Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка Розділ І



Сторінка33/35
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.26 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35

Розділ 55
Наступного дня Мегвіча приставили у поліційний суд і справу відразу передали б на розгляд, якби не треба було для підтвердження його особистості викликати старого наглядача, що служив на плавучій в'язниці, звідки Мегвіч колись був утік. Ніхто не сумнівався в його особі, але Компесона, що мав засвідчити це, носило мертвого десь на хвилях, а когось іншого з тюремних урядовців, котрий міг би дати необхідні свідчення, як на ту нагоду, не знайшлося у Лондоні. Я того ж дня, коли ми прибули до Лондона, сходив до містера Джеггерса додому, щоб упевнитись в його підтримці, і він пообіцяв не показувати проти заарештованого. Оце й усе, що можна було для нього зробити, [440] бо, як пояснив він мені, справу вирішать за п'ять хвилин, коли з'явиться свідок, і ніякі сили на землі не спромеж-ні змінити вирок на нашу користь.

Я поділився з містером Джеггерсом своїм наміром приховати від Мегвіча, що його статок втрачено. Містер Джеггерс насварив мене, що я дозволив «грошам прослизнути поміж пальців», і сказав, що треба буде невідкладно подати петицію й спробувати хоча б частину їх урятувати. Проте він не приховував від мене, що хоч конфіскація передбачається далеко не в усіх вироках, у даному випадку вона неминуча. Це я й сам дуже добре розумів. Я не був родичем злочинцеві й не перебував з ним ні в якому офіційно визнаному зв'язку; до свого арешту він не написав ніякого заповіту або дарчого листа на мою користь, а тепер така заява не мала б юридичної сили. У мене не було ніяких прав на його майно, і я зрештою вирішив - і опісля ніколи не відступав від цього рішення,- що не дуритиму себе безнадійними спробами домогтися такого права.

Були явні підстави припускати, що затонулий інформатор розраховував у разі конфіскації одержати винагороду і дістав точні дані про майнове становище Мегвіча. Коли знайшли Компесонове тіло - за багато миль від місця загибелі і так жахливо спотворене, що труп ідентифікували тільки за речами у його кишені,- деякі нотатки в записнику ще вдалося прочитати. Там згадувався, між іншим, один банк з Нового Південного Уельсу, куди Мегвіч поклав певну суму, а також перелічувались кілька земельних ділянок значної вартості. Ці дані містилися також у списку, якого Мегвіч передав містерові Джег-герсу в тюрмі, сподіваючись,що я успадкую все його добро. Неуцтво бідолахи бодай цим разом стало йому в пригоді: він до останнього дня не сумнівався, що як уже Джеггерс узявся за цю справу, спадщина таки дістанеться мені.

Через три дні з'явився свідок з плавучої в'язниці, якого, дожидало обвинувачення, і нескладне слідство добігло кінця. Мегвіч мав постати перед судом на найближчій сесії, тобто через місяць.

Саме в цю тяжку пору мого життя Герберт одного вечора повернувся додому зовсім похнюплений і сказав:

- Мій любий Генделю, боюся, що невдовзі я муситиму розпрощатися з тобою.

Оскільки його компаньйон попередив мене про це, я здивувався менше, ніж Герберт сподівався.

- Якщо я відмовлюсь поїхати до Каїра, ми втратимо [441] чудові можливості, і мені дуже прикро, що доведеться покинути тебе, коли я тобі найбільше потрібен.

- Ти, Герберте, завжди будеш мені потрібен, бо я завжди тебе любитиму, але сьогодні ця потреба не більша, ніж будь-коли.

- Тобі буде так самотньо.

- У мене нема часу цим перейматися,- відказав я.- Ти знаєш, що я в нього весь час, скільки дозволяють, і я був би там цілі дні, якби змога. Та й коли я не з ним, мої думки залишаються там, при ньому.

Жахливе становище, в якому опинився Мегвіч, настільки вражало обох нас, що ми й не могли говорити про нього якось виразніше.

- Дорогий мій,- сказав Герберт,- лише з огляду на нашу розлуку, а вона вже близько, я дозволю собі поцікавитись, чи подумав же ти про своє майбутнє?

- Ні, я взагалі боюся думати про майбутнє.

- Але ж якесь майбутнє у тебе буде, дорогий Ген-делю,- і ти не можеш про це забувати. Коли я тобі друг, то поговорім хоч би й зараз про твої справи.

- Ну нехай,- погодився я.

- У нашій новій філії, Генделю, ми потребуватимем… Бачивши, що він з делікатності не наважується вимовити належне слово, я підказав йому:

- Клерка.

- Атож, клерка. І, як я гадаю, зовсім не виключено, що з часом він (як і один добре тобі знайомий клерк) може піднестися до ролі компаньйона. Так-от, Генделю… коротше, любий мій, приїхав би ти до мене, га?

Щось було напрочуд щире й зворушливе в його голосі, коли він після слів «Так-от, Генделю», які могли б бути вступом до поважної ділової розмови, раптом відкинув цей тон, простяг мені свою дружню руку й заговорив, як підліток.

- Ми з Кларою безліч разів це обговорювали,- мовив далі Герберт,- і моя дорога дівчинка ось навіть сьогодні зі слізьми на очах просила передати тобі, що якщо ти погодишся приїхати до нас, коли ми будемо разом, вона зробить усе можливе, щоб ти почувався в нашому домі якнайкраще, і що друг її чоловіка їй теж друг. Ми б так чудово влаштували все, Генделю!

Я щиро їй подякував, і Гербертові теж, але сказав, що поки що не можу дати певної відповіді на їхню таку великодушну пропозицію. По-перше, голова у мене так заклопотана, що я й неспроможен про це як слід [442] подумати. А по-друге… Атож. По-друге, в уяві у мене зароїлося дещо таке, про що піде мова десь при кінці моєї немудрої розповіді.

- Але якби, Герберте, без шкоди для ваших справ можна було це питання залишити відкритим на деякий час…

- На який завгодно час! - скрикнув Герберт.- На півроку, на рік!

- Ні, на так довго не треба,- заперечив я.- Вистачить на два-три місяці.

Герберт був у захопленні, коли ми закріпили цю домовленість взаємним потиском рук, і зауважив, що тепер йому стане духу сказати мені, коли він від'їжджає: очевидно вже на кінці цього тижня.

- А як же Клара? - спитав я.

- Моя дорога дівчинка не покине батька, поки він живий,- сказав Герберт.- Проте йому вже не довго лишилося. Місіс Вімпл довірчо повідомила мене, що це може статись першого-ліпшого дня.

- Нехай мені проститься,- озвався я,- але це найкраще, що він може зробити.

- Боюся, ти маєш рацію,- погодився Герберт.- І тоді я повернуся по мою дорогу дівчинку, і ми з нею тихенько обвінчаємось у найближчій церкві. Не забудь, любий Герберте, що моя ясочка не має ніяких іменитих предків, зроду не заглядала до родовідної книги перів і не уявляє собі, ким був її дідусь. Чим не щастя для сина моєї матері!

Цього самого тижня в суботу я розпрощався з Гер-бертом - сповненим найсвітліших надій, хоч і зажуреним розлукою зі мною,- коли він сідав на поштову карету, що відвозила його до порту. Я зайшов до сусідньої кав'ярні й надіслав звідти коротенького листа Кларі з повідомленням, що Герберт, від'їжджаючи, прохав запевнити її у своїй безмежній любові, після чого подався до своєї самотньої домівки, якщо можна було так сказати про ту мою оселю, бо ж у мене тепер взагалі ніде на білому світі не було рідної домівки.

На сходах я перестрів Вемміка, що спускався вниз, даремно настукавшись у мої двері. Я ще не бачився з ним віч-на-віч, відколи так трагічно скінчилася наша спроба втечі, і він приходив, щоб як суто приватна особа дещо пояснити мені у зв'язку з цією невдачею.

- До покійного Компееона,- сказав Веммік,- сяк чи так мала стосунок добра половина справ нашої контори, [443] і те, про що я вас інформував, мені стало відомо з розмов декотрих його поплічників, які опинилися в клопоті (хтось із його поплічників постійно у клопоті). Я наче ні на що не звертав уваги, а сам пильно прислухався, доки почув, що він у від'їзді, і тоді я й подумав, що це саме нагода вам ризикнути. Тепер я можу гадати так, що він, хитрюга, яких світ не бачив, дурив і тих, хто служив йому. Сподіваюся, містере Піп, ви не осуджуєте мене? Запевняю вас, я всім серцем хотів стати вам у пригоді.

- Я не менш вашого певний у цьому, Вемміку, і я глибоко вам вдячний за вашу дружбу й сприяння.

- Що ж, спасибі, щире спасибі на доброму слові. Кепська вийшла історія,- сказав Веммік, чухаючи потилицю,- і можете мені повірити, що я вже давно не почував себе так незручно. У мене все не сходить з думки, що пропало знічев'я так багато рухомого майна. Просто жах!

- А у мене, Вемміку, все не сходить з думки бідолашний власник цього майна.

- Та звісно, що там говорити,- погодився Веммік.- Це природна річ, що ви йому співчуваєте, я б і сам не пошкодував п'ять фунтів стерлінгів, щоб витягти його з біди. Але я дивлюсь на справу так: якщо вже покійний Компесон загодя пронюхав про його повернення й доніс на нього, навряд чи вдалося б його урятувати. А от рухоме майно, безперечно, врятувати можна було. У цьому й полягає різниця між майном та його власником, ви розумієте?

Я запросив Вемміка зайти до мене й випити чарку грогу, перше ніж вирушати до Волворту. Він прийняв запросини. Попиваючи цей скромний почастунок, він раптом ні сіло ні впало сказав трохи зніяковілим тоном:

- Як вам це видасться, містере Піп, якщо я у понеділок візьму собі вихідний?

- Що ж, ви, мабуть, уже цілий рік такого собі не дозволяли.

- Точніше скажіть - уже цілий десяток років,- поправив мене Веммік.- Атож. Я збираюся взяти собі вихідний. Навіть більше: я збираюся піти прогулятись. І навіть більше: я хочу й вас попросити прогулятися зі мною.

Я вже почав вибачатись,- мовляв, який з мене тепер товариш для прогулянок,- але Веммік не дав мені висловитись.

- Я знаю, що поглинає ваш час,- сказав він,- [444] і знаю, в якому ви настрої, містере Піп. Але якби ви змогли виявити мені таку послугу, я був би вам вдячний. Прогулянка ця недовга, і до того ж рання. Забере вона у вас часу - разом зі сніданком - десь так від восьмої до дванадцятої. Невже ви не зможете приділити мені цю часину?

Він так багато зробив для мене, відколи ми познайомились, що я не міг відмовити йому в такій малості. Я сказав, що зможу, навіть неодмінно, і він так зрадів моїй згоді, аж я сам врадувався. Ми домовилися, що я завітаю до Замку в понеділок о пів на дев'яту, і на цьому розлучилися.

Точно о домовленій годині у понеділок уранці я подзвонив біля хвіртки Замку. Впустив мене сам Веммік, причому виглядав він ще охайніше, і капелюх на ньому виглядав ще чепурніше, ніж звичайно. На столі вже стояли дві склянки рому з молоком та печиво. Старий, певне, встав разом з першими півнями, бо, глянувши у прочинені двері спаленьки, я помітив, що ліжко його порожнє.

Коли ми, підживившись ромом з молоком та печивом, налаштувались до таємничого моціону, мене непомалу здивувало, що Веммік при виході взяв на плече вудочку.

- Хіба ми збираємось рибу ловити? - поцікавився я.

- Ні,- відказав Веммік,- просто я люблю прогулюватися з вудочкою.

Мені це здалося трохи чудним, однак я нічого не зауважив, і ми вийшли. Рушили ми в напрямку Кембер-вельського лугу, і коли вже підходили туди, Веммік раптом вигукнув:

- Ти ба! Тут і церква є!

В цьому нічого не було дивного, але знов мені довелося здивуватись, коли він заявив, немов осяяний блискучою ідеєю:

- А зайдім-но до неї, чи що?

Веммік залишив вудочку на паперті, і ми зайшли до церкви й розглянулися. Потім він видобув з кишені піджака щось, загорнуте в папір.

- Ти ба! - сказав він.- Тут і пара рукавичок! Ану-но одягнім їх, чи що?

Оскільки рукавички були білі й лайкові, а отвір поштової скриньки розширився до своїх крайніх меж, в мені зародилися сильні підозри. Вони переросли у впевненість, коли я вгледів, що у бічні двері ввійшов Старий, супроводячи якусь леді. [445]

- Ти ба! - сказав Веммік.- Тут і міс Скіффінс! Ану-но зіграймо весілля, чи що?

Ця цнотлива панна була у звичайній своїй одежі, як не лічити того, що зелені лайкові рукавички вона саме цю мить заходилася міняти на білі. Старий теж готувався принести таку саму жертву на вівтар Гіменея (2)(6). Але ця процедура для джентльмена похилого віку виявилась досить обтяжливою, і Веммікові довелося прихилити батька спиною до колони, а самому, зайшовши ззаду, потягти рукавички на себе, тоді як я підтримував Старого за пояс, щоб він виявив належний опір без шкоди для власного життя. Завдяки цьому вигадливому маневрові рукавички одяглись якнайкраще.

Потім показалися псаломник і священик, і нас вишикували належним чином на підході до фатального поруччя. Згідно зі своїм планом робити все мовби ненароком, Веммік, як я почув перед самим початком вінчання, дістав щось з кишені жилета й сказав:

- Ти ба! Тут і обручка!

Я виступав у ролі боярина або дружки нареченого, а маленька кульгава церковна служничка в якомусь наче дитячому капелюшку вдавала щиру приятельку міс Скіффінс. Відповідальний обов'язок весільного батька ліг на Старого, котрий у ході виконання цієї ролі несамохіть поставив священика у дуже незручне становище. Трапилось це так. Коли священик прорік: «Хто віддає сю дівицю в жони сьому чоловікові?», старий джентльмен, ані гадки не маючи, на якому етапі перебуває шлюбна процедура, стояв собі й умиротворено споглядав десять заповідей на стіні. Священикові довелось удруге проректи: «Хто віддає сю дівицю в жони сьому чоловікові?» А що Старий і далі перебував у доброчестивому невіданні, наречений прокричав йому гучним по-домашньому голосом: «Ну, Старий мій, ти ж знаєш - хто віддає?» На що той, перше ніж заявити, що це він віддає, жваво озвався: «Гаразд, Джоне, гаразд, хлопче!» Після цих слів священик витримав таку лиховісну паузу, аж я вже засумнівався, чи взагалі нам пощастить цього дня завершити весілля.

Проте таки пронесло, і, коли ми виходили з церкви, Веммік підняв покришку з купелю, вкинув туди свої білі рукавички й поклав покришку на місце. Місіс Веммік, більш завбачлива щодо майбутнього, свої білі рукавички сховала в кишеню, перше ніж знов одягти зелені.

(26) Гіменей - бог шлюбу у грецькій та римській міфології. [446]

- А тепер, містере Піп,- сказав Веммік, урочисто завдаючи вудочку собі на плече при виході з церкви,- дозвольте вас спитати: чи хто ж би подумав, що ми оце тільки-но з весілля?

Сніданок було замовлено в симпатичненькому ресторанчику за якусь милю від лугу; був тут і більярд на той випадок, якби ми забажали розвіятись після поважної церемонії. Я з приємністю завважив, що тепер місіс Веммік уже не змотувала назад Веммікову руку, коли та обвивала її стан, а примостилась на стільці з високою спинкою, наче віолончель у футлярі, і сприймала прояви ніжності, як цей мелодійний інструмент сприймав би доторк смичка.

Сніданок був пречудовий, і щоразу, коли хтось відмовлявся від якоїсь страви, Веммік приказував: «За все заплачено наперед, тож-бо споживайте, не соромтесь!» Я випив за здоров'я молодят, за здоров'я Старого, за добробут Замку, а на прощання поцілував молоду - коротше, всіляко силкувався підтримати добрий настрій у компанії.

Веммік провів мене до порога, і я ще раз потис йому руку й побажав щастя.

- Дякую вам,- відказав він, потираючи руки.- А курей розводити вона така майстриня, що й не уявляєте. Ось покуштуєте при нагоді яєчок - самі скажете.- І коли я вже відходив, гукнув мене і додав тихенько: - Ясна річ, містере Піп, що все це чисто волвортські міркування.

- Я розумію. На Літл-Брітен їх не треба згадувати,- сказав я.

Веммік кивнув.

- Після того, як ви там були промовились, краще містерові Джеггерсу й зовсім про них не знати. А то він ще подумає, що у мене мозок розквасився абощо.



Розділ 56
Протягом усього місяця - аж до настання судової сесії - він тяжко хворів. У нього було зламано два ребра, вони зачепили одну легеню, і дихалось йому з кожним днем усе важче й болючіше. Через це він говорив ледве чутно, а більше взагалі мовчав. Але слухав [447] мене він дуже охоче, і тепер перший мій обов'язок був говорити й читати йому те, що, як я вважав, було най-потрібніше в його нинішньому становищі.

Як тяжко хворого, його за день-два перемістили із загальної камери до тюремного шпиталю. Це дало мені змогу досить часто бувати у нього. А в кайдани його не закували, тільки зглянувшись на хворобу, бо ж вважалося, що він, як невиправний злочинець, будь-що спробує втекти.

Бачив я його кожен день, але щоразу недовго, і зміна в його фізичному стані за решту доби встигала відбитись у нього на обличчі. І я не пригадую, щоб хоч одна з тих змін була на краще: відколи двері в'›язниці замкнулися за ним, він щодалі більш худнув і поволі ставав усе слабший та кволіший.

Його покора чи то збайдужіння свідчили про смертельну виснаженість. У мене часом складалося враження - з його тону або з окремих пошепки сказаних слів,- що він розмірковує над питанням, чи не вийшла б із нього краща людина за кращих обставин. Проте він ніколи не натякав, що винні зовнішні причини, і не пробував перетлумачити своє минуле у вигідному для себе світлі.

Двічі-тричі при мені дехто зі шпитальної обслуги згадував про його репутацію відчайдушного урвиголови. На устах у нього тоді з'являлася посмішка, і він з довірою обертав погляд до мене - мовляв, я, нехай ще тільки малою дитиною, бачив і щось добре в ньому. Що ж до всього іншого, то він був саме смирення й каяття і ніколи ні на що не нарікав.

Коли сесія розпочалась, містер Джеггерс подав клопотання відкласти його справу до наступної сесії. Це робилось явно в надії, що він до того часу не дотягне, але клопотання відхилили. Мегвічева справа розглядалася в числі перших, і на суді йому дозволили сидіти на стільці. Ніхто не забороняв мені стати біля самої загородки для підсудних і тримати його простягнену крізь ґратки руку.

Суд був дуже короткий, бо все було ясніше ясного. Те, що можна було сказати в обороні Мегвіча, сказали - як він на засланні завдяки власній працьовитості цілком законним шляхом розжився на статок. Але ніщо не могло заперечити того факту, що він повернувся й був ось тут перед очима судді та присяжних. Оскільки [448] саме за це його й судили, неможливо було не визнати його винним.

У той час існував звичай (як я сам спізнав на тій жахливій судовій сесії) останній день приділяти на оголошення вироків, причому смертні вироки задля більшого ефекту зачитувалися при самому кінці. Якби ця картина не збереглась незмивно у моїй пам'яті, то зараз, пишучи ці рядки, я б нізащо не повірив, що суддя за одним махом оголосив смертні присуди тридцяти двом чоловікам та жінкам. І найпершим серед цих тридцяти двох був він - йому й тут дозволили сидіти, бо, маючи страшну задишку, він би стоячи не витримав.

Сцена суду постає переді мною в усіх її промовистих деталях - аж до крапель квітневого дощу, що поблискували в промінні квітневого сонця на вікнах судової зали. У загородці, біля якої я знову стояв, тримаючи його руку, зібрано тридцять двоє чоловіків та жінок - хто тримав себе зухвало, хто був вражений жахом, хто ридав і плакав, хто затуляв обличчя руками, хто понуро розглядався. Декотрі жінки зняли були крик, але їх уже вкоськали, і залягла тиша. Шерифи з масивними кайданами та бутоньєрками, інші судейські кузьки та страховидла, оповісники, придверники, широка галерея, вщерть наповнена публікою - ніби глядачами в театрі,- всі витріщились на тридцятьох двох приречених і суддю навпроти їх. І ось суддя звертається до підсудних зі словом. Серед цих бідолашних є один, кого він мусить спеціально вирізнити, як порушника закону мало не з самих пелюшок: після неодноразового ув'язнення та інших покарань його засудили на певний термін каторжних робіт; коли він здійснив зухвалу втечу звідти, пов'язану з насильством, його засудили на каторгу й довічне вигнання. Опинившись далеко від місця своїх злочинств, нещасний, здавалося, усвідомив власні провини і на якийсь час зажив мирним та чесним життям. Але у фатальну хвилину знов піддавшись нахилам і пристрастям, через попуст яким його особа так довго була плямою на нашому суспільстві, він покинув гавань супокою і каяття і повернувся до країни, доступ куди йому було заборонено законом. Невдовзі викритий тут, він, одначе, спромагався певний час уникати правосуддя, а схоплений нарешті при спробі втекти, вчинив опір, та ще й - йому краще це знати, умисно чи в засліпленні власним зухвальством,- завинив у смерті того, хто його викрив і знав усе його минуле. Оскільки повернення до країни, [449] де йому заборонено перебувати, карається смертю, а він поза тим ще й обтяжив свій злочин, йому слід при-: готуватися до смерті.

Сонце яскраво світило у великі вікна суду крізь лискучі краплі дощу на шибках, і широка смуга світла простяглася від тих тридцятьох двох до судді, зв'язуючи їх воєдино і, можливо, нагадуючи декому з присутніх, що й ті, кого судять, і той, хто судить, постануть як рівні перед іншим, вічним судією, котрий усе відає і не може помилитися. Підвівшись на мить, так що обрис його обличчя чітко проступив у цій смузі світла, засуджений промовив: «Мілорде, я дістав уже свій смертний присуд від всемогутнього, але я й ваш приймаю»,- і сів знову. Після цього закликали до тиші, і суддя договорив те, що стосувалося решти підсудних. Потім зачитали текст самих вироків, і частину засуджених вивели попідруки, дехто, виходячи, вдавав байдужого, декотрі кивали у бік галерії, двоє-трое тисли руки одні одним, ще інші жували духмяну траву, якою притрушувано підлогу в залі. Він вийшов останній, бо без сторонньої допомоги ледве чи й міг переставляти ноги. І весь час його рука була в моїй руці - поки інших випроваджували і поки глядачі підводились (оправляючи на собі одіж, як у церкві після відправи чи там де) та показували пальцями на котрогось із в'язнів, а найчастіше на нього й на мене. Я всією душею сподівався, що він не доживе до того дня, коли підпишуть указ про виконання вироку, і благав про це долю, але, все-таки побоюючись, щоб він не протягнув надто довго, того ж вечора засів писати петицію міністрові внутрішніх справ, в якій виклав те, що знав про нього, і наголосив, що він повернувся до Англії виключно заради мене. Писав я це збуджено і пристрасно, а скінчивши й відіславши її, взявся складати клопотання на інших офіційних осіб, які здавались мені більше схильними до милосердя, а одне навіть надіслав на монарше ім'я. Протягом кількох днів та ночей після оголошення йому вироку я тільки й знав, що писати ці петиції, і засинав хіба що сидячи на стільці. Та й повідсилавши їх усі, я не міг перебувати далеко від тих місць, куди вони адресувались: коли я був поблизу, мої зусилля здавались мені не такими розпачливими й хоча б трохи обнадіювали. У цьому нерозсудливому хвилюванні й душевній тривозі я цілі вечори блукав повз ті відомства й приватні будинки, де лежали мої петиції. Ще й досі холодного й курного весняного [450] вечора понурі вулиці західної частини Лондона з їхніми рядами щільно позамиканих особняків та довгими низками ліхтарів щоразу навіюють мені сумовиті роздуми.

Щоденні наші побачення тепер ще більше скоротили, і наглядати за ним стали пильніше. Помітивши на собі чи то уявивши підозрілі погляди, нібито я збираюсь пронести йому отруту, я попросив обшукувати мене, перше ніж допускати до його койки, і сказав невідступно при сутньому при цьому наглядачеві, що я можу дати будь-які запевнення у чесності моїх намірів. Але в цілому ні він, ні я не відчували надмірної суворості. Службові особи діяли в межах чинних приписів, і не більше. Наглядач щоразу повідомляв мене, що йому гіршає, і це саме підтверджували інші недужі арештанти з палати, а також шпитальна обслуга з арештантів (лихочинці, але, дякувати богу, не позбавлені почуття доброти!).

З бігом днів він дедалі частіше лежав пластом, втупившись порожнім поглядом у білу стелю, і тільки на мить лице його оживало від якогось мого слова, після чого знов ставало знечуленим. Часом він майже - або й зовсім - не міг говорити; тоді він відповідав мені легким потиском руки, і я навчився добре орієнтуватись, що він має на увазі.

На десятий день я помітив у ньому більшу зміну, ніж звичайно. Очі його, звернені до дверей, засвітилися при моїй появі.

- Я вже боявся, що ти спізнишся, мій хлопче,- озвався він, коли я сів біля його койки.- Хоч і знав, що цього не може бути.

- Зараз тільки почалась година побачень,- відповів я.- Я ще чекав при воротях.

- Ти щоразу чекаєш при воротях, правда, мій хлопче?

- Так. Я ні хвилинки не хочу втратити.

- Дякую тобі, мій хлопче, дякую. Хай тебе бог благословить! Ти ніколи не відступався від мене, мій хлопче.

Я мовчки потис йому руку, бо ж не міг забути, як один час ладен був від нього відступитись.

- А найдорожче,- сказав він,- що коли наді мною зависла чорна хмара, ти став для мене добріший, ніж тоді, як світило сонце. Оце найдорожче.

Він лежав горілиць і дихав на превелику силу. Хоч як він напружувався, хоч як він любив мене, лице його час від часу гасло і безживний погляд, втуплений у стелю» туманів. [452]

- Вам дуже боляче сьогодні?

- Я зовсім не нарікаю, мій хлопче.

- Ви ніколи не нарікаєте.

Після цього він уже нічого не сказав. Він тільки всміхнувся й ледь ворухнув пальцями; я здогадався, що він хоче покласти собі на груди мою долоню. Тоді я так і зробив, а він знов усміхнувся й поклав поверх моєї свої згорнені руки.

Тим часом хвилини побачення збігли, але, оглянувшись, я побачив поруч начальника тюрми, що прошепотів мені: «Можете ще побути». Я щиро йому подякував і спитав:

- Можна мені дещо йому сказати, якщо він почує? Начальник тюрми відступив убік і кивнув наглядачеві

теж одійти. Хоч ці їхні рухи були зовсім безгучні, його втуплений у стелю стуманілий погляд ожив і з ніжністю обернувся до мене.

- Дорогий Мегвічу, тепер нарешті я можу це сказати вам. Ви розумієте мене?

Його пальці ледь відчутно стисли мені руку.

- Колись у вас була дитина, яку ви любили і втратили.

Пальці стисли мою руку відчутніше.

- Вона залишилася жива й знайшла впливових друзів. Вона й тепер жива. Вона справжня леді й велика красуня. І я кохаю її!

Останнім слабким зусиллям, яке б і не здійснилося без моєї допомоги, він підніс мою долоню собі до уст. Потім знову лагідно опустив її на груди й прикрив своїми долонями. В очах його, втуплених у стелю, постав той самий порожній погляд і за мить згас, а голова тихо схилилась на груди.

Згадавши тоді, що ми з ним разом читали, я подумав про тих двох молільників у храмі і зрозумів, які будуть найкращі слова перед його смертним ложем: «Господи, будь милостивий до нього, грішника!»


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка