Частина перша



Сторінка11/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.42 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   25

12

Галас стояв страшенний.

— Потоцького, Потоцького!..

— Калиновського!..

— Регіментарів!..

— Потоцького, собацюгу коронного!..

— Та цитьте ви, бісові діти!..

— Хай усе з самого початку…

— Потоцького, матері його сто чортів!..

— Потоцького!..

Раптом у середині юрби хтось тричі вдарив у бубон, і якийсь кремезний козак у червоному жупані з’явивсь над юрбою, піднявши вгору правицю на знак тиші.

Богун протиснувся ближче й побачив досить високий поміст, улаштований нашвидкуруч із кількох возів.

— Гей, молодці! — крикнув Кремезний, і Богун зразу ж пізнав голос хазяїна мавп. — Гей, молодці!..

Богун хотів був спершу гукнути його, але стримався, щоб не перешкоджати.

На помості з’явилося два хлопці в синіх жупанах.

— Підіть, приведіть мені гетьмана Потоцького!.. — звелів Кремезний.

— Великого? — запитав один із хлопців.

— Коронного?.. — запитав другий.

— І великого, й коронного… тільки нехай п’янюга закриє свого носа червоного!..

Хлопці в одну мить скочили вниз і підняли на поміст якусь маленьку кумедну постать…

— Га-га-га! О-го-го! Мавпа!..

— Га-га-га! — зареготала юрба. — Дивись, як хвостом крутить…

Мавпа в малиновому кунтуші, в бобровій гетьманській шапці з зеленим пером справді неймовірно швидко вертіла хвостом.

— А ніс, ніс!.. Диви, який ніс! — аж душилися в юрбі од сміху.

На носі в мавпи було приліплено чи прив’язано лушпайку з турецького перцю.

«А справді, трохи нагадує Потоцького!» — подумав Богун, придивляючись до мавпиного вбрання.

— Здоров, Потоцький! — голосно закричав хазяїн мавп. — Здоров, гетьмане, найясніший наш пане!..

— Моє вам найшановніше вітання! — відповів хтось за мавпу писклявим старечим голосом.

Мавпа низенько вклонилася.

— Ну, що?.. Як ся маєш?.. Все хлопську горілку хиляєш?..

— Де вже там горілку, — часом води немає. З голоду, пане козаче, вмираю.

— Що? З голоду?

Ото якби був розумніший змолоду,

Якби хоч під старість порозумнішав,—

Тсгти б тепер не рюмсав, носа не вішав:

Була б тобі й од нас, і від Хмельницького Богдана

Повага й пошана…

— Заберіть його, хлопці!

Мавпа стояла похнюпившись.

— Заберіть його, хлопці!..

— Та він не йде…

— Смикни за полу!.. Штовхни його в гепу! — кричали з юрби.

— Що ж ти, пане гетьмане, — похитав головою Кремезний, — хочеш, щоб на ремінці новели?

Мавпа зробила непевний рух.

— Ой, гляди! Ти, я бачу, не дуже хоробрий!..

А козацький нагай добрий!..

Не підеш поволі —

Поведуть поневолі…

Заберіть його!..

Мавпа закрила морду передніми лапами:

— Що, він плаче? — запитав Кремезний.

— Так, пане козаче, — відповіли хлопці в синіх жупанах.

— Ану, послухаємо! — звернувся Кремезний до натовпу.

Запанувала тиша.

Мавпа похитувалася, ніби заходячись плачем.

З-під помосту старечий голос проскиглив:

— Ой, якби це мої рейтари!..

— Розбіглися твої рейтари, як овечі отари! — гримнув Кремезний.

Мавпа схопилася за голову.

— Ой, якби це мої гусари!..

— Під Жовтими, під Водами побили татари!..

— Ой, якби ж хоч улани, пани мої любі…

— Лежать пани під Корсунем, вищиривши зуби!..

— Ой, де ж моє військо?.. Гетьман я чи не гетьман?..

— Де твоє військо?.. — закричав на ввесь голос Кремезний.

— А де козаки наші, що ти позамордовував? Де жінки, де діти? Де села, що ти попалив? У… собача душа!.. Заберіть його… Заберіть, а то заб’ю, мов пса поганого!..

— Не вбивайте його, пане козаче! — почувся немовби дівочий голос.

Богун зразу ж пізнав, що то був Максим, і серце йому радісно стрепенулося…

— Що за користь убивати? — тягнув далі Максим. — Краще його, пане козаче, татарам віддати…

Мавпа, вдаючи неймовірний жах, присіла й Почала задкувати.

— Ге-ге-ге! — засміявся Кремезний. — Що, злякався? На якого ж ти біса з преславним козацтвом воювався?

Ех, Потоцький, Потоцький!

Розум у тебе жіноцький…

Не вмів ти, п’янюго, гетьманувати —

Доведеться тепер у Криму сирої кобилини жувати…

Заберіть його!..

«Ну, здається, кінець», — подумав Богун.,

Але після Потоцького Кремезний показував Калиновського на татарськім аркані, потім — призначених від сейму нових регіментарів: товстого, як великий мішок із сіном, Домініка Заславського, худого й високого, мов журавель, Остророга й маленького, вдягненого п’ятилітнім хлопчиком, Олександра Конецьпольського.

Заславський увесь час позіхав і підкладав долоню під голову, наче мостився заснути. Остророг походжав журавлячим кроком і дерев’яним голосом вигукував: «Панус… гетьманус…, баранус… Панус… гетьманус… баранус…» Конецьпольський — з хлоп’ячим хвостиком сорочечки ззаду — щось белькотав по-дитячи.

Юрба зустріла «регіментарів» несамовитим галасом, виттям і свистом.

— Бачите, яка сволота збирається нас воювати? — запитав Кремезний, коли в натовпі стало тихше. — Знає те, що сказав про них батько Богдан?..

І, не чекаючи відповіді, хазяїн мавп підскочив до «регіментарів».

— Перина! — штовхнув він кулаком у живіт Заславського.

— Латина! — голосно ляснув по потилиці Остророга.

— Дитина! — шльопнув «хлопчика» — Конецьпольського і, зробивши це все з неймовірною швидкістю, раптом скрикнув страшним голосом:

— Геть мені з очей!..

— Геть, геть! — ревнула, затюкала й завила юрба.

Намагаючися побачити, як виштовхували «перину» — Заславського, Богун раптом побачив зовсім близько від себе діда Панаса, до якого тільки що підійшов Максим.

Богун кинувся до них, і через кілька хвилин вони вже протиснулися крізь юрбу й опинилися самі.

13

— Ну й попошукав був я вас! — говорив Богун, цілуючи то хлопця, то діда, то знов хлопця.

— А ми тільки сьогодні приїхали, — ніби прохаючи вибачити, відповів Максим.

— Та по правді сказати — не дуже-то й поспішали тебе побачити, — додав дід Панас, і якась тривога почулася в його голосі.

— Он як? Чому ж? — стурбувався Богун.

— Та не хотілося якось хвилювати тебе поганою звісткою…

— Якою? Може, щось у Вінниці трапилося? — скрикнув Богун, почуваючи, як тривога стискує йому серце.

Дід Панас похнюпив голову й безнадійно махнув рукою.

— Оксану викрадено…

— Викрадено? Коли? Хто? Чарнедький? Та кажіть же, кажіть скоріше! — аж заскреготав зубами Богун.

Дід розповів докладно.

— І на слід не можна було потрапити?

— Як у воду впала…

— Ми по всіх шляхах, по всіх кутках шукали, — сказав Максим, — не помоглося… Спізнилися дуже…

— Чекай, чекай! — скрикнув Богун. — Ви кажете, коли її викрадено? Перед Великоднем?.. А га… так… То, виходить, Чарнецький уже був під Жовтими Водами…

— А все-таки… розпитати б його, падлюку, — несміливо порадив дід Панас. — Він же, здається, в полоні?..

— Розпитаємо!.. Шкуру здерем, а допитаємося! — процідив крізь зуби Богун.

Вигляд його був страшний.

У вечірніх сутінках обличчя здавалося блідим, аж трохи зеленим. В очах блищала непогамована лють. Ніздрі широко роздималися.

— Ну, не стояти ж тут цілу ніч, — раптом сказав він, здавалося, зовсім спокійним голосом, — ходім до намету…

Дід Панас і Максим несміливо рушили за Богуном.

Він ішов швидко, твердо й за всю дорогу до свого полку не промовив ні слова.

Мовчки увійшли до полковницького намету, мовчки вклалися спати.

Максим, дуже стомлений, зразу ж заснув.

Дід усе посмоктував люльку.

Богун лежав нерухомо. Дихав рівно. Здавалося дідові — спить.

— Не епите, діду? — раптом почувся Богунів голос.

— Ні, не сплю… Усе про ту пригоду мізкуєш?

— Мізкую…

Дід зітхнув:

— Ну що ж, на все божа воля… Тільки не віриться мені якось, щоб ото ти так і не відшукав її… Не віриться…

Богун мовчав.

— Не знаю чого, а тільки не віриться, та й край! — переконано додав дід і голосно почав смоктати люльку.

— А ти про Тимка й слова в нас не спитав, — раптом додав він з докором.

— Про Тимка? А й справді, діду. Що він?.. Одужав?.. Дуже за Оксаною сумував?..

— Ой, дуже!.. Так сумував, бідолаха… Ну, та потім Максим його трохи розважив… А як узяли ми ото з Кривоносом Вінницю — тут він уже й зовсім повеселішав… Тільки все питає: «Чи скоро татко приїде?» — «Скоро, — кажу, — ось тільки ляхів геть аж за Віслу повигонить» — «І маму визволить?» — «І маму, — кажу, — визволить, і самопал тобі безпремінно привезе справжній…»

— Т-так… — тихо зітхнув Богун. — Треба буде якось до Вінниці заскочити.

— А вж еж, — піддакував дід, радіючи, що нарешті-таки примушує Богуна не думати про нещастя з Оксаною. — Безпремінно слід. Ой, що там, Тимко з хлопцями у садку повигадував! Там у їх і фортеця з гарматами, і табір козацький… Цілими днями воюють.

— Це добре, — сказав Богун, але помітно було, що думки його десь далеко.

— Добре-то добре, — жваво підхопив дід, — але ось біда: позахоплювалися хлоп’ята війною так, що не на жарт до війська збираються. Одного разу дід Андрій їх аж за Бугом спіймав. Ой, скільки плачу було: пусти нас до Кривоноса — та й край.

— Ану, почекайте, діду, здається, йде хтось, — несподівано перепинив Богун.

— А ти що, чекаєш кого?

— Та тут козак один зі мною… Коваль стеблівський… Пішов зранку, а ще й досі нема…

— А ти що, доручив йому щось, чи як?

— Та є там одна справа… Ну, а хлопці ж що? До Кривоноса, кажеш, тікали? Просто не віриться, щоб Тимко таке вигадав, — ще ж зовсім мале хлоп’я…

— Ого, мале! Такий заводіяка, що страх!.. Ти слухай — он що далі було: ледве-ледве не повісив був твій синаш хлопця Війтенкового.

— Та що ви кажете?..

— Якби не баба Ївга — пропало б хлоп’я як стій…

Воювалися ото, воювалися, ну й захопив Тимко того хлопця Війтенкового в полон… А в їх там усе гетьмани, полковники. «Ну, каже Тимко, зловили ми, каже, самого гетьмана. Треба, каже, його на палю вбити». Шукали-шукали підхожої палі в саду— нема. Тимко тоді до хлоп’ят:

«На палю, каже, посадимо колись іншим разом, а зараз повісимо, каже, на отій вербі, та й край…» Якби не баба Ївга…

— О, йде! — зірвався Богун на рівні ноги,

— Хто йде?

— Та той же — коваль, Приндяк.

Дід прислухався.

— Тй-бо, не чую, а в мене ж вухо, ти знаєш, яке.

— А… справді, справді… Ну й добре ж тй чуєш, Івійе!..

— Диви… як ведмідь суне. А в його ж, діду, легка хода. Несе щось, чи що?

Богун, невідомо чому хвилюючись, викресав огню, запалив свічку.

В цю мить увійшов Приндяк з великим мішком за плечима.

Дід не міг не виявити свого здивування.

— Ну й козарлюга ж… Я ще такого зроду не бачив.

Справді, при свічці, в півтемряві Приндяк здавався ще вищий, ще огрядніший, ніж звичайно.

Великий мішок на плечах ще більще доповнював це враження.

Приндяк легко й обережно спустив мішок на долівку.

— Спіймав, пане полковнику. Розв’язувати? — Приндяк з недовір’ям глянув на діда Панаса.

— Розв’язуй: тут свої люди…

В мішку щось заворушилось й притлумлено застогнало.

— Ось він, собача голова! — промовив Приндяк, розв’язуючи мішок. — Ех, якби оце так просто в мішку, та на ковадло, та молотом!.. Ну, ти, вилазь, чого став?

Але той, що був у мішку, ніяк не міг стати на ноги.

— Що, засидівся? — ухопив його Приндяк за шиворот. — Пізнали? — звернувся він до Богуна. — Той самий. Ну, стій, руде стерво!..

— Хто ти такий? Як звати? — шорстко спитав Богун.

— Сенько.

— Може б, сковороду розпекти, пане полковнику? — діловито спитав Приндяк.

— Гаразд. Ану лишень роззувайся, — з погрозою наказав Богун.

— Для чого?

— Роззувайся, побачиш тоді… Допоможи йому трохи, Семене. А ви, діду, тим часом сковороду.

Сенько почав роззуватися.

— А що то в нього, Семене, з халяви випало?

— Ніж.

— А більше там нічого в чоботях не було?



— Здається, нічого…

— А де ти його спіймав?..

— Т а, здається, вже з чверть милі відійшов був од табору.

— Куди йшов?..

Сенько мовчав.

— Тебе питають, куди йшов?..

— Т ак… просто… пройтись…

— А листа з тобою ніякого не було?..

— Листа? Ні, не було…

— Ану, дай сюди чоботи.

Коли Богун узяв чоботи й почав їх уважно роздивлятися, Сенько помітно зблід.

— Нехай мене святий грім уб’є — там щось заховано! — скрикнув Приндяк, помітивши Сенькову блідість.

Богун мовчки почав одрізувати ножем підошву.

— Ага, ось! — скрикнув він раптом і підніс до свічки жовтого клаптика.

На ньому було написано польською мовою:

«До ясновельможного пана Олександра на Конецьполю Конецьпольського.



Посилаю до тебе, милостивий мій пане, вірного чоловіка. Можеш йому вірити, як мені самому. Найнижчий підніжок твоєї милості — який сам знаєш».

14

Страшні поразки під Жовтими Водами та Корсунем, несподівана смерть короля Владислава IV, бунти, що охопили нечувано жахливою пожежею воєводства Чернігівське, Київське, Брацлавське, Руське, — всі ці події глибоко вжахнули панську Річ Посполиту.

Серед загального неспокою й розгубленості зібрався сейм конвокаційний[10], що, згідно з конституцією, повинен був розв’язати питання щодо майбутніх виборів короля та щодо заходів, які б забезпечували спокій та безпеку держави.

Ухвалено було якнайскоріше дійти з козаками згоди, виславши до них комісію на чолі з Киселем.

Більшість сейму була тієї думки, що Хмельницький не тільки припинить війну з Річчю Посполитою, а навіть виступить з козаками проти збунтованих хлопів.

Не поділяли цієї думки тільки ті з магнатів та панів, що їхні маєтності охоплено було повстанням.

Вони рішуче вимагали ухвалити загальний шляхетський похід та вдарити на хлопів і козаків з якнайбільшими силами.

Під впливом цієї військової партії, а головне, з огляду на все тривожніші вісті з району повстання, сейм на випадок невдачі переговорів ухвалив готуватися до війни.

Замість гетьманів, що після Корсуня були в татарській неволі, призначено трьох регіментарів: Заславського, Остророга та Олександра Конецьпольського.

Ще після погрому коронних військ королівська гвардія одержала від сенату наказ рушити на Україну. Тепер за ухвалою сейму регіментарі повинні були стягати війська, що їх наймала шляхта окремих повітів.

Крім того, й Остророг, і Конецьпольський, а головне Заславський своїм коштом зібрали неабиякі сили.

Всього польського війська рахували щось понад сорок тисяч, не беручи до уваги легко озброєних слуг, яких було чи не вдвоє більше.

Але все це військо було розкидане ледве не по всій Польщі, й зібрати його докупи було важко: шляхта своїм звичаєм з’їздилася дуже поволі.

Отож хоч мобілізація почалася в червні, а день зборів було призначено на святого Бартоломея (27 серпня), — багато ще повітових полків не встигло прибути на призначене місце.

До того ж чимало панів зі своїми хоругвами хотіли мати за начальника Ярему Вишневецького, а не призначених від сейму регіментарів.

Отож тягнули вони не під Глиняни, куди закликали регіментарі, а до Яреми під Чолганський Камінь — на полудневі допливи річки Горині,— щось за чотири милі на північний захід від Костянтинова.

Між тим Хмельницький, не припиняючи дипломатичного листування з Адамом Киселем, поволі посувався вперед і в останніх днях серпня був уже під Костянтиновом.

Наближалися рішучі події.

Регіментарі все з більшою й більшою нетерплячкою чекали в обозі під Глинянами останніх повітових полків, а також вістей з козацького табору.

Справу з шпигунством серед козаків доручено було Конецьпольському, що мав серед козацької старшини приятелів і на декого з них покладав великі надії…

В цей саме час одного прозорого осіннього дня по львівській дорозі наближалися до Глинян дід Панас і Максим під чималим конвоєм кінноти.

Вже другий день, як їх захопили поляки, вважаючи за шпигунів.

Дід Панас непоганою польською мовою з’ясував, що він справді козак, що їде з таємним дорученням до самого Конецьпольського, що хлопця узяв із собою, щоб зручніше було вийти з козацького табору, що, нарешті, він згодний скоріше вмерти, ніж розповісти комусь про свою справу до коронного хорунжого.

Жовніри попервах не дуже зважали на ці заяви й досить-таки швидко причепили були на придорожній вербі для хлопця й діда дві гойдалки, на яких, гадали вони, найзручніше гойдатися, затягнувши зашморгом шию.

Тільки цілком випадкова згадка діда Панаса, що він, крім доручення до Конецьпольського, має також і лист до нього, трохи‘вплинули на жовнірів.

Вони прочитали листа, незважаючи на рішучі заперечення діда Панаса, й з великим жалем почали одчеплювати гойдалки.

Настрій досить швидко змінився. Доводилося одвезти посланців до Конецьпольського.

Дід Панас вимагав, щоб це зроблено було якнайшвидше.

Максим, дуже задоволений з цієї нової пригоди, хоч у глибині душі й дуже боявся за її щасливий кінець, все ж таки тримався по-козацькому. Він зручно вмостився на возі й з великою цікавістю роздивлявся на все, що доводилося зустрічати в дорозі.

А зустрічалося справді багато цікавого.

Щоразу доводилося переганяти відділи — польського війська й обози, що надходили до Глинян.

Шляхта йшла в похід з печуваною досі врочистістю й пишнотою.

Довгою, майже безперервною валкою тягнулися карети, пурпурові ридвани, великі скарбові вози, повні дорогих шат, срібла, золота, фарфорового й кришталевого посуду, дорогих вин і медів, прянощів, цукерок і всього, що надумався взяти з собою той чи інший з панів.

У групах препишного панства Максим помічав і срібні шоломи, й панцири, й золоті з діамантовими китицями пояси, й срібноткані дорогі оксамити. На одежі, на зброї, на кінській збруї й на єдвабних попонах — усюди золото, срібло, коштовне каміння… Навіть підкови в деяких коней були посріблені.

Максимові й раніше доводилося бачити й Ярему, й інших магнатів: що й казати, сліпучо пишне було те панство. Але тоді хлопець навіть уявити б собі не зміг того багатства й пишноти, що якоюсь казковою панорамою проходили тепер перед його очима.

— Ой, скільки панства, скільки панства! — ледве чутно шепотів Максим дідові, а той тільки хмурив густі сиві брови.

Але й він не витримав, коли почали попадатися по дорозі гусарські хоругви.

— Диви, — потихеньку штовхнув він Максима, — оце дак так!..

Гусари їхали по чотири вряд. Поверх мідяних, а подекуди й срібних панцирів накинуті були леопардові, рисячі, ведмежі або вовчі шкури, що застібалися пазурами на грудях.

Деякі з вершників мали закинуті за плечі, перев’язані навхрест дорогоцінні червоні, рожеві й блакитні шарфи.

На блискучих шоломах віяли різнобарвні великі пера.

У багатьох до спин було причеплено яструбові крила. На повишиваних, з позолоченими облуками кульбаках з лівого боку висіли палаші, а з правого — довгі вузенькі шпаги з важкими держаками. До лівої руки вище ліктя поприв’язувані були ремінцями довжелезні списи з рожевими прапорцями на гостряках. Довгі пістолі на гаптованих сріблом і золотом поясах доповнювали озброєння.

Але, що найбільше вразило Максима, то це коні.

Здоровенні, могутні, наче вилиті з чорно-жовтої міді, вони ступали гордо й велично, вигинаючи свої довгі чудові шиї, ритмічно похитуючи химерно оздобленими в пера, головами, виблискуючи металевими наколінниками й граючи сталевими м’язами під старанно випещеною шкурою.

Хоругви проходили за хоругвами, валки за валками, й здавалося, не буде їм кінця-краю.

Тепер тільки Максим зрозумів, яку могутню силу уявляли Собою поляки. Може, не так на нього вплинула численність та озброєння війська, як та пиха, урочистість і самовпевненість, що її помітно було в кожному військовому відділі, в кожному воякові зокрема.

— Розгонимо хлопів самими тільки канчуками!..

— Не помагай боже ні нам, ні хлопам, а тільки дивися, як ми будемо бити цю наволоч! — Такі й подібні до них вигуки були зовсім невдивовижу.

Дід Панас тільки хмурився, а Максимові ставало все тривожніше.

— А що як справді не наспіє татарська поміч і козаків розгромлять?..

Помітивши, як посмутнів хлопець, дід Панас ізнов, як і раніше вже багато разів, почав міркувати: «І нащо було брати хлопця з собою?.. Може б, сам без нього якось викрутився?.. А не викрутився б — раз мати родила… Принаймні не було б гріха на душі… А тепер. А воно ж іще зелене, дурне: «Ні вже, я з вами, діду… А як же я, діду, без вас?..» Ну, що йому було казати?.. Весь час удвох — під Лубнами, й у Вінниці, й потім у Кривоноса… Звик мов до рідного. Ні, правду казав Богун: «Не беріть». А проте й не взяти було не гаразд: хлопець жвавий, меткий, спостережливий і мови лядської добре знає. Краще, ніж хто інший, може стати в пригоді…

А потім і міркувати було гаразд ніколи. Як признався ото Сенько, як порадилися тої ж ночі з гетьманом — зразу ж треба було й вирушати. Тільки не гаразд ото вони зробили, що вирішили деякий час не чіпати Забуського: а що як, боронь боже, пронюхає та втече? А що як другого посланця до ляхів вирядить? Ой, не гаразд зробили. Далебі, не гаразд… Забуський, мовляв, не один.

Треба викрити всі його фіглі… А що там викривати, коли вже все ясно?.. На палю б його, собачого сина, та й край…

Ні, все ж таки Забуський од їх ніяк не вислизре. Якби тільки другого посланця не вирядив… Ну, та казала Настя, як удасться. Якби тільки скоріше Глиняни.

Але в Глинянах Конецьпольського вже не було: регіментарі вирушили під Костянтинів на з ’єднання з Вишневецьким.

І в Глинянах, і по дорозі під Костянтинів, куди негайно ж повезли діда з Максимом, тільки й розмов було, що про незгоду Яреми з регіментарями.

Один із жовнірів, що дуже любив побалакати і не гребував навіть таким співбесідником, як дід Панас, розповів йому якось про початок цієї ворожнечі між князями:

— З давніх-давен вони вороги особисті. А все з-за кобєти — з-за старшої канцлерянки Замойської Гризельди. Ой, що то за слічна панна була!.. Силу-силенну мала вона женихів — щонайкращих, щонайуродзоніших у всій Польщі. Та не було з них нікого над князя Ярему та над князя Домініка. І той старожитньої крові, і той. І той чи не найперший магнат у Польщі, і той.

Заславський — спадкоємець імені й фортуни славетних Острозьких, а Вишневецький — нащадок великих князів литовських та господарів волоських.

Ну, кого тут вибирати панні Замойській? Крутила вона якийсь час голову їм обом, а тоді таки переміг Ярема. Та як переміг! Завзявся ото Заславський вплинути на молоду панну через її покоївок. Ну звичайно, сипав червоними, не жаліючи… От раз і каже панні Замойській улюблена її покоївка: «Д ля бога, каже, і що, каже, пані знайшла такого доброго в тому Вишневецькому? Він та кий чорний…» — «Не бійся, Зосю, не бійся, — відповіла їй канцлерянка, — він мене не почорнить…»

Жовнір скінчив і вичікував, що скаже дід.

Той глибокодумно похитав головою.

— О, то розумна відповідь…

— А про вінчання князя Яреми чув коли пан кдзак? — захоплено перебив жовнір.

— Ні, не доводилося, — сказав дід і подумав: «Х ай собі варнякає, так, може, потроху й випитаю про щось корисне».

— Ой, що ж то за вінчання було! — захльобуючись почав жовнір. — Далібуг, і сам круль найясніший такого не справив би. Двісті п’ятдесят тисяч злотих, кажуть, витратив князь на це свято… Вінчався він — може, пан козак чув — у Львові… Ще заздалегідь з’їхалося туди найславетніше панство: Замойські, Чорторийські, Збаразькі, Воронецькі, Потоцькі… Навіть сам гетьман великий Станіслав Конецьпольський. Аж до самого Грудка виїхав князь Ярема назустріч своїй нареченій… А кінь його — в перлах і самоцвітах… Почет з ним — у єдвабах, саєтах, адамашках, соболях, оксамитах… А наречена з матір’ю й сестрою — аж сказати страшно: в кареті з щирого золота!.. Як під’їхали до міської брами, як ударили на мурах з гармат, як заграла музика!.. Е, та що там казати!.. — раптом незадоволено увірвав жовнір, помітивши, що дід Панас почав куняти. — Тільки шляхетна душа — може це уявити.



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка