Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка Розділ І



Сторінка26/35
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.26 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   35

Розділ 43
Чи варто задумуватись над тим, якою мірою мою неприязнь до Провіса спричинила Естелла? Чи ж варто затримуватись у дорозі, щоб порівняти, в якому стані я був тоді, коли силкувався змити з себе тюремний бруд, готуючись зустріти її на поштовій станції, і в якому стані я був тепер, коли вражено думав про прірву, що відділяє гордовиту й вродливу Естеллу від переховуваного [349] у мене засланця? Дорога через це не вирівняється, і кінець її не стане радіснішим, і ані йому від цього не полегшає, ані моя провина не зменшиться.

Провісова розповідь розбурхала нові страхи у моїй душі, чи то пак вони вже були в мені, тільки тепер набрали чіткішої форми. Якщо Компесон живий і довідається про повернення Провіса, то можна й не сумніватися, до чого це призведе. Ніхто краще за мене не знав, що Компесон смертельно його боїться, а маючи таку вдачу, як її змалював Провіс, він уже не промине нагоди остаточно спекатися свого лютого ворога і неодмінно донесе на нього.

Про Естеллу я не прохопився Провісові й півсловом, та й надалі не збирався цього робити. Але Гербертові я сказав, що, перше ніж їхати за кордон, мені треба побачитися з Естеллою та міс Гевішем. Це було того самого вечора, коли ми почули Провісову історію і залишилися пізніше вдвох. На другий же день я поїхав до Річмонда.

В домі місіс Брендлі до мене вийшла Естеллина покоївка і повідомила, що її господиня виїхала у провінцію. Куди саме? У Сатіс-Гаус, як звичайно. Зовсім не як звичайно, заперечив я, бо раЙаіш вона ніколи туди не їздила без мене. А коли вона повернеться? Деяке зволікання з відповіддю ще більше насторожило мене; зрештою, я почув, що, на думку покоївки, якщо вона й повернеться, то ненадовго. З цих слів мені тільки одне стало ясно: що ясної відповіді я й не діждуся, і додому я їхав зовсім розгублений.

У черговій нараді з Гербертом, після того як Провіс пішов на ніч до себе (я завжди проводив його і завжди пильно розглядався на всі боки), ми дійшли висновку, що до мого повернення від міс Гевішем на поїздку за кордон не слід і натякати. Тим часом Герберт і я мали кожен поодинці обдумати, який краще обрати привід: чи при- ^ кинутись, наче ми злякалися, що хтось за ним стежить, чи мені висловити бажання поїхати у подорож, оскільки я ще ніколи не бував за межами Англії. Ми обидва були певні, що Провіс пристане на будь-яку мою пропозицію. Не менше ми розуміли й те, що неможливо надовго залишати його в такій небезпеці.

Наступного дня у мене вистачило совісті збрехати, що я обіцяв відвідати Джо,- хоча про яку вже тут совість говорити, коли я міг спекулювати Джо або його ім'ям! Провіса я попередив, щоб дуже стерігся цей час, а Герберта [350] попросив пильнувати за ним так само, як я пильнував. Мене не буде тільки одну ніч, а повернувшись, я спробую заспокоїти його невтоленну жагу й візьму на себе роль марнотратного джентльмена. І в цю хвилину у мене - а як потім з'ясувалось, і у Герберта - промайнула думка, що, скориставшись цим, мабуть, найлегше буде вивезти його з Англії,- мовляв, щось там треба придбати абощо.

Забезпечивши собі таким чином можливість з'їздити до міс Гевішем, я вирушив раннім диліжансом ще затемна і був уже далеко від Лондона, коли зайнялося на день - боязкий, плаксивий і тремтливий, мов той жебрак, повитий клаптями хмар і руб'ям туману. Коли ми крізь мжичку під'їхали до «Синього Кабана», назустріч кареті з воріт вийшов із зубочисткою в руці - хто б подумав! - сам Бентлі Драмл!

І як він вдав, що мене не бачить, так і я вдав, що його не бачу. Вдавання це було дуже невправне з обох боків, тим паче, що ми обидва ввійшли до закусочної, де він тільки-но скінчив сніданок, а я собі щойно замовив. Бачити його в цьому місті - то було мені як ніж у серце, бо я дуже добре знав, навіщо еін сюди приїхав.

Сівши за свій столик, я прикинувся, ніби читаю стару газету - багату не стільки місцевими новинами, скільки сторонніми матеріями у вигляді кави, розсолу, рибного соусу, м'ясної підливи, вина й розтопленого масла, якими вона була густо поцяткована, немов слабувала на особливий різновид кору,- а він став перед вогнем. Через деякий час я відчув, що це його стояння страшенно ображає мене, і схопився на ноги, вирішивши усунути таку несправедливість. Я підійшов до каміна з наміром розворушити вугілля і, щоб дістати коцюбу, мусив простягти руку позад ноги містера Драмла, все так само вдаючи, наче не впізнаю його.

- Ви навіть не вітаєтесь? - сказав він.

- А, це ви? - озвавсь я.- Як ся маєте? А я думаю собі - хто там загородив вогонь.

Сказавши ці слова, я енергійно заорудував коцюбою, а потім випростався й собі теж улаштувався спиною до вогню - біч-о-біч з містером Драмлом.

- Ви зараз приїхали? - спитав він, легенько відсторонюючи мене плечем.

- Так,- відповів я, легенько відсторонюючи його своїм плечем. [351]

- Поганюча місцевість,- сказав Драмл.- Здається, це ваші краї?

- Атож,- погодився я.- Кажуть, тут дуже схоже на ваш Шропшір.

- Анітрохи не схоже,- заперечив Драмл.

Цю мить містер Драмл подививсь на свої чоботи, а я. 1 на свої, після чого він подививсь на мої, а я - на його,

- І довго вже ви тут? - спитав я, вирішивши не поступатись ані цяткою передкамінного терену.

- Досить довго, щоб мені набридло,- відповів Драмл, вдаючи, наче позіхає, і дотримуючись такої ж, як і я, непоступливості.

- І довго ще пробудете?

- Хтозна,- відповів містер Драмл.- А ви?

- Та й я хтозна,- була моя відповідь.

Кров у мені так нуртувала, що я відчув: якщо плече містера Драмла спробує посунути мене ще хоч на волосинку вбік, я вижбурну його у вікно; і водночас я відчув, що як я спробую його посунути, містер Драмл вижбурне мене в передпокій. Він почав насвистувати. Я теж.

- Тут навколо, я чув, великі болота? - спитав Драмл.

- Так,- відповів я.- І що з того?

Містер Драмл подивився на мене, потім на мої чоботи, тоді сказав: «О!» - і засміявся.

- Вам весело, містере Драмл?

- Ні,- сказав він,- не дуже. Я ось хочу трохи про-їхатись верхи. Роздивитися задля розваги ці самі болота. Тут, кажуть, трапляються глухі села, а також цікаві шиночки, кузні всілякі - отаке. Гей, офіціанте!

- Слухаю, сер.

- Коня мені приготували?

- Уже подали до дверей, сер.

- Послухайте, як вас там? Молода леді сьогодні не поїде на прогулянку, погода не підходить.

- Розумію, сер.

- І я не обідатиму тут, бо мене запрошено до молодої леді.

- Розумію, сер.

Погляд Драмлів зустрівся з моїм, і так мене допік вираз нахабної погорди на його тупацькому щєлепастому обличчі, що я ладен був загребти його (як розбійник із казки стару бабцю) й запхати у самий вогонь.

Одна річ була обом нам ясна: поки хтось не виручить, жоден з нас не відступиться від каміна. Ми стояли плече в плече й нога в ногу, випроставши груди, руки заклавши за спину, мов прикипілі до підлоги. За вікном виднів Драмлів кінь під мжичкою, мій сніданок подали на стіл, а після Драмла вже прибрали зі столу, офіціант порухом запросив мене до сніданку, я кивнув у відповідь, але ми обидва не рухнулися з місця.

- Ви бували відтоді в Гаю? - спитав Драмл.

- Ні,- відповів я,- з мене вже досить Зябликів після останнього разу.

- Це тоді, коли ми з вами розійшлися думкою?

- Так,- коротко відповів я.

- Е, ви ще надто легко відбулися,- зіронізував Драмл.- Ви не повинні так легко втрачати самовладання.

- Але не вам про це судити, містере Драмл,- сказав я.- Коли я втрачаю самовладання (хоч я не кажу, що саме так було зі мною того разу), то не кидаюся склянками.

- А я кидаюся,- заявив Драмл.

Глянувши на нього ще раз-другий - щодалі лютіше - я сказав:

- Містере Драмл, я не шукав цієї розмови, і я не думаю, що вона привітна.

- Авжеж ні,- зневажливо промовив він через плече,- хоч я про неї взагалі не думаю.

- Тому,- повів я далі,- я дозволю собі запропонувати, щоб наше з вами знайомство на цьому припинилося.

- Я теж так вважаю,- сказав Драмл.- Я б і сам це запропонував чи, швидше, зробив би без усяких пропозицій. Але ви не втрачайте самовладання. Хіба ви й без того мало втратили?

- На що ви натякаєте, сер?

- Офіціанте! - гукнув Драмл замість відповіді. Офіціант з'явився.

- Послухайте, як вас там. Ви запам'ятали, що молода леді сьогодні на прогулянку не їде і що на обід мене запрошено до молодої леді?

- Все запам'ятав, сер.

Коли офіціант помацав долонею мій уже напівохоло-лий чайник і, благально глянувши на мене, вийшов, Драмл обережно, щоб не ворухнути тим плечем, яке впиралося в мене, і не зрушити з місця, дістав з кишені сигару й надкусив її кінчик. Задихаючись від обурення, я відчував, що ще слово, і виплине ім'я Естелли, а почути його з уст цього негідника мені було несила, отож я незмигно втупився у протилежний бік, наче більш нікого й не було в кімнаті, і присилував себе мовчати. [353]

Хто й зна, як довго ще ми змогли б витримати в таких чудних позах, аж це до закусочної - чи не з намови офіціанта - навернулося троє здорованів-фермерів, на ходу розстібаючи куртки й потираючи руки; вони з таким запалом ринули до каміна, що ми хоч-не-хоч мусили відступитися.

Через вікно я бачив, як Драмл рвучким жестом схопив коня за гриву й важко видерся в сідло, аж кінь під ним оступився вбік і назад. Я вже думав, що його нема, коли це він знов показався на видноті й гукнув, щоб дали вогню припалити сигару, яка була у нього в роті. Звідкілясь - я так і не зрозумів, чи з подвір'я, з вулиці, чи ще звідки - з'явилася постать у сіруватій одежі, і коли Драмл перехилився до неї з сідла, припалюючи сигару, і, засміявшись, кивнув головою в бік закусочної, сутулі плечі і розчухрані кучми цього чоловіка, що стояв спиною, нагадали мені Орліка.

В ту пору я був настільки не в собі, що мене й не цікавило, він то чи ні, та й снідати вже перехотілось, отож я тільки змив дорожній пил з рук та обличчя і пішов до знайомого старого будинку, до якого мені краще було б узагалі не підступати і ніколи його й не бачити.



Розділ 44
У кімнаті, де стояв туалетний столик і горіли воскові свічки у стінних канделябрах, я застав міс Гевішем і Естеллу; перша сиділа на канапці біля вогню, друга на подушці біля її ніг. Естелла плела, а міс Гевішем дивилась на неї. Вони обидві підвели голови, і обидві побачили в мені зміну. Я це зауважив по тому, як вони переглянулися.

- Яким вітром тебе сюди занесло, Піпе? - сказала міс Гевішем.

Хоч дивилась вона на мене твердо, я помітив у її очах деяку збентеженість. З руху пальців Естелли, яка на хвильку піднесла на мене погляд, а тоді знов перевела його на свою роботу, мені видалось, наче вона здогадалася, що я вже знаю, хто мій доброчинець.

- Вчора, міс Гевішем, я їздив до Річмонда,- сказав я,- маючи намір поговорити з Естеллою, і коли дізнався, що її якимсь вітром занесло сюди, вирішив і собі приїхати.

Міс Гевішем уже втрете чи й учетверте давала мені [354] знак сісти, і я сів на крісло біля туалетного столика, де звичайно сиділа вона сама. Серед усієї навколишньої руїни в той день то було немов найвідповідніше для мене місце.

- Що я маю сказати Естеллі, міс Гевішем, я скажу у вашій присутності зараз… За хвилину. Це не здивує вас і не образить. Я нещасний так, як ви тільки могли бажати.

Міс Гевішем дивилась на мене так само твердо. Рух Естеллиних пальців за роботою свідчив, що вона прислухається, хоч погляду не підводить.

- Я виявив, хто мій заступник. Це не втішне відкриття, і воно не додасть мені нічого - ні честі, ні становища, ні багатства. З певних причин я не можу говорити на цю тему детальніше. Це не моя таємниця, а чиясь інша.

Оскільки я змовк, дивлячись на Естеллу й розмірковуючи, як далі говорити, озвалася міс Гевішем:

- Отже, це не твоя таємниця, а чиясь інша. І що з цього?

- Коли ви, міс Гевішем, уперше звеліли мені прийти сюди, коли я ще жив он у тому селі, звідки мені краще було б не виїздити,- тут я, мабуть, опинився чисто випадково, як і будь-який інший хлопчик міг би опинитись, у ролі служки, щоб задовольнити вашу потребу чи примху й отримати за це скількись там грошей, так?

- Справді, Піпе,- відповіла міс Гевішем, спокійно киваючи головою,- так і було.

- І містер Джеггерс…

- Містер Джеггерс,- рішуче підхопила мою думку міс Гевішем,- не має до цього ніякого відношення й навіть не знав про це. Те, що він був моєю довіреною особою і водночас довіреною особою твого заступника - просто збіг. І в цьому нічого дивного, адже він має стількох клієнтів. Але так чи інакше, а ніхто цього спеціально не придумував.

При погляді на її виснажене обиччя кожен переконався б, що все це вона говорила відверто, не намагаючись щось приховати.

- Але коли я піддався самообманові й так довго залишався під йего владою, ви по суті ж сприяли цьому? - спитав я.

- Це так, я й не пробувала розкрити тобі очі,- визнала вона, знову твердо кивнувши мені головою.

- І це було по-людському? [355]

- А хто я така,- скрикнула міс Гевішем, спаленівши гнівом і так грюкнувши костуром об підлогу, що аж Естелла підвела на неї здивований погляд,- хто я, на бога, така, щоб виявляти до когось людське ставлення?

Те моє запитання вихопилось у мене якось несамохіть, проти моєї волі. Я так і сказав їй, коли вона похнюпилась і змовкла після свого раптового спалаху.

- Ну добре, добре,- мовила вона.- А ще що?

- За мою службу тут мені було щедро заплачено,- сказав я, щоб замирити її,- і я став підмайстром коваля, а розпитував я вас, маючи на думці з'ясувати дещо для себе особисто. Те, що я далі скажу, виходить з інших - сподіваюся, більш благородних - міркувань. Умисно не розвіюючи мого самообману, ви, міс Гевішем, мали на меті покарати… провчити…- може, ви самі підкажете, яким словом це назвати, щоб вам не було образливо,- своїх корисливих родичів, так?

- Справді так. Вони ж самі напросилися. І ти також. Невже я, стільки переживши в житті, мала б ще умовляти їх і тебе, щоб не забивали собі голови ілюзіями?! Ви самі понаставляли собі пастки. Я вас туди не заманювала.

Почекавши, поки вона знову заспокоїться - бо ці її слова теж перейшли у збуджений крик,- я повів далі.

- У Лондоні я мав змогу близько спілкуватися з деким із ваших родичів, міс Гевішем. Я знаю, що вони цілком щиро поділяли мої ілюзії. І я вчинив би ницо й підло, якби не сказав вам - незалежно від того, сподобається це вам чи ні, повірите ви мені чи ні,- що ви глибоко помиляєтесь щодо містера Метью Покета та його сина Герберта, коли не хочете бачити, які це шляхетні, чесні, прямі люди, нездатні ні на які інтриги чи підступи.

- Вони твої друзі,- зауважила міс Гевішем.

- Вони стали моїми друзями тоді,- заперечив я,- коли вважали, що я запосів їхнє місце, і коли Сара Покет, міс Джорджіана й місіс Камілла, оскільки я знаю, дивились на мене, як на конкурента.

Таке протиставлення, як я з приємністю відзначив, піднесло їх двох в очах міс Гевішем. Вона з хвильку уважно дивилась на мене, а тоді тихо спитала:

- Чого ж ти хочеш для них?

- Тільки одного,- відповів я,- щоб ви не ставили їх на один рівень з рештою рідні. Вони, може, і тієї самої крові, але вдачею відмінні.

Не зводячи з мене уважного погляду, міс Гевішем повторила: [356]

- Чого ж ти хочеш для них?

- Ось бачите - навіть якби я й намагався,- сказав я, відчуваючи, як червонію,- то не зумів би приховати, що таки хочу дещо у вас попросити. Міс Гевішем, якби ви змогли певною сумою грошей допомогти моєму другові Герберту міцніше стати на ноги - але щоб без його відома! - то я міг би підказати вам, як саме це зробите.

- А чому неодмінно без його відома? - спитала вона, склавши руки на костурі й пильніше вдивляючись у мене.

- Тому,- відповів я,- що я ще понад два роки тому почав це діло без його відома і не хочу, щоб воно викрилося. Чому я не спроможен сам цього докінчити - я не можу пояснити. Це частка тієї таємниці, що зв'язана з іншою особою.

Міс Гевішем звільна перевела погляд із мене на вогонь. Тривало це, як здавалось у цілковитій тиші й при млявому світлі свічок, дуже довго, але коли кілька жарин шур-хітливо розсипалось, вона, стрепенувшись, знову подивилася на мене - спершу невидющим, а тоді вже свідомішим поглядом. Естелла весь цей час не припиняла роботи. Зосередившись нарешті увагою на мені, міс Гевішем озвалась так, наче наша розмова й не уривалася:

- А ще що?

- Естелло,- сказав я, обертаючись в її бік і силкуючись стримати тремтіння в голосі,- ви знаєте, що я вас кохаю. Ви знаєте, що я кохаю вас давно й самовіддано.

Почувши, що до неї звертаються, Естелла підвела голову, хоч пальці її й далі працювали, і незрушно подивилась на моє обличчя. Міс Гевішем перебігла поглядом з мене на неї і назад на мене.

- Я мав би це сказати раніше, якби не мої тривалі ілюзії. Через них у мене постала надія, що в планах міс Гевішем ми призначені одне для одного. Поки я вважав, що ви, так би мовити, не вільні у своєму виборі, я мовчав. Але тепер я мушу це сказати.

Сидячи все так само незрушно й не відриваючи пальців від роботи, Естелла похитала головою.

- Я знаю,- сказав я у відповідь на цей порух,- я знаю. Я й не сподівався коли-небудь назвати вас моєю, Естелло. Не знаю, що станеться зі мною вже в найближчому часі, яким бідним я зроблюсь і куди подінуся. Але я все одно вас кохаю. Кохаю вас відтоді, як уперше побачив у цьому домі.

Все так само незрушно дивлячись на мене й не перестаючи плести, вона знову похитала головою. [357]

- Якщо міс Гевішем свідомо скористалася вразливістю бідного хлопчика й усі ці довгі роки мучила мене марними надіями та незбутніми мріями, то це було з її боку жорстоко, неймовірно жорстоко. Але, мабуть, це вона несвідомо. Мабуть, власні страждання настільки її засліпили, що вона й не подумала про мої страждання, Естелло.

Я бачив, як міс Гевішем приклала руку до серця й так і тримала її, дивлячись по черзі то на Естеллу, то на мене.

- Здається,- спокійно мовила Естелла,- існують такі речі, як емоції… химери… не знаю, як їх назвати… що до мене не доходять. Коли ви кажете, що кохаєте мене, я розумію слова, які ви вживаєте, але не більше. Ви нічого не пробуджуєте у мене в грудях, нічого не зворушуєте. Мені байдуже, хоч би що ви казали. Я пробувала остерегти вас щодо цього, хіба ж ні?

- Так, пробували,- невтішно погодився я.

- Так. Але ви не хотіли остерегтися, ви думали, що це я аби лиш говорити. Хіба ж ви не думали цього?

- Я думав і сподівався, що це ви просто говорите. Ви, Естелло, така молода, така недосвідчена і така прегарна! Та це ж суперечить природі!

- Але моїй дрироді це не суперечить,- відказала вона. І додала, наголошуючи на кожному слові: - Це не суперечить тій природі, яку мені прищеплено. І коли я говорю це вам, то тим самим вирізняю вас з-посеред усіх інших людей. Більшого від мене й не чекайте.

- Хіба це не правда,- сказав я,- що Бентлі Драмл тут, у нашому місті, і не відстає від вас?

- Чиста правда,- відповіла вона таким голосом, наче нічого іншого до нього не відчувала, крім зневаги.

- І що ви підохочуєте його і їздите з ним верхи, і що він сьогодні обідає у вас?

її начебто трохи здивувало, що я це знаю, але відповіла вона так само байдужісінько:

- Чиста правда.

- Та ви ж не можете кохати його, Естелло! Пальці її вперше за весь час зупинилися, і вона відповіла ледь роздратовано:

- Що я вам казала? Невже ви й досі, незважаючи ні на що, вважаєте, що я просто язиком плещу?

- Але ж ви не вийдете за нього заміж, Естелло? Вона подивилась на міс Гевішем і на хвильку задумалась, не випускаючи плетива з рук. А потім сказала:

- Та чого б і не знати вам правди? Я таки виходжу за нього заміж.

Я затулив лице руками, але спромігся опанувати себе швидше, ніж сподівався, коли зважити, як мені заболіло від її слів. Знову підвівши голову, я побачив такий моторошний вираз на обличчі міс Гевішем, що не міг не вразитись, хоч і був пригнічений до глибини душі власним горем.

- Естелло, дорога, дорога Естелло, не дайте міс Гевішем штовхнути вас на цей згубний крок! Нехай я навік буду нелюбий вам - ви вже це вирішили, я добре знаю,- але ж виберіть собі когось достойнішого, ніж Драмл! Міс Гевішем віддає вас йому на знак крайньої образи й зневаги до багатьох незрівнянно кращих від нього юнаків, які захоплюються вами, і до тих нечисленних, які щиро вас кохають. Серед цих нечисленних, можливо, знайдеться хтось один, що кохає вас не менш самовіддано, ніж я, хоч і не так довго. Ощасливте його, і мені легше буде витерпіти це заради вас!

Мій ревний заклик збудив у ній подив, аж здавалося, що якби вона спроможна була уявити, в якому я стані, то виявила б мені співчуття.

- Я виходжу за нього заміж,- повторила вона лагіднішим тоном.- Підготовка до весілля вже почалася, і незабаром воно відбудеться. А мою прибрану матір ви даремно винуватите. Це все я роблю з власної волі.

- З власної волі, Естелло, кидаєтесь на шию такій тварюці?

- А кому ж би я мала кинутись на шию? - усміхнено заперечила Естелла.- Може, такому, котрий зразу відчує (якщо люди відчувають такі речі), що я нічого не зможу йому дати? Ет, облиште! Все вже вирішено. Мені буде непогано, та й моєму чоловікові. А щодо того, що це згубний крок, як ви кажете, то міс Гевішем якраз відмовляла мене від нього й радила зачекати. Але мені набридло дотеперішнє моє життя, в ньому нема нічого привабливого, і я хочу його змінити. І годі про це. Ми ніколи не зрозуміємо одне одного.

- Але ж така підла, така дурна тварюка! - розпачливо вигукнув я..

- Не бійтесь, я не буду йому благословенням божим,- сказала Естелла.- Я не з таких. Ну, ось вам моя рука. На цьому й розпрощаймося, мрійний ви хлопчику… чи дорослий?

- Ох, Естелло! - скрикнув я, і гіркі мої сльози, хоч [359] як я стримувався, зросили їй руку.- Навіть якби мені судилося лишитись в Англії й далі дивитись людям в очі, як я зміг би бачити вас Драмловою дружиною?!

- Дурниці,- відказала вона,- дурниці. Це скоро минеться.

- Ніколи, Естелло!

- Збіжить тиждень, і ви забудете про мене.

- Забути про вас! Та ви ж частка мого життя, моєї істоти. Я бачу вас у кожному рядку, що я прочитав відтоді, як прийшов сюди простим сільським хлопчиком, чиє бідне серце через вас уже тоді зазнало пекучого болю. Я бачу вас усюди, куди тільки гляну - на річці, на вітрилах суден, на болотах, у хмарах, у світлі, в темряві, у вітрі, в лісі, у морі, на вулицях. Ви - втілення кожної принадної мрії, яку тільки здатна породити моя уява. Найбільші з лондонських будівель, що їх ви не владні зрушити руками з місця, не такі міцні, як міцний і непорушний у моїй душі ваш образ, присутній в мені повсюдно й навіки. Естелло, до останнього мого подиху ви неминуче залишитесь часткою мене самого, часткою всього доброго, що є в мені - хоч як його й мало,- і всього злого. Але в цю прощальну хвилину я думаю тільки про те, що принесли ви мені доброго, і я завжди саме так про вас думатиму, бо вірю, що ви таки більше добра мені зробили, ніж зла, дарма що меє серце й розривається з горя. Нехай вас господь благословить і простить!

В якому це болісному екстазі вихопилася з мене ця злива уривчастих слів - я й сам не знаю. Вона наросла в мені й прорвалась, мов кров із внутрішньої рани. На кілька секунд я притис до уст її руку - і швидко вийшов. Але я назавжди запам'ятав - а невдовзі постали ще й особливі причини, щоб цього не забувати,- що тоді, як Естелла дивилась на мене тільки зачудовано, схожа на привид постать міс Гевішем з рукою, все ще притиснутою до серця, перетворилась на моторошний образ жалю й каяття.

Все скінчено, все пропало! Стільки всього скінчилося й пропало, що коли я вийшов за хвіртку, навіть світло дня наче стало тьмянішим, аніж коли я входив. Якийсь час я крився по глухих вуличках та завулках, а тоді майнув пішки до самого Лондона. Я вже настільки прийшов до пам'яті, що зрозумів: мені несила повернутись до готелю й знову побачити Драмла; несила їхати в диліжансі, де неодмінно хтось заведе зі мною мову; несила [360] будь-що робити, як тільки йти і йти аж до цілковитої виснаги.

Минула вже північ, коли я перейшов через Лондонський міст. Плутаними вуличками, які в ті часи тяглися до заходу над Мідлсекським берегом, я через Уайтфрайєрз наблизився до Темплу з боку річки. Вдома мене чекали тільки завтра, але при мені були ключі і, якщо Герберт уже ліг, я можу тихенько ввійти, зовсім його не потурбувавши.

Оскільки пізньої пори я рідко коли входив у Темпл через Уайтфрайєрзькі ворота, а з дороги весь був у болоті, нічого дивного не було, що сторож досить пильно до мене придивився, перше ніж впустити в ледь прочинений прохід. Щоб розвіяти його сумніви, я назвав йому своє ім'я.

- Я так і думав, сер, тільки був не зовсім певен. Ось тут вам лист, сер. Посильний, що приніс його, сказав, щоб ви, коли ваша ласка, тут таки при світлі ліхтаря й прочитали його.

Неабияк здивований такою умовою, я взяв листа. Адресовано його було Філіпові Піпу, есквайру, і згори на листі виднів напис: «Прохання прочитати на місці». Я розірвав конверт і, коли сторож підніс ближче ліхтаря, прочитав три слова, написані рукою Вемміка:

«Не йдіть додому».


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   35


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка