Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка Розділ І



Сторінка24/35
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.26 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   35

Розділ 40
То ще добре випало, що я мусив подбати, як безпечніше влаштувати мого страшного прибульця: коли я прокинувся, про це була перша моя думка, тож вона й відтіснила всі інші думки, які мішма насувались на мене.

Залишати його у цьому помешканні, ззісно, не можна було. Приховатись йому тут однаково б не вдалося, а спроба це зробити неминуче викликала б підозри. Правда, Месника на цей час я вже збувся, але мені услуговувала одна пронюшлива бабця, яка приводила собі до помочі живу торбу вереття, що її вона називала своєю небогою, і не пустити їх в котрусь із кімнат означало б тільки розпалити їхню цікавість і спородити всілякі плітки. Вони обоє слабували на очі, в чому, на мою думку, завинила довготривала звичка заглядати у замкові шпарини, і завжди плуталися під ногами, коли їх ніхто не потребував - це, власне, і становило єдину їхню сталу рису (на добачу до схильності цупити, що легко лежить). Щоб вони не добачили тут якоїсь таємниці, я- вирішив сказати їм уранці, що до мене з провінції несподівано приїхав дядько.

Придумав такий хід я ще тоді, коли намацував у темряві, чим би запалити свічку. Так нічого й не знайшовши, я [324] мусив піти до сторожки біля найближчих воріт по сторожа з ліхтарем. І ось, спускаючись помацки темними сходами, я перечепився через щось, що виявилося скощорбленим у кутку чоловіком.

Оскільки на моє запитання, що він тут робить, невідомий нічого не відповів, а лише відступився вбік, я побіг до воріт і швиденько привів сторожа, дорогою розповівши йому про пригоду. Вітер бурхав так само запекло, отож, боячись, щоб не погасла свічка в його ліхтарі, ми не стали засвічувати світло на сходах, а перше оглянули їх знизу доверху, але нікого там не знайшли. Я тоді подумав, чи не забрався невідомий до мене в помешкання; запаливши свічку від сторожа і самого його залишивши при дверях, я пильно оглянув усі кімнати, в тому числі й ту, де спав мій страшний гість. Кругом було тихо, ніхто сторонній сюди явно не заходив.

І треба ж таке, щоб саме цю ніч у мене на сходах знайшовся підглядач! Мене це занепокоїло, і я, піднісши сторожеві чарку спиртного, поцікавився, чи не впускав він у ворота якого-небудь підпилого джентльмена. Чому ж, були такі,- відповів він,- кожен у свою годину, троє їх. Один живе у Фаунтен-Корті, інші двоє у завулку, і всі вони пішли додому, він бачив. А єдиний чоловік, що мешкав у тому самому під'їзді, де й я, кілька тижнів, як виїхав з Лондона, і цього вечора він не вертався, бо, відіймаючись сходами, ми бачили у нього на дверях замок.

- Така негода була звечора, сер,- сказав сторож, віддаючи мені чарку,- що мало хто й проходив крізь мої ворота. Окрім тих трьох джентльменів, що я оце згадував, нікого начебто й не було після одинадцятої години, коли один тут питав за вас.

- А так, це мій дядько,- пробурмотів я.

- Ви ж бачили його, сер?

- Так. Звичайно, бачив.

- І того другого, що з ним?

- Другого? - вражено перепитав я.

- Мені так здалося, що вони були разом,- відказав сторож.- Коли незнайомець зупинився спитати за вас, другий теж зупинився, а коли він пішов, другий теж пішов

услід.

- А який він був собою, цей другий?



Сторож не дуже його розглянув - начебто він був з простих, сірувата одежа, темний плащ зверху. Звісно, сторожеві й не було потреби пильно придивлятись, не те, що мені. [325]

Задовольнившись своїм розпитуванням, я відпустив сторожа і почав стривожено зіставляти ці дві обставини. Якщо кожна з них поодинці пояснювалась цілком безневинно - скажімо, хтось, добре пообідавши в гостях чи й удома, міг, навіть і не проходячи поблизу цієї сторожки, забрести до мене в під'їзд і там задрімати, або ж мій безіменний прибулець міг попросити, щоб його провели до мого дому,- то зведені докупи, вони виглядали вельми підозріливо для того, хто так багато пережив за останні кілька годин і тепер схильний був до недовіри й страху.

Я запалив у каміні - вогонь розгорявся повільно й блідаво в цю»передсвітню пору - і закуняв у кріслі. Мені здалося, що я прокуняв отак цілу ніч, коли годинник вибив шосту. Знаючи, що до світанку ще добрих півтори години, я знову задрімав, раз у раз неспокійно скидаючись: то мені причувались якісь пустопорожні балачки, то мене будило гуготіння вітру в комині; кінець кінцем я таки міцно заснув і прокинувся, коли надворі вже розвидніло.

І як увечері я неспроможний був обміркувати своє становище, так і зараз. Просто я не мав сили ні над чим зосередитись. Я був такий пригнічений і знепокоєний, що ніякі думки не йшли мені до голови. А щоб накинути який-небудь план дій - то це було для мене так само неможливо, як і перекинутись на слона. Коли я відчинив віконниці й побачив надворі непогідний дощовий ранок і олов'яне небо, коли я розгублено снував з кімнати до кімнати, коли я, пройнятий дрожем, знову сів перед каміном, чекаючи на покоївку,- я все відчував, який я нещасний, але навряд чи усвідомлював, чому це, чи скільки часу воно триває, чи якого дня почалося, або й узагалі - хто я, власне, такий.

Нарешті прийшла стара з небогою - кучмату голову цієї останньої нелегко було відрізнити від її закуреного віника,- і обидві висловили подив, що я встав так рано. Я повідомив їх, що у кімнаті в мене спить мій дядечко, приїхавши звечора, і що, отже, слід внести відповідні зміни в підготовку до сніданку. Після цього я вмився й одягся, поки вони гуркотіли меблями та збивали пилюку, і так, усе ще напівсонний, як той сновида, знов опинився перед вогнем, чекаючи, поки Він з'явиться до сніданку.

Збігло трохи часу, і ось двері відчинились і він увійшов. Сам його вигляд, за дня ще прикріший, ніж звечора, був мені просто нестерпний.

- Я навіть не знаю,- сказав я впівголоса, коли він сів [326] за стіл,- як до вас звертатися. Я всім кажу, що ви мій дядько.

- То й добре, мій хлопче. Називай мене дядьком.

- Але ж на борту ви їхали під якимсь прізвищем, гадаю?

- Авжеж, мій хлопче. Я прибрав собі прізвище Провіс.

- І ви думаєте й надалі його зберегти?

- А чого ж, мій хлопче, чим воно гірше від якого іншого… Хіба що ти волів би інше.

- А яке ваше справжнє прізвище? - спитав я пошепки.

- Мегвіч,- відповів він так само пошепки.- А ім'я - Абель.

- Ким же ви збиралися стати у житті?

- Кайданником, мій хлопче.

Він сказав це слово цілком поважно, немов воно означало фах.

- Коли учора ввечері ви входили до Темплу…- почав я і затнувся, вражений, що це було тільки вчора, а не вічність тому.

- То що, мій хлопче?

- Коли ви ввійшли у ворота й спитали у сторожа дорогу сюди - чи був з вами ще хтось?

- Ще хтось? Ні, мій хлопче.

- А поблизу нікого не було?

- Та я так наче не помітив,- непевно сказав він,- бо ж я тут узагалі вперше. Але, здається, і справді хтось був і ввійшов услід за мною.

- Вас у Лондоні знають?

- Сподіваюся, ні,- сказав він, багатозначно штрикнувши пальцем себе в шию, від чого мене аж у грудях замлоїло.

- А раніше знали?

- Мало хто, мій хлопче. Я більше у провінції проживав. - А вас… у Лондоні… судили?

- Це вкотре? - сказав він і скинувся поглядом.

- Востаннє. Він кивнув.

- Оце ж тоді я з містером Джеггерсом запізнався. Він був моїм оборонцем.

У мене вже на язиці крутилося запитання - за що ж його судили, але цю мить він схопив ножа, вимахнув ним і, промовивши: «А що я вчинив - за те я відробив і заплатив уповні!», взявся до сніданку.

їв він так захланно, що неприємно було й дивитись, і всі [327] його рухи були незграбні, шумливі, пожадливі. Відтоді, як я бачив його на болотах, зубів у нього поменшало, і коли він ялозив їжу в роті й схиляв голову набік, щоб краще прихопити її іклами, вигляд його страшенно нагадував голодного старого собаку.

Якби я навіть мав яку охоту їсти, вона б тут неминуче пропала, отож я тільки сидів, похмуро втупившись у скатертину й відхиляючись від свого гостя з почуттям нездоланної відрази.

- Люблю попоїсти всмак, мій хлопче,- сказав він, так ніби виправдовуючись, коли впорав сніданок,- і завше любив. Коли б я не такий ласий на їжу, то, може, й клопоти не були б такі на мене ласі. Та й без курива я не можу. Коли мене вперше найняли пасти овець на тім кінці світу, я б, їй-бо, і сам перетворився на мекотливу вівцю, не мавши курива.

З цими словами він підвівся з-за столу, сягнув рукою в нагрудну кишеню свого цупкого бушлата й дістав коротеньку чорну люльку та жменьку міцного тютюну, що його звуть негритянським. Коли люлька була натоптана, він висипав рештки тютюну назад у кишеню, немов у шухляду. Потім щипцями дістав з вогню вуглинку, припалив люльку і, ставши спиною до каміна, все тим своїм улюбленим жестом простяг до мене обидві руки.

- Так ось,- сказав він, погойдуючи мої долоні й попахкуючи люлькою,- так ось той джентльмен, якого я зробив! Справжній, натуральний джентльмен! Таж і приємно мені дивитись на тебе, Піпе! Отак би, хлопче, стояв і очей від тебе не відводив!

Я при першій же нагоді вивільнив руки й відчув, що тільки тепер починаю думати, в якому становищі я опинився. Вслухаючись у його хрипкий голос, вдивляючись у його зморшкувату лисину, оторочену сивим волоссям, я став усвідомлювати, до кого мене припнуто і якими міцними путами.

- Я не хочу бачити, як мій джентльмен чвакає по калюжах, на його чоботях не повинно бути бруду. Мій джентльмен повинен завести коней, Піпе! І верхових, і їздових, і для челяді само собою. Щоб ото колоністи роз'їжджали кіньми (ще й не якими, а породистими, хай їм усячина!), а мій лондонський джентльмен ходив пішки? Е ні! Ми їх заткнемо за пояс, Піпе, правда-бо?

Він витяг з кишені велике розбухле від паперів портмоне й кинув на стіл.

- Ось тут дещо таке, що його слід пустити на видатки, [328] мій хлопче. Це твоє. Все, що я маю,- не моє, а твоє. Та ти те бійся, цього добра ще й більше є. Я для того й прибув до старого краю, щоб побачити, як мій джентльмен витрачатиме гроші на джентльменський лад. Оце буде мені втіха. Дивитись, як він буде їх витрачати,- оце втіха! А вас усіх під три чорти! - прохопився він при кінці вигуком, кинувши погляд на кімнату й голосно клацнувши пальцями.- Під три чорти вас усіх, від судді в перуці до колоніста, що чваньком збиває куряву,- вам тричі вмитися до кого джентльмена, і то буде мало!

- Замовкніть! - скрикнув я, не тямлячи себе від страху й огиди.- Мені треба поговорити з вами. Мені треба знати, що робити. Я мушу знати, як уберегти вас від небезпеки, чи довго ви збираєтесь тут бути, які ви маєте плани.

- Послухай-но сюди, Піпе,- сказав він, кладучи руку мені на плече і якось відразу змінившись і втишившись,- насамперед послухай-но сюди. Я забувся оце зараз. Я сказав негодящі слова, ось що я сказав. Негодящі, так. Послухай-но, Піпе. Забудь про них. Більше такого негодящого не трапиться.

- Насамперед,- заговорив я знову, мало не стогнучи,- яких застережних заходів слід вжити, щоб вас не впізнали й не забрали до в'язниці?

- Ні, мій хлопче,- мовив він тим самим тоном,- не це насамперед. Про негодящість треба спершу. Коли я стільки літ ростив джентльмена, то щоб я не знав, як з ним належиться поводитись! Послухай-но сюди, Піпе. Я повівся негодяще, ось що я тобі скажу, негодяще. Забудь про ці слова, мій хлопче.

Щось таке похмуро-комічне було в його поставі, що мене прорвало трохи нервовим сміхом, і я відповів:

- Та я вже забув про них! І облиште, ради бога, товкти одне й те саме!

- Воно-то так, але ти все ж послухай,- не вгавав він.- Я не для того, мій хлопче, їхав у таку далечину, щоб так негодяще повестися. А тепер - за що це ти був почав, мій хлопче? Ти спитав…

- Як вас уберегти від тієї небезпеки, яку ви на себе накликали.

- Та що, мій хлопче, небезпека не яка й велика. Якщо на мене не донесуть, то небезпеки все одно що й нема. Про мене знають Джеггерс, та Веммік, та ти. А більш ніхто й не знає, щоб донести.

- А хіба не може хтось на вулиці вас випадково впізнати? - спитав я. [329]

- Та наче й нікому б то,- відповів він.- І я ж не збираюся давати в газетах оголошення, що от такий собі А. М. повернувся з Ботані-бей (21), та й років чимало збігло, і кому від цього був би пожиток? Але слухай-но сюди, Піпе: нехай би й у сто разів більша була небезпека, я б однак сюди приїхав, щоб тебе побачити.

- А чи довго ж ви думаєте тут пробути?

- Чи довго? - перепитав він, виймаючи чорну люльку з рота і вражено вдивляючись у мене.- А я й не збираюся туди вертатись. Я приїхав назовсім.

- А де ж ви житимете? - спитав я.- І що з вами робити? І де ви будете у безпеці?

- Та чого тільки не купиш за гроші, мій хлопче,- відказав він,- і перуку, й пудру, й окуляри, і чорні панталони, і що хочеш. Так і до мене люди переховувались, а як інші могли, то чого б і я не зміг! А де та як улаштуватись - це вже ти, мій хлопче, підкажи.

- Ви зараз так безтурботно про це говорите,- сказав я,- а от увечері цілком серйозно присягалися, що це смерть.

- Я й зараз присягаюся, що смерть,- сказав він, знову стромляючи люльку до рота,- і смерть у зашморгу, при всіх людях, на тій вулиці, що неподалік звідси, і це таке серйозне діло, що тобі й справді треба як слід його втямити. Але що зроблено, того назад не переробиш. Я вже тут. Вернутися туди мені не краще, аніж тут лишитись, ба ні - ще й гірше. Та й крім того, Піпе, я тут тому, що так сам хотів, я за це довгі роки мріяв. Хай воно й небезпечно, але я старий птах і стільки тих силець оминув, відколи пір'ям обріс, що тепер не побоюся сісти на опудало. Коли там чатує смерть, то й хай чатує, нехай покажеться мені на очі, отоді я й повірю, але не раніше. А тепер дай-но я ще раз помилуюся на свого джентльмена.

Він знов узяв мене за руки і, вдоволено попахкуючи люлькою, оглянув з таким захопленням, як свою власність.

Мені здавалося, що найкраще буде знайти для нього десь неподалік відлюдну оселю, куди б він міг перебратися, коли днів за два-три повернеться Герберт. Що Герберта таки доведеться посвятити в нашу таємницю - мені було абсолютно очевидно, вже не кажучи про те, яка велика це була б полегкість для мене. Але містерові Провісу (як я

(21) Затока на південно-східному узбережжі Австралії (штат Новий Південний Уельс), де висаджувано привезених з Англії каторжників та засланців. [330]

вирішив його звати) це аж ніяк не було очевидно: перше ніж дати згоду на залучення Герберта до цієї справи, він хотів побачити його на власні очі й скласти про нього прихильну думку.

- Та й тоді, мій хлопче,- додав еін, добуваючи з кишені маленьку заяложену біблію в чорній оправі,- він ще нам присягне.

Я не можу категорично твердити, що мій страшний заступник тільки для того й тягав з собою по світі цю чорну книжку, щоб при потребі люди присягали йому на ній, але я жодного разу не бачив, щоб її використовувалося з якоюсь іншою метою. Саму книжку, найімовірніше, було поцуплено десь у суді, і, можливо, пам'ятаючи це, а також враховуючи власний досвід з нею, він покладався на її силу, як на своєрідне юридичне заклинання або амулет. Коли він оце вперше при мені видобув її, я пригадав, як того далекого дня на цвинтарі він примусив мене присяг-тись у вірності та як напередодні він розказував, що в тій своїй самотині скріплював божбою кожне своє рішення.

Оскільки на ньому було просте моряцьке вбрання, що наштовхувало на думку, ніби він ось-ось запропонує купити папугу чи сигари,- я, не відкладаючи,обговорив з ним питання, який найкраще підібрати йому одяг. Сам він чомусь особливо вірив у маскувальні властивості «панта-лонів» і вже придумав собі одежину, яка перетворила б його на щось проміжне між священнослужителем та дантистом. Мені з неабиякими труднощами вдалося переконати його, що вигляд заможного фермера йому більше личить; крім того, ми домовилися, що він підстриже й трошки припудрить волосся. А що покоївка з небогою ще не бачили його, то він мав не показуватися їм на очі, поки його зовнішність не зазнає всіх цих змін.

Здавалося б, погодити ці застережні заходи - річ зовсім нескладна, але я був у настільки розгубленому, якщо не сказати запамороченому стані, що заледве о другій чи третій годині дня звільнився й вийшов на вулицю, щоб їх реалізувати. Він лишився замкнений у приміщенні, з умовою, що ні в якому разі нікому не відчинятиме.

Неподалік на Ессекс-стріт, як я знав, був вельми пристойний пансіон* що тильним боком виходив на Темпл, у межах чутноеті від моїх вікон, і я передусім туди-й подався. Мені пощастило найняти там номер на третьому поверсі для мого дядька Провіса. Після цього я обійшов низку крамниць, замовивши всю необхідну одежу, яка мала змінити його зовнішній вигляд. Покінчивши з цим, я [331] попрямував - уже з чисто приватною метою - на Літл-Брітен. Містер Джеггерс сидів за столом, але, побачивши мене, зразу ж підвівся й перейшов до каміна.

- Глядіть, Піпе,- сказав він,- будьте обережні.

- Звичайно, сер,- відповів я, оскільки дорогою добре обдумав, що маю йому сказати.

- І собі не зашкодьте,- сказав містер Джеггерс,- і нікому іншому. Розумієте - нікому іншому. Мені нічого не розповідайте, я нічого не хочу знати, я не такий допитливий.

Я, звісно, побачив, що приїзд до мене гостя для нього не новина.

- Я тільки хочу переконатись, містере Джеггерс,- сказав я,- що мені сказано правду. Я не маю підстав сподіватися, що це не правда, але все-таки волів би впевнитись.

Містер Джеггерс ствердно кивнув.

- Але ви як висловились: вам було «сказано» чи вас було «повідомлено»? - спитав він, схиливши голову набік і дивлячись не на мене, а на підлогу й туди ж таки вслуховуючись.- «Сказано» начебто передбачає особисте спілкування? А вам же ясно, що особисто спілкуватися з людиною у Новому Південному Уельсі ви аж ніяк не могли.

- Нехай буде «повідомлено», містере Джеггерс.

- Отож так і треба.

- Чоловік на ім'я Абель Мегвіч повідомив мене, що він і є той доброчинець, про якого я так довго нічого не знав.

- Так, це він - чоловік у Новому Південному Уельсі,- підтвердив містер Джеггерс.

- І тільки він? - спитав я.

- І тільки він,- сказав містер Джеггерс.

- Я не настільки дурний, сер, щоб Думати, ніби ви хоч якоюсь мірою відповідаєте за мої помилки й хибні висновки, але я весь час гадав, що то міс Гевішем.

- Ви ж самі кажете, що я за це не відповідаю,- відказав містер Джеггерс, зводячи на мене незворушний погляд і покусуючи пальця.

- Але ж це так було схоже на правду,- похнюплено зауважив я.

- А проте ви не мали жодного доказу,- сказав містер Джеггерс, хитаючи головою й підбираючи поли піджака.- Ніколи не покладайтесь на схожість, вірте лише доказам. Це найпевніша засада. [332]

- Мені більше нічого сказати,- помовчавши, озвався я й зітхнув.- Я перевірив одержану інформацію, і це все.

- А оскільки Мегвіч - у Новому Південному Уельсі - нарешті відкрився вам,- сказав містер Джеггерс,- ви, Піпе, можете переконатись, що у спілкуванні з вами я послідовно дотримувався тільки фактів. Я ні на йоту не відступав від фактів. Ви повністю це усвідомлюєте?

- Повністю, сер.

- Я перестеріг Мегвіча - у Новому Південному Уельсі - коли він уперше написав мені - з Нового Південного Уельсу,- щоб він і не сподівався від мене нічого іншого, крім послідовного дотримання фактів. І ще в одному питанні я перестеріг його. У своєму листі він так наче глухо натякнув на можливість у віддаленому майбутньому його побачення з вами тут, в Англії. Я перестеріг його, що мені не треба про це навіть чути, що у нього нема й найменшої надії на помилування, що його вислано з Англії довічно і що його поява у цій країні означатиме злочинний акт, який карається стратою. Я недвозначно перестеріг Мегвіча,- додав містер Джеггерс, дивлячись мені просто в лице,- у листі до Нового Південного Уельсу. Він, безперечно, взяв це до уваги.

- Безперечно,- погодився я.

- Веммік повідомив мене,- мовив далі містер Джеггерс, усе так само дивлячись мені просто в лице,- що він одержав листа з Портсмута від колоніста на ім'я Первіс чи то…

- Чи то Провіє,- поправив я.

- Чи то Провіє,- дякую, Піпе. Може, й справді Провіс? Може, ви певні, що таки Провіс?

- Так,- сказав я.

- Ви певні, що таки Провіс. Листа з Портсмута від колоніста на ім'я Провіс, який від імені Мегвіча просив дати йому вашу адресу. Оскільки я знаю, Веммік надіслав йому адресу зворотною поштою. Очевидно, саме через Провіса ви й одержали інформацію про Мегвіча… у Новому Південному Уельсі?

- Саме через Провіса,- підтвердив я.

- То на все добре, Піпе,- сказав містер Джеггерс, простягаючи мені руку.- Радий був побачитися з вами. Коли писатимете Мегвічу - до Нового Південного Уельсу - або передаватимете йому щось через Провіса, будьте такі ласкаві згадати, що детальний звіт і відповідні документи у нашій довготривалій справі буде переслано вам разом з [333] рештою грошей, бо деякі гроші ще лишилися. На все добре, Піпе.

Коли ми тисли один одному руки, він і далі дивився просто на мене. І коли я обернувся з порога, погляд його усе ще був утуплений просто на мене, а два гидкі зліпки наче силкувалися розвести повіки й видушити з розпухлих своїх горлянок: «Оце людина!»

Йемміка в конторі не було, але якби він і був, я не міг сподіватись від нього якої-небудь допомоги. Я вернувся прямо до Темплу, де грізний Провіє спокійнісінько попивав ром з водою та потягував свою люльку з негритянським тютюном.

Наступного дня принесли на дім замовлену одежу, і він почав переодягатись. Але, хоч би в що він убрався, воно личило йому гірше, ніж попередній одяг, і це мене страшенно гнітило. Щось у ньому зводило нанівець усі спроби змінити його подобу. Чим більше й чим краще я його переодягав, тим виразніш мені бачився зсутулений утікач на болоті. Звісно, почасти це було від того, що при моїй роз-бентеженій уяві я дедалі чіткіше пригадував його тодішнє обличчя й жести; мені навіть ввижалося, що він волочить одну ногу, наче на ній і досі тяжать залізні кайдани, і що він усією своєю поставою виказує каторжника.

Та й звички самотнього побуту в пастушій хижці часом озивалися в ньому, і ніяка одежа не могла приховати цих його відлюдницьких манер; а ще додайте до цього кайданницьке тавро подальшого життя серед вільних колоністів і найголовніше - усвідомлення, що він знову мусить ховатися від закону. В усіх його порухах - як він сидів і стояв, як їв і пив, як задумувався порою, схиливши плечі, як діставав свого великого ножа з роговою колодкою, обтирав об штани й нарізав собі їжу, як незграбно підносив до уст легеньку чарку чи філіжанку, немов то був здоровий бляшаний кухоль, як відбатовував кусище хліба й витирав геть усю підливу з тарілки, щоб ані крапелинки не пропало з мізерної пайки, а потім витирав пальці об хліб і відправляв його в рот - в усьому цьому й тисячі інших повсякденних дрібниць недвозначно проступав В'язень, Злочинець, Колодник.

Йому дуже кортіло напудрити волосся, і я погодився на це, коли він відступився від панталонів. Але пудра на ньому виглядала так, як виглядали б рум'яна на обличчі небіжчика: цей жалюгідний викрут виставив на видноту те, що якраз у першу чергу треба було б приховати,- воно аж наче засіяло круг його маківки. Від пудри ми зразу ж відмовились, і він тільки підстриг свою сивину. [334]

Нема слів, як мене гнітила моторошна таємничість, пов'язана з цією людиною. Коли ввечері він засинав у кріслі, стиснувши гудзуватими руками підлікотники й спустивши на груди лису голову, всю в глибоких зморшках, я сидів і дивився на нього, гадаючи, що ж він такого накоїв, і приписував йому один по одному всі можливі злочини, поки далі вже не мав сили терпіти і ладен був схопитися й тікати світ за очі. З кожною годиною моя відраза до нього більшала, і я, можливо, не витримав би цього напруження й таки втік би, незважаючи на все, що він зробив для мене, на всю ту небезпеку, якій він піддав себе, якби не думка про близьке повернення Герберта. Але раз, правда, я таки був схопився серед ночі й почав натягувати найгіршу свою одежу, у поспіху заміряючись покинути його й усе, що мав, і записатися солдатом до Індії.

Навіть сам на сам з привидом я не відчував би такого жаху довгими вечорами й довгими ночами у своєму безлюдному помешканні, коли надворі неугавно бушували вітер з дощем. Привида не можна було через мене заарештувати й повісити, а от з моїм гостем це могло трапитися першої-ліпшої хвилини - і такі думки ще й посилювали мою скруху.

Коли він не спав і не розкладував своєю пошарпаною колодою карт якийсь дуже вигадливий пасьянс - подібного я ні раніш, ні пізніш ніколи не бачив, причому щоразу, коли пасьянс сходився, він власним ножем робив чергову зарубку на столі,- отож, коли Провіс не був заклопотаний одним чи другим, то просив мене почитати йому вголос: «По-чужоземному, мій хлопче!» І поки я читав, він стояв перед вогнем і, хоч не розумів ані слова, оглядав мене, немов розпорядник виставки, що рекламує якийсь надзвичайний експонат, а поміж пальців руки, якою я затулявся від світла, мені було видно, як він жестами закликає меблі поділити його захоплення моїми талантами. Породжений письменницькою уявою вчений, що опинився під владою потвори, яку він сам же, пройнятий марнолюб-ством, і створив, не був нещаснішим, аніж я, що опинився під владою чоловіка, який створив мене і до якого я відчував тим більшу огиду, чим дужче він захоплювався й милувався мною.

Я пишу про все це так, наче тривало воно з рік. Насправ-

(22) Натяк на фантастичний роман англійської письменниці М. Уолс-тонкрафт-Шеллі (1797-1851) «Франкенштайн», герой якого, молодий учений, кінець кінцем гине від рук створеного ним страховища. [335]

ді це тривало тільки п'ять днів. Нетерпляче дожидаючи Герберта, я не важився відлучатися з дому і виходив лише після смерку - прогулятися з Провісом. Нарешті одного вечора, коли ми вже пообідали і я, зовсім знесилений, ледь задрімав - уночі-бо лихі привиддя раз у раз вдиралися в мої неспокійні сни - мене розбудила довгосподівана хода на сходах. Від мого поруху пробудився й Провіс, що теж був задрімав, і в руці у нього миттю зблиснув ніж.

- Заспокойтеся! Це Герберт! - сказав я, і в кімнату влетів мій друг, принісши з собою свіжий дух сотень миль французьких шляхів.

- Генделю, дорогий мій, вітаю тебе, вітаю і ще раз вітаю! Я наче цілий рік не був удома! А може, й справді минув цілий рік, бо ти ж так схуд і зблід! Генделю, дорогий… Ох, перепрошую!

Він урвав свою запальну мову й перестав тиснути мені руку, побачивши Провіса. А той, не зводячи з нього пильного погляду, повільно ховав ножа й водночас добував із другої кишені щось інше.

- Герберте, друже,- сказав я, замикаючи зовнішні двері, тоді як Герберт застиг у німому подиві,- сталося дещо вкрай чудне. Це… мій гість.

- Правильно,мій хлопче! - сказав Провіс, виступаючи наперед зі своєю чорною книжкою, застебненою на пряжку, і далі звернувся до Герберта: - Візьміть ось це у праву руку. Хай вас господь поб'є на цьому самому місці, якщо ви бодай словом прохопитесь. Цілуйте її!

- Зроби, як він хоче,- тихцем мовив я Гербертові.

З обличчя Герберта все не зникала турботлива занепокоєність і розгубленість, але він послухався мене, і після цього Провіс потис йому руку й сказав:

- Тепер вас уже зв'язує присяга, самі розумієте. І щоб я так живий був, коли Піп не зробить з вас джентльмена!]



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   35


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка