Болеслав прус та його



Сторінка6/33
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.39 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33
Розділ сьомий
ГОЛУБКА ЛЕТИТЬ НАЗУСТРІЧ ПОЛОЗОВІ


 

Сервіз і срібло панів Ленцьких були продані, і ювелір віддав панові Томашеві гроші, утримавши близько ста п’ятдесяти карбованців за зберігання та комісійних. Це, однак, не охолодило любові графині Карольової до панни Ізабелли; навпаки, її енергія і самозречення під час продажу фамільних цінностей зродили в серці старої дами нове джерело родинних почуттів. Вона не тільки умовила панну Ізабеллу прийняти дарунок — новий костюм, не тільки щодня бувала у неї або запрошувала її до себе, але (знак нечуваної ласки) віддала їй на цілу страсну середу свій екіпаж. — Проїдешся, серденько, по місту, — казала графиня, цілуючи племінницю, — та купиш собі деякі дрібниці. Тільки пам’ятай, щоб ти в костьолі виглядала якнайкраще… Так гарно, як тільки ти одна умієш! Прошу тебе… Панна Ізабелла нічого не відповіла, але її погляд і розпашілі щоки свідчили за те, що вона від щирого серця готова виконати тітчине бажання. В страсну середу рівно об одинадцятій ранку панна Ізабелла вже сиділа у відкритій колясці разом зі своєю незмінною супутницею панною Флорентіною. В Алеях повівав весняний вітрець і розносив ті особливі вологі пахощі, що з’являються в повітрі, коли мають розпукуватись на деревах бруньки, а з землі витикаються проліски; сірі газони набрали зеленуватого відтінку; сонце так пригрівало, що панни порозкривали парасольки. — Чудовий день, — зітхнула панна Флорентіна, дивлячись на небо, де-не-де поплямоване білими хмарками. — Куди, ясна панєнко, накажете їхати? — спитав лакей, зачиняючи дверцята коляски. — До магазину Вокульського, — з нервовим поспіхом відповіла панна Ізабелла. Лакей скочив на передок, і ситі гніді коні рушили урочистою риссю, пирхаючи та підкидаючи головами. — Чому, Бельцю, до Вокульського? — спитала трохи здивована Флорентіна. — Хочу купити паризькі рукавички, кілька флаконів духів… — Все це можна купити й в іншому місці. — Хочу там, — сухо відповіла панна Ізабелла. Вже кілька днів її мучив дивний неспокій, який вона вже раз пережила. Колись за кордоном у зоологічному саду вона побачила в клітці тигра, який спав коло самих грат так, що частина його голови й вухо висувались назовні. Побачивши це, панна Ізабелла відчула непереборне бажання схопити тигра за вухо. Від смердючої клітки її нудило, могутні лапи звіра сповнювали її страхом, проте вона відчувала, що мусить хоч би доторкнутись до його вуха. Цей дивний потяг самій їй здавався небезпечним і навіть смішним. Вона перемогла себе й пішла далі; але через кілька хвилин повернулась. Знову одійшла, оглянула інші клітки, намагалась думати про щось інше. Та марно. Вона повернулась, і хоч тигр уже не спав, а мурчав і облизував свої страшні лапи, панна Ізабелла підбігла до клітки, просунула крізь грати руку і — збліднувши і тремтячи — доторкнулась до вуха тигра. Через хвилину їй уже соромно було за свій вибрик, але заразом вона відчувала гостре задоволення: воно відоме людям, які в важливій справі послухались голосу інстинкту. Подібне прагнення виникло у неї й сьогодні. Вона зневажала Вокульського, серце її завмирало на саму думку, що цей чоловік міг заплатити за срібло більше, ніж воно коштувало, цроте відчувала непереборне бажання увійти в магазин, глянути йому в очі й заплатити за кілька дрібничок тими самими грішми, якими він платив за срібло. На думку про зустріч з ним її огортав страх, але незбагненний інстинкт гнав уперед. На Краківському Передмісті вона ще здалека побачила вивіску з написоу: «Я. Мінцель і С. Вокульський», а поруч — новий, ще не зовсім закінчений магазин з п’ятьма вікнами на вулицю та дзеркальними вітринами. Коло нього працювало кілька» робітників: одні знадвору витирали вітрини, другі фарбували та золотили двері й карнизи, треті прилаштовували перед вікнами товсті мідні поручні. — Що це за магазин будують? — спитала панна Ізабелла. — Мабуть, Вокульського, бо я чула, що він переходить у більше приміщення. «Для мене цей магазин», — подумала панна Ізабелла, шарпаючи рукавички. Коляска зупинилась, лакей зіскочив з передка й допоміг паннам зійти на землю. Та коли він рвучко відчинив двері в магазин, панну Ізабеллу пойняла така слабість, що вона ледве встояла на ногах. На одну мить у неї навіть зринула думка повернутись до коляски, але вона перемогла себе і ввійшла в магазин з високо піднятою головою. Пан Жецький уже стояв посеред магазину і, потираючи руки, вітав її низькими поклонами. В глибині пан Лісецький, погладжуючи свою гарну борідку округлими, повними гідності рухами, показував бронзові канделябри якійсь дамі, що сиділа на стільці. Миршавий Клейн вибирав палицю якомусь молодикові, той, побачивши панну Ізабеллу, миттю озброївся пенсне, а напахчений геліотропом Мрачевський палив очима та ранив своїми гострими вусиками двох рум’яних панянок, які супроводили даму й оглядали туалетні дрібнички. Праворуч від дверей, схилившись над рахунками, за конторкою сидів Вокульський. Коли панна Ізабелла увійшла в магазин, молодик, який вибирав палицю, поправив комірця на шиї, панянки перезирнулись, пан Лісецький урвав на половині плавну фразу про стиль канделябра, але залишився в тій самій чемній позі, навіть дама, що слухала його, важко обернулась на стільці. На хвилину в магазині запанувала тиша, яку порушила панна Ізабелла своїм співучим контральто: — Пан Мрачевський в в магазині?.. — Пане Мрачевський!.. — покликав Жецький. Мрачевський одразу опинився коло панни Ізабелли, рум’яний, як вишня, запашний, як кадильниця, схиливши голову, як мітелка на очеретині. — Ми попросили б пана показати нам рукавички. — Номерок п’ять з половиною, — підхопив Мрачевський і вже держав у руках коробку, яка трохи тремтіла під поглядом панни Ізабелли. — А от і ні, — сміючись, перебила вона. — П’ять і три чверті… Ви вже забули?.. — Пані, б такі речі, які ніколи не забуваються. Та коли пані наказує дати, п’ять і три чверті — радий служити, сподіваючись, що незабаром ви знов появите нам честь — відвідаєте наш магазин. Бо рукавички п’ять і три чверті, напевне, спадатимуть з ручок, — додав він з легким зітханням, підсуваючи їй кілька нових коробок. — Геній! — шепнув пан Ігнац, підморгуючи Лісецькому, який зневажливо ворушив губами. Дама, що сиділа на стільці, повернулась до канделябрів, панянки — до туалетного столика з оливкового дерева, молодик знову почав вибирати палицю — і справи в магазині пішли своїм спокійним порядком. Тільки Мрачевський, розпалившись, гасав по драбинці то вгору, то вниз, висував шухляди й добував нові коробки та умовляв панну Ізабеллу по-польському й по-французькому, що їй не можна носити інакших рукавичок, тільки номер п’ять з половиною, не вживати інших духів, тільки справжні Антіксона[29], не оздоблювати свого туалетного столика ніякими іншими дрібничками, тільки паризькими. Вокульський нахилився над конторкою так низько, що на лобі у нього набрякли жили, проте рахував думкою далі: «29 і 36 — буде 65, та 15 — буде 80, та 73 — буде… буде…» На цьому він перервав підрахунок і спідлоба глянув в бік панни Ізабелли, що розмовляла з Мрачевським. Обоє вони стояли до нього в профіль; він помітив, що продавець не зводить з неї палаючих очей, а вона демонстративно відповідає йому усмішкою та заохочує його ласкавим поглядом. «29 і 36 — буде 65, та 15…» — наново почав підраховувати Вокульський, але перо в його руці раптом тріснуло і зламалось. Не підводячи голови, він дістав з шухляди нове перо, а одночасно, невідомо яким чином, з рахунку постало питання: «Невже я її люблю? Дурниці! Цілий рік я слабував на якусь мозкову хворобу, а мені здавалось, що я закоханий… 29 і 36… 29 і 36… Ніколи б і не подумав, що вона мені може бути така байдужа… А як вона дивиться на того віслюка… Ну, ця особа, видно, готова кокетувати геть і з продавцями, а може, навіть з кучерами та лакеями!.. Вперше я відчуваю спокій… Боже мій! А я ж його так прагнув…» В магазин увійшло ще кілька покупців, і Мрачевський неохоче обернувся до них, повільно зав’язуючи пакунки. Панна Ізабелла наблизилась до Вокульського і, показуючи в його бік парасолькою, виразно промовила: — Флорцю, будь ласка, заплати оцьому панові. Поїдемо додому. — Каса тут, — озвався Жецький, підбігаючи до панни Флорентіни. Він узяв у неї гроші, й вони обоє пішли до каси. А панна Ізабелла повільно підійшла до самої конторки, за якою сидів Вокульський. Вона була дуже бліда. Здавалося, цей чоловік мав на неї якийсь магнетичний вплив. — Ви, здається, пан Вокульський? Вокульський підвівся і байдуже відповів: — До ваших послуг. — Це ж ви купили наш сервіз і срібло? — промовила вона здавленим голосом. — Так, я. На мить панна Ізабелла завагалась. Але незабаром на її щоках з’явився легенький рум’янець. Вона говорила далі: — Ви, напевне, продасте ці речі? — Для того я їх і купив. Рум’янець на щоках панни Ізабелли розгорівся дужче. — Майбутній покупець живе в Варшаві? — спитала вона. — Ці речі я продам не тут, а за кордоном. Там… мені дадуть вищу ціну, — додав він, спостерігши в її очах запитання. — Ви сподіваєтесь на великий прибуток? — Я ці речі для того й купив, щоб одержати прибуток. — Через те мій батько й не знає, що ці речі в ваших руках? іронічно спитала вона. У Вокульського здригнулись губи. — Сервіз і срібло я купив у ювеліра і ніякої таємниці з цього не роблю. Третіх осіб у свої справи я не мішаю, таких звичаїв у торгівлі нема. Незважаючи на його різкі відповіді, панна Ізабелла з полегкістю зітхнула. Навіть очі її трохи потемніли і втратили ненависний блиск. — А якби мій батько передумав та захотів викупити ці речі, за яку б ціну ви їх віддали? — За ту, за яку купив. Звичайно, з нарахуванням процентів, приблизно… від шести до восьми річних… — І відмовилися б від сподіваного прибутку?.. Чому ж так? — поквапно перебила вона його. — Тому, пані, що торгівля грунтується не на сподіваних прибутках, а на постійному обігові наявного капіталу. — До побачення, пане, і… дякую за пояснення, — сказала панна Ізабелла, побачивши, що її кузина вже розплатилася. Вокульський уклонився і знову сів до своїх книг. Коли лакей забрав пакунки, а вони посідали на свої місця в колясці, панна Флорентіна докірливо сказала: — Бельцю, ти говорила з цим чоловіком?.. — Так, і не шкодую. Він усе збрехав, але… — Що значить «але»?.. — тривожно запитала панна Флорентіна. — Не питай мене. Нічого до мене не говори, коли не хочеш, щоб я розплакалась на вулиці… І, помовчавши, додала по-французьки: — Можливо, я не повинна була приїжджати сюди, але… мені однаково!.. — Я гадаю, Бельцю, — серйозно сказала панна Флорентіна, — що ти повинна б поговорити з батьком або з тіткою… — Ти хочеш сказати, — перебила її панна Ізабелла, — що я повинна поговорити з маршалком або з бароном? На це завжди буде час; зараз я поки що не можу наважитись. Розмова урвалась, і вони аж додому їхали мовчки; панна Ізабелла цілий день була роздратована. Коли панна Ізабелла вийшла з магазину, Вокульський знову взявся до підрахунків і безпомилково підсумував дві великі колонки цифр. В половині третьої він спинився і здивувався з того спокою, що запанував у його душі. Відкіля раптом ця байдужість після цілого року; гарячкового шаленства й туги вперемішку з нападами божевілля? Якби людину можна було раптово перенести з бального залу в ліс або з душної в’язниці на холодне чисте поле, вона зазнала б такого самого враження й так само здивувалася б. «Мабуть, я цілий рік хворів на затьмарення розуму, — думав Вокульський. — Не було небезпеки, на яку я не зважився б, не було жертви, якої я не приніс би задля цієї особи, але от побачив її — і одразу збайдужнів до неї… А як вона зі мною розмовляла!.. Скільки зневаги до жалюгідного купця… «Заплати оцьому панові!..» Які ж вони величні, оці світські дами! Шалапут, шулер, навіть злодій, якщо тільки має відповідне ім’я, становить для них добре товариство, хоч би був схожий не на батька рідного, а на материного лакея. Але купець для них парія. Та яке мені діло до цього всього! Хай собі гниють на здоров’я!» Він підрахував ще одну колонку, навіть не звертаючи уваги на те, що робиться в магазині. «Відкіля вона знає, — думав він далі, — що я купив сервіз і срібло?.. А як вона випитувала, чи не заплатив я більше, ніж вони коштують! Я з приємністю подарував би їм ці фамільні дрібнички. Власне, я повинен бути вдячний їй до смерті, бо якби не шалів за нею, то не заробив би капіталу і запліснявів би за конторкою. А тепер, може, мені й сумно буде без тих жалів, розпачу та надії… Дурне життя!.. Ганяємо по землі за примарою, яку кожен носить у своєму серці, а коли вона відтіля втече, тоді бачимо, що то було божевілля… Ніколи я не припускав, що може існувати таке чудесне одужання! Ще годину тому я був повен отрути, а зараз такий спокійний — і в той же час якийсь спустошений, немов з мене вийняли душу й нутрощі, а залишили тільки кістки, шкіру та одяг. Що ж я тепер робитиму? Чим буду жити? Мабуть, поїду в Париж на виставку[30], а потім в Альпи…» В цей час до нього навшпиньках підійшов Жецький і шепнув: — Який молодчина наш Мрачевський, га? Як він уміє розмовляти з жіноцтвом! — Як знахабнілий перукар, — відповів Вокульський, не одриваючи очей від книги. — Таким його зробили наші клієнтки, — відповів старий, але побачивши, що заважає господареві, одійшов. Вокульський знову задумався. Потім ненароком глянув на Мрачевського і вперше помітив, що вираз його обличчя чимось відрізняється від інших. «Так, — подумав Вокульський, — він неймовірно дурний і, мабуть, саме тому подобається жінкам». Він готовий був сміятися і з спокусливих поглядів панни Ізабелли на адресу молодого зальотника, і з власної омани, що так несподівано сьогодні зникла. Раптом він здригнувся, почувши ім’я панни Ізабелли, й побачив, що в магазині нема нікого з покупців. — Ну, пане, сьогодні ви не крилися з своїми амурними справами, — сказав Мрачевському Клейн, сумно усміхаючись. — Але як вона на мене дивилась… ах!.. — зітхнув Мрачевський, приклавши одну руку до грудей, а другою підкручуючи вуса. — Я певний, що за кілька днів одержу від неї напахчену записочку. Потім перше побачення, а далі: «Задля вас я нехтую правилами, на яких вихована», й нарешті: «Скажи, чи ти не зневажаєш мене?» Перша хвилина — це просто розкіш, зате потім — чистий клопіт… — Що ви верзете! — перебив його Лісецький. — Знаємо ми ваші перемоги: вони звуться Матільдами, яких ви спокушаєте порцією котлет та кухлем пива. — Матільди на кожен день, дами — на свята. Але Іза буде найбільшим святом. Даю слово честі, не знаю іншої жінки, яка б справляла на мене таке пекельне враження… Ну, але й вона горнеться до мене! Грюкнули двері, і в магазин зайшов сивуватий добродій. Він зажадав брелока до годинника, але так кричав і стукав палицею, немов збирався купити всі японські вироби. Вокульський, не ворухнувшись, слухав похвальбу Мрачевського. У нього було таке враження, немов йому на голову й на груди лягав якийсь тягар. — Кінець кінцем усе це мене анітрохи не обходить, — шепнув він. Після сивуватого добродія в магазин зайшла дама купити парасольку, потім дан середніх літ зажадав капелюха, потім юнак — вибрати собі портсигар, нарешті, зайшли три панни, одна з яких сказала подати їй рукавички Шольца, і тільки Шольца, бо інакших вона не носить. Вокульський закрив книгу, повільно встав із стільця і, взявши з конторки капелюха, пішов до дверей. Йому було труднб дихати, а голова ніби розколювалась від болю. До нього підбіг пан Ігнац. — Уже йдеш? Може, заглянеш до нового магазину? — сказав він. — Нікуди я не загляну. Я стомився, — відповів Вокульський, не дивлячись йому в очі. Коли він вийшов, Лісецький торкнув Жецького за плече. — Щось хазяїн, здається, починає марніти, — шепнув він. — Ну, — відповів пан Ігнац, — пустити в рух таке підприємство, як московське, то не абищо! Тут змарнієш. — Нащо ж він до нього взявся? — На те, щоб було за що підвищувати нам плату, — суворо відповів пан Ігнац. — Ну, то нехай закладає сто нових підприємств, навіть в Іркутську, аби тільки щороку підвищував, — сказав Лісецький. — Я не заперечую. Проте скажу, що він страшенно змінився, особливо сьогодні. Євреї, пане мій, євреї, — додав він, — як пронюхають про його проект, то дадуть йому чосу! — Що там євреї… — Євреї, кажу вам, євреї!.. Вони всіх тримають в лабетах і не допустять, щоб якийсь там Вокульський став їм поперек шляху — не єврей і навіть не вихрест. — Вокульський з’єднається зі шляхтою, — відповів пан Ігнац, — а там теж знайдуться капітали. — Хто його знає, що гірше: єврей чи шляхтич, — мимохідь зауважив Клейн і жалісно звів угору брови.  

Розділ восьмий
РОЗДУМИ

 

Вийшовши на вулицю, Вокульський став на тротуарі, наче зважував, куди йому йти. А йти йому, власне, нікуди не хотілось. Та коли випадково глянув праворуч на свій новий магазин, перед яким уже спинялись люди, він з огидою одвернувся й пішов у лівий бік. «Дивна річ, як це все мене мало цікавить», — майнула думка. Потім подумав про тих кількасот людей, яким він уже дав роботу, і про тих кілька десятків, які від першого травня мають почати працювати у нього в магазині, про ті сотні, для яких він протягом року мав створити нові джерела заробітку, і про ті тисячі, які завдяки його дешевим товарам зможуть полегшити своє життя, — і відчув, що всі ці люди разом із їхніми родинами в цю мить зовсім його не цікавлять. «Магазин на когось залишу, до спілки не вступлю й поїду за кордон», — думав він. «І обманеш людей, які покладали на тебе надії?» «Обманеш?.. А хіба мене самого життя не обманило?..» Ідучи, він відчув якусь незручність; нарешті, зрозумівши, що йому набридло давати прохожим дорогу, перейшов на другий бік вулиці, де людей було менше. «І все-таки цей Мрачевський безчесний негідник! — думав він. — Як можна плескати такі речі в магазині? «За кілька днів одержу записочку, а потім — побачення!..» Але вона сама винна, не треба кокетувати з блазнем… А проте мені байдуже». В душі він відчував дивну порожнечу, а на самому її дні — немов краплю гіркоти. Ні сил, ні бажань, нічого, тільки та маленька крапля — непомітна, але така гірка, що нею можна отруїти весь світ. «Це тимчасова апатія, перевтома, брак вражень… Забагато думаю про справи», — казав собі Вокульський. Він спинився й подивився навкруги. Передсвятковий день і гарна погода виманили на вулицю безліч людей. Поміж пам’ятником Копернікові й колоною Сигізмунда рухалась валка екіпажів та строката юрба людей, схожа в цю хвилину на зграю птахів, що летіли понад містом на північ. «Цікава річ, — подумав Вокульський. — Кожен птах у повітрі й кожна людина на землі уявляє, що прямує туди, куди хоче. І тільки збоку видно, що всіх їх несе вперед якась фатальна сила — дужча за їхні наміри і прагнення. Може, це та сама сила, яка розносить смуги іскр, що вилітають уночі з паровозного димаря?.. Вони блиснуть на одну мить і гаснуть назавжди, — і це називається життям.  



Людські минають покоління,
Як хвилі в моря водоверті;
Ні спогадань по їхній смерті,
Ні свята, ні благоговіння[31].

 

«Де я читав цей вірш? Але однаково». Безперервний гуркіт і шум здалися Вокульському нестерпними, а внутрішня порожнеча — жахливою. Він хотів чимось її заповнити і пригадав, що один з іноземних капіталістів питав його думки про бульвари над Віслою. Думка ця у нього вже була готова; Варшава всією своєю масою тяжить над Віслою і насувається на неї. Якби понад берегом ріки поробити бульвари, там постала б найкраща частина міста: великі будинки, магазини, алеї… «Треба подивитись, як би воно виглядало…» — подумав Вокульський і звернув на Карову вулицю. По дорозі він побачив коло арки босого, обв’язаного вірьовками вантажника, який пив воду просто з фонтана; він забризкався з ніг до голови, але обличчя його було щасливе, очі сяяли. «Ну, цей вдовольнив свою спрагу. А я от лише наблизився до джерела, а воно висохло, та й спрага моя зникла. А проте мені заздрять, а його, кажуть, треба жаліти. Яке жахливе непорозуміння!» На Каровій вулиці Вокульський пішов повільніше. Йому здавалось, що він — один з одвійків, які вилітають з млина великоміського життя, і що він повільно спливає оцією канавою, затисненою між стародавніми мурами, кудись униз. «Що ж бульвари?.. — подумав він. — Протримаються якийсь час, а потім заростуть бур’янами і стануть пусткою, як оці мури. Люди, які вклали стільки праці в оті будинки, також прагнули здоров’я, спокою, багатства, а може, розваг та насолод. А де вони тепер?.. Зостались після них потріскані стіни, як скам’янілі скойки після древніх епох. З цього стосу цегли та з тисяч інших стосів тільки й того, що майбутній геолог назве їх витворами людських рук, як ми тепер називаємо коралові рифи або крейду витворами молюсків.  



Що має із старань людина?.. З своєї праці — тут, на білім світі?.. Марнотою її дбання повиті. Людське життя — це мить єдина.  

Де я це читав, де?.. Але байдуже». На півдорозі він зупинився і став дивитись на квартал, що розлігся недалеко внизу — між Новим Узвозом і Тамкою. Його вразила подібність цієї частини міста до драбини, один полудрабок якої становить вулиця Добра, другий — лінія від Гарбарської до Топельні, а кільканадцять поперечних вуличок — ніби щаблі. «Нікуди ми не вийдемо цією лежачою драбиною, — думав він. — Це тісний кут, глухий кут». І йому ставало щодалі прикріше від думки, що на цьому прибережному клапті землі, засипаному сміттям з усього міста, не зросте нічого, крім одноповерхових та двоповерхових будиночків — коричневих, світло-жовтих, темно-зелених або оранжевих. Нічого, крім білих і чорних парканів круг порожніх ділянок, на яких лише подекуди стримить кількаповерховий цегляний будинок, немов злякана своєю самотністю висока сосна, що залишилась на місці вирубаного лісу. «Нічого, нічого!..» — думав він, блукаючи вузькими вуличками повз розвалюхи з осілими нижче бруку вікнами, з порослими мохом дахами, з зачиненими день і ніч на штаби віконницями, з забитими цвяхами дверима, з покривленими на всі боки стінами, з заліпленими папером або заткнутими ганчір’ям вікнами. Він ішов і заглядав у каламутні шибки й на кожному кроці бачив шафи без дверей, стільці на трьох ніжках, канапи з продертим сидінням, годинники з одною стрілкою та розбитими циферблатами. Йшов і тихо сміявся, бачачи вічно безробітних чорноробів, кравців, які перебувались лагодженням старої одежі, перекупок, весь капітал яких становив кошик черствих пряників, обдертих чоловіків, хирлявих дітей та страшенно неохайних жінок. «Оце в мініатюрі моя країна, — думав він, — в якій усе йде до занепаду й виродження народу. Одні гинуть від злиднів, другі від розпусти. Той, хто працює; мусить недоїдати, аби дармоїди були ситі; філантропія виховує нахабних нероб, а біднота, не маючи коштів на купівлю найнеобхідніших речей, плодить купи вічно голодних дітей, єдине щастя яких полягає в ранній смерті. Тут не зарадить ініціатива одної особи, бо круг неї все заповзялось зв’язати їй руки й ноги, аби знесилити в марній боротьбі… за ніщо». Потім у загальних рисах йому пригадалось його власне життя. Коли він був дитиною і прагнув учитись, його віддали в ресторан при магазині. Коли він надривався там на нічній роботі й разом учився, всі з нього знущались, починаючи від кухтика й кінчаючи підпилими інтелігентами. Коли ж нарешті вступив в університет — його дражнили назвами страв, які він подавав відвідувачам. Він зітхнув з полегкістю аж у Сибіру. Там він міг працювати, там він здобув дружбу й пошану Черських, Чекановських, Дибовських[32]. На батьківщину він повернувся майже закінченим ученим, та коли став шукати роботи в своїй галузі, з нього насміялися і змусили знову взятись до торгівлі… «Такий певний шматок хліба в наш тяжкий час!» Що ж, він повернувся до торгівлі, і тоді всі почали кричати, що він продався, що живе на жінчині кошти, на надбання Мінцелів. Сталося так, що жінка через кілька років померла, залишивши йому чимале майно. Поховавши її, Вокульський трохи занедбав магазин і знов узявся до книжок. І, може, з галантерейного купця він перетворився б на справжнього вченого-натураліста, якби одного разу в театрі не побачив панни Ізабелли. Вона сиділа в ложі з батьком і панною Флорентіною, вбрана в білу сукню. Дивилась не на сцену, що прикувала в той час увагу всієї публіки, а кудись поперед себе, невідомо, куди й на що. Може, вона думала про Аполлона?.. Вокульський дивився на неї, мов заворожений. Панна Ізабелла справила на нього дивне враження. Йому здавалося, що він уже колись її бачив і добре знає. Він пильно вдивлявся в її замріяні очі й чомусь пригадав безмежний спокій сибірських просторів, де часом буває так тихо, що, здається, чути шелест духів, які летять на захід[33]. Уже пізніше він зрозумів, що ніде й ніколи її не бачив, але у нього було таке відчуття, ніби він давно її ждав. «Але ти це чи не ти?» — питав він себе в думці, неспроможний одірвати від неї очей. З того часу він мало думав про свій магазин та про книжки, а все шукав нагоди побачити панну Ізабеллу — в театрі, на концерті або на лекції. Свого почуття він не називав любов’ю і взагалі не був певний, чи є в людській мові слово, яким це почуття можна б визначити. Він тільки відчував, що вона стала для нього якимось містичним фокусом, в якому збігаються всі його спогади, прагнення й надії, якимось вогнищем, без якого життя втратило б гармонію і навіть сенс. Служба в бакалійній крамниці, університет, Сибір, одруження з удовою Мінцеля, нарешті, відвідини театру, куди йому зовсім не хотілося йти, — все це були стежки й етапи, якими доля провадила його до зустрічі з панною Ізабеллою. З тієї пори час поділявся для нього на дві фази: коли він дивився на панну Ізабеллу, то був цілком спокійний, а коли не бачив її — думав про неї і нудився. Інколи йому здавалось, що в почуттях його криється якась помилка, що панна Ізабелла зовсім не зосередження його душі, а звичайна, може, навіть зовсім простенька панна на відданні. І тоді йому спадав на думку такий план: «Познайомлюся з нею і просто спитаю: чи ти є та, на яку я чекав ціле життя?.. Якщо ні, то я одійду без претензій і докору…» Але незабаром йому ставало зрозуміло, що це тільки психічне збудження. Отже, питання — та вона чи не та — він вирішив залишити на потім і що б там не було познайомитись з панною Ізабеллою. Проте виявилось, що серед його знайомих немає людини, яка могла б ввести його в дім Ленцьких. Ще гірше те, що пан Ленцький і панна Ізабелла були клієнтами його магазину, а такі стосунки не полегшували, а, навпаки, утруднювали знайомство. Поступово він визначив, що саме потрібно для знайомства з панною Ізабеллою. Аби можна хоч одверто поговорити з нею, треба було: не бути купцем або бути дуже багатим купцем; бути щонайменше шляхтичем і мати зв’язки в аристократичних колах; а найголовніше — мати багато грошей. Довести своє шляхетське походження Вокульському було не трудно. В травні минулого року він узявся за цю справу, а його виїзд у Болгарію так її прискорив, що вже в грудні він одержав потрібний документ. З грішми було набагато складніше, але тут йому допоміг випадок. На початку російсько-турецької війни через Варшаву проїжджав московський купець Сузін, приятель Вокульського ще по Сибіру. Він відвідав Вокульського і став умовляти його взяти участь в поставках для армії. — Станіславе Петровичу, — казав він, — збери всі свої гроші і, слово честі, зробиш круглий мільйончик!.. Потім розказав йому про свої плани. Вокульський вислухав його. Одні проекти він прийняв, другі відхилив, але ще вагався. Йому не хотілось залишати місто, де він хоч зрідка міг бачити панну Ізабеллу. Але коли вона в червні виїхала до тітки, а Сузін став квапити його телеграмами, Вокульський наважився й забрав усю готівку — тридцять тисяч карбованців, які покійна дружина держала недоторканими в банку. За кілька днів перед виїздом він зайшов до знайомого лікаря Шумана, з яким, незважаючи на обопільну симпатію, бачився не часто. Шуман — старий холостяк, маленький на зріст, чорнобородий і жовтолиций єврей — мав репутацію чудака. Він був досить багатий, лікував хворих безплатно, та й то остільки, оскільки це йому було потрібно для етнографічних досліджень, а своїм друзям він раз і назавжди дав один рецепт: — Вживай усі ліки — від мінімальної дози рицини до максимальної дози стрихніну —¦ можливо, щось і поможе, навіть від сапу. Коли Вокульський подзвонив, доктор саме сортував волосся різних особин слов’янської, германської та семітської рас і з допомогою мікроскопа порівнював їх поперечний розріз. — А, це ти?.. — мовив він до Вокульського, повертаючи голову. — Насип собі тютюну в люльку та закури, якщо хочеш, і лягай на тапчані, якщо вмістишся. Гість закурив люльку й ліг на тапчані, як йому було сказано, а доктор далі робив своє діло. Деякий час вони обидва мовчали, нарешті Вокульський озвався: — Скажи мені: чи медицині відомий такий психічний стан, коли людині здається, що її розрізнені досі знання і… почуття немов злилися в одне ціле? — Звичайно. При постійній розумовій роботі на доброму живленні в мозку можуть утворитися нові клітини або з’єднатися між собою старі. В такому разі в окремих відділах мозку з окремих галузей знання утворюється одне ціле. — А що означає такий психічний стан, коли людина стає байдужою до смерті, зате починає цікавитись легендами про вічне життя? — Байдужість до смерті, — відповів доктор, — характеризує зрілість розуму, а прагнення вічного життя — це ознака наближення старості. Вони знову замовкли. Гість курив люльку, господар возився з мікроскопом. — Як ти думаєш, — спитав Вокульський, — чи можна… любити жінку ідеальною любов’ю і не прагнути її фізично? — Звичайно. Це одна з масок, якою частенько прикривається інстинкт продовження роду. — Інстинкт — рід — інстинкт продовження чогось — продовження роду!.. Три визначення і чотири дурниці. — Зроби шосту, — озвався доктор, не відриваючи очей від мікроскопа, — й оженися. — Шосту?.. — спитав Вокульський, підводячись на канапі. — А де ж п’ята? — П’яту ти вже зробив: закохався. — Я?.. В мої літа?.. — Сорок п’ять років, — це пора останньої любові, иайнебезпечнішої, — відповів доктор. — Знавці кажуть, що найнебезпечніша — перша любов, — тихо мовив Вокульський. — Неправда. Після першої пас жде сто інших, але вже після сто першої — нічого. Женися. Це єдиний порятунок від твоєї хвороби. — А чому ти сам не оженився? — Бо моя наречена вмерла, — відповів доктор, одхилившись на спинку крісла й дивлячись на стелю. — Але я зробив усе, що міг: отруївся хлороформом. Це було в провінції. Проте бог послав мені доброго колегу, який висадив двері і врятував мене. Найпідліший гатунок милосердності!.. Я заплатив за зіпсовані двері, а колега перебрав у свої руки мою практику, розголосивши, що я божевільний… Він знову взявся до волосся і мікроскопа. — А яка ж відціля мораль щодо останньої любові? — спитав Вокульський. — Та, що самогубцям не треба перешкоджати, — відповів доктор. Вокульський полежав ще хвилин з п’ятнадцять, устав з канапи, поставив люльку в куток і, нахилившись до доктора, поцілував його. — Бувай здоров, Михайле. Доктор одірвався від стола. — Ну?.. — Їду в Болгарію. — Чого? — Мушу заробити великі гроші, буду робити поставки в армію!!. — відповів Вокульський. — Або?.. — Або не повернусь зовсім. Доктор подивився йому в очі й міцно потиснув руку. — Sit tibi terra levis[34], — спокійно мовив він, провів Вокульського до дверей і знову взявся до своєї роботи. Вокульський був уже на сходах, коли доктор вибіг з кімнати за ним і, перехилившись через поручні, закричав: — Якщо повернешся, то не забудь привезти мені волосся: болгарського, турецького і так далі, чоловічого й жіночого. Тільки пам’ятай: в окремих пакетиках, з написами. Ну, ти ж знаєш, як це робиться… …Вокульський опам’ятався від цих далеких спогадів. Він не був у доктора й не бачив його вже десять місяців. Зараз перед ним була брудна вулиця Радна, а далі — Броварна. З-за голих дерев на горі виглядали жовті університетські корпуси; внизу виднілись одноповерхові будиночки, пустирі й паркани, а ще нижче — Вісла. Коло нього стояв якийсь оброслий рудою щетиною чоловік у злинялому кубраку. Він зняв шапку й поцілував Вокульського в руку. Вокульський пильно подивився на нього. — Висоцький?.. — сказав він. — Що ти тут робиш? — Ми тут живемо, вельможний пане, он в отому домі, — відповів чоловік, показуючи на низеньку халупу. — Чому ти не приїжджаєш перевозити товари? — спитав Вокульський. — А чим я приїду, мій пане, коли ще на Новий рік здох мій кінь… — Що ж ти робиш? — Та так — що й нічого. Перезимували у брата, він працює стрілочником на Варшавсько-Віденській залізниці. Але й у нього біда — його перевели із Скерневиць під Ченстохов. У Скерневидях у нього три морги землі, і жив він багачем, а тепер і йому скрутно і земля без догляду пустошиться. — Ну, а ви як тепер? — Жінка потроху пере білизну, але таким людям, що не мають багато чим платити, а я — отак… Бідуємо, пане… та не ми перші, не ми останні. Ще оце поки піст, то цотішаєш себе: сьогодні буду постити за померлі душі, завтра, щоб пам’ятати, що Ісус Христос нічого не їв, а післязавтра задля того, щоб господь подолав зло. Але після посту не буде навіть причини дітям сказати, чому вони не їдять… Та й ви, вельможний пане, наче змарніли? Такий уже, видно, час настав, що всім доводиться погибати, — зітхнув бідолаха. Вокульський замислився. — За квартиру у вас заплачено? — спитав він. — Нема чого, пане, й платити, бо нас і так виганяють. — А чому ти не прийшов у магазин, до пана Жецького? — Не смів, пане. Кінь минувся, віз в заставі у єврея, кубрак на мені, як на старцеві… З чим же мені було йти, та ще й людям голову морочити?.. Вокульський вийняв гаманця. — Ось тобі, — сказав він, — десять карбованців на святки. Завтра опівдні приходь у магазин, дістанеш записку на Прагу. Там у баришника вибереш собі коня, а після свят приїжджай на роботу. У мене зароблятимеш карбованців по три за день, потроху сплатиш борги. Ну, якось даси собі раду. Відчувши в руках гроші, бідолаха затремтів. Він уважно слухав Вокульського, а сльози текли по його худющому обличчі. — Чи вам, пане, хто-небудь сказав, що у нас… отак?.. Бо до нас уже з місяць тому хтось присилав сестру-жалібницю, — додав він пошепки. — Вона сказала, що я ледащо, і дала квиток на пуд вугілля в крамницю на Залізній вулиці. Чи це ви так, самі від себе?.. — Іди додому, а завтра приходь у магазин, — сказав Вокульський. — Іду, паночку, — відповів бідолашний чоловік, кланяючись до землі. Він пішов, але раз у раз зупинявся на дорозі — мабуть, думав про несподіване щастя. У Вокульського зринула якась думка. — Висоцький! — гукнув він. — А як звуть твого брата? — Каспер, — відповів Висоцький, бігом повертаючись до нього. — Коло якої станції він живе? — Коло Ченстохова, пане. — Іди додому, може, Каспера переведуть у Скерневиці. Але Висоцький, замість іти додому, підійшов ближче. — Перепрошаю, вельможний пане, — несміливо сказав він. — А якщо до мене хто-небудь причепиться: відкіля у мене стільки грошей?.. — Скажеш, що взяв у мене на одробіток. — Розумію, пане… Бог… хай бог… Але Вокульський уже не чув його; він ішов в бік Вісли й думав: «Які вони щасливі, всі оці люди, у яких тільки голод викликає апатію, а холод — страждання… І як легко їх ощасливити!.. Навіть з моїми скромними засобами я міг би врятувати кілька тисяч сімей. Неймовірно, але — факт». Вокульський дійшов до берега Вісли і, вражений, спинився. На кількаморговому просторі височів пагорб найогиднішого смердючого сміття, що майже ворушилось під сонячним промінням, а за кільканадцять кроків від нього містилось водосховище, з якого пила воду вся Варшава. «Ось де, — думав він, — вогнище всілякої зарази. Що вчора викидали на смітник — сьогодні п’ють; потім перебираються на Повонзки[35] і в другій частині міста заражають своїх ближніх, які ще залишились живими. Якби тут влаштувати бульвари, а нагорі добути джерельної води — можна б щороку врятовувати кілька тисяч людей від смерті і кілька десятків тисяч від хвороб… Роботи небагато, а вигода величезна; природа уміє віддячувати за працю». В западинах і в ямах огидного пагорба він помітив якісь людські подоби. То було кілька пияків чи злодіїв, що дрімали на сонці, дві ганчірниці й одна закохана пара: вона — сильно прищувата жінка, він — сухотний чоловік з проваленим носом. Здавалось, то не люди, а породжені цим сміттям примари хвороб, одягнені в людське лахміття. Всі вони одразу зачули чужого; навіть сонні попідводили голови і поглядали на нього, немов здичавілі пси. Вокульський усміхнувся. «Якби я прийшов сюди вночі, вони, напевне, вилікували б мене від меланхолії. А завтра я вже спочивав би під отим сміттям, яке кінець кінцем не гірше за всяку іншу могилу. Там, нагорі, зчинився б галас, цих добрих людей переслідували б та проклинали, а вони, може б, зробили для мене добре діло.  

Ті, хто спочив у снах могильних,


Турбот не відають земних.
І незворушний дух у них —
В їх прагненнях сумних, безсильних…

 

Чи я стаю справді сентиментальним?.. Мабуть, у мене таки добре розходились нерви. Проте бульвар не вибавив би оцих могікан; відціля вони перебралися б на Прагу або ще далі й робили б собі те саме — кохалися б, як ота парочка, і навіть множилися б. Яких же гарних, вітчизно, матимеш нащадків, що народяться від прищавої матері й безносого батька та виховаються на смітнику! Мої діти були б інакші: від неї вони перебрали б вроду, а від мене силу… Але їх не буде. В цій країні тільки хвороби, злидні та злочини єднаються на весільному ліжку і навіть знаходять притулки для нащадків. Страшно подумати, що тут буде через кілька поколінь… А є ж прості ліки — обов’язкова праця, звичайно, справедливо оплачувана. Тільки вона може зміцнити кращих індивідуумів і безболісно винищити слабших… і ми мали б повноцінне населення замість теперішнього — виголодженого або хворого. — А потім, невідомо чому, подумав: — Що ж з того, що вона трохи кокетує?.. Кокетування у жінок — те саме, що барви та запах у квітів. Така вже у них натура, що хочеться кожному подобатись, навіть Мрачевським… Для всіх кокетування, а для мене: «Заплати оцьому панові!..» Може, вона думає, що я ошукав їх на купівлі срібла?.. Це було б здорово!» На березі, коло самої води, лежав стос балок. Вокульський відчув, що стомився; він сів і задивився на ріку. В спокійній поверхні води відбивалась уже зазеленіла Саська Кемпа[36] та празькі будинки з червоними дахами; на середині ріки непорушно стояла баржа. Порівняно з нею не більшим здавався йому той пароплав, якого він бачив минулого року на Чорному морі, що також стояв нерухомо — у нього зіпсувався двигун. «Пароплав летів, як птах, і раптом спинився. Мені тоді спало на думку: «Може, і я колись отак бігтиму та й спинюся?» От і спинився. Які ж бо прості сили викликають на світі рух: трохи вугілля оживляє пароплав, трохи почуття — людину…» В цей час у нього над головою пролетів у бік міста ранній жовтий метелик. «Цікаво, відкіля він узявся? — подумав Вокульський. — В природі бувають примхи… й аналогії. Метелики трапляються й серед людей: вони вбираються в яскраві барви, літають над поверхнею життя, живляться солодощами, без яких загинули б, — ото й уся їхня робота! А ти, черв’яку, рий землю, переробляй її на придатний для посіву грунт. Вони бавляться, ти працюй; їм вільний простір і світло, а ти будь вдячний за єдиний привілей: здатність зростатися, коли на тебе хтось наступить і розчавить. Чи тобі ж мріяти про метелика, дурню?.. І дивуватись, що вона тобою гидує?.. Що ж може бути спільного між тобою і нею?.. Але ж гусінь також схожа на черв’яка, поки не стане метеликом. Отже, ти, галантерейний купче, хочеш стати метеликом?.. А чому б і ні? Постійне удосконалення — загальний закон, і скільки купецьких родів в Англії стали родами лордів! В Англії!.. Там в суспільстві ще триває творча епоха, там усе ще удосконалюється і підноситься з щабля на щабель. Навіть більше — там знатні люди залучають у своє середовище нові сили. А у нас найвища суспільна верства застигла, як вода на морозі, і не тільки перетворилась на відособлену касту, яка не єднається з іншими верствами суспільства і відчуває до них фізичну огиду, а ще й своєю мертвотою сковує всякий рух, що постає знизу. І нащо я маю себе дурити: вона і я — справді дві різні породи, як метелик і черв’як. І задля її крил мені треба залишати свою нору і своїх братів-черв’яків?.. Мої брати — це оті, що лежать на смітнику, і, може, вони саме через те такі нужденні і стануть ще нужденнішими, що я хочу проживати по тридцять тисяч карбованців на рік, щоб бавитись в метелика. Дурний крамарю, підла ти людино!.. Тридцять тисяч — це ж шістдесят дрібних майстерень або крамниць, з яких могли б жити цілі родини. І я маю знищити їхній добробут, висмоктати з них живу душу й викинути їх на оцей смітник?.. Ну, гаразд, а якби не вона, то мав би я сьогодні такі великі гроші?.. І хто його знає, що станеться зі мною і з тими грішми без неї? Може, саме завдяки їй вони наберуть творчих властивостей; може, ними скористаються хоч кільканадцять родин?..» Вокульський обернувся і раптом побачив на землі свою тінь. Він подумав, що ця тінь ходить поперед нього, за ним або обіч нього завжди і скрізь, як думка про цю жінку невідступно була при ньому завжди і скрізь — уві сні й наяву, втручаючись у всі його 'наміри, плани і дії. «Не можу я відмовитись від неї!» — прошепотів він, розводячи руками, немов перед кимось виправдувався. Він устав з балок і пішов назад, у місто. Йдучи Обозною вулицею, він пригадав Висоцького, у якого здох кінь, і йому здалося, що перед ним ціла валка возів із здохлими кіньми, а коло кожного воза хурщик із купою виснажених дітей і жінкою, яка пере білизну тим, хто не має чим за неї заплатити. «Кінь?..» — подумав Вокульський, і серце його чомусь защеміло. Одного разу в березні, йдучи Єрусалимською Алеєю, він побачив юрбу людей, чорного вуглярського воза, що стояв поперек вулиці навпроти брами, а за кілька кроків від нього — випряженого коня. — Що тут сталося? — Кінь зламав ногу, — весело відповів один прохожий з ліловим шарфом на шиї, з руками в кишенях. Вокульський мимохідь глянув на нещасну тварину. Сухоребрий кінь з витертими боками стояв прив’язаний до молодого деревця, підібгавши задню ногу. Стояв смирно, дивився на Вокульського скошеним оком і з болю гриз промерзлу гілку. «Чому я саме зараз пригадав того коня? — думав Вокульський. — Чому мені його так жаль?» Замислившись, він ішов Обозною вгору, відчуваючи, що за ці кілька годин, що пробув коло ріки, в ньому сталася якась зміна. Колись — десять років тому, рік, ще вчора, — проходячи вулицями, він не помічав на них нічого особливого. Вештались люди, проїжджали візницькі екіпажі, магазини гостинно приймали покупців. А тепер у нього з’явилось нове, ніби шосте почуття. Кожна обдерта людина здавалась йому істотою, яка волає про допомогу, і це волання було тим голосніше, що людина нічого не говорила, а тільки тривожно поглядала, як той кінь із зламаною ногою. Кожна бідна жінка здавалася йому прачкою, яка роз’їденими милом руками намагається утримати свою сім’ю на краю злиднів і Занепаду. Кожна виснажена дитина здавалася приреченою на передчасну смерть або на те, щоб день і ніч шпортатися в смітті на вулиці Добрій. Думав він не тільки про людей. Він відчував тяжку втому коней, що через силу тягли важелезні вози, їх біль у холках, до крові натертих хомутами. Відчував страх собаки, що загубив хазяїна і гавкав на вулиці, і розпач худої суки з обвислим вим’ям, яка даремно бігала від канави до канави, шукаючи поживи для себе і своїх цуценят. Навіть більше — відчував біль дерева з обдертою корою, біль бруку, з якого немов повибивано зуби, вологу на стінах, побитий посуд та подерту одежу. Йому здавалося, що всі ці речі хворі або поранені, що вони скаржаться: «Дивись, як ми мучимось…» — і що тільки він чує і розуміє їхні скарги. І що ця особлива здатність відчувати чужий біль народилася в ньому лише сьогодні, годину тому. Дивна річ! За ним уже міцно встановилась репутація щедрого філантропа. Члени добродійного товариства у фраках складали йому подяки за пожертви цій ненаситній організації; графиня Карольова в усіх салонах розповідала про гроші, які він пожертував для сирітського притулку; його слуги та продавці вихваляли його за підвищення плати. Але все це не давало йому ніякого задоволення, бо сам він своїй доброчинності не надавав ніякого значення. Він кидав тисячі карбованців у каси відомчих доброчинців, аби про нього заговорили, зовсім не турбуючись, що станеться з його грішми. І аж сьогодні, коли він десятьма карбованцями врятував людину від біди, коли ніхто не міг розповідати про його шляхетність, аж сьогодні він узнав, що таке пожертва. Лише сьогодні перед його здивованими очима постав повий, не знаний досі світ — світ злиднів, якому треба допомагати. «Так, але хіба ж я раніш не бачив злиднів?..» — подумав Вокульський. І пригадав безліч обдертих, виснажених людей, які шукали роботи, сухоребрих шкап, голодних собак, дерев з обдертою корою та поламаними гілками. І все це раніш не справляло на нього ніякого враження. Аж коли глибоке власне горе розорало та заволочило його душу, на цьому удобреному кров’ю та политому невидимими світові слізьми грунті виросла особлива рослина: всеосяжне співчуття до всього — до людей, до тварин і навіть до речей, які заведено називати мертвими. «Доктор сказав би, що в моєму мрзку утворилася нова клітина або з’єдналося кілька старих, — подумав він. — Так, але що ж далі?..» Досі у нього була тільки одна мета — познайомитися з панною Ізабеллою, сьогодні з’явилась друга — вирятувати із злиднів Висоцького. «Це не трудно!..» «Перевести його брата до Скерневиць», — додав якийсь голос. «Дрібниця». Але за цими двома чоловіками одразу з’явилось кілька інших, за ними ще й ще, потім утворилась величезна юрба обтяжених всілякими стражданнями людей, і, нарешті, перед очима у нього розлився цілий океан людських мук, які треба було в міру сил полегшувати, принаймні не допускати, щоб вони розливались далі. — Привиди… хвороблива уява… нерви!.. — пробурмотів Вокульський. Такий був один його шлях. В кінці другого він бачив цілком реальну й виразно окреслену мету: панну Ізабеллу. «Я не Христос, аби жертвувати собою задля всієї людськості». «Тоді для початку забудь про Висоцьких», — заперечив внутрішній голос. «Ну, це дурниці! Хоч який я сьогодні збуджений, але ж не треба бути смішним. Допомагатиму, кому чим зможу, але від особистого щастя не відмовлюся, що там і казати…» В цю мить він опинився перед дверима свого магазину і зайшов усередину. В магазині була тільки одна купувальниця — висока дама непевного віку в чорному вбранні. Перед нею лежала ціла купа несесерів: дерев’яних, шкіряних, плюшевих і металевих, простих і оздоблених, найдорожчих і найдешевших, а всі продавці услуговували їй. Клейн подавав нові й нові несесери, Мрачевський вихваляв товар, а Лісецький притакував йому рухом рук і бороди. Тільки пан Ігнац кинувся назустріч хазяїнові. — З Парижа прибули товари, — сказав він Вокульському, — я думаю завтра їх забрати. — Як хочеш. — З Москви надійшли замовлення на десять тисяч карбованців на початок травня. — Я цього сподівався. — З Радома на двісті карбованців, хурщик просив приготувати товар на завтра. Вокульський здвигнув плечима. — Треба раз назавжди покінчити з цими дрібними крамарями, — сказав він, трохи подумавши. — Прибутку на копійку, а претензії величезні. — Порвати стосунки з нашими купцями?.. — спитав здивований Жецький. — Порвати з євреями, — стиха підказав Лісецький. — Хазяїн добре робить, що хоче їх позбутися. Інколи аж соромно давати здачу, так від тих грошей тхне цибулею. Вокульський нічого не відповів. Він сів за свою книгу й удавав, що рахує, але насправді нічого не робив — не мав сили. Він пригадував свої недавні мрії про вщасливлення людства і вирішив, що у нього дуже розладані нерви. «Розігралась у мені сентиментальність і фантазія, — думав він. — А це погана ознака. Я можу зробитись посміховиськом, розоритись…» Думаючи про своє, Вокульський машинально розглядав незвичайну фізіономію дами, що вибирала несесер. Одягнена вона була скромно, волосся просто зачесане назад. На її блідому, аж жовтому обличчі заліг глибокий смуток; тонкі затиснені губи пашіли злістю, а в опущених очах поблискував то гнів, то покора. Говорила вона тихим, лагідним голосом, а торгувалася, як перекупка. Одне було дуже дороге, друге — дуже дешеве; тут вилиняв плюш, там незабаром облізе шкіра, а там он на ріжках проступає іржа. Лісецький розсердився й одступився від неї, Клейн відпочивав, тільки Мрачевський розмовляв з нею, як із знайомою. В цю хвилину двері магазину відчинилися і в них з’явився ще оригінальніший добродій. Лісецький потім говорив про нього, що він схожий на сухотного мертвяка, у якого вже в труні одросли вуса й бакенбарди. Вокульський помітив, що у добродія якось дурнувато роззявлений рот, а в очах за темними скельцями пенсне прозирає надзвичайна розгубленість. Добродій увійшов, кінчаючи розмову з кимось, хто залишився на вулиці, але одразу повернувся, щоб попрощатися з ним. Потім знову увійшов і знов вибіг, задираючи голову немов для того, щоб прочитати вивіску. Нарешті він увійшов остаточно, але дверей за собою не зачинив. Раптом він випадково глянув на даму — і в нього злетіло з носа темне пенсне. — А… а… а!.. — вигукнув він. Але дама рвучко одвернулася від нього до несесерів і впала иа стілець. До прибулого вибіг Мрачевський і, двозначно усміхаючись, запитав: — Чим можемо служити, бароне?.. — Запонки, розумієте, звичайні запонки, золоті або сталеві… Тільки, знаєте, щоб вони мали форму жокейської шапочки і — з хлистом… Мрачевський відкрив коробку з запонками. — Води… — простогнала дама кволим голосом. Жецький налив їй води з графина й подав із співчутливим виразом. — Вам погано, пані?.. Може, покликати лікаря? — Мені вже легше, — відповіла дама. Барон розглядав запонки, демонстративно обернувшись до дами спиною. — А як ви гадаєте — чи не кращі були б запонки у формі підків? — питав добродій Мрачевського. — Я гадаю, пане бароне, що вам здадуться й одні, й другі. Спортсмени носять тільки емблеми свого спорту, але люблять різноманітність. — Скажіть, будь ласка, — раптом звернулась дама до Клейна, — нащо людям підкови, коли вони не мають за що утримувати коней?.. — Отже, будь ласка, — промовив барон, — підберіть мені ще кілька дрібничок у формі підкови… — Може, попільничку? — запитав Мрачевський. — Гаразд, попільничку, — відповів барон. — Може, гарненьку чорнильницю з сідлом і жокейкою? — Будь ласка, гарненьку чорнильницю з сідлом і жокейкою. — Скажіть мені, шановний пане, — промовила дама до Клейна підвищеним голосом, — вам не соромно завозити оці коштовні дрібнички, коли країна зруйнована?.. Або не соромно купувати скакові коні… — Дорогий пане, — закричав так само голосно барон до Мрачевського, — запакуйте все оце — запонки, попільничку, чорнильницю — й одішліть до мене додому. У вас прекрасний вибір товарів. Щиро дякую… І він вибіг з магазину, але ще разів зо два повертався, розглядаючи вивіску над дверима. Коли оригінал барон вийшов, у магазині запанувало мовчання. Жецький дивився на двері, Клейн на Жецького, а Лісецький на Мрачевського, який за спиною у дами робив двозначні гримаси. Дама повільно підвелася з стільця й підійшла до конторки, за якою сидів Вокульський. — Чи можна запитати, — промовила вона тремтячим голосом, — скільки вам винен отой пан, який тільки що вийшов? — Шановна пані, якби у нас були порахунки з тим паном, то вони стосувалися б тільки його й мене, — відповів Вокульський, вклоняючись. — Шановний пане, — провадила далі роздратована дама, — я Кшешовська, а той пан — мій чоловік. Його борги цікавлять мене тому, що він загарбав моє майно, за яке ми зараз позиваємось… — Прошу пробачення, — перебив її Вокульський, — але стосунки між подружжям мене не обходять. — Ага, так?.. Звичайно, купцям це найвигідніше… Adieu! І вона вийшла з магазину, грюкнувши дверима. Через кілька хвилин по тому в магазин вбіг барон. Він разів зо два виглянув на вулицю, а потім підійшов до Вокульського. — Тисяча пробачень, — сказав він, намагаючись утримати пенсне на носі, — але як постійний ваш покупець дозволю собі спитати цілком конфіденціальпо: що вам казала ота дама, яка тільки-но вийшла?.. Дуже перепрошую за мою сміливість, але конфіденціальпо… — Вона не сказала нічого такого, що треба було б повторювати, — відповів Вокульський. — Бо, знаєте, пане, на жаль, вона — моя дружина… Ви знаєте, хто я такий… барон Кшешовський… Дуже шановна жінка, дуже освічена, але в зв’язку з смертю дочки трохи знервована і часом… Ви розумієте?.. Значить, нічого?.. — Нічого. Барон уклонився і вже в дверях зустрівся поглядом з Мрачевським, який йому підморгував. — Значить, так?.. — сказав барон, пронизливо дивлячись на Вокульського, і вибіг на вулицю. Мрачевський остовпів і почервонів, як буряк. Вокульський трохи зблід, проте спокійно взявся до рахунків. — Що воно за оригінали, пане Мрачевський? — спитав Лісецький. — А це ціла історія! — відповів Мрачевський, скоса поглядаючи на хазяїна. — Це барон Кшешовський, великий чудак, і його жінка, трохи навіжена особа. Ми навіть якісь далекі родичі, але що ж!.. — зітхнув він, поглядаючи в дзеркало. — Я не маю грошей, через те мушу працювати продавцем, а вони ще мають, тому можуть бути моїми покупцями… — Мають не працюючи!.. — озвався Клейн. — Гарні порядки на світі, га? — Ну, ну… ви вже мене до своїх порядків не навертайте, — заперечив Мрачевський. — Отож пан барон і пані баронеса вже рік як воюють між собою. Він хоче розвестись, на що вона не дає згоди, а вона хоче усунути його від управління своїм маєтком, на що він не дає згоди. Вона не дозволяє йому тримати коней, особливо одного скакового, а він не дозволяє їй купити дім Ленцьких, в якому пані Кшешовська мешкає і де вона втратила дочку. Оригінали!.. Смішать людей, наговорюють одне на одного… Розказуючи все це безтурботним тоном, він крутився по магазину, мов панич, який забіг сюди на хвилину, але зараз піде. Вокульський аж мінився, сидячи за конторкою; він уже не міг стерпіти голосу Мрачевського. «Родич Кшешовських… — думав він. — Одержить любовну записку від панни Ізабелли… Який негідник!..» Перемігши себе, він знов узявся до рахунків. У магазин заходили покупці, вибирали товари, торгувалися, платили. Але у Вокульського перед очима миготіли тільки їхні тіні, він весь заглибився в роботу. І в міру того, як зростали колонки цифр, зростав у його серці безпредметний гнів. За що?.. На кого?.. Байдуже. Головне — хто-небудь за це мусить поплатитися, перший, хто потрапить під руку. О сьомій годині в магазині вже зовсім не було покупців. Продавці розмовляли між собою, Вокульський робив свої підрахунки. І от він знову почув нестерпний голос Мрачевського, що говорив нахабним тоном: — Чого ви, пане Клейн, морочите мені голову!.. Всі соціалісти — злодії, бо зазіхають на чуже добро, і пройдисвіти, бо в них одні черевики на двох, а носових хусток вони зовсім не визнають. — Ви б так не говорили, — сумно відповів Клейн, — якби прочитали кілька брошурок, хоч би невеликих. — Дурниці! — перебив Мрачевський, засунувши руки в кишені. — Буду я читати брошури, які закликають до знищення сім’ї, релігії і власності!.. Ні, таких дурнів у Варшаві ви не знайдете. Вокульський закрив книгу й поклав її в конторку. В цю хвилину в магазин зайшло три дами і зажадали рукавичок. Вони пробули в магазині з чверть години. Вокульський сидів у кріслі й дивився в вікно; коли дами вийшли, він сказав дуже спокійним тоном: — Пане Мрачевський. — Що накажете?.. — спитав молодий чепурун і підбіг до конторки аж пританцьовуючи. — З завтрішнього дня можете шукати собі інше місце, — коротко відповів Вокульський. Мрачевський скам’янів. — Чому, пане Вокульський?.. Чому?.. — Тому, що ви у мене вже не працюєте. — Яка ж причина?.. Я ж, здається, нічого поганого не зробив? Куди ж я піду, коли ви так несподівано позбавляєте мене роботи?.. — Рекомендацію я вам дам добру, — відповів Вокульський. — Пан Жецький виплатить вам гроші за наступний квартал, навіть — за п’ять місяців… А причина та, що у нас різні характери… Зовсім різні… Ігнаце, будь ласка, розрахуйся з паном Мрачевським по перше жовтня. Сказавши це, Вокульський устав і вийшов на вулицю. Звільнення Мрачевського справило таке сильне враження, що продавці не промовили один до одного ані слова, а пан Жецький сказав зачинити магазин, хоч не було ще й восьми годин. Він зараз же побіг до Вокульського на квартиру, але не застав його там. Прийшов вдруге об одинадцятій годині ночі, але в вікнах було темно, і пан Ігнац, пригнічений, повернувся додому. Другого дня, в страсний четвер, Мрачевський уже не прийшов у магазин. Інші продавці були сумні й час від часу нишком про щось радились. Десь о першій годині прийшов Вокульський. Але не встиг він сісти на своє місце за конторкою, як двері відчинились і своєю хиткою ходою вбіг пан Кшешовський, насаджуючи на ніс неслухняне пенсне. — Пане Вокульський! — мало не з порога закричав збентежений відвідувач. — Оце тільки що дізнаюсь… Я Кшешовський… Що цього нещасного Мрачевського через мене звільнено. Але ж, пане Вокульський, я вчора зовсім не мав до вас ніяких претензій… Я шаную, пане, такт, який ви появили в справі моїй і моєї дружини… Я певний, що ви відповіли їй, як належить джентльменові… — Пане бароне, — відказав Вокульський, — я не просив у вас свідоцтва про мою порядність. Отже, облишимо це. А взагалі чим можу служити? — Я прийшов просити, щоб ви пробачили нещасному Мрачевському, який навіть… — До пана Мрачевського я не маю жодної претензії, не претендую навіть на його повернення. Барон прикусив губу. З хвилину він мовчав, ніби ошелешений гострою відповіддю, потім уклонився і, тихо промовивши «Пробачте…», вийшов з магазину. Клейн і Лісецький зайшли за шафи і після короткої наради повернулися, час від часу перезираючись сумними, але промовистими поглядами. Десь о третій годині після півдня з’явилася пані Кшешовська. Здавалось, вона сьогодні ще блідша, жовтіша і вбрана ще чорніше, ніж учора. Злякано оглянувши магазин, вона помітила Вокульського і підійшла до конторки. — Пане Вокульський, — тихо промовила, — сьогодні я довідалась, що один молодий чоловік, Мрачевський, з моєї вини втратив у вас посаду. Його нещасна мати… — Пан Мрачевський у мене вже не працює і не працюватиме, — відповів Вокульський, кланяючись. — Отже, чим можу пані служити? Пані Кшешовська, видно, приготувала довшу промову. На своє нещастя, вона глянула Вокульському в очі і… сказавши «Пробачте…», вийшла з магазину. Клейн і Лісецький перезирнулись ще виразніше, ніж раніше, і здвигнули плечима. Аж о п’ятій годині до Вокульського підійшов Жецький. Він сперся руками на конторку і тихо сказав: — Мати цього Мрачевського, Стасю, дуже бідна жінка… — Виплати йому гроші до кінця року, — відповів Вокульський. — Я гадаю… Я гадаю, Стасю, що не можна так суворо карати людину за те, що вона має інші політичні переконання, ніж у тебе… — Політичні?.. — перепитав Вокульський таким тоном, що панові Ігнацові поза шкірою пройшов мороз. — Зрештою, скажу тобі, — вів далі пан Ігнац, — шкода його, як продавця. Хлопець вродливий, жінки до нього просто липнуть. — Вродливий? — відповів Вокульський. — То нехай іде на утримання до якоїсь дами, коли він такий вродливий… Пан Ігнац одійшов, Клейн з Лісецьким навіть не перезирнулись. Через годину в магазин прийшов пан Земба, якого Вокульський відрекомендував як нового продавця. Зембі було років з тридцять; він був майже такий вродливий, як і Мрачевський, але незрівнянно солідніший і тактовніший. Ще до закінчення роботи в магазині він з усіма перезнайомився і навіть завоював симпатію своїх колег. Пан Жецький відкрив у ньому запеклого бонапартиста, пан Лісецький мусив визнати, що порівняно з Зембою він сам — дуже поміркований антисеміт, а пан Клейн дійшов висновку, що Земба мусить бути щонайменше епіскопом від соціалізму.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка