Болеслав прус та його



Сторінка32/33
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.39 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33
Розділ шістнадцятий
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ

 

Вже кілька місяців ходить поголоска, ніби 26 червня цього року в Африці загинув принц Луї-Наполеон, син імператора. Та ще й загинув у битві з якимось диким народом, котрий невідомо де живе і як називається. Бо не може ж якийсь народ називатися «зулусами». Так кажуть усі. Імператриця Євгенія нібито навіть збирається туди поїхати та привезти в Англію останки сина. Чи так воно справді, не знаю, бо вже з самого липня не читаю газет і не люблю говорити про політику. Дурна вона, та політика! Колись не було телеграм та передових статей, проте людство йшло вперед, і кожен розумний чоловік міг зорієнтуватися в політичній ситуації. А тепер є і телеграми, і передові статті, й останні новини, а все це тільки баламутить людей. Навіть гірше, ніж баламутить, — просто душу вивертає. Якби не Кеиіг та не шановний Суліцький, то можна було б перестати вірити в справедливість господню[137]. Такі страхіття друкують тепер в газетах!.. Що ж до принца Луї-Наполеона, то він міг і загинути, але міґ десь і сховатися від агентів Гамбетти. Я взагалі не надаю значення чуткам.  



Клейна й досі нема, а Лісецький переїхав аж в Астрахань на Волзі. Від’їжджаючи, сказав мені, що незабаром тут залишаться тільки євреї, бо всі поевреяться. Лісецький завжди любив перебільшувати.  

Здоров’я моє поганеньке. Я так легко стомлююсь, що без палиці вже не виходжу на вулицю. Взагалі ні на що я особливо не скаржусь, часом тільки починають дуже боліти плечі й докучає ядуха. Але це минеться, а як не минеться, то мені однаково. Світ так змінюється на гірше, що незабаром мені не буде з ким поговорити і в що вірити.  

В кінці липня Генрік Шлангбаум відсвяткував день свого народження як власник магазину і керівник нашої Спілки. І хоч він і на половину не дав того, що Стах минулого року, проте на свято збіглися всі друзі й недруги Вокульського й пили за здоров’я ПІлангбаума… аж вікна бряжчали. Ох, люди, люди!.. За повною тарілкою та пляшкою ви в воду полізете, а за карбованцем — то вже й не знаю куди.  

Оце так! Сьогодні мені показали номер «Кур’єра», в якому баронесу Кінешовську називають одною з найбільш доброчесних і добросердих дам за те, що пожертвувала двісті карбованців на якийсь притулок. Видно, забули вже, як вона судилася з пані Ставською та скандалила з мешканцями. Невже чоловік таки приборкав ту відьму?  

Ставлення до євреїв щодалі гіршає. Хтось навіть розпускає чутки, ніби вони викрадають християнських дітей та ріжуть їх на мацу. Чуючи такі історії, їй-богу, протираєш очі й питаєш сам себе: чи це у мене гарячка, чи вся моя молодість була сном?.. Але найбільше обурює мене зловтішність доктора Шумана з цього приводу. — Так їм, пархам, і треба!.. — каже він. — Нехай їх поколошкають та навчать розуму; вони — геніальна раса, але такі шельми, що без батога й острогів їх не об’їздиш… — Пане докторе, — кажу йому, бо вже не можу витримати, — коли євреї справді такі негідники, то їм не поможуть і остроги. — Нехай і не поможуть, але додадуть їм ще більше розуму та навчать краще триматись купи, — відповів він. — А якби вони були одностайні… Отоді!.. Дивна людина цей доктор. Що він чесний — це так, а особливо розумний; але чесність його не від почуття, а хто його зна від чого… може, від звички. А розум у нього такий, що йому легше сто речей висміяти та зіпсувати, аніж одну зробити. Коли я з ним розмовляю, мені часом спадає на думку, що його душа подібна до крижини, в якій вогонь може відбитися, але сама вона ніколи не нагріється.  

Стах поїхав у Москву, здається, щоб урегулювати рахунки з Сузіним. Той винен йому щось з півмільйона (хто міг би припустити щось подібне два роки тому!), але що він зробить з такою силою грошви, я навіть уявити не можу. Він завжди був оригіналом і влаштовував несподіванки. Чи не встругне він чого-небудь і зараз?.. Мені аж страшно. Тим часом Мрачевський посватався до пані Ставської, і вона після недовгого вагання дала згоду. Коли б вони, як це планує Мрачевський, відкрили магазин у Варшаві, я пристав би до спілки й оселився б у них. І боже мій! Бавив би дітей Мрачевського, хоч завжди мріяв бавити Стахових… Життя дуже жорстоке…  

Вчора дав п’ять карбованців на молебень за принца Луї-Наполеона. Саме на молебень, а не на панахиду, бо, може, він не загинув, хоч усі так кажуть… Але якби… Я не знаюся на богослов’ї, та, однак, краще забезпечити йому добрі стосунки на тім світі. Бо хто його знає…  

Я справді заслаб, хоч Шуман каже, що все йде гаразд. Він заборонив мені пити пиво, вино, каву, швидко ходити, хвилюватися. Розумний який!.. Такий рецепт я й сам собі можу прописати, але зумій його виконати!.. Він розмовляє зі мною так, ніби підозріває, що я турбуюся за долю Стаха. Кумедний чоловік!.. А що ж, Стах маленький чи я вже з ним не розлучався на сім років? Але літа минули, Стах повернувся і знов узявся за небезпечні справи. А тепер буде те саме: як несподівано зник, так несподівано й повернеться… І все-таки тяжко жити на світі. Я не раз думаю: чи існує якийсь план, згідно з яким людство прямує до кращого майбутнього, чи все залежить від випадку, а людство йде в той бік, куди його штовхає більша сила?.. Якщо перемагають добрі, то й світ іде добрим шляхом, а якщо долають негідники, то — злим. А кінець кінцем і від добрих і від злих залишається жменя попелу. Якщо так, то я не дивуюсь Стахові, коли він не раз казав, що хотів би якнайшвидше загинути сам і знищити по собі всякий слід. Проте я передчуваю, що так не станеться. Хоч правда… Хіба я не передчував, що принц Луї-Наполеон стане імператором Франції?.. Але ні! Ще заждемо, бо щось мені не дуже віриться в ту смерть у бою з голими неграми…  



Розділ сімнадцятий
?


 

Пан Жецький справді дуже заслаб; як він сам думав — через брак роботи, а як думав Шуман — через серцеву хворобу, що раптом виникла в ньому й досить швидко розвивалася під впливом якихось прикрощів. Роботи у нього було небагато. Вранці він приходив у магазин, колишній Вокульського, а тепер Шлангбаумів, але залишався там, поки не починали сходитись продавці, а особливо покупці: Бо покупці, невідомо чому, поглядали на нього здивовано, а продавці (тепер усі, за винятком Земби, євреї) не тільки не появляли йому шани, до якої він звик, а навіть, всупереч зауваженням Шлангбаума, ставились до нього зневажливо. Все це змушувало пана Ігнаца все частіше повертатись думкою до Вокульського. Не тому, що він боявся якого-небудь нещастя, а так собі… Зранку, десь о шостій годині, він думав: чи Вокульський встає, чи ще спить і де він? У Москві чи вже виїхав з Москви і добирається до Варшави? Опівдні він пригадував ті часи, коли майже не було дня, щоб Стах не обідав з ним. А ввечері, коли лягав спати, казав сам собі: — Напевне, Стах зараз у Сузіна… От вони там гуляють!.. А може, саме зараз їде в вагоні до Варшави і лягає спати?.. Буваючи в магазині, — а заходив він туди разів по кілька на день, незважаючи на косі погляди продавців та дратуючу чемність Шлангбаума, — він завжди думав, що за Вокульського тут було інакше. Трохи його непокоїло, що Вокульський не подає про себе ніякої звістки, але вважав це за його дивацтво. «Він і здоровий був, то не дуже любив писати, а що ж тепер, коли він такий розбитий, — думав Жецький. — Ох, жіночки, жіночки!..» Того дня, коли Шлангбаум закупив меблі й екіпаж Вокульського, пан Ігнац ліг у постіль. Не через те, що йому було жаль, — бо екіпаж та меблі були нікому не потрібні, — а через те, що речі розпродувались, ніби по смерті людини. — Ну, а Стах, дяка богові, живий і здоровий!.. — казав він сам до себе. Одного вечора, коли пан Ігнац сидів у халаті й думав, як він влаштує магазин Мрачевському, щоб утерти носа Шлангбаумові, в сінях раптом залунали поривчасті дзвінки та почулись якісь голоси. Слуга, що вже хотів був лягати спати, відчинив двері. — Пан удома? — запитав знайомий Жецькому голос. — Пан хворий. — Який він там хворий!.. Ховається від людей… — Пане раднику, може, ми потурбуємо господаря? — озвався другий голос. — Чого там потурбуємо?.. Хто не хоче турбот удома, нехай приходить у пивну… Жецький підвівся з крісла, а в цю мить у дверях його кімнати показались радник Венгрович і торговельний агент Шпрот… Із-за них виглядала якась кудлата голова й замурзана пика. — Не хотіла прийти гора до Магометів, то Магомети прийшли до гори!.. — вигукнув радник. — Пане Жецький… пане Ігнаце!.. Що це ви, мосьпане, виробляєте? А ви знаєте, що відтоді, як ми з вами останній раз бачились, ми знайшли новий гатунок пива!.. Постав отут, голубе, і приходь завтра, — додав він, звертаючись до замурзаного кудлача. На цю команду кудлатий чоловік у великому фартусі поставив на умивальник кошика з тонкошиїми пляшками і три кухлі, після чого щез, немов складався з туману й повітря, а не з п’яти пудів м’яса. Побачивши тонкошиї пляшки, пан Ігнац здивувався, але це почуття не можна було назвати неприємним. — Скажіть на милость божу, що це з вами діється? — знову почав радник, розгортаючи руки, немов хотів обійняти весь світ. — Ви так давно не були з нами, що Шпрот навіть забув, який ви є, а я подумав, чи не заразились ви, бува, від свого приятеля отим чудацтвом… Жецький спохмурнів. — От сьогодні, коли я виграв у Деклевського заклад про вашого друга — кошик пива нової марки, — вів далі радник, — я й кажу Шпротові: знаєш що, забираймо це пиво та ходімо до старого, може, ми його розворушимо… Що ж, ви навіть не запрошуєте нас сідати?.. — Звичайно, дуже прошу, — відповів Жецький. — І столик є, — сказав радник, розглядаючись по кімнаті, — і місце дуже затишне. Еге-ге, та ми можемо щовечора забігати до хворого пограти в карти… Шпроте, ану, голубчику, знайди там штопора та берись до роботи… Нехай шановний пан Жецький покуштує пива нової-марки… — Який же ви, пане раднику, виграли заклад? — спитав Жецький, і обличчя його поступово прояснялось. — Заклад про Вокульського. Діло було так. Ще в січні минулого року, коли ото Вокульський вештався по Болгарії, я сказав Шпротові, що пан Станіслав божевільний, що він збанкрутує і погано скінчить… А тепер, уявіть собі, Деклевський запевняє, що то він це сказав!.. Звичайно, ми заклалися на кошик пива, Шпрот посвідчив на мою користь, і от ми у вас… Поки радник пояснював, у чому річ, Шпрот відкубрив три пляшки й поставив на стіл три кухлі. — Ви тільки гляньте, пане Ігнаце, — казав радник, підіймаючи налитий кухоль. — Колір старого меду, піна, як сметана, а на смак, як шістнадцятилітня дівчина! От покуштуйте… Який смак, який букет!.. Заплющиш очі, можна присягтися, що п’єш ель[138]. О! Ну як? Я вважаю, що перед тим, як пити таке пиво, треба полоскати рота… Скажіть самі: ви пили коли-небудь щось подібне?.. Жецький випив півкухля. — Пиво добре, — сказав він. — Чому ж ви гадаєте, що Вокульський збанкрутував? — Усі в місті так кажуть. Бо якщо в людини є гроші та смалець у голові, якщо вона нікому не напаскудила, то чого ж їй тікати з міста світ за очі? — Вокульський поїхав у Москву. — Говорила-балакала!.. Він так вам сказав, аби замести сліди. Але сам же він себе й викрив, коли навіть відмовився від своїх грошей… — Від чого відмовився?.. — вже сердито спитав пан Ігнац. — Від грошей, які у нього лежать в банку, а головне — у Шлангбаума… Разом їх буде тисяч з двісті. Ну, а коли людина залишає напризволяще таку суму, тобто просто викидає її на вітер, то значить, що вона або здуріла… або утяла щось таке, що вже не сподівається одержати свої гроші. Всі чисто в місті обурені тим… тим… навіть не хочу називати його власним ім’ям. — Раднику, ви забуваєтесь! — крикнув Жецький. — А ви дурієте на старість, пане Жецький, коли оступаєтесь за таким чоловіком! — гарячкував радник. — Ви ж тільки подумайте. Поїхав наживати гроші, куди?.. На російсько-турецьку війну! Та ви розумієте, що це означає? Нажив там гроші, але яким чином?.. Яким чином можна за півроку заробити півмільйона?.. — Бо в обороті у нього було десять мільйонів, — відказав Жецький, — і заробив він менше, ніж міг би заробити. — А чиї ж то були мільйони? — Мільйони Сузіна… купця… його друга… — Отож-бо!.. Але річ не в цьому. Припустімо, що в цьому разі він не зробив ніякого свинства… Але які це справи у нього були в Парижі, а потім у Москві, на яких він заробив стільки грошви?.. А гарно було підривати вітчизняну промисловість та давати вісімнадцять процентів дивідендів аристократам, аби влізти в їхнє кодло?.. А гарно було продати Спілку євреям і втекти з неї, залишивши сотні людей у злиднях або в непевності?…Оце так робить добрий і чесний громадянин?.. Ну, пийте ж, пане Ігнаце!.. — вигукнув він, цокаючи своїм кухлем об його. — За наше холостяцьке!.. Пане Шпроте, покажи хворому, на що ти здатний… — Оце так! — озвався доктор Шуман, що вже кілька хвилин стояв на порозі, не скидаючи з голови капелюха. — Оце так!.. Що це ви, панове: агенти похоронної контори, чи що? Казімеж! — крикнув він на слугу. — Ану, повикидай мені оці пляшки в сіни! А вас, панове, попрошу залишити хворого. Лікарня хоч би навіть на одну палату — не пивна… А ви, пане Жецький, оце так виконуєте мої поради?.. З пороком серця влаштовуєте пиятики?.. Може, ви ще назводите сюди дівчат?.. На добраніч! — звернувся він до радника і Шпрота. — І ніколи більше не влаштовуйте тут пивної, а то подам на вас в суд за вбивство… Радник Венгрович і агент Шпрот так хутко майнули з кімнати, що якби не густий тютюновий дим, то можна було б подумати, ніби тут нікого й не було. — Одчини вікно! — наказав доктор слузі. — Так-так! — додав він, іронічно дивлячись на Жецького. — Обличчя палає, очі оскліли, а пульс б’ється, аж на вулиці чути… — Ви чули, пане докторе, що він казав про Стаха? — спитав Жецький. — Правду казав, — відповів Шуман. — Все місто говорить те саме, хоч і неправильно називають його банкротом, бо він лише пришелепуватий з того гатунку, яких я називаю польськими романтиками. Жецький дивився на нього майже злякано. — Чого ви на мене так дивитесь? — спокійно говорив далі Шуман. — Краще подумайте, хіба я не правду кажу? Адже наш Стах ніколи в житті нічого не робив розумно… Коли був продавцем, думав про винаходи та університет; коли вступив до університету, почав бавитися політикою. Потім, замість заробляти гроші, став ученим і повернувся додому таким голодранцем, що якби не пані Мінцель, то був би вмер з голоду… Нарешті, він почав наживати гроші, але не як купець, а як поклонник панни, яка вже довгі роки має усталену репутацію кокетки. Та й це ще не все, бо, вже маючи в руках і панну й багатство, покинув одне й друге. Де ж він тепер і що робить? Ану скажіть, коли ви такий розумний?.. Божевільний він, справжній божевільний!.. — махнув рукою Шуман. — Чистокровний польський романтик, який вічно шукає чогось нереального… — А ви скажете це саме Вокульському в очі, коли він повернеться? — спитав Жецький. — Я сто разів говорив йому це, а тепер не зможу повторити тільки тому, що він не повернеться… — Чому не повернеться? — бліднучи, спитав Жецький. — Тому, що десь собі або розсадить голову, якщо опам’ятається, або удасться до якоїсь нової утопії… хоч би й до винаходу того міфічного Гейста, який теж, напевне, патентований божевільний. — А ви ніколи не ганяли за утопіями? — Ганяв, але робив це через те, що одурів у вашій атмосфері. Проте я вчасно опам’ятався і саме тому можу ставити якнайточніші діагнози таких хвороб… Ану, шановний пане, скидайте халат, побачимо наслідки вечора, проведеного в веселому товаристві… Він оглянув Жецького, сказав негайно лягати в ліжко і надалі не робити з своєї квартири корчми. — Ви також зразок романтика, тільки мали менше можливостей робити дурниці, — закінчив доктор. Він пішов, залишивши Жецького в дуже похмурому настрої. «Твої балачки зашкодили мені більше, ніж пиво», — подумав Жецький, а за хвилину стиха додав: — Міг би все-таки Стах хоч слово написати… бо хто його знає, які думки лізуть в голову. Прикутий до ліжка, пан Ігнац страшенно нудьгував. Щоб якось збути час, він, невідомо котрий уже раз, перечитував історію консульства й імперії або думав про Вокульського. Але ні те, ні друге не заспокоювало його, а тільки ятрило душу… Історія нагадувала йому про дії одного з найславетніших тріумфаторів, з династією якого Жецький зв’язував віру в майбутнє людства, а династія тим часом загинула від списів дикунів. Думки про Вокульського приводили його до висновку, що любий друг, такий незвичайний чоловік, все-таки прямував до якогось морального банкрутства. — Він стільки хотів зробити, стільки міг зробити і нічого не зробив!.. — з глибоким сумом повторював пан Ігнац. — Хоч би написав, де він і які в нього наміри… Хоч би дав знати, що живий!.. Від певного часу пана Жецького переслідували невиразні, але лиховісні передчуття. Він пригадав свій сон після концерту Россі, коли йому привиділось, ніби Вокульський скочив за панною Ізабеллою з вежі на ратуші. То пригадувались слова Стаха, які нічого доброго не обіцяли: «Я б хотів загинути сам і знищити всякий слід свого існування». Доктор Шуман, який відвідував його щоденно, зовсім не додавав йому бадьорості і навіть набрид незмінною фразою: — Справді, треба бути або форменим банкрутом або божевільним, щоб, залишивши стільки грошей у Варшаві, не дати ніякого розпорядження і навіть не повідомити, де він перебуває! Жецький заперечував йому, але в душі визнавав, що Шуман каже правду. Одного дня доктор вбіг до Жецького в незвичайний час, годині о десятій ранку, і, кинувши капелюха на стіл, закричав: — А що, хіба я не казав, що він божевільний!.. — Що сталося?.. — запитав пан Ігнац, догадавшись, про кого мовиться. — Сталося те, що він уже тиждень тому виїхав з Москви… вгадайте куди? — В Париж?.. — Та ні!.. Виїхав в Одесу, а відтіля має вирушити в Індію, з Індії — в Китай і Японію, а потім через Тихий океан в Америку… Я розумію подорож навколо світу, навіть сам її радив би, але щоб не написати ні слова, ні півслова, в той час, коли в Варшаві у нього, як-не-як, залишилось кілька щирих друзів і тисяч з двісті грошей, це вже, їй-богу, явна ознака великого психозу… — Відкіля ж це вам відомо? — спитав Жецький. — З найпевнішого джерела — від Шлангбаума, якому дуже важливо було довідатись про плани Вокульського. Адже він повинен на початку жовтня сплатити йому сто двадцять тисяч карбованців. Ну, а якби наш дорогий Стась пальнув собі в голову, або втопився, або вмер від жовтої пропасниці… Ви розумієте? Тоді можна б привласнити весь капітал або принаймні користуватись ним ще з півроку без процентів… Ви ж, мабуть, уже зрозуміли, що воно за один, цей Шлангбаум? Він навіть мене… мене хотів обшахрувати! Доктор бігав по кімнаті й так вимахував руками, немов у нього самого починався психоз. Раптом він спинився перед Жецьким, подивився йому в очі і схопив за руку. — Що? Що? Що? Пульс вище ста?.. У вас була сьогодні гарячка? — Поки що ні. — Як-то ні? Я ж бачу. — Це байдуже, — відповів Жецький. — Але невже Стах здатний зробити щось подібне? — Наш колишній Стах, незважаючи на свій романтизм, можливо, й нездатний, але пан Вокульський, закоханий в ясновельможну панну Ленцьку, може зробити все. Ну, як бачите, він і робить, що може… Від того візиту доктора пан Ігнац сам почав визнавати, що з ним діється щось недобре. «Цікаво було б, — думав він, — аби я оце дав дуба. А що ж?.. Траплялось таке з людьми, кращими за мене… Наполеон І… Наполеон III… Малий Люлю… Стах… Ну, що там Стах?.. Він поки що їде в Індію…» Жецький задумався, встав з ліжка, ретельно одягнувся й пішов у магазин, чим дуже здивував Шлангбаума, котрий знав, що йому заборонено вставати з ліжка. Зате на другий день йому стало гірше. Він одлежав добу, потім знову зайшов години на дві в магазин. — Він, мабуть, думає, що магазин — це трупарня, — сказав один з євреїв-продавців Зембі, а той з властивою йому щирістю визнав цей дотеп за дуже вдалий. В половині вересня пана Жецького відвідав Охоцький, що приїхав у Варшаву на кілька днів з Заславка. Побачивши його, пан Ігнац повеселішав. — Що вас до мене загнало? — спитав він, палко обнімаючи винахідника, якого всі любили. — Що ж би інакше, як не клопіт! — відповів Охоцький. — Ви знаєте, що вмер Ленцький?.. — Тобто батько тієї… тієї?.. — здивувався пан Ігнац. — Тієї, тієї… І, мабуть, через неї… — Во ім’я отця й сина… — перехрестився Жецький. — Скількох же ще людей вона має занапастити?.. Бо, наскільки мені відомо, та й для вас це, мабуть, не таємниця, якщо з Стахом трапилась біда, то тільки через неї. Охоцький кивнув головою. — Ви можете мені сказати, що сталося з Ленцьким? — поцікавився пан Ігнац. — Це ніякий не секрет, — відповів Охоцький. — На початку літа посватався до панни Ленцької маршалок… — Отой… отой?.. Та він же міг би бути моїм батьком! — не втерпів Жецький. — Може, саме через те панна Ленцька й погодилась, принаймні не відмовила йому. Отож старий забрав усяке манаття, що залишилось у нього після двох жінок, і приїхав на село до графині… до тітки панни Ізабелли, у якої вона гостювала з батьком… — Здурів чоловік. — Траплялося таке і з розумнішими за нього, — розказував далі Охоцький. — Тим часом, не зважаючи на те, що маршалок уже був нібито женихом, панна Ізабелла їздила собі в товаристві одного інженера до руїн заславського замку. Вона казала, що це розганяє її нудьгу… — А що ж маршалок? — Маршалок, звичайно, мовчав, але дами умовляли панну, що так робити не гоже. А в неї на це була тільки одна відповідь: «Маршалок мусить бути щасливий тим, що я вийду за нього, а вийду я не для того, щоб відмовлятись від своїх утіх…» — І маршалок, мабуть, спіймав їх на чомусь у тих руїнах, — зауважив Жецький. — Ні, такого не трапилось… він туди навіть не заглядав. А якби й заглянув, то переконався б, що панна Ізабелла брала з собою наївного інженера лише для того, щоб у його присутності журитись за Вокульським… — За Во-куль-ським?.. — Принаймні так догадувались. З цього приводу я теж зробив їй зауваження, що незручно в товаристві одного поклонника тужити за другим. Але вона відповідала мені: «Хай буде задоволений тим, що я дозволяю йому дивитись на мене». — Ну й віслюк той інженер!.. — Цього не можна сказати, бо, незважаючи на свою наївність, він зрозумів, у чому річ, та й не поїхав одного дня з панною тужити серед руїн, не їздив він уже й потім ні разу. А тим часом маршалок, приревнувавши панну Ізабеллу до інженера, припинив сватання і так демонстративно виїхав додому в Литву, що панна Ізабелла і графиня вдарились в істерику, а пан Ленцький, не встигнувши ворухнути пальцем, помер від апоплексії… Скінчивши оповідати, Охоцький взявся за голову руками й зареготав. — І подумати тільки, — закінчив він, — що отака жінка стільком людям крутила голову… — Та це ж чудовисько! — вигукнув Жецький. — Ні, вона не дурна і, власне кажучи, непогана людина, але… така, як тисячі інших з її середовища — Тисячі? — На жаль!.. — зітхнув Охоцький. — Уявіть собі клас людей багатих або просто заможних, котрі добре їдять, а нічого не роблять. Людина мусить якимось способом зуживати силу, а коли вона не працює, то їй залишається вдатись у розпусту або принаймні лоскотати нерви… А для розпусти і лоскотання нервів потрібні жінки — гарні, елегантні, дотепні, прекрасно виховані, власне, саме для цього видресирувані. Це ж для них єдина робота. — І панна Ізабелла належить до них? — Власне кажучи, її втягнули… Мені неприємно про це говорити, але скажу, щоб ви знали, через яку жінку пропадає Вокульський… Розмова урвалася. Почав її знов Охоцький, спитавши: — Коли ж він повертається? — Вокульський? Та він же поїхав в Індію, Китай, Америку… Охоцький аж підскочив. — Не може бути! — вигукнув він. — А проте… — додав, подумавши. — А ви що, може, маєте якісь відомості, що він туди не поїхав? — спитав Жецький притишеним голосом. — Ніяких відомостей я не маю. Мене тільки дивує таке несподіване вирішення… Коли я був тут останнім разом, він обіцяв мені влаштувати одну справу… Але… — Колишній Вокульський, безумовно, влаштував би її. А цей, новий, забув не тільки про вашу справу, а насамперед про власні… — Що він виїде, — говорив Охоцький немов сам до себе, — цього можна було сподіватись, але не подобається мені ця раптовість. Він писав вам? — Ані слова, і не тільки мені, а й нікому. Охоцький похитав головою. — Так воно й мало трапитись, — пробурмотів він. — Чому так мало трапитись?.. — спалахнув Жецький. — Що ж він, якийсь банкрут чи, може, йому нічого було робити? Такий магазин, Спілка — що це, іграшки? А хіба він не міг одружитися з гарною і благородною жінкою? — Таких жінок знайшлося б багато, — зауважив Охоцький. — Все було б прекрасно, — говорив він далі все жвавіше, — але не для такої людини, як він… — Як ви це розумієте? — підхопив Жецький, якому розмова про Вокульського була так само приємна, як закоханому про кохану. — Як ви це розумієте?.. Ви його близько знали? — допитувався він, а очі його аж блищали. — Знати його було легко. Бо це був, коротко кажучи, чоловік широкої душі. — Саме так! — підтвердив Жецький, постукуючи по столі пальцем і дивлячись на Охоцького, як на ікону. — Але, скажіть, будь ласка, що ви розумієте під тією широтою?.. Прекрасно сказано! Але поясніть мені докладніше. Охоцький усміхнувся. — Бачите, — почав він, — люди з маленькою душею дбають тільки про свої справи, не сягають думкою далі сьогоднішнього дня і ненавидять усе незнане. Аби самим прожити спокійно і в достатку. А така людина, як Вокульський, піклується про інтереси тисяч, іноді дивиться на десятки років наперед, його непереборно ваблять незнані й нерозв’язні речі. І це навіть не їхня заслуга, а необхідність. Як залізо само собою тягнеться до магніту або як бджола ліпить свої щільники, так ця порода людей кидається на великі ідеї або незвичайний труд… Тремтячи від хвилювання, Жецький потиснув йому обидві руки. — Шуман, — мовив він, — розумний доктор Шуман каже, що Стах божевільний, польський романтик. — Шуман дурний з своїм єврейським реалізмом, — відказав Охоцький. — Він навіть не догадується, що цивілізацію створили не обивателі, не гешефтмейстери, а саме отакі божевільні… Якби розум полягав у вмінні наживати прибутки, то люди й досі залишилися б мавпами… — Святі слова… прекрасні слова! — повторював пан Ігнац. — Але поясніть мені, будь ласка, яким чином такий чоловік, як Вокульський, міг отак… заплутатись?.. — Прошу вас, я тільки дивуюсь, що це сталося так пізно! — відповів Охоцький, здвигаючи плечима. — Я ж знаю його життя, знаю, як він майже задихався тут з дитинства. У нього було прагнення до науки, та не було можливості його здійснити; був потяг до громадської діяльності, але до чого б він не взявся, все розвалювалось. Навіть та нещасна торговельна спілка принесла йому лише нарікання та ненависть… — Правду кажете… Правду кажете… — повторював Жецький. — А тут ще й та панна Ізабелла… — Вона могла його заспокоїти. Якби він мав особисте щастя, то легше помирився б з навколишнім оточенням і спрямував би енергію в тих напрямках, які у нас можливі. Але… зробив невдалий вибір… — Що ж буде далі? — А хто його знає?.. — тихо мовив Охоцький. — Тепер він подібний до вирваного з коренем дерева. Якщо знайде сприятливий грунт, а в Європі він може його знайти, і як має ще снагу, то порине в якусь роботу і, можливо, почне по-справжньому жити… Та коли він виснажився, що в його літа теж можливе… Жецький приклав до губів пальця… — Тс-с-с… Нічого не кажіть… У Стаха ще є снага… О, є! Він ще вирине нагору, ви… Він одійшов до вікна і, спершись на підвіконня, почав хлипати. — Я такий хворий… — говорив він, — такий розбитий… У мене, здається, порок серця. Але це минеться… минеться… Тільки чого ж він утікає… ховається… не пише?.. — Ах, як я розумію огиду змученої людини до всього, що нагадує минуле!.. — вигукнув Охоцький. — Як мені все це відомо, хоч би й з невеликого досвіду! Уявіть собі, коли я складав екзамени на атестат зрілості, мені довелося за п’ять тижнів вивчити курс латинської і грецької мов за сім класів, бо я не любив цих предметів. Ну, на екзамені я якось викрутився, але для цього мені довелося так працювати, що я перевтомився. Відтоді я не тільки не міг дивитись на латинські та грецькі книжки, а й думати про них. Не міг дивитись на будинок гімназії, уникав товаришів, з якими готувався до екзаменів, навіть змушений був перебратися з квартири, де я сидів над книжками день і ніч. Це тривало місяців кілька, і я заспокоївся аж тоді, коли… Знаєте, що я зробив? Спалив к чорту в грубці всі латинські і грецькі підручники!.. Диміли вони та смерділи з годину, а тоді я сказав вигорнути й винести попіл на смітник і одразу видужав… Хоч, правда, ще й тепер, як побачу грецьку літеру або латинські винятки — panis, piscis, crinis[139] = у мене починає дужче битися серце. Тьху, хай тобі чорт, яка гидота!.. Отже, не дивуйтесь, пане Жецький, що Вокульський утік відціля аж у Китай. Довге пригнічення може довести людину до сказу… Хоч і таке минається… — А сорок шість років, пане? — нагадав Жецький. — А сильний організм? А могутній розум?.. Але я заговорився… Прощавайте! — Що, може, ви виїжджаєте? — Ага, в Петербург, — відповів Охоцький. — Мені треба довести до кінця виконання заповіту пані Заславської, бо вдячна рідня хоче зробити його незаконним. Просиджу там, мабуть, чи не до кінця жовтня. — Як тільки матиму якусь звістку від Стаха, негайно напишу вам. Тільки пришліть мені свою адресу. — Я теж дам вам знати, коли що-небудь почую… Хоча навряд… До побачення!.. — Швидше повертайтеся! Розмова з Охоцьким підбадьорила пана Ігнаца. Старий наче набрався сили, поговоривши з чоловіком, який не тільки розумів його любимого Стаха, а багатьма рисами й нагадував його. — І він був такий самий, — думав Жецький. — Енергійний, розумний, а крім того, завжди сповнений ідеальних поривань…» Можна сказати, що з того дня почалося одужання пана Ігнаца. Він залишив ліжко, змінив халат на сюртук, бував у магазині й навіть частенько виходив на вулицю. Шуман захоплювався своїм методом лікування, завдяки якому серцева хвороба у пана Ігнаца перестала прогресувати. — Що буде далі, невідомо, — казав він Шлангбаумові, — але факт, що вже кілька днів, як старому легше. У нього поліпшився апетит і сон, а головне — зникла апатія. З Вокульським було те саме. А насправді Жецького підтримувала надія, що він рано чи пізно одержить від Вокульського листа. «Може, він уже в Індії, — думав старий, — значить, наприкінці вересня повинна надійти звістка… Звичайно, в таких випадках можлива затримка, але в жовтні — обов’язково!.. Саме в ці строки про Вокульського справді з’явились чутки, але дивні. Наприкінці вересня пана Жецького відвідав Шуман і, сміючись, сказав: — Ви тільки подумайте, скільки людей цікавиться тим божевільним. Орендатор з Заславка казав Шлангбаумові, що фурман покійної Заславської недавно бачив Вокульського недалеко біля її маєтку в лісі. Описував навіть, як той був одягнений та яким конем їхав… — Може бути… — охоче погодився пан Ігнац. — Авжеж! Де Крим, а де Рим; де Індія, а де Заславек!.. — заперечив доктор. — Тим більше, що майже одночасно другий єврей, який торгує вугіллям, бачив Вокульського в Домброві. Навіть більше, він нібито дізнався, що Вокульський купив у одного п’янички шахтаря дві динамітні шашки… Ну, я думаю, що в таку дурницю вже й ви не повірите?.. — Але що б же це означало?.. — Нічого. Мабуть, Шлангбаум оголосив жидкам, що видасть нагороду за відомості про Вокульського, — от тепер кожен і бачить Вокульського мало не в мишачій норі. А святий карбованець творить ясновидців, — закінчив доктор, глузливо сміючись. Жецький мусив визнати, що ці чутки не мають ніяких підстав, а пояснення Шумана логічні і правдоподібні. Проте він ще більше став непокоїтись за Стаха. Цей неспокій незабаром перетворився просто в тривогу, і ось чого. Першого жовтня один з нотаріусів викликав до себе Жецького й показав йому акт, підписаний Вокульським перед виїздом в Москву. Це був формальний заповіт, в якому Вокульський розподілив свої гроші, що зосталися в Варшаві, — сімдесят тисяч в банку і сто двадцять тисяч у Шлангбаума. Для сторонніх людей цей заповіт був свідченням несамовитості Вокульського. Але Жецький вважав його цілком логічним: в ньому було відписано цілих сто сорок тисяч Охоцькому, двадцять п’ять тисяч Жецькому і двадцять тисяч Геленці Ставській. Решту п’ять тисяч він поділив між колишніми службовцями свого магазину та деякими знайомими йому бідними людьми. З цієї суми одержали по п’ятсот карбованців: Венгелек — заславський столяр, Висоцький — варшавський фурман і другий Висоцький, його брат, — стрілочник із Скерневиць. Зворушливими словами Вокульський просив обдарованих прийняти ці гроші як від померлого, а нотаріуса зобов’язав не оголошувати заповіту до першого жовтня. Серед людей, які знали Вокульського, зчинився лемент, посипались плітки, інсинуації, особисті образи… А Шуман у розмові з Жецьким так оцінив цю подію: — Про запис для вас я знаю давно. Охоцькому він подарував майже мільйон злотих, бо знайшов у ньому такого самого божевільного, як і сам… Ну, я розумію і подарунок для доньки красуні пані Ставської, — додав він, усміхаючись. — Інтригує мене тільки одне… — Що ж. саме? — спитав Жецький, кусаючи вуса. — Відкіля серед обдарованих узявся отой стрілочник Висоцький? Шуман записав його ім’я та прізвище і вийшов задуманий. Дуже занепокоївся Жецький: що сталося з Вокульським? Навіщо він зробив заповіт і чому звертався до обдарованих, немов перед смертю? Проте незабаром сталися події, що запалили в Жецькому іскру надії і до якоїсь міри пояснили дивну поведінку Вокульського. Насамперед Охоцький, повідомлений про заповіт, негайно повідомив з Петербурга, що даровизну приймає і хоче мати її всю готівкою на початку листопада, та ще й з процентами від Шлангбаума за жовтень. До того ж він іще запитав листовно Жецького, чи не дасть йому старий з свого капіталу двадцять одну тисячу взамін суми, яку він, Охоцький, має одержати в день святого Яна з іпотечного банку? «Мені надзвичайно важливо, — закінчував він листа, — мати на руках весь мій капітал, тому що в листопаді я неодмінно повинен виїхати за кордон. Все це я поясню вам в особистій розмові…» «Чого це він так раптом виїжджає за кордон і навіщо збирає всі гроші?.. — питав сам себе Жецький. — Чому кінець кінцем відкладає пояснення до зустрічі?..» Звичайно, він прийняв пропозицію Охоцького; йому здавалося, що в цьому раптовому виїзді та недомовках криється якась надія. «Хто його знає, — думав він, — чи Стах справді поїхав в Індію з своїм півмільйоном?.. Може, вони обидва з Охоцьким зійдуться в Парижі у того чудака Гейста?.. Якісь метали… повітряні кулі!.. Мабуть, їм треба, щоб до певного часу все це залишалось таємницею». Але на цей раз його розрахунки поплутав доктор Шуман, що сказав з якогось приводу: — Я довідувався в Парижі про того славнозвісного Гейста, бо думав, чи не до нього попрямував Вокульський. Виявилось, що той Гейст, колись відомий хімік, остаточно з’їхав з глузду. Вся академія сміється з його вигадок. Те, що вся академія глузувала з Гейста, дуже захитало надії Жецького. Вже хто-хто, а французька академія спроможна була оцінити як належить ті метали чи повітряні кулі… А коли мудрі академіки вирішили, що Гейст зсунувся з глузду, то що ж би Вокульський у нього робив? «Куди ж він і чого в такому разі поїхав? — думав Жецький. — Мабуть-таки, він поїхав подорожувати, бо тут йому було дуже погано… Якщо Охоцький міг залишити квартиру, де йому обридла тільки грецька граматика, то Вокульський тим більш міг виїхати з міста, де його так мучила жінка. Та й не тільки вона! Чи цькували ще кого-небудь так, як його? Але нащо він написав майже формальний заповіт та ще й натякав у ньому про смерть?..» — ніяк не міг збагнути пан Жецький. Ці сумніви розвіяв приїзд Мрачевського. Він прибув у Варшаву несподівано і з’явився до пана Ігнаца дуже заклопотаний. Розмовляв уривчасто, а потім натякнув, що пані Ставська вагається, приймати їй даровизну Вокульського чи ні, та й самому йому здається, що тут не все гаразд. — Та ти що — дитина? — обурився пан Ігнац. — Вокульський відписав їй чи Гелюні двадцять тисяч тому, що був прив’язаний до цієї жінки; а прив’язався тому, що в її домі знаходив спокій у найтяжчий для себе час… Ти ж знаєш, що він любив панну Ізабеллу?.. — Це я знаю, — відповів уже трохи спокійніше Мрачевський, — але знаю також, що пані Ставська не була байдужа до Вокульського… — Ну та й що?.. Зараз Вокульський для нас усіх майже вмер, і бог його знає, чи побачимо ми його коли-небудь… Обличчя Мрачевського прояснилось. — Це правда, — сказав він;— це правда! Пані Ставська може прийняти подарунок від небіжчика, а мені нема чого боятись нагадувань про нього… І Мрачевський вийшов, дуже задоволений тим, що Вокульський, можливо, вже помер. «Добре зробив Стах, — думав пан Ігнац, — що надав такої форми своєму заповітові. Він позбавив клопоту своїх, обдарованих, а надто шановну пані Гелену…» В магазин Жецький заходив раз на кілька днів, і єдиним його заняттям, до речі безплатним, було оздоблення вітрин, що він робив звичайне в суботу вночі проти неділі. Старий дуже любив цю роботу, а Шлангбаум і сам його просив про це, потай сподіваючись, що пан Ігнац вмістить свій капітал у його конторі за невисокий процент. Але й не часто відвідуючи магазин, пан Ігнац міг помітити, що в ньому зайшли зміни на гірше. Товари були гарні на вигляд, трохи знизилась їх ціна, але знизилась і якість; продавці нахабно поводилися з покупцями й дозволяли собі дрібні зловживання, яких не проминув своєю увагою Жецький. Нарешті два нових інкасатори розтратили понад сто карбованців. Сказавши про це Шлангбаумові, пан Ігнац почув таку відповідь: — Що ж нам робити? Покупцям подобаються дешеві товари, а чи вони доброякісні — то їм байдуже… А щодо розтрат, то воци трапляються скрізь. Та й де його знайти чесних людей? Шлангбаум тільки удавав, що йому байдуже, а насправді мучився. Шуман же не проминав жодної нагоди, щоб не познущатися з нього. — Правда ж, пане Шлангбауме, — казав доктор, — якби в країні залишились самі євреї, нам довелося б піти з торбами! Бо одна половина населення обшахровувала б нас, а друга не давалася б нам її обшахрувати… Маючи багато вільного часу, пан Ігнац все думав та дивувався, що тепер його цікавлять питання, яким колись він не надавав ніякого значення. «Чого наш магазин занепав? — думав він. — Бо господарює в ньому Шлангбаум, а не Вокульський. А чому не господарює Вокульський?.. Та тому, що, як казав Охоцький, він задихався тут мало не з дитинства й нарешті мусив вирватись на свіже повітря…» І він пригадував найяскравіші моменти з життя Вокульського. Коли він ще працював у Гопфера й хотів учитись, всі йому заважали. Коли він вступив в університет, від нього зажадали самопожертви. Коли повернувся додому, йому навіть не дали роботи. Коли він розбагатів, на нього посипались підозріння, а коли закохався, обожувана жінка якнайпідлішим способом зрадила його… «Треба визнати, — думав пан Ігнац, — що в таких умовах він зробив усе, що міг». Та коли вже сталося, що Вокульський мусив виїхати за кордон, то чому ж магазин перейшов не в його, Жецького, руки, а в руки Шлангбаума? Бо він, Жецький, ніколи не думав про те, щоб мати власний магазин. Він воював за інтереси угорців або дожидав, поки нащадки Наполеона перебудують світ. А що з того вийшло? Світ не поліпшився, рід Наполеона вичах, а власником магазину став Шлангбаум. «Страх, скільки у нас ні за що пропадає чесних людей! — думав він. — Кац пустив собі кулю в лоб, Вокульський поїхав світ за очі, Клейн бог його знає де, а Лісецький також мусив податися в чужі краї, бо для нього тут не знайшлося місця…» Думаючи та гадаючи про все це, пан Ігнац дознавав докорів сумління, під впливом яких у нього починав складатися певний план на майбутнє: «Пристану до спілки з пані Ставською та Мрачевським, — міркував він. — Вони мають двадцять тисяч, я — двадцять п’ять, от і можна відкрити пристойний магазин хоч би й під боком у Шлангбаума…» Цей план так захопив його, що він аж відчув себе здоровим. Правда, йому все частіше докучав біль у плечах, все частіше мучила ядуха, але він на це не зважав. «Поїду полікуюся, хоч би й за кордон, позбудуся цієї дурної ядухи та й візьмуся по-справжньому до роботи… Хіба тільки Шлангбаумові у нас багатіти?..» Він почував себе молодшим і бадьорішим, хоч Шуман не радив йому виходити надвір і наказував не хвилюватися. Але сам доктор часто забував про свої поради. Одного разу він забіг до Жецького зранку такий збуджений, що забув зав’язати галстука. — А знаєте, пане Жецький, — закричав він, — гарну історію мені розказали про Вокульського! Пан Ігнац відклав виделку й ножа (він якраз їв біфштекс з брусницями) й одразу відчув біль у плечах. — Що сталося? — запитав він кволим голосом. — От так Стась!.. — казав Шуман. — Я знайшов того стрілочника в Скерневицях, розпитав його, і знаєте, що він мені сказав?.. — Відкіля ж я можу знати?.. — запитав Жецький, якому на хвилину потемніло в очах. — Уявіть собі, — аж пінився Шуман, — що… цей йолоп… цей дурень… тоді в травні, як їхав з Ленцькими в Краків, кинувся в Скерневицях під поїзд!.. Висоцький його врятував!.. — Та-а… — промимрив Жецький. — Не «та-а», а так воно й було. З цього видно, що наш коханий Стась, крім романтизму, хворів ще й на манію самогубства… Я можу закладатися на все майно, що його вже нема живого!.. Доктор раптом замовк, побачивши, як страшно змінився на обличчі пан Ігнац. Він! дуже збентежився, мало не на руках переніс хворого в ліжко і в думці присягнувся, що вже ніколи не чіпатиме цієї теми. Але доля вирішила інакше. Наприкінці жовтня поштар віддав Жецькому рекомендованого листа, адресованого Вокульському. Лист був відправлений з Заслава, адреса написана невправною рукою: «Невже від Венгелека?» — подумав пан Ігнац і розпечатав конверт.  

«Вельможний пане! — писав Венгелек. — Насамперед дякуємо вельможному панові за пам’ять про нас і за ті п’ятсот карбованців, якими ви нас обдарували, і за всі добродійства, що їх ми одержали з вашої щедродайної руки, дякуємо: моя мати, моя дружина і я. А по-друге, ми всі троє питаємо, як ся маєте і як поживаєте, вельможний пане, і чи щасливо ви повернулися додому. Напевне, так воно і є, бо інакше ви не вислали б нам вашої щедрої даровизни. Тільки дружина моя дуже за вас, вельможний пане, турбується, і ночами не спить, і навіть хотіла, щоб я сам поїхав у Варшаву: звісно — як жінка. Бо у нас, вельможний пане, в вересні, того самого дня, коли ви йшли на замок і зустріли мою матір, як вона вибирала картоплю, трапилась велика подія. Тільки що мати повернулася з поля й наставила варити вечерю, коли в замку як загуркотіло двічі, немов грім гримнув, у містечку аж шибки забряжчали. Мати впустила горня з рук і каже до мене: «Лети щодуху на замок, може, там ще забарився пан Вокульський, то коли б з ним не трапилось якої біди». Ну, я зараз і побіг. Господи милостивий! Насилу впізнав гору. З чотирьох стін замку, що трималися ще міцно, лишилась тільки одна, а три розсипались на порох. Камінь, на якому ми торік вирізьбили вірші, розлетівся на дрібні шматки, а в тому місці, де був завалений колодязь, зробилась яма, і грузу в ній більше, ніж зерна на току. Я гадаю, що ті мури самі завалилися від старості; а мати каже, що то коваль, про якого я вельможному панству розказував, такої шкоди наробив. Нічого не кажучи нікому про те, що ви того дня йшли на замок, я цілий тиждень грабався в грузі — чи не трапилось, боронь боже, якого нещастя. А як не найшов ніяких слідів, то так зрадів, що поклав собі поставити на тому місці хреста — дерев’яного, немальованого, щоб була пам’ятка про те, як ви від нещастя врятувалися. Але моя дружина, жіночим звичаєм, все непокоїться… Через те уклінно прошу вельможного пана дати нам знати, що ви живі й здорові… Наш шановний ксьондз порадив мені вирізьбити на хресті такий напис: «Non omnis moriar…»[140] Щоб люди знали, що хоч старовинний замок, пам’ятка минулих часів, перетворився в руїну, але пропав не весь, і чимало залишилося від нього такого, на що варто подивитися ще й онукам нашим…»  



— Значить, Вокульський був у цих краях недавно! — зрадів Жецький і одразу послав слугу просити доктора, аби він негайно прийшов до нього. Менш як за чверть години Шуман з’явився. Він двічі перечитав листа і здивовано поглядав на веселого Жецького. — Що ви, пане докторе, на це скажете?.. — радісно запитав пан Ігнац. Шуман здивувався ще більше. — Що я скажу? — повторив він. — Скажу, що з Вокульським сталося те, що я пророкував йому ще перед його від’їздом у Болгарію… Адже зрозуміло, що Стах загинув у Заславі. Жецький усміхнувся. — Та ви ж подумайте добре, пане Ігнаце, — казав далі доктор, насилу тамуючи хвилювання. — Подумайте тільки: його бачили в Домброві, як він купував динаміт, цотім бачили в околицях Заслава і, нарешті, в самому Заславі. Я гадаю, що в замку між ним і тією… тією вбивцею колись щось сталося. Бо він навіть мені одного разу сказав, що хотів би провалитися в землю так глибоко, як заславський колодязь. — Якби він хотів сам себе вбити, то міг би це зробити раніше, — заперечив Жецький. — Нарешті, для цього вистачило б і пістолета, нащо йому був динаміт?.. — Він уже раз хотів покінчити з собою… Але через те, що це був незвичайний гевал, то йому якраз пістолета й було замало… Йому потрібний був паровоз! Самогубці бувають вередливі, я це знаю!.. Жецький хитав головою і усміхався. — То що ж ви в чорта думаєте?.. — розсердився доктор. — У вас є інша гіпотеза? — Є. Стаха просто мучили спогади про той замок, і він хотів його знищити, як Охоцький знищив грецьку граматику, коли перевтомився на ній. Це також і відповідь тій пані, що, кажуть, їздила щодня журитись у ті руїни… — Але ж це іграшки!.. Не можё сорокалітній мужчина діяти, як школяр… — Це залежить від темпераменту, — спокійно відказав Жецький. — Одні відсилають пам’ятки коханим назад, а він свою висадив у повітря. Шкода тільки, що там не було тієї Дульцінеї. Доктор задумався. — Затятий чортяка!.. Але куди ж би він подівся, якби був живий? — Саме тепер він з легким серцем і подорожує. А не пише через те, що ми йому всі обридли, — тихіше докінчив пан Ігнац. — Нарешті, якби він там загинув, то все-таки залишився б якийсь слід… — Що ж, я не сказав би, що ви не маєте рації, а проте, щось не віриться, — пробурмотів Шуман. Він сумно похитав головою і говорив далі: — Романтики повинні вимерти, нічого не вдієш. Теперішній світ не для них. У ньому вже немає таємниць, і ми вже не віримо ні в ангельську чистоту жінок, ні в можливість ідеалів. Той, хто цього не розуміє, мусить або загинути, або добровільно зійти з шляху… Але який це сильний був чоловік! Загинув під уламками феодалізму… Загинув так, що аж земля задвигтіла… Цікавий тип, цікавий!.. Він раптом схопив свого капелюха й вибіг з кімнати, бурмочучи: — Божевільні!.. Божевільні!.. Вони могли б заразити весь світ своїм божевіллям. А Жецький все усміхався. — Хай мене чорти візьмуть, коли я помиляюсь щодо Стах. а! — казав він сам собі. — Сказав панні «Adieu» і поїхав. От і весь секрет. Як повернеться Охоцький, від нього ми й узнаємо правду. У нього так поліпшився настрій, що він дістав з-під ліжка гітару, натягнув струни й під її акомпанемент почав мугикати:  

Наступ весни, її кроки поривні


Співом гучним соловейко вітає;
Над ручаєм у зеленому гаї
Квітнуть троянди чарівні.

 

Гострий біль в грудях нагадав йому, що він не повинен стомлюватись. Проте він відчував величезне піднесення. «Стах, — думав старий, — узявся за якусь величезну роботу. Охоцький їде до нього, отже, й я повинен показати, на що здатний… Геть химери! Наполеонів рід уже не виправить світу, і ніхто його не виправить, якщо ми й далі будемо діяти, як сновиди… Пристану в спілку до Мрачевських, викличу Лісецького, знайду Клейна, і тоді побачимо, пане Шлангбауме, чи тільки ти такий розумний… Що може бути легше, як розбагатіти, коли тільки цього захочеш? Та ще з таким капіталом і такими людьми!» В суботу, коли розійшлися продавці, Жецький узяв у Шлангбаума ключа від задніх дверей магазину., щоб оздобити вітрину на наступний тиждень. Він засвітив лампу, відкрив головну вітрину і з допомогою Казимежа вийняв відтіля жардиньєрку і дві саксонські вази, а на їх місце поставив японські вази і столика в староримському стилі. Потім одіслав слугу спати, бо мав звичку власноручно розставляти дрібні речі, а особливо механічні іграшки. Зрештою, старий не хотів, щоб хто-небудь сторонній знав, що він сам охоче бавиться іграшками. Як звичайно, пан Ігнац дістав усі такі іграшки, заставив ними конторку й одночасно всі завів. Тисячний раз в житті він слухав мелодії музичних табакерок, дивився, як ведмідь видряпується на стовп, як скляна вода обертає млинові колеса, як кіт ганяється за мишею, як ляльки танцюють краков’яка, а жокей мчить на баскому коні. І, придивляючись до руху мертвих фігур, тисячний раз в житті повторював: — Маріонетки!.. Всі маріонетки!.. Їм здається, що вони щось роблять, а вони роблять тільки — те, що їм наказує пружина, така мертва, як і вони… Коли пущений непевною рукою жокей перекинувся на танцюристів, пан Ігнац посмутнів. «Допомогти одне одному вони неспроможні, а от зіпсувати комусь життя вміють не гірш за людей», — подумав старий. Раптом він почув шелест. Глянув в глиб магазину й побачив людську постать, що вилазила з-під прилавка. «Злодії?..» — майнула у нього думка. — Прошу пробачення, пане Жецький, але… я зараз прийду… — озвалася постать зі смуглявим обличчям та чорним волоссям, побігла до дверей, рвучко відчинила їх і зникла. Пан Ігнац не міг підвестися з крісла; руки у нього безвладно звисли, ноги не слухались. Тільки серце калатало, як розбитий дзвін, а в очах потемніло. — Якого ж я чорта злякався? — нарешті прошепотів він. — Та це ж той… Ізидор Гутморген… новий продавець… Мабуть, щось украв і втік. Але чого я злякався? Через деякий час Гутморген повернувся в магазин, і це ще більше здивувало Жецького. — Відкіля ви тут узялися? Що вам тут потрібно? — запитав його пан Ігнац. Гутморген, здавалось, був дуже збентежений. Він винувато опустив голову і, тарабанячи пальцями по прилавку, сказав: — Прошу пробачення, пане Жецький… Може, ви думаєте, що я що-небудь украв, то обшукайте мене… — Але що ви тут робите? — запитав Жецький. Він хотів підвестися з крісла й не зміг. — Пан Шлангбаум наказав мені залишитися тут на ніч… — Чого?.. — Знаєте, пане Жецький… з вами сюди приходить той Казимеж… От пан Шлангбаум і наказав мені припильнувати, аби він чого-небудь не виніс… Але через те, що мені зробилося трохи недобре, то я… дуже прошу пробачення… Жецький уже встав з крісла. — Ах ви сучі сини! — крикнув він люто. — Значить, ви маєте мене за злодія?.. За те, що я безплатно працюю на вас?.. — Прошу пробачення, пане Жецький, — покірно мовив Гутморген, — але… нащо ви безплатно працюєте?.. — Хай же вам чорт! — крикнув пан Ігнац, вибіг з магазину і старанно замкнув двері на ключ. — Посидь же там до ранку, коли тобі недобре!.. І залиши своєму хазяїнові пам’ятку… — бурмотів він. Пан Ігнац цілу ніч не міг заснути. А тому, що його квартиру від магазину відділяли тільки сіни, він десь о другій годині ночі почув тихий стукіт з магазину і благальний голос Гутморгена: — Пане Жецький, відчиніть… я на хвилинку вийду… Але незабаром все затихло. «О негідники!.. — думав Жецький, перевертаючись на ліжку. — То ви маєте мене за злодія? Заждіть же!..» Десь о дев’ятій ранку він почув, як Шлангбаум випустив Гутморгена, а потім почав грюкати в його двері. Проте старий не відповів, а коли прийшов Казимеж, наказав йому ніколи не пускати Шлангбаума в квартиру. — Переберуся відціля, — казав він, — хоч би й з нового року. Краще вже жити на горищі або найняти номер у готелі… Мене зробили злодієм!.. Стах довіряв мені сотні тисяч, а цей паскуда боїться за свої копійчані товари… До обіду він написав два довгі листи: одного до пані Ставської з пропозицією переїжджати в Варшаву і вступити з ним у спілку; другого до Лісецького, в якому запитував, чи не захотів би він повернутися і працювати в його магазині. Весь час, поки пан Ігнац писав листи, зловтішна посмішка не сходила з його губів. «Уявляю собі пику Шлангбаума, — думав він, — коли ми відкриваємо у нього під носом конкурентний магазин… Хе-хе-хе!.. Він слідкував за мною! Так мені й треба, нащо я дозволив… хе-хе-хе!.. так розперезатися… цьому пройдисвітові». Він зачепив рукавом перо, і воно впало на підлогу. Жецький нахилився, щоб його підняти, і раптом відчув у грудях гострий біль, немов хтось пробив йому легені стилетом. У нього потемніло в очах, і він на хвилину знепритомнів; так і не піднявши пера, він устав і ліг на канапі. «Я буду останнім йолопом, — думав він, — якщо за кілька років Шлангбаум не повернеться на Налевки… Я просто старий дурень!.. Поки я турбувався про Наполеона та всю Європу, під боком у мене з тандитника виріс купець, який наказує слідкувати за мною, мов за злодієм… Зате я хоч набрався досвіду, якого мені вистачить до смерті… Тепер ви не називатимете мене більш романтиком і мрійником…» Він відчував, немов у нього щось застрягло в лівій легені. — Астма? — прошепотів пан Ігнац. — Треба мені серйозно взятися за лікування. Інакше років через п’ять-шість я зроблюсь зовсім нікудишнім. Ех, треба було мені про це подумати років з десять тому!.. Він заплющив очі, і йому здалося, що все його життя, від останньої хвилини до раннього дитинства, розгорнулося в довгу панораму, а він надзвичайно спокійно й легко пропливає повз неї. Здивувало його тільки те, що кожна картина, яку він проминав, одразу випадала з його пам’яті і відновити її вже було неможливо. Ось обід в «Європейському» готелі з приводу відкриття нового магазину… Ось старий магазин, а в ньому панна Ленцька розмовляє з Мрачевським… Ось його квартира з загратованим вікном, куди тільки що увійшов Вокульський, що повернувся з Болгарії… «Хвилиночку… що ж це я тільки-но бачив?..» — думав він. Ось винний підвал Гопфера, де він познайомився з Вокульським… А онде поле битви, де голубуватий дим підноситься над шеренгами синіх і білих мундирів…. Ось і старий Мінцель сидить у кріслі й сіпає за шнурок козака, що висить у вікні. — Чи я справді все це бачив, чи воно мені тільки снилось?.. Господи милостивий!.. — шепотів він. Тепер Жецький побачив себе маленьким хлопчиком; і поки його батько розмовляє з паном Рачеком про Наполеона, він утік на горище і через душник дивиться на Віслу й на Прагу на тім березі… Поступово панорама передмістя розпливлась у нього перед очима й залишилося тільки кругле віконце — душник. Спочатку він був завбільшки як тарілка, потім як блюдечко, а далі зменшився до розміру гривеника… Одночасно з усіх боків його почало обступати забуття й темрява, навіть глибока чорнота, в якій тільки душник ще світився, мов зірка, але й він щодалі тьмарився та й тьмарився. Нарешті й ця остання зірка згасла. Може, він і побачив її знову, але вже не над земним обрієм… Десь о другій годині дня прийшов слуга пана Ігнаца, Казимеж, і приніс кошик тарілок. Він з грюкотом накрив на стіл і, бачачи, що пан не прокидається, гукнув: — Прошу пана, обід захолоне!.. Але тому, що пан Ігнац не прокинувся, Казимеж підійшов до канапи і промовив: — Прошу пана… Раптом від одскочив, вибіг у сіни й почав стукати в задні двері магазину, де ще був Шлангбаум і один з продавців. Шлангбаум відчинив двері. — Чого тобі треба?.. — грубо запитав він. — Прошу пана, з нашим паном щось сталося… Шлангбаум обережно увійшов в кімнату, глянув на канапу й поточився назад. — Швидше біжи за доктором Шуманом! — гукнув він, — Я не хочу сюди заходити… Саме в цей час у доктора Шумана був Охоцький і розказував йому, що вчора вранці повернувся з Петербурга, а опівдні провів на поїзд свою кузину, панну Ізабеллу, яка виїхала за кордон. — Уявіть собі, — закінчив Охоцький, — вона йде в монастир!.. — Панна Ізабелла?.. — здивувався доктор. — Що ж це вона, має намір кокетувати з самим господом богом чи хоче тільки одпочити від хвилювань, щоб потім спритніше вийти заміж? — Облиште… Вона дивна жінка… — шепнув Охоцький. — Всі вони здаються нам дивними, — роздратовано відповів доктор, — поки ми не переконаємось, що вони дурні або нікчемні… Про Вокульського нічого не чули?.. — Оце якраз… — почав був Охоцький, але раптом умовк. — Ну, то ви знаєте про нього що-небудь? Чи ви хочете зробити з цього державну таємницю?.. — наполягав доктор. В цю мить з криком вбіг Казимеж: — Пане докторе, з нашим паном щось сталося! Йдіть швидше! Шуман вибіг на вулицю, Охоцький за ним. Вони взяли візника й галопом полетіли до Жецького. В під’їзді їх зупинив дуже заклопотаний Марушевич. — Уявіть собі, пане докторе, — звернувся він до Шумана. — У мене до нього така важлива справа… йдеться про мою честь… а він узяв та й помер!.. Доктор і Охоцький в товаристві Марушевича увійшли в квартиру Жецького. В першій кімнаті були ви й Шлангбаум, радник Венгрович і торговельний агент Шпрот. — Якби він пив світле пиво, — казав Венгрович, — то дожив би до ста літ… А так… Побачивши Охоцького, Шлангбаум схопив його за руку й запитав: — Ви неодмінно хочете забрати свої гроші на цьому тижні? — Неодмінно. — Чому так швидко? — Я виїжджаю. — Надовго? — Може, назавжди, — холодно відповів Охоцький і ввійшов за доктором у кімнату, де лежало тіло небіжчика. За ним навшпиньках зайшли інші. — Страшне діло! — сказав доктор. — Одні гинуть, другі виїжджають… Хто ж кінець кінцем залишається тут? — Ми!.. — в один голос відповіли Марушевич і Шлангбаум. — Людей вистачить… — додав радник Венгрович. — Вистачить… Але поки що вийдіть відціля, панове! — крикнув доктор. Цілий гурт людей з обуренням вийшов у передпокій. Залишились тільки Шуман і Охоцький. — Придивіться до нього, пане Охоцький, — промовив Доктор, показуючи на тіло. — Це останній романтик!.. Як вони вимирають… Як вимирають… Він смикнув себе за вуса й одвернувся до вікна. Охоцький взяв захололу вже руку Жецького й нахилився над ним, немов хотів йому щось сказати на вухо. Тут він помітив у бічній кишені лист Венгелека, що наполовину висунувся з кишені, й машинально прочитав вирізнені великими літерами слова:  

«Non omnis moriar…»  

— Твоя правда… — промовив він наче сам-до себе. — Кажете, моя правда? — запитав доктор. — Я давно вже це знаю. Охоцький мовчав.  

Кінець  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка