Болеслав прус та його



Сторінка9/33
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.39 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   33
Розділ одинадцятий
СТАРІ МРІЇ І НОВІ ЗНАЙОМСТВА


 

Пані Мелітон пройшла сувору життєву школу, в якій навчилась не зважати навіть на загальноприйняту громадську думку. Замолоду всі їй казали, що вона вродлива й добра, отож і без посагу може вийти заміж. Вона справді була вродлива й добра, але заміж не вийшла. Пізніше всі також казали, що освічена гувернантка легко може здобути собі любов своїх вихованців і пошану їхніх батьків. Вона була освічена, навіть захоплена своєю роботою вчителька і, однак, вихованці дратували її, а їхні батьки принижували від першого сніданку до самої вечері. Потім вона читала багато романів, в яких доводилось, що закохані князі, графи та барони — надзвичайно благородні люди і мають звичай в обмін на серце віддати бідним гувернанткам руку. Вона віддала молодому і благородному графові серце, але не дістала його руки. Вже після тридцяти років вона вийшла заміж за підстаркуватого гувернера, Мелітона, з єдиною метою — морально підтримати чоловіка, який любив трохи випити. Однак молодожон після весілля став пити ще більш, ніж до весілля, а свою дружину за моральну підтримку частенько лупцював палицею. Коли він помер (кажуть, на вулиці), пані Мелітон одпровадила його на цвинтар і, остаточно впевнившись, що він надійно закопаний, взяла на опіку собачку, бо всі навколо, знов-таки в один голос, твердили, що собака — найвдячніше створіння. Звичайно, він був вдячний, поки не сказився та не покусав наймичку, від чого сама пані Мелітон тяжко захворіла. Півроку вона лежала в лікарні, в окремій палаті, самотня й забута всіма своїми вихованцями, їхніми батьками та графами, яким віддавала серце. Вона мала час про все подумати. І коли пані Мелітон вийшла з лікарні — постаріла, худа, з посивілим і поріділим волоссям, всі знайомі почали говорити, що вона змінилась до невпізнаиня. — Я порозумнішала, — відповідала їм пані Мелітон. Тепер вона вже не працювала гувернанткою, а рекомендувала інших; не думала про своє одруження, а сватала молоді пари; нікому не віддавала свого серця, але влаштовувала в своїй квартирі побачення закоханим. А тому що кожен з її клієнтів мусив їй платити, то вона мала сякі такі гроші й на них жила. На початку нової кар’єри вона була похмура й навіть цинічна. — Ксьондз, — казала вона довіреним людям, — має прибуток од вінчання, а я — від заручин. Граф… бере гроші за парування коней, а я — за те, що влаштовую знайомства людям. З часом вона стала висловлюватись стриманіше, а інколи навіть моралізувала, помітивши, що виголошення загальноприйнятих істин та поглядів впливає на підвищення прибутків. Пані Мелітон давно вже була знайома з Вокульським. А тому що любила публічні видовища і мала звичку за всіма слідкувати, то швидко помітила, що Вокульський надто побожно дивиться на панну Ізабеллу. Зробивши це відкриття, вона здвигнула плечима: що їй з того, що галантерейний купець закохався в панну Ленцьку? Якби він уподобав собі дочку фабриканта або купця, тоді пані Мелітон мала б кого сватати. А так… Та коли Вокульський повернувся з Болгарії і привіз капітал, про який розповідали чудеса, пані Мелітон сама завела з ним розмову про панну Ізабеллу й запропонувала свої послуги. Між ними відбулася мовчазна угода: Вокульський щедро платив, а пані Мелітон постачала йому всілякі відомості про родину Ленцьких та їхніх знайомих з вищого кола. За її посередництвом Вокульський навіть придбав векселі Ленцького та срібло панни Ізабелли. З цієї нагоди пані Мелітон одвідала Вокульського иа його квартирі і принесла йому свої поздоровлення. — Дуже розумно, пане Вокульський, беретеся до діла, — казала вона. — Правда, від срібла та сервізу користі буде небагато, але скуповування векселів — це вже щось інше!.. Одразу видно купця!.. Почувши таку похвалу, Вокульський відсунув шухляду, пошукав у ній і вийняв звідти пачку векселів. — Оце вони? — спитав він, показуючи їх пані Мелітон. — Вони. Хотіла б я мати такі гроші!.. — сказала вона, зітхнувши. Вокульський узяв пачку обома руками й роздер надвоє. — Видно купця?.. — спитав він. Пані Мелітон пильно подивилась на нього, похитала головою і пробурмотіла: — Шкода мені вас. — Чому ж це, з вашого дозволу? — Шкода мені вас, — повторила вона. — Я сама жінка і знаю, що жінок здобувають не жертвами, а тільки силою. — Справді так? — Силою вроди, здоров’я, багатства… — Розуму… — додав Вокульський їй в тон. — Не стільки розуму, скільки кулака, — додала иаиі Мелітон і в’їдливо засміялась. — Я добре знаю жіноцтво й не раз мала нагоду співчувати наївності мужчин. — Щодо мене, то прошу не завдавати собі клопоту. — Ви гадаєте, що не доведеться? — спитала вона, пильно подивившись йому в очі. — Шановна пані, — одказав Вокульський, — якщо панна Ізабелла така, якою вона мені здається, то, може, вона мене колись оцінить, а якщо ні, то я завжди матиму час розчаруватись… — Зробіть це чимраніш, пане Вокульський, — сказала вона, підводячись з крісла. — Бо повірте мені, що легше викинути з кишені тисячу карбованців, аніж одне уподобання з серця. А особливо, коли воно вже там пустило коріння. І не забудьте, прошу вас, вигідно вмістити мій капіталик… Ви не дерли б на шматки кілька тисяч, аби знали, як іноді тяжко їх заробити. В травні і червні візити пані Мелітон почастішали. Це дуже турбувало Жецького, який підозрював змову. І не помилявся: змова таки була, але проти панни Ізабелли. Стара дама достарчала Вокульському важливі відомості, які, проте, стосувались тільки панни Ленцької. Зокрема, вона повідомляла його, в які дні графиня виїжджає з своєю племінницею на прогулянку в Лазенки. В таких випадках пані Мелітон забігала в магазин і, нагородивши себе якоюсь річчю на кілька або на два-три десятки карбованців, повідомляла Жецькому день і годину. Дивно минав час дожидання для Вокульського. Дізнавшись, що панна Ізабелла з графинею завтра будуть в Лазенках, він уже сьогодні втрачав спокій. Він одразу байдужнів до торговельних справ, робився роздратований. Йому здавалось, що час зупинився і завтрашній день ніколи не настане. Цілу ніч його мучили дикі марення; інколи не то уві сні, не то наяву він шепотів: — Що ж воно кінець кінцем виходить?.. Нічого… Який же я дурень! Та коли світало, він боявся виглянути в вікно, щоб не побачити хмурого неба. І знов до полудня час тягнувся так, що в цьому проміжку, здавалось, можна було вмістити все його життя, тепер затруєне страшною гіркотою. «Невже це любов?» — з розпачем питав він сам себе. Опівдні, пойнятий нетерплячкою, він наказував запрягати і їхати. Щохвилини йому здавалося, що він зустріне карету графині, яка повертається вже з прогулянки; здавалось, що його баскі коні плентаються дуже повільно. Приїхавши в Лазенки, Вокульський вискакував з екіпажа й біг до ставка, де звичайно проходжалася графиня, яка любила годувати лебедів. Приходив він завжди завчасно, і, обливаючись холодним потом, сідав на першу-ліпшу лавку, й сидів нерухомо, не відриваючи очей від палацу, забувши про-все на світі. Нарешті в кінці алеї показуються дві жіночі постаті — одна в чорному, друга — в сірому. «Вони! Чи хоч заговорять зі мною?» Він уставав з. лавки і йшов їм назустріч, мов сновида, не дихаючи. Так, це панна Ізабелла, вона веде під руку тітку і про щось розмовляє з нею. Вокульський придивляється до неї і думає: «Ну, і що ж у ній надзвичайного?.. Жінка, як і інші… Здається, даремно я божеволію за нею…» Він кланявся, дами відповідали на його поклон. Він ішов далі, не обертаючись, щоб не зрадили себе. І все-таки оглядався: обидві дами зникали серед зелені. «Повернусь, — думав він, — гляну ще раз… Ні, незручно». В такі хвилини він відчував, що блискуча вода в ставку вабить його з непереможною силою. «Ах, коли б я знав, що смерть — це забуття… — А якщо ні? Ні, природа не знає милосердя… Хіба ж не підло — влити в нещасне людське серце безмежну муку й не дати йому хоч би тієї втіхи, що в смерті воно знайде небуття?» Майже в той самий час графиня говорила панні Ізабеллі: — Я щораз більше переконуюсь, Бельцю, що не в грошах щастя. Оцей Вокульський зробив прекрасну, як на нього, кар’єру — і що ж з того?.. Він уже не працює в магазині, а нудиться в Лазенках. Ти помітила, який у нього нудьгуючий вираз? — Нудьгуючий? — повторила панна Ізабелла. — Мені він здається насамперед кумедним. — Я цього не помітила, — здивувалась графиня. — Ну… неприємним, — поправилась панна Ізабелла. Вокульський ніяк не наважувався вийти з парку. Він ходив по другий бік ставка і здалека стежив за сірою сукнею, що миготіла між деревами. Нарешті він зрозумів, що придивляється аж до двох сірих суконь і до третьої блакитної, але жодна з них не належить панні Ізабеллі. «Я феноменальний дурень», — подумав він. Але це йому нічого не помогло. Одного дня, в половині червня, пані Мелітон повідомила Вокульського, що завтра опівдні панна Ізабелла буде на прогулянці з графинею і вдовою Заславською. Ця незначна подія могла відіграти дуже важливу роль. Після того пам’ятного великодня Вокульський разів зо два одвідав Заславську й мав нагоду переконатись, що вона дуже зичливо до нього ставиться. Він звичайно вислухував її оповідання про минулі часи, говорив з нею про свого дядька і навіть остаточно умовився щодо пам’ятника на його могилі. Одного разу, під час такої розмови, невідомо як і чому, відкілясь вискочило ім’я панни Ізабелли. Вокульський не міг приховати свого хвилювання: обличчя його змінилося, голос затремтів. Стара піднесла до очей лорнет, пильно подивилась на Вокульського і спитала: — Це мені здалося, чи панна Ленцька справді тобі не байдужа? — Я її майже не знаю… Говорив з нею один раз в житті, — збентежено виправдувався Вокульський. Удова глибоко задумалась і, кивнувши головою, шепнула: — Ага… Вокульський попрощався з нею, але оте «ага» запало йому в пам’ять. В усякому разі, він був певний, що в особі Заславської не має недруга. І от менш як через тиждень після цієї розмови він довідався, що удова з графинею і панною Ізабеллою їде в парк гуляти. Невже вона дізналася, що дами там його зустрічають?.. Може, вона хоче ближче їх познайомити? Вокульський подивився на годинник: було три години дня. «Значить, завтра, — подумав він. — Залишилось… двадцять чотири години… Ні, менше… Скільки ж?..» Він не міг підрахувати, скільки годин залишилось від третьої сьогодні до першої після полудня завтра. Він занепокоївся й не міг обідати. Його фантазія рвалася вперед, але тверезий розум її стримував. «Побачимо, що буде завтра. Може, піде дощ або котрась із дам захворіє?» Він вибіг на вулицю і, блукаючи по місту без мети, повторював: «Ну, побачимо, що буде завтра… А може, вони не заговорять зі мною?.. Зрештою, панна Ізабелла — вродлива панна, навіть надзвичайно вродлива, але ж тільки панна, а не надприродна істота. Тисячі таких самих вродливих вештаються по світі, і я не маю наміру чіплятись зубами за одну спідницю. Вона одіпхне мене? Гаразд! З тим більшого розгону я впаду в обійми іншої…» Увечері він пішов у театр, але вийшов відтіля після першої дії. Знову тинявся по місту, але, де б він не ходив, скрізь його переслідувала думка про завтрашню прогулянку і невиразне передчуття, що йому пощастити наблизитись до панни Ізабелли. Минула ніч, потім ранок. О дванадцятій він наказав запрягати. Написав записку в магазин, що приїде пізніше, і порвав одну пару рукавичок. Нарешті увійшов слуга. «Коні готові!» — майнула думка у Вокульського. — Князь!.. — доповів слуга. Вокульському потемніло в очах. — Проси. Увійшов князь. — Добрий день, пане Вокульський! — вигукнув він. — Ви кудись виїжджаєте? Мабуть, на склади або на вокзал. Але з цього нічого не вийде. Я заарештую вас і заберу до себе. Буду навіть такий нечемний, що сяду в ваш екіпаж, бо свого не взяв. Проте я певний, що все це ви мені пробачите за прекрасні вісті. — Може, зволите сісти, князю?.. — На хвилинку. Уявіть собі, пане Вокульський, — казав князь, сідаючи, — я доти докучав нашим панам-братам… Я правильно сказав?.. Доти переслідував їх, поки, нарешті, кілька чоловік не обіцяли прийти до мене та вислухати ваш проект створення торговельної спілки. Отож негайно забираю вас з собою, або, краще сказати, — забираюся з вами, і їдьмо до мене. Вокульському здалося, ніби його з усієї сили кинули грудьми об землю. Його збентеження не пройшло повз увагу князя, який усміхнувся, вважаючи, що Вокульський зрадів з його візиту та запросин. Йому й на думку не спало, що для Вокульського прогулянка в Лазенки важливіша за всіх князів і всі спілки. — Отже, ми готові? — спитав князь, встаючи з крісла. Ще одна секунда — і Вокульський сказав би, що не поїде й не хоче ніяких спілок. Але в ту саму мить у нього майнула думка: «Прогулянка — для мене, спілка — для неї». Він надів капелюша і поїхав з князем. Йому здавалося, що екіпаж їде не по брукові, а по його власному мозку. «Жінок здобувають не жертвами, а силою, навіть силою кулака…» — пригадались йому слова пані Мелітон. Під впливом цього афоризму йому захотілося схопити князя за комір і викинути на вулицю. Але це тривало тільки мить. Князь скоса поглядав на нього і, бачачи, що Вокульський то червоніє, то блідне, думав: «Не сподівався я, що зроблю таку приємність цьому хорошому Вокульському. Справді, треба подавати руку допомоги новим людям…» У своєму колі князь мав репутацію завзятого патріота, майже шовініста; поза аристократичними колами його вважали одним з найдостойніших громадян. Він дуже любив говорити по-польськи, але коли говорив і по-французьки, то завжди на громадські теми. Він був аристократом з голови до п’ят — душею, кров’ю, серцем. Вірив, що кожне суспільство складається з двох частин: сірої юрби й обраних класів. Сіра юрба була витвором природи і, може, й справді походила від «мавпи», як твердив всупереч святому письму Дарвін. Але обрані класи мали якесь вище походження, і їхніми предками були якщо не боги, то принаймні їхні кревні — герої, як-от: Геракл, Прометей, в крайньому разі — Орфей. У князя був у Франції кузен, граф (до краю отруєний заразою демократизму), який насміхався з неземного походження аристократії. — Дорогий мій, — казав він, — здається, ти не зовсім розбираєшся в питаннях благородного походження. Що таке аристократичні роди? Це роди, предки яких були гетьманами, сенаторами, воєводами або, по-теперішньому, маршалками, членами верхньої палати, префектами департаментів. Ну, а цих панів ми знаємо: нічого надзвичайного в них немає… Вони їдять, п’ють, грають в карти, упадають коло жінок, залазять у борги, як і інші смертні, за яких вони інколи ще дурніші. На обличчі у князя в таких випадках виступали червоні плями. — А ти бачив коли-небудь, — заперечував князь, — префекта або маршалка з таким величним виразом обличчя, який ми бачимо на портретах наших предків?.. — Що ж у цьому дивного, — сміявся заражений демократизмом граф. — Художники надавали портретам такого виразу, який і не снився жодному з оригіналів, так само як знавці геральдики та історики поширювали про них казкові легенди. Це все брехня, мій дорогий!.. Це тільки декорації та костюми, які одного Войтка роблять князем, а другого батраком. Насправді ж і один, і другий — лише кепські актори. — Проти знущання, мій дорогий, сперечатись нічого! — обурювався князь і втікав. Він прибігав у свою кімнату, лягав на шезлонг і, закинувши руки за голову та дивлячись на стелю, бачив, як по ній проходили постаті надлюдського зросту, сили, відваги, розуму, безкорисливості. То були його і графові предки, тільки граф зрікався їх. Невже у нього в крові є якась домішка?.. Юрбою простих смертних князь не тільки не гордував, а навпаки: ставився до них доброзичливо, спілкувався з ними й цікавився їхніми потребами. Він уявляв себе одним з Прометеїв, які мають до певної міри почесний обов’язок — діставати для цих бідних людей вогонь з неба. До того ж релігія наказувала йому добре ставитись до меншої братії, і князь червонів лише від думки, що більша частина аристократії стане колись перед судом божим без такої заслуги. Отже, щоб уникнути цього сорому, він бував на всіляких нарадах і навіть влаштовував їх у себе вдома, жертвував по двадцять п’ять або по сто карбованців на різноманітні громадські заходи, а головне — постійно журився становищем нещасної вітчизни і щоразу закінчував свої виступи фразою: — Отже, панове, подумаймо насамперед про те, як підтримати нашу нещасну вітчизну… Сказавши це, він відчував, що з серця його зсувається якийсь тягар — тим більший, чим більше було слухачів або чим більше він пожертвував на якусь громадську справу. Скликати нараду, заохотити до громадської справи і вболівати, безупинно вболівати за своєю нещасною батьківщиною — ось у чому, на його думку, полягали обов’язки громадянина. Але якби його спитали, чи посадив він коли-небудь дерево, аби захистити людей і землю від спеки, чи прибрав коли-небудь камінь з дороги, аби він не ранив коням копит, — він був би щиро здивований. Він відчував і мислив, прагнув і страждав — за мільйони, але ніколи не зробив нічого корисного. Йому здавалось, що уболівати за долею рідного краю незмірно важливіше, аніж утерти носа шмаркатій дитині. В червні обличчя Варшави помітно змінюється. Порожні до цього часу готелі заповнюються, ціни в них на номери підвищуються, на багатьох домах з’являються об’яви: «На кілька тижнів наймається мебльована квартира». Всі візники зайняті, всі розсильні бігають. На вулицях, у парках, театрах, ресторанах, на виставках, в крамницях і магазинах дамських туалетів можна зустріти постаті, яких не побачиш в інший час. Це засмаглі гладкі мужчини в синіх картузах з козирками, в величезних чоботях та вузеньких рукавичках, в костюмах, пошитих на смак провінціального кравця. Супроводять їх купки дам, які не відзначаються ні вродою, ні варшавським шиком, і також незграбних, з роззявленими ротами дітей, від яких пашить здоров’ям. Одні з цих сільських гостей приїжджають з вовною на ярмарок, другі — иа скачки, треті — щоб подивитись на вовну й на скачки; деякі приїхали, щоб побачитись з сусідами, які живуть за верству від них, ще деякі — щоб освіжитись варшавською пилюкою та каламутною водою, а є й такі, що промучились кілька днів у дорозі самі не знаючи чого! З такого з’їзду і скористався князь, щоб зблизити Вокульського з поміщиками. Князь займав величезну квартиру на другому поверсі власного палацу. Частина її — кабінет господаря, бібліотека й курильна кімната — була місцем чоловічих зборів, де князь викладав свої або чужі проекти, які стосувалися громадських справ. Це траплялося по кілька разів на рік. Останні весняні збори були присвячені питанню про впровадження гвинтових суден на Віслі, при чому виразно окреслилось трд партії. Перша, що складалася з князя і його приятелів, домагалася неодмінного впровадження гвинтових суден. Друга, міщанська, визнавала, що проект в основі чудовий, але вважала його передчасним і не хотіла давати на його здійснення грошей. Третя партія складалася лише з двох осіб: інженера, який твердив, що гвинтові судна не можуть плавати по Віслі, та глухого магната, який на всі відозви до його кишені незмінно відповідав: — Прошу трохи голосніше, бо я нічого не чую… Князь з Вокульським приїхали о першій годині, а хвилин через п’ятнадцять почали сходитись і з’їжджатись інші учасники наради. Князь кожного вітав з невимушеною люб’язністю, потім рекомендував Вокульського і підкреслював прізвище прибулого в списку надзвичайно довгим і надзвичайно червоним олівцем. Одним з перших гостей був пан Ленцький. Він одвів Вокульського набік і ще раз розпитав про мету і значення спілки, до якої вже належав усією душею, але ніяк не міг збагнути, в чому її суть. Тим часом інші гості придивлялись до чужака й тихенько обмінювались зауваженнями про нього. — Нівроку собі хлоп! — шепнув гладкий маршалок, підморгуючи в бік Вокульського. — Щетина на голові, як у дикого кабана, груди — дай боже всякому, очі бистрі… Цей би но звалився з ніг на полюванні! — А обличчя, прошу… — додав барон з фізіономією Мефістофеля. — Лоб, прошу… вусики, прошу… еспаньйолка, прошу… Дуже, прошу, дуже… Риси трохи, прошу… але в цілому, прошу… — Побачимо, який він буде на ділі, — додав трохи сутулуватий граф. — Те-ек, спритний, сміливий, — наче з погреба озвався другий граф з пишними бакенбардами, що сидів нерухомо в кріслі й дивився поперед себе порцеляновими очима, немов англієць з «Journal Amusant»[68]. Князь устав з крісла й кашлянув; усі затихли, через що можна було почути закінчення оповідання маршалка: — Всі ми дивимось на ліс, коли щось як заверещить під копитами! Уявіть собі, пане добродію, — то хорт, що біг коло коня на смику, задушив у борозні зайця!.. Сказавши це, маршалок ляснув себе широчезною долонею по стегну, з якого міг би викроїти для себе секретаря і писаря на додачу. Князь кашлянув другий раз, маршалок збентежився й витер лоба величезною фуляровою хусткою. — Шановні панове, — почав князь. — Я дозволив собі потурбувати вас з приводу одної надзвичайно важливої… громадської справи… Котра, як ми всі знаємо, повинна стояти на сторожі наших громадських справ… Я хотів сказати… наших ідей… тобто… Здавалося, князь трохи заплутався, проте скоро опанував себе і провадив далі: — Йдеться про спра… тобто про план… а краще сказати про проект організації спілки для сприяння торгівлі… — Зерном, — підказав хтось з кутка. — Власне кажучи, — говорив далі князь, — йдеться не про торгівлю зерном, а… — Горілкою, — поспішив додати той самий голос. — Та ні ж бо!.. Про торгівлю, а власне, про сприяння торгівлі Росії з закордоном товарами… ну, товарами… Отож бажано, щоб наше місто стало центром цієї торгівлі… — Які ж то товари? — спитав трохи сутулуватий граф. — Спеціальну сторону питання ласкаво пояснить нам пан Вокульський, чоловік… фахівець, — закінчив князь. — Але пам’ятаймо, панове, також про обов’язки, що їх покладає на нас піклування про громадські інтереси і наша нещасна вітчизна… — Їй-богу, зараз же вношу десять тисяч карбованців!.. — крикнув маршалок. — На що? — спитав граф, який удавав стопроцентного англійця. — Однаково!.. — громовим голосом відповів маршалок. — Я сказав: прогуляю в Варшаві п’ятдесят тисяч карбованців, то нехай десять ідуть на благодійні цілі, бо наш шановний князь говорив так чудово!.. Від душі й серця, їй-богу… — Пробачте, — озвався Вокульський, — але йдеться не про добродійну спілку, а про спілку, яка забезпечує певний прибуток. — Отож-бо!.. — докинув сутулуватий граф. — Те-ек, — сказав граф-англієць. — Який там прибуток з десяти тисяч? — заперечив маршалок. — Я з торбами пішов би з такими прибутками. Сутулуватий граф аж підскочив: — Прошу слова по суті питання: чи треба нам нехтувати невеликими прибутками!.. Оце нам і шкодить, панове!.. Оце!.. — кричав він, стукаючи нігтем по бильці крісла. — Пане граф, — солодко перебив князь, — слово має пан Вокульський. — Те-ек!.. — підтримав його граф-аиглієць, погладжуючи свої пишні бакенбарди. — Отже, просимо шанованого пана Вокульського, — озвався якийсь новий голос, — аби ту громадську справу, яка зібрала нас тут, у гостинному домі князя, він виклав нам з властивою йому ясністю і стислістю. Вокульський глянув на чоловіка, який визнавав у нього ясність і стислість думки. Це був знаменитий адвокат — друг і права рука князя; він любив висловлюватись велемовно, завжди відбиваючи рукою такт і прислухаючись до своїх фраз, які йому самому здавалися добірними. — Тільки щоб усім нам було зрозуміло, — буркнув хтось з кутка, де сиділа шляхта, яка ненавиділа магнатів. — Шановному панству відомо, — почав Вокульський, — що Варшава є торговельною базою між Західною і Східною Європою. Тут скупчується і проходить через наші руки частина французьких і німецьких товарів, призначених для Росії, з чого ми могли б мати певні прибутки, якби наша торгівля… — Не знаходилась в руках євреїв, — півголосом сказав хтось біля стола, де сиділи купці і промисловці. — Ні, — заперечив Вокульський. — Ми мали б прибутки в тому разі, якби в нашій торгівлі був певний порядок. — З євреями порядку не буде… — Але сьогодні, — перебив адвокат, — пан Вокульський дає нам можливість умістити християнські капітали замість єврейських… — Пан Вокульський сам залучає євреїв до торгівлі, — кинув опонент з купецького табору. Зробилось тихо. — Про те, як я веду свої справи, я ні перед ким не звітую, — відказав Вокульський. — Я вказую вам спосіб упорядкування торгівлі Варшави з закордоном, що становить першу половину мого проекту і створює одне з джерел прибутку од вітчизняних капіталів. Другим джерелом є торгівля з Росією. Там є дешеві товари, яких нам не вистачає. Торговельна спілка, яка взялася б за цю справу, могла б одержувати від п'ятнадцяти до двадцяти процентів на вкладений капітал. На перше місце я ставлю тканини. — Це підірвало б нашу промисловість, — озвався опонент з купецької групи. — Мене цікавлять не фабриканти, а споживачі… — відповів Вокульський. Купці і промисловці почали перешіптуватись між собою, недоброзичливо поглядаючи на Вокульського. — От ми й дійшли до громадської сторони справи, — схвильовано вигукнув князь. — Отже, питання стоїть так: чи визнаємо проект шановного пана Вокульського корисним для нашої батьківщини?.. Пане адвокат… — звернувся князь по допомогу, відчуваючи, що хтось мусить його виручити в складній ситуації. — Шановний пане Вокульський, — взяв слово адвокат, — поясніть, будь ласка, з властивою вам докладністю, чи не заподіє довіз згаданих вами тканин з таких далеких місць шкоди нашим фабрикам? — Насамперед, — сказав Вокульський, — ті наші фабрики — не наші, а німецькі… — Ого!.. — вигукнув опонент з купецької групи. — Я готовий, — казав далі Вокульський, — зараз же перелітати фабрики, де вся адміністрація і всі краще оплачувані робітники — німці, де капітал — німецький, а правління перебуває в Німеччині, де, нарешті, наші робітники не мають можливості вдосконалювати свою кваліфікацію, їм мало платять, з ними погано поводяться й до того ж понімечують… — Це дуже важливо!.. — озвався сутулуватий граф. — Те-ек… — прошепотів граф-англієць. — Їй-богу, я аж схвилювався, слухаючи таке!.. — вигукнув маршалок. — Ніколи не думав, що ця розмова може бути така цікава… Я зараз повернусь… І він вийшов з кабінету, ступаючи так важко, що підлога аж угиналась під його ногами. — Хочете, щоб я назвав прізвища? — спитав Вокульський. На цей раз група купців і промисловців виявила незвичайну стриманість і не зажадала прізвищ. Адвокат, швидко вставши з крісла й замахавши руками, вигукнув: — Я вважаю, що з питанням про місцеві фабрики можна покінчити. Тепер, шановний пане Вокульський, поясніть нам, будь ласка, з властивою вам виразністю, яку позитивну користь матиме від вашого проекту… — …наша нещасна батьківщина, — докінчив князь. — Прошу панство, — казав Вокульський, — якби лікоть мого ситцю коштував лише на два гроші дешевше, ніж зараз, то на кожному мільйонові куплених ліктів населення заощадило б десять тисяч карбованців… — А що таке десять тисяч карбованців?.. — спитав маршалок, який уже повернувся до кабінету, але ще не розібрав, у чому річ. — Це багато… дуже багато!.. — вигукнув сутулуватий граф. — Нам треба навчитись цінити і копійчані прибутки… — Те-ек… пенс — батько гінеї, — додав граф-псевдоанглієць. — Десять тисяч карбованців, — говорив далі Вокульський, — це фундамент добробуту щонайменше для двадцяти родин… — Крапля в морі, — буркнув один з купців. — Але на це можна подивитися і з другого боку, — сказав Вокульський, — правда, це цікавить тільки капіталістів. Я маю товарів на три або чотири мільйони на рік… — Оце я розумію!.. — прошепотів маршалок. — Це не мій особистий капітал, — зауважив Вокульський. — Мій набагато скромніший. — Люблю таких!.. — сказав сутулуватий граф. — Те-ек, — додав граф-англієць. — Ці три мільйони становлять мій кредит і дають мені, як посередникові, дуже невеликий процент, — мовив Вокульський. — Але якби замість кредиту я мав стільки готівки, то вона давала б мені прибутку від п’ятнадцяти до двадцяти процентів або й більше. Отож це мусить зацікавити тих людей, які тримають гроші в банках за низький процент. Ці гроші пускають в обіг інші люди, а прибуток беруть собі. А я пропоную вам безпосередньо пустити ваші капітали в обіг і збільшити ваші прибутки. Я скінчив. — Чудово! — вигукнув сутулуватий граф. — А чи не можна б ознайомитися з деталями? — Про них я можу говорити тільки з моїми спільниками, — відповів Вокульський. — Вступаю, — сказав сутулуватий граф і подав йому руку. — Те-ек, — додав псевдоанглієць і простягнув Вокульському два пальці. — Шановні панове! — озвався чисто поголений мужчина з групи шляхти, що ненавиділа магнатів. — Ви тут говорите про торгівлю ситцем, яка нас абсолютно не цікавить… Але, панове… — говорив він далі плаксивим голосом, — зате у нас є зерно в коморах, у нас є горілка на складах, і посередники наживаються на нас, — скажу одверто, — зовсім безчесним способом… Він оглянув присутніх у кабінеті. Група шляхти, яка ненавиділа магнатів, заплескала в долоні. Обличчя князя, що променилось скромною радістю, раптом заясніло світлом справжнього натхнення. — Але ж панове! — вигукнув він. — Сьогодні ми говоримо про торгівлю тканинами, а хто нам заборонить завтра або післязавтра обміркувати й інші питання?.. Отже, пропоную… — Їй-богу, наш дорогий князь чудово говорить! — закричав маршалок. — Слухаємо!.. Слухаємо!.. — підтримав його адвокат, намагаючись показати, що він захоплений мовою князя. — Отже, панове, — вів далі розчулений князь, — я пропоную скликати ще дві наради: одну — в справі торгівлі зерном, другу — в справі торгівлі горілкою… — А кредити для землевласників? — спитав хтось з групи непримиренної шляхти. — Третій — в справі кредитів для землевласників, — промовив князь. — Четверту… Тут він затнувся. — Четверту і п’яту, — підхопив адвокат, — присвятимо оглядові загального економічного становища… — …нашої нещасної батьківщини, — докінчив князь майже з слізьми на очах… — Панове!.. — заволав адвокат, розчулено витираючи носа. — Вшануймо нашого господаря, великого громадянина, найславнішого з людей… — Десять тисяч карбованців, їй-бо!.. — крикнув маршалок. — …вставанням! — швидко докінчив адвокат. — Браво!.. Хай живе князь!.. — залунали вигуки під акомпанемент тупоту ніг та гуркоту стільців. Найголосніше кричала група шляхти, яка зневажала аристократію. Не мігши погамувати хвилювання, князь почав обіймати своїх гостей; йому допомагав адвокат — він усіх цілував і від розчулення аж плакав. Кілька чоловік скупчилось біля Вокульського. — На початок даю п’ятдесят тисяч карбованців, — сказав сутулуватий граф. — А на той рік… побачимо… — Тридцять, прошу… тридцять тисяч карбованців, прошу… гаразд! — додав барон з фізіономією Мефістофеля. — І я тридцять тисяч… те-ек!.. — озвався граф-англієць, киваючи головою. — А я дам в два… в три рази більше… ніж наш дорогий князь! — сказав маршалок. Кілька опонентів з купецької групи також підійшло до Вокульського. Вони мовчали, але їхні закохані погляди говорили в сто разів більше, ніж найчуліші слова. За ними до Вокульського підійшов молодик, хирлявий, з ріденькою зарістю на обличчі і з явними ознаками передчасного виснаження. Вокульський зустрічав його на різноманітних видовищах і на вулиці, завжди на візницьких екіпажах, запряжених найкращими рисаками. — Марушевич, — з люб’язною усмішкою відрекомендувався засмоктаний молодий чоловік. — Пробачте, що я рекомендуюсь так безцеремонно і до того ж одразу звертаюся до вас з просьбою… — Я вас слухаю. Марушевич узяв Вокульського під руку і, одвівши до вікна, почав говорити: — Я одразу викладаю карти на стіл; з такими людьми, як ви, інакше не можна. Я бідний, але маю добрі здібності, і хотів би знайти якусь роботу. Ви організуєте спілку, чи не міг би я працювати під вашим керівництвом? Вокульський пильно подивився на нього. Пропозиція молодика якось не в’язалася з його миршавою постаттю і непевним поглядом. Вокульський відчув до нього антипатію, проте спитав: — А що ви умієте робити? Яка у вас спеціальність? — Спеціальності, знаєте, я ще не вибрав, але маю великі здібності і можу взятись за будь-яку роботу. — А на яку плату ви розраховуєте? — Тисячу… дві тисячі карбованців… — відповів збентежений молодик. Вокульський мимоволі похитав головою. — Навряд чи будуть у нас посади на таку високу плату, — відповів він, — проте зайдіть до мене коли-небудь… Насередині кабінету говорив сутулуватий граф: — Отже, шановні панове, в принципі ми приступаємо до створення спілки, запропонованої паном Вокульським. Діло, на мій погляд, дуже вигідне, а тепер тільки залишається ознайомитись з деталями та написати акт. Тому запрошую тих, хто хоче бути її учасником, завітати до мене завтра о дев’ятій вечора… — Буду у вас, дорогий граф, їй же бо!.. — озвався гладкий маршалок. — Та ще, може, приведу кількох литвинів. Але скажіть на милость, нащо нам організовувати торговельну спілку?.. Нехай би вже самі купці… — Хоч би на те, — палко заперечив граф, — щоб не казали, що ми нічого не робимо, а тільки стрижемо купони… Попросив слова князь. — Зрештою, — сказав він, — ми маємо на меті ще дві спілки: для торгівлі зерном і для торгівлі горілкою. Хто не хоче вступити до першої, може вступити до другої… А тому ми просимо шановного пана Вокульського взяти участь і в інших наших нарадах… — Те-ек!.. — підхопив граф-англієць. — …і з властивим йому талантом висвітлити питання, — докінчив адвокат. — Не знаю, чи зможу чимось допомогти шановному панству в торгівлі зерном та горілкою, — відказав Вокульський. — Правда, мені доводилось мати діло з цими товарами, але в виняткових умовах, коли йшлося про великі партії товару та про швидку доставку, а не про ціни… До того ж я не знаюсь на місцевій торгівлі зерном… — Знайдуться спеціалісти, шановний пане Вокульський, — перебив його адвокат. — Вони розкажуть нам про деталі, які ви тільки систематизуєте і роз’ясните нам — з властивою вам геніальністю… — Просимо… дуже просимо!.. — гукали графи, а за ними ще голосніше шляхта, яка ненавиділа магнатів. Було десь коло п’ятої години, коли учасники наради почали розходитись. В цей час Вокульський помітив, що з дальших кімнат до нього прямує пан Ленцький в товаристві молодика, якого він бачив коло панни Ізабелли на великодніх пожертвах у костьолі й на розговінні у графині. Обидва вони підійшли до Вокульского. — Дозвольте, пане Вокульський, — заговорив Ленцький, — відрекомендувати вам пана Юліана Охоцького. Наш родич… Трохи оригінал, але… — Я давно вже хотів познайомитись і поговорити з вами, — сказав Охоцький, стискаючи йому руку. Вокульський мовчки подивився на нього. Молодикові не було ще тридцяти років, і обличчя у нього було справді незвичайне. Воно нагадувало обличчя Наполеона Першого, але з відтінком якоїсь замріяності. — Ви в який бік ідете? — спитав молодик Вокульського. — Я можу вас провести. — Нащо вам турбуватись?.. — О, я маю багато часу, — відповів молодик. «Що йому від мене потрібно?» — подумав Вокульський, а вголос сказав: — Можемо піти в бік Лазенок. — Чудово, — сказав Охоцький. — Я тільки на хвилинку зайду попрощатися з княгинею і дожену вас. Як тільки він одійшов, Вокульського перехопив адвокат. — Поздоровляю вас з цілковитим тріумфом, — почав він стиха. — Князь буквально закоханий в вас, обидва графи й барон також… Як ви бачили, вони оригінали, але люди добрих намірів… Вони хотіли б щось зробити, у них в розум, і освіта, але… бракує енергії!.. У них є все: гроші, титули, пошана, навіть успіх у жінок, — через те вони нічого не прагнуть. А без цієї пружини, пане Вокульський, вони мусять стати знаряддям в руках нових — честолюбних людей… А ми з вами ще багато чого прагнемо, — додав він тихіше. — Їхнє щастя, що вони натрапили на нас… Вокульський нічого не відповів, і адвокат, подумавши; що той — надто хитрий дипломат, в душі пошкодував про свого надмірну щирість. «Кінець кінцем, — думав він, скоса поглядаючи на Вокульського, — якби він навіть сказав князеві про нашу розмову, то що він мені зробить? Сінажу, що хотів його випитати…» «В яких це честолюбних задумах він мене підозрює?..» — в свою чергу думав Вокульський. Він попрощався з князем, обіцяв бувати на всіх нарадах і, вийшовши на вулицю, одіслав екіпаж додому. «Що йому потрібно від мене, цьому панош Охоцькому? — тривожився він. — Звичайно, тут йдеться про панну Ізабеллу… Може, він хоче налякати мене?.. Чудний… Якщо вона його любить, то йому навіть не треба нічого казати — я сам одійду… Але якщо вона його не любить, то нехай стережеться віднаджувати мене від неї… Мені здається, я один раз в житті зроблю якусь величезну дурницю — звичайно, через панну Ізабеллу. Коли б ця дурниця не окотилась на ньому, шкода було б хлопця…» В під’їзді почулися квапливі кроки. Вокульський обернувся й побачив Охоцького. — Ви ждали? Пробачте!.. — сказав молодик. — Підемо до Лазенок? — спитав Вокульський. — Вудь ласка! Якийсь час вони йшли мовчки. Молодик був задуманий, Вокульський — занепокоєний. Він вирішив одразу вхопити бика за роги. — Ви близький родич сім’ї Ленцьких? — спитав він. — Не дуже, — відповів молодик. — Моя мати мала честь бути уродженою Ленцькою, — сказав він іронічно, — але батько був лише Охоцький. Це дуже послаблює родинні зв’язки… З паном Томашем, який мені доводиться двоюрідним дядьком, — я не був би знайомий і по сей день, якби він не зубожів. — Панна Ізабелла дуже достойна особа, — промовив Вокульський, дивлячись собі під ноги. — Достойна? — повторив Охоцький. — Скажіть: богиня!.. Коли я розмовляю з нею, мені здається, що вона могла б заповнити все моє життя. З нею одною я почуваю себе спокійним і забуваю про тугу, яка весь час мене гризе. Але що з того?.. Я не міг би сидіти з нею цілі дні в вітальні, як і вона зі мною в лабораторії. Вокульський зупинився серед вулиці. — Ви займаєтесь фізикою чи хімією? — спитав він здивовано. — Ах, чим я тільки не займаюся!.. — відповів Охоцький. — Фізикою, хімією і технологією… Я скінчив природничий факультет університету і фізико-математичний у політехнічному інституті. Займаюся всім; з ранку до ночі читаю і працюю, але нічого не досяг. Мені пощастило трохи удосконалити мікроскоп, сконструювати якийсь там електричний прилад, якусь лампу… Вокульський все більше дивувався. — То це ви той Охоцький, винахідник?.. — Я, — відповів молодик. — Але яке це має значення?.. Абсолютно ніякого! Як подумаю, що в двадцять вісім років зробив так мало, мене огортає розпач. Мені хочеться або розтрощити свою лабораторію й поринути в світське життя, до якого мене тягнуть, або пустити собі кулю в лоб… Елемент Охоцького або електрична лампа Охоцького… Яка це мізерна дрібниця!.. Пориватися кудись з дитинства і спинитись на лампі — це жахливо!.. Дожити до середини життя і не знайти навіть сліду того шляху, яким хотілося б іти, — хіба ж нема від чого впасти в розпач!.. Охоцький замовк і, помітивши, що вони вже в Ботанічному саду, зняв капелюха. Вокульський уважно подивився на нього і зробив нове відкриття. Незважаючи на елегантний костюм, молодик зовсім не здавався франтом; він, мабуть, і не турбувався про свій зовнішній вигляд. Волосся його було скуйовджене, галстук трохи збився набік, гудзик на жилеті розстебнутий. Можна було догадатись, що хтось пильно стежить за його білизною і костюмом, але сам він поводився з ними недбало, і саме ця недбалість, що виявлялась у шляхетних формах, надавала йому оригінальної чарівності. Всі його рухи були якісь розкидані, але прекрасні. Прекрасний був навіть його спосіб дивитись, слухати (швидше — не слухати) і навіть губити капелюха. Вони вийшли на пагорок, відкіля видно було колодязь, прозваний Кругляком. Навколо було багато гуляючих, проте Охоцький не звертав на них уваги і, показавши капелюхом на одну з лавок, сказав: — Я багато читав про те, що люди з великою метою щасливі. Брехня. Адже я маю неабиякі прагнення, а вони тільки роблять мене смішним і відштовхують від мене близьких людей. Ось гляньте на оту лавку… На початку червня, о десятій годині вечора, ми сиділи на ній з кузиною і панною Флорентіною. Як звичайно, світив місяць і навіть співали солов’ї. Настрій у мене був мрійний. Раптом кузина спитала: «Кузен, ви знаєте астрономію?» — «Трохи». — «То скажіть мені, яка ото зірка?» — «Не знаю, — відповів я, — але напевне відомо, що люди ніколи не потраплять на неї. Людина прикута до землі, як устриця до скелі…» В цю хвилину в мені прокинулась моя ідея чи моя манія… Я забув про красуню кузину і став мріяти про літаючі машини. А тому що коли я думаю, то мушу ходити, я встав з лавки й, не попрощавшись з кузиною, залишив її. Другого дня панна Флора назвала мене грубіяном, пан Ленцький оригіналом, а кузина цілий тиждень не хотіла зі мною розмовляти… І хоч би я що видумав, а то нічого, ну нічогісінько, хоч був абсолютно певний, що, перш ніж дійду з цього пагорка до колодязя, в моїй голові постане бодай в загальних рисах план літаючої машини… Правда ж дурниця?.. «Отже, вони тут проводять вечори при місяці, слухаючи соловейка?.. — подумав Вокульський і відчув у серці різкий біль. — Панна Ізабелла вже закохана в Охоцького, а коли ще не закохана, то тільки через його дивацтво… і має рацію… він вродливий і незвичайний чоловік…» — Певна річ, — вів далі Охоцький, — я жодним словом не прохопився про це моїй тітці, яка щоразу, коли втикає мені якусь шпильку, приказує: «Коханий Юльку, старайся подобатись Ізабеллі, бо вона якраз для тебе жінка… Розумна й гарна; тільки вона могла б вилікувати тебе від твоїх фантазій…» А я думаю: яка вона для мене жінка?.. Якби вона могла стати мені хоч помічницею, то ще півлиха… Але хіба ж вона залишить вітальню задля лабораторії? І вона має рацію: там її сфера; птах потребує повітря, риба — води… Ах, який чудовий вечір!.. — додав він, трохи помовчавши. — Я сьогодні збуджений, як ніколи. Але що з вами, пане Вокульський?.. — Я трохи стомився, — глухо відповів Вокульський. — Може б, ми сіли, хоч би отут… Вони сіли на схилі пагорка в кінці парку. Охоцький сперся підборіддям на коліна й задумався. Вокульський дивився на нього із змішаним почуттям захоплення й ненависті. «Що він — дурний чи хитрий?.. Нащо він мені все оце розказує?» — думав Вокульський. Проте мусив визнати, що й балакучість Охоцького відрізнялась тією щирістю й розкиданістю, як і його рухи та й взагалі вся особа. Вони зустрілись перший раз, а Охоцький розмовляв з ним так, наче вони були знайомі з дитинства. «Пора з цим кінчати», — подумав Вокульський і, глибоко зітхнувши, голосно спитав: — Отже, ви женитесь, пане Охоцький?.. — Хіба б здурів, тоді б оженився! — пробурмотів той і знизав плечима. — Як так? Адже ваша кузина вам подобається? — І навіть дуже подобається, але це ще не все. Я одружився б з нею, аби був певний, що вже нічого не досягну в науці. В серці Вокульського поруч з ненавистю й захопленням блиснула радість. В цю хвилину Охоцький потер лоба, немов прокинувшись від сну, і, дивлячись на Вокульського, сказав: — Ага, ось що… Я й забув, що маю до вас важливу справу… «Що йому потрібно?..» — подумав Вокульський, мимоволі милуючись розумними очима свого суперника і дивуючись з раптової зміни його тону. Здавалося, що його устами заговорив інший чоловік. — Хочу поставити вам одне запитання… ні — два запитання… дуже інтимних і, може, навіть делікатних, — сказав Охоцький. — Ви не образитесь?.. — Слухаю, — відповів Вокульський. Якби він стояв на ешафоті, то не зазнав би таких страшних відчуттів, як у цю хвилину. Він був певний, що йдеться про панну Ізабеллу і що отут, на цьому місці, вирішиться його доля. — Ви були природознавцем? — спитав Охоцький. — Був. — І до того ж природознавцем-ентузіастом. Я знаю, що ви пережили, і віддавна поважаю вас за це… Мало цього, скажу більше… Протягом останнього року думка про те, які труднощі вам доводилось долати, підтримувала мене морально. Я казав собі: зроблю принаймні те, що зробив цей чоловік, а оскільки таких перешкод у мене немає, то піду й далі за нього. Слухаючи його, Вокульський думав, що це йому сниться або що він розмовляє з божевільним. — Відкіля це вам відомо?.. — спитав він Охоцького. — Від доктора Шумана. — Ага, від Шумана. Але що саме ви маєте на увазі? — Зараз скажу, — відповів Охоцький. — Ви були природознавцем-ентузіастом і кінець кінцем… облишили природничі науки. Отже, на котрому році життя прохолов ваш запал до науки?.. Вокульського немов хто вдарив сокирою по голові. Запитання було настільки несподіване і неприємне, що він з хвилину не міг не тільки нічого відповісти, але й зібратися з думками. Пильно дивлячись на свого співбесідника, Охоцький повторив запитання. — На котрому році?.. — перепитав Вокульський. — Минулого року… Зараз мені сорок шостий… — Отже, до цілковитого охолодження у мене залишається ще понад п’ятнадцять років. Це мене трохи підбадьорює… — сказав немов сам до себе Охоцький. І, трохи помовчавши, додав: — Це одне запитання, а тепер — друге, але прошу вас не ображатись. На котрому році життя жінки стають байдужими мужчині? Другий удар. В якусь мить Вокульський готовий був схопити молодика за горло й задушити. Проте опам’ятався й відповів з кволою усмішкою: — Я гадаю, що вони ніколи не стають байдужими… Навпаки, що далі, то вони здаються дорожчими. — Погано! — прошепотів Охоцький. — Що ж, побачимо, хто буде дужчий! — Жінки, пане Охоцький. — Як для кого, — відповів молодик, впадаючи в задуму. І знов почав говорити, немов сам до себе: — Подумаєш — жінки!.. Я вже закохувався, заждіть — скільки ж це? Чотири… шість… сім, так — сім разів. Це забирає дуже багато часу і навіває відчайдушні думки… Дурна річ — кохання… Знайомишся, закохуєшся, страждаєш… Потім розчаровуєшся або тебе зраджують… Я двічі розчаровувався і п’ять разів був зраджений… Далі знаходиш нову жінку, досконалішу за попередніх, а потім вона робить те саме, що й менш досконалі… Та й поганюща ж порода тварин — оці жінки!.. Вони граються нами, хоч своїм обмеженим розумом навіть неспроможні зрозуміти нас… Правда, і тигр може гратися людиною… Підлі, але милі створіння. Та хай собі будуть… Тим часом, якщо людину опанує якась ідея, вона ніколи не покине й не зрадить її… Він поклав руку на плече Вокульському і, дивлячись на нього якимось неуважним і мрійним поглядом, спитав: — Але ж і ви колись думали про літаючі машини?.. Не про керування повітряними кулями, легшими за повітря, бо то дурниця, а про політ важкої машини, навантаженої й окутої сталлю, як броненосець?.. Ви розумієте, який настав би переворот на світі після такого винаходу?.. Немає фортець, немає армій, нема кордонів… Зникнуть народи, зате в надземних палацах з’являться істоти, подібні до ангелів або стародавніх богів… Ми вже підкорили собі вітер, тепло, світло, блискавку… Отже, чи не думаєте ви, що настав час людині звільнитися від пут земного тяжіння?.. Це ідея нашого віку… Дехто вже працює над нею; я пройнявся нею лише недавно, але вона захопила мене з голови до ніг… Що мені тітка з її порадами та правилами доброго тону!.. Що мені одруження, жінки, навіть мікроскопи, прилади та електричні лампи?.. Я з’їзду з глузду або… дам людськості крила… — А коли навіть дасте, то що з того? — спитав Вокульський. — Слава, якої не досягала ще жодна людина, — відповів Охоцький. — То моя дружина, моя кохана… Ну, бувайте здорові, мені треба йти… Він потиснув Вокульському руку, збіг з пагорка і зник між деревами. Ботанічний сад і Лазенки вже огортали вечірні сутінки. «Божевільний чи геній?» — подумав Вокульський, відчуваючи, що й сам він надзвичайно збуджений. — А якщо геній?..» Він устав, пішов в глиб парку і змішався з юрбою гуляючих. Йому здавалося, що небо над пагорком, з якого він тільки що зійшов, навіває на нього якийсь священний жах. В Ботанічному саду було майже тісно; на кожній алеї товклися колони, громади, в крайньому разі, довгі ряди гуляючих; лавки аж угинались від людей, що на них сиділи. Вокульському загороджували дорогу, наступали на п’яти, штовхали ліктями; з усіх боків лунали розмова і сміх. В Уяздовській Алеї, попід оградою Бельведерського парку, попід штахетами з боку лікарні, на найдальших алеях і навіть на загороджених стежках, — скрізь було повно людей і весело. Чим більше насувалась на землю темрява, тим густішою і галасливішою ставала юрба. — Мені вже починає бракувати на світі місця, — пробурмотів Вокульський. Він перейшов до Лазенок і знайшов там спокійний куточок. На небі засвітилось кілька зірок, від Алеї долітав гомін юрби, а від ставу тягло вільгістю. Часом над його головою з голосним дзижчанням пролітав хрущ або нечутно проносився кажан; в глибині парку жалібно квилив якийсь птах, даремно викликаючи свою пару; далеко на ставу плюскотіли весла й лунав жіночий сміх. Навпроти нього йшло двоє людей, схилившись одне до одного і щось шепочучи. Вони звернули з алеї і зникли в тіні дерев. Він подумав з сарказмом: «Ось вони, щасливі закохані! Шепочуться і втікають від людей, як злодії… Оце такі порядки на світі, га? Цікаво, наскільки було б ліпше, аби ним. володів люцифер?.. А якби мене перестрів який-небудь бандит та вбив у цьому глухому закутку?..» І уявив собі, як воно, мабуть, приємно, коли холодне лезо ножа вганяється в гаряче серце. «На нещастя, тепер заборонено вбивати інших, — зітхнув він. — Можна вбити лише себе — аби тільки одразу і вдало. Що ж!..» Думка про такий простий спосіб порятунку заспокоїла. Поступово його опановував якийсь урочистий настрій; йому здалося, що настає момент, коли він повинен дати звіт перед власною совістю, підбити підсумок свого життя. «Якби я був верховним судією, — думав він, — і якби мене спитали, хто більш вартий панни Ізабелли, Охоцький чи Вокульський, я мусив би визнати, що — Охоцький… Він молодший за мене на вісімнадцять років (вісімнадцять років!) і такий гарний… У двадцять вісім років закінчив два факультети (я в ці літа тільки що починав учитись…) і вже має три винаходи (я не маю жодного!). А до цього всього в ньому визріває велика ідея… Літаюча машина — не проста річ, але факт, що він знайшов для неї геніальний і єдино можливий вихідний пункт — вона мусить бути важча за повітря, а не легша, як повітряна куля. Адже все, що літає, починаючи від мухи і кінчаючи велетенським яструбом, — важче за повітря. У нього є правильний вихідний пункт, творчий розум, що він довів хоч би своєю лампою та мікроскопом. То хто ж його знає, чи не пощастить йому збудувати й літаючу машину? А в такому разі в очах людства він стане вищим від Ньютона й Бонапарта разом узятих… І мені з ним змагатися?.. І якщо коли-небудь постане питання, котрий з нас двох повинен поступитися, невже я буду вагатись? Яка ж це мука, сказати собі, що ти мусиш поступитися перед людиною, кінець кінцем такою самою, як і ти, смертною, підпорядкованою хворобам і помилкам, а головне — такою наївною… Адже він ще хлопчак, чого тільки він мені сьогодні не наговорив!..» Дивний збіг обставин. Коли Вокульський служив у колоніальному магазині, він мріяв про perpetuum mobile — машину, яка сама себе приводила б в рух. А коли він вступив у підготовчу школу і зрозумів, що така машина — абсурд, найулюбленішою і найпотаємиішою його мрією стало — винайти спосіб керування повітряними кулями. Те, що для Вокульського було лише фантастичною тінню, яка блукала хибними шляхами, у Охоцького стало практичною проблемою. «Яка ж бо це гірка доля! — журно думав Вокульський. — Двом людям дані майже однакові прагнення, тільки один народився на вісімнадцять років раніше, а другий пізніше; один народився в злиднях, а другий в достатку; один не міг видряпатись навіть на перший щабель знання, другий переступив через два… Його вже не зметуть політичні бурі, як мене; йому не зашкодить любов, в якій він вбачає лише розвагу, тоді як для мене, що прожив шість років в пустелі, це почуття — рай і порятунок… Навіть більше! От він і переважає мене на кожній ділянці, хоч я маю ті самі почуття, так само розумію дійсність, а працював, безумовно, більше за нього…» Вокульський добре знав людей і часто порівнював себе з ними. І де б він не був, завжди почував себе трохи кращим за інших. Чи був він продавцем, який цілі ночі просиджував над книжками, чи студентом., який через злидні йшов до науки, чи солдатом під градом куль, чи засланцем, який у засипаній снігом халупі працював над науковими дослідженнями, — завжди носив він в душі ідею, яка випереджала сучасність на кілька років. А інші жили лише сьогоднішнім днем задля свого шлунка та кишені. І от аж сьогодні він зустрів чоловіка, вищого за себе, — божевільного, який хоче будувати літаючі машини!.. «Ну, а я хіба не маю сьогодні ідеї, задля якої працюю вже понад рік, здобув багатство, допомагаю людям і змушую їх шанувати мене?» «Так, але любов — почуття особисте, всі зв’язані з ним заслуги — немов риба, підхоплена виром морського циклону. Якби на світі зникла одна жінка, а в мені — пам’ять про неї, чим би я став?.. Звичайним капіталістом, який з нудьги грає в клубі в карти. А тим часом у Охоцького є ідея, котра завжди пориватиме його вперед, якщо тільки він не з’їде з глузду…» «Гаразд, а коли він нічого не досягне і замість зробити літаючу машину потрапить у божевільню?.. А я тим часом зроблю щось реальне; а мікроскоп, якийсь там прилад і навіть електрична лампа, напевне, важать не більше, ніж сотні людей, яким я даю засоби до існування. Відкіля ж у мене оця надхристиянська покірливість?.. Хто, з нас що зробить, — ще невідомо, а поки що я — людина дії, а він — мрійник… Зачекаємо з рік…» Рік! Вокульський здригнувся. Йому здалося, що в кінці путі, яка називається роком, видно тільки бездонну прірву, котра поглинає все, залишаючись такою ж порожньою… «Отже, порожнеча?.. Порожнеча!..» Він інстинктивно оглянувся. Був у глибині Лазенківського парку, на глухій алеї, куди не долітав жоден звук. Навіть листя на деревах не шелестіло. — Котра година? — запитав його раптом хтось хрипким голосом. — Година? Вокульський протер очі. Назустріч йому з темряви виринув якийсь обдертус. — Коли чемно питають, то треба чемно й відповідати, — промовив чоловік і підійшов ближче. — Убий мене, тоді сам побачиш, — відповів Вокульський. Голодранець поточився назад. Ліворуч від дороги з’явилося кілька людських тіней. — Дурні! — вигукнув Вокульський, ідучи вперед. — У мене золотий годинник і кілька сот карбованців грошей… Боронитись я не буду, ну!.. Тіні посунулись між деревами, і хтось півголосом промовив: — Така сволота зійде, де його й не сіяли… — Тварюки!.. Боягузи!.. — крикнув Вокульський несамовито. У відповідь йому загупотіли ноги втікачів. Вокульський схаменувся. «Де ж це я?.. Звичайно, в Лазейках, але де саме?.. Треба йти в другий бік…» Він кілька разів звертав і вже не знав, куди йде. Серце у нього сильно закалатало, на чолі виступив холодний піт, він перший раз в житті злякався темряви, боявся заблудити. Кілька хвилин він біг, захекавшись, сам не знаючи куди. В голові зринали дикі думки. Нарешті ліворуч від себе побачив ограду, а за нею будівлю. «Ага, оранжерея…» Потім дійшов до якогось містка, передихнув і, спершись на поручні, подумав: «Отже, до чого я дожився?.. Небезпечний суперник… розладнані нерви… Здається, вже сьогодні я міг би дописати останню дію цієї комедії!..» Проста дорога довела його до ставу, потім до Лазенківського палацу. Через двадцять хвилин він дійшов до Уяздовських Алей і сів на візника, а за чверть години був уже в своїй квартирі. Побачивши світло й вуличний рух, Вокульський повеселішав, навіть усміхнувся, і прошепотів: «Що мені скочило в голову?.. Якийсь Охоцький… самогубство!.. Які дурниці… Проник же я все-таки в аристократичне товариство, а що буде далі — побачимо…» Коли він увійшов у кабінет, слуга подав йому листа, писаного на його власному папері рукою пані Мелітон. — Ця пані приходила сьогодні аж два рази, — сказав вірний слуга. — Раз о п’ятій, другий раз о восьмій…  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   33


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка