба було за всяку ціну затримати литовського гетьмана Януша Радзівілла, який з п’ятнадцятьма тисячами добірного війська вже вирушив на Україну.

Затримати Радзівілла передбачалось десь під Лоєвом, коло головної переправи через Дніпро, в місцевості, з усіх боків оточеній дрімучими лісами й багнами.

Це були справжні ворота з Литви на Україну.

В Збаражі Кричевський мусив вибирати одно з двох: або йти на Литву битим шляхом на Житомир, Київ, Чернігів і Гомель, або вирушити навпростець — через пущі й багна поліські.

Кричевський вибрав останній, хоч далеко важчий, але коротший шлях, і вже щось 8 липня був у Чорнобилі.

Тут не знайшов він скільки-небудь значних підкреп.

Одержав тільки листа від Хмельницького з повідомленням про облогу Збаража та з проханням бути обережним і мужнім.

Глибоко замислився старий полковник: коли під Збаражем і далі так нещаститиме — доля кампанії залежатиме тільки від нього, Кричевського. Побити ж або навіть тільки затримати Радзівілла довгий час без піхоти й артилерії — з однією тільки кіннотою — було майже неможливо.

Старий вояка знав це добре.

Але не вагавсь ні хвилини й руйіив назустріч литовському військові піскуватим шляхом Надприп’ятським.

Залишаючи свої вбогі села, розкидані серед пущ і багнистих нетрів, озброєна рогатинами, косами й ощепами — немовби на лови ведмежі — людність великими юрбами збігалася до Кричевського.

Але що була варта ця зброя селянська проти добірних гармат Радзівіллових?..

Кричевський радив повстанцям залишатися вдома, а сам рушив на Бабицю — й почав переправлятися через широку багнисту Прип’ять.

На другому боці козаки зразу ж наткнулися На одну з чат Радзівіллових, знищили її й розпорошили так, що лише кілька недобитків повернулися до литовського війська.

Від бранців Кричевський довідався, що Радзівілл, маючи багато припасу військового в Рєчиці, залишив там велику залогу під найстаршим рейтарії ротмістром Шварцгофом, а сам з цілою армією рушив під Лоїв. Він посадив піхоту німецьку й угорську, а також увесь «люд огнистий» на байдаки, сам же з кіннотою та артилерією посувався берегом рівнобіжно з тими, що пливли Дніпром.

Нічого не знаючи про наступ Кричевського, Радзівілл намірявся перейти Дніпро коло гирла Сожу й ударити на

Пободайла одночасно з Дніпра й суходолу.

Становище Пободайла, що боронив переправу усього лише з двома тисячами козаків та з кількома гарматами, було критичне.

Аж ось недобитки чат, знищених Кричевським над Прип’яттю, повідомили Радзівілла, що наказний гетьман козацький з великою потугою йде просто на Рєчицю.

Це розбивало всі Радзвіллові плани. Він зовсім не сподівався, що козаки можуть так швидко наспіти аж від Збаража.

Тепер уже доводилось міркувати не про те, щоб знести Пободайла та йти на Київ, а щоб якось відборонитися від Кричевського.

Радзівілл відрядив дві тисячі війська на поміч Шварцгофові, що був у Рєчиці, сам же залишився під Лоєвом з артилерією, німецькою й угорською піхотою та з кінними полками панцирними.

Розташований перед тим табір литовський поміж містом Лоєвом, річкою Лоївкою й Дніпром — був завеликий для оборони.

Радзівілл значно зменшив його і міцно уфортифікував, поставивши четвертий ряд возів, пов’язаний ланцюгами, та насипавши навколо високий земляний вал.

Нападу козаків треба було сподіватися з боку Брагіна — від широкого шляху: з інших боків литовського табору були густі великі ліси й багна.

Отже, звернув Радзівілл найбільшу увагу на Брагінський шлях.

Але Кричевський недарма користувався славою одного з найкращих вояків у «Європі: надзвичайно швидким маршем наблизився він до Рєчиці, зчинив там велику замішанину, підпалив передмістя й, довідавшися, що до Рєчиці вже надходить Радзівіллова відсіч, несподівано запав десь у лісах.

Тепер старому підполковникові треба було якнайшвид ше та найповніше використати помилку Радзівілла, що значно послабив свої сили, відрядивши до Рєчиці непотрібну їй поміч.

Отже, замість іти просто на Лоїв, скрутив Кричевський під Холмеч. Швидко порозумівся з міщанами, й ті відчинили міську браму немовби для того, щоб гнати бидло на пашу. В той же час ударено по всіх церквах у дзвони, козаки вилетіли з лісів, вдерлися до міста й вирубали залогу.

Про напад Кричевського втікачі з Холмеча негайно ж повідомили Радзівілла, і той, природно, мусів тепер сподіватися нападу не від Брагіна, а від Холмеча.

Негайно ж відрядив Радзівілл під’їзди до Рєчиці й Брагіна з наказом, щоб звідти якнайшвидше поверталися відряджені туди раніше підкрепи.

Вирушили під’їзди литовські також у напрямі на Холмеч.

Але Кричевський обдурив їх, обминув непомітно, скрутив знов убік лісами й хащами і з надзвичайною швидкістю опинився всього лише в двох милях од Радзівіллового табору, в лісі, з боку Брагіна, а не з півночі, як того тепер сподівався Радзівілл.

Настала ніч. Кричевський скликав нараду. Дехто з старшини висловлював сумнів — чи можна бити на Радзівілла з таким стомленим військом: козаки вже цілий місяць були в поході й майже без перепочинку зробили спішними маршами щось понад сотню миль.

— Єдина надія'наша — в швидкості,— сказав Кричевський, — коли не подолаємо Радзівілла, коли пустимо на Київ — програємо всю війну.

Ухвалено спочивати лише один день і другої ж ночі вдарити на Радзівілла.

Не встигли ще скінчити нараду, як наспіли два посланці з того боку — від Пободайла.

Кричевський умовився з Пободайлом, щоб той другого вечора перейшов Дніпро одночасно з тим, як кіннота козацька почне атаку на Радзівілла з боку Брагіна.

Негайно ж після цього старий полковник із сотнею козаків вирушив на звіди, щоб ознайомитися зі станом ворожого табору.

Виявилося, що стан цей дуже несприятливий для козаків. Радзівілл стояв за багнистою річкою Лоївкою. На річці була гребля з напівспаленим млином, що міг правити за добре прикриття для Радзівіллової піхоти.

Гребля ця була єдиною переправою з боку Брагіна.

Від того, чи захоплять її козаки, в значній мірі залежала перемога над Радзівіллом.

Козаки спокійно відпочивали протягом цілої ночі.

Наступний день аж до вечора теж сподівалися відпочивати, й Петро з Максимом нарешті-таки — чи не вперше за весь похід — могли зітхнути вільно.

Найбільше потомилися вони за останній тиждень. Максим ледве тримався в сідлі, а Петро вже й думати забув про багатенних литовських панів, що їх він так хотів пожакувати. Міцно заснули стомлені вкрай хлопці звечора, і сонце вже виглянуло з-за верховіть темного бору, кали вони ще спали.

Перший прокинувся Максим і не встиг ще опам’ятатися, як сурми заграли наступ: то Кричевський, маючи підстави гадати, що Радзівілл довідався про його розташування, наказав ударити на литовське військо, не чекаючи вечора.

В одну мить козаки вже були на конях.

— Швидше, швидше! — кричали навколо Петра й Максима. — Радзівілл ще не встиг приготуватися!

За кілька хвилин ціла десятитисячна маса кінноти Кричевського вже вилетіла з густого лісу й тісними лавами помчала до греблі.,

З другого боку — з табору Радзівілла — до греблі чимдуж бігла німецька й угорська піхота.

«Встигнуть чи ні?» — промайнула Максимові в голові думка. Але за хвилину він уже не думав нічого, нічого не почував — немовби злився в одне ціле з могутньою страшною лавою похилених у високих кульбаках вершників.

Піхота зустріла першу козацьку колону витриманими густими сальвами.

Змішалися й попадали з коней перші козацькі шереги, зчинилася замішанина: перший натиск відбито…

Треба було добувати греблю в інший спосіб.

Миттю позсідали з коней перші козацькі сотні й кинулися на ворожу піхоту пішо.

Але тут ударили на козаків через греблю кінні литовські хоругви.

Скрутно довелося козакам, проте перший наступ кінноти вони відбили.

Кинув тоді Радзівілі на козаків тяжкі гусарські полки — найстрашнішу зброю свою й найбільшу надію.

Згнітили вони козаків, що боролися пішо, потужно натиснули на легку козацьку кінноту, збили перші шереги з поля й ударили всією потугою на праве крило козаків.

Довго тривав нерівний бій: нарешті захиталися козацькі ряди, й праве крило почало відступати до лісу.

Але не розпорошилося: жодне військо не вміло так швидко переходити від кінного бою до пішого, як козацьке: отож позсідали козаки з коней і обсипали ворожі хоругви градом куль.

Змішалися ті й завагалися як від несподіванки, так і від того спустошення, що вчинили серед них густі сальви козацьких мушкетів.

Побачив це Радзівілл і кинув до бою нові полки: угорську й польську піхоту, важких німецьких рейтарів з Райнольдом Тізенгаузом на чолі, а також курляндських драгунів Нольда.

Але не встигли ще підійти ці підкрепи, як ліве крило кінноти Кричевського вже одрізало від табору литовські хоругви. В ту ж мить козаки, що боронилися під лісом пішо, почали сідати на коней і переходити в наступ.

— Звитяга!.. Звитяга! — кричало козацтво, а Радзівілл уже думав про відступ до Рєчиці.

Але тут несподівано наспів з боку Брагіна великий відділ, за яким Радзівілл був послав ще напередодні.

Козаки опинилися межи двох огнів, змішалися й були розірвані на дві частини.

Ворог розпорошив, потоптав і вирубав ліве крило дощенту.

Праве крило на чолі з самим Кричевським відступило до лісу: Кричевський надіявся прорватися до Дніпра й там з’єднатися з Пободайлом.

Але той, як було умовлено, сподівався атаки Кричевського на Радзівілла тільки вночі, отже, не міг перейти через Дніпро своєчасно.

Довідавшися про бій Кричевського з Радзівіллом, Пободайло кинувся до переправи і встиг навіть перекинути частину війська на той бік, але в цей час Радзівілл уже мав повну змогу кинути на Пободайла великі сили й за допомогою своїх численних гармат примусити козаків знов повернутися на лівий берег.

Отже, Кричевському доводилося тільки загинути з честю.

Вибравши найоборонніше мЛце в лісі, козаки окопалися й загородилися поваленими нашвидку деревами, гіллям, вітроломом і навіть людським і кінським трупом.

За півгодини це був уже міцний табір.

До пізньої ночі кидав Радзівілл у атаку все нові й ноівісили й громив козаків з гармат, але Кричевський відборонявся як лев.

Ледве півтори тисячі залишилося з усього козацького війська, але вони чинили в ворожих рядах таке спустошення, що навколо їхнього табору лежали цілі гори забитих.

Настала ніч. Радзівілл наказав дати гасло на відступ, він не хотів марно тратити сили й розрахував вірно: знесилених козаків на ранок можна було взяти голіруч.

Серед недобитків майже не було непоранених. Петра забито ще біля греблі, Максим дістав огнепальну рану в плече, самого Кричевського було тяжко постріляно й порубано.,

Але старий полковник не занепав духом. Він міркував, що поодинці козаки легко можуть вимкнутися з табору, запасти в лісах і нетрях і таким чином урятуватися.

Ніч була темна. До краю стомлені козаки лежали покотом, але майже ніхто не спав. Де-не-де чутно було стогін поранених.

Максимові плече майже не боліло. Він лежав поруч з іншими й безгучно плакав. Йому жаль було й себе, й Петра, й Кричевського, й усіх козаків, що загинули і мали загинути. Його лякала й нестерпна зловорожа тиша цієї останньої, як він гадав, ночі, й страшне мовчання темного лісу, й те невідоме, що мало бути взавтра.

Аж раптом почувся шепіт:

— До полковника, братове, до полковника…

Максим пішов разом з іншими.

Кричевський лежав на зроблених нашвидку ношах.

— Можуть урятуватися майже всі,— сказав він тихим, але чітким голосом, — наказую всім поодинці залишити табір.

— А пан полковник? — запитав хтось несміливо.

— Я залишаюся тута. Лишіть мене якнайшвидше.

Козаки стояли розгублено. Четверо старих січовиків підняли ноші й хотіли нести.

— Залиште! — голосно скрикнув Кричевський, не мовби й не був поранений. — Залиште. Наказую.

Козаки підійшли гг|Лщатися.

— Не треба, — сказав Кричевський, — часу небагато. Прощайте. Дякую… Прощай, батьку…

— Прощай… — почулися голоси.

Потім запанувала тиша: козаки потроху виходили з табору.

Максим хотів був іти й собі, але відчув таку неймовірну втому, таке знесилення, що, не зробивши й кількох кроків, сів, а потім і ліг на землю, чомусь намагаючись, щоб Кричевський його не побачив.

На ранок жовніри Радзівілла прибігли до опустілого козацького табору, добили кількох поранених і кинулися до півмертвого Кричевського — грабувати.

— Не руштеї — закричав Максим не своїм голосом.

Але вони таки встигли зняти з полковника червоний жупан, шитий золотом.

— Це сам Кричевський!.. До ясновельможного… До гетьмана!..

Кричевського накрили якимсь подраним кожушком і понесли до Радзівілла.

Максим пішов за ношами.

Три дні метався в гарячці Кричевський, три дні ні на крок не відходив од нього Максим.

Плакав і побивався Кричевський, що козаків погромлено:

— Albo to lada co dzięć tyśąć wojska stracić?[13] — скрикував він і все просив у Максима води.

Максим уже другого дня знав, що загинула сила литовського війська, що розстріляно майже всі набої, що Радзівілл, як казали його полковники, позбавлений змоги наступати на Україну.

Про все це не раз шепотів Максим старому полковникові, щоб хоч трохи його потішити.

Але Кричевський не розумів і не пізнавав хлопця.

Радзівілла ж над сподівання пізнав: не відповів на ласкаве його привітання й одвернувся з погордою.

Коли ж Радзівілл запитав, чи йде ще від гетьмана на Литву якесь військо, промовив невиразно, але зрозуміло:

— Тридцять тисяч козаків і п’ятнадцять тисяч татар.

Коли запитали в нього на третій день, чи не треба йому попа для сповіді, відповів:

— Не поможе тут і сорок попів…

— А може, ксьондза? — запитав Радзівілл. — Ти ж, пане, тільки за цієї ребелії став схизматом…

Кричевський мовчав.

— Може, ксьондза? — перепитав Радзівілл.

— Волю краще відро води холодної,— прошепотів Кричевський, метнувся, захрипів і стих.

Максим з риданнями кинувсь до нього.

Старий полковник був мертвий.

— Хоч і за хлопську справу боровся, а все ж незрівнянний був войовник! — сказав Радзівілл урочисто.

І потім, показуючи на Максима, додав:

— Обдарувати його слугу й пустити на волю…

Хитаючись, Максим вийшов з намету. Сонце вже сіло, а на заході, за чорними сосновими пущами, спалахувала пожежа.

«Куди йти?»— подумав Максим.

З примхи магната він був вільний, але ще не відчув цього.

«Куди йти?..»

Далеко за Дніпром ревнула гармата: то Степан Пободайло нагадував, що козаки чатують…


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка