Болеслав прус та його



Сторінка28/33
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.39 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33
Розділ одинадцятий
ЯКИМ ЧИНОМ ВІДКРИВАЮТЬСЯ ОЧІ


 

Доктор сидів біля лампи з зеленим абажуром і уважно переглядав купу якихось паперів. — Що це, пане докторе, — спитав Жецький, — знов працюєте над волоссям?.. Ого, скільки цифр! Немов магазинні рахунки. — Бо це таки й є рахунки з вашого магазину та з вашої торговельної спілки, — відказав Шуман. — А відкіля вони у вас? — А ось відкіля. Шлангбаум умовляє мене доручити йому мій капітал. А оскільки я вважаю, що краще мати шість тисяч річного прибутку, ніж чотири; то я й вирішив вислухати його пропозицію. Але я не люблю нічого робити наосліп, тому зажадав цифр. Ну, як я бачу, ми з ним договоримось. Жецький був вражений. — Ніколи б не подумав, — сказав він, — що ви зацікавитесь такими справами. — Не цікавився, бо був дурний, — відказав доктор, здвигаючи плечима, — Вокульський на моїх очах нажив багатство. Шлангбаум наживає зараз, а я сиджу каменем на своїх мізерних копійках — і ні з місця. Хто не йде вперед, той відстає. — Але наживати гроші — це не ваша спеціальність! — Чому не моя? Не кожен може бути поетом або героєм, але кожен потребує грошей, — заперечив Шуман. — Гроші — це комора найблагороднішої сили в природі, сили людської праці. Це Сезам, перед яким відкриваються всі двері, чарівна скатерка, на якій завжди можна знайти обід, лампа Алладіна, яку треба тільки потерти — і матимеш усе, чого зажадаєш. Чарівні сади, розкішні замки, прекрасних королівен, вірних слуг і готових на самопожертву друзів — все це дістанеш за гроші. Жецький прикусив губу. — Не завжди ви були такої думки, — сказав він. — Tempora mutantur et nos mutamur in illis[128], — спокійно відповів доктор. — Я десять років змарнував на вивчення волосся, витратив тисячу карбованців на видання брошури на сто сторінок і… ніяка собака не поцікавилась ні мною, ні брошурою. Що ж, спробую наступні десять років присвятити грошовим операціям і наперед певний, що мене любитимуть і поважатимуть. От тільки треба відкрити прийоми та завести екіпаж… Вони трохи помовчали, не дивлячись один на одного. Шуман був похмурий, Жецький збентежений. — Я хотів би, — нарешті озвався він, — трохи поговорити з вами про Стаха… Доктор нетерпляче одсунув від себе папери. — А чим я йому поможу, — буркнув він. — Це мрійник, якого ніколи не можна вилікувати. Він фатально простує до матеріального й морального занепаду, як і всі ви з вашою системою. — З якою системою? — З вашою польською системою. — А чим ви її заміните? — Нашою, єврейською. Жецький аж підскочив на стільці. — Ще місяць тому ви називали євреїв пархатими?.. — Бо вони таки пархаті. Але система їхня досконала: вона тріумфує, тоді як ваша банкрутує. — В чому ж вона полягає, та нова система? — В розумних головах, які вийшли з єврейського середовища й досягли вершин цивілізації. Візьміть Гейне, Берне, Лассаля, Маркса, Ротшільда, Блейхредера — оце і є нові шляхи світу. Їх уторували євреї — упосліджені й гнані, але терплячі й геніальні. Жецький протер очі; йому здавалось, що все це — сон. Нарешті він сказав: — Вибачте, пане докторе, але… чи ви, бува, не насміхаєтесь з мене?.. Півроку тому я чув від вас зовсім інші речі… — Півроку тому, — роздратовано відповів Шуман, — ви чули протест проти старих порядків, а сьогодні чуєте нову програму. Людина — не устриця, яка так приростає до своєї скелі, що її треба відколупувати ножем. Людина дивиться навколо себе, думає, зважує і в результаті відкидає старі, помилкові уявлення, впевнившись, що вони помилкові. Але цього не розумієте ні ви, ні Вокульський. Всі ви банкрутуєте, всі… Це ще щастя, що вам на зміну йдуть нові сили. — Нічогісінько не розумію. — Зараз зрозумієте, — все більше гарячкував доктор. — Візьміть, наприклад, родину Ленцьких. Що вони робили? Розтринькували свої багатства: розтринькував дід, батько і сип, у якого кінець кінцем залишилось тридцять тисяч, врятованих завдяки Вокульському, і красуня дочка для поповнення недостачі. А що в той час робили Шлангбауми? Гроші робили. Збирав їх дід і батько, отож сьогодні син, недавно ще скромний продавець у чужому магазині, за рік буде верховодою в нашій торгівлі. І вони це розуміють, бо старий Шлангбаум ще в січні написав таку шараду:  

Перше — по-німецьки змія,
Друге — рослина зветься,
Ціле — догори пнеться,

 

— і зараз же пояснив мені, що це — «шланг-баум»[129]. Шарада поганенька, але робота добра! — сміючись, закінчив доктор. Жецький похилив голову, а Шуман говорив далі: — Візьміть князя: що він робить? Зітхає за «тією нещасною вітчизною», та й усе. А барон Кшешовський? Прагне видобути якнайбільше грошей від жінки. А барон Дальський? Труситься від страху, коли б його не зрадила дружина. Пан Марушевич нишпорить скрізь, де б позичити, а як не може позичити, то хоч вициганити; а пан Старський не відходить від умираючої бабусі, щоб підсунути їй складений на його користь заповіт. Інші, великі й малі пани, передчуваючи, що все підприємство Вокульського перейде до Шлангбаума, вже складають йому візити. Не знають, бідолахи, що він зменшить їм прибутки щонайменше на п’ять відсотків. Найрозумніший з них, Охоцький, замість заробити на своїй електричній лампі, носиться з думкою про літаючі машини. Авжеж!.. Мені здається, що він уже кілька днів радиться про них з Вокульським. Свій свояка вгадає здалека: а вони ж обидва мрійники… — Ну, пане докторе, вже Стахові ви нічого не можете закинути, — нетерпляче перебив його Жецький. — Нічого, крім того, що він усе життя не пильнував одного діла, а ганяв за примарами. Бувши продавцем, хотів стати вченим, а почавши вчитись, став націлятись на героя. Він і багатство нажив не через те, що був купцем, а через те, що ошалів за панною Ленцькою; а сьогодні, коли вже досягає її (а це ще, казала Настя, як удасться!), починає радитись з Охоцьким… Слово честі, не розумію: про що фінансист може розмовляти з таким Охоцьким?.. Сновиди!.. Жецький щипав себе за ногу, щоб не наговорити докторові прикрих слів. — Майте на увазі, — сказав він через деякий час, — я прийшов до вас у справі не тільки Вокульського, а й жінки, жінки, пане докторе, а проти них ви, мабуть, нічого лихого не скажете. — Ваші жінки не кращі за ваших чоловіків. Через десять років Вокульський міг би стати мільйонером і могутньою силою в країні. Але, зв’язавши свою долю з панною Ленцькою, він продав магазин, який давав прекрасні прибутки, залишить не гіршу від магазину Спілку, а потім процвиндрить багатство. Або взяти Охоцького… Інший на його місці вже давно працював би над електричним освітленням, коли вже йому пощастило зробити винахід, а він гуляє по Варшаві з гарненькою пані Вонсовською, для якої добрий танцюрист важить більше, ніж найздібніший винахідник. Єврей зробив би інакше. Якби був електротехніком, то знайшов би собі жінку, яка сиділа б з ним в лабораторії або торгувала б електричними приладами. А якби був фінансистом, як Вокульський, то не закохувався б наосліп, а шукав би багату жінку. Зрештою, міг би взяти й убогу красуню, але тоді мусив би мати зиск з її краси. Вона влаштовувала б світські прийоми, зваблювала б гостей, усміхалася б до багатих, кокетувала б з можновладними, словом, усіма способами підтримувала б інтереси фірми, замість їх губити. — Півроку тому ви й про це говорили інакше, — зауважив Жецький. — Не півроку, а десять років тому. Тоді я навіть труївся після смерті нареченої, але це тільки зайвий аргумент дроти вашої системи. Тепер мене аж дрижаки беруть, як згадаю, що міг або загинути ні за цапову душу, або одружитися з жінкою, яка мене розорила б. Жецький устав. — Значить, тепер, — сказав він, — вашим ідеалом є Шлангбаум? — Ідеалом ні, але він ділова людина. — Яка виносить з магазину рахунки… — Він має на це право. Однаково з липня він там буде хазяїном. — А поки що деморалізує колег, своїх майбутніх службовців?.. — Він їх усіх повиганяє!.. — І цей ваш ідеал, коли просив Стаха прийняти його на роботу, то вже тоді, мабуть, думав про те, щоб загарбати наш магазин? — Він не загарбує, а купує! — закричав доктор. — Може б, ви хотіли, щоб не знайшлось покупця і щоб магазин занепав?.. І хто з вас розумніший: ви, що проробили десятки років і нічого не маєте, чи він, що за один рік здобув таку фортецю, до речі, нікого не скривдивши і заплативши Вокульському готівкою?.. — Може, й ваша правда, але мені воно якось не до душі, — буркнув Жецький, хитаючи головою. — Не до душі, бо ви належите до тих, хто вважає, ніби людина, як камінь, мусить обростати мохом, не зрушуючи з місця. Як на вас, то Шлангбауми цілий вік повинні залишатися продавцями, Вокульські — хазяями, а Ленцькі — ясновельможними. Ні, шановний добродію! Суспільство — як той окріп: що вчора було внизу, сьогодні вилітає нагору… — А завтра знов падає вниз, — закінчив Жецький. — На добраніч, пане докторе. Шуман потиснув йому руку. — Ви сердитесь на мене? — Ні, тільки… не можу погодитись з плазуванням перед грішми. — Це перехідний стан. — А відкіля ви знаєте, що мрійництво Вокульських або Охоцьких не такий самий перехідний стан? Літаюча машина зараз здається чимось неймовірним, але тільки здається; я дещо розумію в її вартості, бо Стах роками розказував мені про неї. І якби, припустімо, Охоцькому пощастило її збудувати, то подумайте самі — що було б вартніше для людськості: спритність Шлангбаума чи мрійництва Вокульських та Охоцьких?.. — Говорила-балакала, — перебив його Шуман. — Я рже на те свято не встигну. — Але якби встигли, то, мабуть, довелося б третій раз змінювати програму. Доктор засміявся. — Ну, гаразд, — сказав він. — То яку ж ви мали до мене справу? — Та про ту бідолашну Ставську… Вона таки закохалася в Стаха. — Ну от!.. Такими справами ви могли б уже мене не турбувати, — скривився доктор. — В той час, коли одні багатіють, а другі банкрутують, ви морочите мені голову любовними історіями якоїсь пані Ставської. Не треба було брати на себе роль свата… Жецький вийшов від доктора такий зажурений, що навіть не звернув уваги на нетактовність його останніх слів. Аж на вулиці він опам’ятався й розсердився на Шумана. — Оце вона така єврейська дружба! — буркнув він. Великий піст минув не так нудно, як побоювались у вищому товаристві. По-перше, доля потурбувалась про сильну повідь на Віслі, що дало привід для влаштування публічного концерту й кількох приватних вечорів з музикою і декламацією на користь потерпілих від поводі. Потім в серії публічних лекцій, влаштованих Товариством землеробських колоній, виступив один краков’янин, надія аристократичної партії, на доповідь якого зібралась вишукана публіка. Потім, коли від поводі потерпіло місто Сегед, проведено було знов збір пожертв, який дав, правда, мало грошей, зате викликав велике пожвавлення в салонах. В домі графині було навіть зіграно три аматорські вистави — дві французькою і одна англійською мовами. В усіх цих філантропічних заходах панна Ізабелла брала активну участь. Вона бувала на концертах, вручала букет ученому краков’янинові, виступала в живих картинах в ролі милосердного ангела і грала у п’єсі Мюссе «З коханням не жартують». Панове Нівінський, Мальборг, Ридзевський і Печарковський засипали її квітами, а пан Шастальський признався кільком дамам, що, мабуть, цього року вкоротить собі віку. Звістка про задумане самогубство розійшлась по місту, і пан Шастальський став героєм раутів, а панна Ізабелла дістала наймення «жорстокої». Коли мужчини сідали грати в віст, дами певного віку знаходили найвищу втіху в тому, щоб з допомогою хитромудрих маневрів звести панну Ізабеллу з Шастальським. З невимовним співчуттям через лорнети спостерігали вони страждання молодика — це майже заміняло їм спектакль. Вони тільки гнівались на панну Ізабеллу за те, що вона, розуміючи свою перевагу, кожним рухом і кожним поглядом ніби казала: «Дивіться, це він мене так любить, це він через мене так страждає!..» Вокульський часом бував у тих товариствах, бачив скеровані на Шастальського й панну Ізабеллу лорнети, чув зауваження, що дзижчали йому коло вух, як оси, але нічого не розумів. Коли дами довідались, що він має серйозні наміри, вони перестали ним цікавитись. — Нещаслива любов хвилює набагато більше, — якось шепнула панна Жежуховська пані Вонсовській. — Хто його знає, де тут нещаслива і навіть трагічна любов!.. — відповіла пані Вонсовська, дивлячись на Вокульського. За чверть години, панна Жежуховська попросила, щоб її познайомили з Вокульським, а ще за чверть години сказала йому (спустивши при цьому очі), що, на її думку, найблагородніша роль жінки — лікувати поранене, зболіле від мовчазного страждання серце. Одного разу, наприкінці березня, прийшовши до панни Ізабелли, Вокульський застав її в чудовому настрої. — Прекрасна новина! — вигукнула вона, незвичайно привітно вітаючись з ним. — Ви знаєте, що в Варшаву приїхав знаменитий скрипаль Молінарі? Молінарі? — повторив Вокульський. — Ага, я бачив його в Парижі. — І ви з такою байдужістю про нього говорите? — здивувалась панна Ізабелла. — Невже його гра вам не сподобалась? — Мушу вам признатись, що я навіть не дуже уважно слухав… — Це неможливо!.. Ні, ви, мабуть, його не чули… Пан Шастальський каже (але він завжди перебільшує), що, тільки слухаючи Молінарі, він міг би вмерти без жалю. Пані Вивротцицька захоплена ним, а, пані Жежуховська має влаштувати на його честь раут. — Наскільки мені здається, це досить посередній скрипаль. — Та що ви!.. Пан Ридзевський і пан Печарковський мали нагоду бачити у нього цілий альбом рецензій. Пан Печарковський каже, що Молінарі той альбом подарували шанувальники. Отже, всі європейські рецензенти називають його геніальним. Вокульський похитав головою. — Я бачив його в залі, де найдорожче місце коштувало два франки. — Це неможливо, то, мабуть, був не він… Він одержав орден від папи, від персидського шаха, він має титул… Посередні скрипалі таких нагород не здобувають. Вокульський з захопленням вдивлявся в розчервоніле обличчя і блискучі очі панни Ізабелли. Це були такі бильні аргументи, що він узяв під сумнів власну пам’ять і відповів: — Можливо. Проте панну Ізабеллу прикро вразила його байдужість до мистецтва. Вона спохмурніла й до кінця дня була з Вокульським досить холодна. «Дурний я! — думав він, виходячи. — Завжди я вирвуся з чимось таким, що її дратує. Якщо вона меломанка, то моя думка про Молінарі може здатись їй блюзнірством». Весь наступний день він гірко докоряв собі за нерозуміння мистецтва, примітивність, безтактність і навіть недостатню пошану до панни Ізабелли. «Безумовно, — думав він, — талановитішим скрипалем є той, який справив враження на неї, аніж той, який сподобався б мені. Треба бути нахабою, щоб з таким апломбом висловлювати свою думку, тим більше, що я, мабуть, не зміг оцінити його гру…» Йому було дуже соромно. На третій день він одержав від панни Ізабелли коротеньку записку: «Шановний добродію, — писала вона, — ви повинні допомогти мені познайомитись з Молінарі, тільки неодмінно, неодмінно… Я обіцяла тітці, що умовлю його грати у неї на користь її притулку; ви ж розумієте, як це для мене важливо». В першу хвилину Вокульському здавалося, що доступитись до геніального скрипаля — це буде найтрудніше з усіх завдань, які йому доводилось досі виконувати. На щастя, він згадав про одного знайомого музиканта, який встиг уже познайомитись з Молінарі й ходив за ним, мов тінь. Коли Вокульський розказав музикантові про свій намір, той спочатку широко розкрив очі, потім нахмурив брови, довго думав і, нарешті, сказав: — О, це трудна, дуже грудна справа, але для вас я постараюся. Тільки мені доведеться його підготувати. Знаєте, як ми зробимо? Зайдіть завтра о першій годині дня в готель, я буду у нього снідати. Непомітно викличте мене через слугу, а я вже якось зроблю так, щоб він вас прийняв. Ця обережність і тон музиканта неприємно вразили Вокульского, проте в призначену годину він прийшов у готель. — Пан Молінарі вдома? — спитав він швейцара. Знайомий швейцар послав свого помічника нагору, а сам став розважати Вокульського розмовою: — Скажу вам, ваша вельможність, відколи з’явився цей італієць, у нас в готелі повно людей!.. Приходять пани юрбами, наче до чудотворної ікони, а надто жінки… — Аж так? — А так, вельможний пане. Вона спочатку надсилає листа, потім букет, а далі з’являється сама під вуалькою і думає, що її ніхто не впізнає… Повірите, всі слуги сміються!.. А він не кожну приймає, хоч деякі давали його лакеєві по три карбованці. Але часом, як розвеселиться, то бере собі ще два номери в обох кінцях коридора і в кожному іншу розважає… Такий, чортяка, заядлий. Вокульський глянув на годинник. Минуло вже хвилин з десять. Він попрощався з швейцаром і пішов сходами вгору, відчуваючи, як у ньому закипає гнів. «Ну й пройдисвіт! — думав він. — Та й, риночки теж хороші…». По дорозі зустрів його захеканий помічник швейцара. — Пан Молінарі, — мовив він, — просив вас трошечки зачекати… Вокульський хотів був схопити його за комір, але стримався і повернув наниз. — Ви йдете, ясний пане?.. А що ж мені сказати панові Молінарі? — Скажи йому, нехай мене… Розумієш? — Скажу, пане, але він не зрозуміє, — відповів задоволений лакей, а підбігши до швейцара, сказав: — Знайшовся хоч один пан, який зрозумів, що воно за цяця, оцей собацюра італієць… От гицель! Носа дере, а гривеника поки дасть на чай, то тричі його обнюхає… Сука його народила, таку потвору. Гниляк… плутосвіт… пройда!.. На мить Вокульський відчув роздратовання проти панни Ізабелли. Як можна захоплюватись людиною, з якої глумиться навіть готельна служба! Як можна ставати в ряд його поклонниць! Нарешті, чи варто було змушувати його добиватися знайомства з таким блазнем!.. Проте він скоро охолов. Йому спало на думку, що панна Ізабелла, не знаючи Молінарі, тільки піддається загальному впливові його репутації. «Познайомиться з ним та й охолоне, — подумав він. — Тільки я вже не буду їм посередником». Повернувшись додому, Вокульський застав у себе Венгелека, який уже годину його ждав. Хлопець виглядав зовсім як варшав’янин, але трохи схуд. — Ти схуд і зблід, — сказав Вокульський, придивившись до нього. — Гуляєш чи що? — Ні, пане, тільки десять день прохворів. Щось у мене вискіпалось на шиї таке паскудне, що дохтор мусив різати. Але з учорашнього дня я вже на роботі. — Тобі потрібні гроші? — Ні, пане. Я тільки хотів поговорити про те, як би повернутись до Заслава. — Що, вже кортить? А чого ж ти навчився? — Ого! Я і слюсарство знаю… і трохи столярство… Кошики навчився теж гарні плести й розмальовувати. Ну, а якби довелося фарбами малювати, то теж… Кажучи все це, він кланявся, червонів і м’яв в руках шапку. — Гаразд, — трохи подумавши, сказав Вокульський. — На інструмент дістанеш шістсот карбованців. Вистачить?.. А коли ти думаєш повертатись? Хлопець ще більш почервонів і поцілував Вокульського в руку. — Я б, перепрошаю пана, хотів оженитись… Тільки не знаю… Він почухав потилицю. — З ким же? — З тією панною Маріанною, що живе у хурмана Висоцького. Я теж живу в тому домі, тільки нагорі. «Він хоче одружитися з моєю магдалинкою?» — подумав Вокульський. Пройшовся по кімнаті і сказав: — А ти добре знаєш панну Маріанну? — А чого ж не знати? Ми щодня бачимося тричі, а неділями то й цілий день або я сиджу в неї, або ми обоє у Висоцьких. — Так, але ти знаєш, чим вона була рік тому? — Знаю, пане. Як тільки я сюди приїхав, спасибі вам, Висоцька мені зараз і каже: «Дивись, хлопче, бо до неї ходили…» Отож я з першого дня вже знав, що вона за одна; вона мене не дурила. — Як же воно сталось, що ти вирішив з нею одружитися? — Бог його знає, пане, воно якось само. Я спочатку навіть сміявся з неї, і коли хто-небудь проходив під вікном, я казав: «Мабуть, і це знайомий панни Маріанни, бо вона ж не з одної печі хліб їла». А вона мовчить, схилить голову, крутить машину, аж хурчить, і тільки лиця пашать. Потім я помітив, хтось латає мені білизну; ну, я на різдво й купив їй за десять злотих парасольку, а вона мені півдюжини носових хусточок з моєю буквою. А Висоцька каже: «Гляди, хлопче, не попадись, вона ж дівчина з тих…» Я й викинув її з голови, а якби не була… з тих, то я ще в запусти взяв би її. А Висоцький якраз у середу на першому тижні посту й розказав, як воно з нею сталося, з панною Маріанною, значить. Згодила її на службу якась велика пані… Ну, й мала дівчина службу, нехай бог милує! Тільки вона втече, а її зловлять і кажуть: «Або сиди тут, або посадимо в тюрму за злодійство». — «Що ж я вкрала?» — вона каже. «Дохід мій, псявіро!» — кричать вони. Так би вона й сиділа там (казав Висоцький) до страшного суду, якби пан Вокульський не побачив її в костьолі. Отоді він її викупив і вирятував… — Кажи далі, кажи, — озвався Вокульський, помітивши, що Венгелек вагається. — І тоді я одразу змикитив, що ніякої тут розпусти нема, а тільки нещастя. От я й питаю Висоцького: «Чи одружились би ви з панною Маріанною?» — «Тут і з одітою не впораєшся», — каже він. «А якби ви були нежонатим, тоді як?» — «Ех, — каже, — нема вже у мене інтересу до жінок». Бачу я, що старий крутить, і таке йому сказав, що він кінець кінцем відповів: «Не одружився б, бо не повірив би, що її не потягає на колишнє. Бо жінка добра, поки добра, а як розпаскудиться, то гірше відьми». Тим часом на початку святого посту бог послав мені таке чирячисько, що я мусив лежати вдома, а до того ще й дохтор мене порізав. І от панна Маріанна починає до мене вчащати, ліжко перестеляти, чиряка мого порізаного перев’язувати… Казав дохтор, аби не ті її перев’язки, то з тиждень ще довелося б качатися. Мене інколи аж злість брала, особливо коли пропасниця трясла, от я одного разу й кажу: «Панно Маріанно, чого ви так стараєтесь? Може, думаєте, що я оженюся? То я ще не здурів, щоб женитися з такою, котра багатьох мала…» А вона нічого на те, тільки голову схилить, і сльози їй кап-кап… «Я й сама, — каже, — розумію, що ви зі мною не оженитесь…» Я як почув це, прошу панської ласки, то мені аж млосно стало від жалю. Зараз же й кажу Висоцькій: «Знаєте що? А може, я таки оженюся з панною Маріанною?..» А вона мені: «Не будь дурнем, бо…» Ні, пане, не смію вам про це сказати, — раптом додав Венгелек, знов цілуючи Вокульського в руку. — Кажи сміливо. — Бо, — сказала мені пані Висоцька, — як оженишся з панною Маріанною, то можеш образити пана Вокульського за його ласку до всіх нас. Хто його знає, чи не ходить до нього Маріанна… Вокульський спинився перед ним. — Ти цього боїшся? — спитав він. — Даю тобі слово честі, що ніколи не бачуся з цією дівчиною. Венгелек з полегкістю зітхнув. — Ну, от і слава богу. Бо одно те, що я не хотів би ставати вам впоперек дороги, а друге… — Що ж друге? — А друге те, пане, що коли вона була… така, то її нещастя… Злі люди її скривдили, тому вона не винна. Але якби вона оце наді мною, хворим, плакала, а до вас ходила, то вже була б така шельма, що її тільки вбити, як скажену собаку, щоб не кусала людей. — А далі що? — А що ж далі? Після свят оженюся, — відповів Венгелек. — Чого вона має мучитись не за свої гріхи? Не її на те була воля. — Тобі ще що-небудь потрібно? — Більш нічого. — Ну, то бувай здоров, а перед весіллям ще зайди до мене. Я дам їй п’ятсот карбованців на придане, ну, і там, скільки треба, на білизну та господарство. Венгелек вийшов від Вокульського дуже зворушений. «Ось де логіка простих душ! — подумав Вокульський. — Презирство до пороку, але співчуття до нещастя». Цей простий міщанин одразу виріс в його очах на представника одвічної справедливості, який несе зневаженій жінці мир і прощення. Наприкінці березня у панів Жежуховських відбувся великий раут з участю Молінарі; Вокульський також одержав запрошення, написане делікатною ручкою панни Жежуховської. Прибув він досить пізно, саме тоді, коли маестро дав себе упросити вщасливити слухачів концертом власної композиції. Один з місцевих музикантів сів за рояль акомпанувати, другий приніс маестро скрипку, третій перегортав акомпаніаторові ноти, четвертий став позад маестро, щоб мімікою та жестами підкреслювати найкращі або найтрудніші місця. Хтось попросив у присутніх уваги, дами сіли півколом, мужчини скупчились поза їх стільцями, і концерт почався. Тепер Вокульський пильніше глянув на скрипаля і спостеріг якусь схожість між ним і Старським. Молінарі носив такі самі невеликі бакенбарди, ще менші вусики, а на обличчі в нього застиг той самий вираз пересичення, характерний для людей, які користуються успіхом у прекрасної статі. Грав Молінарі добре, і вигляд у нього був пристойний, але по ньому було видно, що він уже звик до ролі напівбожка, який поблажливо ставиться до своїх поклонників. Часом скрипка звучала голосніше, тоді музикант, який стояв позад маестро, зображав на своєму обличчі захват, а по залі пробігав короткий і тихий гомін. З-поміж урочисто-поважних мужчин і заслуханих, замріяних або дрімаючих дам Вокульський помітив кілька жіночих облич з незвичайно напруженим виразом: голови їх були хтиво відхилені назад, щоки червоніли, аж палали, очі горіли, напіввідкриті губи тремтіли, наче вони були під впливом наркотику. «Страшна річ! — подумав Вокульський. — Які ж бо нездорові особи впрягаються в тріумфальну колісницю цього пана!» Раптом він глянув убік і похолов… Неподалік сиділа панна Ізабелла, захоплена й розпалена більш за інших. Він не вірив власним очам. Маестро грав ще хвилин з п’ятнадцять, але Вокульський вже не чув ні звука. Розбудив його тривалий грім оплесків. Потім він знову забув, де знаходиться, зате добре бачив, як Молінарі щось шепнув на вухо панові Жежуховському, як пан Жежуховський взяв його під руку й відрекомендував панні Ізабеллі. Вона привітала скрипаля рум’янцем і поглядом невимовного захоплення. А оскільки якраз у цей час запросили на вечерю, маестро подав їй руку і повів до столу. Вони пройшли близько біля Вокульського, Молінарі навіть зачепив його ліктем, але обоє були так захоплені одне одним, що панна Ізабелла навіть не помітила Вокульського. Потім вони вчотирьох сіли за столик — пан Шастальський з панною Жежуховською, Молінарі з панною Ізабеллою, і було видно, що їм дуже добре вкупі. Вокульському знову здалося, що з очей його спадає запона, за якою він бачить зовсім інший світ і зовсім іншу панну Ізабеллу. Але в ту ж мить він відчув нестерпний біль в грудях, памороки в голові й таке шалене напруження нервів, що втік у передпокій, а відтіля на вулицю — він боявся, що збожеволіє. — Господи милосердний! — прошепотів він. — Зніми ж з мене це прокляття… За кілька кроків від Молінарі за мініатюрним столиком сиділа пані Вонсовська з Охоцьким. — Моя кузинка починає мені що далі, то менш подобатись, — сказав Охоцький, дивлячись на панну Ізабеллу. — Ви бачите?.. — Я вже годину бачу, — відповіла пані Вонсовська. — Але мені здається, що й Вокульський щось помітив, бо дуже змінився на обличчі. Жаль мені його… — О пані, за Вокульського не турбуйтесь. Правда, сьогодні він зазнав поразки, але як тільки прозріє раз… Такого віялом не вб’єш. — Отже, може бути драма… — Ніякої, — відповів Охоцький. — Люди сильних пристрастей небезпечні тільки тоді, коли у них нема нічого в резерві. — Ви маєте на увазі ту пані… як вона… Ста… Стар?.. — Боже борони! Там нічого нема й ніколи не було. До того ж для закоханого мужчини інша жінка не є резервом. — А що ж? — Вокульський — людина потужного розуму і знає про незвичайний винахід, здійснення якого могло б перевернути світ. — І ви знаєте про той винахід? — Знаю, в чому його суть, і бачив докази його існування, тільки не знаю подробиць. Клянусь, — казав Охоцький, все більше запалюючись, — для такого винаходу можна б пожертвувати десятьма коханками! — Отже, ви і мною пожертвували б, невдячний? — Хіба ж ви — моя коханка?.. Я ж не сновида. — Але ж ви мене кохаєте. — Може, ще скажете — як Вокульський Ізабеллу?.. І не подумаю… Хоч кожну мить готовий… — Кожну мить ви готові сказати якусь брутальність. Але… тим краще, що ви не закохані в мене. — Я навіть знаю чому. Вам подобається Вокульський. Пані Вонсовська густо почервоніла; вона так збентежилась, що в неї упало на підлогу віяло. Охоцький підняв його. — Я не хочу грати перед вами комедію, мій грубіяне, — сказала вона через деякий час. — Він так мені подобається… що я роблю все… аби він здобув Бельцю, оскільки цей навіжений… любить її. — Клянусь, що з-поміж усіх моїх знайомих дам ви єдина справді чогось варта… Але годі про це. Відтоді, як я узнав, що Вокульський любить Бельцю (а як він її любить!), моя кузинка справляє на мене дивне враження. Раніш вона здавалась мені винятковою, тепер здається звичайною, раніш — піднесеною, тепер — плоскою. Але так мені здається лише інколи, боюсь, що я помиляюся. Пані Вонсовська усміхнулась. — Кажуть, коли мужчина дивиться на жінку, сатана надіває йому рожеві окуляри. — Інколи він їх і знімає. — І це досить болісна операція, — відповіла пані Вонсовська. — Знаєте що? — додала вона. — Оскільки ми з вами майже родичі, давайте перейдемо на «ти»… — Ні, дуже вдячний. — Чому? — Тому що не маю наміру бути вашим поклонником. — Я пропоную вам дружбу. — Ага! Це місток, яким… В цю мить панна Ізабелла встала з-за свого столика й підійшла до них; вона була схвильована й обурена. — Залишаєш маестро? — спитала її пані Вонсовська. — Та він же нахаба! — відказала пані Ізабелла гнівним голосом. — Дуже радий, кузинко, що ви так швидко зрозуміли цього полішинеля, — сказав Охоцький. — Може, сядете коло нас? Але панна Ізабелла зміряла його нищівним поглядом, заговорила з Мальборгом і вийшла з ним в зал. На порозі, з-під віяла, вона позирнула на Молінарі, який дуже весело розмовляв з панною Жежуховською. — Мені здається, пане Охоцький, що ви швидше станете нашим Коперніком, ніж навчитеся обережності! — зауважила пані Вонсовська. — Як ви могли при Ізабеллі назвати того пана полішинелем? — Та вона ж сама назвала його нахабою. — І все-таки вона цікавиться ним. — Ну, ви з мене дурня не робіть! Якщо вона не цікавиться людиною, котра її божествить… — То якраз цікавитиметься тим, хто її не поважає. — Потяг до гострих присмак — ознака порушеного здоров’я, — зауважив Охоцький. — А в кого з присутніх тут дам воно не порушене! — сказала пані Вонсовська, з погордою оглядаючи товариство. — Дайте мені руку й ходімо в вітальню. В дверях вони зустрілися з князем, який дуже привітно поздоровкався з пані Вонсовською. — Ну, як вам, князю, Молінарі?.. — спитала вона. — У нього дуже гарний тон… Дуже… — І ми прийматимемо його? — Звичайно… в передпокої… За кілька хвилин дотеп князя облетів усі зали… Пані Жежуховська через раптову мігрень мусила залишити гостей. Коли пані Вонсовська, перемовляючись по дорозі з знайомими, увійшла з Охоцьким в зал, вона побачила панну Ізабеллу знову в товаристві Молінарі. — А чия була правда — моя чи ваша? — спитала вона, легенько вдаривши Охоцького віялом. — Бідний Вокульський!.. — Запевняю вас, що він не такий бідний, як панна Ізабелла. — Чому? — Бо якщо жінки люблять тільки тих, хто їх зневажає, то моя кузина дуже скоро шалітиме за Вокульським. — Ви що — скажете йому?.. — обурилась пані Вонсовська. — Ніколи в світі! Я йому друг, і вже одне це зобов’язує мене не попереджати його про небезпеку. Але я до того ж — мужчина і, їй-богу, відчуваю, що коли між мужчйною і жінкою почалась отака боротьба… — То програє мужчина. — Ні, пані! Програє жінка, причому буде розбита вщент. Жінки саме тому і стають невільницями, що горнуться до тих, хто їх зневажає. — Не богохульствуйте. Скориставшись тим, що Молінарі почав розмовляти з пані Вивротницькою, пані Вонсовська підійшла до панни Ізабелли, взяла її під руку, і вони почали походжати по залі. — Що ти — помирилася з тим нахабою? — спитала пані Вонсовська. — Він перепросив мене, — відповіла панна Ізабелла. — Так швидко? Він принаймні хоч обіцяв виправитись? — Я вже потурбуюсь, щоб йому не довелося виправлятись. — Тут був Вокульський, — сказала пані Вонсовська, — і чогось раптом пішов. — Давно? — Коли сіли вечеряти. Він стояв отут у дверях. Панна Ізабелла спохмурніла. — Люба Казю, — мовила вона. — Я знаю, в чому річ. Отож скажу тобі раз назавжди, що навіть не думаю зрікатися задля Вокульського моїх симпатій та уподобань. Шлюб — не в’язниця, а я менш, ніж будь-хто, придатна на роль ув’язненої. — Ти маєш рацію, а проте чи варто задля примхи зневажати таке почуття? Панна Ізабелла збентежилась. — То що ж мені робити? — Це вже від тебе залежить. Ти з ним ще не зв’язана… — Ах, так!.. Тепер я розумію… — усміхнулась панна Ізабелла. Мальборг і Нівінський, що стояли коло вікна, стежили за обома дамами в лорнети. — Гарні жіночки! — зітхнув пан Мальборг. — І кожна на свій спосіб, — додав пан Нівінський. — Котру б ти хотів? — Обох! — А я Ізабеллку, а потім… Вонсовську. — Як вони горнуться одна до одної, як усміхаються!.. І все це для того, щоб дратувати нас. Хитрі вони, оці жінки. — А насправді вони можуть одна одну ненавидіти. — Ну, принаймні не в цю хвилину, — закінчив Нівінський. До дам, що походжали по кімнаті, наблизився Охоцький. — Чи й ви, кузене, також у змові проти мене? — запитала панна Ізабелла. — У змові? Ніколи! З вами, пані, я можу воювати тільки відкрито. — «Пані»? «Воювати відкрито»?.. Що це означає? Адже війни провадяться для того, щоб укласти вигідний мир! — Це не мій спосіб. — Справді? — усміхнулась панна Ізабелла. — Ну, то закладемося, що ви, кузене, складете зброю. Я вважаю війну вже оголошеною. — Ви її програєте, кузино, і навіть там, де розраховували на цілковиту перемогу, — урочисто відповів Охоцький. Панна Ізабелла спохмурніла. — Бельцю, — шепнула їй графиня, що проходила повз неї, — їдьмо. — Ну, як, Молінарі обіцяв? — так само тихо спитала панна Ізабелла. — Я його зовсім не запрошувала, — спогорда відповіла графиня. — Чому, тітонько? — Він справив неприємне враження. Якби панну Ізабеллу повідомили, що Вокульський загинув через Молінарі, великий скрипаль нічого не втратив би в її очах. Але те, що він справив погане враження, дуже вразило її. Вона попрощалася з ним холодно, майже спогорда. Хоч знайомство панни Ізабелли з Молінарі тривало лише кілька годин, він дуже зацікавив її. Коли вона пізно ввечері повернулася додому й подивилась на свого Аполлона, їй здалося, що Мармуровий божок деякими рисами й поставою скидається на скрипаля. Згадавши, що статуетка часто змінювала образ, вона почервоніла. Аполлон якийсь короткий час схожий був навіть на Вокульського. Проте вона скоро заспокоїлась, вирішивши, що всі дотеперішні зміни були помилковими, а сьогоднішня — остання і якщо Аполлон міг кого-небудь уособлювати, то тільки Молінарі. Вона не могла заснути, в серці її змагались найсуперечливіші почуття: гнів, страх, цікавість і знемога. Часом вона навіть дивувалась, пригадуючи, як нахабно поводився скрипаль. З перших же слів він заявив, що вона — найкраща з жінок, яких він знав; ідучи з нею до столу, він палко притиснув до себе її лікоть і сказав, що любить її. А під час вечері, незважаючи на присутність Шастальського й панни Жежуховської, так настирливо шукав під столом її руки… Що ж їй залишалось робити?.. Таких бурхливих почуттів вона не зустрічала ще ніколи. Він справді мусив покохати її з першого погляду, покохати шалено, на смерть. Хіба він не шепнув їй на вухо (що навіть змусило її встати з-за стола), що без вагання віддав би життя, аби провести з нею кілька днів. «І як же він ризикував, говорячи такі слова!» — подумала панна Ізабелла. Їй не спадало на думку, що він ризикував тільки тим, що був би змушений залишити товариство до кінця вечері. «Яке почуття!.. Яка жага!..» — повторювала вона в душі. Два дні панна Ізабелла не виходила з дому й нікого не приймала. На третій день їй почало здаватись, що Аполлон хоч і схожий на Молінарі, але чимось нагадує і Старського. Того ж дня після обіду вона прийняла панів Ридзевського й Печарковського, які розказали їй, що Молінарі вже виїжджає, бо викликав до себе антипатію в усього вищого товариства, що його альбом — шахрайство, оскільки в ньому не вміщено негативних рецензій. Нарешті закінчили тим, що такий посередній скрипаль і вульгарний чоловік тільки в Варшаві міг викликати подібні овації. Панна Ізабелла була обурена і нагадала Печарковському, що не хто інший, а саме він вихваляв артиста. Пан Печарковський здивувався і послався на свідоцтво присутнього тут Ридзевського й відсутнього Шастальського, що Молінарі з самого початку не викликав у нього довір’я. Ще два дні панна Ізабелла вважала великого скрипаля жертвою заздрості й запевняла себе, що тільки він один заслуговує на її співчуття і що вона його ніколи не забуде. В цей час Шастальський прислав їй букет фіалок, і панна Ізабелла не без докорів сумління помітила, що Аполлон починає скидатись на Шастальського, а образ Молінарі швидко блякне в її пам’яті. Десь через тиждень після концерту, коли панна Ізабелла сиділа в сутінках у своїй кімнаті, їй привиділось давно забуте видиво. Ось вона з’їжджає з батьком з якоїсь гори в долину, повну диму й пари. Ось із хмари висувається велетенська рука з картою, на яку пан Томаш дивиться з тривогою й цікавістю. «З ким це батько грає?..» — подумала вона. В цю мить повіяв вітер, і з туману виринуло обличчя Вокульського, також велетенських розмірів. «Рік тому мені привиділось таке саме, — подумала панна Ізабелла, — Що це означає?» І аж тоді пригадала, що Вокульський уже тиждень як не був у них. З рауту в Жежуховських Вокульський повернувся додому в незвичайному настрої. Напад шаленства минув і змінився апатичним спокоєм. Цілу ніч Вокульський не спав, але це його не дратувало. Він спокійно лежав, ні про що не думаючи, і лише з цікавістю прислухався до дзвону годинника. Перша… друга… третя. Другого дня він встав і довго пив чай та знову прислухався до дзвону годинника: одинадцять… дванадцять… перша… Як же воно нудно! Він хотів щось почитати, але ліньки було йти до бібліотеки по книжку; і він ліг на шезлонгу й почав думати про теорію Дарвіна. «Що таке природний добір? Це наслідок боротьби за існування, в якій гинуть істоти, котрі не мають певних властивостей, і виживають більш життєздатні. Яка ж властивість найголовніша: статевий потяг? Ні, відраза до смерті. Ті істоти, у яких не було б відрази до смерті, мусили б загинути в першу чергу. Якби найрозумніша тварина — тобто людина — не боялася смерті, вона не носила б кайданів життя. В староіндійській поезії залишилися сліди існування людської раси, яка не відчувала такої відрази до смерті, як ми. Ну, і та раса вимерла, а її нащадки стали або невільниками, або аскетами. А що таке відраза до смерті? Безумовно, інстинкт, який грунтується на помилковому переконанні. Є особи, у яких викликають огиду миші, хоч це зовсім невинні створіння, або навіть суниці — дуже смачні ягоди. (Коли ж то я їв суниці? Ага, в кінці минулого року в Заславку… Цікава місцевість той Заславек; хотів би я знати, чи жива ще удова Заславська і чи є у неї відраза до смерті?..) Бо що таке страх смерті?.. Обман почуттів! Умерти — це означає ніде не бути, нічого не відчувати, ні про що не думати. В скількох же місцях мене нема зараз: в Америці, в Парижі, на місяці, нема навіть у моєму магазині, — і це мене зовсім не турбує. А про скільки речей я не думав хвилину тому і про скільки не думаю зараз? Думаю лише про якусь єдину річ і не думаю про мільярд інших речей, і це мене зовсім не обходить. То що ж може бути прикрого в тому, що, не бувши в мільйоні місць, тільки в якомусь одному, не думавши про мільярд речей, тільки про якусь одну, я перестану бути і в цьому єдиному місці та думати про єдину тільки річ? Страх смерті — це справді найкумедніший самообман, який уже стільки віків тяжить над людськістю. Дикуни бояться грому, грюкоту вогнепальної зброї, навіть дзеркала, а ми, нібито цивілізовані люди, боїмося смерті!..» Він устав, підійшов до вікна, виглянув на вулицю і з посмішкою став спостерігати людей, які кудись бігли, віталися одні з одними, супроводили дам. Він придивлявся до їх різких рухів, зацікавленості, механічної галантності мужчин, звичного кокетування жінок, байдужих фізіономій візників, до їхніх стомлених коней і не міг позбутись думки, що все це життя, повне хвилювання й турбот, є величезна дурниця. Так він просидів аж до ночі. Другого дня до нього прийшов Жецький і нагадав, що сьогодні перше квітня і що панові Ленцькому треба заплатити дві тисячі п’ятсот карбованців відсотків. — Ага, справді, — відказав Вокульський. — Ну, то одвези йому. — Я думав, ти сам одвезеш… — Щось мені не хочеться… Жецький покрутився по кімнаті, покашляв, нарешті, сказав: — Пані Ставська якась зажурена. Може б, ти її навідав? — Справді, давно я в неї не був. Увечері піду. Діставши таку відповідь, Жецький уже не гаяв часу. Він дуже чуло попрощався з Вокульським, забіг у магазин по гроші, потім узяв візника й поїхав до пані Місевичової. — Я забіг на хвилинку, бо у мене важлива справа! — радісно вигукнув він. — Знаєте, пані, до вас сьогодні ввечері прийде Стах… Мені здається (але кажу вам це під величезним секретом), що Вокульський уже остаточно порвав з Ленцькими… — Невже? — мовила пані Місевичова, сплеснувши в долоні. — Я майже певен, але… бувайте здорові… Стах зайде сьогодні увечері. Вокульський справді прийшов увечері, а що найважливіше — став бувати щовечора. Приходив він досить пізно, коли Гелюня вже спала, а пані Місевичова виходила в свою кімнату, і просиджував з Ставською по кілька годин. Він звичайно мовчав і слухав, що вона розказувала про магазин Мілерової або про вуличні пригоди. Сам він озивався рідко і найчастіше говорив афоризмами, які не мали зв’язку з тим, про що йшла мова. Одного разу він сказав без ніякого приводу: — Людина — як той нічний метелик: наосліп рветься до вогню, хоч його й болить і хоч і знає, що згорить у вогні… Проте, — додав він, помовчавши, — так людина робить, поки не опам’ятається. Цим вона й відрізняється од нічного метелика. «Це він говорить про панну Ленцьку!..» — подумала пані Ставська, і серце її забилося швидше. Іншим разом він розказав їй дивну історію: — Чув я про двох друзів, один з яких жив в Одесі, а другий в Тобольську. Вони не бачилися кілька років і дуже скучили один за одним. Нарешті тобольський друг, не мігши більше витримати, вирішив зробити одеському сюрприз і без попередження поїхав в Одесу. Але не застав свого одеського друга вдома, бо той, також заскучавши, поїхав у Тобольськ… Справи перешкодили їм зустрітися, коли вони поверталися назад. Зустрілись друзі лише через кілька років, і знаєте, що тоді виявилось? Пані Ставська підвела на нього очі. — Уявіть собі, розшукуючи один одного, вони в один день прибували в Москву, зупинялись в одному й тому самому готелі й жили в сусідніх номерах. Доля часом робить з людьми незвичайні штуки… — В житті, мабуть, таке не часто трапляється… — прошепотіла пані Ставська. — Хто його знає!.. Хто його знає!.. — відказав Вокульський. Він поцілував її в руку й пішов замислений. «З нами так не буде!..» — подумала вона, глибоко схвильована. Вечорами у Ставської Вокульський якось оживав і навіть трохи їв. А решту часу він перебував в апатії. Майже не їв, тільки пив багато чаю, не займався справами і не був на квартальному засіданні своєї Спілки, нічого не читав, навіть не думав. Йому здавалось, що якась невідома сила викинула його за борт щоденних справ, надій і прагнень і що життя його подібне до мертвого тягаря, який летить у порожнечі. «Не пущу ж я собі кулю в лоб, — думав він. — Бо коли б я хоч збанкрутував, а так!.. Я зневажав би сам себе, якби мене з цього світу випхнула спідниця… Треба було залишитися в Парижі… Хто його знає, чи я вже сьогодні не мав би в своєму розпорядженні зброї, яка рано чи пізно змете з землі потвор з людськими обличчями». Жецький, догадуючись, що діється з Вокульським, заходив до нього в будь-який час дня і намагався втягнути в розмову. Але ні погода, ні торгівля, ні політика його не цікавили. Раз тільки він пожвавішав, коли пан Ігнац зауважив, що Мілерова чіпляється до пані Ставської. — Чого їй треба? — Може, вона заздрить, що ти буваєш у пані Ставської і платиш їй високу ставку. — Нічого, Мілерова заспокоїться, коли я віддам магазин Ставській, а її зроблю касиркою. — Бійся бога, що ти робиш! — вигукнув переляканий Жецький. — Цим ти занапастив би пані Ставську. Вокульський став ходити по кімнаті. — Твоя правда. Але як би там не було, коли вже жінки засварилися, то треба їх розділити. Умов Ставську, щоб вона відкрила магазин на своє ім’я, а кошти ми їй знайдемо. Я давно думав про це, а тепер бачу, що далі відкладати не можна. Пан Ігнац, звичайно, одразу ж побіг до своїх дам і повідомив їм радісну новину. — Не знаю, чи годиться нам приймати такий подарунок? — сказала збентежена пані Місевичова. — Який же це подарунок? — вигукнув Жецький. — За кілька років сплатите нам борг, та й край. Як ви вважаєте? — спитав він пані Ставську. — Я зроблю так, як захоче пан Вокульський. Скаже мені відкрити магазин — відкрию, скаже залишитися у Мілерової — залишусь. — Але ж, Геленко!.. — зупинила її мати. — Подумай, и яке ти становище себе ставиш, кажучи так?.. Слава богу, що нас ніхто чужий не чує. На великий жаль пані Місевичової, Ставська нічого не відповіла: матір вражала рішучість дочки, раніш такої лагідної й покірливої. Одного разу Вокульський, переходячи вулицю, побачив у кареті Вонсовську, вклонився їй і пішов Далі; незабаром його наздогнав слуга. — Вельможна пані просить вас… — Що це з вами діється?.. — вигукнула гарненька вдовичка, коли Вокульський підійшов до карети. — Сідайте-но та проїдемось по Алеях. Він сів, і карета рушила. — Що це означає?.. — вела далі пані Вонсовська. — Вигляд у вас жахливий, ви вже скоро десять днів як не були у Бельці… Ну, кажіть же що-небудь!.. — Мені нічого казати. Я не хворий і не думаю, щоб панні Ізабеллі потрібні були мої візити. — А якщо вони потрібні? — Я ніколи щодо них не помилявся, а тепер — менш, ніж будь-коли. — Ну, ну, шановний пане… давайте говорити одверто. Ви ревнивий, а це знижує авторитет мужчини в очах жінки. Ви розсердились за Молінарі… — Помиляєтесь, пані. Я настільки не ревнивий, що зовсім не перешкоджаю панні Ізабеллі вибирати поміж мною і Молінарі. Я розумію, що у нас з ним однакові права. — О, пане Вокульський, це вже занадто! — обурилась пані Вонсовська. — Що ж виходить: коли один з вас удостоїв честі божествити жінку, то їй уже не можна розмовляти з іншими?.. Не сподівалась я, щоб такий Чоловік, як ви, трактував жінку ніби приспанку в гаремі. Зрештою, чого ви хочете? Коли б навіть Бельця кокетувала з Молінарі, ну, то й що з того? Тривало це один вечір і скінчилось таким погордливим прощанням з боку Бельці, що аж ніяково було дивитись. Вокульському одразу полегшало. — Дорога пані, не будемо удавати, що ми не розуміємо одне одного. Ви знаєте, що для закоханого мужчини жінка — святиня, олтар. Правильно чи ні, але так воно є. Отож, коли перший-ліпший авантурник наближається до цієї святині, як до стільця, і поводиться з нею, як із стільцем, а святиня майже захоплена такою поведінкою, то… — ви розумієте?.. — починаєш думати, що той олтар справді — тільки стілець. Я зрозуміло висловився? Пані Вонсовська відкинулась на подушки сидіння. — О, пан Вокульський, аж надто зрозуміло!.. Але до б ви сказали, якби кокетування Бельці було лише невинною помстою, власне, пересторогою. — Кому — пересторогою? — Вам. Адже ви весь час цікавитесь пані Ставською?.. — Як? Хто це сказав?.. — Припустімо, очевидці: пані Кшешовська, пан Марушевич… Вокульський вхопився за голову. — І ви цьому вірите? — Не вірю, бо Охоцький запевнив мене, що там нічого немає; але чи заспокоїв хто-небудь так само Бельцю і чи могла б вона задовольнитись цим — то інша річ. Вокульський взяв її за руку. — Дорога пані! — прошепотів він. — Беру назад усе, що я сказав про Молінарі. Клянусь, що я шаную панну Ізабеллу і що найбільшим моїм нещастям є моє нерозважне слово… Аж тепер бачу, як я ганебно поводився… Він був у такому розпачі, що пані Вонсовській стало його жаль. — Ну, ну, — сказала вона, — заспокойтеся, не треба перебільшувати. Слово честі (хоч у жінок, кажуть, честі нема), що все те, про що ми з вами говорили, залишиться між нами. А втім, я певна, що сама Бельця пробачила б вам цей спалах… Це було негарно, але… закоханим пробачається ще й не таке. Вокульський поцілував її в обидві руки, а вона одразу видерла їх у нього. — Будь ласка, не залицяйтеся до мене, бо для закоханої жінки мужчина — олтар… А тепер злазьте з карети і йдіть отуди, до Бельці, і… — І що, пані? — І визнайте, що я умію тримати слово. Голос її затремтів, але Вокульський не помітив цього. Він вискочив з карети й побіг до дому пана Ленцького, навпроти якого вони якраз проїжджали. Коли Миколай відчинив йому двері, він сказав повідомити про себе панну Ленцьку. Вона була сама і прийняла його відразу, розчервоніла від збентеження. — Ви так давно не були у нас, — промовила вона. — Може, ви хворіли? — Гірше, — відповів він, не сідаючи. — Я тяжко й безпідставно образив вас… — Ви, мене? — Так, пані, образив вас підозріннями. Я був у Жежуховських на концерті, — промовив він здавленим голосом, — і пішов, навіть не попрощавшись з вами… Далі я не хочу розказувати, але почуваю, що ви маєте право не приймати мене, оскільки я не оцінив вас… насмілився підозрівати… Панна Ізабелла пильно подивилась йому в вічі й, подаючи руку, сказала: — Прощаю… сідайте. — Не поспішайте прощати, бо це може посилити мою надію… Вона задумалась. — Ах, боже мій, що ж тут вдієш? Коли це для вас так важливо, то що ж… надійтесь!.. — І це ви кажете, панно Ізабелло?.. — Мабуть, так судилося, — відповіла вона, усміхаючись. Він палко поцілував її в руку, якої вона йому не боронила, потім одійшов до вікна і зняв щось з шиї. — Прийміть, будь ласка, від мене оцю дрібничку, — сказав він і подав їй золотий медальйон з ланцюжком. Панна Ізабелла з цікавістю стала розглядати його. — Дивний подарунок, правда ж? — сказав Вокульський, відкриваючи його. — Ви бачите оцю пластинку, легеньку, як павутиння?.. Уявіть собі, що це дорогоцінність, якої не знайти в жодній скарбниці світу. Це зерно великого винаходу, що може змінити долю людства. Хто його знає, чи не постануть з цієї пластинки повітряні кораблі. Але не про неї зараз мова. Віддаючи її вам, я віддаю в ваші руки і свою майбутність… — То це талісман? — Майже. Задля цієї речі я міг би виїхати за кордон, а все моє майно і решту життя віддати новій роботі. Можливо, потім виявилося б, що це була б марна втрата часу, манія, але, в усякому разі, думка про неї була єдиною суперницею вашою… Єдиною! — повторив він з притиском. — Ви думали покинути нас? — І не далі як сьогодні ранком. Через те я віддаю вам цей амулет. Відтепер, крім вас, у мене немає іншого щастя на світі; ви — або смерть. — Коли так, то беру вас у полон, — сказала панна Ізабелла й почепила амулет на шию. А коли треба було засунути його за ліф, вона опустила очі й почервоніла. «Який же я підлий! — подумав Вокульський. — І отаку жінку я міг підозрівати!.. Ах, негідник!» Повертаючись додому, Вокульський зайшов у магазин. Він був такий радісний, що пан Ігнац аж злякався. — Що з тобою? — запитав старий. — Поздоров мене! Панна Ленцька — моя наречена. Але Жецький, замість поздоровити, сильно зблід. — Я одержав листа від Мрачевського, — сказав він, помовчавши, — Сузін, як ти знаєш, ще в лютому послав його у Францію… — Ну, то й що? — Ну, то він мені пише з Ліона, що Людвік Ставський при доброму здоров’ї живе собі в Алжірі під прізвищем Ернеста Вальтера. Ніби торгує вином. Хтось бачив його минулого року. — Ми це перевіримо, — мовив Вокульський і спокійно записав адресу в алфавіті. Відтоді він усі вечори проводив у Ленцьких і навіть дістав запрошення щодня у них обідати. Через кілька днів до нього прийшов Жецький. — Ну, що скажеш, старий? — весело привітав його Вокульський. — Як там принц Люлю?.. Ще сердишся на Шлангбаума, що насмілився купити магазин?.. Жецький похитав головою. — Пані Ставська, — сказав він, — уже не працює у Мілерової… Вона трохи нездужає… Щось говорить про виїзд з Варшави… Може б, ти до неї зайшов?.. — Справді, треба б зайти, — відповів Вокульський, потираючи лоба. — Ти говорив з нею про магазин? — Звичайно, навіть позичив їй тисячу двісті карбованців. — З твоїх скромних заощаджень? А чому вона не позичить у мене? Жецький нічого не відповів. Перед другою годиною Вокульський поїхав до Ставської. Вона дуже змарніла і схудла; її сумирні очі здавалися ще більшими і смутнішими. — Що ж це, — спитав Вокульський, — я чув, що ви хочете виїхати з Варшави? — Так, думаю… Може, чоловік повернеться… — додала вона ледве чутно. — Жецький говорив мені, і, якщо дозволите, я перевірю цю звістку. Пані Ставська облилася слізьми. — Ви зробили мам стільки добра, — шепнула вона. — Будьте ж щасливі! В той же час пані Вонсовська приїхала з візитом до панни Ізабелли й дізналася, що Вокульський дістав її згоду. — Нарешті, — сказала пані Вонсовська, — А я думала, що ти ніколи не наважишся. — Значить, я зробила тобі приємну несподіванку, — відповіла панна Ізабелла. — В усякому разі, він — ідеальний чоловік: багатий, не такий, як усі, а насамперед — надзвичайно смирний. Він не тільки не ревнивий, а навіть перепрошує за підозріння. Це мене остаточно роззброїло… У справжньої любові — зав’язані очі… Ти нічого мені не відповідаєш? — Я думаю… — Про що? — Коли він тебе знає так, як ти його, то ви обоє одне одного не знаєте. — Тим приємніший буде наш медовий місяць. — Зичу вам…  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка