Частина перша частина друга частина третя


Катархей, 3500 мільйонів років до наших днів



Сторінка2/7
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.04 Mb.
1   2   3   4   5   6   7
Катархей, 3500 мільйонів років до наших днів. Дорогий учителю! Не дивуйтесь. Я справді в катархейській ері, принаймні в ту мить, коли пишу ці рядки. А Ви, мабуть, там, на самій вершині спіралі, місця собі не знаходите. Пропала ж лабораторія, зник співробітник, на якого Ви покладали певні надії, не кажу вже про той клопіт, який на Вас чекає… Вчителю, Ви пригадуєте нашу розмову про журавля й синицю? Так у той час у мене вже було все напоготові, не вистачало тільки атомного реактора. Мій пристрій, з допомогою якого предмети і люди можуть зміщуватися в часі, грунтується на тому, що час — матеріальна субстанція з криволінійним вектором руху; повертатись у минуле — це все одно, що плисти проти течії по стрімкій річці. Ви, мабуть, зараз скрушно похитали головою, здогадавшись, куди зник атомний реактор наших сусідів-фізиків. Можете назвати це крадіжкою і свідчити проти мене, як проти злодія. Коли повернуся з подорожі, відповідатиму. Коли ж не повернуся, — не виключене й таке, — лабораторія з усім начинням рано чи пізно з’явиться на подвір’ї інституту. Реле-автомат увімкне реверс на машині часу, якщо я не з’являтимусь на базі більш як двадцять чотири години… Вчителю, є підстави пишатися нашою лабораторією. Вона хоч і списана з Навколоземного Космічного центру як морально застаріла, але прилади її працюють чудово; до того ж, вона повністю герметизує від навколишнього середовища. Не встиг я ще й отямитись після кидка в минуле, як автоматично ввімкнулися аналізатори повітря, радіації, гравітації, наявності біооб’єктів. Я відразу ж узявся записувати всю ту інформацію (див. додаток у другій половині цього журналу), не перестаючи дякувати творцям лабораторії. З’явись у ній хоч невелика шпарина — лигнув би мене дідько. Атмосфера нашого немовляти Землі, у цей період вона справді ще немовля, нагадує реактор для синтезу аміаку. Цього газу десь третина від пекельної суміші, яка зветься атмосферою. Далі — метан, водень, азот, вуглекислота, сірководень, хлор і лише сліди кисню. Ви, мабуть, помітили, що літери порозхилялися туди-сюди, мов п’яні. Трусить же, хай йому грець! Неподалік вулкан. Їх тут доволі. Плюються в отруйно-жовте небо і чадять, чадять… Добре, що лабораторія звуконепроникна. Довкола страшне ревище. Вибухи на вулканах зливаються в суцільний гул, потужність якого годі й визначити — прилад зашкалює… Моя лабораторія — то підводний човен для спуску в пекло. Розжарений вулканічний попіл збивається з парою у важкі хмари, температура яких на відстані десятка кілометрів від кратера сягає двохсот градусів. Їх то носить ураганом при самій землі, то закручує велетенськими вихорами, після яких базальтова поверхня нагадує потрощене скло; сліпуче віддзеркалюють спалахи кратерів, із тріщин у базальті піднімаються випари, їх одразу ж злизують потужні повітряні потоки. В постійне двигтіння вряди-годи вклинюються звуки, схожі на вибухи бомб… Учителю, крім свідомого страху за життя, за успіх експерименту, мене точить ще якийсь тваринний жах. Важко пояснити, але різниця між свідомим і несвідомим страхом існує. Можливо, причина останнього — звуки наднизької частоти, які все-таки проникають крізь звукоізоляцію і пригнічують психіку. Доволі “намилувавшись” пейзажем із південного боку, я перейшов до ілюмінатора з протилежного і побачив картину, яка від попередньої відрізнялася тільки тим, що з’явився стовп із водяної пари; він пробивав хмари куряви, і верхівка його губилася десь угорі. Навіть ураган, що бавиться важкими хмарами попелу, як мильними бульками, неспроможний похитнути того потужного парового стовпа, якому за підмурки служить кратер вулкана. Неподалік упав із неба великий предмет завбільшки як наша лабораторія і розірвався, наче бомба… То “крапля” лави в затверділій оболонці. Часом настає абсолютна темрява, часом сонячний промінь черкне по вируючій поверхні й одразу ж загубиться в спалахах кратерів… Уран-свинцевий годинник працює в парі з лічильником Гейгера — Мюллера — перший показує мізерний вік затверділої лави, другий — потужний радіоактивний фон. О-о! Хроматограф засік закис і недоокис вуглецю! Останній реагує з парою, утворюючи молонову кислоту. Це ж органіка! Мурашина, оцтова кислоти, амінокислоти! Архей, 2700 мільйонів років до наших днів. Учителю! Сподіваюся, що ті півдесятка амінокислот, які Ви знайшли в моїх записах, підняли Вам настрій, і злість на мене потроху вляглася. Із катархею довелося тікати, бо під лабораторією лопнув базальт. Коли б я на мить забарився і вчасно не перевів важельця на машині часу, опинився б у розплавленій магмі. Можливо, в катархеї в різних місцях планети існували й інші амінокислоти, крім тих п’яти, — не знаю. На жаль, мій пристрій не дає змоги пересуватися у просторі, а тільки в часі. Хоч я сам можу пересуватися в радіусі кількох десятків кілометрів від бази — відстань, яку подолає людина за двадцять чотири години. Втім, я можу ходити, скільки мені заманеться, але тоді спрацює реверс… Лабораторія як стояла на подвір’ї інституту, так і стоїть на тому ж місці, тільки по самі ілюмінатори в багнюці. А навколо, скільки оком сягнеш, ландшафт із рудого болота, в якому сповна буяє життя. Примітивне, правда: біоаналізатори, крім бактерій, поки нічого не показують… Учителю, здається, я з глузду з’їхав. Лабораторія знаходиться в центрі велетенського кратера зо два кілометри в діаметрі, вимащеного рідкою грязюкою. Чого ж грязюка не стікає на дно кратера, а лишається на його стінах? Треба тікати, бо коли рідота гуне вниз, боюся подумати, що й буде. …Ці рядки пишуться уже в дорозі. Моя машина мчить за течією часу, долаючи тяжіння. Земля зараз має надзвичайно велику щільність. Це завдяки їй мені важко було рухатись. Проте чимдалі від катархею й архею планета поступово збільшується в діаметрі, питома вага земної тверді зменшується і, отже, слабне сила тяжіння… Ось бачите, Мирославе Петровичу, а Ви запевняли, що мандрівка в часі неможлива. Втім, як по щирості, мене й самого брав сумнів аж до останньої миті. І це попри те, що проблему часу вивчаю ще зі школи… В ті далекі літа я дивувався, спостерігаючи, як за якийсь рік зводяться будинки, підростають дерева і люди. А час, як вітер (коли рівномірно, а коли, як мені здавалося, й поривами), віє собі година за годиною, день за днем, рік за роком. Найбільше мене бентежило, коли обидві стрілки годинника перетинали опівночі позначку на циферблаті з числом дванадцять. Щораз, коли з вітальні долинало тихе бемкання, я внутрішньо здригався й напружував усі органи чуття, намагаючись не пропустити “нової порції часу”. Наш старовинний годинник у високому, в людський зріст, футлярі, на якому було знати руку майстра-червонодеревника, мав емальований циферблат із римськими цифрами. Я побачив світ і ріс під тим годинником. Його блискучий маятник уперше привернув увагу і заспокоїв мене, немовля, тихий хід його був для мене, дитини, плином дня і ночі, його механізм я уявляв собі як насос, що качає час. Мені здавалося, що коли зупиниться годинник, то перестануть рости дерева й люди, і все заціпеніє. Тому я заздалегідь нагадував батькам, щоб вони не забували його заводити. Коли ж мені вперше довірили фігурний, воронованої сталі ключ, я не тямив себе від щастя. Накручуючи тугу пружину (а для цього мені треба було докласти чималих зусиль), я відчував себе творцем, що дає рух усьому сущому. Та якось, повернувшись від бабусі, де я жив на канікулах, побачив, що маятник за склом висить нерухомо. А довкола, як не дивно, йшло звичайне життя: шелестіли листям осокори за вікном, з вулиці долинали голоси людей, та й моє відображення у склі футляра свідчило, що я за літо підріс. Я не тільки здивувався, а й трохи розчарувався: не стало ілюзії, нібито я і мій годинник даємо рух усьому довкола. Власне, відтоді (наступного дня я пішов у четвертий клас) мене покинула дивна побожність до нашого старовинного годинника, але шанобливе ставлення до часу, плин якого я відчував завжди, залишилося в мене довіку. Саме завдяки дитячим ілюзіям я захопився четвертою координатою і порівняно швидко спізнав теорію відносності. Її ключовий момент полягає в тому, що ніякої інформації неможливо передати скоріше за швидкість світла — 300 тис. км за сек. Бо якби таке стало можливим, — як свідчить теорія, — то ми довідувалися б про події, яких ще не було, і, отже, при бажанні змогли б їх попередити. А якби з надсвітловою швидкістю міг мандрувати космонавт, то він повернувся б додому раніше, ніж вирушив би у космос… Та одного разу (я вже був тоді студентом другого курсу авіаційного) стався різкий стрибок від допитливості до зацікавленості. І викликала його стаття якогось Дименка, що випадково потрапила мені до рук. У ній доводилося існування елементарних часток, швидкість яких завжди перевищує швидкість світла. Мало того — з наближенням до “світлового бар’єра”, — як свідчив автор, — маса їх збільшується до безкінечності. Ці частки називають тахіонами. Саме після знайомства з роботою Дименка у мене виникла думка про можливість пересування в часі. Я також зрозумів, що моїх знань з математики й фізики замало, аби глибше пізнати проблему часу, і невдовзі перейшов на фізико-математичний факультет університету, який закінчив так собі. Але ще до отримання диплома я вже мав дві публікації з теорії часу і гравітації, які побачили світ у “Доповідях Академії наук”. …Здається, я поспішив дременути з архею. Поспішив, бо забув глянути на хромотограф — датчик зареєстрував у атмосфері до сорока відсотків вуглекислого газу. Це він має властивість заломлювати світло, створюючи ілюзію перебування на дні велетенської круглої ями. …Може, це острів, а може, й материк. Принаймні місце моєї теперішньої стоянки має банеподібну форму. А лабораторія стоїть на схилі. Внизу, скільки оком захопиш, вода, аж густа від синьо-зелених водоростей. Усе ж багато часу знадобилося природі, щоб від п’яти амінокислот прийти до водорості — майже два мільярди років. Зараз я знаходжусь в єнісейській системі протерозою. Внизу море, воно живе, дихає — поверхня постійно булькотить. То водорості закачують в атмосферу кисень, якого тут уже 12 відсотків. Температура 28 °C, тиск, як і в нас в антропогені. …Машина в дії. Дивлячись на чорний морок по той бік ілюмінатора, я пригадав вислів із казки: “Коні в нас прудкі — час переганяють”. Ще й як переганяють! Тільки замість дзвіночків на хомутах раптом залунав тривожний сигнал: “Радіоактивність!” На перфострічці вимальовується пік з вершиною в 300 рентгенів. Учителю, мені спало на думку не вимикати приладу, що фіксує рівень космічної радіації. Коли перфострічка потрапить до Вас, прочитаєте по ній усі випадки посилення іонізуючого фону, яких зазнавала Земля. Гадаю, для Вашої теорії катастроф це матиме велике значення… Сигнал обірвався так само раптово, як і почався… Стоп! Я прикипів до ілюмінатора. Крізь нього видно зелений шар водоростей, який то розмивається хвилею — і під воду, де стоїть лабораторія, на мить вривається яскравий сніп сонячного проміння, — то знову стуляється, і настає зелений присмерк. Біоаналізатор фіксує наявність амеб та інфузорій. Я весь напружився, помітивши спочатку тінь на дні, а потім і саму медузу, яка похитується під поверхнею. Мирославе Петровичу, це ж нова форма життя! Хижак! Йому вже замало вуглекислоти і сонячного проміння як джерела енергії… Тривала і досить сильна радіація з космосу пошкодила генетичний код бактерій та водоростей, і ось маємо покручі. Під враженням побаченого на пам’ять спали рядки Максиміліана Волошина: В начале был единый Океан,
Дымившийся на раскаленном ложе.
И в этом жарком лоне завязался
Неразрешимый узел жизни: плоть,
Пронзенная дыханьем и биеньем.
Планета стыла.
Жизни разгорались.

Їдемо далі. За колію нашому “локомотиву” править еволюційна спіраль”. — Ви б уголос… — озвалась Марія, коли вчений підвів очі від щоденника. Але Чумак, глянувши на годинник, сказав: — Не маю часу. За хвилину треба бути на вченій раді. — Він вийшов, прихопивши щоденник Заміховського. Хоч як кортіло Чумакові почитати далі, але він не міг знехтувати цією вченою радою. Він сів у кінці зали, маючи намір, якщо буде змога, заглянути до щоденника Заміховського. Але вчений секретар Адамчук, котрий головував замість директора, почав одразу ж із найважливішого: — Товариші, всім відомо, як сутужно стало з фінансами. А міністерство вимагає від нас дедалі нових рекомендацій з енергетичної проблеми. Знаходьте, кажуть, резерви. А які в нас резерви? Резерви бувають у тих, хто слабо працює. У нашому ж багатотисячному колективі ледачих не водиться. Отже, питання може ставитися тільки так: без якої теми зараз можна обійтися — оті гроші й будуть нашим резервом. Чумак на мить забув про щоденник Заміховського. Судячи з преамбули, мова піде про палеонтологічну тематику. Він розгублено дивився поперед себе, але бачив тільки спини й потилиці колег. Від того, як вони поведуться, залежатиме доля його сектора. І як поведеться Адамчук. Загалом учений секретар не був лихим чоловіком. Щоправда, дозволяв собі деяку зверхність, яка в нього з’явилася відтоді, як йому, в пенсійному вже віці, запропонували теперішню посаду. Те почуття гонору, мабуть, дрімало в ньому й раніше і проросло, тільки-но з’явилися сприятливі умови. — …Закликаю вас, колеги, поставитись до цього серйозно, бо питання, яке ми розглядаємо, — не лише питання грошей, а й етики. У кого які пропозиції? — Вчений секретар відійшов од кафедри і сів за стіл президії. Рада німувала. Дехто втягнув голову в плечі, дехто вдавав, що поправляє зачіску, насправді ж чухав потилицю, декому стало жарко — і вони порозстібали піджаки. Чумакові прийшло в голову, що бувають ситуації, коли психічний стан краще виказує спина, ніж лице. Зараз — він був у тому певен — на обличчі учасників зібрання годі було помітити хвилювання. А проте чимало з них хвилювалося. Йому від цього відкриття навіть одлягло від серця. — Ну ж бо, товариші, — закликав Адамчук із місця. — Що ж ми отак сидітимемо й мовчатимемо? За нас цього питання ніхто не вирішить. — А й справді, колеги, — подав голос і водночас підніс руку, прохаючи слова, хтось із першого ряду. Чумак бачив тільки п’ятачок його засмаглої і від того схожої на перепічку лисини, по краях якої купками сірого попелу тулилося волосся. Чоловік попрямував до трибуни. — Чого там, — почав він. — Енергетична проблема зараз стоїть дуже гостро. Не від доброго життя ми повертаємося до вітряків і геліоенергетики… Чоловік довго розводився про проблеми енергетичного голоду. В його голосі було щось вуркотливе. — Я гадаю, резерви слід шукати в темах, які безпосередньо не стосуються енергетичного палива. Чого там… Останнє прозвучало як “чого там панькатися з тими, хто…” — Надто загально, — обізвався головуючий. — Не могли б ви щось конкретніше запропонувати? — Ні, ну… — Очі чоловіка на трибуні раптом заіскрилися й забігали; він ніби шукав, на кому зупинитися. Але досвідчений головуючий упевнено заганяв його в куток: — Ви дуже переконливо підвели підґрунтя під проблему, яку ми сьогодні мусимо розв’язати. То скажіть, які саме теми ви маєте на увазі, товаришу Мурченко? Очі чоловіка на трибуні раптом подивилися кожне в інший бік: праве — у прочинене вікно, ліве — на двері, що були далеченько від трибуни. Він ніби зіщулився, і від того його вуха, здавалося, притислись до голови. — Та чого там… — пробурмотів чоловік не дуже впевнено. — Є в нас такі теми. Ну хоча б тематика сектора палеонтології… — сказав і пішов з трибуни. Чумак хоч і знав, що його не обминуть на цій вченій раді, але не сподівався, що почнуть саме з нього. Власне, коли б не головуючий, Мурченко тільки спровокував би розмову, як часто те робив, і про сектор згадав би хтось інший. Мурченко був досвідченим демагогом і сьогодні, мабуть, уперше підчепився на власний гачок. Незважаючи на серйозність ситуації, дехто (із тих, хто добре знав Мурченка) навіть хихикнув. Самому ж Чумакові було не до веселощів. Якщо гроші з його теми заберуть, то й сам він, і його підлеглі перейдуть у відділ Васька Мурченка, як найближчий за тематикою, у відділ людини, яка капостила Чумакові, де тільки могла, бо не годна була пробачити йому докторського ступеня, на який сама не спромоглася. Тим часом головуючий, підвівшись, сказав: — Які ще будуть думки? Належало б виступити Чумакові, дехто з учасників зібрання навіть озирнувся в його бік, але він, захоплений зненацька, не знав, що й казати. Перед лицем проблеми, яку змалював Васько Мурченко, все, що б він зараз не говорив, звучало б як виправдовування чи випрохування поблажки. Мирослав Петрович навіть забув про щоденник Заміховського. — Дозвольте… — пролунав голос із середини залу. — Зважаючи, що розуміти під резервом, — провадив далі чоловік, уже з трибуни, — фундаментальні дослідження, які цієї миті не дають прибутку, чи безуспішні роботи над актуальною темою… Як на мене, то ті двадцять тисяч на рік, що за них виконуються роботи в секторі палеонтології, — краплина в морі. Становища вони не виправлять. А науковий доробок сектора, скажу вам чесно, дуже вагомий… — Кому він потрібен, той науковий доробок? — подав голос Мурченко. Промовець якусь мить дивився в залу, ніби силкувався пригадати, де він уже бачив цю компанію. На його тлустому обличчі з мішками під очима майнула хитрувата стареча посмішка… — А кому потрібне те, що робите ви, товаришу Мурченко? Не минуло й місяця, як я рецензував ваш звіт. Маю сказати, що… — Чоловік на мить завагався, а тоді мовив рішуче: — Що між тим, як ви розумієте проблему, і тим, що ви робите для її розв’язання, немає відповідності. Складається враження, що маємо справу з двома людьми — один палкий ентузіаст, другий — науковець, неспроможний… У залі настало пожвавлення. — Ні, ну… — знову подав голос Васько, в якому вчувалося обурення. — Не перебивайте, — зупинив його Адамчук. — У нас тут учена рада, а не вечірка, де кожний балакає, коли йому заманеться. Говоріть далі, Максиме Семеновичу. — Та я, власне, тільки хотів сказати, щоб до цього питання підходили творчо. Бо за подібних ситуацій, як знаю з досвіду, завжди знайдуться охочі скористатися попутним струменем, щоб урвати шмат, підім’яти когось під себе, і все це під знаком уболівання за проблему. Промовець спустився з трибуни. Чумакові здалося, що Максим Семенович, перед тим як сісти, підбадьорливо йому всміхнувся. На мить він відчув співчуття до цього чоловіка, який уже багато років сумлінно обробляє наукову ниву, проте так і не зібрав доброго врожаю. Чи, може, та нива була вже визбирана до нього іншими, чи самого старання було замало, а тільки в свої шістдесят п’ять Куля залишився один серед великого поля, на якому було більше каміння, аніж чорнозему. Тим часом до столу головуючого підійшов ще один промовець — невисокий чоловік із чорними вусиками в темно-сірому двобортному костюмі. — Товариство, — почав він звучним голосом, — як слушно сказав товариш Мурченко… — А далі, майже слово в слово, переповів виступ Мурченка, без упину потираючи руки, ніби в залі стояв мороз. Руки в нього були довгі, а кисті широкі з короткими міцними пальцями. Попри елегантний костюм і сніжно-білі манжети, в постаті чоловіка було щось штучне. Скоро Чумак збагнув: промовець когось копіює. Його стереотип, либонь, був родом із Англії, де від постійної холодної вільгості мерзнуть кінцівки.

Чумак не раз слухав виступи цього чоловіка, але тільки зараз збагнув, що той ще ніколи не висловив власної думки, а лише повторював, у кращому випадку трохи розвивав думки тих, хто виступав до нього… Чоловік не любив трибуни, він походжав між переднім рядом і столом головуючого, ледь горблячись, — так, мабуть, горбився житель туманного острова, якого він копіював. Гучний голос і впевнений погляд, трохи спідлоба, вселяли довіру в його слова. Цей чоловік здобув собі ім’я завдяки вмінню висловлюватися незрозуміло і водночас стилістично грамотно. В пригоді йому ставали і блискучі чорні очі, і розвинена міміка, і тембр голосу, якими він володів досконало. Коли всі ці компоненти починали взаємодіяти, співрозмовник слухав його, нічого не тямлячи, немов загіпнотизований. Якщо ж Пойда (таке він мав прізвище) помічав, що той силкується зрозуміти, то вибухав таким каскадом наукових слів і водночас у голосі з’являлася така поблажливість, що слухачеві ставало ніяково за своє невігластво і він поспішав запевнити, що йому все ясно. Особливо Пойда “розорявся” в кабінетах керівників виробничих об’єднань, коли “вибивав” економічний ефект від своїх розробок. Будь-який діалог з його участю скоро перетворювався на його ж таки монолог, який складався з трьох частин: перша — коротка — в ній Пойда змальовував проблему, друга — довга — в ній Пойда аж захлинався від багатства гучних слів, висловів і окликів; вона могла затягтися хоч на цілий день, залежно від того, кого він “обробляв”, третя — коротка — в ній лаконічно й точно викладалися вимоги. — То що ви пропонуєте, — обізвався вчений секретар, коли промовець зробив невелику паузу. — Ну як! — він ніби аж здивувався, що його слова потребують пояснення, і почав “місити” все навпаки. Та головуючий скоро перепинив його: — Ви б не могли конкретніше, товаришу Пойдо? Той ніби аж обурився, безпорадно розвів руками: — Хм… Та все ж ясно, як білий день. Ви ж самі сказали, що питання це не тільки грошей, а й етики… — І знову залунали гучні слова, що лускалися, як мильні бульки. На мить головуючий ніби аж розгубився, а тоді обличчя його стало уважним. Та скоро уважність змінилася мало не злістю. — Так, — обірвав він рішуче. — Все ясно. Спасибі, Григорію Гуровичу. Хто ще має слово? Пойда пішов на місце, досі ще потираючи руки, ніби щойно облагодив вигідне діло. Так само він потирав руки, коли виходив із кабінету генерального директора виробничого об’єднання з актом у кишені про впровадження у виробництво сумнівних наукових розробок. — Товариші! — Адамчук хвилювався; його довгасте обличчя зблідло, від чого на лобі проступили жовті вікові плями. — Закликаю: виступайте тільки з конкретними пропозиціями. Бо інакше товктимемо воду в ступі до ночі. Та охочих виступити більше не знайшлося, і Адамчук сказав: — Ну що ж. Коли ви самі не бажаєте вирішувати питання резерву, то цей клопіт візьме на себе адміністрація. Ми подумаємо над пропозиціями Максима Семеновича і товариша Мурченка. Чумак якийсь час сидів у спорожнілому залі, очікуючи, поки мине пошпигування з лівого боку грудей. Він уже виробив спосіб боротьби з тим болем: слід розслабитись і посидіти так кілька хвилин, ні про що не думаючи. Ця болячка в нього з’явилася після захисту докторської, сім років тому. Спочатку в грудях щось ніби терпло, потім з’явилося слабке поколювання, а тепер уже шпигає. Не завжди й валер’янка допомагає… Відчувши нарешті полегшення, Мирослав Петрович вийшов із залу і попрямував у двір. Дорогою він піймав себе на думці, що його більше турбує зустріч із Заміховським, аніж ситуація, яка склалася в інституті. Марії в лабораторії не застав, двері були зачинені. Чумак уважно оглянув брук і саму лабораторію, але ніде не помітив і найменших слідів, які свідчили б про те, що її колись зрушували з місця. Відчинив двері і зупинився на порозі, вражений, як і першого разу, знайомими вже запахами прілого листя якихось рослин. Він вирішив не давати волі фантазії і дочекатись Заміховського, тим часом знайомлячись із його записами. Перегорнув кілька сторінок і, знайшовши те місце, на якому зупинився, почав читати далі. “Палеозой, кембрійська система, 570 мільйонів років до наших днів. Учителю! У кембрії я опинився надвечір. На обрії плавало лише півсонця, решта занурилася в море. Я ще не бачив такого великого сонця. Мабуть, море тому й червоне, що його пронизує тим палом. Сонце просто на очах занурюється у воду. Не встиг я ще зняти показання приладів про атмосферу та радіацію, як від нього залишилися тільки мусянжеві полиски на хмарах. Місце, де знаходиться лабораторія, знову опинилося високо над рівнем моря, гора тягнеться з південного сходу на північний захід невідомо на скільки кілометрів. Учителю, атмосферні умови вже майже ті самі, що і в нас, в антропогені, тому спробую вийти без скафандра. Теплий літній вечір, тільки сильно смердить сірководнем. У повітрі його менше як один процент, проте сморід неймовірний. Під ногами кам’яниста поверхня, подекуди ніби скляна… Швидко стемніло, внизу світиться море. Я, кинувши за спину рюкзак, попрямував стрімким схилом до берега. Пройшов із чверть кілометра, і тут мою увагу привернуло дивне явище на морі. На горизонті спалахнула блискавка, але не в небі, а в глибині моря. І враз світло від неї перетворилося на криві промені, схожі на крила вітряка, що обертається. Бісів млин на дні моря. Образ цей спав на думку, бо світло хоч і яскраве, але якесь неживе, холодне. “Вітряк” крутило хвилин п’ятнадцять, а потім зайнялося все море — сині хмари світла заклубочилися аж до обрію, стало видно, як удень. Я з подивом помітив, що море почало тікати від берега. За якусь хвилину дно оголилося на кілька кілометрів. Я хоч і стояв високо на горі, але бачив водорості, якихось істот, схожих на корали. Все те “горіло”, ніби його облили спиртом і підпалили. Та раптом на обрії, куди втекло море, з’явилась лавина синього вогню. Вона мчала до берега зі швидкістю літака. В паніці я кинувся назад, але об щось зачепився і впав. Поки зводився на ноги, стіна холодного вогню заввишки як десятиповерховий будинок, покривши щойно голий берег, з ревінням повалилася на схил гори. Світні бризки того страхіття загуготіли за півсотні метрів від мене. Потім вал знову відкотився, запаливши берег і ту частину гори, куди він дістав, примарним холодним сяйвом. Я окинув поглядом місцевість, шукаючи камінь, об який перечепився, але його ніде не було. Його взагалі не існувало на моєму шляху. Я впав від сильного підземного поштовху. Не критимусь, те явище мало не зробило мене німим. Якусь мить я стояв, вагаючись, — страх штовхав нагору, цікавість до води. Тим часом море влилося в свої береги, “вітряк” щез, тільки досі клубочилися над водою голубі хмари світла. Я подався вниз… Як плату за страх, отримав усі зразки флори й фауни. Могутній вал устелив ними підніжжя гори на кількасот метрів від берега. Мов на велетенському предметному склі, ворушилися трилобіти, завбільшки як моя долоня. Ці істоти перебирали п’ятьма парами двогіллястих кінцівок, точнісінько як мокриці. Голова — у вигляді півмісяця з великими фасетковими очима і двома антенами. Доволі тут губок та істот із гіллястим хітиновим скелетом. Останні нагадують курай, проте це тварини, схожі на викопні граптоліти. Та найбільше тут археоциат — найдивовижнішої форми. Прямі й зігнуті рури, порожнисті конуси й корчі, фігури, що нагадують наші гриби-хрящі, розмірами до півтора метра. Часто всі елементи позросталися у дивні абстрактні скульптури. Водяний вал так швиргонув ними, що більшість лежала понівечена і я міг бачити їхню внутрішню порожнину та складну систему зв’язаних каналів. Ці організми мають м’яку зовнішню оболонку і твердий вапняковий скелет. Немало тут молюсків, я вже не кажу про водорості — їх на березі сила-силенна, а впереміш — медузи, черви-мулоїди, дрібні ракоподібні. Коли я підбирав якусь істоту, з неї стікали краплини світла. Щомиті поглядав на море, яке, хоч і вгамувалося, проте викликало в мене непереборне бажання дременути подалі нагору… Спав погано. Ліжник здавався мені тісним і парким. Щойно заплющував очі, як у пам’яті поставав велетенський палаючий вал. Хоч я й розумів, що містичного в тому немає нічого, світіння — реакція примітивних організмів на підземні поштовхи, все ж на душі було моторошно. Склепив очі аж на світанку… Прокинувся від термосіння. “Чи не трясця мене вхопила?” — подумав. Довкола все тремтіло і дзенькало: рулони перфострічки, порожні банки, шолом від скафандра, та й снопи вранішнього проміння в ілюмінаторах теж, здавалося, заломлюються. Я виліз із спального мішка і, тримаючись за стіни, вийшов. Надворі сонячно й тихо, але море внизу як сивий каракуль — усе в білих кучериках хвиль. Вода, здавалося, кипіла, а ген на обрії, де вчора крутило “вітряк”, здіймалася цівка пари. Перегодя в небо зметнувся велетенський водяний стовп. Гору сильно затрясло. Поряд зі стовпом із води почав виринати острівець… Вечеряв бутербродами, обережно тримаючи склянку, щоб не розплескати чаю. Острівець уже нагадував підкову. І ніякого гуркоту, все відбувалося в дивній тиші. Тільки чути було притлумлені підземні удари. Виверження досі ще було підводне. Та ось із затоки в центрі “підкови” вирвався чорний сніп, який, діставши до хмар, розлетівся сатанинським феєрверком із блискавок і фонтанів чорної туші. То суміш пари, газів, кіптяви, лавової пилюки. Просто на очах піднімалося морське дно біля острівця-“підкови”. Треба тікати… І знову — дорога. Щойно спало на думку, що життя моє здебільшого проходило на колесах. Чи то якісь матеріали треба було добувати по геологічних експедиціях, чи то — відрядження на свердловини або шахти. Та в тому водночас був і позитивний момент. Сидячи в автобусі, я мав змогу думати. М’яке крісло міжміського автобуса враз відмітало весь клопіт і настроювало на абстракцію. Які тільки думки не виникали в мене під час тих рейсів! Згодом вони лягли стрункими каскадами в мою концепцію і дали можливість уже серйозно замислитися над пристроєм, з допомогою якого можна було б пересуватися в часі. “Пробним каменем”, на якому я перевіряв логічність і правдивість своїх думок, був один геолог, що йому, на моє глибоке переконання, наш спільний тоді начальник Браїлко, як науковець, і в підметки не годиться. Той чоловік, попри душевну його доброту, ставав дуже прискіпливим, коли мова заходила про якусь наукову ідею. Він ніколи не сказав би “так”, маючи хоч найменшу можливість сказати “ні”. Власне, завдяки отій своїй рисі він, учений, кандидат наук, не мав ні лабораторії, ні навіть помічника і тижнями, а то й місяцями виконував роботу, яку мав би робити технік. Щораз, віддаючи йому рукопис, я з трепетом очікував на його суд. А вирок найчастіше був украй лаконічним — “бека”. Якщо ж він обережно казав: “А знаєш, у цьому щось є…” — я був певен, що робота мені вдалась і потребує лише доробки. А одного разу він сказав таке: “Як тобі відомо, Всесвіт розширюється, відцентрово “розбігаються” галактики і планетні системи, розбухають і планети. Отже, постійно змінюється тяжіння… Щоб твоя ідея “запрацювала”, треба показати зв’язок між простором, часом і гравітацією”. Того разу я вперше не помітив на його обличчі характерної для нього поблажливої посмішки. Та по хвилі він, ніби отямившись, додав: “Гадаю, що від цього, — він поклав долоню на мої записи, — є користь і для тебе особисто. У вільний від роботи час ти не бігаєш за жінками, не тиняєшся в місцях розваг, не деградуєш під час гри в доміно. Хіба це не користь?” Я тоді образився на нього.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка