Частина перша



Сторінка16/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.42 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   25

7

Квітень і травень — цілих два місяці — чекали Богун з Нечаєм гетьманського наказу виступати в похід.

Їм було добре відомо, що на цей раз зволікання Хмельницького залежить не від вагань і надій на трактати: треба було стягнути лівобережні полки, належним чином укомплектувати правобережні, подбати про зброю й припас.

А головне — треба було дочекатися кримського хана, що на цей раз ішов на допомогу гетьманові, здавалося, зовсім не так охоче, як минулого року.

Козаки жартували, що помер Туган-бей, особистий приятель Хмельницького, нарікали на нового перекопського бея Карач-мурзу… Але й Богун, і Нечай добре знали, що хан боїться нападу від донців і що минулого року орда йшла на війну охотніше через великий голод у Криму.

Нарешті, в середині червня до Вінниці прибіг посол від Хмельницького й повідомив, що кілька десятків тисяч татар перейшли Дніпро під Аслан-городом.

Днів через три білогородська орда переходила Дністер під Тягинею.

На передових позиціях Подільського й Брацлавського полку, в напрямах на Бар і Меджибіж, майже щодня точилися незначні бої з військом кам’янеиького каштеляна Станіслава Лянцкоронського.

На північ, у південній Волині, полки другого регіментаря — Фірлея, перейшовши Горинь, рішуче наступали на козаків, громили повстанські загони й швидко посувалися до Костянтинова.

Щодня Богун і Нечай могли опинитися в дуже скрутному отановищі, треба було всіма засобами не дати Лянцкоронському з’єднатися з Фірлеєм.

Виконати це завдання взявся Нечай. Брацлавський полк, щось коло п’яти тисяч козаків, несподівано вдарив на Меджибіж, щоб затримати в такий спосіб дивізію Лянцкоронського.

Слідом за Нечаєм вирушив і Богун.

Одержавши того же дня відомості, що Кальницький полк під Остапом Гоголем теж іде на Меджибіж, Богун відрядив по всіх околицях невеличкі загони з наказом розголошувати якнайширше, що Нечай тільки «передвиїжджий Хмельницького» і що за ним іде сам гетьман з ордою.

Ці поголоски врятували Нечая від неминучої поразки: Фірлей, що встиг уже поєднатися з Лянцкоронським, завагався й не вдарив на Нечая своєчасно.

Але становище козаків щохвилини могло змінитися на гірше…

Справді, не встигли ще Подільський і Кальницький полки поєднатися з Нечаєм, що ледве стримував наступ ворога, як Яремині добірні полки вже надходили До Меджибожа.

Наступні два дні були чи не тяжчі від усіх, які Богун пам’ятав.

Полки насідали з не чуваною досі завзятістю, їхня залізна кіннота кілька разів збивала козаків з поля.

Надія була тільки на здатність козацтва боронитися табором.

І справді: за рядами позв’язуваних ланцюгами возів козаки трималися міцно, не дивлячись на скажені атаки ворога.

Богун з Нечаєм були невтомні. Вони з’являлися в найнебезпечніших місцях і своїм прикладом підтримували вояків.

Але вже на третій день вони побачили, що до краю стомлене козацтво довго так витримати не зможе.

А ж тут несподівано швидко наспіли полки Київський під Кричевським і Корсунський під Морозенком. Усього щось мало не десять тисяч комонника. Потужно вдарили Кричевський і Морозенко на ворога. Змішали й примусили відступити дивізії Лянцкоронського, побили й одкинули далеко назад кінноту Яреми.

Одержавши цілком певні відомості, що за Кричевським і Морозенком іде сам Хмельницький з ханом, поляки не наважилися дати рішучий бій і спішно Почали відступати в напрямі на Збараж.

На раді п’ятьох полковників — Кричевського, Морозенка, Нечая, Богуна й Гоголя — ухвалено було дати добрий спочинок полкові Богуна, що найбільше стомився в попередніх боях.

Подільський полк зупинився на відпочинок за чверть милі на північ од Меджибожа.

Край шляху в дубовім гаю розташовано вози, поставлено кілька наметів — для полковника й старшини, розпалено багаття й одведено коней на пашу. Хворих і ранених ще зранку одвезено до Меджибожа.

Козаки, передбачаючи добрий відпочинок, повеселішали. Вже й пісні подекуди залунали, вже й музика заграла по деяких сотнях.

— Через днів два можна знову в похід, — сказав Богунові полковий суддя Филон Немира.

— Побачимо. Треба порозумітися з гетьманом: за день-два, гадаю, він уже й тут буде.

Богун не помилився: ранком другого дня немовби чорні хмари з’явилися на обрії.

— Гетьман іде, гетьман! — загомоніли в полку…

— Та й не сам, певно й татари, — казали досвідченіші.

Справді: чорні хмари з південного сходу все збільшувалися, то було сполохане козацьким й татарським військом птаство.

Часом воно летіло так густо, що ставало аж темно.

Крякання чорних круків, гелготання диких гусей, розпачливі крики чайок і тужливе тюлюкання куликів зливалися в якийсь тривожний зловісний чи то плач, чи то стогін.

Перегодом з’явилися й звірі: то сірий здоровенний вовчище несподівано наткнеться на табір і, клацнувши щелепами, метнеться в гущавину, то рудий злинялий сторожкий лис крутне пухнастим хвостом і зникне, немов простилаючись по густих травах, то переляканий на смерть заєць, вискочивши з розгону аж на майдан якоїсь із сотень, зупиниться мов очманілий і через мить дремене ще швидше геть…

За хмарами птахів устали на обрії густі хмари пилу.

Гетьман зустрів хана на Чорнім шляху під Житомиром і зараз же рушив на північ,

П’ятдесят тисяч козаків ішли в центрі. Сімдесятитисячна орда — по обох крилах.

Повз Богуновий полк проходило тільки крайнє ліве крило.

Богун з Приндяком, Филоном Немирою й сотниками, щоб краще бачити похід ординців, виїхали на узгір’я край шляху.

В чорних великих баранячих шапках, у вивернутих до гори хутром, одягнених просто на голе тіло кожухах, з довгими розмальований луками й повними стріл сагайдаками на плечах, татари ішли неймовірно тісною лавою, що навіть зблизу нагадувала якусь велетенську гадину.

Кожний ряд — сто вершників, триста невисоких- степових коней з кудлатими гривами. Кінь при коні, ряд за рядом, один за другим, один за другим…

— Ну й тісно ж ідуть, бісові діти! — зауважив Филон Немира.

Голова колони вже зникла за обрієм, а кінця ще не було видно.

— Як листя в лісі! — сказав Приндяк.

Богун мовчки напружено вдивлявся в обличчя ординців. Його дивувало, що всі вони такі одноманітні, такі однакові. Він хотів дошукатися хоч одного неподібного до інших вершника й не міг: темна, рухлива, сувора, вкрита густою курявою мовчазна маса здавалася однією істотою.

— Де пройдуть, там буде чисто, — сказав хтось тихо.

Богун мовчки кивнув головою. Дивне почуття опанувало його: йому здавалося, що татари проходять повз нього вже давно-давно. Здавалося, що йтимуть і йтимуть нестримно й сьогодні, й завтра, і ввесь час. Він уявив собі всю татарську орду цю страшну, таємничу, зловорожу масу, — що вкрила собою чи не десятимильний простір… і, раптом сказав:

— Треба було обходитися без орди.

Ніхто його не почув.

За ногайцями йшли кримці, за кримцями — довгочубі стрункі черкеси в високих білих папахах, у напрочуд гарних світло-сірих черкесках, за ними — в яскравих різнокольорових халатах, у червоних і білих чалмах — мальовничі меткі румелійці.

Проходили з раннього ранку до пізнього вечора.

Другого дня, одержавши звістку від гетьмана, Богун наказав вирушати. йшли невеликими переходами, часто зупиняючись на спочинок.

Околишні села стояли пустками. Людність, прочувши про татар, поховалася.

Потолочені, збиті копитами ниви, а подекуди й обгорілі руїни осель свідчили, що люди боялися недаремно.

— Добрі спільники, ой добрі! — не раз похитував головою Богун.

— От на кого вже давно в мене руки сверблять, — додав Приндяк.

…Через кілька днів надвечір полк підійшов до козацького табору під Збаражем.

Давши наказ розташуватися на ніч, Богун зліз на дуба й оглянув околицю.

Ніч була тепла, спокійна.

На кількамильнім просторі — всюди, де розташувалося козацько-татарське військо, горіли десятки тисяч огнів.

Поблизу червоніли вони великими огнищами, трохи далі меншими, а там, далеко на обрії, спалахували тільки жовто-червоними маленькими зірками. Здавалося, не було їм кіния-краю.

За ними — далеко на північ — мав бути Збараж.

Богун довго сидів на дубі, вдивляючись у це море огнів і прислухаючись до стриманого таборового гамору, що нагадував шум морського прибою.

«Скрутно доведеться ляхам у Збаражі. Їх щонайбільше двадцять п’ять — тридцять тисяч разом зі слугами.

А козаків і татар щонайменше тисяч сто п ятдейят. За кілька днів буде вже й по Збаражу, — думав Богун.—

Хіба тільки в замку триматимуться трохи довше… А що як у замку Оксана? Були ж якось чутки, що княгиня в Збаражі… Виїхала, давно, певно, виїхала з усіма бебехами!» — намагався заспокоїти себе Богун, але думка, що Оксана в Збаражі, чомусь не покидала його.

«І хоч би тобі якась звістка від діда Панаса!.. Як у воду з хлопцем упали. Може, вже й на світі нема?..»

Козаки давно вже поснули, а Богун усе ще не міг заспокоїтись. Від думок про Оксану він перейшов до міркувань про найближчі військові події, про Хмельницького, про татар, про те, що знов, як і минулого року, з явилася сарана, що в багатьох місцях люди не сіяли ні восени, ні весною, що тяжкий буде для України цей рік навіть і тоді, коли війна скінчиться щасливо.

Заснув Богун аж світанком і прокинувся пізно: вже давно просурмили зорю й козацтво саме сиділо за сніданком.

Поміж довгими рядами возів, розставлених окремо по сотнях, сиділи навколо великих казанів курені — по десятеро, а коли й по двадцятеро чоловік й поважно їли куліш. Тут же, коло казанів, купами лежав на білих широких хустках понарізуваний великими скибками хліб.

Смачний куліш парував так приємно, що Богун мимоволі взявся за ложку.

— До нас, до нас, пане полковнику! — закричали йому з кількох куренів разом.

Богун сів коло першого куреня вінницької сотні разом з Филоном Немирою й Приндяком.

— Після сніданку треба до гетьмана, — сказаз він Немирі.

Але до Хмельницького довелося- вирушати значно пізніше: не встигли ще поснідати, як прибіг конем молодий козак:

— Від полковника миргородського до пана Полковника вінницького! — сказав він, знімаючи шапку.

— Від Матвія Гладкого?.. Що таке? — підвівся Богун.

— Позавчора під Вишневцем під’їзд захопив бранок. Одна каже, нібито вона родичка пана полковника…

«Оксана!» — ледве не скрикнув Богун і стримано запитав: — Де вона?

— Вони вдвох, пане полковнику, зі мною: їдуть возом… Та я гаразд не знав, де полк Вінницький — зупинив їх у тому гайку… Спека!..

— Гаразд. Подякуй від мене полковникові Матвієві,— сказав Богун і швидко, намагаючись не побігти, пішов до гайка, куди йому показав козак.

Ще здалеку побачив він коло воза двох дівчат, але вони дивилися в протилежний, бік.

Одна з них — вища — постаттю дуже нагадувала Оксану.

«А хто ж друга? Хто ж та, низенька?» — подумав на мить Богун, але зараз же забув про неї й бачив перед собою лише Оксану.

Він був уже кроків за десять, він уже ледве не біг, коли дівчина озирнулася.

Богун став як укопаний. «Чужа, незнайома дівчина, зовсім це не Оксана!» — приголомшила думка.

— Хто тут про мене питав? — різким, зовсім не своїм, неприємним голосом запитав Богун.

— Це я… це ми… Я сестра Максимова — Олена, — тихо промовила дівчина.

— Максимова?. Якого Максима?..

— Хлопця… Максима… лубенського… Того, що з дідом Панасом…

— Ага! Сестра Максимова?.. Знаю, знаю, — силкуючись зібрати думки, говорив Богун і раптом зовсім несподівано для дівчат голосно скрикнув — Олена! Сестра Максимова!.. Були з княгинею? То певно й Оксану бачили?

— Аякже, — зацокотала Варка. — Увесь час, іще з мимулого року: і в Лубнах, і в Варшаві, і в Замості, і в Збаражі.

— В Збаражі? Хіба Оксана в Збаражі?..

— В Збаражі. І Максим, і дід Панас там…

— З ними? То як же?.. Вона хіба втекла з замка?..

— Не знаємо, — тихо сказала Олена. — Ми виїхали а княгинею несподівано. Вона залишилася…

— А нас загін татарський аж під Вишневцем захопив, — зацокотіла Варка. — Ой і перелякалися ж були ми тоді!.. Якби не козаки миргородські, певно, було б уже й по нас… А козаки… Ой і бідові ж хлопці!.. Особливо там один…

— То невже Оксана в Збаражі? — не слухаючи дівчат, міркував Богун. — Сама чи з дідом і хлопцем?.. Однаково. І так, і так дуже погано. А бо викриють їх ляхи й замордують, або під час штурму щось трапиться… А чому безпремінно трапиться? — почав Богун заспокоюватись. — Переховається там якось, та й усе… А місто ж не сьогодні-завтра вже наше буде…

— Та чого ж ви мовчите, дівчата? — ласкаво звернувся Богун до Олени й Варки. Усміх опромінив йому лице, очі заграли привітно.

— Та пан полковник же нас зовсім не слухає,— озвалась Олена. — Може, панові полковникові неприємно, що ми до нього звернулися… Але ми тоді так були поперелякувалися…

— Неприємно? Чого неприємно? Бог з вами… Я дуже, дуже радий!.. Справді, попервах мені здавалося, що тут і Оксана… Але ви ж мені все про неї розкажете!.. Ех, якби знати, що з дідом трапилось… А може, вони не в Збаражі?.. Може, якось устигли вимкнутися? Розкажіть мені все докладно.

Дівчата, заохочувані ласкавим і уважним поглядом полковника, почали оповідати.

Богун слухав і міркував:

«Так… Так… Дуже скрутне становище… Але нічого: дівчата були ще в гіршому… А я ще їх зустрів так сердито!.. Безпремінно треба їх пожалувати».

Богун одвів їх до свого намету, довго розпитував, заспокоював, що все буде гаразд, почастував навіть пірниками, що йому дала на дорогу баба Ївга.

Дівчата просто не пізнавали суворого та, як їм спершу здалося, злого полковника: такий лагідний, такий уважний був цей чоловік, що навіть завжди смутна Олені повеселішала й зашарілася.

Але раптом полковник знов посмутнів: треба було йти до гетьмана.



8

Хмельницького Богун застав у дуже поганому настрої: перші сутички з поляками були для козаків і татар не сприятливі. Татари незадоволень Військо козацьке ще й досі не розташувалося як слід, а завтра неодмінно треба штурмувати Збараж, бо поляки ще не встигли зробити окопів коло східного ставу. До того ж доводиться послаблювати свої сили, негайно треба виправляти Кричевського з десятьма тисячами комонника на Литву проти Радзівілла.

— А Голота?.. А Пободайло?.. — спитав Богун.

— Голоту погромлено. Сам Пободайло не здержить.

Радзівілл наміряється вдарити на Київ. Коли Кричевський його не затримає та коли тут під Збаражем не пощастить, — матимемо проти себе три війська: Ярему тут, Радзівілла з тилу, короля з посполитим рушенням з боку Зборова. і

Богун замислився. Становище справді було загрозливе.

— А скільки війська в Радзівілла?

— Та тисяч, може, п’ятнадцять… Але біда, що в нього найкращі німецькі, відділи, чудова армата… Кричевський же мусить іти тільки з легкою кіннотою, треба вдарити на Радзівілла якнайшвидше… Ех, якби Москва була послухалася. Хай би там хоч на кордоні заворушилися… Розумієш, — нахилився до Богуна Хмельницький. — Розумієш. Я так міркував: Литву щоб Москва якось зв’язала, а Ракопій щоб напер на ляхів із Семигорода… У нас би тоді тут зовсім руки були розв’язані. А тепер… Безпремінно завтра треба здобути Збараж. Ходімо, лишень, огляньмо окопи.

Хмельницькому підвели білого коня. Небавом під’їхали Виговський з Джеджелієм і Зоркою.

Подалися просто до польських окопів.

На південь од міста й замка, починаючись від західного ставу й аж до Лублянок, хвилястий терен трохи підвищувався. Тут генерал артилерії Криштоф Пшиємський розташував, польський табір з таким розрахунком, щоб у ньому легко вмістилося не тільки все наявне військо, а й майбутні підкрепи.

Високі вали тягнулися ледве не на цілу милю, тил упирався в місто й замок, і тільки одну частину табору, що виходила поза став, ще не встигли обнести валом.

На це саме, місце й намірявся вдарити гетьман.

— Коли їх там навіть і тридцять тисяч, — зауважив Богун, — все-таки на такій лінії не витримають, занадто вже розтягнули.

Хмельницький повернув на схід.

Їхали зовсім близько від валів, у деяких місцях поляки навіть почали стріляти з мушкетів.

— Обережніше, пане гетьмане! — підскочив Зорка до гетьмана, але той тільки махнув рукою.

Обложенці, певно, повідомили про Хмельницького рег гіментарів, бо небавом на валу з’явились Ярема, Фірлей, Лянцкоронський і Конецьпольський, оточені пишним почетом.

Богун, що зір його був гостріший від гетьманського, добре бачив не тільки одежу й постаті, а навіть відрізняв і деякі обличчя.

— А я й не знав, що Ярема такий низенький, — дивувався Зорка. — А той, хто он той, що, мов журавель, виступає?..

— Остророг, — відповів Хмельницький.

— А отой товстелезний?..

— То, мабуть, Заславський. А може й Тишкевич, обидва годовані кабани.

Лицарство польське настільки зацікавило Зорку, що він зовсім забув про обережність і під’їхав значно ближче до польського табору, ніж інші…

Поляки навели гармату, гримнув постріл, і куля, ледве не розчерепивши голови Зорчиному коневі, зарилася з шипінням у землю.

— Обережніше, пане писарю! — засміявся Хмельницький. Зорка зовсім не потребував цього зауваження. Лаючись, переїхав він з лівого боку на правий, опинився таким чином значмо далі від валу, але все ще плювався й міркував, чи пристойно буде од’їхати іце трохи…

— Треба б, Самійле, їм якось віддячити, — звернувся Богун до Зорки.

— А треба б… Тільки що ж, не з пістоля на їх стріляти?

— Привези мені лук… Тільки, гляди, вибирай найкращий.

Зорка, заздалегідь смакуючи цікаве видовисько, а також радіючи, що не доведеться знов наражатися на небезпеку, негайно ж подався до гетьманського намету.

Хмельницький заклопотано оглядав місцевість. Він зовсім не звертав уваги на регіментарів, що все ще дивилися на нього з валу. Інколи він висловлював свої зауваження, звертаючись то до Кричевського, то до Богуна, але більше мовчав і тільки зрідка похитував головою.

Коло східного ставу гетьман навіть зліз із коня і ступив кілька кроків, щоб краще довідатися, чи не дуже м’який ґрунт.

Богун не раз бачив гетьмана на хуторі в Суботові, коли Хмельницький оглядав своє господарство, зовсім таке саме враження справляв гетьман і тепер, хоч там, на хуторі, річ ішла про якісь господарські дрібниці,— тут же від одного необережного кроку залежала доля тисяч людей, а може, навіть і доля цілого війська.

— Чи сповістили полковників, що ввечері рада? — запитав гетьман у Виговського.

— Так, пане гетьмане.

— Жаль, що тебе на раді не буде, — звернувся Богдан до Кричевського.

— Обійдеться й без мене…

— А може б вирушив завтра рано?

— Не можна гаятись: наказ полкові вже дано — вирушаємо не пізніше як перед вечором.

— А чи не взяв би ти з собою частини Морозенкової кінноти? Тут все одно війська може більше, ніж треба.

Кричевський замислився.

— Гаразд, — сказав він, — побіжу порадитися з Морозенком.

— Та ще хай оголосять по всіх полках, — урочисто сказав гетьман Виговському, — що на Радзівілла йде тридцять тисяч, а з ними пан полковник київський за наказного гетьмана.

— А ми вже тут якось без тебе будемо поратись, — ласкаво звернувся Богдан до Кричевського, — знаю, що тобі буде тяжче… Куди тяжче, ніж нам, та що зробиш, нема ради…

— Нічого… якби тільки через оті багна поліські якнайшвидше проскочити…

Так розмовляючи, вони опинилися вже зовсім близько від козацького табору. А ж тут назустріч з’явився Зорка.

— Уже назад? — розчаровано запитав він.

— А що, хіба ще не перехотілося побавитись? — запитав Богун.

— Авжеж. Та й лук ось, дивись, який добрячий.

Гнучкий і тугий лук татарський був справді чудовий.

Розмальований зелено, червоно й жовто, він виблискував по боках штучно вправленою слоновою кістю, а на вигибах світив чорністю й злото-срібними візерунками. Він був ще не напнутий, і міцна тетива з вологої жили, не мов гадюка, обвивала його.

— А тобі хто його дозволив узяти? — розсердився

Хмельницький на Зорку.

— Та я оце ж саме й хотів попитати…

— Гляди мені, щоб більше цього не було!.. Це ж подарунок Тугай-бея, — пояснив Богдан Богунові.

Той уважно розглядав лук.

— Гляди ж тільки, щоб самого Ярему поцілив, — пошуткував гетьман і торкнув коня.

Богун і Зорка залишились вдвох.

— А ти, я бачу, Самійле, не дуже-то метикуватий.

— Це щодо забавки?.. Помиляєшся: глянь.

Богун подивився в бік козацького табору. Звідти наближалися клусом душ десятеро вершників. Попереду не дуже-то показним гнідим їхав козак, обличчя якого здалося Богунові знайоме. Майже всі вершники правили кіньми куди гірше, ніж передній.

«Певне, поповичі або бурсаки», — подумав Богун.

— Треба було вибирати найголосистіших, — пояснив Зорка.

Кремезний козак, підбігши ближче, з підкресленою врочистістю зняв шапку:

— В рицарськім колі,—

почав він, акцентуючи з польська так, що Богун зразу впізнав хазяїна мавп.

В рицарськім колі,

На цьому полі

Щиро вітаю:

До ніг упадаю

На лядський кшталт…

Славний Богуне!..

Прийми шацунек

Від мене й від мавп!..

Богун поздоровкався радісно.

— А де ж мавпи?

— Завтра ляхів кінчатимуть.

— Та ні, я про справжніх.

— А, про тих? Запаніли так, що куди тобі: в самого гетьмана столуються!.. І я про них. А ці,— кивнув він на присутніх, — майже всі при мені.

Богун із цікавістю подивився на товаришів хазяїна мавп.

— Ану, засмійтесь! — наказав Кремезний.

— Га-га-га!.. Го-го-го!.. Ге-ге-ге!.. — разом несподівано гримнули ті так голосно, що Зорчии кінь злякано метнувся вбік, а луна докотилася аж до далекого ставу…

— Га-га-га!.. Го-го-го!..

Богун засміявся й собі.

— Ну, а тепер репетицію, — сказав Кремезний.

— Repetitio est mater studiorum[11], — протягнув довгошиїй худий козак таким густим басом, що Богунові аж дух захопило.

— Ну, починай! — наказав хазяїн мавп.

— Панство магнати, — проказали всі хором:

Панство магнати!

Годі тікати.

Йдіть на розправу

Дуже цікаву:

Пана Фірлейка

Візьмем на шлейку,

У Остророга

— Вивернем ноги,

З князя ж Яреми —

Шкуру здеремо!..

— Нічого собі,— похвалив Зорка.

— Гайда, — сказав Богун.

На валах польського табору майже нікого не було.

— Ех, жаль, певно, Ярема снідає,— зітхнув Зорка.

Під’їхали близько, але так, щоб мушкетні кулі не долітали. Стали юрбою.

— Починай.

— Га-га-га! О-го-го!

— Панове ляхи, панове ляхи!

— Панове ляхи, матері вашій сто чортів!

Кілька жовнірів з’явилися на валу.

Від козацького табору теж поволі почали наближатийя люди: спершу поодинці, потім цілими юрбами. Кожний вибирав найвигідніше місце й сідав, посмоктуючи люльку й пгільно придивляючись до всього, що робилося на валу.

— Панове ляхи! — закричав Кремезний. — Чого це ви там поховалися?.. Пора вже ваш чинш одбирати!.. Ось уже цілий рік ми вам нічого не платили!..

— А може, чи не загадаєте якої панщини? — ревнув довгошиїй.

— От із бидла ще й досі не брали десятини! — насмішкувато тягнув Кремезний. — Коні ржуть, бидло пошаліло: на ярмарок хоче…

— Га-га-га! О — го-го! — ревнули всі разом.

— Лайдаки!.. Лайдаки! — почувся з валу металевий голос. — Підходьте-но ближче — ми вас почастуємо!..

— їжте самі на здоров’я! — ревнув довгошиїй.

— Х то там питав про панщину? — запитували з валу.

— О тем потем, — відповів Кремезний.

— Хочете знати, коли за чиншем прийдемо?.. Чинш не залегне: збере його військо литовське, поки ви тут сидітимете. Від панщини — поки що пільга: будете небавом греблю через Дніпро сипати для князя Яреми!..

— Шкуру здеремо! — крикнув довгошиїй.

— А десятину з вас візьмуть татари! — кричали з валу. — Поженуть дітей і жінок ваших до Криму, як бидло!

— Не діждете, сучі сини! — відповів хазяїн мавп і одночасно махнув рукою.

— Га-га-га! О-го-го! — озвалися козаки на цей знак.

— Га-га-га! О-го-го! — реготали вони так нестримно, що регіт їхній підхопила вся величезна юрба, що зібралася послухати пересвари.

Поляки щось кричав, аж надривалися, але слів не було чутно.

Тим часом Богун торкнув коня й став у юрбі так, щоб полякам його не було видно.

Тоді напнув лук, спробував тетиву й поклав довгу стрілу. Нахилився трохи вперед на високій кульбаці й почав цілитись.

Обличчя йому почервоніло з напруження, непорушна, немов залізна, була ліва рука, правиця ж спокійно, упевнено тягнула тетиву аж до підборіддя.

— Панство магнати! — кричали тим часом товариші хазяїна мавп:

Панство магнати!

Годі тікати:

Йдіть на розправу,

Дуже цікаву:

Пана ФірлеЯка

Візьмем на шлейку,

У Остророга

Вивернем ноги,

3 князя Яреми —

Шкуру здеремо!..

— Га-га-га!.. О-го-го! — зареготали навколо…

Аж раптом дзвизнула й заспівала стріла…

Ніхто не бачив її блискавичного лету, але всі помітили, як стрепенув руками блакитно-жупанний ротмістр, закрутився на місці й упав додолу.

Заметушилися й забігали поляки, мовчки стежило за ними козацтво, а Богун стрілив ще раз і ще раз — так швидко й так легко, що тільки по насуплених аж до перенісся бровах та по синій, аж чорній жилі на лобі можна було пізнати, якого страшного напруження м’язів вимагали ці постріли.

А на валу вже знов упало двоє поляків, а третій дістав стрілу в ліву руку.

— Оце вам чинш! — крикнув Кремезний.

— Оце вам панщина!..

— Оце вам десятина!..

Поляки не відповідали. Через кілька хвилин на валу вже не було ні душі.

Козаки тісною юрбою обступили Богуна й голосно дивувалися:

— Ну й цілець!

— А лук же який добрячий…

— Лук-то лук, та треба ж щось і до лука!

— А хто він такий?

— Ех ти, гепало! Та це ж Богун!

— Той самий?

— Авжеж.

— Та він же ще молодий зовсім: а казали, ще за Дмитра Гуні…

— А хіба давно Гуня панів колошматив?

— Ну, все ж таки…

— Пане полковнику! Пане полковнику! — почувся в юрбі голос Семена Приндяка. — Пан гетьман до себе просять — шпига якогось спіймали.

Богун із Зоркою подалися до намету Хмельницького.

Це був той самий турецький намет, який під Пилявого козаки забрали в Конецьпольського. І всередині була не менша пишнота, ніж у поляків.

— Це задля хана й послів чужоземних, — пояснював цю пишноту Хмельницький.

У Хмельницького зібралися майже всі полковники: і Бурляй-Гадяцький, і Морозенко-Корсунський, і Гладкий-Миргородський, і Гоголь-Кальницький, і Пушкар-Полтавський, і Тиша-Звягельський, і Носач-Прилуцький, і ще душ десять інших. Тільки Нечая чомусь не було.

Гетьман давав накази щодо штурму на ранок.

— Ти що ж, Іване, з шпигами лядськими накладаєш? — пошуткував гетьман. — Спіймали тут одного, а він каже, що приятель твій чи-то джура…

Богун пильно глянув на приведеного двома козаками шпига. Це був страшенно схудлий хлопець середнього зросту. Одежа шматтям висіла на ньому, немов на тичині.

Довге скуйовджене волосся падало аж на очі. Обличчя було аж чорне од пилу.

— Пане полковнику! — сміливо промовив хлопець.

— Максиме! — скрикнув Богун, одразу пізнавши його з голосу.

— Ага, бач, справді приятель! — буркнув Хмельницький.

Виявилося, що справа була дуже проста: по тижневім блуканні в лісах і ярах Максим раптом наскочив на одну з козацьких чат. З несподіванки й переляку, гадаючи, що це поляки, хлопець почав тікати і лише після довгої гонитви був спійманий. Тоді, побачивши, що це козаки, він сказав, що йде від Збаоажа до полковника Богуна. Дальші пояснення давати ТТДмовився. Цього було досить, щоб його припровадили до гетьмана, який уже давно звелів усіх підозрілих неодмінно приводити до генеральної канцелярії.

— А Оксана?.. А дід? — спитав Богун тут же, коло гетьманського намету.

— А хіба їх ще нема? — здивувався хлопець і розповів, як надумав тікати дід з Оксаною через став.

Богун посмутнів. Йому ясно було, що дід обдурив хлопця і що, певно, тепер переховується з Оксаною десь у Збаражі.

— Завтра вранці штурм… Може, все якось обійдеться… Може, ляхи їх так швидко не викриють?..

— Невже ж вони там залишилися? — почав непокоїтись хлопець.

— Навряд, — заспокоїв Богун, — певно, збочили до якогось села й гадають поки що там перебути… А ти молодець: це ж ви з дідом уже вдруге Оксану рятуєте… Молодець, справжній козак! Прийдемо ось до коша — вибереш собі коня… й мушкет, і шаблю: пора вже. Та й ще там дещо тебе чекає.

Незабаром Максима вже не можна було впізнати. З поголеною головою, у новій, трохи завеликій шапці, в синьому жупанці й при шаблі він скидався на справжнього козака.

Олена й Варка аж заплакали від щастя, побачивши його живим і здоровим, та ще в такому вбранні.

— Дякуй же, дякуй панові полковникові,— казала Олена, а Богун лише посміхався:

— То ж я тільки над козаками полковник, а тобі просто Іван… Федорович.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка