Частина перша частина друга частина третя


Мезозой, тріасова система, 225 мільйонів років до наших днів



Сторінка6/7
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.04 Mb.
1   2   3   4   5   6   7
Мезозой, тріасова система, 225 мільйонів років до наших днів. Дорогий, Мирославе Петровичу! Ці рядки пишуться уже в мезозої, в тріасі. Перш за все хочу поділитися з Вами своїми сумнівами, а можливо, й тривогою. Радість від зустрічі і спілкування з Марією та Славком тимчасово заколисала мене. Я не хотів згадувати, що колись ці радісні дні скінчаться і нам доведеться повертатися до буденної інститутської роботи. Та ось мене пройняло думкою, що комусь із нас не дістатися до антропогену одним рейсом. Втім, енергії реактора може й вистачити на всіх, але якщо не робити більше зупинок. Бо саме на гальмування і зрушення витрачається найбільше пального. Я пишу “може вистачити”, бо датчик витрати пального — прилад ненадійний і про те, на який відтинок часу може вистачити енергоживлення, доводиться судити лише приблизно. На жаль, я подумав про це тільки зараз — у тріасі… Учителю, гадаю, зайве нагадувати про те, що час і простір поєднані нерозривним зв’язком. Адже кожній миті часу відповідає відрізок шляху, пройдений Землею як навколо власної осі, так і по орбіті. Мандрівка в часі — це водночас повторення всіх обертів Землі, Сонячної системи, нашої Галактики — Чумацького Шляху і хтозна-чого ще. Посадіть на глобус, скажімо, на його Північний полюс, мурашку. Покрутіть кулю, змінюючи водночас площину обертання. Ви побачите, що Північний полюс з мурашкою на ньому переміститься на південь, може дійти до екватора, а може й стати Південним полюсом. Ваша мурашка, хоч і сидить на місці, але шлях, який вона долає у часі і просторі, величезний. Подібне відбувається і з нами. Ми щораз опиняємось у тому місці історичного минулого, якому відповідає місцезнаходження Землі в Сонячній системі, Сонячної системи — в Галактиці і т. д. Але повернімось подумки до місця пермської стоянки… Я не став очікувати, поки диметродонти втамують голод і кинуться долати розщелину. Та й завивання іностранцевія підганяло. Отож, опинившись у лабораторії, я видав Марії і Славкові по таблетці, вкинув і собі одну в рот і заходився виставляти хронореле на п’ятдесят мільйонів літ у напрямку вектора часу. Колега, який усе ще грав роль стороннього спостерігача (проте пігулку він таки проковтнув), не витримав:  



— Що ти збираєшся робити?  Я спершу зачинив двері і натис на відповідну клавішу, а тоді відказав: — Уже зробив. Славко прикипів поглядом до ілюмінатора, водночас прислухаючись. Так він і закляк. Ми з Марією — теж. Простір, який спочатку ніби став тужавіти, раптом скрижанів, а ми в нього неначе вмерзли. Цей стан, коли зникає відчуття часу, а простір ніби стискається і мовби матеріалізується, був мені добре знайомий. А от мої супутники з цим явищем спіткалися лише вдруге. Вони аж розгубилися. Та ось часове прискорення стало слабшати. Невдовзі ми вже почували себе так, ніби сиділи в літаку. Я схилився над щоденником, а Славко з Марією марно силкувалися розгледіти щось по той бік вікна. Та вони не могли там нічого побачити. Адже швидкість, з якою ми долали роки, десятиліття і століття, така велика, що зміна ландшафтів відбувалася швидше, ніж міняють місце спиці велосипедних коліс під час змагання на велотреку. Тоді колеса здаються суцільними. Від великої швидкості зміни “декорацій” простір за вікном перетворився на сіре марево. Тим часом я мережив рядок за рядком, сторінку за сторінкою… Чи доводилося Вам, учителю, в дитинстві переживати таке, коли в години вранішнього сну Вам здавалося, що ви проспали якихось п’ять хвилин, насправді ж минала ціла година? Щось схоже відбувається з людиною і під час подорожі в часі. Та от в ілюмінатори вдарило сонячне проміння, до того ж, зовсім з протилежного боку — з заходу. Лабораторія стояла на одному з трьох горбів, вкритих переліском” Прямо перед вікнами ми побачили рослини, кулясті стовбури яких вкривали панцирі з черешків опалого листя. Здавалось, ми опинилися на галявині, де ростуть великі ананаси, прикрашені жмутками розкішного зеленого пір’я. А віддалік деінде бовваніли гігантські дерева. Деякі з них були схожі на пермські “сосни”. Але тільки за формою, бо вгору сягали метрів на шістдесят. Інші дерева скидалися на пальми, тільки стовбури мали гладенькі… Славко, отямившись, кинувся до дверей, але я спинив його: — Стривай. Де поспіх — там і дідько. Спершу давайте оглянемо місцевість. Ми поприлипали до ілюмінаторів. Жодного руху, крім хилитання пір’їстих султанів на “ананасах”. Я відчинив двері і ступив за поріг. Перше, що відчув, це “смак” повітря, настояного на квітах. Ті пахощі видихали жовті квіти, що тулилися на листі “ананасів”. — Ну, а тепер у якому заповіднику ми опинились? — запитав Славко, виходячи слідом і роззираючись. — Чи не тропіки це? — Можливо, й тропіки. В моїй машині, на жаль, немає механізму для визначення координатів у просторі. — А як же ми рухались без такого пристрою? — Ми не рухались у звичайному розумінні цього слова. — Поміркувавши, я пояснив: — Коли ти пересуваєшся в поїзді або літаку — за основу береться простір. По ньому ти визначаєш, у якій часовій смузі опинився. Скажімо, за кілька тисяч кілометрів звідси, на Камчатці, часова смуга зовсім відмінна від нашої. Схід сонця і таке інше… Моя ж машина рухається в часі, і по ньому можна судити, знаючи швидкість обертання Землі навколо власної осі і швидкість переміщення її полюсів, на якій широті і довготі знаходиться наша стоянка… — Хм… — тільки й сказав Славко, мружачись від сонця, яке вже було на півдорозі від зеніту до заходу. Раптом він заціпенів, а по миті глянув на ручного годинника. Потім знову підніс годинник мало не до очей. — Маріє, скільки на твоєму? — запитав. — Дванадцята, — відказала Марія. Вона вагалася: виходити чи не виходити з лабораторії. — Що за мара! — дивувався Славко. — Ми сиділи тут, здавалося, лічені хвилини, а вже дванадцята. Та й сонце якось дивно себе поводить. Щойно зійшло, а вже наближається до заходу… Я лише всміхнувся на це. Мій натренований погляд обмацував місцевість. Пильність подвоїлась. Адже тепер я відповідав не тільки за себе. Та в поле зору поки не потрапляло жодного рухомого предмета. Тільки листя на “пальмах” та “ананасах” хилитав вітрець та комахи літали над квітками. Вдалині бовваніли поодинокі, дерева-велетні. — Не заходьте далеко, — почувся голос Марії. — Пора нарешті поснідати. А може, пообідати чи повечеряти, — додала вона по хвилі. — До речі, чаю кожному дістанеться по півсклянки. На більше води не вистачить. Поївши, я сів і записав усе, що сталося з нами між учорашнім вечором і сьогоднішнім післяполуднем. Власне, я доповнив дорожні нотатки. — Ну, а тепер — на пошуки води, — сказав я супутникам, які оглядали місцевість, не наважуючись проте відійти від лабораторії й на крок. — Марія залишається на базі. Ми з Славком домовились, що повернемось до настання темряви, і подалися — він на захід, я на схід. Два наступних аркуші було склеєно по краю. Чумак обережно розійняв їх. Сторінки було списано рівними, якимись квадратними літерами, до того ж, пастою іншого відтінку. В тексті не було жодного виправлення, ніби то був диктант відмінника. “Шановний шефе! — почав читати учений. — Приставши на пропозицію Заміховського занотувати свої враження про побачене, я фактично стаю співучасником його авантюри. Втім, мушу одразу зауважити, що “фокус” досить чистий. Я давно ламаю голову над можливим його “механізмом” і зараз дійшов висновку, що Заміховський із космічної лабораторії “склепав” гравеліт. Цей апарат пересувається дуже швидко: за лічені хвилини може перетнути кілька часових смуг і опинитися в якім завгодно місці планети. Слід сказати, що колега вибирає цікаві місця для зупинок. Я прочитав написане ним у цьому зошиті і можу засвідчити, що все воно, за винятком деяких його суб’єктивних вражень про мою особу, відповідає дійсності. До повідомлення Заміховського слід додати, що відтоді, як ми з ним вирушили на пошуки води, я весь час видивлявся прикмети, за якими можна було б визначити місце нашого нового перебування. Найперше я відзначив, що узвишшя, на котрому ми опинились, є типовим передгір’ям, за яким мають починатися справжні гори. Але чи такі справді існують, стверджувати не беруся. Погода тут така сама, як влітку на Північному Кавказі, рослинність тропічна. Тваринний світ одноманітний. Самі тільки ящірки, від зовсім маленьких, схожих на наших степових, до великих, завбільшки з варана. Це якесь царство ящірок. Є серед них такі, що мають непропорційно довгі щелепи, а є й, навпаки, з маленькими голівками і довгими шиями. Декотрі мають потужні задні лапи і бігають, як кенгуру, а декотрі плазують, немов крокодили. Та одну серед того розмаїття рептилій я таки розпізнав. То була гатерія, голова якої нагадує водночас і дзьоб птаха, і голову риби. Вона ховалася в норі, і я викурив її димом. Цю зелену ящірку з довгими гострими шипами вздовж хребта показували по програмі “У світі тварин”. Живе вона на островах Нової Зеландії. Я це точно запам’ятав. Ведучий казав, що тварину цю ніде більше не зустрінеш, а тільки в Новій Зеландії. Це я теж добре пам’ятаю. Про себе можу сказати, що коли я щось знаю, то знаю вже напевне. І дідька лисого комусь пощастить збити мене з пантелику якоюсь “машиною часу”. Недарма я колись хотів стати бухгалтером. Як на мене, то людям саме цієї професії притаманна ясність думки. За невеликими латками землі на схилі починалися справжні непрохідні джунглі. Хоч я й вирізав з кипариса (а може, то якесь інше дерево) добрячого костура, але заглибитися в хащі побоявся. Якийсь час блукав переліском, шукаючи джерело, та раптом до слуху долинуло чиєсь ревіння. Отож, від гріха подалі, я вирішив повернутись на базу з порожнім чайником. У лабораторії не виявилося нікого, хоча там мусила зостатися Марія. І тут мій погляд спинився на цьому зошиті… Після того, як я дійшов висновку про гравеліт, мені спало на думку: а чи не довідалися про це також Пойда з Мурченком? Заміховський хоч і тишко, але міг десь ненароком обмовитись. Адже, збираючи свою машину, він не раз звертався і до хлопців з відділу Мурченка. До речі, там мають його брошуру. Шефе, хочеться вірити, що Ви знайдете можливість виправдати нашу з Марією відсутність на роботі. Та й моїм батькам щось вигадаєте. Я заклеїв написане тут, щоб не ображати Заміховського, який виявився хлопцем компанійським і не егоїстом (хоч і не позбавлений гонору). Поки що… А як воно далі буде — побачу. До зустрічі! Вячеслав Дубчак”. Далі писалося знову рукою Заміховського. “Шановний учителю! Мене більше насмішила, аніж образила недовіра Славка. В таких випадках одесити філософськи кажуть: “Ну, він такий…” Але сам факт, що колега взявся за перо, заслуговує на схвалення. Принаймні, читаючи цього зошита, Ви матимете ще одного свідка наших пригод… Отож почну з того, як ми зі Славком розійшлися врізнобіч на пошуки води… На вершині горба зустрічалися лише поодинокі дерева та оті “ананаси”, що нагадували пермські дерева-кулі. Дедалі вниз рослин ставало більше, вони гуртувалися в невеликі тінисті гайки. А десь за півтора-два кілометри, у тому місці, де пагорби випохилювалися в площину, і зовсім усе поросло лісом. Я подумки завважив, що хоч горби й великі, але не такі вже й давні: краї їхнього кам’яного каркаса, проткнувши місцями покривало грунту і зелені, стриміли гострими рожевими зубцями. Кристалічний масив колись добряче термосило. І тут мою увагу привернула срібляста смужка, що виблискувала в долині серед суцільної зелені. Той вузенький живий пасок опоясував нашу гору. “Отже, з водою проблеми не буде, — подумав я. — Хоча, щоб до неї дістатися, слід подолати зо два-три кілометри лісового масиву”. Вид на річку на мить переніс мене на берег тихої Конки, де в густих заростях очерету й куги водяться дикі качки, кулики й галасливі чайки. Уже вкотре мене пронизало терпким відчуттям ностальгії за краєм мого дитинства. Але цьому благородному почуттю не судилося проявитися в повну силу, бо погляд мій спинився на кущах папороті, що росли на галявині невеликого гайка: ті кущі було поламано, ніби по них щось товклося. Я підійшов і став пильно вдивлятися в сутінки між деревами. З тінистого гайка й справді долинали шарпання і шелест. Один із стовбурів хилитався. Скоро виявилося, що то не стовбур, а смугаста шия істоти, тіло якої за кущами не можна було розгледіти. Шия була такою довгою, що спершу мені здалося, ніби то тіло велетенського удава. Істоту вінчала пласка голова не то ящірки, не то гадюки. Вона об’їдала листя на дереві. Невдовзі над кущем папороті заворушилися передні лапи істоти, а по миті й сама вона з’явилася, підтоптуючи кущі. Було в її постаті щось від вузькоплечої людини з недорозвиненими руками. Особливо впадала в очі подібність задніх лап до людських ніг. Учителю, різні почуття викликала в мене ця істота. Я ніби побачив свого найвіддаленішого предка, на якому була смугаста коричнево-зелена крокодиляча шкіра. “Гай-гай, — майнула думка. — Нічого людині пишатися своїм походженням!” У цей час велетень повернувся спиною, і я помітив, що він опирається на товстий хвіст. Проте ілюзія подібності до людини не зникла… Тим часом очі звикли до сутінків, що панували в гаю, і я невдовзі розгледів ще одну таку ж істоту. Вона об’їдала листя “ананаса” на галявині. Тварина хоч і стояла на чотирьох, та з усього було видно, що така поза для неї не властива. Істота — прямоходяча; в усякому разі, близька до цього. Ніби на підтвердження мого припущення, вона випросталась і перевальцем потюпала до свого родича в кущах. Хтось із моїх знайомих теж так ходить — трохи зігнувшись і ніби припадаючи на обидві ноги. Але хто саме, я пригадати не зміг… Хоч як кортіло зайти під крони дерев і ближче роздивитись тих аборигенів тріасу, та мене підганяв обов’язок перед друзями, про який нагадувала пластикова каністра в руці. Щойно я відійшов на кілька кроків, як одразу ж і втратив тих смугастих з поля зору. Колір і малюнок шкіри робив їх непомітними, ніби вони були в маскхалатах. Подумалося, що дехто з людей теж подекуди зберіг властивість маскуватися, але не на рівні шкіри, а вже на рівні свідомості. Хоча суть маскування та ж — забезпечити собі безтурботне і сите життя. Чогось згадався отой чоловік з вусиками, що постійно руки потирає… Чим рівнішим ставало підніжжя гори, тим частіше на ньому траплялися п’ятачки, порослі густою зеленню, і тим рідше — кам’яні виступи. Скоро місцевість перейшла в суцільний лісовий масив, який мені належало подолати, щоб дістатися до води. Та я не поспішав у той зелений морок. У мені оселилася поміркованість. Мовляв, а що буде з Марією та Славком, якщо я… Ну, якщо я не повернуся на базу? Повагавшись, я вирішив шукати сліди отих п’ятиметрових велетнів і спробувати за ними дістатися до води. Адже тварини мусять десь тамувати спрагу… З протилежного гайка, ближче до лісу, я таки виявив відбитки лап на пухкому грунті, які, проте, нагадували сліди велетенського птаха. Аби я не знав, хто їх залишив, то подумав би, що тут водяться птахи-велетні, схожі на орла, який виніс Котигорошка з прірви. Я також подумав, що коли з “машиною часу” щось станеться, то ніякий орел з цієї часової прірви нас не винесе. Тим часом я й справді надибав на стежку, що її протоптали дивні тварини. Вона привела до групи джерел, які давали початок вузенькому дзвінкому потічку. Ручай той зникав у зеленому тунелі сельви і десь далі, либонь, впадав у річку, котру видно з гори. Спостерігаючи, як дзюрчить і хлюпає прозора вода в гранітному звивистому ложі, я пригадав слова пісні, яку любив співати мій покійний батько: “Там, де Ятрань круто в’ється, з-під каміння б’є вода…”, і відчув новий приступ ностальгії. Виявляється, те відчуття дається взнаки не тільки в просторі, а й у часі. Хоча ці два поняття, мабуть, переплелися тісніше, ніж я гадав. Адже 225 мільйонів років тому територія сучасної України знаходилася десь на широті тропіків. Почуття ностальгії було таким сильним, що навіть глушило спрагу. Та, зрештою, пошукавши зручне місце, я простягнувся на камені і припав губами до води. У нас на Херсонщині про таку воду кажуть, що вона “солодка”. Її п’єш і пити хочеться. Втамувавши спрагу, я занурив у потік каністру. Мушу Вам сказати, учителю, що весь час, поки я пив, а потім набирав воду, мене не полишало відчуття тривоги. До речі, і в далекому антропогені, коли я нахилявся над рукомийником і вкручував кран, у мене теж виникало відчуття, що за спиною хтось стоїть. Інколи це відчуття було таким сильним, що я озирався. Я й тут обернувся… І на мить закам’янів. Від сельви скрадалася тварина, схожа на тих, що пасуться в гаї на схилі, а тільки вдвічі довша і могутніша. Та вражали не розміри (довжина її тіла від кінця довгого дебелого хвоста до крокодилячих ніздрів була, мабуть, метрів десять), а майже людські руки з п’ятьма пальцями. Вона насувалася як гора, час по часі упираючись тими могутніми ручиськами в грунт. Від кожного її кроку здригалася земля. Мене ніби вітром здмухнуло від потоку. Хоча, як згодом виявилося, у такій оперативності й не було потреби. Велетень пересувався досить повільно. І скрадався він зовсім не по мою грішну душу, а до водопою. Одначе я, мабуть, теж викликав у нього цікавість: у паузах між черговими засмоктуваннями води він випростувався майже вертикально і балушився на мене лупатими очима, в яких угадувалися вже зачатки свідомості. “Дивись, дивись, брате, в яку дрібноту обернувся твій могутній рід, — шепотів я, задкуючи. — Ні хвоста, ні броньованої шкіри”. Звір хитнув головою, і мені здалося, що він згідливо кивнув, мовляв, так воно й є. А тоді роззявив пащу і заревів. Уявіть собі, учителю, кінське іржання, підсилене до потужності гудка океанського пароплава. Той звук, безперечно, почула на горі й Марія. Це й наштовхнуло мене на думку хутчіше вибиратися звідси. Тим паче, що каністра була повна… Долаючи зворотний шлях нагору, я побачив, як назустріч, вимахуючи сокиркою, бігла Марія. Помітивши мене, вона перейшла на ходу, а потім і зовсім спинилась. — По хмиз зібралася? — поцікавився я, наблизившись і киваючи на сокирку. — Де ти ходив? — в її голосі було більше радості, ніж докору. — По воду… На, випий… Вона взяла кришку від каністри, в яку я налив води, і вмент осушила її. Вода остудила, і Марія вже спокійніше запитала: — Що то ревіло так страшно? — Тварина якась. Завбільшки як два слони, а ходить, немов людина. — Ху-у… — зітхнула Марія. — Думала, вже й не побачу тебе. Її голос заглушило іржання. На відстані воно було ще страхітливішим. Його луна, відбившись від сусідньої гори, знову накотилась на нас. Марія сахнулась і припала до мене… Не ступили ми й десяти кроків, як з гаю попереду вискочило щось схоже на крокодила і кинулося до невеликого скелястого масиву. Істота так прудко бігла, що ноги її, здавалося, не торкалися землі. Ми заклякли на мить, та несподівано почули шелест і тріск. Із кущів випірнула голова на довгій смугастій шиї, а за нею — і весь п’ятиметровий звір, якого я спершу сприйняв за травоїдного. Потужні задні ноги легко несли зелений, у коричневу смугу тулуб. Він гнався за рептилією, трохи подавшись уперед і вимахуючи, немов руками, передніми короткими лапами. Якби не дебелий хвіст, що служив противагою, рухи звіра мало чим відрізнялися б від людських. Голова, порівняно невелика, лише трохи більша за голову жертви, яку вона ось-ось спостигне, мала, проте, квадратні щелепи з гострими зубами і лихі, як у кобри, очі. Ми стояли далеченько, та все ж відблиск банькатих очиць змусив Марію здригнутись. Тим часом ящірка, не добігши до скель, зникла. Ми здогадалися, що рептилія гулькнула в нору. Почувся скрегіт — то кігті хижака дряпали по каменю. Я захопив каністру, і ми поспішили нагору. — Щось подібне я вже бачила на малюнку, коли ми вивчали палеонтологію, — сказала Марія, весь час озираючись. — Воно скидається на тріасового прозауропода… Ось тільки як йому пощастило дотягти до наших днів? Від останніх її слів мені стало неприємно. Виходить, Марія мені теж не вірить. А я гадав… — Це не вони дотягнули до наших днів, а ми відвідали їх у їхній добі, — відказав я холодно. — Може, й так, — озвалась Марія. — А тільки важко в це повірити. Дуже важко… Тим часом сонце наполовину уже сховалося за гору, і тепер захід нагадував дотліваючу ватру. — Знаєш, що мене наштовхнуло на ідею створення хрономобіля? — не здавався я. — Рівняння загальної теорії відносності. Вони, виявляється, симетричні до напрямку часу. Ці рівняння однаково добре працюють і тоді, коли вектор часу спрямований вперед, у майбутнє, і тоді, коли він веде назад, у минуле. Але Марія, здавалося, мене не слухала. — Олексо, що то за таблетки ми ковтаємо, вирушаючи… — вона зам’ялась на мить, а тоді сказала впевненіше: — В мандрівку? — Від тиску. — Від якого тиску? — Від тиску, що його зазнає кожна молекула організму, рухаючись не з такою самою швидкістю або не в тому ж напрямку, що й течія часу. — Кожна молекула організму… — промовила замислено. — А з молекул складаються живі клітини. А кожна клітина має пам’ять — про своїх попередників і про шляхи їхнього розвитку. — То й що? — А те, що образи, якими людина фантазує, мислить, — то фрагменти баченого і пережитого її пращурами, то досвід поколінь, записаний в клітинах мозку. — Можливо… — …Інакше чим пояснити те, що фольклорні образи драконів у різних народів так схожі на істот, котрі давно зникли з лиця землі? А люди ж, які малювали тих драконів, користувалися власною фантазією… Я, здається, починав здогадуватись, до чого вела Марія, і не помилився. — …То чи не розтормосила ота твоя таблетка нашу спадкову пам’ять. Чи не є все те, що ми зараз бачимо і переживаємо, мандрівкою в запасники біологічної пам’яті? — Виходить, і той вечір у печері над морем був лише монтажем елементів пам’яті — сучасної і спадкової? — запитав я, тамуючи прикру посмішку. — А надто той вечір, — мовила Марія. — Тоді все було таким яскравим і чуттєво глибоким, ніби відбувалося у сні. Якийсь час ми йшли мовчки. Марія, мабуть, зрозуміла, що завдала мені прикрощів. Тим часом п’ятачків зелені ставало дедалі менше. Їх складали низькоросла хвоя, схожа на смереку, кулясті пальмоподібні деревця, вкриті панциром із черешків опалого листя, і папороть. — Таємнича рослина, — озвалась Марія, киваючи на зарості папороті. — Щоразу, коли я дивлюся на неї, мене проймає бентежне передчуття. Я почуваюсь язичницею, яка в тому ажурному зеленому мереживі намагається прочитати своє майбутнє… Ти не замислювався, чому в людей так багато повір’їв і казок, пов’язаних з цим кущем? — Мені і в голову не приходило вважати папороть таємничою рослиною, — відказав я, перебираючи каністру в ліву руку. — Втім, папороть чи не єдина рослина, яка вийшла на сушу одночасно з першими тваринами і лишилася майже незмінною аж до антропогену. Якщо дотримуватись твоєї думки про спадкову пам’ять, то всі чорнові варіанти істоти, яка на одному з витків спіралі назве себе людиною, мусили бачити і знати цю рослину. — Можливо, й так, — погодилась Марія. Сонце сховалося. Захід нагадував купу попелу, в якій дотлівали окремі жарини. Слабкі полиски від них кривавили обрій. — До речі, про спадкову пам’ять, — обізвався я знову. — Мабуть, вона таки існує. Інакше чим пояснити наявність таких вад, як лінощі, агресивність, паразитизм, підступність, віроломство і таке інше. Віриш чи ні, а я на власні очі бачив лінивих стегоцефалів, агресивних диметродонтів, зажерливих іностранцевіїв… Після кожного такого спіткання я починав перебирати подумки своїх знайомих, шукаючи в них подібні риси, і, що найдивовижніше, таки знаходив аналоги. Не в такому оголеному вигляді, звісно, як у тварин. Але рудименти помічав… Людина з ними й бореться. Всі форми боротьби, які тільки знало людство, — це боротьба між свідомістю й інстинктом, між сучасним і рудиментами минулого. — Аби тільки в цій боротьбі, між свідомістю й інстинктом, людство само себе не занапастило, — зауважила Марія. — Не може такого бути. Перемагає зрештою розум. Хоч до “хати” лишалося всього метрів двісті, та ми спинилися, щоб втамувати спрагу і перепочити. Раптом почувся шурхіт. Із чагарника, який ми щойно минули, вискочила зграя двоногих істот, кожна завбільшки з дрохву, і побігла вниз. Їх було з десятка два, і за формою вони скидалися на отого смугастого хижака. Спершу мені навіть здалося, що то молодь прозауропода; вони й бігли так само: ніби стрибали з однієї ноги на іншу. Та скоро я завважив, що шкіра в них не гола, а покрита лускою, як у ящірки. Ми очікували, що за ними щось поженеться, та з чагарів так ніхто і не з’явився. — Але ж варвари! — зустрів нас Славко не дуже бадьорим голосом. — Зупиняються. Тішаться водою. А я тут умліваю від спраги… Він осушив два повних ковпачки, а тоді запитав: — Що воно там кричало? — Тварина якась, — відказав я стомлено. Тим часом день переходив у сутінки. Поки ми в чагарнику натоптували листям матраци, Марія готувала вечерю. Я сподівався на бутерброди з салом (це єдине, що лишилося від провізії), та коли наблизився до лабораторії, вловив апетитний запах яєчні. Мушу Вам сказати, учителю, що смажені яйця пермських рептилій разом із вплавленими в них шматочками перченого угорського сала виявилися чудовою стравою. В них ледь-ледь угадувався присмак, якого проте не відчували ні Славко, ні Марія. Славко, наминаючи за обидві щоки, говорив щось про страусів. …Ніч тут коротка. Я мовби й не спав, а вже в ілюмінатори заглядав день. Та не світло мене розбудило, а постукування в обшивку. Здавалося, машина перебувала під градом. Прислухався: цокотіння було таким рясним, що за ним важко було розчути гудіння кондиціонера. Марія і Славко спали. Я тихенько встав, підійшов до вікна. Враз замерехтіло в очах. За склом роїлись якісь комахи. То були літаючі скорпіони. Хоч як моторошно було наближатись до ілюмінатора, та я припав до нього обличчям і в просвіті між гаспидським роєм побачив зграю істот, які нагадували водночас і дрохву, і прозауропода. Учителю, незважаючи на те, що перед очима ряхтіли комахи, я все ж тих тварин побачив зблизька. Вони мали голову і хвіст типового варана, та тільки смугастого, немов зебра. А от руки, ноги й тулуб… Навіть у горили ті частини тіла не нагадують так близько людські, як у цього аборигена тріасу. М’язи гомілки і стегна працюють так само, як і в людини. І руки — з кистями, ліктями, передпліччям!.. Мені подумалося, що всі антропологічні особливості тіла дісталися у спадок саме від тріасових тварин. Натягнувши на голову шолом від скафандра, я прочинив двері і виглянув. Ох і картину я побачив! Наше житло вкривав мерехтливий шар комах. На ньому прямо кишіли чорні жуки й таргани, цикади й коники, павуки і скорпіони. Та найбільше було крилатих: бабки, метелики, літаючі скорпіони. І все те дзижчало, сюрчало, лопотіло крилами і хітиновими надкрилками, виблискувало всіма кольорами веселки і намагалося протиснутись до металу, ніби там було медом намазано. А ящери оточили щільним кільцем нашу домівку і всю оту нечисть скльовували. Підстрибували, як кури, і одна поперед одної хапали комах пласкими ротами. Хоч я й відхилив двері лише на секунду, але цього було досить, щоб у приміщення сипнули літаючі скорпіони. Я кинувся їх виганяти, але паніка була марною. Комахи чомусь обліпили кондиціонер. Сполохані, вони знову і знову липнули до кондиціонера, як залізні опилки до магніту. Спершу я подумав, що комах притягує тепло. Та, глянувши на датчик за бортом, відзначив, що надворі було всього на один градус прохолодніше, ніж у приміщенні. І тут мені спало на думку вимкнути кондиціонер. Я ще не знав, навіщо те зробив… По миті у вікно зі сходу сяйнуло сонячне проміння. То комахи звільнили скло. Я припав до ілюмінатора і побачив цілу хмару комах, які мить тому вкривали нашу машину. Хмара та швидко танула. Смугасті гості викльовували членистоногих, які тепер розповзалися хто куди… Виходило, що кондиціонер, крім тепла, генерував ще й звукові хвилі такої частоти, яка принаджувала комах… Я кинувся по фотоапарат, та поки скидав з себе шолом, відчиняв двері і наводив на різкість, двоногі виклювали всю живність і зграйками подалися вниз. — Ху-у… Та й смердить же! — почувся заспаний голос Славка. Подвір’я справді скидалося на вольєру птахофабрики. — Це не найгірше лихо, — озвався я, наводячи об’єктив на чагарник. Над кущами несподівано виросли дві довгі шиї з пласкими головами і почали носитися по чагарнику взад-вперед. Все свідчило про те, що великі тварини полювали на наших недавніх гостей. Я клацнув затвором. Коли ж перевів кадр і окинув поглядом усю місцевість, то побачив, що від гаю до чагарника дибало ще троє довгошиїх прозауроподів. Вони час від часу ставали рачки і нишпорили гнучкими шиями при самій землі. Знову почувся невдоволений голос Славка: — Це ти комарівок напустив у хату? Я кинув спостерігати за тваринами і підійшов до дверей. — Це не комарівки, — озвалась Марія, — а скорпіониці. Це ти їх, Олексо, повбивав? — Ага… — відказав. — Тобі відомі ці комахи? — Авжеж. Їх ще називають льодовичниками.



Я здивувався, але промовчав. Щось подібне я надибував у карбоні. В антропогені ж літаючих родичів скорпіонів зустрічати не доводилось. Уже вкотре подумав про вічність комашиного роду. Адже за той велетенський відтинок часу від карбону до наших днів зникало і знову з’являлося на світ безліч видів хребетних; комахи ж лишилися такими, якими природа створила їх спочатку. Що це: досконалий варіант живого, який не потребує вже доробки, чи безнадійна помилка, на яку природа махнула рукою, мовляв: що вийшло, те й маємо, і нічого кращого вже з нього не вийде… Вдивляючись у свіже зі сну Маріїне лице, я подумав також, що немарно природа спинилася саме на людському варіанті хребетних. Чи доб’ється вона чогось кращого у своїй подальшій творчості, а от із того, що маємо зараз, це таки найкраще… Марія збиралася, мабуть, щось сказати, але, помітивши на собі мій зосереджений погляд, тільки подивилась лагідно ясними очима. І тут розкотистим громом пролунало знайоме іржання. Від того звуку Славко підхопився з лігва, а Марія стислася в клубок. Мене теж пересмикнуло. Я озирнувся: прозауроподи, які щойно розбишакували неподалік, тікали хто куди. А від гаю до чагарника насувалося чудовисько, з котрим я познайомився біля водопою. Чудовисько, мабуть, мало глузд, бо не металося навсебіч, а вибрало найледачішого прозауропода і кинулося переслідувати його. Скоро всі тварини зникли за скелями. — Але ж і страхіття! — озвався за спиною Славко. Він стояв у дверях і все те бачив. — Страхіття… — розгублено промовив я, зачудовано дивлячись у той бік, куди зникли тварини. Мене бентежило вчорашнє. Чому велетень не напав на мене там, біля водопою? Спочатку він навіть підкрадався, а потім… Напрошувалося два висновки: перший — побачивши мене ближче, звір зрозумів, що я не з його меню; друге — він був ситий. — А чи не час нам забиратися звідси? — знову мовив Славко. — Тій почварі неважко перекинути й нашу буду. Звіряюсь Вам, учителю: мені й самому кортіло замкнути двері і податися геть. Утримував тільки сумнів: чи вистачить на всіх трьох пального до антропогену. — А й справді, чи не наражаємось ми на небезпеку? — спитала Марія. — Якщо хто й наражається, то тільки не ти, — посміхнувся я до Марії. — Адже тобі це тільки ввижається. Славко мовчав, марно силкуючись збагнути щось з нашого діалогу. Він сказав: — Принаймні мусимо мати все напоготові. Щоб в разі чого, ми могли б… Його слова заглушило нове “іго-го-го-о!”, що переросло в приглушене харчання, від якого здригалося повітря. Я кинувся з фотоапаратом до скель. Та водночас відчув якусь силу, що тягла назад. Кожен крок давався все важче й важче. Та снаги моєї стало на те, щоб подолати страх і добігти до скелястого нагромадження. Деручись на один із виступів, я сподівався зняти криваву сцену, та немало здивувався, побачивши, що велетень мирно порається біля “ананаса”, роздираючи його могутніми “руками” і видобуваючи серцевину. Звір час від часу задирав голову і харчав, здавалося, від насолоди. На прозауроподів, що никали віддалік, він не звертав тепер уваги. Тіло його було голе, як у слона; воно вогко виблискувало в косих променях ранкового сонця. Я прицілився і клацнув затвором… За спиною почувся шурхіт: на скелі лізла Марія, при ній була сокирка. — Ти в нас геолог, — озвався я до Марії. — Що то за тварина? Вона передала мені сокирку і взяла фотоапарат. Навела об’єктивом на велетня. — З палеонтологією я не завжди була в злагоді. Втім, звір скидається на текодонта — архозавра-ящера, що мешкав у тріасі. Авжеж, це текодонт. Он як ловко вигризає серцевину бенетиту… Стривай-но, ми, здається, не помремо тут з голоду. З тієї рослини виготовляють крупи для каш і пудингів. — Виготовлятимуть, — зауважив я. — Через багато мільйонів років. Марія тільки посміхнулась у відповідь. Я зробив останній знімок текодонта, який сидів на своєму дебелому хвості, немов на стільці, і вигризав серцевину “ананаса”. Якби ця істота мала вуха, вона мордою віддалено нагадувала б коня. Правда, голова в неї була пласкішою, як у ящірки. Втім, відсутність вух не заважала їй мати добрий слух. Бо коли почувся Славків свист, тварина аж шарпнулась, а тоді звелась на ноги і уважно озинулась. — Е-ге-ге-й! — кричав знизу Славко. — Ну, що там? — Нічого лихого. Зараз спускаємось, — озвався я. А Славка менше всього обходило, що там діється внизу за скелями. Він нагадав нам, що в холодильнику порожньо. — Щось придумаємо, — сказав я. Ми наблизились до “грядки” невеликих “ананасів”, і Марія рубонула по одному з них раз, удруге… Вона розкраяла його навпіл і видобула шматок білої серцевини. Покуштувала. — Хм… Схоже, не потруємось. — Вона простягнула по шматку і нам зі Славком. Нутрощі “ананаса”, що зовні скидалися на пінопласт, за смаком нагадували сухе молоко. — Твердувате, — зауважив колега. Проте на худому його обличчі проступало вдоволення. — Справді, трохи затверде, — погодилась Марія. — Гадаю, коли його зварити, матимемо цілком пристойну страву…” На цьому оповідь Заміховського уривалась. Наступні аркуші було помережано чистописом Дубчака. Цього разу їх не було склеєно. “Шановний шефе! — писав Славко. — Як мені здається, Заміховський з Марією могли б обійтися й без моєї компанії. Хоч вони цього намагаються й не показувати. У таку подорож годилося б іти двом чоловікам. Та де там! Марія й слухати не хотіла. Дійшло до жеребкування. На жаль, я витягнув короткий патичок і, отже, лишився на базі. А маршрут у них, щоб Ви знали, небезпечний. Заміховський вирішив перед відбуттям додому обстежити ліс і річку. Бачачи, що я засмучений з того, що мені випало сторожувати на базі, він намагався мене заспокоїти, мовляв, мій обов’язок не менш небезпечний і відповідальний. Адже неподалік пасеться текодонт (так вони з Марією називають великого ящера), який чи не вдвічі довший за нашу будку, і хтозна, який намір може народитися в його крокодилячій голові. Отже, моє завдання: в разі чого — натиснути на червону клавішу “в дорогу”. А потім, замінивши в інституті блок живлення, повернутися назад. Може, завдання й справді відповідальне, а тільки продиратися в хащах незайманого лісу більше личило б чоловікові, ніж жінці. Хоча, мушу сказати, що Марія не з боязких. Аж не віриться, що в цій мовчазній і спокійній дівчині крилися непохитна рішучість і чоловіча відвага, які їй так пасували. Вони пішли одразу після сніданку, зоставивши мені бенетитової каші і трохи води. На душі було тривожно. Адже місцевість, на якій ми спинились, досить дивна. Власне, не так місцевість, як її мешканці. Спочатку, коли я вчора виявив тут гатерію, мені все було ясно — ми в Новій Зеландії. А сьогодні прийшла несподівана думка: якщо людям відомо про таку невелику істоту, як гатерія, то чому досі ніхто не знає про велетня-текодонта, в порівнянні з яким дракон з острова Комодо здається нікчемним плазуном? Разом з тим комахи тут ті ж, що і в наших краях. А вчора ввечері, коли я вийшов перед сном надвір, то довго не міг знайти на небі Полярну зірку. Я її таки знайшов, але була вона градусах в сорока від того місця, де їй належить бути. І всі сузір’я теж зміщено. Це справді дивна місцевість. Аби тільки з неї вибратись… Коли сонце було ще тільки на півдорозі до зеніту, я виніс ліжник і ліг засмагати. Довкола чулися тільки гудіння комах та шурхіт цупкого листя товстих низькорослих пальм. А далі, чим більше припікало сонце, тим частіше в полі мого зору з’являлися рухливі і гнучкі постаті ящірок, які полювали на комах. Мені довелося чимало світу побачити. Батьки щороку брали мене з собою в різні круїзи, в тому числі й у екваторіальні райони Землі. Я це до того веду, що здивувати мене важко. Та цей світ, у якому ми зараз опинилися, таки дивний. Я тут побачив і велетенських акул, і рептилій з плавниками, як у риби, і скорпіонів завбільшки з черевик сорок п’ятого розміру (про все це писав колись Заміховський), і небо не таке, як у нас. І весь час мені муляло в голові, що тут чогось не вистачає. Я збагнув чого саме, коли почав спостерігати за полюванням рептилій на комах… Не вистачало птахів. А тим часом тут мав бути розмаїтий пташиний край. І. клімат гарний, і пташиного харчу доста. Зробивши таке відкриття, я кинув засмагати і, сховавши ліжник, подався до чагарника, сподіваючись побачити в заростях папороті і низькорослих пальм хоч якусь пташину. Де там! З кущів вилітали рої комах та вибігали прудконогі рептилії. Як я вже писав, тварини ці дуже різноманітні як за розмірами, так і за формою: одні нічим не відрізняються від нашої степової ящірки, інші нагадують південноамериканську лупооку ігуану з гребенем на голові, ще інші — звичайного варана, а є й такі, що бігають на задніх ногах, як птахи, і за формою скидаються на великого індика. До речі, яйця рептилії кладуть у вириті в землі лунки. Тільки тепер я повірив, що вчора ми вечеряли яєчнею з рептилячих, а не страусових яєць, як гадав раніше. Спомин про харч нагадав мені суп із ігуани, який нам подавали в Колумбії і який мало чим відрізняється від курячої юшки. Але ж там, у Колумбії, велике і розмаїте пташине царство, а тут хоч би де горобця уздріти. Що це: дивний “загублений світ”, у який нас доправила машина Заміховського, чи міраж, навіяний тією ж машиною? Хоч би там що, а все бачене (чи навіяне) викликає подив і змушує замислюватись над відносністю і випадковістю всього сущого. Нетривала подорож (якщо не брати до уваги запевнення Заміховського, що ми в тріасі) розхитала вічну, як мені здавалося, піраміду мого світогляду, в підвалини якої було покладено основні закони природи, а точніше — плетиво із загальновідомих понять. Те невидиме павутиння, у якому заплуталось людство, дедалі густішає від нових чисел, формул і розрахунків, і тепер, щоб зробити якесь відкриття, слід чітко уявляти весь його складний малюнок, або мати в собі достатньо сили, щоб його не помічати, або ж бути повним невігласом. Можна жити в тому хитросплетінні, нічого не відриваючи, але в такому разі слід чітко в ньому орієнтуватися. Даруйте за філософський відступ. Я, здається, далеченько відійшов від бази… На кожному кроці подибував купки яєць різної величини, форми і забарвлення: були круглі, немов кульки для пінг-понгу, були продовгуваті, як баклажан, одні зовсім білі, інші темно-сині, а ще інші плямисті, як у горобця. Висиджує їх саме сонце. Це дуже незвично — знаходити стільки яєць і не бачити жодної пташки. А сонце пекло немилосердно. Мені здавалося, що я відчував на плечах і спині малюнок моєї теніски. Це була тропічна спека. Рухатись ставало дедалі важче. Я хотів було забити лупооку ігуану (принаймні вона дуже нагадує цю південноамериканську істоту) і порадувати Марію з Олексою свіжою юшкою. Де там! Ця істота, здавалося, не бігала, а плавала при самій землі, швидко-швидко перебираючи лапами. Та й навряд чи палиця заподіяла б їй шкоди, бо рептилія була з доброго середньоазіатського варана… Пригадалося, як півдесятка сіро-зелених, вкритих поперечними смугами ігуан продавали в порту невеликого мексіканського містечка. Метрові лігуани (так їх називають у тих краях), яких було припнуто за лапи до пакола, з лихим сичанням кидалися на кожного, хто до них наближався… Добираючи палицю, я подумав, що полювати на рептилію слід у ранкові або вечірні сутінки, — тоді вона мусить бути кволою. Мабуть, інші мешканці краю теж беруть свою життєву силу у сонця. А якщо це так, то мені — теплокровній істоті — неможливо буде ополудні втекти від велетня, страхітливе іржання якого час від часу долинало з-за скель. Яке добро ця наша будка! Тут тобі й холодильник, і кондиціонер (останній, правда, я ввімкнув ненадовго, бо він принаджує звуком комах). Недаремно на неї накинув оком Мурченко. Мені здається (може, я й помиляюсь), що апетит Мурченка пояснюється не лише дачними вигодами. Вони з Пойдою, мабуть, пронюхали щось про винахід Заміховського. Адже книжка Олекси, хоч і мізерним тиражем, а таки побачила світ. Дехто сприйняв концепцію Заміховського як новий літературний прийом наукової фантастики, дехто — як наукове хуліганство, а є й такі, що поставились до неї з довірою. Зокрема, мій приятель, про якого я колись згадував і який працює у відділі Мурченка. Що ж до мене, то я не вірю і ніколи не повірю у можливість подорожувати в часі. Заміховський змайстрував гравеліт. До речі, в його брошурі тісно переплелися три основні поняття: час, простір і гравітація. Олекса вважає, що жодне з цих трьох понять не можна розглядати без двох інших. Бо саме в часі відбувається розширення Землі, Сонячної системи, галактики і т. д. і, отже, змінюється й величина тяжіння. А по-моєму, він відкрив закон, знаючи який, можна створити пристрій, що нейтралізує тяжіння предметів. На користь мандрівки в часі мене не переконало й те, що ми опинилися в світі рептилій. На Землі скільки завгодно куточків, де можна зустріти дивовижних тварин. Той же “дракон”, а по-справжньому просто велетенський варан, мешкає не тільки на острові Комодо, а й на інших індонезійських островах — Рінджа, Подар, Флорес. Варан, довжина якого перевищує чотири метри, водиться також в джунглях Нової Гвінеї. Не дивує мене й те, що тут не видно ссавців, — було б дивно, аби хоч один з них уцілів у такому кишлі рептилій. Бентежить тільки одне — чому в цих краях не водяться птахи? Міркуванню поклало край страхітливе іржання. Від скель насувалося двоноге чудовисько. Воно не поспішало: то нагиналося і, ловко роздерши руками пальму, вигризало з неї м’якуш, то підводилося на весь зріст і сторожко оглядало місцевість. Блиск його крокодилячих очей гіпнотизував і сковував. Звір таки нагадував крокодила, якому набридло плазувати і він став на задні. Від пласкої широкої голови аж до кінчика хвоста ламаною лінією тягнувся гребінь, а зі споду шиї звисало воло. Коричнево-зелене тіло рептилії покривали чи то бородавки, чи бляшки зароговілої шкіри. “І-го-го-о!” — заревіло страховисько, блиснувши двома рядами білих зубів. Від того звуку і виду в мою свідомість несподівано заповз сумнів: “Може, й справді ми в тріасі?” Тим часом звір ліг і почав плазувати, а точніше — човгати черевом по камінню. Він перевертався з боку на бік, дриґаючи товстелезними ногами. Він ліг би й на спину, але заважав гребінь. Звір ніби купався в спекотному сонячному промінні. Я між тим приходив до тями. Мені навіть стало соромно за свою хвилинну слабкість. А невіра в те, що ми зараз у тріасі, ще більше укріпилася, коли мені прийшли на пам’ять (до речі, пам’ять у мене завжди була надійною) рядки з книги Айвена Сандерсона “Там чудеса”: “Коли ми досягли середини звивистого порожистого плеса, яке розтяглося на відстань близько трьох кілометрів, раптом розлігся звук, страхітливішого за який мені не доводилося чути за все своє життя. Його можна було порівняти лише з гуркотом землетрусу або вибухом авіаційної бомби, яка розірвалася неподалік. Той звук розлігся праворуч, з більшої берегової печери. Бен, що сидів на носі з веслом, рухнув на дно каное. Те ж саме зробив і Бессі. Джеральд же намагався повернути своє каное бортом до вируючого потоку і носом до місця, звідки почувся звук. Я, немов навіжений, почав гребти, але течія продовжувала нести нас до входу в печеру. Коли і я, і Джеральд були вже навпроти входу до неї, почувся новий перекат гуркоту і щось гігантське, блискучо-чорне піднялося з води, яка завирувала піною винного кольору. “Воно” здибилося на мить і знову з ревінням плюснулося назад. Це була чиясь голова, схожа на тюленячу, але сплюснуту зверху, а розмір її був завбільшки з дорослого гіпопотама. Ми вискочили з порогів зі швидкістю, яка зробила б честь гарвадській вісімці, а Бессі й Бен отямилися, коли ми вже були на середині озера…” Цей уривок, щоб Ви знали, не з фантастичного твору. Автор — відомий дослідник і мандрівник. Тварина, яку описав А. Сандерсон, водиться в Африці; місцеві жителі називають її м’куум’бембу. В Африці, а не в тріасі!.. До речі, голова і хвіст м’куум’бембу — як у ящірки. Вона нападає на бегемотів, носорогів і слонів. Ось чого в тому місці, як запевняє А. Сандерсон, не зустрінеш жодного з цих теплокровних велетнів. А звір, почовгавшись черевом, зіп’явся на задні і перевальцем потюпав нагору. Вряди-годи він нахилявся і, підібравши щось, ковтав. Хай там що, а спостерігати крізь щілину в дверях за потворою, яка більша за наше житло, втіха невелика. В мені боролися два почуття — обов’язку перед друзями та самозбереження. Особливо гостро доймало друге: мене як магнітом тягнуло до пульта управління. Стримувало тільки те, що рептилія, хоч і прямувала в мій бік, але робила те без видимої мети. Мабуть, сірий прямокутник на горі не викликав у неї ніякої цікавості, принаймні поки біля нього не помітно було руху. Мирославе Петровичу, ця тварина, виявляється, їла каміння. Щоб хто сказав, не повірив би. Підбере з землі каменюку, задере пащу і ковтне, а тоді здригнеться, ніби її судомить… Раптом тварина, опустившись на всі чотири, задніми лапами почала розкидати землю, як це робить курка. А тільки уявіть собі ногу слона з трьома, немов у птаха, пальцями… Нарешті звір оговтався, сів у щойно вириту яму і завмер. Я вирішив скористатися з цієї ситуації і непомітно виставив назовні ліжники, скафандр, посуд, а також усе, що може знадобитися колегам, доки поряд не буде “машини”. Але звір, хоч і сидів непорушно, проте його банькаті очиська вогко виблискували на сонці. Сидів він так дуже довго, — може, годину, може, й більше. А я стояв весь час як на шпильках, не наважуючись відчинити двері та винести решту майна… Нарешті звір підвівся і, роззявивши пащу, заволав. Не вгаваючи, став підтюпцем бігати навколо ями, де виднілися три зелені сферичні предмети завбільшки з великий кавун. Закінчивши ритуальний танок, попрямував у мій бік, полишивши яйця напризволяще. Жарота була пекельна. Гаряче повітря заповнило приміщення, я весь обливався потом, а в банці не лишилося вже й краплі води. Та перед лицем небезпеки я найменше думав про спрагу і спеку. Найсильніше мене непокоїло те, що саме в цей час можуть нагодитись Марія з Олексою. …Тепер мені доводилося спостерігати з ілюмінатора. Я побачив тварину зблизька. По-перше, кігті у неї на ногах були не меншими, ніж зубці на роторі екскаватора; по-друге, голову вона мала завдовжки і завширшки, як дві крокодилячі. І вся постать рептилії виказувала неймовірну могуть і силу. Навіть руху, зробленого нею ненароком, було б досить, щоб наша легка лабораторія покотилася шкереберть. Закортіло негайно натиснути на оту червону клавішу, поки оливково-коричнева потвора з зеленими наростами на тілі не наблизилась небезпечно близько. Долати цей намір допомагала думка про долю Марії з Олексою, які залишаться тоді без нічого в небезпечному й чужому краї. Якусь мить здавалося, що все це мені ввижається в дрімоті і варто розплющити очі, як усе зникне. Та скільки я не кліпав очима, а постать страховиська все наближалась; я вже чітко бачив черепашачо-крокодилячий малюнок шкіри, яка звисала зморшками під горлянкою. Пласкою червоною змією вилітав і знову ховався довгий язик. На мить рептилія спинилася біля зрубаної Марією пальми і, випустивши в неї “червону блискавку”, почала вигризати рештки м’якуша… Колись я бачив кіно, в якому показували вражаючі кадри загибелі міста внаслідок вторгнення динозаврів. Перед очима в мене і зараз стоять потвори, що кігтистими лапами і страхітливими хвостами руйнують людські житла. Та, як згодом виявилося, роль динозаврів виконували морські ящірки з Галапагоського архіпелагу, що їх режисер випустив у іграшкове картонне містечко. Мені хотілося, щоб ситуація зі мною була таким же фокусом. Та, на жаль, я перебував не в залі кінотеатру, не в картонному, а справжньому приміщенні, і мені загрожувала реальна небезпека. Таблетка від “часового прискорення” пекла мені руку, а до пульта притягувало дедалі сильніше. Але я вирішив до краю спізнати випробування, бо коли втечу, маючи хоч найменший шанс залишитись, то зраджу колег і довіку не прощу собі цього.  



Вигризши пальму, яка в його лапах здавалася маслаком, чудовисько сіло за кроків сім від моєї схованки і втупилося в лабораторію. Блиск банькатих очей зачаровував, перетворив мене на живу скульптуру. Здатність рухатись з’являлась тільки тоді, коли на оті дві живі вологі кулі насувалися повіки. Тварина раз у раз міняла місце, але жодного разу не підходила ближче, ніж на сім-вісім кроків. Пересідаючи, вона, немов на майданчику демонстрування мод, показувала міцний зелений гребінь, що тягнувся від голови до кінця хвоста, великі крокодилячі ніздрі, отвори на місці вух, бляшки зароговілої шкіри, що старою бронзою поблискували на сонці. Я чув навіть її хрипке дихання (зовнішній мікрофон не вимикали). Нарешті звір, востаннє окинувши поглядом нашу машину і, мабуть, переконавшись, що сірий ящик не загрожує ні йому самому, ні гнізду, пішов перевальцем униз… Звісно, це дурниці, і мені те тільки здалося, але в його булькатих очах я розгледів допитливість.  Сонце хилилося до заходу, на небі жодної хмаринки, повітря як у духовці… А рептилія, опинившись у чагарнику, лягла на живіт і завмерла. Здалося, вона скидалася на валун, оброслий зеленню. Я довго чатував, сівши в затінку лабораторії. Та звір, мабуть, заліг надовго. Від спеки і пережитого мене теж хилило на сон. Щоб якось здолати сонливість, я вирішив усе записати, так би мовити, по гарячих слідах. Водночас не лишав без уваги і сплячу тварину. …Повіяло свіжістю. Сонце вже ось-ось торкнеться вершечка сусідньої гори. Я доїв рештки сагової каші і втамував цим не тільки голод, а й спрагу. Перечитав написане. Здається, я нічого не пропустив. Мушу сказати, що в школі за твори я ніколи менше четвірки не мав. Надто мене хвалили за повноту розкриття теми. Нарешті “кам’яний горб” заворушився. Звір зіп’явся на задні і озирнувся, повертаючи голову мало не на двісті градусів. І тут я помітив унизу, там, де починалися джунглі, дві рухомі цяточки. То поверталися Марія з Олексою. Рептилію вони не могли бачити — її ховав від них невеликий гай, що починався одразу ж за чагарником. Першим моїм бажанням було закричати, але вони були надто далеко. …Шефе, ці рядки пишуться уже в дорозі. За вікном миготять згустки темряви. Таке враження, ніби я в літаку, який долає суцільну захмареність. Та дідько з нею — з тією дорогою! Вас, напевне, цікавить доля Марії з Олексою… Так, за тієї ситуації мені залишалося тільки одне — змусити варана заревіти і в такий спосіб попередити колег. Але перед тим я повиносив на подвір’я ліжники, скафандр і все інше майно, яке могло б їм стати в пригоді, поскладав віддалік на купу і завалив його пальмовим листям. Тоді заходився галасувати й вимахувати руками, намагаючись привернути до себе увагу рептилії. Та мої дії не справляли на неї враження. Тоді я наблизився на безпечну відстань і почав кидати в тварину камінням. Але й це не змусило її заревіти. А тим часом дві цяточки внизу перетворилися на дві постаті. Ще трохи — і вони б вийшли з-за гаю і опинилися б у полі зору рептилії. Раптом майнула думка наблизитись до гнізда… От коли потвора ошаленіла! Не зробив я і двох десятків кроків у напрямку кладки з трьох зелених яєць, як вона кинулась до мене. З кожним її стрибком довгий червоний язик виривався, немов полум’я з паяльної лампи. Я, ковтнувши таблетку, заскочив в лабораторію і замкнувся. Рептилія ще дужче заревіла, ніби попереджаючи, що йде на таран; та коли її живіт заступив виднокіл, на якому вже чітко виднілися постаті Марії з Олексою, я натис на клавішу…” На цьому запис Дубчака вривався. То була остання сторінка, перегорнувши яку, Чумак побачив, що частину загального зошита було відірвано. Тривога за Марію й Олексу, а також враження від прочитаного заважали Чумакові прийняти якесь рішення. Він стояв, втупившись у порожнечу двору, ще з добрих півгодини. Почулися звуки розчахнутих кватирок. В інституті починався робочий день. Перший, про кого подумав Чумак, був начальник відділу, який, на щастя, перебував у відпустці і, отже, не міг побачити із свого вікна лабораторію. А її, з усього видно, слід негайно заправити пальним і відіслати туди, звідки вона з’явилася. Щойно він про це подумав, як пролунав скрип незмащених дверей. Учений упізнав невисоку постать Пойди. Впадали в очі незаймано білий комірець, такі ж манжети і чорний портфель у руці. Здавалося, в дверях стоїть людина-невидимка. Мить постоявши і нікого не виявивши в лабораторії, Пойда повернувся і вийшов у супроводі жалісного рипіння дверей. “Треба б змастити завіси…” — подумав Чумак, хоча це його й найменше обходило. Він захопив з собою щоденник і, причинивши двері лабораторії, поспішив до себе в сектор. …Як тільки вчений зайшов до кімнати, пролунав дзвінок. Телефонував Славко. — Мирославе Петровичу, — він навіть не привітався, — домовляйтеся про блок живлення. За півгодини з’явлюся, і ми замінимо ним старий… — Де зараз Марія і Заміховський? — Потім поясню. Не марнуйте часу. — Гаразд, — сказав Чумак і поклав трубку.



Завжди флегматичний голос Славка цього разу бринів тривогою. У Чумака були й інші причини хвилюватись. Адже Мурченко з Пойдою умовили адміністрацію передати їм лабораторію Заміховського. І це мало відбутися одразу ж після повернення експедиції. Отже, треба, щоб лабораторія негайно зникла. Він уже наперед “смакував” скандал, який по тому вибухне. Адже Пойда бачив її сьогодні на власні очі. Чумакові раптом стало нічим дихати. Здавалося, в якусь мить хтось викачав з кабінету все повітря. Він ступив до вікна і розкрив його навстіж. Та з прохолодним ранковим повівом на нього накотилась нова хвиля тривоги: двір швидко перетнув Пойда. Він, мабуть, був десь у коридорі, бо йшов з тим же чорним портфелем. Озирнувшись, хутко зник за дверима лабораторії. Тільки зараз Чумак усвідомив, що він забув замкнути двері на ключ. Перед його очима на мить виникли панель управління хрономобілем з відкинутою кришкою і червона клавіша з написом “В дорогу”. Учений метнувся з кабінету. Від того, як швидко він опиниться в лабораторії, залежить життя трьох людей. Адже, якщо Пойда випадково натисне на оту червону клавішу… Щойно він опинився в коридорі, як відчув знайомий уже стан, коли простір немовби матеріалізується, — спочатку нагадує воду, потім драглі, а потім скло. І себе він на мить відчув вплавленим у те скло. …Славко застав Чумака на порожньому подвір’ї. Вони якусь мить дивились один на одного: Чумак — з відчаєм, Славко — спантеличено і з докором. — Я забув замкнути двері, і в лабораторію проник Пойда, — тихо проказав учений. З дня останньої їхньої зустрічі Чумак ніби поменшав на зріст, його щоки запали, лице стало сірим. Вони довго мовчали, втупившись у те місце, де зовсім недавно стояла машина Заміховського. А тоді обізвався Славко: — Гадаю, на порожній рейс назад у них пального все ж вистачить… Вони попрямували в сектор. Чумак не віднімав руки від лівого боку грудей. На сходах він щоразу зупинявся і обережно переводив подих. Опинившись нарешті в кабінеті, він висунув шухляду столу і дістав ліки. Коли йому трохи полегшало, він запитав Славка, кивнувши на синій зошит: — А куди поділася решта сторінок з цього щоденника? — Не решта, а більша частина, — сказав Славко. — Я одірвав ті аркуші і залишив разом з майном. Їм же потрібно на чомусь вести записи. Помовчали. Вчений запитав, вагаючись: — Як ви гадаєте, Славо, чим там могло закінчитись? Дубчак не поспішав з відповіддю. Його обличчя, на якому завжди було знати скепсис, навіть зарозумілість, ще більше видовжилось і тепер, здавалося, належало зовсім іншій людині — вдумливій і поміркованій. — Гадаю, — нарешті обізвався Славко, пригладжуючи вуса, — що сцена моєї втечі відбувалася на їхніх очах. Це головне. А як учинять колеги, побачивши те, хтозна. Може, знайдуть прихисток у гаю, а може, рептилія, не бачачи більше загрози для своєї кладки, покине її і піде туди, звідки прийшла… Втім, мене більше турбує поява там Пойди. — А те, що в реакторі може не вистачити пального на зворотний шлях, вас не турбує? — У тому-то й справа. Якщо гравеліт опиниться в незвіданому краї з порожнім, так би мовити, “баком” та при наявності Пойди, вибратися звідти буде ой як важко. — Ви вважаєте, що то гравеліт? — Ну, авжеж. У казочку про “машину часу” я не повірив. А що може бути ще, як не гравеліт? — Гаразд… А як по-вашому — у якому місці земної кулі ви побували? — Важко сказати. Може, то якийсь із островів Нової Зеландії чи Галапагоського архіпелагу, а може, куточок у сельві Амазонки… — Але ж і острови Нової Зеландії та Галапагосів, і південно-американська сельва кишать різноманітним птаством. Як могло трапитися, що при такій кількості комах зовсім відсутні птахи? — Ну, я не знаю. — Виразом обличчя Славко нагадував тепер відмінника, якому на екзамені поставили питання поза програмою. — Пам’ятаєте, якийсь пілот виявив у амазонських хащах плато… — Але ж на тому плато водиться безліч птахів… Чумак ставив такі питання не з метою переконати Славка, що той справді побував у тріасі. Він зараз і сам був радий повірити у те, що Заміховський змайстрував гравеліт. Тоді б вони мали шанс дістатися до повітряних, морських або сухопутних трас і таким чином врятуватись. Але все, про що писав Заміховський, а також свідчив Дубчак, вказувало на те, що молодші колеги Чумака дійсно побували в тих краях, де простежуються найперші витки спіралі розвитку живого на Землі. — Чому я вважаю небезпечною появу там Пойди? — обізвався Славко. — Якщо він наважився зайти в чужу лабораторію, та ще й заходився вмикати там прилади, то що йому завадить так само поводитися й там? — Справа в тому, — сказав Чумак, — що є наказ про передачу лабораторії у відділ Мурченка. Через те Пойда й зайшов у неї… — От-от. Прикриваючись цим наказом, він там хазяйнуватиме, як у себе вдома. — Гадаєте, Заміховський дозволить йому порядкувати? — Пойда не з тих, кому можна стати на заваді. — Не бачу підстав можливого конфлікту, — сказав учений. — Адже при такій кількості пального, яке залишилося в реакторі, далеко не помандруєш. Лишається тільки одне: відправити лабораторію порожняком назад. — Саме з цього й почнеться суперечка. Пойда, побачивши тамтешніх потвор, побоїться залишатися без лабораторії бодай на одну ніч. — Та палива ж у реакторі лише на порожній рейс. Хіба Заміховський не зможе йому пояснити? — Заміховський-то зможе, а от чи спроможний буде зрозуміти Пойда? — Не думайте, що Пойда такий нерозважний… По цих словах Мирослав Петрович відчув, як його серце спочатку сильно забилось, ніби силкувалося виборсатися з чиєїсь руки, в яку воно потрапило. Та невидимі пальці стискали дедалі сильніше. По хвилі йому вже здавалося, що то не пальці, а щупальці вростають йому в серце. Немов сліпий, Чумак нащупав на столі пляшечку, але вже не спромігся накапати з неї в склянку. Зробив те за нього Славко. Він і до рота підніс розбавлені водою ліки. Потім викликав по телефону “швидку допомогу”.  

 

 



 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка