Болеслав прус та його



Сторінка8/33
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.39 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   33
Розділ десятий
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ


 

«Отже, маємо новий магазин; п’ять вітрин, два склади, сім продавців і швейцар у дверях. Маємо ще екіпаж, блискучий, як наваксований чобіт, пару гнідих коней, кучера і лакея в лівреї. І все це звалилося на нас на початку травня, коли Англія, Австрія і навіть розбита Туреччина навперебій озброювались! — Дорогий Стасю, — казав я Вокульському, — всі купці сміються з нас, що ми так багато тратимо в непевні часи. — Дорогий Ігнаце, — відповів мені Вокульський, — а ми сміятимемось з усіх купців, коли настануть певніші часи. Тепер якраз найкраща пора для всіляких торговельних справ. — Але ж європейська війна, — кажу йому, — висить на волосинці. Якщо вона спалахне, то ми напевне збанкрутуємо. — Не думай ти про війну, — відповідає Стась. — Весь цей галас вщухне через кілька місяців, а ми тим часом випередимо всіх конкурентів. Ну, і війни таки нема. В магазині у нас людей, як на прощі, до наших складів привозять і вивозять товари, як до млина, а гроші сиплються в касу, як полова. Хто не знає Стася, може подумати, що він — геніальний комерсант. Але ж я його знаю, через те все частіше питаю сам себе: навіщо йому все це?.. Warum hast du denn das getan?..[40] Правда, до мене також зверталися з такими запитаннями. Невже я такий старий, як небіжчиця Grossmutter і не розумію ні духу часу, ні прагнень молодшого покоління?.. Ба ні! Не так воно ще погано!.. Пам’ятаю, коли Луї-Наполеон (пізніше імператор Наполеон ш) утік з в’язниці в 1846 році, яка буря зірвалася по всій Європі. Ніхто не знав, що воно буде. Проте всі розсудливі люди до чогось готувалися, а дядько Рачек (пан Рачек одружився з моєю тіткою) весь час твердив: — Я ж казав, що Бонапарт ще вирине й наробить шелесту! От тільки біда, що я нездужаю на ноги. 1846 і 1847 роки минули в великій заворусі. Все частіше з’являлись листівки, а люди зникали. Не раз і я думав: чи не пора й мені виткнути голову на широкий світ? А коли мене огортали сумніви і тривоги, я після закінчення роботи в магазині йшов до дядька Рачека і просив, щоб він порадив мене, як рідний батько. — Знаєш що? — відповідав дядько, гупаючи себе кулаком по хворому коліну. — Я тебе пораджу, як рідний батько: хочеш, кажу тобі, то йди, а не хочеш, кажу тобі… то залишайся… Але в лютому 1848 року, коли Луї-Наполеон був уже в Парижі, одної ночі я побачив уві сні батька, таким, яким він був у труні. Сюртук на ньому був застебнутий під самим підборіддям, у вусі — сережка, а вуса підчорнені (це йому зробив пан Доманський, щоб батько з’явився на страшний суд в достойному вигляді). Батько стояв у дверях, виструнчившись, і сказав тільки оці слова: — Пам’ятай, вітрогоне, чого я тебе вчив!.. «Сон — мара, хай буде, як бог дасть», — думав я кілька днів підряд. Але магазин мені вже остогид. Навіть Малгося Пфейфер, царство їй небесне, вже не цікавила мене, а на Підваллі мені зробилося так тісно, що я вже не міг витримати й пішов знову до дядька Рачека за порадою. Пам’ятаю, він лежав у ліжку, вкритий тітчиною периною, і пив якесь гаряче вариво, щоб спітніти. Коли я розказав йому всю свою справу, дядько промовив: — Знаєш що? Я пораджу тебе, як рідний батько: хочеш — іди, не хочеш — залишайся. А я сам, якби не мої падлючні ноги, давно вже був би за кордоном. Бо й твоя тітка, кажу тобі, — тут він притишив голос, — так страшно меле своїм язичищем, що я охітніше слухав би гуркіт цілої австрійської батареї, аніж її гдирання. Вона що допоможе мені натиранням, те зіпсує балаканиною… А гроші ж у тебе є?.. — спитав він, трохи помовчавши. — Знайдеться кілька сот злотих. Дядько Рачек сказав мені замкнути двері (тітки вдома не було) й добув з-під подушки ключа. — Візьми, — сказав він, — одімкни отого оббитого шкірою сундука. Там праворуч стоїть скринька, а в ній гаманець. Подай мені його… Я вийняв з скриньки великого й важкого гаманця. Дядько Рачек взяв його в руки й, зітхаючи, одлічив п’ятнадцять півімперіалів. — Візьми собі ці гроші на дорогу, — промовив він, — і якщо маєш їхати, то їдь… Дав би тобі більше, але, може, настане й мій час… Зрештою, треба щось залишити й жінці, аби вона, коли що до чого, могла знайти собі чоловіка… «Ми попрощалися плачучи. Дядько навіть трохи підвівся на ліжку і, обернувши мене лицем до свічки, прошепотів: — Дай я ще раз на тебе подивлюся, бо воно, кажу тобі, з того балю не кожен повертається… Я й сам уже на божій дорозі, а журба, кажу тобі, вбиває людину не гірш, ніж куля… Я повернувся в магазин і, незважаючи на пізню пору, все розказав Янові Мінцелеві та подякував йому за службу й опіку. Оскільки ми вже з рік говорили про ці речі, а він завжди заохочував мене йти бити німців, я думав, що мій намір зробить йому велику приємність. Але Мінцель якось посмутнів. Другого дня він виплатив мені зароблені гроші, навіть з надвишкою, й обіцяв зберігати мою постіль і сундучка на той випадок, якщо я повернуся. Проте звичайна його войовничість десь зникла, і він навіть ні разу не повторив свого улюбленого вигуку: «Ого, дав би я чосу тим пруссакам, якби мені не магазин!..» Коли ж я о десятій годині вечора, в~ кожушку і юхтових чоботях, поцілувався з ним і взявся за клямку, щоб залишити кімнату, в якій ми стільки років жили разом, з Яиом сталося щось дивне. Він схопився іЬ стільця, розкинув руки й закричав: — Свиня!.. Куди ти йдеш?.. А потім упав на моє ліжко й захлипав, мов дитина. Я вибіг з кімнати. В темних сінях, ледве освітлених олійним каганцем, хтось заступив мені дорогу. Я здригнувся. То був Август Кац, одягнений по-зимовому, немов у далеку дорогу. — Що ти тут робиш, Августе? — спитав я. — Жду тебе. Я гадав, що він хоче провести мене, і ми пішли на Гжибовський майдан, за цілу дорогу не промовивши й слова, бо Кац взагалі ніколи нічого не говорив. Єврейський віз, яким я мав їхати, вже був на місці. Я поцілував Каца, а він мене. Я сів на віз, він — також… — Поїдемо разом, — сказав Кац. А потім, коли ми вже були за Мілосною, додав: — Твердо і трясе, тут не заснеш. Спільна наша подорож тривала несподівано довго — аж до жовтня 1849 року, пам’ятаєш Каце, незабутній друже?[41] Пам’ятаєш довгі марші в нестерпну спеку, коли ми не раз пили воду з калюж; або отой похід через багно, коли ми підмочили патрони; або ті ночівлі в лісах та на полях, коли ми один другому спихали голови з ранця та крадькома стягали один з другого шинелю, яка служила нам спільною ковдрою?.. А пам’ятаєш міжчену картоплю з салом, яку ми вчотирьох зварили так, що про це не знав ніхто з нашого загону? Скільки разів потім я їв картоплю, але ніколи вже вона не здавалася мені такою смачною, як тоді. Ще й досі відчуваю я її запах, її гарячу пару, що валувала з горшка, бачу тебе, Каце, як ти, щоб не гаяти часу, разом молився, їв картоплю й закурював від багаття люльку. Каце, Каце! Якщо на небі нема угорської піхоти й міжченої картоплі, даремно ти туди поспішив! А пам’ятаєш генеральну битву, про яку ми так мріяли на відпочинках після партизанської стрілянини? Я навіть у могилі не забуду її, а якщо бог запитає мене, для чого я жив на світі, то відповім: для того, щоб прожити один такий день. Тільки ти розумієш мене, Каце, бо ми обидва це бачили. А тоді ми не надавали цьому ніякого значення… За півтори доби до тієї битви наша бригада зосередилась під якимось угорським селом, під яким — уже не пам’ятаю. Та й вітали ж нас там славно! У випі, правда, не дуже доброму, можна було купатись, а свинина та червоний перець так нам остогидли, що ніхто тієї гидоти й не покуштував би, звісно, аби було щось смачніше. А яка музика, які дівчата!.. Цигани — чудові музики, а венгерки — справжній порох. Крутилось їх, тих дзиг, серед нас не більш як двадцять, але всім стало так гаряче, що наші зарубали й закололи трьох хлопів, а вони уколошкали кіллям нашого гусара. І бог його знає, чим скінчилася б так гарно почата розвага, коли б саме в її розпалі по приїхав до штабу якийсь поміщик четвериком змилених коней. За кілька хвилин військо облетіла чутка, що поблизу стоять значні сили австріяків. Сурми затрубили тривогу, — колотнеча вщухла, венгерки зникли, а по шеренгах прокотився шепіт про генеральну битву. — Нарешті!.. — сказав ти мені. Тієї ночі ми просунулись на милю вперед, другого дня — ще на милю. Кожні кілька годин, а потім щогодини прилітали естафети. Це свідчило про те, що недалеко перебуває штаб нашого корпусу і що наближається неабияка подія. Тієї ночі ми спали на голім полі, навіть не поставивши в козла рушниць. Як тільки стало благословлятись на світ, ми рушили вперед: ескадрон кавалерії з двома легкими гарматами, потім наш батальйон, а за нами вся бригада з артилерією та обозом, прикрита з боків сильними охоронними загонами. Естафети вже надходили щопівгодини. Коли зійшло сонце, ми побачили над дорогою перші сліди перебування супротивника: залишки соломи, погаслі вогнища, розібрані на паливо будинки. Далі все частіше стали ми зустрічати втікачів: поміщиків з родинами, духовних осіб різного віросповідання, нарешті, селян та циган. У кожного на обличчі застиг переляк, кожен кричав щось по-угорському, показуючи руками назад. Десь о сьомій годині на південному заході пролунав гарматний постріл. По шеренгах прокотився гомін: — Ого! Починається… — Ні, це сигнал… Гримнуло ще два постріли, потім ще два. Ескадрон, що їхав поперед нас, зупинився; дві гармати і два зарядних ящики галопом подалися вперед, кілька їздових поскакало на найближчий пагорбок. Ми спинились — і на хвилину запанувала така тиша, що чути було цокіт копит сірої кобили, якою доганяв нас ад’ютант. Вона промайнула повз нас до гусарів, важко дихаючи і майже торкаючись животом землі. Тепер уже озвалося десь ближче й далі кільканадцять гармат так, що можна було відрізнити кожен постріл. — Пристрілюються! — сказав наш старий майор. — Гармат у них штук з п’ятнадцять, — озвався Кац, який в таких випадках ставав балакучіший. — А у нас дванадцять. От буде робота!.. Майор обернувся до нас на коні й усміхнувся в свої сиві вуса. Я зрозумів, чого він усміхався: вдалині розітнулась ціла гама пострілів, немов хто заграв на органі. — Більш як двадцять, — заговорив я до Каца. — Йолопи!.. — засміявся офіцер і пришпорив коня. Ми зупинились на пагорку, звідки видно було всю бригаду, яка йшла за нами. Позначала її руда хмара куряви, що тяглася на дві або на три верстви. — Сила-силенна війська! — прошепотів я. — І де воно тільки поміститься!.. Заграли сурми, і наш батальйон поділився на чотири ротні колони, що вишикувались паралельно одна одній. Перші взводи вийшли наперед, ми залишились позаду. Я обернувся й побачив, що від головної колони одділилося ще два батальйони: вони зійшли з дороги й побігли полем — один праворуч від нас, другий ліворуч. За якихось чверть години вони порівнялися з нами, хвилин з п’ятнадцять відпочили. Далі всі три батальйони пішли кроком уперед. Тим часом канонада так посилилась, що чути було по два або й по три постріли одночасно. Навіть гірше — крізь їх гуркіт чути було якесь приглушене дудніння, схоже на безперервний грім. — Скільки гармат, камраде? — . спитав я по-німецьки унтер-офіцера, який ішов поруч зі мною. — Мабуть, зо сто, — відповів він, крутячи головою. — І працюють вони непогано, бо озвалися всі разом. Ми зійшли з дороги, якою через кілька хвилин повільною риссю проїхало два ескадрони гусарів і чотири гармати з зарядними ящиками. Солдати, що йшли зі мною в одній шерензі, почали хреститися: «Бо ім’я отця й сина…» Дехто сьорбнув з баклажки. Ліворуч від нас гуркіт все посилювався: окремих пострілів розрізнити вже не можна було. Раптом у передніх рядах закричали: — Піхота!.. Піхота!.. Я машинально взяв рушницю до бою, гадаючи, що показались австріяки. Але, крім пагорка й ріденьких кущів, поперед нас не було нічого. Натомість на тлі гарматного грому, на який ми вже не зважали, залунав тріск, немов від краплистого дощу, тільки набагато дужчий. — До бою! — закричав хтось попереду протяглим голосом. Я відчув, як серце моє на хвилину зупинилось — не від страху, а немов у відповідь на цю команду, яка ще з дитинства так сильно на мене впливала. Незважаючи на марш, у шеренгах всі пожвавішали. Частували один одного вином, оглядали зброю, казали, що за півгодини увійдемо в вогонь, а головне — якнайдошкульніше глузували з австрійців, яким у той час не щастило. Хтось почав посвистувати, хтось стиха заспівав; навіть стримана поважність офіцерів розтала, змінившись товариською доброзичливістю. Лише команда: «Смирно!» — заспокоїла нас. Ми замовкли й вирівняли трохи розладнані ряди. Небо було чисте, лише подекуди на ньому біліли нерухомі хмарки; на кущах, повз які ми проходили, не ворушився жоден листок; над полем, порослим молодою травичкою, примовкли налякані жайворонки. Чути було тільки важке гупання чобіт, швидке дихання, часом брязкіт рушниць, що стикалися в тісних шеренгах, та гучний голос майора, що їхав конем попереду і щось говорив до офіцерів. А там, ліворуч, шаленіли гармати та лив дощ пострілів з рушниць. Хто не чув такої бурі під ясним небом, брате Каце, той не знає справжньої музики!.. Пам’ятаєш, як дивно тоді було нам на душі?.. Не страх, а так, щось ніби смуток і цікавість… Флангові батальйони відходили од нас все далі; нарешті, правий зник за пагорком, а лівий за кілька сажнів од нас пірнув у широкий яр, відкіля лише вряди-годи поблискувала хвиля його багнетів. Кудись поділися гусари й гармати, зник резерв, що тягся позад нас; залишився тільки наш батальйон, який спускався з одного пагорка, щоб вийти на другий, ще вищий. Лише час від часу з передової лінії, з тилу або з флангів надлітав верхівець з запискою або з усним розпорядженням до майора. Це просто диво, що від стількох розпоряджень у нього не замакітрилось у голові! Нарешті, десь о дев’ятій, ми вийшли на останній пагорок, порослий густим чагарником. Тут пролунала нова команда, і взводи, що йшли один за одним, почали шикуватися в ряд. А коли ми спинились на верху пагорка, нам наказали пригнутись і опустити багнети, а потім стати на коліно. І тоді (пам’ятаєш, Каце?) Кратохвіль, що стояв навколішки поперед нас, просунув голову між дві молодих сосонки й тихо промовив: — Гляньте-но!.. Від підніжжя пагорка на південь, до самого обрію, простяглась рівнина, а на ній — немов ріка білого диму на кілька сот кроків завширшки, а завдовжки — хіба я знаю! — може, на цілу милю. — Стрілецькі цепи!.. — сказав старий унтер-офіцер. По обидва боки тієї ріки видно було кілька чорних та кільканадцять білих хмар, що стелились по землі. — То батареї, а то горять села… — пояснив унтер-офіцер. Придивившись уважніше, можна було помітити по обидва боки довгої смуги диму прямокутні плями: темні ліворуч, білі праворуч. Вони були схожі на великих їжаків з блискучими голками. — То наші полки, а то австрійські… — промовив унтер-офіцер. — Ну-ну!.. Сам штаб їх краще не бачить… З тієї довгої ріки диму до нас долітала безнастанна тріскотнява рушничної стрілянини, а в білих хмарах шаленіла гарматна буря. — Пхе! — озвався тоді ти, Каце. — І це називається битва?.. Подумаєш, є чого боятись… — Зажди-но, зажди… — пробурмотів унтер-офіцер. — Приготуватись до бою! — залунала команда по шеренгах. Не встаючи з колін, ми почали добувати з ладівниць та надкушувати патрони[42]. Задзвеніли сталеві шомполи, заклацали курки… Ми підсипали на полички пороху, і знов запанувала тиша. Навпроти нас, приблизно за верству, було два пагорки, а між ними дорога. Я помітив, що на її жовтій смузі з’явилися якісь білі цятки, які незабаром злилися в білу лінію, а потім у білу пляму. Одночасно з балки, що лежала за кількасот кроків від нас, вийшли солдати в синіх мундирах і утворили синю колону. В цю хвилину праворуч від нас гримнув постріл з гармати, і над білим австрійським загоном зависла сива хмарка диму. За кілька хвилин — знову постріл, і знову хмарка над австрійцями. Півхвилини — і знову постріл, і знову хмарка… — Herr gott![43] — вигукнув старий унтер-офіцер. — Ну й стріляють же наші! Там або Бем[44], або сам диявол командує!.. З того часу наші гармати не переставали бити, аж земля двигтіла, проте біла пляма на дорозі росла та й росла. Одночасно на протилежному пагорку показався димок, і в бік нашої батареї з гурчанням полетіла граната. Другий димок… третій… четвертий… — Хитрі, бестії! — пробурмотів унтер-офіцер. — Батальйон!.. Вперед марш! — громовим голосом крикнув наш майор. — Рота!.. Вперед марш!.. Взвод!.. Вперед марш!.. — на різні голоси повторювали офіцери. Нас знову перешикували: чотири середні взводи залишалися позаду, чотири пішли вперед — праворуч і ліворуч. Ми підтягли ранці і взяли рушниці, кому як було зручно. — Ну, котись з гори, на багнет австрійця бери! — крикнув ти тоді, Каце. В цю мить над нашими головами пролетів снаряд і гучно розірвався десь позаду. Тоді у мене зринула дивна думка: чи битви — то не галасливі комедії, що їх війська влаштовують на втіху народам, без шкоди для себе?.. Бо картина, яку я тоді спостерігав, була урочисто пишна, але зовсім не страшна. Ми зійшли вниз на рівнину.» Від нашої батареї прискакав гусар з донесенням, що одна гармата пошкоджена. В цей час ліворуч від нас упав снаряд, зарився в землю, але не вибухнув — Починають клювати нас, — сказав унтер-офіцер. Другий снаряд розірвався над нашими головами, і один з осколків упав Кратохвілеві під ноги. Він зблід, але засміявся. — Ого-го!.. — загукали в шеренгах. У взводах, які йшли поперед нас за якихось сотню кроків ліворуч, сталося замішання. А коли колона пройшла далі, ми побачили двох солдатів: один лежав ниць, рівний, як струна, а другий сидів, тримаючись руками за живіт. Запахло пороховим димом. Кац щось сказав мені, але я не розібрав, у правому вусі в мене зашуміло, немов туди потрапила вода. Унтер-офіцер пішов праворуч, ми за ним. Наша колона розгорнулася в дві довгі лінії. Сот за два кроків поперед нас заклубився дим. Сурми заграли якийсь сигнал, але я не розібрав який, натомість добре чув тонкий свист над головою й коло лівого вуха. За кілька кроків передо мною щось ударило в землю й засипало мені піском обличчя й груди. Мій сусід вистрілив; два солдати позад мене, майже спираючись рушницями на мої плечі, теж бахнули один за одним. Оглушений дорешти, вистрілив і я… Потім зарядив рушницю і знов вистрілив… Попереду валялися каска й рушниця, але дим став такий густий, що далі вже нічого не було видно. Я тільки бачив, як Кац, мов ошалілий, безупинно стріляв, а в куточках його рота виступила піна. В вухах мені так зашуміло, що я вже не чув ні стрілянини з рушниць, ні гуркоту гармат. Нарешті, дим став такий густий і нестерпний, що мені захотілось за всяку ціну вибратися з нього. Я подався назад, спочатку повільно, а потім бігом, і з здивуванням помітив, що й інші роблять те саме. Замість двох розтягнених ліній я побачив безладні юрби втікачів. «Якого вони чорта втікають?..» — думав я, біжачи все швидше. Це вже був но біг, а кінський галоп. Спинились ми на середині пагорка й побачили, що наше місце на рівнині зайняв якийсь інший батальйон, а з вершини пагорка б’ють гармати. — По резервах б’ють!.. Вперед, мерзотники!.. Свині вам пасти, сучі сини!.. — кричали чорні від диму, озвірілі офіцери, шикуючи нас знову в шеренги і гамселячи плазом шабель кожного, хто потрапляв під руку. Майора серед них не було. Поступово перемішані під час втечі солдати познаходили свої взводи, втікачів повернули назад, і в батальйоні знов запанував порядок. Проте чоловік сорок в рядах не було. — Куди ж вони розбіглися? — спитав я унтер-офіцера. — Еге ж, розбіглися, — похмуро відповів він. Мені було страшно подумати, що вони загинули. З вершини пагорка спустилося два їздових, кожен ведучи за повід нав’юченого коня. Навпроти них вибігли наші унтер-офіцери й незабаром повернулися з пачками патронів. Я взяв вісім штук, бо стільки їх бракувало в моїй ладівниці, і здивувався: яким чином я міг їх загубити? — А ти знаєш, — сказав мені Кац, — що вже дванадцята година?.. — А ти знаєш, що я нічого не чую? — відповів я. — Йолопе! Ти ж чуєш, що я кажу?.. — Так, але гармат не чую… Ні, чую! — додав я, прислухавшись. Грім гармат і тріскотнява рушниць злилися в одне страшне ревіння, яке вже не глушило, а приголомшувало. Мені раптом стало все байдуже. Приблизно за півверстви поперед нас бовваніла широка смуга диму, яку вряди-годи розривав вітер. Тоді на якусь хвилину можна було бачити довгу шеренгу ніг або касок та поблискуючі багнети. Над тією смугою і над нашою колоною посвистували снаряди, якими обмінювались угорська батарея, що стріляла через наші голови, й австрійська, що відповідала з протилежних пагорків. Ріка диму, що тяглася через рівнину на південь, клубочилася тепер ще дужче й сильно вигиналась. Там, де перемагали австрійці, вона вигиналась більш у лівий, де угорці — більш у правий бік; однак загалом вона більше випиналась у правий, отже, можна було вважати, що наші відтискають австрійців. По всій рівнині стелився легенький блакитний туман. Дивна річ: гуркіт тепер був дужчий, ніж спочатку, але я його не помічав; щоб його почути, треба було добре напружувати слух. Тим часом я виразно чув подзенькування шомполів та клацання курків. Прискакав ад’ютант, заграли сурми, офіцери почали промовляти до солдатів. — Хлопці! — кричав на все «горло наш поручник, який недавно втік із семінарії. — Ми одійшли, бо пруссаків було більше, а тепер ударимо на них збоку, он на оту колону, бачите?.. Зараз нас підтримає третій батальйон і резерв… Хай живе Угорщина!.. — Я теж хотів би пожити… — пробурмотів Кратохвіль. — Пів-оборота вправо, марш!.. Так ми йшли кілька хвилин, потім повернули пів-оборота вліво й почали спускатись на рівнину, щоб вийти у фланг колоні, яка билася перед нами. Вся місцевість була хвиляста, попереду видно було поросле бур’яном поле, за ним — лісок. Раптом поміж бур’яном в кількох, а потім у кільканадцятьох місцях я помітив димки, немов там хтось закурив люльку; водночас над нами засвистали кулі. Тут мені спало на думку, що оспіваний поетами свист куль зовсім не поетичний, а швидше буденний. В ньому лише вчувається шал мертвої матерії. Від нашої колони одірвався стрілецький цеп і побіг до бур’яну. А ми марширували далі, наче кулі, що летіли збоку; призначалися неонам. В цю мить унтер-офіцер, який ішов на правому фланзі, насвистуючи марш Ракочі, впустив на землю рушницю, розставив руки й заточився, мов п’яний. На мить я побачив його обличчя: каска з лівого боку пробита, а на лобі червоніла невелика пляма. Ми пішли далі; на правому фланзі з’явився інший унтер-офіцер, молоденький блондин. Ми вже порівнялися з нашою колоною й побачили поміж димом нашої й австрійської піхоти порожній простір, коли раптом із-за неї виринула довга шеренга білих мундирів. Шеренга то підносилась, то опускалась, а ноги солдатів раз у раз мигтіли, як на параді. Нарешті, шеренга зупинилась. Над нею блиснула стрічка сталій, потім похилилась, — і я побачив зо сто націлених на нас рушниць, блискучих, як голки в папірці. Потім задиміло, заскреготало, немов цепом по залізній штабі, і над нами та коло нас пролетів вихор куль. — Стій!.. Вогонь!.. Я поспішив вистрілити, щоб закритися хоч димом. Незважаючи на гуркіт стрілянини, я почув позад себе такий звук, наче когось ударено києм; там хтось упав, зачепившись за мій ранець. Мене опанували гнів і розпач; я відчув, що загину, коли не вб’ю невидимого ворога. Не тямлячи себе, я заряджав рушницю і стріляв, трохи опускаючи ствол і думаючи з диким задоволенням, що мої кулі не підуть горою. Я не дивився ні вбік, ні під ноги, боячись побачити лежачу людину. Раптом сталося щось несподіване. Неподалік від нас загуркотіли барабани і залунали пронизливі сигнали сурмачів. Ці звуки повторились і за нами. Хтось крикнув: «Вперед!»— і не знаю, з скількох грудей вибухнув крик, що нагадував чи то ревіння, чи виття. Колона рушила вперед, спочатку повільно, потім швидше, далі — бігом… Стрілянина вщухла, чути було тільки поодинокі постріли… Я з розгону вдарився об щось грудьми, на мене з усіх боків напирали, напирав і я… — Коли пруссака!.. — кричав нелюдським голосом Кац, рвучися вперед. Він не міг вибратися з натовпу, тому підняв рушницю й гатив прикладом по ранцях своїх солдатів. Нарешті, зчинилась така тиснява, що я відчув, як мені здавили груди й нічим стало дихати. Мене підняли вгору, потім опустили — і тоді я зрозумів, що стою не на землі, а на людині, яка вхопила мене за ногу. В цю мить юрба з вереском посунулась вперед, а я впав. Ліва моя рука послизнулася в калюжі крові. Біля мене на боці лежав австрійський офіцер, молодик з шляхетними рисами обличчя. Він глянув на мене сумними темними очима і ледве чутно прохрипів: — Не треба топтати… Німці — теж люди… Він засунув руку під бік і жалібно застогнав. Я побіг за колоною. Наші були вже на пагорках, де стояли австрійські батареї. Видряпавшись за іншими, я побачив одну перевернуту гармату, а другу запряжену й оточену нашими солдатами. Тут я побачив незвичайну сцену. Одні з наших ухопились за колеса гармати, другі стягали їздового з сідла; Кац заколов багнетом коня з першої пари, а австрійський канонір націлявся молоснути його банником по лобі. Я схопив каноніра за комір і, раптово шарпнувши назад, повалив на землю. Кац хотів заколоти і його. — Що ти робиш, шалений!? — закричав я, одбиваючи вбік його рушницю. Тоді ошалілий Кац кинувся на мене, але офіцер, що стояв поруч, одбив палашем його багнет. — Чого ти лізеш!.. — крикнув Кац на офіцера — і схаменувся. Дві гармати були взяті, за рештою погнались гусари. Далеко перед нами поодинці та купками стояли наші солдати і стріляли в відступаючих австрійців. Коли-не-коли ворожі кулі посвистували над нами або, зарившись у землю, збивали хмарки куряви. Сурмачі трубили збір. Коло четвертої години дня наш полк зібрався; битва скінчилась. Тільки на західному краю обрію, немов відгомін недавньої грози, ще озивалися поодинокі постріли легкої артилерії. Годиною пізніше на широкому полі бою в різних місцях заграли полкові оркестри. До нас прискакав ад’ютант з поздоровленням. Сурмачі й барабанщики заграли сигнал: на молитву. Ми познімали каски, хорунжі підняли прапори, і вся армія з рушницями при нозі дякувала угорському богові за перемогу. Дим поступово осідав. Скільки око сягало, бачили ми немов клапті білого й синього паперу, безладно розкиданого по витоптаній траві. По полю роз’їжджало кільканадцять фурманок, і якісь люди підбирали та складали на них білі й сині клапті, а деякі залишали лежати. — Чи варто їм було родитися на світ?.. — зітхнув, спершись на рушницю, Кац; його знов опанувала меланхолія. Це була чи не остання наша перемога. З того часу трикольорові прапори частіше рухались поперед супротивника, аніж за супротивником, поки нарешті під Вілагошем[45] не опали з древок, як осіннє листя. Довідавшись про це, Кац кинув шаблю на землю (на той час ми обидва були вже офіцерами) і сказав, що тепер залишається тільки пустити собі кулю в лоб. Але я, пам’ятаючи, що у Франції вже сидить Наполеон, піддав Кацові духу, і ми пробрались в Камаром[46]. Цілий місяць ждали ми допомоги: з Угорщини, з Франції, навіть з неба. Нарешті фортеця капітулювала. Пам’ятаю, того дня Кац усе крутився коло порохового погреба, а вираз обличчя у нього був такий, як тоді, коли він хотів заколоти лежачого каноніра. Ми силоміць підхопили його під руки й вивели слідом за нашими з фортеці. — Що ж це виходить, — докорив йому один з приятелів;— замість іти з нами поневірятися по світі, ти хочеш вшитися на небо?.. Ні, брат! Угорські піхотинці не боягузи і не ламають слова, даного навіть… пруссакам… Вп’ятьох ми відділилися од війська, поламали свої шаблі, перебралися в селянську одежу й, поховавши в пазухи пістолети, помандрували в бік Туреччини. Нам доводилось рятуватися, бо нас переслідувала зграя псів Гайнау[47]. Тижнів зо три тинялись ми по лісах та глухих стежках. Під ногами болото, зверху ллє осінній дощ, за спиною патрулі, а попереду довічне вигнання — такі були наші супутники. Проте ми не втрачали надії. Шапарі весь час балакав, що Кошут ще щось придумає. Штейн був певний, що за нас оступиться Туреччина. Ліптак зітхав за ночівлею та гарячою стравою, а я казав, що хто-хто, а Наполеон нас не залишить. Під дощамп наша одежа зовсім розкисла, ми брели по болоті вище кісточок, підошви наші поодставали, а в чоботях грало, як на ппщалці. Місцеві жителі боялись-нам продати глечик молока, а в одному селі погналися за нами з вплами й косами. І все-таки ми не журились, а Ліптак, розбризкуючи ногамп болото й ледве дихаючи, вигукнув: — Eljen Magyar![48] Отепер ми заснемо!.. Якби ще скляночка слив’янки перед сном… В нашому веселому товаристві обдертусів, яких лякались навіть ворони, тільки Кац був похмурий. Він частіше за інших відпочивав і швидше марнів; губи в нього засмагли, очі дивно блищали. — Боюсь, чи не схопив він гнилої гарячки, — сказав мені якось Шапарі. Недалеко від річки Сави, не пам’ятаю вже, на котрий день нашої мандрівки, знайшли ми в глухому місці кілька хат, де нас прийняли гостинно. Уже смеркло, ми страшенно потомились, але жаркий вогонь та пляшка слив’янки навіяли нам веселі думки. — Присягаюсь, — вигукнув Шапарі, — що не далі як у березні Кошут покличе пас до війська. Дурницю ми втнули, поламавши шаблі… — А турки, може, ще в грудні рушать з військом, — додав Штейн. — Хоч би нам вигоїтись до того часу… — Дорогі друзі!.. — волав Ліптак, зариваючись у гороховиння. — Лягайте к чорту спати, а то нас ні Кошут, ні турок не розбудить. — Певно, що не розбудить! — пробурчав Кац. Він сидів на лаві навпроти печі й сумно дивився в вогонь. — Ти, Каце, скоро перестанеш вірити в милосердність господню, — озвався Шапарі, хмурячи брови. — Немає милосердності для тих, хто не зумів померти із зброєю в руках! — крикнув Кац. — Дурні ви і я з вами! Так вам і піде турок або француз підставляти лоба під кулю!.. А чому ви самі його не підставили?.. — У нього гарячка, — шепнув Штейн. — Наберемось ми клопоту з ним у дорозі… — Угорщина!.. Нема вже Угорщини! — бурчав Кац. — Рівність… ніколи не було рівності!.. Справедливість… ніколи її не буде… Свиня викупається навіть у багні, а от людина з серцем… Ні, пане Мінцелю, не буду я вже в тебе краяти мила… Я зрозумів, що Кац дуже хворий. Підійшов до нього, став тягти на гороховиння, кажу йому: — Йди, Августе, йди… — Куди я піду?.. — спитав він, опам’ятавшись на хвилину. А потім додав: — З Угорщини мене вигнали, а до пруссаків не затягнете… Проте він ліг на гороховиння. Вогонь у печі пригасав. Ми допили горілку й лягли покотом, тримаючи пістолети в руках. В щілинах завивав вітер, немов вся Угорщина плакала, а нас зморив сон. Мені приснилось, що я ще малий і що якраз різдво. На столі стоїть ялинка, на ній горять свічки; вона така убога, як і ми були убогі, а навколо мій батько, тітка, пан Рачек і пан Доманський фальшивими голосами колядують:  

Бог народився — світ обновився.



 

Я прокинувся, схлипуючи з жалю за своїм дитинством. Хтось сіпав мене за плече. Це був селянин, господар хати. Він підвів мене з гороховиння «і, показуючи в бік Каца, злякано промовив: — Дивіться-но, пане вояк… З ним сталося щось зле… Він схопив з комина скалку й засвітив. Я подивився. Кац лежав скоцюрблений на гороховинні, а в руці у нього стримів розряджений пістолет. Перед очима у мене попливли вогненні кола, і я зомлів. Опам’ятався я вже на возі, яким ми доїжджали до Сави. Розвиднялось, наставав погожий день; з річки віяло вільгістю. Я протер очі й полічив людей… Було нас на возі четверо й п’ятий фурман. Та воно ж і повинно бути п’ять. Ні, повинно бути шість!.. Я шукав очима Каца й не міг знайти, Не питав про нього; плач так здавив мене за горло, думав — задушить. Ліптак дрімав, Штейн тер очі, а Шапарі все дивився вбік і насвистував марш Ракочі, хоч часто й збивався. Гей, брате Каце! Що ж ти наробив?.. Інколи мені здається, що на небі ти знайшов і угорську піхоту, і свій полеглий взвод… Часом мені вчувається грім барабанів, чіткий ритм маршу і команда: «На пле-че!» І тоді мені здається, що то ти, Каце, йдеш на зміну варти перед господнім престолом… Бо кепський був би угорський бог, якби не оцінив тебе як належить! …Але ж і розбалакався я, нехай бог милує!.. Думав про Вокульського, а пишу про себе і про Каца. Отже, повертаюсь до своєї теми. Через кілька днів по смерті Каца ми опинилися в Туреччині, а потім ще два роки я, вже сам, тинявся по всій Європі. Був в Італії, Франції, Німеччині, навіть в Англії, і скрізь зі мною не розлучалась біда й мучила туга за батьківщиною. Не раз мені здавалося, що я збожеволію, слухаючи тільки чужу мову, бачачи чужі обличчя, чужі убори, чужу землю. Не раз я готовий був віддати життя, аби хоч подивитись на сосновий ліс або криті соломою хати. Не раз, мов дитина, я кричав уві сні: «Я хочу додому!..» А коли прокидався в сльозах, то вдягався й вибігав на вулицю, бо мені здавалось, що я побачу не чужу вулицю, а Старе Місто або Підвалля. З розпачу я, може б, укоротив собі віку, аби не надходили все нові чутки про Луї-Наполеона, який уже став президентом, а думав про імператорську корону. Мені легше було терпіти нужду і тамувати тугу, коли я слухав про тріумф чоловіка, який мусив виконати заповіт Наполеона І і зробити на світі порядок. Правда, не пощастило йому з цим, але він залишив сина. Не одразу Краків збудовано!.. Нарешті мені урвався терпець, і в грудні 1851 року, проїхавши через всю Галичину, я спинився в Томашові[49]. Одна тільки думка турбувала мене: «А що, як мене і звідси виженуть?» І не забути мені радості, коли я дізнався, що мене направляють у Замостя[50]. Власне кажучи, я туди навіть не їхав, а йшов пішки, але з якою радістю! В Замості я пробув рік із чимось. А тому, що добре рубав дрова, то щодня бував на свіжому повітрі. Відтіля я написав Міицелю листа і, здається, навіть одержав від нього відповідь та гроші, але, крім того, що розписувався за одержання, інших подробиць цієї події не пам’ятаю. Проте мені здається, що Ян Мінцель зробив для мене ще дещо, хоч не згадував ні про що до самої смерті й навіть не любив про це говорити. А зробив він ось що: ходив до різних генералів, які брали участь в угорській кампанії, і умовляв їх рятувати колегу, який потрапив у біду. Ну, вони мене і вирятували, так що я вже в лютому 1853 року міг їхати до Варшави. Мені повернули навіть офіцерське звання — єдину пам’ятку, яку я приніс з Угорщини, коли не вважати на дві рани: в грудях і в йозі. До того ж офіцери влаштували на мою честь обід, де ми добре випили за угорську піхоту. З того часу я вважаю, що найтісніші стосунки зав’язуються на полі бою. Тільки-но я залишив свої тодішні апартаменти і вийшов голий, як бубон, за ворота, мене зустрів незнайомий єврей і віддав листа і гроші. Я розірвав конверта і прочитав:  

«Дорогий мій Ігнаце! Посилаю тобі двісті злотих на дорогу, потім поквитаємось. Приїжджай просто до мого магазину на Краківське Передмістя, а не на Підвалля, борони тебе боже! Бо там живе той злодюга Франц, нібито мій брат, якому навіть порядний пес не повинен подавати руки. Цілую тебе, Ян Мінцель, Варшава, дня 16 лютого, року 1853. Ага, ще от що!.. Знаєш, той старий Рачек, що одружився з твоєю тіткою, — помер, і вона також, але ще раніш за нього. Вони залишили тобі трохи манаття і кілька тисяч злотих. Все воно зберігається у мене як належить, тільки тітчин салоп трохи побила міль, бо чортова Каська забула засипати бакуном. Франц казав поцілувати тебе. Варшава, дня 18 лютого, року 1853».  



Той самий єврей завів мене до свого дому, де вручив мені клунок з білизною, одягом та взуттям. Він нагодував мене гусячим бульйоном, потім вареною гусятиною, потім смажениною, так що я не міг перетравити всього цього аж до Любліна. Нарешті він дав мені пляшку добрячого меду й повів до запряженого воза, але й слухати не хотів про плату. — Мені соромно було б брати гроші з людини, яка повертається з еміграції, — відповідав він на всі мої умовляння. Аж тоді, коли я мав сідати на воза, він одвів мене вбік, подивився навкруги, чи ніхто не підслухує, і зашепотів: — Пане добродію, якщо у вас є угорські дукати, то я куплю. Я дам добру ціну, бо мені треба для дочки — вона після вашого Нового року виходить заміж… — Немає у мене дукатів, — відповів я. — Ви, пане добродію, були на угорській війні й не маєте дукатів?.. — здивувався він. Я вже поставив був ногу на вісь, коли він знову одвів мене вбік. — Може, у пана добродія є які-небудь коштовності?.. Перстеники, годинники, браслетики?.. Щоб я так жив, дам добру ціну, бо то для моєї дочки… — Немає, брат, даю тобі слово… — У пана немає? — перепитав він, широко розкриваючи очі. — То чого ж ви ходили в ту Угорщину?.. Ми вже рушили в дорогу, а він ще стояв на місці, тримаючись за бороду і жалісно киваючи головою. Підвода була найнята для мене одного. Проте фурман уже на сусідній вулиці зустрів свого брата, у якого було пильне діло в Красному Ставі. — Вельможний пане, дозвольте його взяти, — просив він, знявши шапку. — Де буде погана дорога, він ітиме пішки. Пасажир сів. Не встигли ми доїхати до фортечної брами[51], як нас зупинила якась єврейка з клумаком і почала про щось крикливо розмовляти з фурманом. Виявилось, що це його тітка, у якої в Файславицях захворіла дитина. — Може, вельможний пан дозволить їй скраєчку сісти… Вона легесенька, як пух… — просив фурман. Потім уже за містом ми зустріли поодинці ще трьох родичів мого фурмана, яких він забрав на віз під тим приводом, що мені буде веселіше їхати. Вони зіпхнули мене в самий задок воза, товклися по моїх ногах, курили смердючий тютюн, а головне — герготіли, як навіжені. Але я не проміняв би мого місця в задку воза на найвигідніше місце в французькому диліжансі або в англійському залізничному вагоні. Бо я вже був на батьківщині! Всі чотири дні нашої подорожі мені здавалось, що я сиджу в пересувній синагозі. На кожній зупинці якийсь пасажир зникав, а на його місце з’являвся новий. Коло Любліна мені на спину звалився важелезний тюк, і тільки якимось дивом я залишився живий. Під Куровом ми кілька годин простояли на шосе, бо десь подівся чийсь сундук, і фурман їздив верхи за ним до корчми. До всього іншого цілу дорогу я відчував, що перина, яка лежала на моїх ногах, заселена густіше, ніж Бельгія. На п’ятий день, ще до схід сонця, ми зупинились на Празі. Але тому, що возів було безліч, а понтонний міст був вузький, ми в’їхали в Варшаву десь аж о десятій. Мушу додати, що на Бернадській вулиці всі мої супутники щезли, як дим, залишивши по собі лише гострий дух. Коли ж, розплачуючись із фурманом, я запитав, куди поділись пасажири, він витріщив на мене очі: — Які пасажири!.. — здивовано вигукнув він. — Пасажир — це ви, вельможний пане, а то — самі пархи. Навіть стражник на заставі і той з пари таких голодранців брав по злотому, як за одного. А вельможний пан гадає, що то були пасажири!.. — Отже, не було нікого?.. — відказав я. — А відкіля ж на мені, хай їм чорт, стільки бліх? — Хіба я знаю? Може, од вільгості! — відповів фурман. Отож переконаний, що на возі, крім мене, нікого не було, я, звичайно, заплатив за всю дорогу сам, а розчулений фурман, випитавши, де я житиму, обіцяв що два тижні привозити мені контрабандний тютюн. — Навіть зараз, — тихо сказав він, — у мене в возі заховано пудів зо три. Може, принести панові кілька фунтів? — Іди ти під три чорти! — сердито промовив я, хапаючи свій клунок. — Бракувало тільки, щоб мене заарештували за контрабанду. Швидко йдучи вулицею, я розглядав місто, яке після Парижа здалося мені брудним і тісним, а люди похмурими. Магазин Я. Мінцеля на Краківському Передмісті я знайшов легко, але, побачивши знайомі місця та вивіски, так схвилювався, що серце у мене закалатало, і я мусив трохи постояти, щоб відпочити. Я глянув на магазин — він був майже такий самий, як на Підваллі: на дверях бляшана шабля й барабан (може, той самий, що я бачив в дитинстві!), на вітрині тарілки і козак на коні… Хтось відхилив двері, і я побачив в глибині магазину під стелею пухирі з фарбами, сітку з корками й навіть чучело крокодила. Коло вікна за конторкою в старому кріслі сидів Ян Мінцель і сіпав за шнурок козака. Я увійшов, тремтячи, як осиковий лист, і став навпроти Яся. Побачивши мене, він важко підвівся з крісла (чоловічина вже почав товстіти) і примружив очі. Потім раптом крикнув до одного з посильних хлопчаків: — Віцеку!.. Лети до панни Малгожати і скажи їй, що весілля зараз після великодня… Потім простягнув до мене руки через конторку, і ми мовчки довго обіймались. — Ну й колошматив ти пруссаків! Знаю, знаю!.. — шепнув він мені на вухо. — Сідай, — додав він, показуючи на стілець. — Казику! Лети до Grossmutter… Пан Жецький приїхав!.. Ми посідали й нічого не могли сказати один одному. Він жалісно хитав головою, а я опустив очі. Ми обидва думали про бідолаху Каца та про наші нездійснені мрії. Нарешті Мінцель гучно висякався і, одвернувшись до вікна, пробурмотів: — Ну, що ж… Повернувся засапаний Віцек. Я помітив, що його куртка вилискує від масних плям. — Був? — спитав його Мінцель. — Був. Панна Малгожата сказала, що — гаразд. — Женишся? — спитав я Яся. — А що маю робити? — відповів він. — А як почуває себе Grossmutter? — Як завжди. Хворіє тільки тоді, коли хто-небудь розіб’є її кофейника. — А Франц? — Не говори мені про цього негідника, — аж підскочив Мінцель. — Учора я заприсягнувся, що ноги моєї у нього більше не буде… — Що ж він тобі зробив? — спитав я. — Цей підлючий німчисько весь час глузує з Наполеона!.. Каже, що він зламав присягу республіці, що він блазень, якому приручений орел накакав у капелюш… Ні, — закінчив Ян Мінцель, — з таким чоловіком я жити не можу… Поки ми говорили, два хлопці і продавець обслуговували покупців, на яких я не звертав уваги. Але от рипнули задні двері, і з-за шахов висунулась бабуся в жовтій сукні, з кофейником в руках. — Gut Morgen, meine Kinder!.. Der Kaffee ist schon… Я підбіг до неї й поцілував її в сухі руки, не мігши вимовити й слова. — Ignaz!.. Herr jesas… Ignpz! — вигукнула вона, обіймаючи мене. — Wo bist du so lange geweseu, liebpr Jgnaz?..[52] — Ну, Grossmutter, ви ж знаєте, що він був на війні. Нащо ж питати, де був? — втрутився Ян. — Herr jesas!.. Aber du hast noch keinen Kaffee getrunken?..[53] — Звичайно, що не пив, — відповів за мене Ян. — Du lieber Gott! Es ist ja schon zehn Uhr.[54] Вона налила мені чашку кави, дала три свіжих булки і, як завжди, зникла. Тоді з гуком розчинилися вхідні двері, і в магазин вбіг Франц Мінцель, гладший і червоніший за брата. — Як поживаєш, Ігнаце! — закричав він, хапаючи мене в обійми. — Не цілуйся ти з цим дурнем, бо він зганьбив рід Міяцелів!.. — сказав мені Ян. — Ай-я-яй! Подумаєш — рід!.. — сміючись, відповів Франц. — Наш батько приїхав сюди з порожньою торбою за плечима. — Я з вами не говорю! — вереснув Ян. — Я теж говорю не з вами, а з Ігнацом, — відказав Франц. — А наш дядько, — вів далі Франц, — був такий запеклий німчура, що виліз з труни за своїм нічним ковпаком, якого йому забули надіти…. — Ви ображаєте мене в моєму домі!.. — крикнув Ян. — Я прийшов не в ваш дім, а в магазин — дещо купити… Віцеку! — звернувся Франц до хлопця. — Дай мені за гріш корка… Тільки загорни його в папір… До побачення, дорогий Ігнаце, зайди до мене сьогодні ввечері, ми погомонимо за доброю чаркою. А може, й той пан з тобою прийде, — додав він уже з вулиці, показуючи пальцем иа посинілого від люті Яиа. — Ноги моєї не буде у підлого німця! — крикнув Ян. Незважаючи на це, ми обидва були ввечері у Франца. Мимохідь скажу, що не було тижня, щоб брати Мінцелі не посварилися б і не помирилися принаймні двічі. Найцікавіше те, що сварки їхні ніколи не поставали з причин матеріального характеру. Навпаки, незважаючи на прикрі непорозуміння, брати завжди ручилися один за одного, позичали один одному гроші та платили один за одного борги. Причини полягали в їх характерах. Ян Мінцель був романтик і ентузіаст, Франц — спокійний і в’їдливий реаліст; Ян був запальним бонапартистом, Франц — республіканцем і непримиренним ворогом Наполеона III. Нарешті, Франц Мінцель визнавав своє німецьке походження, тоді як Ян урочисто твердив, що Мінцелі походять від старовинного польського роду Ментусів, які колись, може, за Ягелонів, а може, за виборних королів, оселились серед німців. Досить було одного келиха вина, щоб Ян Мінцель почав гатити кулаком по столі або по спині сусіди за столом і верещати: — Я відчуваю в собі старовинну польську кров!.. Німкеня не могла б мене народити!.. Нарешті, у мене є документи… І надто довіреним особам показував два посвідчення, з яких одне належало якомусь Модзелевському, варшавському купцеві шведських часів[55], а друге — Міллєрові, поручникові костюшкових військ. Який зв’язок існував поміж цими особами і родиною Мінцелів, я не знаю і по сей день, хоч пояснення чув не один раз. Навіть з приводу Янового весілля між братами вибухнув скандал, бо Ян для цього урочистого випадку приготував малиновий кунтуш, жовті чоботи й шаблю, а Франц сказав, що не допустить такого маскараду під час вінчання, хоч би йому довелося звернутись до поліції. Ян заприсягся, що вб’є донощика, коли тільки той потрапить йому на очі, і до весільної вечері надів убори своїх предків Мептусів. Франц був і на вінчанні, й на весіллі і хоч з братом не розмовляв, але до паморок закружляв у танцях його жінку й мало не на смерть упився його вином. Не обійшлося без скандалу навіть перед самою смертю Франца, який помер в 1856 році від карбункулу. Протягом трьох останніх днів брати урочисто двічі відрікались і проклинали один одного. Проте Франц усе своє майно заповів Яиові, а Ян кілька тижнів хворів з туги за братом і половину спадщини (близько двадцяти тисяч злотих) одписав якимось трьом сиротам, якими, крім того, опікувався до самої смерті. Отака дивна то була родина! Але я знову одійшов від теми: мав писати про Вокульського, а пишу про Мінцелів. Якби я не почував себе так бадьоро, то міг би запідозрити в собі балакучість — ознаку близької старості. Я вже казав, що багатьох вчинків Стася Вокульського не розумію, і мені щоразу хочеться запитати: нащо воно оте все? Отож коли я повернувся в магазин, ми майже щовечора збирались у Grossmutter нагорі: Ян і Франц Мінцелі, а часом і Малгося Пфейфер. Малгося з Яном сідали коло вікна і, тримаючись за руки, дивились на небо, Франц пив пиво з великого кухля з цинковою накривкою, бабуся плела панчоху, а я розповідав про події тих кількох років, що прожив за кордоном. Найчастіше, звичайно, мовилось про тугу за батьківщиною, про солдатські злигодні або про битви. В такі хвилини Франц випивав подвійну порцію пива, Малгося горнулася до Яна (до мене ніхто так не горнувся), a Grossmutter спускала петлі із спиці. Коли я кінчав оповідати, Франц зітхав, розсівшись на канапі, Малгося цілувала Яна, а Ян Малгосю, бабуся ж, трясучи головою, казала: — Jesas! Jesas!.. Wie ist das schrecklich… Aber sag mir, lieber lgnaz, wozu also bist du denn nacht Ungarn gegangen?[56] — Ну, ви ж знаєте, Grossmutter, що він ходив в Угорщину на війну, — нетерпляче перебивав її Ян. Але стара все дивувалась та хитала головою, бурмочучи сама до себе: — Der Kaffee war ja immer gut und zu Mittag hat er sich doch immer vollgegessen… Warum hat er denn das getan?..[57] — Ви, Grossmulter, тільки й думаєте про каву та про обід! — обурювався Ян. Навіть коли я розповідав про останні хвилини Каца та про його страшну смерть, бабуся хоч і заплакала, — вперше з того часу, як я її знав, — але тільки-но втерла сльози і взялася за свою панчоху, прошепотіла: — Merkwurdig![58] Der Kaffee war ja immer gut und zu Mittag hat er sich doch immer vollgegessen… Warum hat er denn das getan? Так. І я тепер майже щогодини говорю про Стася Вокульського. Після смерті жінки він мав певний шматок хліба, то чого ж йому було їхати в Болгарію? Заробив там такі гроші, що міг би зліквідувати магазин: то нащо ж він розширює його? Новий магазин дає йому прекрасні прибутки; то нащо він закладає ще якусь спілку? Навіщо найняв для себе величезну квартиру? Навіщо купив екіпаж і коні? Чого він пнеться до аристократії, а нехтує купцями, які йому цього не можуть подарувати? А з якою метою він допомагає хурщикові Висоцькому або його братові, залізничному майстрові? Навіщо кільком бідним підмайстрам допоміг відкрити майстерні? Навіщо опікується навіть якоюсь шльондрою, яка хоч і живе у черниць, але дуже шкодить його репутації?.. А який він хитрий!.. На біржі я дізнався про замах Геделя; повертаюсь у магазин, дивлюсь йому прямо в очі й питаю: Знаєш, Стасю, якийсь Гедель стріляв в імператора Вільгельма…[59] А він спокійнісінько відповідає: — Божевільний. — Але цьому божевільному, — кажу я, — зітнуть голову. — І правильно, — відповідає він, — не буде плодити божевільних. І хоч би йому один мускул на обличчі здригнувся — нічого! Я аж остовпів від такої витримки. Дорогий Стасю, ти хитрий, але й у мене є голова на плечах: знаю я більше, ніж ти гадаєш, гірко мені тільки те, що ти мені недовіряєш. Бо порада друга і старого солдата могла б остерегти тебе не від одної дурниці, якщо не від ганьби… Проте нащо мені говорити, що я думаю, — нехай за мене говорить хід подій. На початку травня ми перебралися в новий магазин, який складається з п’ятьох величезних залів. У першому, ліворуч від входу, продаються тільки російські тканини: ситець, міткаль, шовки та оксамити. Другий зал наполовину зайнятий тими самими тканинами, наполовину дрібними предметами туалету: капелюшами, комірцями, галстуками, парасольками. В головному залі, навпроти входу — найрозкішніша галантерея: з бронзи, з майоліки, з кришталю, з слонової кості. Поряд, праворуч — іграшки, а також дерев’яні та металеві речі, і в останньому — гумові та шкіряні товари. Це я так влаштував на свій смак; не знаю, чи добре воно вийшло, але бог свідок, що старався зробити якнайкраще. Зрештою, я питав поради і в Стася Вокульського, але він, замість щось порадити, тільки знизував плечима та усміхався, немов хотів сказати: «А мені яке діло?» Дивна він людина! Спаде йому на думку геніальний план, виконає його в загальних рисах, а про» деталі йому зовсім байдуже. Він сказав перевести магазин в нове приміщення, зробив його осередком торгівлі російськими тканинами і закордонною галантереєю, зорганізував адміністрацію. Але зробивши це, він зовсім не втручається в справи магазину: робить візити великим панам, їздить своїм екіпажем в Лазенки[60] або зникає десь безслідно, а до магазину забігає не більш як на дві години. При чому він весь час розгублений, роздратований, немов чогось чекає або чогось боїться. Але яке це золоте серце! Соромно признатися, але мені було трохи прикро перебиратись у нове приміщення. Та з магазином ще півбіди: я, звичайно, волію працювати у величезному магазині на зразок паризьких, аніж у такій крамничці, як наш попередній магазин. Жаль мені було моєї кімнати, де я прожив двадцять п’ять років! Оскільки чинність контракту кінчалась у половині липня, я сидів собі в своїй кімнатці, поглядаючи то на стіни, то на меблі, то на грати, які нагадували мені присмпі хвилини, проведені в Замості. «Господи милостивий! — думав я. — Як я все це зрушу з місця? Як перевозитиму на нову квартиру?..» Коли одного дня, десь у половині травня (якраз тоді поширились певні чутки про сталий мир), перед самим закриттям магазину підходить до мене Стась і каже: — Ну, що ж, старий, час би вже перебиратись на нову квартиру. В цю хвилину я відчув, ніби з мене витекла вся кров. А він каже далі: — Ходімо зі мною, покажу тобі нову квартиру, яку я найняв для тебе в цьому самому домі. — Як так найняв? — питаю його. — Я мушу договоритися з хазяїном про ціну. — Вже заплачено! — відповів він. Взяв мене під руку й веде через задні двері в сіни. — Але ж, — кажу, — це приміщення зайняте. Замість відповіді він одчиняє двері по другий бік сіней… Входимо… слово честі — вітальня!.. Меблі оббиті утрехтським оксамитом, на столах альбоми, на вікнах майоліка… Під стіною книжкова шафа… — Ось тобі, — мовить Стась, показуючи книжки в розкішних оправах, — три історії Наполеона Першого, життєписи Гарібальді й Кошута, історія Угорщини… Книжками я був дуже задоволений, але вітальня, скажу правду, справила на мене прикре враження. Стась помітив це і, усміхаючись, раптом відчинив другі двері. Господи милосердний!.. Та ця ж друга кімната — точнісінько моя кімната, в якій я прожив двадцять п’ять років. Вікно загратоване, зелена фіранка, мій чорний стіл… А під стіною навпроти моє залізне ліжко, двостволка і футляр з гітарою… — Як? — питаю я. — Значить, мої речі вже перенесли? — Так, перенесли все до останнього цвяшка, навіть підстилку для Іра. Може, це кому-небудь здається смішним, але мені на очі набігли сльози… Я дивився на його суворе обличчя, на смутні очі, і мені трудно було уявити, що цей чоловік такий догадливий та делікатний. Бо ніхто ж йому про це не нагадував. Але він сам дорозумівся, що я можу сумувати за колишнім житлом, і сам простежив, щоб були перенесені всі мої лахи. Щаслива була б жінка, з якою б він одружився (у мене навіть є для нього пара…); але він, мабуть, не одружиться. В голові у нього бродять якісь дикі думки, та, на жаль, не про одруження!.. Бо вже скільки поважних осіб приходило в наш магазин нібито за покупками, а насправді сватати Стася, і все даремно! Є така собі пані Шперлінгова, вона має сто тисяч карбованців готівкою і гуральню. Чого тільки вона у нас не купила, і все задля того, щоб запитати мене: — Ну як, пан Вокульський не збирається женитись? — Ні, пані добродійко… — Шкода! — каже папі Шперлінгова, зітхаючи. — Прекрасний магазин, чималий капітал, та все це розлізеться… без хазяйки. Якби пан Вокульський знайшов собі якусь поважну та заможну жінку, він міг би навіть збільшити свій кредит. — Святі слова, пані добродійко… — відповідаю я. — Adieu, пане Жецький, — каже вона (і платить у касу двадцять або й п’ятдесят карбованців). — Тільки не прохопіться панові Вокульському, що я говорила про одруження. Бо він ще подумає, що стара баба полює на нього… Adieu, пане Жецький. «Навпаки, неодмінно скажу йому про це…» Я й зараз думаю, що на місці Вокульського негайно одружився б із тією багатою вдовою. Яка вона статурна, Herr Jesas!.. Або от Шметерлінг, шкіряник. Щоразу, коли ми звіряємо рахунки, він каже: — А чи не думає, теє-то, як його, пан Вокульський, теє-то, як його, женитись?.. Бо то хлоп, теє-то, як його, як вогонь, а карк, як у бика… Щоб мене грім убив, теє-то, як його, коли б я не віддав за нього дочки, а посаг, теє-то, як його, тисяч на десять на рік товару… Ну? Або ще радник Вронський. Небагатий, тихенький, але щотижня купує у нас хоч би пару рукавичок і щоразу питає: — Та як же не згине Польща, коли такі, як Вокульський, не женяться!.. Бо то ж — боже ти мій! — чоловік навіть посагу не потребує, отож міг би взяти панянку, яка — боже ти мій! — і на роялі грає, і добра господиня, і мови знає… Таких сватів десятки переходять через наш магазин. Деякі матері, тітки або й батьки просто приводять до нас панночок на відданні. Мати, тітка чи батько щось там купують на карбованця, а панна тим часом ходить по магазину, сідає, береться в боки, аби звернути увагу на свою фігуру, висуває наперед праву ніжку, потім ліву ніжку, потім підіймає ручку… І все для того, щоб спіймати Стася, а його або нема в магазині, або як і є, то навіть не дивиться на товар, немов хоче сказати: «Оцінкою товару займається пан Жецький». За винятком родин, в яких є дорослі дочки, а також вдів та панночок на відданні, які відвагою могли б позмагатися з угорською піхотою, мій бідний Стась не користується симпатією. Та воно й не дивно — він обурив проти себе всіх мануфактурних фабрикантів і купців, котрі продають їхні товари. Одного разу в неділю (трапляється зі мною це дуже рідко) зайшов я в ресторанчик поснідати. Чарка ганусівки з шматочком оселедця коло шинквасу та порція рубців і чвертка портеру за столиком — ото моя гульня! Заплатив за все менше карбованця, але скільки наковтався диму, скільки наслухався!.. Вистачить з мене на кілька років. В душній і темній, як коптильня, кімнаті, де мені подали рубці, за одним столом сиділо якихось шість добродіїв. Це були вгодовані й добре одягнені люди, мабуть, купці, домовласники або й фабриканти. Кожен з них виглядав на людину з трьома або і п’ятьма тисячами річного прибутку. Оскільки ні я не знав цих добродіїв, ні вони мене, не можу сказати, що вони навмисне підвезли мені візка. Але уявіть собі такий збіг обставин: коли я увійшов у кімнату, вони говорили про Вокульського. Хто саме говорив, в густому диму не можна було добачити, та я з сорому й не міг підвести очей від тарілки. — Зробив кар’єру! — говорив грубий голос. — Замолоду прислуговував таким, як ми, а на старість хочеться йому підлабузнюватись до великого панства. — А це теперішнє велике панство, — додав добродій ядушливим голосом, — варте стільки, скільки й він. Де це видано, щоб раніш у графському домі приймали колишнього продавця, який розбагатів на жінчиному посагу… Всі горобці сміялися б! — Одруження — дрібниця, — відповів грубий голос, трохи закашлявшись, — вигідно оженитися — не ганьба. А от мільйони, які він нажив на поставках під час війни, здалека пахнуть тюрмою. — Кажуть, що він не крав, — стиха озвався третій. — В такому разі у нього немає мільйонів! — гримнув бас. — Ну, то чого він тоді гне кирпу?.. Чого пнеться до аристократії?.. — Кажуть;— озвався ще один голос, — що хоче створити спілку з самих шляхтичів… — Ага!.. Щоб обскубти їх, а потім вшитися, — додав ядушливий. — Ні, — мовив бас, — від тих поставок він не одмиється навіть сірим милом. Галантерейний купець робить поставки! Варшав’як їде в Болгарію!.. — Ваш брат, інженер, їздив на заробітки ще далі, — озвався тихий голос. — Так, їздив! — перебив бас. — То, може, він ще й ситець привозив з Москви? Ні, тут інша зачепенька: Вокульський підриває вітчизняну промисловість!.. — Ех-хе-хе!.. — засміявся якийсь новий голос. — Це вже купця не обходить. Купець на те й купець, щоб продавати товар дешевше, а заробити якнайбільше. Хіба ж не так?.. Ех-хе-хе… — В усякому разі, я не дав би й шеляга за його патріотизм, — відказав бас. — Але кажуть, — озвався тихий голос, — що той Вокульський довів свій патріотизм не тільки на словах… — Тим гірше! — перебив бас. — Доводив, поки був голий, а як забряжчали карбованці в кишені — охолов. — Ну, у нас завжди кого-небудь підозрівають або в зраді батьківщини, або в злодійстві! Не гаразд!.. — обурювався тихий голос. — А чого ви його так захищаєте?.. — спитав бас, грюкаючи стільцем. — Захищаю тому, що трохи про нього чув, — відповів тихий голос. — Працює у мене хурщиком один такий Висоцький; він помер би був з голоду, якби Вокульський не поставив його на ноги… — За гроші, нажиті в Болгарії!.. Добродійник! — Інші, пане добродію, розбагатіли коштом громадських фондів — і байдуже! Ех-хе-хе!.. — В усякому разі, він — темна особа, — зробив висновок ядушливий. — Кидається на всі боки, магазину не пильнує, ситець завозить, шляхту, мабуть, обшахровує… Користуючись тим, що хлопець приніс їм нові пляшки, я нишком вислизнув з кімнати. Я не втрутився в ту розмову, бо, знаючи Стася з дитинства, міг би сказати їм тільки два слова: «Ви падлюки». І все це люди базікають у той час, коли я тремчу зо страху за його майбутнє, коли, лягаючи і встаючи, питаю сам себе: «Що він робить? Нащо робить? І що з цього вийде?..» І все це базікають при мені, коли я тільки вчора бачив на власні очі, як залізничний майстер Висоцький упав йому до ніг і дякував за перевод до Скерневиць та грошову допомогу… Простий чоловік, а який порядний: привіз з собою десятирічного сина і, показавши йому Вокульського, промовив: — Подивись, Петрусю, на оцього пана, бо він — наш найбільший добродійник… Якби він коли-небудь захотів, щоб ти одрубав руку задля нього, то одрубай, бо й тоді ще не віддячиш йому за всі його добродійства… Або та дівчина, що живе у черниць. Вона писала йому: «Я пригадала одну молитву, яку знала в дитинстві, і буду молитися за вас…» От вам прості люди, от вам пропащі жінки! Хіба у них не більше шляхетних почуттів, аніж у нас, городян-панів, що по всьому місту вихваляються своїми доброчинствами, в які самі не вірять. Стась правильно робить, що опікується тими бідними людьми, хоч… міг би цікавитись ними з меншим запалом… Саме цей запал турбує мене, як подумаю про його нові знайомства. Пам’ятаю, на початку травня заходить у магазин якийсь дуже непоказний добродій (руді бакенбарди, гидкі очі), кладе на конторку візитну картку й каже каліченою мовою: — Прошу сказати пан Вокульський, сьогодні буду сьома… І більш нічого. Подивився я на картку, читаю: «Вільям Коллінз, учитель англійської мови». Що воно за кумедія?.. Не буде ж Вокульський учитись англійської мови!.. Проте я все зрозумів на другий день[61], коли прийшли телеграми про замах Геделя… Або ще одне знайомство: якась пані Мелітон, котра вшановує нас своїми візитами з того часу, як Стась повернувся з Болгарії. Маленька, худюща, язиком меле, мов деркачем, але відчуваєш, що зайвим словом не прохопиться. Влітає якось до нас у магазин наприкінці травня: — Пан Вокульський є? Мабуть, нема… Здається, я говорю з паном Жецьким?.. Я відразу догадалася… Який гарненький несесер!.. З оливкового дерева, я розуміюсь на таких речах. Скажіть пайові Вокульському, щоб прислав цю річ мені, він знає мою адресу, і щоб завтра, о першій, був у Лазенках… — В яких, пробачте? — питаю, обурений її нахабством. — Не клейте з себе дурня… Звичайно, в Королівських, — відповідає дама. Ну, і що ж!.. Вокульський послав їй несесер і поїхав у Лазенки. Повернувшись відтіля, він сказав мені, що… в Берліні збереться конгрес з нагоди закінчення війни… І конгрес зібрався!.. Та сама добродійка вбігла якось другий раз, здається, першого червня. — Ах! — вигукнула вона одразу. — Яка чудова ваза!.. Це, безумовно, французька майоліка, я розуміюсь на таких речах… Скажіть панові Вокульському, щоб прислав мені її, і (додала вона пошепки)… і… скажіть йому ще, що післязавтра о першій… Коли вона вийшла, я сказав Лісецькому: — Можете закладатися, що післязавтра ми взнаємо важливу політичну новину. — Цебто третього червня?.. — відповів він, сміючись. І от уявіть собі наші фізіономії, коли надійшла телеграма про замах Ноблінга в Берліні!..[62] Я думав, що мене грець ухопить, а Лісецький з того часу перестав шпигати мене непристойними жартами та все випитує про політичні новини… Страшне діло — мати певну репутацію! Бо відколи Лісецький звертається до мене, як до людини «поінформованої», я не їм і не сплю… А що ж мусить діятись з моїм бідним Стасем, який підтримує постійні стосунки з тим паном Коллінзом та з тією пані Мелітон? Господи боже, змилуйся над нами!.. Коли вже я так розбалакався (їй-бо я стаю балакучим, як перекупка), то мушу додати, що й у нашому магазині помічається якесь нездорове заворушення. Крім мене, у нас працює ще сім продавців (чи міг коли-небудь мріяти про щось подібне старий Мінцель!), але єдності між нами нема. Клейн і Лісецький, як давні працівники, тримаються осібно і до інших колег ставляться не те щоб презирливо, але трохи згорда. А три нових продавці — галантерейних, металевих та гумових виробів — знов-таки приятелюють між собою, а з іншими поводяться стримано й похмуро. Правда, хороший чоловік Земба бігає від нових до старих і все намовляв їх на зближення, але у нього така нещаслива рука, що після цих намовлянь вони ще гірше починають дусатись одні на одних. Може, якби наш першокласний магазин (а він безумовно першокласний!) розширювався поступово, якби ми щороку приймали по одному продавцеві, то вони розчинялися б серед старих, і гармонія не порушувалася б. Але тому, що їх прийшло одразу п’ять чоловік нових, і часто трапляється, що один одному заважає (бо за такий короткий час не можна ні належним чином розсортувати товарів, ні точно визначити кожному його обов’язки), то цілком природно, що між ними виникають сутички. А втім, чого це я маю критикувати свого хазяїна, який до того ж розумніший за нас усіх… В одному тільки додержують єдності старі й нові продавці, і в цьому їх підтримує навіть Земба, а саме: в тому, щоб допікати сьомому продавцеві — Шлангбаумові. Цей Шлангбаум (я знаю його давно)— іудейської віри, але чоловік порядний. Маленький, чорний, сутулуватий, зарослий, словом — три копійки за нього не дав би, коли він сидить за прилавком. Та хай-но тільки ввійде покупець (Шлангбаум працює в відділі російських тканин) — господи милостивий! — так і закрутиться, як дзига: тільки що був на найвищій полиці ліворуч, і от він уже коло найнижчої шухляди посередині, а за мить — знову десь під самою стелею праворуч. Як почне кидати сувої тканини, то здається, що то не людина, а парова машина. А як стане розгортати та міряти, то здається, що у нього, чортяки, не менш як три пари рук. До того ж він — природжений рахівник, а як почне вихваляти товар, підсуваючи покупцеві то одне, то друге, кожному на його смак, і все це надзвичайно серйозно, то, даю слово честі, куди там самому Мрачевському!.. Шкода тільки, що він такий малий та миршавий; треба буде дати йому на підмогу якого-небудь придуркуватого, але вродливого молодика — для дам. Правда, з гарним продавцем дами довше сидять, але менш вередують і не так торгуються. (Проте мушу сказати: нехай пас бог милує від дамської клієнтури. Я, може, тому й не наважусь оженитися, що весь час бачу дам у магазині. Творець всесвіту, створюючи чудо природи, що зветься жінкою, напевне, не думав, якого клопоту наробить купцям). Отож Шлангбаум в усіх відношеннях порядний громадянин, і проте ніхто його не любить, бо він має нещастя бути іудеєм… Взагалі вже з рік я помічаю, як зростає ворожнеча до іудеїв[63]. Навіть ті, котрі кілька років тому називали їх поляками іудейської віри, тепер знову називають їх жидами. А ті, котрі ще недавно захоплювались їх працьовитістю, витримкою та здібностями, тепер бачать тільки їх визиск та шахрайство. Слухаючи таке, я часом думаю, що над людськістю нависає якийсь духовний морок, ніби ніч. Вдень усе було гарне, веселе й добре; вночі все стає брудним і небезпечним. Так я собі думаю, але мовчу; бо що може важити думка якогось там старого продавця поряд з голосами знаменитих публіцистів, котрі доводять, ніби євреї вживають християнську кров на мацу і що їх треба обмежити в правах. Кулі над нашими головами висвистували нам інші гасла, — пам’ятаєш, Каце?.. Таке становище особливим чином впливає на Шлангбаума. Ще торік він називався Шланговським, святкував Великдень і різдво, і, напевне, жоден з найвірніших католиків не з’їдав стільки свинячої ковбаси, скільки з’їдав він. Пам’ятаю, коли його якось запитали в кондитерській: — Ти не любиш морозива, пане Шланговський? Він відповів: — Люблю тільки ковбасу, але без часнику. Часнику терпіти не можу. Він повернувся з Сибіру разом із Стасем і доктором Шуманом і одразу ж став на роботу в християнському магазині, хоч єврейські купці пропонували йому вигідніші умови. З того часу він постійно працював у християн, і тільки цього року його звільнили з служби. На початку травня він вперше прийшов до Стася з просьбою. Тепер він був більш згорблений, ніж завжди, й очі мав червоніші, ніж звичайно. — Стаху, — «сказав він безпорадно, — я загину на Налевках[64], якщо ти мене не врятуєш. — Чого ж ти одразу до мене не прийшов? — спитав Стах. — Не смів… Боявся, щоб не сказали: жид скрізь про лізе. Не прийшов би й сьогодні, аби не діти… Стах здвигнув плечима і негайно прийняв Шлангбаума на роботу з платою півтори тисячі карбованців на рік. Шлангбаум одразу взявся до роботи, а через півгодини Лісецький пробубонів, звертаючись до Клейна: — Що воно за чорт, пане Клейн: чого це у нас так часником тхне? А хвилин через п’ятнадцять, не пам’ятаю вже, з якого приводу, додав: — І чого вони, оці каналії жиди, лізуть на Краківське Передмістя! Мало їм, пархатим, Налевок та Свентоєрської? Шлангбаум мовчав, тільки його червоні повіки тремтіли. На щастя, обидві ці зачіпки чув Вокульський. Він устав з-за конторки і сказав тоном, якого я у нього, правду кажучи, не люблю: — Слухайте… пане Лісецький! Пан Шлангбаум був мені товаришем тоді, коли мені було дуже погано. То, може, ви дозволите мені дружити з ним тепер, коли справи мої трохи поліпшились?.. Лісецький збентежився, відчуваючи, що посада його висить на волосинці. Він уклонився, щось буркнувши, а Вокульський підійшов до Шлангбаума, обняв його і сказав: — Дорогий Генріку, не зважай особливо на дрібні причіпки, бо ми тут по-товариському всі один до одного чіпляємось. Але кажу тобі: якщо ти коли-небудь і залишиш цей магазин, то хіба що разом зі мною. Становище Шлангбаума визначилось одразу: тепер швидше що-небудь скажуть (навіть ущипливе) мені, аніж йому. Але хіба винайдено якийсь засіб проти недомовок, гримас та косих поглядів?.. А все це отруює бідоласі життя, і він мені де раз каже, зітхаючи: — Ах, якби я не боявся, що мої діти виростуть нещасними євреями, одразу втік би на Налевки… — А чого б вам, пане Генріку, просто не вихреститись? — Я міг би зробити це кілька років тому, але не тепер. Тепер я зрозумів, що, як єврей, я ненависний тільки християнам, а як вихрест — став би противним і християнам, і євреям. А з кимось же треба жити. Зрештою, я маю п’ятеро дітей і багатого батька, від якого одержу спадщину… Цікава річ. Батько Шлангбаума — лихвар, а син, щоб не взяти від нього ні копійки, тиняється по магазинах продавцем. Часто говорив я про нього віч-на-віч з Ліссцьким. — За що ви його переслідуєте? — питав я. — Адже вдома він додержує християнських звичаїв, навіть влаштовує своїм дітям ялинку… — Бо вважає, — відповів Лісецький, — що корисніше їсти мацу з ковбасою, аніж без ковбаси. — Він був у Сибіру, ризикував… — Для гешефту… Для гешефту він називався Шланговським, а тепер, коли у його батька об’явилась астма, він знову став називатися Шлангбаумом. — Ви ж самі знущалися з нього, що він вбирається в чуже пір’я, от він і повернувся до старого прізвища. — За яке по смерті батька одержить тисяч зо сто, — відповів Лісецький. Tcnep і я здвигнув плечима й замовк. Погано називатись ПІлангбаумом — погано й Шланговським; погано бути євреєм — погано й вихрестом… Ніч заходить, ніч, коли все здається сірим і підозрілим!.. А від усього цього терпить і Стах. Він не тільки взяв на роботу Шлангбаума, а й дає товари єврейським купцям, до того ж прийняв кількох до своєї торговельної спілки. Наші кричать і погрожують, та він не з тих, кого можна злякати: затявся й не поступається, хоч на вогні його печи. Господи милостивий, чим то воно все скінчиться?.. Але заждіть! Я все ухиляюся від теми, через те забув про деякі важливі події. Маю на увазі Мрачевського, який з певного часу або ненароком плутає мої плани, або свідомо вводить в оману. Цього молодика у нас звільнили за те, що він в присутності Вокульського наговорив трохи зайвого на соціалістів. Проте Стах дав себе умовити і після великодня послав Мрачевського в Москву й навіть підвищив йому плату. Не один вечір думав я про те, що означає ця поїздка, а правдивіше — заслання. Та коли через три тижні Мрачевський приїхав відтіля до нас забирати товари, я одразу зрозумів Стахові плани. Зовні Мрачевський майже не змінився: такий самий балакучий, гарний, хіба що трохи зблід. Москва, каже, йому сподобалась, а надто тамтешні жінки, які мають більше жвавості й вогню, а менше забобонів, ніж наші. Я теж, коли був молодим, то вважав, що у жінок було менше забобонів, ніж тепер. Але все це — тільки вступ. Головне те, що Мрачевський привіз з собою трьох дуже підозрілих суб’єктів, яких називає «прикащиками», і — цілу пачку якихось брошур. Ті «прикащики» нібито мали з чимось там ознайомитись у нашому магазині, але робили це так дивно, що ніхто їх у нас і не бачив. Цілі дні вони десь тинялися, і я міг би заприсягтися, що готували у нас грунт для якоїсь революції. Але помітивши, що я за ними пильно стежу, вони щоразу, з’явившись у магазині, удавали з себе сильно п’яних, а зі мною розмовляли виключно про жінок, і всупереч Мрачевському твердили, що польки — «сама прелесть», тільки дуже схожі на єврейок. Я удавав, ніби вірю всьому, що вони говорять, але з допомогою хитрих запитань переконався, що найбільш відомі їм квартали — коло Цитаделі[65]. Ото там у них і були справи. А що мої припущення не були безпідставні, свідчить той факт, що ті «прикащики» навіть звернули на себе увагу поліції. Протягом десятьох днів їх — ні більше, ні менше — тричі забирали в участок. Але, мабуть, у них якісь великі зв’язки, бо їх щоразу випускали. Коли я повідомив Вокульського про свої підозріння щодо «прикащиків», він тільки усміхнувся й відповів: — Ще й не таке буде… З цього я роблю висновок, що Стах мусить бути міцно зв’язаний з нігілістами. Але уявіть собі моє здивування, коли, запросивши якось до себе на чашку чаю Клейна і Мрачевського, я впевнився, що Мрачевський ще запекліший соціаліст, ніж Клейн… Той Мрачевський, котрий за наговори на соціалістів втратив у нас посаду!.. Від здивування я цілий вечір не міг сказати й слова; Клейн нишком радів, а Мрачевський говорив за всіх. Відколи живу на світі, не чув нічого подібного. Цей жовторотий доводить, посилаючись на думку нібито дуже розумних людей, що всі капіталісти — злодії, що земля має належати тим, хто її обробляє, що фабрики, шахти й машини повинні стати громадською власністю, що зовсім нема бога й душі, яку вигадали ксьондзи, щоб видурювати у людей десятину[66]. Далі він говорив, що коли вони зроблять революцію (цебто він з трьома «прикащиками»), то всі працюватимуть лише по вісім годин, а решту часу будуть розважатися, до того ж кожен матиме на старість пенсію і безплатний похорон. Закінчив віті тим, що аж тоді настане рай на землі, коли все буде спільне: земля, будинки, машини і навіть жінки. Оскільки я холостяк (і дехто навіть каже, що старий) і пишу цей щоденник без лицемірства, то мушу признатись, що ця спільність жінок мені трохи подобається. Скажу навіть, що я відчув певну симпатію до соціалізму і соціалістів. Але нащо їм неодмінно робити революцію, коли люди й без неї мають спільних жінок? Так я собі думав. Але той самий Мрачевський вилікував мене від своїх теорій, а заразом дуже поплутав мої плани. Мимохідь скажу, що я всією душею жадаю, аби Стах оженився. Якби він мав жінку, то не радився б так часто з пані Мелітон та паном Коллінзом, а якби пішли діти, то, може, й зовсім порвав би свої підозрілі зв’язки. Бо що це за діло, щоб такий чоловік, як він, справжній солдат по натурі, та знався з людьми, котрі не виступають на бій з піднятим забралом[67]. Угорська піхота, та й ніяка інша піхота, не стріляла б у беззбройного супротивника. Але часи міняються. Отож я дуже хочу, щоб Стах оженився, і навіть, так думаю, підшукав йому хорошу пару. Буває часом у нашому магазині (бувала вона і в старому) особа чудової вроди. Шатенка, сірі очі, прекрасні риси обличчя, рослява, а ручки й ніжки — не надивишся!.. Бачив я одного разу, як вона сходила з коляски, то мені аж гаряче зробилося від того, що я побачив… Ото була б утіха для мого Стася, — і повненька якраз в міру, і губки, мов ягідки… А який бюст!.. Як входить, убрана до фігури, то здається, що то ангел злетів з неба, згорнувши на грудях свої крильця!.. Мені здається, що вона вдова, бо ніколи не бачив її з чоловіком, тільки з донькою, Гелюнею, гарненькою, як цукерочка. Якби Стах оженився, то одразу порвав би з нігілістами, бо той час, що залишився б йому від упадання коло жінки, він пестив би дитину. Але така жіночка навряд чи залишила б йому багато вільного часу. Я вже навіть уклав план і обмірковував, яким чином познайомитися з тієї дамою, а потім відрекомендувати їй Стаха, та раптом чорт приніс із Москви того Мрачевського. Уявіть же собі моє обурення, коли на другий день після свого прибуття цей франт раптом входить в наш магазин із тією вдовою!.. А як він вертівся коло неї, як закочував очі, як намагався відгадати кожне її бажання!.. Щастя моє, що я не гладкий, а то, дивлячись на його нахабні зальоти, я, напевне, зазнав би апоплексичного удару. Коли він годин через кілька знов повернувся до нас, я якнайбайдужіше запитав його: хто вона така, та дама. — А що, сподобалась вам, га? — каже він. — Шампанське, а не жіночка! — додав, безсоромно підморгуючи. — Тільки даремно ви на неї гострите зуби, бо вона аж мліє за мною… Коли б ви знали, який темперамент, яке тіло… А якби ви бачили, яка вона в кофточці!.. — Сподіваюсь, пане Мрачевський… — відказав я суворо. — Та я ж нічого не кажу! — відповів він, потираючи руки, як мені здалося, дуже хтиво. — Я ж нічого не кажу!.. Найвища чеснота у мужчини, пане Жецький, це — скромність, особливо в близьких стосунках… Я перебив його, відчуваючи, що коли б він говорив так і далі, то я мусив би висловити йому своє презирство. Що за часи, що за люди!.. Бо коли б я мав щастя звернути на себе увагу якоїсь дами, то не посмів би навіть подумати про таке, не то що кричати на весь голос, та ще в такому великому магазині, як наш. Коли ж Мрачевський виклав мені ще й свою теорію про спільність жінок, мені спало на думку: «Стах нігіліст, і Мрачевський нігіліст… Як тільки перший ожениться, другий негайно скористається правом спільності… А шкода було б такої жінки для якогось Мрачевського». Наприкінці травня Вокульський вирішив освятити паш магазин. Принагідно я спостерігав, як змінилися звичаї… За моїх молодих літ купці також освячували магазини, піклуючись про те, щоб церемонію провадив статечний та побожний ксьондз, щоб була справжня свячена вода, нове кропило та органіст, який добре знає латину. А по закінченні обряду, під час якого ксьондз кропив і освячував майже кожну шафу, кожну штуку товару, на порозі магазину прибивали підкову для принади покупців і тоді вже брались до закуски, що складалася з чарки горілки, ковбаси та пива. А тепер (що б на це сказали ровесники старого Мінцеля!) насамперед питають: скільки треба буде кухарів та лакеїв, а потім: скільки пляшок шампанського та угорського? І ще: який буде обід? Бо обід становить найважливішу частину свята, тому й запрошені цікавляться не тим, хто буде святити, а тим, що подадуть до столу… Напередодні церемонії влетів до нас у магазин якийсь присадкуватий, пітний суб’єкт, про якого трудно було сказати: чи то шия йому забруднила комірця чи навпаки. Він вийняв з приношеної піджачини товстого блокнота, начепив на ніс заяложене пенсне й почав ходити по магазину з такою міною, що мені стало аж страшно. «Що воно за чорт, — думаю собі, — чи це якийсь з поліції, чи, може, секретар судового виконавця списує наше рухоме майно?..» Двічі я підходив до нього, хотівши якнайчемніше спитати: чого йому треба? Але він за першим разом буркнув: «Прошу мені не заважати», а за другим просто без церемоній відштовхнув мене. Здивування моє було тим більше, що декотрі з наших продавців дуже чемно йому кланялись та, потираючи руки, немов перед якимось директором банку, давали йому всілякі пояснення. «Ну, — подумав я, — цей бідолаха не з страхового товариства, бо таких обдертусів там не тримають». Нарешті Лісецький шепнув мені, що цей пан — знаменитий репортер і описуватиме нас у газеті. Мені зробилося тепло на серці, коли я подумав, що можу побачити надрукованим своє прізвище, яке тільки раз фігурувало в «Поліцейській газеті», коли я загубив ощадну книжку. Я одразу спостеріг, що у цього чоловіка все велике: велика голова, великий блокнот, навіть — велика латка на лівому черевику. А він все ходив по залах, надутий, як індик, та все писав, писав… Нарешті, озвався: — Чи не було у вас недавно якого-небудь випадку? Невеликої пожежі, крадіжки, зловживання, скандалу?.. — Нехай нас бог боронить… — насмілився я зауважити. — Шкода, — відказав він. — Найкращою рекламою для магазину було б, якби, скажімо, в ньому хто-небудь повісився… Почувши таке побажання, я обімлів. — Пане добродію, — наважився я звернутись до нього з поклоном, — може, хочете вибрати coбi якусь дрібничку, то ми її вам надішлемо додому… — Хабар?.. — спитав він, глянувши на мене звисока, немов статуя Коперніка. — Маємо звичай купувати, що нам подобається, а презентів не беремо ні від кого. Він посеред магазину надів поплямованого капелюша і, заклавши руки в кишені, вийшов, як міністр. Латку на його черевику я бачив навіть по другий бік вулиці. Але повертаюсь до церемонії посвячення. Головна урочистість, тобто обід, відбулася в великому залі готелю «Європейський». Зал прикрашено квітами, столи поставлено в формі величезної підкови, замовлено оркестр, і о шостій вечора зібралося понад сто п’ятдесят чоловік гостей. Кого там тільки не було!.. Головним чином купці та фабриканти з Варшави, з провінції, з Москви і навіть з Відня та з Парижа. Знайшлось також два графи, один князь та чимало поміщиків. Про напої я вже не кажу, бо справді не знаю, чого було більше: листя на рослинах, що оздоблювали зал, чи пляшок. Обійшлася нам ця забава понад три тисячі карбованців, але вигляд стількох гостей за столами насправді був вражаючий. Коли ж серед загальної тиші встав князь і випив за здоров’я Стаха, коли заграла музика якусь коротеньку, але дуже гарну річ, коли сто п’ятдесят чоловік гукнуло: «Хай живе!» — мені набігли на очі сльози. Я підбіг до Вокульського, обняв його і прошепотів: — Бачиш, як тебе люблять… — Не мене, а шампанське, — одповів він. Я помітив, що тости зовсім не цікавлять Вокульського. Він навіть не повеселішав, хоч один з промовців (мабуть, літератор, бо говорив довго і плутано) сказав, не знаю, про себе чи про Вокульського, що це… найкращий день в його житті. Помітив я також, що Стах найбільше упадав біля папа Ленцького, який, кажуть, перед своїм банкрутством вештався при європейських дворах… Завше ота нещасна політика!.. Спочатку бенкет ішов дуже урочисто: раз у раз хто-небудь з гостей брав слово і балакав так, немов хотів відбалакати за випите вино та з’їдені страви. Але чим більше прибирали з столів порожніх пляшок, тим швидше кудись дівалась із цього товариства урочистість, а під кінець зчинився такий галас, що майже заглушив оркестр. Я був злий, як чорт, і мені захотілось на кому-небудь зігнати цю злість, хоч би на Мрачевському. Я одвів його вбік, але тільки й міг сказати: — Ну, для чого це все? — Для чого? — перепитав він, дивлячись на мене посовілими очима. — А це для панни Ленцької. — Ви з глузду з’їхали!.. Що — для панни Ленцької?.. — Ну… всі оті спілки… отой магазин… оцей обід… Все для неї… І я через неї вилетів з магазину… — промовив Мрачевський, спираючись на моє плече, бо вже не міг встояти на ногах. — Що?.. — кажу я, бачачи, що він зовсім п’яний. — Вилетіли через неї з магазину, то, може, через неї опинилися й у Москві? — Звич… звичайно… Вона тільки шепнула слівце… одне маленьке слівце… і я дістав на триста карбованців на рік більше… Рибка зробить з нашим старим усе, що захоче… — Ідіть краще спати, — сказав я. — А от і не піду спати… Я піду до своїх друзів… Де вони? Такі хлопці впоралися б з рибкою швидше… Вона не водила б їх за ніс, як нашого старого… Де мої друзі? — загорлав він. Звичайно, я звелів відпровадити його нагору, в номер. Проте я догадався, що він навмисне удавав п’яного, щоб задурити мені голову. Опівночі зал став схожий чи то на трупарню, чи на лазарет: раз у раз кого-небудь доводилось виносити або в номер, або на бричку. Нарешті я знайшов доктора Шумана, що був майже тверезий, і запросив його до себе на чай. Доктор Шуман теж іудей, але незвичайна людина. Він навіть хотів був вихреститись, як закохався у християнку, та вона померла, і доктор облишив цю думку. Кажуть, що він труївся з горя, але його врятували. А тепер він зовсім занедбав лікарську практику і займається тільки вивченням людей або їхнього волосся. Він маленький, жовтий, а очі такі пронизливі, що від них нічого не приховаєш. А що він знайомий із Стахом давно, то, напевне, знає всі його таємниці. Після цього бучиого обіду мені було якось сумно і хотілось викликати Шумана на одвертість. Якщо він мені сьогодні нічого не розкаже про Стаха, то, мабуть, більш ніколи я про нього нічого не довідаюсь. Коли ми прийшли до мене на квартиру й нам подали самовар, я заговорив: — Скажіть мені, докторе, але щиро: що ви думаєте про Стаха? Бо він непокоїть мене. Бачу, що вже з рік він кидається на всілякі авантюри… Ота поїздка в Болгарію, а тепер оцей новий магазин, торговельна спілка… екіпаж… В його характері сталася дивиа зміна… — Я не бачу ніякої зміни, — відказав Шуман. — Він завжди був людиною дії і, коли йому щось западало в голову або в серце, негайно брався здійснювати. Вирішив вступити в університет — і вступив, вирішив нажити капітал — і нажив. І якщо він задумав яку-небудь дурницю, то також не завагається і зробить дурницю грунтовну. Така вже у нього вдача. — І в той же час, — зауважив я, — помічаю в його поведінці багато суперечностей… — Нічого дивного, — перебив мене доктор. — В ньому поєдналось дві людини: романтик шістдесятих років і позитивіст сімдесятих. Те, що збоку здається суперечливим, насправді є цілком послідовним. — А чи не вплутався він в якусь нову історію?.. — спитав я. — Нічого не знаю, — сухо відповів Шуман. Я трохи помовчав і знову спитав: — Що ж з ним кінець кінцем буде?.. Шуман звів брови і сплів пальці рук. — Погано буде, — відповів. — Такі люди, як він, або все підпорядковують собі, або, натрапивши на непереборну перешкоду, розбивають об неї лоба. Досі йому щастило, але нема ж людини, яка все життя витягала б тільки виграшні лотерейні квитки… — Отже?.. — спитав я. — Отже, ми можемо стати свідками трагедії, — закінчив Шуман. Він допив склянку чаю з лимоном і пішов додому. Я цілу ніч не міг заснути. Таке страшне пророцтво в день тріумфу! Ні! Бог знає більше за Шумана, і він, мабуть, не допустить, щоб Стах загинув нізащо…  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   33


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка