Частина перша частина друга частина третя


Палеозой, ордовикська система, 480 мільйонів років до наших днів



Сторінка3/7
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.04 Mb.
1   2   3   4   5   6   7
Палеозой, ордовикська система, 480 мільйонів років до наших днів. Дорогий учителю! Місцевість, де я зараз перебуваю, вже й не назвеш горою. Це скоріше плато, яке підноситься над рівнем моря на двісті метрів. Лабораторія стоїть на березі. Хоча берегом цю стрімку стіну і не назвеш. Таке враження, ніби частина суші запалася і море її поглинуло. Вчителю, Ви не повірите, а я сидів, звісивши над кручею ноги, і милувався тим творінням природи. Під берегом море було зовсім прозорим — видно кам’янисте дно з водоростями, які ростуть із тріщин у породі; безліч молюсків із прямими й закрученими в спіраль раковинами, які виписували по дну химерні фігури. Але причиною мого замилування було не море взагалі, а рожевий кораловий риф, який косою тягся віддалік і омивався смарагдовими водами. Ніби й не було тут ніколи виверження. Жива зелень води, гладінь і тиша. В перервах між плескотом хвиль, здавалося, було чути, як шурхотять по небу хмарки. А сонце таке ж лагідне, що я не втримався і, роздягнувшись, простягся на теплому базальті. Приголублений промінням, я вже почав було дрімати, коли тишу порушило якесь хлюпання. Здавалося, внизу під берегом скидається чимала рибина. Я підвівся і глянув униз. А там при самій скелі вода аж кипіла. Тільки по хвилі я розгледів велетенського трилобіта, який виривався з довгих павучих лап потвори, що нагадувала скорпіона. На кінці двометрового тіла чудовисько мало замість хвоста гостру метрову швайку. Бідолашний трилобіт скрутився, як скручуються мокриці, коли їм загрожує небезпека, але потвора не випускала його з чіпких лап, двома коротшими лапами намагалася просунутись під черево трилобіта. Біля скель мілко, тому і напасник, і жертва то здіймали цілі буруни, то самі вискакували на поверхню, аж блискало на сонці чорними сегментами черево ракоскорпіона. Люто водячи очима, які в нього розміщені на панцирній спині, чудовисько намагалося прогризти хітин трилобіта, але зуби лише ковзали по твердій, як лакованій, поверхні. Нарешті ракоскорпіон випустив жертву — і та клубком відкотилася до стіни урвища. Хижак, розплескавшись на дні, видовжив телескопічне черево ще на добрих півметра і загнув його так, що швайка опинилася над головою. Трилобіт довго не розкривався, а коли наважився, ракоскорпіон, відштовхнувшись членистими павучими лапами від дна, чорною блискавкою метнувся до жертви… Це було жахливе й огидне видовище, я кинувся шукати каменюку, але поверхня була гола, аж блискуча. Трохи вгамувавшись, я подумав, що не маю права втручатись у життя істот палеозойської ери. Наситившись, потвора поволочила по дну своє обважніле сегментисте тіло з довгим хвостом-багнетом, лінькувато обмацуючи дно суглобистими кінцівками. Від трилобіта зостався тільки хітиновий панцир і голова, на які тут же накинулись молюски. Невідомо й звідки на той банкет ковзнуло кілька тіней, що тільки формою нагадували риб, бо були покриті суцільним сірим панциром. Учителю, те видовище зіпсувало мені настрій; я вже не дивився так розчулено на рожевий кораловий риф, у бік якого поповз триметровий ракоскорпіон. Пробу води я відібрав з допомогою монтажного дроту, до якого прив’язав банку. Біоаналізатор показав наявність тих же бактерій і примітивних водоростей, що й в усіх попередніх системах, тільки в іншому співвідношенні. Солоність води майже не змінилася з часів кембрію…” У лабораторії раптом потьмянішало. Вхід заступила чоловіча постать. Чумак, підвівши голову від щоденника, не одразу і второпав, що то стоїть Мурченко. Васько Мурченко носив взуття на м’якій підошві і ходив майже нечутно. — Сподіваюсь, ти не такий… щоб ображатись? — обізвався гість. — Ні, я не такий… щоб ображатись на тебе, — відказав Чумак, підводячись і прямуючи до дверей. Мурченко, пропускаючи його, відступив і опинився за порогом лабораторії. — Зараз ідеться не про нас із тобою, а про велику проблему, — сказав він. — Слід піднятись над особистим. — Покажи приклад. — Але ж моя тема… Міністерство… Багато хто вважав Мурченка зизооким. Насправді ж його очі мали дивну властивість дивитися при потребі кожне в інший бік. Найчастіше це траплялося тоді, коли він чинив якусь оборудку. І тепер одне його око дивилося на Чумака, інше обмацувало поглядом ту частину лабораторії, яку було видно знадвору. — Ти що, збираєшся з допомогою високозольного вугілля, яке досліджують у твоєму відділі, розв’язати проблему енергетичного голоду? — Hi, ну… Це один із шляхів… — …Протриматись. Мурченко виставив уперед руку, ніби на нього щось насувалось. — Хвилинку… — в голосі прозвучала образа. — А ти знаєш, скільки цінних елементів містить у собі зола? Та в ній і германій, і галій, і все, що хочеш… — То ти збираєшся розв’язати одразу дві проблеми: енергетичну і рідкісних елементів? — Ну, — ствердно кивнув Мурченко, не відчувши іронії. — Але ж для цього потрібні спеціалісти зовсім іншого профілю: хіміки, вуглехіміки… — Будуть гроші — будуть і специ. — А грошей ти збираєшся розжитися за рахунок палеонтологічної тематики? — спитав Чумак. — Палеонтологічної не палеонтологічної — це для мене не має ніякого значення. Є мета, яку перед нами поставили… Чумакові, котрий під час бесіди звик дивитись людині в очі, важко було розмовляти з Мурченком, бо він тільки вряди-годи міг піймати погляд котрогось із його очей. Розмова з ним скидалася на діалог з фокусником. — А по-моєму, ти, Мурченку, самозванець. Перед тобою цієї мети ніхто не ставив. Її поставлено перед енергетиками. Мурченко застережливо підніс руку: — Хвилинку! Досі вугілля вважалося енергетичною сировиною. — Отож-бо, що досі вважалося. Через це і виникла проблема енергетичного голоду. — Чумак раптом подумав: “А чого він, власне, прийшов? Щоб пом’якшити сказане на вченій раді чи з якоюсь іншою метою?” Аби перевірити свій сумнів, він одійшов від дверей і став так, що Мурченкові довелося повернутись до лабораторії спиною. І враз сірі очі того забігали, у них з’явилося щось шкодливе, як тоді, чверть століття тому, коли Мурченко проспівав модну на той час пісеньку “Если я тебя придумала — стань таким, как я хочу…” і витер кілька крапок на графіку, які заважали йому вивести пряму залежність. Та препарована “закономірність” побачила світ у одному з солідних журналів, а її автор поповнив куций тоді ще реєстр своїх наукових праць новою назвою. З роками, правда, він уже не співав тієї пісеньки, принаймні при колегах, натомість енергійно і з певністю в голосі відстоював будь-яку свою концепцію… Тим часом Мурченко повернувся в півоберта до Чумака і, притупцюючи, поглядав у відчинені двері лабораторії, немов хотів зайти туди. — Ти не тямиш нинішньої ситуації, — сказав він. — Потрібна енергія. А що буде її джерелом, не так важливо. Зрозумій мене правильно, я нічого лихого тобі не бажаю, але за даних умов ніхто не дозволить тобі марнувати кошти на ілюзії. Адже всім відомо про твій геологічний календар. — Мені дають гроші на інше, і я від завдання не відхиляюсь. А те, що той матеріал я використовую в роботі над календарем, то це нікого не обходить. — Може, воно й так, а тільки громадська думка… Сам знаєш. — Ти хочеш сказати — ярлик дивака, який конче комусь хочеться на мене наклеїти? — Ну гаразд, хай до тебе громадськість несправедлива. Тоді скажи, навіщо тобі оця скриня, начинена апаратурою, як не для геологічного календаря? — Мурченко кивнув на лабораторію. — Яке вона має відношення до твоєї теми? — Безпосереднє… — Чумак хотів був сказати про уран-свинцевий годинник, та на мить затнувся. — Стривай, чи не прийшов ти здерти шкуру з не вбитого ще ведмедя? — Ні, ну, — від несподіваного запитання очі в Мурченка звузились. — Чого так в лоба? А втім, не буду кривити душею. Я завжди вважав, що адміністрація вчинила несправедливо, віддавши оцю річ тобі… Чумаче, — голос його, й без того вуркотливий, ще більше пом’якшав, у ньому з’явилося навіть душевне тепло, — давай без дипломатії: ти мені — оцю скриню, я ж не вимагатиму твоїх грошей на свою тему. — Хм… Принаймні без вихилясів, — усміхнувся вчений. — А тільки від цієї скрині, якщо вона опиниться у тебе, користі буде стільки ж, як від нейтронного мікроскопа, масспектрометра, ядерно-магнітного резонатора та іншої апаратури, що її поховано в твоєму відділі. — Ні, ну… — Поховано! Ні в останньому, ні в попередніх звітах, де ти значишся автором і науковим керівником, немає й натяку на роботу бодай на одному з цих приладів. — Тоді в них не було потреби. А зараз, коли нас закликають… — На широкому вилицюватому обличчі Мурченка майнула тінь благородної прикрості, а в очах з’явився докір. Та Чумак знав його двадцять п’ять років, і ця переміна викликала в нього тільки посмішку. — Якби ти, Ваську, так само завзято колекціонував знання з вугільної геології, як колекціонуєш прилади, ціни б тобі не було. Мурченко зміряв Чумака важким поглядом: — Ну дивись, як знаєш. Я до тебе чесно, без хитрувань. Він пішов, а Чумак, спостерігаючи за його широкою спиною, яку впритул облягав піджак у чорно-жовту клітинку, подумав, що чверть століття майже не лишили на його постаті своїх позначок. Тільки п’ятачок лисини та жмутки посрібленого волосся навколо нього свідчили, що чоловік цей уже немолодий. А ще Чумак відзначив, що штани в Мурченка давно не бачили праски — замолоду за ним такого ніколи не водилося. “Хай тобі грець!” — з прикрістю подумав Мирослав Петрович і вперше пошкодував, що відмовився свого часу очолити відділ, яким зараз керує Васько. А дирекція ж інституту наполягала. Відмовився заради вищої мети… Він зайшов у приміщення і знову сів за щоденник Заміховського. “Палеозой, силурійська система, 420 мільйонів років до наших днів, — прочитав він. Мій добрий учителю! Щойно я замислився над тим, чому це і в силурі наша лабораторія опинилася на узвишші. Шукаючи відповіді, я подумки перенісся в Ваш кабінет, де навпроти письмового столу на стіні висить тектонічна карта світу. Тоді я дивився на неї, як на чудернацьку мозаїку з розмаїтих плям, серед яких був і коричневий мазок, що тягнеться від Азовського моря до річки Горинь. Український кристалічний щит. Для геолога це — складна тектонічна споруда з магматичних і осадо-метаморфічних порід, яка похована під землею, для мене зараз — узвишшя, біля підніжжя якого поблискують на сонці, як після повені, безліч озер. Море, видно, відступило. Озера ті роз’єднані смугами суші, кораловими рифами і, о диво! По берегах зеленіють рослини. Лабораторія стоїть на схилі, і я дивуюсь, як вона досі не зсунулася по відполірованій вітрами і колись морськими хвилями поверхні. Принаймні мої черевики мало не вислизнули з-під мене, коли я подався схилом униз… Сторожко ступав порепаним глеєм, зоставляючи на

ньому відбитки черевиків сорок третього розміру, черевиків істоти, яка з’явиться в цих краях через багато мільйонів років. Мабуть, недавно була злива, бо на дні глибоких тріщин, які я перестрибував, поблискувала вода. Море, відступивши, хоч і покинуло напризволяще своє поріддя, проте діти його не загинули — береги водойм подекуди вкривали зелені латки папоротеподібних рослин. Більшість із них ховали коріння в воді, і на поверхню витикалися тільки пагінці, що стелилися при самій землі. Але були й такі, що росли в вологому прибережному грунті не гірше тих, що в воді. Це перші піонери суші… Перед тим як зайти в воду, ретельно оглянув берег, чи, бува, не крутиться поблизу якась потвора. Та по мілкому дні повзали ракоподібні істоти завбільшки як наші річкові раки, трилобіти, тільки значно менші від тих, що я бачив раніше, різні молюски, від ледь помітних до великих, завбільшки як кулак. І все те ворушилося в затінку чагарника з граптолітів. Лагуна мілка — мені по коліна. Добре видно дно. У мене з-під ніг тікали зграйки риб, я спотикався то об кущ корала, то об равлика з масивною міцною раковиною — вони тут на кожному кроці. Наскочив на одного велетенського равлика із спірально закрученою хаткою, яка в діаметрі мала до двох метрів і виступала з води, як колесо. Але, учителю, істота ця тільки за формою схожа на безневинного слимачка. На ділі це страшний хижак. Він спритно зловив вусами-щупальцями трилобіта і, притягнувши до рогових щелеп дзьоба, перемолов його на тертці з численних пластин і гачків. Цей головоногий наутилоїд косував лупатими очима й на мої ноги, але, на щастя, він повільно пересувався. Сторожко оглядаючи дно, я брів до зеленого острівця, який виявився частиною коралового рифу. Колонія коралів, яка його створила, давно вимерла. На це кладовище рожевих коралів нанесло мулу й останків різних організмів. Я виламав два кущі — один для зразка відмерлої фауни, а другий для Марії: вона зможе замовити собі з нього намисто. Між коралами густе жабуриння, воно липло до скафандра, як олійна фарба. За цими водоростями не видно дна, і я потерпав, щоб не наступити на ракоскорпіона. Моя тривога не була марною. Спочатку щось вислизнуло з-під ніг, і я, розгрібши зелену фарбу водоростей, остовпів: у затінку під жабуринням — цілий рій швайконосців. Вони, видно, сховалися туди від сонця. Я рвонув назад і біг, високо вистрибуючи з води, неначе під ногами було не дно, а розпечена плита. В заплічній торбі торохтіли склянки на фауну, і те торохтіння нагадало мені кота, якому я колись у дитинстві прив’язав до хвоста бляшанку. По дорозі трапився валун, що виступав із води, і я поспішив на нього вискочити. Озирнувся. За мною ніхто не гнався, тільки від острівця до валуна клубочилися змулені водяні вихори — сліди мого страху. Відсапуючись на камені, я помітив колонію червоних водоростей, у затінку яких спочивало двійко ракоскорпіонів. Мене аж пересмикнуло, тим паче тварини чогось схарапудились. І недаремно: над ними зависла зграя риб. Я очікував, що ракоскорпіони зараз пустять у хід багнети. Гай-гай, сталося навпаки: одна з риб спікірувала і хапонула потвору за чорне сегменисте черево, скорпіон не встиг і швайки підняти. Другий кинувся тікати, але риби його не переслідували, а скубли того, що зостався. Я мало не заплескав у долоні, спостерігаючи за розправою, та коли під червоними водоростями залишилися самі павучі лапи й багнет, раптом уторопав, що навряд чи матеріал скафандра міцніший від хітинового панцира швайконосця. Я довго не наважувався скочити в воду, аж поки не відчув, що валун піді мною ворушиться. “Чи не землетрус?” — подумав я. І враз збагнув, що сиджу на вапняковому панцирі велетенського наутилоїда. Цей молюск мав такий же жувальний апарат, як і равлик — пожирач трилобітів. Із силою відштовхнувшись від наутилоїда, я приводнився за три кроки від нього. Відстань до берега подолав досить швидко. Навряд чи стайєр пробіжить її скоріше по суші. Оговтавшись, я взяв аж біля берега пробу води і мулу, в якому кишіли черви-мулоїди і якісь личинки. Археоциата — дивного творіння природи — не помітив… Я сушив голову над тим, чому на мене не напала жодна істота, адже коли я заходив у воду, такі ж напівпанцирні рибини, що легко розправилися зі швайконосцями, тікали у мене з-під ніг. Уже в лабораторії я здогадався, що причиною тому був запах двадцятого віку — запах скафандра”.  Чумак на мить підвів голову від щоденника, відчуваючи, як його схоплює тривога. Ця тривога була свідченням того, що він починав вірити в писання Заміховського. Тим часом знадвору долинув стукіт каблуків по бруку, а за хвилю в дверях з’явилася Марія. — Олекси в гуртожитку немає, — почувся її низький і, як Чумакові здалося, стомлений голос. — Немає саме в цю мить? Чи він і зовсім не з’являвся? — запитав учений. — Кажуть, не з’являвся. — А крім гуртожитку, йому нікуди більше податися? — Олекса має тут тітку. Коли ми рік тому познайомилися з ним у поїзді, він їхав до неї. — Ви знаєте, де вона живе? — Знаю, — повагавшись, відповіла дівчина і додала: — Ми бували в неї. — У тітки сім’я? — Та ні, вона самітна. На пенсії. — А чого ж тоді Олекса перейшов у гуртожиток? — Тітка живе у протилежному кінці міста. Від неї далеко до інституту. — Підождемо до обіду, — вирішив учений. Знадвору почувся голос Славка: — Дивина! Як він ухитрився доправити будку на місце? Потрібні принаймні платформа і кран. — Вусань уважно оглядав подвір’я. — Жодного сліду! — Зайшовши в лабораторію, він спитав: — Що, знайшлась-таки пропажа… А де ж сам колега? — Невідомо, — відповів учений. Він хотів знову схилитися над записами Заміховського, та погляд його затримався на сумному обличчі дівчини. Подавши їй щоденник, Чумак сказав: — Читайте. Ось із цього місця. Приміщення заповнив низький Маріїн голос: “Палеозой, девонська система, 400 мільйонів років до наших днів. Дорогий Мирославе Петровичу! Мабуть, це вже передостанній запис. Не розрахував із харчами. Щойно дістав із холодильної камери останнього бутерброда… Прочинив двері. Зокола темно і задушливо, як у глечику. Високий атмосферний тиск. Раптом баня глечика луснула, крізь тріщини блиснуло, і за мить розлігся гуркіт, ніби посипались велетенські черепки. Здавалося, хтось знавісніло гупає по бані нічного неба, яка тріскається то там, то там. Раптом забубоніло в обшивку, спочатку рідко, а далі частіше, і по хвилі вже здавалося, що лабораторія стоїть під водоспадом. Потроху розвиднюється. По яругах клекочуть руді потоки, які несуть шматки породи і викидають на рівнину. Та дощ швидко вщух. На сході дозрілою помаранчею викотилося сонце. В девоні, виявляється, я опинився вдосвіта. Схил значно пологіший, поораний балками-водотоками. Поверхня сохне просто на очах, і просто на очах тьмяніє кристалічний масив, стає рожево-матовим. Не видно вже гострих скель, колишні урвища зализало водою й вітрами. Учителю, Ви колись казали, що девон — вік риб. Але їм тут ніде взятись. На місці колишнього моря, а згодом озер, розкинулась бура рівнина, на якій де-не-де зеленіють латки. Діждавшись, поки в низині повисихають калюжі, я подався берегом балки-водотоку. По вологому пісковому грунті йти було легко, тільки сонце сліпило очі. Десь ополудні я натрапив на озерце. При березі, як зграя павичів, розпустила хвости папороть. Я її відразу впізнав, вона і в нашому антропогені трапляється, здебільшого у вологих місцях. О, та тут і хвощ! Півметрові прямі стебельця з віночками пагонів. Під лапатими віялами папороті в’ється плаун. Його гілочки схожі на пухнасті котячі хвости. При березі гойдаються темно-зелені плями жабуриння і пурпурні водорості. Сонце вже підбилося в зеніт, а я зрадів пальмоподібній рослині, яку помітив, дибаючи берегом. У затінку під цією рослиною я почувався, як у раю. Настрій затьмарювала тільки згага, яка пекла мені всередині. Вона нагадувала, що вже давно час обідати. Голодним поглядом я окинув пустельний берег. Під водою ледь помітно рухалися невеликі молюски. Були серед них схожі на оту істоту, що ласувала трилобітами, були й двостулкові, точнісінько річкові скойки. У них туге м’ясисте тіло. Я наблизився до води й побачив своє відображення: на мене дивився занехаяний чоловік. Обличчя в рідкій чорній щетині — він-бо не голився багато мільйонів років. Хоч цікавість моя до фауни й була чисто утилітарною, я не наважувався розлущити собі на обід скойку… Вирішив хвильку спочити на пухнастому килимку, який плаун вистелив при березі під “пальмою”, але пригоди навчили обережності, і я, перед тим, як лягти, підчепив його ногою. І мудро зробив: на вологому піску звивався цілий клубок багатоніжок. Щойно на нього сійнулося світло, як клубок розпався на живі шматки колючого дроту, кожен сантиметрів із десять завдовжки. Одна тварюка навіть уп’ялася мені в підошву. Ледь струсив. Такими б щипцями рафінад трощити. Деякі з багатоніжок сховалися під плаун, решта — у воду. Відпочивати мені перехотілося, і я, кинувши на плечі торбу, пішов берегом далі, не перестаючи дивуватися, у яке жахливе поріддя виродились безневинні черви-мулоїди… Якось Марія через те, що я не прийшов на побачення, назвала мене пройдисвітом. Щойно мені спало на думку, що я справді пройдисвіт, тільки не в просторі, а в часі. Коли повернуся назад, не всі мене зрозуміють: одні картатимуть за самоуправство, інші, наукові гіпотези яких спростуються привезеними мною зразками флори і фауни, проголосять єретиком. Тільки Ви, дорогий учителю, та ще, мабуть, Марія постоїте за мене. Між іншим, того вечора, коли ми мали зустрітися, я просидів допізна в читальному залі. Мені терміново треба було з’ясувати деякі практичні особливості часу… Даруйте за відступ. Я йшов з півгодини, аж поки не помітив, що берег робить закрут. Неподалік буяв цілий гай. Коли б я був художником, намалював би неозору червону рівнину, але не в яскравих, а в притлумлених, пастельних тонах. Зеленими ж мазками я б наніс на ній гай з пальмоподібних рослин. Вся небесна голубінь пронизана життєдайним сонячним промінням… Під ногами хрумтіли черепашки. Вони, змішані з піском, шматками лави і рудим глеєм, устеляли сухе русло. Раптом я спинився. Сухим руслом пересувались риби — косяк десятка на півтора. Я подумав, чи не міраж це? Але який міраж, коли риби за кілька кроків від моїх ніг! Живісінькі, поблискують на сонці крупною лускою. Вони зводяться на передні плавники, як морські котики. Плавники видовжені, нагадують п’ятипалі кисті. Риби роззявляють пласкі пащі з частоколом гострих зубів, захлинаються повітрям. Я сприйняв їх, як манну небесну, і вже витяг був складаного ножа, щоб котрусь прирізати, але, помітивши, як тяжко вони караються і який довгий шлях вистраждали, пошкодував. Водойма ж за кілька кроків. Подався до гаю тим самим старим руслом по слідах риб. Налічив двісті кроків. На цій, відстані шість рибин лежали вже дохлими, а семеро конали. Важко далося їм переселення… Гай оточував болото — колишню домівку риб, з якого стриміли рештки коралового рифу. Це болото колись було дном моря, потім лагуною, що міліла сотнями тисяч років, і риби в ній уже не плавали, а повзали по дну. Учителю, я спостерігав велике таїнство. На думку знову спали слова поета Максиміліана Волошина: Наш пращур, что из охлажденных вод
Свой рыбий остов выволок на землю,
В себе унес весь древний Океан
С дыханием приливов и отливов,
С первичной теплотой и солью вод -
Живую кровь, струящуюся в жилах.

Нещасні істоти, що захлиналися повітрям, нагадували астронавтів, корабель яких зазнав аварії на чужій планеті, і їм залишалося або вмерти, або пристосуватися до нових умов…” Марія на мить замовкла, щоб перевести подих, а вчений, скориставшись паузою, замислено промовив: — А в природі багато чого можна віднайти… Та ж кистепера риба, яка ще недавно вважалася викопною істотою, потрапляє в рибальські сіті і в наші дні. Але кистеперою вона стала ще тоді, в девоні, коли постало питання: або вимерти, або пристосуватись. Хоч і невідомо ще, чи плавники в неї видовжилися внаслідок пристосування до мілководдя, а чи в результаті мутагенних факторів. На мою думку, кистепері — це мутанти звичайних риб, які вижили завдяки новим якостям — наявності “лап”, що давали їм змогу пересуватися не тільки по мілині, а й по суші. — Чому ж тоді інші риби, предки кистеперих, дожили до наших днів майже без змін? — запитав Славко. — Адже якщо на Землю спадали потоки іонізуючої радіації з космосу, то всі істоти мусили б зазнати її дії. — Слушно, але все живе мешкало тоді в океані. А товща води затримує більшу частину потоку радіації. От вам і пояснення: найдавніша риба акула практично не зазнала змін, і воднораз із неї ж таки утворилася кистепера риба. Море відступало, і частина акул зосталася на мілині, яка вже не ховала від космічної радіації. Помовчали. Марія знову почала читати: “Палеозой, карбонова система, 320 мільйонів років до наших днів. Шановний учителю! Я зачудовано дивився в ілюмінатор на безкрає море зелені. Щойно на цій площині виднілися тільки окремі кущі й деревця, а зараз кристалічний щит, немов фортецю, обступили зелені велетні. Їхнє суглобисте порепане коріння проникає в тріщини, дереться на каміння. Я, спустившись схилом до лісу, спинився в нерішучості: мене лякало те смарагдове військо. Не знав-бо, як воно поставиться до мене, — чи не розчавить, стулившись докупи, щойно я ступлю в його ряди, чи не впізнає в мені одну з тих істот, яка в далекому антропогені грабуватиме його могили. Я почувався розвідником, який, причаївшись біля самого ворожого стану, не тільки бачить, що там робиться, а й дихає димом табору. Повітря насичене вологою — одяг аж липне до тіла. Я таки наважився зайти в ліс, але в скафандрі без шолома… Опинився серед хаотичних колон, що сягають у висоту на півсотні метрів. Стелею, яку вони підтримували, було саме небо. Я спинився, пригнічений і змарнілий. Раптом почув легке потріскування і подув вітру — над головою пролетіла велетенська бабка. Розкрилля цієї голубоокої красуні сягало метра. Вона тріпотіла жовтуватими з чорними прожилками крилами, як вертоліт. Учителю, це не моя фантазія, навіяна казкою про ельфів, це реальність карбонового світу. Я поступово заглиблювався в ліс. Мої органи чуття напружилися до краю. Побачивши в центрі білої мережі, натягнутої між двома деревами, павука завбільшки як добрий гарбуз і з метровими волохатими лапами, я підібрав добрячу ломаку. Під павутинням валялася купа хітинових панцирів, крил і лап якихось комах, вимащених послідом. Пильнуючи, я наблизився до павучиська кроків на десять і відчув, як у мене ніби вп’ялося вісім отруйних жал, що вилетіли з чотирьох пар блискучих очиць, — очі в нього розміщені на кожному з двох передніх щитків головогрудей. То було не вісім очей, а вісім джерел люті. Мені так кортіло пожбурити в нього ломакою, та я дав собі слово без потреби не втручатись у життя чужого мені світу. Трохи віддалившись від павучих тенет, я надибав цілий рій півметрових коричневих жуків, схожих водночас на трилобітів і тарганів: шість колючкуватих ніг і дві антени-вуса, теж шипуваті, як дві гілки шипшини. Ці істоти кубляться в трухлявому пні завбільшки як підмурок великої димової труби і в порожнистій серцевині стовбура, що лежить поряд. Так ось чим ласував павук — тарганами. Я налічив сорок кроків уздовж поваленого дерева, перш ніж дійшов до його крони, яка розгалужувалася в дві гілки однакової товщини. Пальмоподібне листя давно обсипалось, і поряд жовтіли його прілі рештки. Весь стовбур узявся сірою волосінню. Важко було розгледіти в ньому повзучий плаунець, але я пізнав його по лусочках кори, з-під яких пробивалися колись голкоподібні листочки, і по двогіллястій кроні у вигляді рогача. Ліс хоч і густий, проте сонячне проміння кругом сягає грунту — і він злегка парує. Крізь пісок подекуди проступають брили рожевого граніту. Від надмірної вологості камінь мокрий, з тінистого боку на ньому наросли пухнасті шапки моху. Мох є і на стовбурах дерев. Весь час я поглядав на плато, яке рожевіло за частоколом стовбурів, і ладен був щомиті туди податися. Піскуватий грунт передгір’я змінюється поступово грузьким глеєм, устеленим прілим листям і заваленим тліючими колодами. Як із рур, із порожнистих стовбурів повалених дерев визирали і одразу ж ховалися голови якихось комах. Крім колосів із лускатою корою — палеоботаніки, здається, називають їх сігіляріями, — стали траплятися дерева з гіллястою кроною і гладенькою корою. Земля під ними схована під грубим шаром стилетоподібного листя. Моє попереднє рішення голодувати похитнулося, коли я під одним таким деревом угледів сім’ю білих грибів. Спокуса була велика — я ж міг розвести багаття і, настромивши ті ласощі на патичок, приготувати чудовий сніданок, але обережність взяла гору, — може, під коричневими апетитними капелюшками криється отрута. Я знову помітив, що з дупла поваленої сігілярії визирнула голова комахи. Як кулак завбільшки; броньована товстим хітином і озброєна чи то зубами, чи то клешнями. Та голова видалася мені знайомою, і я, спровокований цікавістю, торохнув палицею по колоді. Краще б не робив того. З порожнистого стовбура вискочило троє комах. У слово “комаха” людина вкладає поняття невеликої істоти, яку з необережності можна розчавити ногою. Але дупло вистрелило півтораметровими багатоніжками. Уявіть собі, учителю, пожежний шланг, броньований сталевою стрічкою, на якому виросло по півтори сотні чіпких ніг із кожного боку. Перший імпульс штовхнув мене злетіти в повітря і не торкатися ногами землі, але я спромігся тільки на те, щоб стрибнути на колоду. Сколопендри, очунявшись, разом кинулись на своє житло, щоб розправитися з напасником. Я з жахом побачив, що для цих гнучких тварюк не існує перепон. Пробігши по прілому листю, вони однаково легко і швидко подерлися на товсту колоду. Міркувати було ніколи, я б від них усе одно не втік. Розмахнувшись, щосили вдарив ломакою першу, що з’явилася з-під колоди. Цілився в голову, а влучив у сегмент, де мала бути шия. Багатоніжка встигла загородити ногощелепи в кору і затіпалась, немов прибита до колоди, розгрібаючи двома швайками хвоста пріле листя на землі. З-під кожного сегмента заструмував газ, а на тому місці, де “обценьки” вп’ялися в дерево, стікало дві цівки отрути. Друга потвора повзла навскіс по колоді, вистрілюючи на ходу хмарками газу, ніби під кожним сегментом у неї було по гарматі. В шарудінні сотень лап по корі мені вчувався брязкіт гусениць. Атака була така навальна, що не встиг я впоратися з першою, як друга багатоніжка вже ладна була стулити криві кусачки на моїй правій гомілці. Та я луснув її посеред спини. Сколопендра скрутилась в колесо і впала в корчах на землю. Третя комаха повзла слідом за другою, отже, в мене був якийсь запас часу. Я встиг відскочити і приготуватись. Ця, третя, була значно товща і довша, тому, мабуть, нападала останньою. Вона й стріляла густішими порціями газу. Я вцілив багатоніжку по голові. Її тіло скрутилось у колючий клубок, який підскочив і випростався на рівні моїх грудей, безперервно газуючи. Раптом я відчув, що мені стає млосно. Ще встиг помітити, як разом із багатоніжкою падає на колоду моя ломака, і знепритомнів. Перший проблиск свідомості: я лежу впоперек спини велетенської істоти, її шишкуватий хребет муляє мені груди, руки й ноги звисають уздовж крупа, вони важкі, немов налиті свинцем. Ніздрі лоскоче надокучливий запах. Від нього я починаю блювати і знову впадаю у забуття. Другий проблиск: смеркає, я лежу, оповитий холодним густим туманом. Намагаюсь ворухнути пальцями, зітхаю, сповзаю по горбистій корі колоди. Ноги, вткнувшись у грунт, тремтять — чи то від безсилля, чи то від холоду. Я зачмелено дивлюся на застигле тіло багатоніжки, що звисає з колоди. На ньому виблискують краплини роси. Свідомість швидко вливається в мене, а з нею й відчуття небезпеки. Поки я шукав ломаку — вона виявилася з другого боку стовбура, поряд з двома мертвими сколопендрами, — раптом стало темно, хоч в око стрель. Таке враження, ніби на ліс накинули намет. От коли я по-справжньому злякався. Зустріч із отруйними комахами вжахнула, проте “розуму не потьмарила, повінь темряви ж в незвичайному світі зробила мене безпорадним. Єдине, на що спромігся обплутаний тенетами страху розум, це послати тіло знову на колоду, на яку я видерся уже навпомацки. Та, на подив, темрява почала швидко линяти. Спочатку де-не-де заблимали сині вогники. Дедалі їх ставало рясніше й рясніше, а по якомусь часі в лісі стало видно, як на освітленій вулиці. Вогники повзали по землі, літали, лазили по стовбурах дерев. Мертвотно-синє світло випромінювали також багатоніжки — люте поріддя безневинних черв’яків-мулоїдів. Якийсь час я зачудовано спостерігав за цим дійством, забувши про страх і кволість, а потім вирішив, що треба вибиратися з лісу. Я ступав обережно, прислухаючись до шарудіння, стрекотання, дзижчання і якихось тонких майже ультразвуків. Досвід підказував, що слід уникати повалених колод і пнів, де кублилася більшість комах, і я обходив їх якомога далі. По якомусь часі виявив, що втратив орієнтацію. Збили з дороги світні істоти, котрі металися навколо в шаленому танку. Я, немов сновида, йшов на примарне світло, яке то зникало за деревами, то спалахувало з іншого боку… Запахло болотом. Раптом аж здригнувся, побачивши свою тінь. Я стояв на відкритій місцевості. Над головою не було вже шатра з чорних крон дерев, а висіло синє небо, на якому паслися вівці. Місяць-пастух незворушно стояв посеред отари, певен того, що жодна вівця не залишить місця випасу. Я впізнав і Велику, і Малу Ведмедиці, і Стожари, але всі ці сузір’я були ніби не на своєму місці. Надія зорієнтуватися по зірках так же швидко згасла, як і спалахнула. Попереду тьмяно поблискувало чи то озеро, чи то болото, по краях якого кущилися невисокі рослини. Я перетворився на зір і слух. На чорній гладіні розкидано якісь предмети, ті предмети ніби й нерухомі, проте вряди-годи здригаються. То якісь істоти. Поміркувавши, я вирішив, що рятівне плато знаходиться з протилежного краю водоймища, і, як на тортури, подався знову до лісу. Ступивши кілька кроків, аж підскочив від несподіваного ревіння, що долинало з прибережних кущів. Кричала велика тварина. Враз тими звуками сповнилося водоймище, яке ніби тільки й ждало на сигнал. “Му-гу-му-гу!” Скидалося, реве стадо волів. Звуки ті, погулявши між щільними стінами лісу, гасли в тумані, та по миті чулося нове ревіння, і здавалося, тому не буде кінця. “Му-гу-му-гу-му-гу!” Скоро я відчув, що надовго мене не стане — кволість прямо валила з ніг. І тут виникла думка нікуди більше не йти, а діждатися ранку. Інакше заблукаю, і тоді вже мені не вибратись. Нагодилося похиле дерево, і я, порачкувавши по стовбуру, простягнувся на ньому за три метри від землі. У сенсі того заходу, правда, я сумнівався — комахи однаково добре лазять по деревах, як і по землі, до того ж багато з них пікірують прямо над головою. Все ж інстинкт штовхнув мене на шишкувату спину лепідодендрона. Нажаханий багатоніжками, я кожної миті очікував нападу… Не помічаючи агресивності комах, поступово спрямував свою увагу на сузір’я. Вони були в таких місцях неба, що, здавалося, я дивлюся на них не з Землі, а з якоїсь іншої планети. В небі вряди-годи спалахували срібні віники комет… Напруження не може продовжуватись вічно, його розряджає короткочасне розслаблення. В одну з таких розрядок я заплющив очі. Здавалося, склепив їх лише на мить, щоб придрімнути, та коли важкі повіки піднялись, ночі як і не було. Першою з’явилася думка, що все те я пережив у сні, але гостре пальмоподібне листя, яке високо-високо вгорі лоскотало небесну блакить, повернуло до дійсності. Я зразу відчув запах болота, тупі шипи стовбура, які муляли спину, комашине дріботіння і цокотання. Ще відчув у собі силу і пекельний голод. Дерево, на якому ночував, підгнило з коріння, проте впасти не давали велетні, що обступили його. Чорне павутиння ліан надійно приснувало його до сусідів. Отже, на мене не напала жодна комаха. Я для них був істотою незвичайною, не схожою на жоден із комашиних видів, які розвивалися, чинили усталений мільйонами років екологічний обмін у буйному карбоновому біомі. Одні комахи харчувалися рослинами, інші, хижаки, пожирали подібних до себе, я ж випадав з раціону тих і других, і, поки я їх не чіпав, вони мене просто не помічали. Сплигнувши на землю, я помітив крізь густу колонаду дерев те озеро, до якого вчора забрів. Не кидаючи ломаки, подався по своїх слідах. Клята печія всередині не давала перепочинку й на мить, штовхнула до озера в сподіванні на якусь їстівну здобич. Може, десь на земній кулі і не гидують комахами, проте я віддав би перевагу жабі або слимакові… При самій воді росли рідкі кущі папороті, догнивали стовбури велетенських кордаїтів, усюди поблискували на осонні пухнасті латки моху. І тут я відчув неспокій. Спочатку не второпав, звідки він, — ліс-бо зостався за спиною, а водоймище мирно собі поблискувало на сонці. Про всяк випадок я спинився, та так і вкляк на місці. Предмет, який я спочатку прийняв за великий корч, ворухнувся і знову завмер. На мене балушилися булькаті очі велетенської амфібії. Все її грузьке тіло з короткими лапами і куцим хвостом вкривали брудно-зелені кощаві нарости. Півметрове, схоже на риб’яче, рило, здається, було складено з уламків черепашачого панцира. Ця броньована потвора лежала на зелених подушках моху нерухомо, як опудало, всього за кілька кроків від мене. Раптом відчув, як засвербіли, а потім аж запекли п’яти, і хутко кинувся до лісу. Спинившись на безпечній відстані, відзначив, що розкохане тіло амфібії розвернулося до води і поповзло, а певніше, “попливло” по траві. Куці перетинчасті лапи і приплюснута риб’яча паща, всіяна дрібними гострими зубами, нагадали мені тих кистеперих риб-переселенців, яких я зустрічав у девоні. Марно я тікав: стегоцефал звивався, аж його гладкуще тіло бралося брижами, відштовхувався лапами від купин моху і нарешті сяк-так допхався до озера. Тоді повернув голову в мій бік і несподівано голосно ревнув. Враз відгукнулося “му-гу-му-гу-му-гу” з різних боків водоймища, і берег заходив ходором від великої кількості стегоцефалів, які досі непомітно вигрівалися на осонні в пухких перинах моху. Я швидко збагнув, що цих неповоротких істот нічого боятися, і з цікавістю спостерігав за їхнім дивним способом пересування. Плече і стегно в них рухалися тільки в горизонтальній площині, отже, лапи могли переставлятися лише при змієподібному звиванні всього тіла. Ті рухи ніщо інше як плавання, перенесене на сушу. Примітивні амфібії ще не ходили, а “плавали” по суші. Їх було так багато, що коли всі вони опинилися в озері, рівень води піднявся. Я знову наблизився до місця їхнього тирла, прощупуючи ломакою кущі папороті і пухнасті островки моху. Чим ближче підходив до берега, тим гнітючіший сморід душив мене. Смородом сходили зелені екскременти, в яких видно було риб’ячу луску, рештки хітину, неперетравлені лапи комах. Далі йти я не зважився, бо ноги по кісточки грузли в болоті, яке зрадницьки ховалося під щільним шаром моху. Амфібії тим часом завмерли, і коли б не опуклі жовті люстерка на броньованому рилі, звернені в мій бік, можна було б подумати, що то неживі предмети. Дивно, але ліс мене більше не лякав. Я до певної міри вже знав його закони, а саме: не дратувати мешканців. Довго стояв на галявині, марно вдивляючись у туманний присмерк лісу: на відстані півсотні метрів стовбури перетворювалися в суцільну темну колонаду, обвиту чорним гаддям ліан. І тут, як і вчора, мені спало на думку, що схил плато, де стоїть моя лабораторія, мусить бути розташований в протилежному від водоймища місці, і я подався по своїх слідах. Спочатку була драглиста поверхня, і сліди на ній розпливались, далі пішов грузький глеїстий грунт, на якому чітко проступали заглибини ступень сорок третього розміру. Голодний і стомлений, я довго петляв між живими і поваленими деревами, уникаючи пнів і дуплистих стовбурів, павучачих тенет, котрі часто нагадували вивішені сушитися рибальські сіті. І раптом я помітив колонію білих грибів, тих самих грибів, при вигляді яких у мене вчора аж слинка покотилась. Біля найбільшого сидів півметровий коник і обкушував шляпку. На мене він зреагував, коли я замахнувся палицею. Колючкуваті лапи підкинули його над землею, і він, тріпнувши яскраво-червоними крильцями, відлетів. Я ледь стримався, щоб не загнати зуби в холодний соковитий гриб. Коли тварини його їдять, отже, він не отруйний. Я почав напихати кишені вологими шматками — найменший з грибів не вліз би цілим до кишені. Коли вже класти було нікуди, я озирнувся, шукаючи підходящої місцини, де б можна було розвести багаття. І враз у просвіті між деревами помітив рожеву смугу. То було місце моєї стоянки…” Від хвилювання в голосі Марії вчувалося тремтіння, і Чумак спинив її: — Відпочиньте, Маріє… Не знаю, що й думати, але написане тут є чіткою схемою розвитку живого. Щоправда, судячи з прочитаного, Заміховський жодного разу не потрапив у льодовикову епоху. А втім, він міг її просто не помітити, потрапивши на початок або кінець якоїсь із них. Скоріше, кінець. До речі, великим змінам в історії живого передували заледеніння або зниження температури клімату. — А від чого може знижуватись температура на Землі? — запитав Славко, на обличчі якого весь час тліла іронічна посмішка. — Різні є гіпотези, — відказав учений, — але найгрунтовнішою, як на мене, є та, що розглядає Землю, як частку космосу. Земля у складі Сонячної системи обертається по галактичній орбіті. Двічі на галактичний рік, а він триває близько 274 мільйони років, Сонячна система перетинає галактичну площину, в якій знаходиться безліч туманностей. Такі туманності є рештками зірок, що колись спалахнули. З одного боку, вони — джерело іонізуючої радіації, з іншого, заповнивши простір між Землею і Сонцем, затримують сонячні промені. Як бачите, живий світ зазнає двічі на галактичний рік зміни клімату і одночасно — впливу космічної радіації. До речі, розумієте тепер, чому Заміховський не міг зорієнтуватись по зірках, щоб вийти з лісу? Що ви на це скажете? — Сонячна система знаходилась не в тому місці галактичної орбіти, що зараз… — висловив припущення Славко. — Напевне. — Що ж виходить? — обізвалась Марія. — Наявність тих чи інших істот на планеті залежить від положення Сонячної системи у Всесвіті? Отже, й на нас, людей, чекають такі ж випробування, як, скажімо, на кистеперих риб? — Це важке питання, Маріє, — сказав учений. — Людство заклопотане сьогоденням. Та настане час, коли найважливіші проблеми, що стоять перед людством, будуть остаточно розв’язані і люди переймуться долею нащадків. Марія знову почала читати: — “Я не став розводити багаття, а посмажив гриби в лабораторії, виливши на сковороду рештки олії та покришивши останню цибулину. Але надія наїстися досхочу не збулася, бо з усього трофею вийшла тільки невелика купка рум’яної пахучої страви. Мушу сказати, що на смак ці гриби скидалися на м’ясо. Вони тільки віддалено нагадували ті, що ми з Павлишем (це той геолог, про якого я писав вище) збирали в лісі під Великими Мостами. Правда, серед них тоді було більше сироїжок, а вони не найкращі з грибів. До речі, це тоді, в лісі біля ватри, я вперше почув про стегоцефалів і кордаїтів, про царство комах і тропічний клімат карбону. І, отже, певною мірою був підготовлений до того, що зараз побачив. Павлиш — спеціаліст з вугільних родовищ — знає не тільки, де і на яких глибинах розпластано вугільні “коржі”, а й з яких рослин їх утворено, які води: морські, озерні чи річкові — заливали торфовища — майбутні поклади, скільки разів піднімалась і опускалась земна твердь, і яких змін від того зазнавало вугілля. Це того разу (ми відбували польові роботи у Львівсько-Волинському кам’яновугільному басейні) Павлиш відкрив переді мною дивовижний світ давноминулих епох. Слова Павлиша глибоко западали в свідомість, змушували замислюватись над швидкоплинністю всього живого. Відтоді найулюбленішим місцем мого відпочинку став палеонтологічний музей, а за шматком породи я намагався побачити рослинний і тваринний світ, клімат і ландшафт тих місць, де її було знайдено. Водночас мої дослідження отримали новий поштовх.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка