Частина перша частина друга частина третя


Палеозой, пермська система, 270 мільйонів років до наших днів



Сторінка4/7
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.04 Mb.
1   2   3   4   5   6   7
Палеозой, пермська система, 270 мільйонів років до наших днів. Учителю! Плато незмінно височить над низиною, його поверхню вкриває шар піску, крізь який місцями випинаються брили зализаного вітром рожевого граніту. Круті “спини” тієї породи скидаються на постаті тварин, що вклякли на голодному пасовиську. Єдина рухома субстанція краєвиду — західний вітер, який змітає пісок у долину. Рвучкі пориви супроводжуються шерхотом крупинок в ілюмінатори. Сонце в зеніті, на розпеченому небі ні хмаринки… Переступаючи поріг лабораторії, я почувався більше мисливцем, аніж дослідником. Крім заплічної торби, пасок мій обтяжувала сокирка. Глибокі колись урвища-водотоки тепер обсипались, віддалік виднілись озерця й гаї, а ген на обрії — суцільна фіолетова смуга пагорбів, укритих лісом. По кількох хвилинах ходи під подувами вітру наблизився до гаю з дивних рослин, стовбури яких нагадували бочки, а деякі-навіть кулі, прикрашені зверху жмутком розкішного папоротеподібного листя. Такого ж виду рослини, тільки стрункі та високі, схожі на пальми, вгинаються під вітром. Учителю, я на той пейзаж дивився голодним поглядом, марно шукаючи під деревами плодів. Не було їх і на деревах. Папоротеподібний лист, який я зірвав з “бочки”, виявився гіркуватим і відгонив вогкістю, я з огидою виплюнув ту жуйку. Начхати мені зараз на пермську флору, якщо вона не в змозі заглушити невдоволеного буркотіння шлунка. Хоча мушу сказати, що той гай над озером із екзотичних рослин дуже нагадує затишну оазу. Тут і вітер не навісніє, і в затінку посидіти можна. Та коли я знайшов підходящий камінь і оглянув його з усіх боків — обачність уже стала звичкою, — мені раптом перехотілося на ньому відпочивати. Під пласкою похилою брилою, на яку падала тінь від “пальми”, нерухомо лежали ракоскорпіони. Як мертві. Я відійшов на безпечну відстань і пожбурив у них шматком породи. Ой леле, учителю, та це ж справжні скорпіони, з третину метра завбільшки! Сегменисті тіла із швайкою на кінці враз загнулись, готові до атаки. Один навіть кинувся в мій бік, але чомусь спинився, над головою погрозливо затремтіло жало. Я згадав, як в ордовику триметровий родич цих потвор розправився з трилобітом, і мені стало зле. Хай їм грець! Краще б цим тварюкам і не виходити на сушу… Біля озера флора розмаїтіша. Тут ростуть навіть лепідодендрони з лускатою корою, кущі папороті, хвощів, плауна і якісь листки — соковиті, м’ясисті — без стебла, ростуть прямо з землі. Я знаю, що скорпіон нічна тварина — вночі полює, вдень спить, але у страху очі великі: оглянув кожен кущ, кожен камінь, шукаючи, що б його з’їсти. Навіть думка промайнула, а чи не порішити одного з членистоногих, адже колись вони були ракоскорпіонами, а раків ми любимо… Але ж і асоціації! Так можна з глузду з’їхати. Раптом я спинився вражений. Біля самого берега на осонні, куди не докочувались хвилі, лежало з десяток яєць, схожих на гусячі. Я кинувся до лунки в піску, забувши про пересторогу. Учителю, то й справді яйця, хоча й без звичайної твердої шкаралупи, схожі скоріше на капсули з еластичної міцної плівки. Я зачерпнув з озера води і, поклавши в бляшанку три яйця, поставив її на спиртівку. Вітер завивав у кронах, плутався між деревами, але вогника не задув, бо я сховав спиртівку в заглиблення, яке вирив у піску. Голод затуманив свідомість, і я забув про хазяїна кладки яєць, навколо якої рясніли п’ятипалі перетинчасті сліди. Вони вели в кущі “подорожника” — так я назвав подумки ту рослину з широкими грубими листками, що росла під лепідодендроном. Я боявся тільки одного, щоб оболонки яєць не луснули в окропі, але потерпання були марними… Обпікаючи пальці, обдер плівку і рішуче вкусив. Звичайне яйце! Правда, жовток трохи затвердни і відгонить якимось нетиповим для пташиного яйця запахом. Але ж, учителю, це їжа, поживна і смачна! До того ж не треба нікого вбивати. Я вирішив забрати решту кладки… Озеро хвилювалося. Шматки піни, підхоплені вітром, долітали аж до дерева, під яким я обідав. Раптом почув сичання. Спочатку здалося, що то піна. Вона, надаючи на пісок, сичить. Аж ні, сичання чулося з кущів, за кілька кроків від мене. Я підхопився. З-за дерева, розсовуючи листки “подорожника” і папороті, повзли два стегоцефали. Їхні тулуби хоч і звивалися, як у амфібії, та рухалися вони значно легше. Ці істоти вже не “плавали” по суші. а шкутильгали, підтягуючи живіт над землею. Коли б не риб’яча паща, втикана частоколом зубів, і не мозаїка ороговілої шкіри, що покривала тіло, цих істот можна було б мати за рептилій. Вони нагадували чимось середнього розміру варана. От тільки прудкими їх ніяк не назвеш. Я спостерігав з-за дерева, як тварини підповзли до лунки, в котрій недавно лежали яйця, і, знайшовши її пустою, почали розгублено озиратися. Пласкі вишкірені пащі обертались майже на 180 градусів. Вони дедалі збуджувались, животи в них попідтягувались, кінці куцих грубих хвостів позагинались. Нарешті, здогадавшись, хто грабіжник, кинулись до мене. Вони сичали, немов двоє роздратованих гусей. Так я їх і злякався! Що не кажіть, учителю, а шлях до свідомості людини лежить через її шлунок. Мені вистачило лише трьох яєць, щоб із мисливця знову перетворитися на вченого. Я дивився на півметрових тварин вже не як на “комору м’яса”, а як на об’єкт досліджень. Вони схожі одночасно і на амфібій, і на рептилій, хоча від рептилій відрізняються відсутністю шиї, а від амфібій — браком отворів для дихання у воді. А втім, може, такі органи й існують на межі голови й тулуба, та я їх не розгледів, бо боявся підпустити розлючених сеймурій ближче до себе. Вони таки нагадують викопних сеймурій… Тим часом мене вабила фіолетова смуга пагорбів на сході, і я попрямував туди. Спочатку йшов берегом по вогкому піску, на якому вряди-годи траплялися п’ятипалі перетинчасті сліди, а в воді повзали розмаїті молюски, які не відрізнялися від тих, що траплялося мені бачити на березі карбонової водойми і навіть силурійського моря. Здебільшого ті істоти мешкають у спірально закручених хатках і, на відміну від наутилоїда — пожирача трилобітів, мають невеликі розміри — завбільшки з мій кулак. Багато двостулчастих молюсків, схожих на наші річкові скойки. Трапився риб’ячий кістяк з оселедець завбільшки, виметені хвилею на сухе шматки пемзи, суглобисті корчі. В міру того як віддалявся від берега, йти ставало важче, ноги грузли в піску, а плечі, хоч їх і прикривала сорочка, починало пекти. Дерев дедалі менше, проте трапляються частіше випнуті з піску брили рожевої породи, а ще далі під гору громадяться скелі. Я здивувався, помітивши поряд з тими валунами фіолетовий кущ небаченої досі рослини, який нагадував віяло. Гнаний цікавістю, я повернув до скель, обходячи кожен камінь, щоб, бува, не напоротися на скорпіона. Та по хвилі куща не стало. “Міраж!” — подумав я здивовано. І раптом помітив великі п’ятипалі сліди і борозну між ними. Сліди вели до скель і належали великій тварині. Вони були глибокі, а відстань між передніми й задніми відбитками сягала двох метрів. На безпечній відстані я обійшов кам’яне громаддя, але тварини ніде не побачив. Натомість виявив вхід до печери в половину людського зросту. Сліди вели саме туди. Вподобавши невелику скелю, я оглянув її з усіх боків, а тоді сховався за неї і став спостерігати за печерою. Коли б не вітер, який періодично швиргав піском, мені б і зовсім не зле велося в затінку гранітної брили. Та ось у сутіні печери щось заворушилося, по хвилі з’явилась голова, схожа на крокодилячу, в кривих зубах якої звивався великий скорпіон. Комаха ворушила клешнями, тикала жалом в рило тварини, але тій було байдуже — голову вкривали рогові нарости. Опинившись на сонці, звірина почала жувати скорпіона, я навіть чув, як хрумтить на зубах хітин. За мить членисті лапи вирвало вітром з пащі й понесло до озера. На спині звіра стовбурчився великий плавник, який тягнувся від голови до хвоста. Спостерігаючи, як із щербатої пащі раз по раз вилітає червоний язик і як похитується з боку на бік люта голова, я відчув нездоланний свербіж у п’ятах. Звір мав товсті, широко розставлені лапи, в яких угадувалася могутня сила. Якщо тварина така ж прудка, як її далека родичка ящірка, мені каюк. А що звір має бути прудким, я впевнився, співвіднісши розмір тулуба з розміром лап. Утримувала мене в криївці надія, що “драконові” замало одного скорпіона на обід і він зайде в печеру по нового, я ж тим часом накиваю п’ятами. Та родич стегоцефала і сеймурії, либонь, мав інші плани. Він, звиваючись тулубом, поплентався вниз. Сильний вітер надимав плавник, і рептилія не йшла, а маневрувала, як вітрильник, весь час намагаючись, щоб вітер дув їй під кутом до спини. Вона пройшла повз мою схованку на відстані якихось п’яти метрів, і я, причаївшись, спостерігав, як вітер вириває жменьки піску з-під п’ятипалих кігтистих лап. Коли небезпека минула, я подумав: “Ну навіщо тварині той перетинчастий плавник? У воді, скажімо, він править за стерно вертикального стану риби, а тут, на суходолі, навіщо? Можливо, його призначення — бути радіатором сонячного тепла. Але ж чому тоді в нашому антропогені нічого подібного немає?” По роздумах я дійшов висновку, що той плавник — рудимент. Тим часом звірина вже маячила поміж прибережними деревами. Поволі страх поступився цікавості: кортіло довідатись, які мешканці, крім скорпіонів, населяють печеру. Я вже мацнув заплічну торбу, щоб переконатися, чи на місці ліхтарик (після випадку в карбоні я з ним не розлучаюсь), та раптом з’явилась нова думка: а що, як скористатися з димовухи? Не доведеться й ризикувати — дим вижене з печери все живе. Тут-таки витяг гребінець, востаннє провів ним по волоссю і туго загорнув в паперовий конверт на гербарій. Та спочатку вирішив оглянути кам’яне нагромадження, в якому зяяла печера. Воно нагадувало руїни старовинного замку під горою, який наполовину замело піском і зализало вітром. Я пішов в обхід, щоразу натрапляючи на п’ятипалі сліди. Через півсотню метрів опинився на “даху” того звалища. І що я там побачив, учителю! Кладку яєць, кожне завбільшки з диню середнього розміру. Вони лежали прямо на камені, який з сонячного палу був нагрітий градусів до сорока. Яйця мали сіру тверду шкаралупу. Все це цікаво, але господар кладки, який пішов на водопій, мав скоро повернутись. Отож я поспішив униз, до печери… Прикрившись від вітру, запалив край гребінця і, коли пакет сильно загазував, пожбурив його в чорну пащу печери. Сам відбіг на десяток метрів. Колись хлопчаком я виганяв у такий спосіб вужів з їхніх схованок на березі Конки. Невдовзі з печери заструмувало, а по хвилі вся квадратна діра вже сходила ядучим димом. І тут із сизого марева з’явилася спочатку голова “дракона”, а потім і весь він, немов матеріалізувався, як у східній казці. На мить я вріс в пісок. Мене паралізували очі, які блищали на сонці, як два люстерка. Поряд з очима, на тому місці, де в рептилії скроні, щось пульсувало. Це була точна копія того пожирача скорпіонів, що подався до озера. Вітер нагнав хмару диму, і звір несподівано голосно гарикнув. Блиснули криві зуби, вискочив і зник тонкий червоний язик. І тут пісок, в який вросли мої ноги, перетворився раптом на потужну пружину. Після кожного озирання “пружина” підкидала мене

все вище, і я вже не біг, а стрибав, як заєць. Рептилія ж перебирала товстими лапами легко, як наша ящірка, тільки рухалась короткими перебіжками, і це мене поки рятувало. Зупиниться, випустить довгий і червоний, як блискавка, язик — і знову з-під лап, як з-під танкових траків, здіймається курява. Відстань між нами катастрофічно скорочувалась, я вже чув стрекотання, яке долинало з пащі. Мені навіть здалося, що ось-ось займеться батист сорочки на спині від того дихання. І тут майнула думка: я ж тікав за вітром, але й “драконові” вітер допомагає, отже, слід змінити напрям, так щоб вітер дув йому в плавник. Озирнувся — щербате рило в якихось двох-трьох кроках від мене. І тоді я пожбурив у нього заплічним мішком. Рептилія спіймала його на льоту, зімкнула щелепи, і я почув, як брязнуло потрощене скло банок. Пробігши з півсотні метрів, я спинився знеможений, важко хекаючи. Чудовисько тим часом терзало рюкзак, а тоді почало його ковтати. Я з жахом спостерігав, як роздувається безрозмірне воло і як востаннє блиснули хромовані застібки на кишенях рюкзака. Та чудовиську виявилося замало заплічної торби з усім її начинням, і воно, підібравши черево, кинулося в мій бік. Але я за ту мить, коли звір розправлявся з рюкзаком, устиг зібратися на силі, до того ж, моя ноша обтяжувала тепер мого ворога, а не мене. Отож дременув нагору, пересилюючи опір вітру, котрий дув мені в правий бік. Вже не лякали скорпіони, я перестрибував через брили породи, в затінку яких вони могли кублитись, і тут перечепився через каменюку і впав у пісок. Коли підхопився, гарячково хапаючись за сокирку, то побачив, що рептилія далеко відстала. Вона не так гналась, як боролася з вітром. Сильні пориви його напинали плавник, який тепер нагадував фіолетове вітрило. Звір ледь утримувався на ногах. Раптом він почав звиватись, корчитись, а тоді, роззявивши пащу, виблював мій рюкзак. Одночасно до слуху долинуло довге натужне ревіння, яке на мить перенесло мене на берег карбонової водойми. Але тільки на мить, звук той хоч і нагадував віддалено голос амфібії, але належав рептилії. В ньому вчувались лють і якась туга. Враз луною відгукнулося від озера, а по хвилі між прибережними рослинами замиготів фіолетовий плавник. То родич мого переслідувача поспішав у наш бік… Я вкрай виснажився. Мене охопив такий смертельний страх, який трапляється тільки у сні. Хай їм біс, тим рептиліям! Я ледь переставляв ноги, до того ж, відчував пекельну спрагу. Та скоро пересвідчився, що пагорби, до яких прямував, зовсім не пагорби, а ліс. Дерева в ньому ростуть так густо, що крони їх сплелись у суцільне склепіння. Наблизившись, я впізнав з-поміж них кордаїтів, сигіляріїв. При березі, між лісом і озером, виступають з води пагони, а над ними пурхають велетенські бабки з блакитними очима. Вода в озері виявилася солоною, до того ж пахла болотом, і я подався шукати джерело. Скоро його Знайшов — воно витікало з-під плаского каменя при самому березі. Довго пив, підставляючи під джерело складені човником руки, а тоді ліг на нагрітий сонцем камінь і лежав у забутті доти, аж поки не відчув, як по тілу розливається сила… Коли оговтався, відчув себе якось незатишно, мене навіть посіла тривога. Проте скільки не видивлявся довкола, нічого загрозливого не помітив. “Дракони”, як два фіолетові вітрильники, “пливли” до печери. Під каменем, на якому я розташувався, не було жодної щілини, де б сховався скорпіон, та й з лісу нічого не загрожувало. І тут увагу привернули концентричні кола на воді. Прикипів поглядом до того місця, звідки вони розходилися, але, крім заростей хвоща і плауна, а ще зеленаво-рудих латок жабуриння, нічого не помітив. Тим часом хвилі однакової амплітуди, ніби їхнім джерелом був вібратор, продовжували розходитися на воді; майнула думка, що в куширах виділяється болотний газ, але ж чому не чути булькотіння? І тут вітром хитнуло зарості хвоща — і я побачив у просвіті дві молочно-білі кулі завбільшки з невелику диню. Мене аж млость пройняла і щось невидиме потягло в воду. Але в пригоді став мій вічний дух протиборства. В житті я звик протидіяти чужій волі. Інколи я навіть Протидіяв сам собі. Отож, відчувши, як мене невтримно щось тягне до води, я подався нагору. Враз невидимий зв’язок між мною і тими двома кулями увірвався, стало легко, ніби виплутався з тенет. Та дослідницький рефлекс змусив підняти замашну мушлю, яких тут чимало, і пошпурити в кушири. Але замість плюскоту щось глухо гупнуло, і тієї ж миті те, що я прийняв за жабуриння, перетворилося на острівець, відірвалося від води, мабуть, на висоту мого зросту і, блиснувши проти сонця білим черевом, впало на пісок за кілька кроків від мене. Я ж не став очікувати, поки істота завбільшки з доброго вола зробить ще один стрибок… Учителю, оте страховище виявилося жабою. Спостерігаючи з безпечної відстані, як у неї вібрує воло (від цього розходилися по воді хвилі) і поблискують на сонці нерухомі лупаті очі, я відчув, що позбувся страху. Ніби й не від неї щойно тікав. Хіба можна боятися істоти, родичок якої ще хлопчиськом ловив на березі Конки?  Сівши на задні лапи, жаба застрекотала. Велетенська паща з частоколом коротких зубів все ж давала знати, що це не та беззахисна істота, з якою я колись безпечно бавився. Жаба довго стрекотала, не зводячи з мене баньок. Її вологу, зеленаво-руду, як переспілий огірок, спину швидко сушили вітер і сонце. Тим часом я знову відчув невидиму силу, що тягла до неї. Розлючений новою спробою заманити мене в пащу, я підняв чималий камінь і пожбурив ним у амфібію. Та камінь відскочив від роздутого вола, ніби то був надувний матрац. Мабуть, переконавшись, що на мене її навіювання не діє, тварина незграбно розвернулась і поповзла, а певніше — “попливла” назад. Перетинчасті лапи гребли пісок точнісінько як воду. Тулубом і рухами вона нагадувала карбонового стегоцефала, не вистачало тільки хвоста і ороговілих латок на шкірі. Опинившись у заводі, вона несподівано голосно кумкнула і попливла в кушири, над якими пурхали півметрові в розкриллі бабки. Я вже

збирався повертатися, щоб іти, та раптом побачив, як жаба блискавично вихопилася з води і проковтнула одну з бабок, що сиділи на стеблі хвоща…”  — Хіба й справді світ колись знав отаких страховиськ? — озвався Славко, щойно Марія зробила невелику паузу. — Знав, Славо, ще й не таке знав… — На сірому обличчі вченого тліла добра усмішка, в якій водночас вчувалася й іронія. — Природа йшла до вершини свого творіння — людини — навпомацки. А відтак і помилялася часто. Ну навіщо, скажімо, було створювати оте віяло на спині рептилії або рогові нарости на тілі стегоцефала і сеймурії? Та разом з тим у перші мільйоноліття після виходу амфібії на суходіл сталися також зміни, які згодом відіграли роль і в розвитку людського скелета. — Ви хочете сказати, що людина успадкувала щось від тих істот, які мало не зжерли нашого Олексу? — обурилася дівчина. В її блискучих чорних очах ще не згасло враження від прочитаного. — І від цих, і від багатьох інших, — відказав Чумак. Дівчина непомітно поглянула на своє відображення в люстерку. — Ну, наприклад, що саме? — запитала. — Найзагальніше — симетрію, а конкретно — кульовий суглоб. Якщо рибі досить було, щоб плавник рухався тільки взад-вперед, то наземній істоті цього вже було замало. Виникла потреба у бокових, потім і в кругових рухах кінцівок. Отоді й почав “розроблятися” кульовий суглоб. Це був великий винахід природи, яким скористалися всі хребетні. Водночас видовжувався і перетворювався на п’ятипалу кінцівку плавник. Завдяки цьому тварина вже могла пересуватися по нерівній поверхні і утримувати тіло над землею. Та, мабуть, найістотнішою зміною було збільшення черепної коробки у перших мешканців суші. Та це й не дивно. В морі життєві умови одноманітні: температура, освітлення і кількість харчу змінюються мало. На суходолі ж постійно відбувається зміна тепла й холоду, сонця й дощу, виникають урагани, пожежі, повені, епідемії. І тварина на все те мусить реагувати, а отже, й розвиватися. — А як ви гадаєте, Мирославе Петровичу, — мовив Славко, торочачи рудого вуса, — людина успадкувала від нижчих істот тільки особливості скелета чи, може, й психіки? Наприклад, потяг до блукань? Учений на мить насупив кущики брів. Уловивши ту зміну на його обличчі, Славко додав: — Я знаю… Може, я поставив не дуже кваліфіковане запитання. Адже я не спеціаліст — у палеонтологію я прийшов з математики. — Щоб відповісти на це запитання, потрібні знання вищого порядку, — насупленість на обличчі вченого поступово змінювалась поблажливою посмішкою. — На жаль, наука ще їх не має. — А як ви гадаєте, Мирославе Петровичу, — мовила дівчина, — такі риси, як єхидство і поміркованість, людина успадкувала від примітивних істот чи виробила в собі сама? — Годі вам, годі, — м’яко закликав Чумак. — З’явиться Олекса, я в нього запитаю, чи йому траплялися в мандрах помірковані, обережні і в той же час єхидні істоти. Мусимо знати, хто з пращурів наділив людину такими рисами, — не без іронії сказала Марія. Дівчина взяла лабораторний журнал і продовжила: — “Прямуючи до лісу, я щоразу наступав на спірально закручені мушлі молюсків, котрих бачив ще в силурійському морі. Більшість з них була пошкоджена, немов їх щось розгризало; мав бути якийсь хижак, що харчувався молюсками. Я намагався уявити його жувальний апарат, але моя фантазія далі “дракона” не сягала, пригадав навіть брязкіт склянок, коли заплічний мішок опинився в його пащі… Я зупинився на узліссі, де росли низькорослі дерева-бочки з султанами лапатого листя, і почав вдивлятись у присмерк лісу. Це вже були не ті колоси, під якими я гуляв у карбоні. Їхні стовбури значно тонкіші, без гілок, схожі на кокосову пальму. Шкода тільки, що не ростуть на них плоди. Рожевий пісковий грунт місцями вкривають латки моху, а в особливо тінистих куточках розрослась папороть. Я і впізнавав, і не впізнавав знайомий з карбону ліс. Чогось подібного я вже зазнав, коли після кількарічної перерви приїхав у гості до бабусі і не долічився в садку двох найстаріших горіхів і водночас відзначив, що каштанове деревце, яке я посадив ще хлопчаком, вкриває тінню майже весь двір… Я не поспішав заглиблюватись у лісовий присмерк, який де-не-де протинало сонячне проміння. Дослухався до шурхотіння листя вгорі, до потріскування крил бабок, схожих на ту, котру проковтнула жаба, видивлявся на рожевому піску сліди. Мені навіть привиділася під кордаїтом велика перетинчаста лапа, схожа на жаб’ячу, але виявилося, що то був лист цього дерева. Багато стовбурів, як і в карбоні, обвивали товсті ліани, котрі нагадували сірі жили дерева. Вони обплутували вгорі крону, перепліталися з сусідніми і утворювали щільне шатро, крізь яке, немов крізь дірки, лише місцями проникало денне світло. Через це в лісі стояв присмерк. Навчений досвідом, я передовсім вирубав з ліани добрячу ломаку (сокира надто коротка, щоб служити надійною зброєю) і, напруживши всі чуттєві органи, заглибився в ліс. Та не пройшовши й півсотні кроків, раптом уловив знайомий запах хвойної живиці. Він виявився таким рідним, що мені до болю закортіло додому, в антропоген. Але миттєвий спалах ностальгії заглушило нове відкриття. По прілій глиці, що вкривала пісок під сосною (сосна — умовна назва, дерево більше схоже на секвойю, тільки не таке високе), бігла вервечка мурахів. Учителю, це не ті мурашки, до яких ми звикли. Ці — завбільшки з мій черевик. Тут вони теж виконують роль санітарів лісу, бо вервечка, яку я помітив, не зменшуючи швидкості, полізла на стовбур назустріч такій самій вервечці, що спускалася з дерева, тримаючи в клешнях великі личинки. До речі, “сосна” — єдине з дерев, у якого гілки ростуть горизонтально, вздовж усього стовбура. Забувши про небезпеку, спостерігав, як по втиканому глицею стовбурі ловко перебирають довгими лапами комахи, та раптом відчув, що палицю, на яку я обіперся, щось сіпає. Нею цікавився один з членистоногих — добувачів личинок. Він уп’явся в костур двома гострими скобами ногощелеп, а троє з його компанії ворушили довгими антенами біля моїх ніг. Чи інфрачервоне проміння, що його випромінює тіло теплокровної істоти, чи невідомий запах, чи щось інше стримували їх вчинити з моїми гомілками те, що й з палицею. А від неї вже почала сипатись тирса. Піднявши її разом з мурахом, що в неї вчепився, я вдарив ним найближчого членистоногого і кинувся навтіки. По тому, як відчутно полегшала моя зброя, я зрозумів, що мурах розтулив “обценьки”. У цих тварин, судячи з того, як дружно вони добувають харч, мусить бути висока організація, і тому я поспішив якомога віддалитися від місця інциденту. Пробігши з півсотні метрів, зупинився біля заростей кущистої рослини, що нагадувала водночас і папороть, і мімозу. Пересвідчившись, що за мною ніщо не женеться, я простягнув руку, щоб зірвати гілку на гербарій, та враз напоровся на гострі колючки. На пучках навіть виступила кров. Червоні цяточки нагадали, що я не в рідному антропогені, де знайомі кожна рослина і кожна тварина. А скісне сонячне проміння, яке де-не-де проникало в хащу, свідчило про те, що сонце хилиться до заходу і, отже, мені слід думати про повернення. Щоб уникнути зустрічі з мурахами, попрямував схилом униз, де мала бути водойма. Навчений досвідом, я обминав повалені стовбури, зарості папороті і колючої мімози. Обходив плетива ліан, що місцями звисали, немов гігантські сіті… Нарешті опинився на узліссі з боку водойми. Проте йти стало важче — заважали зарості папороті, хвоща і отих соковитих м’ясистих листків, що нагадують подорожник і ростуть без стебла прямо з землі. А палиця тим часом мала роботу — я обмацував нею кожен кущ на своєму шляху. І, як виявилося, мав слушність. Коли ломака гулькнула в зарості плауна, що росли неподалік від берега, там раптом щось аж “закипіло” — і по миті вистрибнула істота, чимось схожа на крокодила. Все сталося так несподівано, що повервах мені здалося, ніби та істота матеріалізувалась із зелених котиків плауна — мала таку ж темно-зелену спину. Я сторопіло дивився на крокодила, який тікав від мене, стрибаючи точнісінько як жаба. Великі сильні задні лапи підкидали його триметрове тіло високо над землею, і в променях сонця мені пощастило розгледіти повздовжні ряди гадючої луски чи ороговілих наростів, темно-зелених на спині і сріблясто-білих на череві. Полохлива тварина, здавалося, не мала голови. Паща, а точніше дзьоб, росла прямо з тулуба… Учителю, оговтавшись трохи від шоку, я подумав, що все живе, котрому судилося мешкати на суші, має більші і потужніші задні кінцівки, ніж передні, ніби всі форми живого сконструйовано в одному конструкторському бюро, за одними ліцензіями. Що це? Закон природи чи випадковість? Істота, опинившись у воді і перебираючи ластами точнісінько як жаба, занурилась і попливла при самому дні, місцями змулюючи прозору воду. Вигулькнула біля зеленого острівця, виповзла на сушу і аж тоді подивилася в мій бік. Ця амфібія, а може, й рептилія, головою схожа на рибу-голку. Вона часто заклацала дзьобом, і це, мабуть, був сигнал, бо довкруж мене з кущів шугонули до води її родичі. Їх було багато, і вони нагадували зграю наполоханих хвостатих жаб. Розвівши кущі, я побачив на місці їхнього тирла кладки яєць. Великі яйця розбуркали в мені апетит, адже я вже давно нічого не їв. Уявив на мить повну пательню (одного досить, щоб її наповнити), навіть почув шкварчання яєчні. Але то було тільки шипіння піни і плюскіт хвиль. Щоб не грабувати надто тварин, я брав з кожної кладки по яйцю. На жаль, їх умістилося в пазусі лише п’ятеро. Вони мали тверду шкаралупу і форму кабачка. Тим часом “стрибаючі крокодили” обсіли весь острівець, мовчки спостерігали за мною маленькими пташиними очима. А я стомлено дибав берегом, затоптуючи їхні трипалі, схожі на відбитки ніг велетенського водоплаваючого птаха, сліди. Незважаюючи на те, що сонце давно скотилося з зеніту і вже недалеко йому було до верхівок дерев, пекуче проміння навіть крізь сорочку жалило спину. Страшенно закортіло освіжитись, та й помитись, я-бо не купався багато мільйонів років. Не вельми розмірковуючи, повиймав з пазухи і поклав на пісок здобич, роздягся і, оглянувши кущі і прозоре мілководдя, поволі зайшов у воду. Жадана прохолода вмить зняла з мене тягар злигоднів, яких я зазнав, блукаючи в часі; я плавав і пірнав, забувши про небезпеку, котра, можливо, чатує в пермському морі. Не залишив без уваги тільки острівець з “крокодилами-стрибунами”. Раптом крізь плюскіт води до мене долинуло знайоме вже клацання. По миті воно переросло в звуки цілого оркестру, єдиним музичним інструментом якого були кастаньєти різного звучання. Чи не обурються господарі, що в їхні територіальні води вдерся чужинець? Хай обурюються, аби тільки не покидали острівця. Але тварини не мали такого наміру. Навіть ті, що сиділи при самій воді, подалися нагору. Звуки “оркестру кастаньєт” тим часом наростали, я навіть уловив у них якісь тривожні нотки, після чого уважно оглянув берег, чи, бува, не вештається в кущах якась звірина — ворог дзьобатих. Але там тільки вітер гуляв. Мене дедалі більше непокоїло цокотання, котре періодами так посилювалося, що за ним ставало не чутно плюскоту хвиль. І тут я помітив, як від острова, розсікаючи хвилі, рухався якийсь вертикальний предмет. Миттю зметикував, що то плавник, схожий на акулячий. Він наближався із швидкістю пущеної стріли. Я в паніці кинувся тікати, забувши про всі стилі плавання. Кажуть, страх надає сили. Дивлячись який. Якщо такий, якого зазнав я, то він, навпаки, знесилює. Я все ж виборсався на берег і, ще не маючи певності, що вцілів, довго лежав, не в змозі поворухнути навіть пальцем. Тільки важко хекав і здивовано дивився на червоний і дрібний, немов потовчена цегла, пісок. А в пам’яті, наче сновидіння, стояла хижа паща акули, котра не встигла мене вхопити лише тому, що була надто велика, аби рухатись на мілководді. Тим часом потвора носилася взад-вперед паралельно до берега, її грубий метровий плавник зупинявся навіть в якихось десяти кроках від мене, і я бачив у прозорій воді шипасте чорне тіло. Такий же плавник носився навколо острівця з наполоханими істотами, змушуючи їх від страху голосно цокотіти дзьобами… Трохи оговтавшись і все ще не вірячи, що вцілів, я оглянув своє тіло: бліді руки й ноги були схожі на вичовгані корчі, які, проте, поволі наливалися силою. Довгі тіні дерев тим часом нагадували, що сонце не безкінечно висітиме над лісом і що я мушу ще завидна дістатися до стоянки, якщо не хочу потрапити на вечерю “драконам”. Зіп’явшись на ноги, побрів до одягу, який виявився за два десятки кроків від того місця, де страх мене викинув на берег. І тут я почав відчувати пошпигування в проколотому пальці. Червоні росинки, що на ньому виступали, навели на думку, що акулу, можливо, притягнув запах крові, яка виділяється з проколотого пальця. Кров вони відчувають на великій відстані. А хижачка немов сказилась, її чорний плавник несамовито різав хвилі біля берега. Друга акула, кілька разів зборознивши воду навколо острівця з наполоханими тваринами, теж спрямувала свій плавник до місця мого недавнього купання. Хоч як кортіло якнайскоріше покинути це прокляте місце, але вигляд яєць змусив мене затриматись. Хай там що, а того запасу енергії, що зостався в мені після купелі, надовго не стане. Отож надбив одне, надламав шкаралупу. Яйце виявилося свіжим і мало великий апетитний жовток. Я вицмулив без передиху більш ніж півлітровий його вміст. Як рукою зняло тремтіння в колінах, а тіло набиралося сили скоріше, ніж я одягався”. На мить запала мовчанка, з якої скористався Славко, мовивши: — І як йому ото не гидко було? Випити яйце якоїсь потвори… — Та він же виснажився, — заперечила Марія. — Хоч чимось треба було підживитись. — До речі, — зауважив учений, — між тими яйцями, що їв Заміховський у пермі, і яйцями, що їмо ми, принципової різниці немає. Все ті ж оболонки: перша — внутрішній мішок (амніон), в якому плаває в рідині ембріон (власне, рідина заміняє ембріонові озерну чи річкову воду); друга — мішок із запасом харчів для ембріона — жовток; третя — зародковий сечовий міхур ембріона. Всі три мішки вміщено у твердій, але проникній для кисню оболонці. Така ж конструкція яйця притаманна всім сучасним птахам і рептиліям. — Навіщо природі було створювати таке дивне пристосування? — запитала Марія. — Чи не простіше — ікринка? — Може, й простіше, але не надійніше, — відказав Чумак. — Запліднення амніотичного яйця було внутрішнім, відбувалося в тілі самки, і, отже, вірогідність виживання потомства була значно більшою. А в риби що?.. Ікринка запліднюється після її відкладання. Щоб вижити, риба змушена відкладати сотні тисяч ікринок, більшість із яких стає здобиччю хижаків. А, як відомо з палеонтологічних знахідок і, — Чумак посміхнувся, — з оповідей Заміховського, тодішні водойми хижаками прямо кишіли. Це і безхребетні, і хижі риби, ласі до ікри, пуголовків та беззахисних молодих амфібій… Смакуючи сучасним амніотичним яйцем, — продовжував учений уже без тіні усміху, — ми навіть і не подумаємо, що це диво із див. А тим часом конструкцію його немовби кимось було обмірковано і сплановано: ембріон, котрий спочиває в своєму мішку, має харч і воду, крізь непомітні оком шпарини в шкаралупі надходить кисень. За принципом яйце нагадує космічний корабель, з якого вийшли на сушу перші терронавти. — А проте, — зауважив Славко, — вижила і живе до наших днів не хитромудра яйцекладна амфібія, а риба. — Що правда, те правда, — погодився вчений. — Відкладаючи яйця в безпечному місці над водою, амфібія наражала їх на іншу небезпеку. Нові умови, а надто сонячна радіація, від якої вже не захищав шар води, сприяли генетичним змінам. Створивши амніотичне яйце, амфібія започаткувала еволюційну лінію рептилії — найлихішого свого ворога. А мудрою, як ви кажете, була не яйцекладна амфібія, а природа. Інколи мені здається, що всі оті дивні тварини, що жили колись, — це тільки видозміни однієї вічної в часі істоти, котра ні на мить не припиняла свого існування, тільки перевтілювалася з однієї форми в іншу. Славко на те нічого не відповів, а Марія знову почала читати: — “Тим часом біля берега, немов дві скажені собаки, носились акули. Мені так кортіло чимось у них пожбурити, але довкола не було ні підходящого каменя, ні бодай мушлі. Тоді я наповнив порожню вже шкаралупу мокрим піском і кинув в один з найближчих плавників. Але моя “бомба”, ще не торкнувшись води, зникла в велетенській акулячій пащі, яка на мить вигулькнула. Страх при повторному виді морського монстра однак не притлумив у мені радості від помсти, я-бо змусив його наїстися піску. А щоб тебе!.. — вигукнув я вслід плавникові, що віддалявся… Решту яєць вирішив забрати. Хоч вони й мають смак жабуриння, але поживні. Не питиму більше сирими. А варені вони, мабуть, такі ж за смаком, як і сеймурячі. Заклавши сокиру за пасок і озброївшись палицею, я почимчикував “очеретом” у той бік, де мав бути великий плаский камінь і джерело під ним. А клята акула від мене не відставала. Її грубий плавник то віддалявся, то прожогом наближався до берега, аж з води вигулькувала верхня половина велетенського чорного тіла з кривим, як ятаган, хвостом. І тут я відчув, як у мене дрібно зацокотіли зуби. Не можу сказати, щоб я так уже боявся. Акулячі маневри були скоріше згадкою про страх, аніж самим страхом. Я намагався вгамувати ганебне цокотіння, але то було над мої сили. Щоб відірватись від переслідувача, я прискорив ходу і незабаром розгледів попереду, правда, ще далеченько звідси, в заростях прибережного хвоща плаский камінь, на якому я не так давно відпочивав. Акула, мабуть, втративши надію поживитись, відстала, її плавник став швидко віддалятись до коралового рифу. Той риф тягнувся вздовж берега на відстані кілометра і утворював фактично мілководну затоку, порослу плауном, хвощем, папороттю та колючою мімозою. Острівець з “крокодилами-стрибунами” — теж частина його. З віддаленням акули стихало цокотіння зубів, а коли плавник розтанув серед хвиль, воно припинилось. Смуга вогкого прибережного піску, що відділяла затоку від узлісся, дедалі вужчала, скоро її зовсім не стало, і мені довелося продиратися крізь кущі, з одного боку яких, у куширах, мешкають велетенські жаби, з іншого, в хащі узлісся, — ще невідомо хто. А палиця знову мала роботу. Вона натикалася то на великих (завбільшки з пательню) молюсків, схожих на амоноідей, то на равликів, що висіли на листках “подорожника”. Коли мені залишалося ще з півсотні метрів до плаского каменя, за яким починалася відкрита місцевість, до слуху раптом долинув тріск, а точніше — хрупання. Здавалося, неподалік працює каменедробилка. Щоб більше не наражатись, я не став кидати в кущі мушлею, яких на березі доволі, а якомога тихіше попрямував на ті звуки. По тому, як до хрупання додалося ще й чавкання, я знову спізнав нестримного цокотіння зубів. А до чавкання і хрупання додалося ще й гарчання. Мене прямо розривали два протилежних бажання: перше — найхутчіше дременути, друге — довідатись, що там у кущах. Гору взяв дослідницький рефлекс, і я почав скрадатися на звуки. Кущі, які ледь сягали мені по пас, змінилися високими заростями мімози. Відхиливши її колюче галуззя, я побачив звіра, який чимось нагадував карбонового стегоцефала — мав короткий грубий хвіст і ороговілі нарости на тілі. Проте гострі криві зуби, що випиналися вперед і загиналися назад, а також пласка гадюча паща свідчили, що ця тварина є такою ж ріднею сумирному мешканцю карбону, як кіт миші. Звір намагався розгризти великого амоноідея. Довкола валялися вже шматки мушлі молюска, перепаскуджені зеленою слиною. Проте виколупувати м’ясо із скелета, що нагадував міцний баранячий ріг, було не так просто. Хижак на мить клав здобич, задирав голову, точнісінько, як собака, що порається з маслаком, а тоді знову на неї накидався. Я встиг помітити, що паща рептилії, крім передніх, має ще два ряди зубів. Це на них хрупав грубий вапняковий панцир молюска. Незважаючи на страшну, пекельну пащу, амоноідей не надто мене налякав, бо розмірами був не більший за сеймурію, до того ж, мав короткі ноги, хоч і озброєні гострими пазурами. Він і ними користувався, щоб виколупувати м’ясо молюска. Амоноідей був не єдиною його жертвою. Витоптане в кущах лігвище вкривали потрощені хатки равликів, двостулкових черепашок, риб’ячі кістяки. Колючки мімози ковзали по ороговілій шкірі, як по кам’яній бруківці. Шкіра, надто на спині, нагадувала клапоть мощеної каменем дороги. Я вже збирався потихеньку відійти, та раптом звернув увагу, як зграя блакитних бабок, що сиділа на стеблах папороті між кублом і лісом, знялась і розлетілася в різні боки. Водночас заворушилися кущі. До лігвища щось підкрадалося. Досвід підказував, що я можу стати зараз свідком двобою, якщо тільки звір, котрий криється в кущах, не є родичем молюскоїда. Тим часом кущі ворушилися дедалі ближче від кубла. Я подумав, що істота або повзе на животі, або не дуже велика, інакше б я її вже помітив… Перше, що угледів, це дві фосфоричні цяточки в глибині заростей мімози. Кому належали ті два джерела люті, через сутінки, що там панували, не можна було вгадати. Та ось у просвіті між галуззям з’явився гачкуватий ніс, під яким біліли ікла, а по миті істота випружинилась на весь зріст (вона таки підповзала на череві), і я побачив тварину заввишки з добре теля, в її грубих кривих ногах відчувалась могуть тигра. Наперекір моєму очікуванню рептилія не зробила блискавичного стрибка, вона якийсь час спостерігала за пожирачем молюсків, ніби очікуючи, поки той насититься перед смертю, навіть здалося, що пригас сатанинський полиск її очей. Та коли молюскоїд, відчувши небезпеку, повернув голову в бік некликаного гостя, той раптом зробив кілька дрібних, але швидких кроків, і його два жахливих ікла нависли над жертвою. Але й тепер хижак не поспішав, немовби очікував дій від супротивника, і щойно той ворухнувся, два ікла, ні — два міцних стилети, вгородилися в карк, з хрускотом пробивши рогові лати. Тієї ж миті напасник пригнітив жертву могутнім тілом і заходився рвати. Його страхітливі ікла, здавалося, ніби на те і створені природою, щоб їх заганяти в броньовані спини. Молюскоїд якийсь час сичав, а потім його короткі дебелі лапи востаннє сіпнулися, і він затих… Може, через солонуватий запах крові, котрий вдарив у ніс, а може, від самого видовиська, я раптом відчув млість у всьому тілі. Ще мить — і я гепнувся б непритомний. Інтуїтивно стис галузки мімози, крізь які спостерігав, і раптом відчув біль у пальцях. Знову поколовся. Гострий біль подіяв, як ліки від зомління, і, думаю, врятував мене. Бо що завадило б хижій рептилії, почувши моє падіння, розправитись із непритомним зайдою з майбутнього? Вже й не намагаючись угамувати цокотіння зубів, я потихеньку позадкував, водночас прислухаючись до глухого шматування і кавкання, яке чулося з місця трагедії. Та гнав мене звідти не так переляк, як видовисько звірячої жорстокості. Опинившись на безпечній відстані, я подумав, що вже десь бачив напасника. Коли б не крокодилячий хвіст, звіра можна було б мати за ссавця. Надто робили його схожими на ссавця верхня частина голови, ікла, очі з надбрів’ями та могутня, розвинена шия. Спершу подумав, чи не нагадує він велетенську гієну? Та потім збагнув, що звір схожий на того, ким є насправді, — хижого іностранцевія, мешканця пермі, реконструкцію якого я бачив у палеозоологічному музеї. А тільки кольору іншого. В музеї він зелений і ніби голий, а тут сильне тіло вкрите з боків, на спині й на голові ороговілими латами, решта шкіри зморшкувата, як у черепахи. Згадалися також Ваші застереження, дорогий Мирославе Петровичу, щодо швидкості пересування хижака-іностранцевія, і я, уже вкотре, переконався в безмежності Ваших знань…” — Щодо останнього, то Заміховський перебрав, — озвався Чумак. — Що ж до іностранцевія, то описане ним не суперечить науковій істині. Тварина ця хоч і вважається рептилією, але її відносять до ряду терапсид, тобто звіроподібних. Представники цього ряду за багатьма прикметами нагадують ссавців. Це і різної форми та величини зуби, і будова кінцівок. Якщо для примітивних рептилій характерна будова ніг, при якій верхні сегменти розходяться мало не горизонтально в сторони, то тут ноги розташовано прямо під тулубом. — Поміркувавши, вчений додав з усміхом: — Не хотів би я, аби нашому колезі довелося змагатися з цією твариною в бігові… А втім, побачимо, що буде далі. Читайте, Маріє. Марія зібралася читати. Але в цей час з’явилася секретарка Кулі і запросила Чумака до начальника. Учений, підвівшись і сказавши, щоб без нього не читали, вийшов. — Оперативно, оперативно, — зустрів його такими словами Куля. — Тільки вчора я нагадав вам про лабораторію, а сьогодні вона як там і стояла. Власне, з цього приводу я вас і покликав. — Вій кивнув на стілець, запрошуючи сісти. — Якби ви п’ять років тому так само оперативно відгукнулися б на мою пораду очолити відділ, яким тепер командує Мурченко, ми зараз не мали б жодних проблем, — начальник говорив повагом, смакуючи свою одвічну жуйку. Трохи пожувавши, він додав: — Щойно від мене пішли Мурченко і Пойда. Переконували, що для виконання важливого завдання, — при цих словах на обличчі господаря промайнула іронічна посмішка, — їм необхідна ваша лабораторія. Мовляв, якщо її поставити на колеса, то можна буде використовувати прямо на ділянках, де ведеться розвідка вугільних пластів. Чумак спохмурнів. — Ну і як, переконали? — поцікавився. — Атож… У зворотному. — Як ви гадаєте, нащо їм лабораторія? — А щоб була, — посміхнувся Куля. — А втім, зважаючи на те, що в цій операції бере участь Пойда, — для чогось особистого. — Схоже на те, — погодився Чумак. — Слід очікувати, що наступним, кого вони уговкуватимуть, буде директор. — Авжеж. Але перед тим вони зроблять ще одну спробу атакувати мене. Я в розмові з ними був не надто категоричним. А вам за цей час слід добре підготуватись, а саме: що вже зроблено і що планується зробити з допомогою приладів, якими вкомплектовано лабораторію. Мурченко знає про оту вашу публікацію, де ви з допомогою вдосконаленого уран-свинцевого годинника здійснюєте кореляцію вугільних пластів? — Думаю, не знає. Інакше б він так настирливо не зазіхав на лабораторію. — Не хваліться йому. Цей аргумент стане нам у пригоді в розмові з директором. Помовчали. Куля дивився поверх Чумака, туди, де на протилежній стіні висів портрет Вернадського. — І чого б ото людям не жити по-людськи? — нарешті озвався господар. — Все ж маємо — ситі, зодягнені, навчені… Здавалося б, чого ще треба? “А й справді, — подумав Чумак, підводячись. — Що заважає людині жити по-людському?” У лабораторії було тихо. Славко розглядав дрібних ракоподібних істот, що ворушилися в воді на дні півлітрової банки. З його обличчя не сходила скептична посмішка. Марія ж, не випускаючи з рук зошита, сиділа навпроти дверей. — Чого він вас кликав? — запитала вона, щойно з’явився Чумак. — Мурченко з Пойдою збираються забрати нашу лабораторію. — А де ж Олекса працюватиме? Ви ж його самі запросили… — Я сказав, що збираються. — Нащо їм наша лабораторія?! — в голосі Марії було більше дивування, ніж обурення. — У відділі Мурченка й так апаратури більше, ніж у всьому інституті! — Їм байдуже до апаратури, — озвався Славко. — Їм потрібна саме будка. А прилади вони познімають. — Щось не второпаю, — сказав Чумак. — Поясніть, будь ласка, свою думку. — Це не моя думка, а Пойдина. Він уже дав завдання майстрам мехцеху підготувати раму на автомобільних колесах, з ресорами і амортизаторами, на яку можна було б поставити оцю будку. — Ну, а прилади навіщо знімати? — запитав учений. — А на лиха вони в пересувній дачі? Там же на польові роботи їздять не так, як ми з вами — на свердловини Донбасу, — в голосі Славка вчувався докір. — У них польові — це Кавказ, Крим, берег Азовського моря. А тут чудовий кондиціонер, кухонне знаряддя… — Щодо дачі, це, мабуть, ваше припущення? — м’яко поцікавився Чумак. — Я не Заміховський, щоб фантазувати, — сказав Славко. — В Пойдиній групі працює мій приятель. Так він нахвалявся, що скоро вони матимуть для польових робіт пересувну дачу. “Судячи з ультиматуму Васька, — подумав Чумак, — це схоже на правду. Мурченко і його підлеглий Пойда щораз готуються до польового сезону, як до відпустки. Особливо ретельно добираються учасники. Найпершою умовою, яка ставиться перед тим, хто побажає поїхати з ним на польові роботи, є вміння тримати язика за зубами; потім треба вміти або куховарити, або бути гітаристом, або знати багато веселих і дотепних тостів. Хай їм біс, тим пойдам і мурченкам!” — подумав прикро Чумак, а вголос сказав: — Читайте далі, Маріє. У лабораторії знову залунав голос дівчини, в якому вчувалося хвилювання:



— “Сильне враження від побаченого на якийсь час притлумило обережність, і я напролом почав продиратися крізь прибережні хащі з однією лише думкою: якнайшвидше опинитися на відкритій місцевості. Тим часом густі тіні від дерев закрили узлісся і добиралися вже до куширів на мілководді… Нарешті я опинився біля плаского рожевого каменя, з-під якого било джерело. Я відчув раптом пекуче бажання якомога швидше опинитися в лабораторії, зачинити двері й забутися. Та між мною і домівкою нагорі проліг важкий і небезпечний шлях: в розжареному піску грузли ноги, а біля печери чатували “дракони”. Я сів під каменем біля джерельця, — треба було оговтатись, зібратись на силі, — і уважно оглянув місцевість. На ній нічого не змінилося, якщо не рахувати скісного проміння, яким тепер сипало знесилене сонце і від якого біля валунів, а також біля поодиноких дерев у прибережжі лежали чорні тіні. Хоч як приємно було, прихилившись до теплого каменя, дослухатись, як булькотить поряд джерельце, але думка про гігантську жабу — мешканку цих місць і хижака, котрий за півсотню кроків звідси шматує свою жертву, завадила мені в поновленні душевного спокою. Ще більше, я раптом відчув, як по животі щось потекло. Першою була думка, що розбилося яйце — я не дуже обережно продирався крізь кущі. Та водночас у пазусі щось заворушилось і почало лоскотати. Швидко розстебнувши сорочку, я побачив, що одне з чотирьох яєць тріснуло, а в лушпайках ворушиться маленьке “крокодильча”. Якщо батьки цього маляти чимось нагадують рибу-голку, то само воно майже нічим від неї не відрізняється, коли не брати до уваги перетинчастих лапок. Я його поклав на пісок, і воно безпомилково полізло до води. А опинившись там, пірнуло і причаїлося під кущем плауна. Воістину великі таємниці приховує від нас природа. Ну хто ж би вчив цю істоту віднаходити воду? Правда, там на нього чатує не менша небезпека, ніж на суходолі, — акула чи жаба не проминуть нагоди підживитись, і, мабуть, це не єдині його вороги. Забирати чи не забирати трійко яєць, розмірковував я, перучи сорочку. Адже будь-якої хвилини з кожного з них може вилупитись новий “крокодил”. Та порівнявши шкаралупу яйця, котре щойно дало життя мешканцеві мілководдя, з цілими, я відзначив, що вона якась жовтувата, в той час як цілі яйця мали чистий білий колір. Воно було з давнішої кладки, а дозріванню, мабуть, сприяли температура мого тіла і поштовхи… Одягнувши вогку сорочку і поклавши в пазуху яйця, я вирушив у дорогу. Попутником моїм стала тінь, яка тягнулася праворуч від мене і була схожа на бородатого череваня з костуром. Я не наважився йти навпрошки, а подався повз ліс, щоб горою обійти печеру з диметродонтами. “Замок драконів” був не єдиним нагромадженням кам’яних брил. Аналогічні споруди, скільки бачило око, відокремлювали плато від похилої піскової рівнини. Вони, власне, були кордоном між пустелею і узбережжям. На шляху трапилася заплічна торба. Вона була подерта, перемазана всередині сеймурячими яйцями, проте дві банки і ліхтарик виявилися цілими. Я поклав ліхтарик у задню кишеню штанів… Відійшов з кілометр від берега, звернув увагу, що ліс порідшав, а трохи вище, на кордоні з плато, дерев і зовсім не стало. Подолавши кам’яні нагромадження, я нарешті опинився на рівнині, єдиним ландшафтом якої були рожеві бархани і різної форми валуни. Сонце ще не торкнулося обрію, а до лабораторії лишилось два кілометри, і тому я вирішив перепочити. Підйом по грузькому піску, а також попередні поневіряння, щось та важили. Але я не встиг ще відчути тепла каменя, на який сів, як увагу привернув предмет, що наближався з глибини пустелі. Він рухався короткими, швидкими перебіжками, то зникаючи, то виростаючи на повен зріст на гребені піскової хвилі. І тут я відчув, як у мене почали здійматися волосся і дрібно цокотіти зуби. Тварина була схожа на іностранцевія. Ще одна коротка перебіжка, і вже не стало сумніву, що до мене поспішає саме цей хижак. Блиснула думка кинутись до лабораторії, але я тут же зметикував, що так він мене ще швидше перейме. Тоді я побіг стрімким схилом до лісу. На мить загубив потвору з виду, але скоро вона нагадала про себе ревінням. Невдовзі й сама з’явилася на місці мого недавнього відпочинку. Знизу вона здавалася ще грізнішою. Відсутність вух і видовжена паща з двома білими іклами робили її схожою на леопарда, який зіщулився перед стрибком. Рогові лати поблискували міддю в променях призахідного сонця, а важкий хвіст щоразу гупав у пісок, здіймаючи куряву. Тварина ніби вагалась: вартий я того, щоб заради мене спускатися схилом, чи ні. А я тим часом тікав до лісу, ще не знаючи, яким чином знайду там порятунок. Серед найближчих рослин, до яких мені лишалося пробігти з сотню кроків, не видно було жодної “сосни”, а сховатися можна було тільки в її гіллі. Натомість у піску сиділи “бочки” і “кулі”, прикрашені розкішними султанами папоротеподібного листя. Серце прямо виривалося з грудей, і здавалося, ось-ось задихнусь від браку повітря. Спинився на мить і побачив, що тварина вже спустилася крутим схилом і тепер несеться моїми слідами. Я знову пустився бігти, не зметикувавши в гарячці, що, позбувшись трофея, котрий обтяжував пазуху, я полегшив би собі втечу. Спершу мене наздогнало хрюкання, а потім — тінь, яка, на щастя, виявилася такою довгою, що, поки наближався її власник, я встиг підняти палицю. Як у спортсмена відкривається друге дихання, так у мене перед лицем смерті з’явилась ясність думки і зник переляк. Я навіть подумав, що коли сьогодні загину, то через багато мільйонів років мої амінокислоти все ж проявляться в котромусь із мешканців антропогену, діставшись туди безперервним ланцюгом одноманітних ланок “жертва — хижак”. Але мені більше подобалася перспектива опинитися там власною персоною. Тому, як тільки рептилія, котра на мить завмерла за три кроки від мене, рушила, я вчистив її по голові, аж загуло. Такий удар коня звалив би, та тільки не іностранцевія. Звір загаявся лише на мить — ніби й не об його голову мало не зламалася палиця, і, як тільки я підняв її для повторного удару, напасник блискавично подолав двометрову відстань і кинувся на мене. Падіння одного з яєць крізь розідрану сорочку нагадало, що я ще живий. А тварина, мабуть, вирішивши, що жертва вже готова, неквапно злизувала довгим язиком з своєї морди жовток. Я встиг помітити, що пащу в неї “армовано” гострими, як у вівчарки або вовка, зубами, серед яких перламутром поблискували страхітливі ікла. Тим часом палиця, яку я підняв, але не встиг опустити, знову гупнула мешканця пермі. Цього разу удар прийшовся по хижому носі. Я не став замахуватись повторно. Біг до рятівного лісу, і мені здавалося, що тварина ось-ось вгородить у спину ікла. Встигав лише кинути скісний погляд, чи не наздоганяє мене а тінь. Сонце вже мостилося на ніч, і через це тіні стали довгими-довгими. Та наздогнала мене не тінь, а якесь поліфонічне ревіння. Здавалося, кричала не одна істота, а кілька: одна ревіла, друга хрипіла, третя мукала. Аж не вірилося, що такі розмаїті звуки могли вилітати з однієї горлянки. Озирнувся, звір метляв головою, падав на черево і могутніми лапами намагався “здерти” з носа біль, знову спинався на весь зріст, не вгаваючи… Ліс уже був зовсім близько. Та, на жаль, тут росли високі пальмоподібні рослини, а також каламіти і кордаїти, на які не видерешся через те, що розгалуження в них починалися з двадцяти і більше метрів від землі. До того ж, значна частина коріння випиналася з грунту, утворюючи щось на зразок підмурків Останкінської вежі. А там, у “підмурках”, могло кублитися все, що завгодно. Деякі стовбури сірими удавами обвивали ліани. Я кидався навсібіч, але то, здавалося, був не ліс, а хаотична колонада велетенської занедбаної зали з темно-зеленою стелею. Як на руйновищі, згори звисали плетива ліан, а в “проломи” пробивалося проміння західного сонця. Тим часом ревіння стихло. Майнула думка, що звір сконав. Але, озирнувшись, я з жахом побачив, що потвора, здіймаючи куряву, мчить у мій бік. Її тіло і хвіст здавалися нерухомими, тільки дрібно-дрібно мигтіли криві ноги. Але найлихішим було те, що з пустелі, мабуть, на ревіння збігалися родичі іностранцевія. З півдесятка їх короткими перебіжками спускалися схилом. Я кинувся вглиб, шукаючи прихисток. Нагодилася “сосна”, але стовбур її був надто тонкий, щоб витримати моє тіло, вже не кажучи про оту броньовану навалу рептилій-пустельників… Швидко наближалася, хоч і рухалась з перепочинками, покалічена тварина. Я, немов списом, метнув у неї палицю, але удар в груди не спинив її й на мить. І тут, коли звірові з розчавленим носом залишалося тільки ввігнати мені в спину свою страхітливу зброю, я раптом з розгону вчепився в ліану, які тут звисають на кожному кроці, і, як на колоді, відлетів метрів на шість уперед. Звір за інерцією пробіг піді мною, а ліана, досягши верхньої точки, понесла назад. Я подерся вгору, потерпаючи, щоб вона не обірвалась. Колись у школі, а потім в інституті я непогано лазив по канату. Я маю близько десятка третіх розрядів, у тому числі з легкої атлетики, плавання, боротьби, фехтування тощо. А тварина, побігавши взад-вперед і зрозумівши, що спіймала облизня, підвела голову і завила. То було жалісне і водночас лихе виття. Вона немов благала мене спуститись. Я тим часом дістався густої мережі, основою якої були ліани. “Нитки” основи так густо переплелися, що на них можна було лежати, як у гамаці. Збуджений і радий, я подивився вниз і угледів вже не одну, а кілька потвор. До тужливого виття приєднались хрипіння, хрюкання, клекотання… Я аж здригався від жахного концерту і намагався більше не дивитися вниз… Зайшло сонце. Небесна блакить над верхівками почала швидко линяти. Одночасно із світлом дня зникав у мене й оптимізм: а що, як потвори триматимуть мене тут довше, ніж спрацює на машині часу реверс? Раптом концерт затих. Я глянув униз, чи, бува, не почали розходитись його учасники. Учителю, якби я був марновірним, то подумав би, що піді мною відбувається шабаш привидів — самих рептилій не було видно, тільки в мороці спалахували фосфоричним блиском їхні очі. Багато очей. Потім лиховісні вогники зібралися в коло і відновили концерт, який тепер уже нагадував голосіння. Немовби я лежав уже мертвий, а вони прийшли, щоб вилити свою тугу. І тут я згадав про ліхтарик… Потужний струмінь світла враз матеріалізував усю їхню гавру. Вони кинулись від нього хто куди. Та щойно я згасив ліхтарик, як містичні вогники внизу, схожі на світні бризки кембрійського моря, знову збилися в коло і завели сумної… Подібних вражень я вже колись зазнавав. “Чи не прокинулась у мені “пам’ять віків”?” — подумав з сумною іронією. Та вмить в уяві ожив випадок, який колись стався з нами (мною і Павлишем) на польових роботах. Тоді теж була ніч, а ми повкладалися на розкладачках просто неба, і я слухав тиху розповідь Павлиша про його роботу геолога в Ірані. Темряву порушували тільки далекі вогники електростанції, а тишу — шелест у верховітті дерев та плюскіт хвиль штучної водойми, на березі якої ми зупинились. Мова мого товариша ставала дедалі тихішою і долинала до мене, немов крізь сон. Скоро я вже розрізняв лише окремі шматки речень, а невдовзі мене здолала дрімота. Несподівано в солодкий плин передсоння проникла тривога, а по миті долинув тихий голос Павлиша: “Олексо, прокинься! Ти чуєш? Там хтось стоїть…” Я розплющив очі і побачив, а точніше вгадав, у темряві між деревами якусь тінь. Майнула думка, що то наш водій вийшов з автобуса. Та раптом помітив, як стовбур дерева роздвоївся і поряд з першою тінню з’явилася ще одна. А коли біля тих двох виник ще один згусток темряви, який невідомо звідки і взявся, я заціпенів і водночас відчув, як щось загупало в скронях. В лихому намірові тих, хто ховався за деревами, не було сумніву. А ми ж лежали в спальних мішках, немов у коконах… Із заціпеніння мене вивело рипіння розкладачки Павлиша. Вже й не пригадаю, як я розпустив змійку спальника і опинився на траві. Та Павлиш, хоч і старший від мене на дванадцять років, виявився спритнішим. Він вскочив у автобус, двері якого були відчинені, і — я б ніколи не здогадався того зробити — ввімкнув фари. Враз стало видно, як удень. А тіні обернулись у трьох здоровил, один із яких — я впізнав його по картатій сорочці — рибалив звечора неподалік від нашої стоянки. Бандюги на мить розгубилися, а тоді поховались за деревами. Ми тим часом повкидали в автобус майно, а водій — метикуватий хлопчина — запустив двигун, розвернувся і дав газ. Ніколи не забуду блиску очей напасників, коли світло фар востаннє полоснуло по місцю їхньої схованки. Здавалося, то виглядали з-за дерев не людські, а зелені вовчі очі… Учителю, вище я писав, що людське життя — то лише часточка великої біографії людини. Решта її, як і більша частина айсберга, схована в глибині океану, назва якому — час. Я щоразу дивуюсь, помічаючи в людях риси, які давно мусили б залишитися на дні безодні. Інколи здається, що ті звірячі прикмети вряди-годи відригує саме минуле у вигляді агресивності, зажерливості, злостивості, самоїдства… Тим часом до мене на дерево разом з темрявою прийшла й приємна прохолода. Скоро вона стала не такою вже й приємною, а невдовзі й зовсім похолоднішало. З пустелі спершу накочувалися теплі хвилі повітря, але пісок там, мабуть, швидко охолоджувався, бо по часі ті повітряні хвилі несли вже не тепло, а холод. Його повіви спочатку холодили груди й живіт, де було видрато шмат сорочки, а потім дістали й спину. До всього можна звикнути. Навіть до зграї хижаків. А от як звикнути до холоду? Я висвітив над собою верховіття і угледів велике лапате листя кордаїта… Благословенне дерево! Лігво, що я вимостив з його листя, допомогло мені перенести холод пермської ночі. Тим часом концерт на мою честь не вгавав. Та мене надійно тримало вузлувате плетиво ліан, і я, щоб відвернути свою увагу від “поминальників”, почав порівнювати нічний пермський ліс з карбоновим. Це була колись гомінка, а тепер спорожніла оселя членистоногих. Не чулося вже (може, за ревінням рептилій) тріскотіння, дзижчання, сюрчання, хоча де-не-де літали світні комахи, а внизу, в корінні дерев, ворушилися світляки. Учителю, я вже писав, що в карбоні небо відрізнялося від нашого. В пермі розташування зірок теж не має нічого спільного з нашим, як і з карбоновим, небом. На темно-синьому лузі тільки місяць-пастух залишився на своєму місці, отари-сузір’я ж перекочували на інші ділянки випасу… Вряди-годи я впадав у забуття, неначе втрачав свідомість. Але з цього стану мене щоразу виводили холодні протяги, котрі проникали крізь тонкий шар листя, в яке я вкутався, та все нові й нові варіації “капели голосільників”. Раптом настала тиша. Я розплющив очі. Недавно ще яскраві сузір’я тепер ледь жевріли в передсвітанковій імлі. Я не встиг поцікавитися причиною несподіваної тиші, як внизу загупотіло. Бігли, ні — втікали іностранцевії. Неподалік, певне, з’явився звір, могутніший і лютіший від моїх напасників. Несподівано плетиво ліан сіпнулось. Таке сіпання міг спричинити тільки сильний вітер або велетенська істота, котра терлася об стовбур одного з дерев. Проте, обмацавши променем ліхтарика простір між деревами, з якого вже починала витікати темрява, я нічого не помітив. Вітру теж не було, хоча вгорі, невідомо від чого, дрібно тремтіло листя. І тут сіпання повторилося, потім ще, ще. Затріщали ліани, захиталися дерева. Здалося на мить, що рослинам набридло стояти і вони, ніби змовившись, всі як одне почали вивільняти коріння з землі. Моя наполохана уява зараз намалювала цілий ліс з рухливим, наче щупальця спрута, корінням. У шарпанні дерев вчувалась якась єдина сила, що змушувала їх пориватися тільки в одному напрямку — “схід-захід”. По миті рвучке сіпання переросло в гецкання на місці. Дерева, немовби втративши надію зробити бодай крок, почали смикатись вертикально. Мене підкидало на плетиві, як на батуті. Крізь розтягнуті вічка в ліановій мережі посипалась моя постіль. Та ось дерева засіпались вертикально. Здавалося, вони самі себе викорчовують. “Землетрус!” — нарешті зметикував я. З цим відкриттям страх перед невідомим змінився цілком конкретним побоюванням: дерева, хоч і мають густо розгалужену кореневу систему, але деякі з них через старість і трухлявість можуть не витримати. Ніби на підтвердження цього, в одному місці обірвалося павутиння ліан. По цій похилій площині я спустився вниз. Десь я читав, що звірі заздалегідь відчувають землетрус. Відчули його й іностранцевії. Від гармана, який вони вибили під моїм притулком, відгалужувалася стежка — слід їхньої втечі. Ступивши на землю, я ніби опинився в останньому вагоні поїзда, котрий мчить з шаленою швидкістю по розхитаній колії. Правда, ці поштовхи були значно слабші від тих, яких я зазнав у кембрії. Тим часом уже зовсім розвиднилося. Перші промені, немов прожектори, прошивали узлісся. Хитаючись і озираючись, я подався протоптаною рептиліями стежкою. По дорозі підняв свою палицю. Учителю, картина, яку я побачив, вийшовши з лісу, більше здивувала, ніж налякала мене. Похилою площиною, між берегом і пустелею, в бік моєї лабораторії тікало безліч тварин. Виділялися з-поміж них десятка півтора диметродонтів, що нагадували флотилію фіолетових вітрильників. Вони бігли вервечкою, роблячи щохвилини короткі зупинки. А попереду — іностранцевії, здається, ті самі, що жадали моєї крові. Вони теж рухались короткими перебіжками, але значно швидше від диметродонтів. У прибережних кущах час від часу поблискувала зелена луска “крокодилів-стрибунів”, котрі тікали в тому ж напрямку, що й інші мешканці пермі. Останніми у цій повальній втечі були пожирачі молюсків. Хоча слово “втеча” ніяк не відповідає способу пересування цих тварин. Уявіть собі втечу черепахи. Я нарешті згадав, на яку викопну рептилію схожа ця тварина, — лебідозавра. Ідучи слідом за тваринами на пристойній відстані, я боявся одного: аби легке посмикування під ногами не припинилося раніше, ніж я опинюся в лабораторії… Учителю, щойно мені спало на думку, що наша Земля — це реактор для синтезу якоїсь суперістоти, кінцевого лику якої неспроможна уявити навіть людина. Нові форми виникають із старих і по часі стають здобиччю новітніших. Перебравши спадкові прикмети одних, передають їх іншим, додавши власні, і так до безкраю. А людський розум — це продукт того ж синтезу, нова якість матерії, яка стала можливою завдяки нагромадженню великої кількості розмаїтих прикмет живого в одній істоті. Учителю, коли роздумувати далі, то й людина — це тільки проміжна ланка на спіралі розвитку, яка з часом муситиме передати набуті нею якості своєму наступникові. Яким він буде? Дорогий Мирославе Петровичу, сталося непередбачене. Щойно я збирався продовжити подорож, як мені раптом спало на думку перевірити кількість пального в реакторі. Його там виявилося дуже мало. Я довго бурлакував, спочатку один, а потім із зразками флори і фауни, які відбирав у відвіданих мною епохах. Проте кожен кілограм матерії при переміщенні в часі вимагає великих енергій. Як на ту кількість урану, що зосталася, потрібно викинути з лабораторії предметів на 140 кілограмів, тоді пального вистачить на зворотний час до антропогену. Моє рішення: я важу вісімдесят кілограмів, спальний мішок, особисті речі, кілька шматків магматичної породи з кембрію і силуру, важкі зразки фауни важать ще шістдесят кілограмів — зостаюся в пермі. Мешкатиму в диметродонтовій домівці. Якщо ж утікачі повернуться, я розведу на вході до печери багаття. В шухляді Ви знайдете інструкцію, як заправити пальним реактор і на яку клавішу натиснути, щоб лабораторія знову опинилася там, де вона зараз стоїть. P. S. Натюрморт із куща рожевих коралів, якого я виламав у силурійському морі, і гілки пермської мімози, що її я сьогодні приніс із лісу, передайте, будь ласка, Марії. Жду. Ваш Олекса”.  

 

 



 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка