Болеслав прус та його



Сторінка25/33
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.39 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   33
Розділ восьмий
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ

 

Одного вечора, після восьмої, я пішов до моїх дам. Пані Ставська, як звичайно, в другій кімнаті займалася з своїми ученицями, а папі Місевичова з Гелюнею, як звичайно, знову сиділи коло вікна. Не розумію, що вони могли бачити в темряві, але що їх усі бачили — це безумовно. Я навіть готовий заприсягти, що пані баронеса в одному з своїх неосвітлених вікон сидить з біноклем і стежить за тим, що робиться иа другому поверсі, бо штори, як звичайно, спущені не були? Сховавшись за фіранку, щоб та потвора хоч мене не побачила, я без зайвих церемоній питаю пані Місевичову: — Перепрошаю пані, але скажіть, будь ласка, чого ви весь час сидите в вікнах?.. Якось воно недобре… — Я протягів не боюсь, — відповіла шановна дама, — а сидіти коло вікна для мене велика приємність. Бо уявіть собі, що Гелюня спостерегла. Часом вікна бувають освітлені в такому порядку, що утворюють якусь букву. Гелюню, — звернулась вона до внучки, — а подивись-но, чи нема там якоїсь буковки? — Є, бабусю, аж дві: Н і Т. — Справді, — підтвердила стара дама. — Он Н, а он Т. От подивіться самі. Я подивився. Справді, навпроти нас світилося двоє вікон на четвертому поверсі, троє на третьому і двоє на другому таким чином, що створювали букву:  



 

А в задньому флігелі п’ятеро вікон на четвертому поверсі й по одному на третьому, другому й першому створювали букву:  





 

— Через ці вікна, пане Жецький, — говорила далі бабуся, — Гелюня зацікавилась абеткою, і хоч це трапляється не часто, але вона дуже рада, коли з освітлених вікон їй вдається скласти яку-небудь букву. Через те ми навіть не опускаємо вечорами штор. Я тільки здвигнув плечима, бо як же його заборонити дівчинці виглядати в вікно, коли це для неї така приємна розвага! — Як же нам не дивитися в вікно, — зітхнула пані Місевичова, — коли у нас це єдина приємність. Хіба ми десь буваємо? Хіба когось бачимо? З того часу, як Людвік виїхав, ми ні з ким не зустрічаємось. Для одних ми надто бідні, для других підозрілі… Вона втерла хустинкою очі й говорила далі: — Людвічок погано зробив, що виїхав. Бо коли б його навіть посадили в тюрму, то однак потім виявилось би, що він не винен, і його випустили б. І ми знову були б вкупі. А тепер він бог його знає де, а Гелена… От ви кажете, щоб не виглядати!.. А вона, нещасна, весь час дожидає, прислухається та придивляється, чи не повертається Людвік, чи не несуть від нього хоч листа? Як тільки хто-небудь пройде швидше по подвір’ї, вона одразу до вікна — чи не листоноша, бува! А якщо листоноша справді заходить коли-небудь до нас (ми, пане Жецький, дуже рідко одержуємо листи), то ви б побачили, що діється з Геленою!.. Міниться, блідне, тремтить. Я не смів розкрити рота, а стара, перепочивши, правила далі: — Я й сама люблю сидіти коло вікна, особливо в погожий день, коли небо чисте; в такі дні в моїй пам’яті, мов живий, постає мій небіжчик чоловік… — Так, — тихо сказав я, — вам його нагадує небо, де він зараз перебуває… — Не в тому річ, пане Жецький, — перебила вона. — Що він на небі, це я знаю, бо де ще міг би бути такий спокійний чоловік? Але коли я дивлюсь на небо й на стіни цього дому, мені одразу спадає на думку щасливий день нашого вінчання. Покійний Клемент був одягнений в блакитний фрак і жовті нанкові панталони, точнісінько такого кольору, як оцей наш дім… Ах, пане Жецький, — пустила сльозу стара, — повірте, що нам, нещасним, вікно замінює часто і театр, і концерт, і знайомих. Бо на що ж нам більше дивитись? Не можу описати, як мені стало сумно, коли з такого дріб’язкового приводу я почув цілу драму… Раптом в другій кімнаті почувся шелест. Учениці пані Ставської скінчили навчання і збиралися додому, а їх чарівна вчителька ощасливила мене своєю появою. Вітаючись, я помітив, що руки її холодні, а на божественному личку — вираз утоми і смутку. Побачивши мене, вона все ж таки всміхнулась. (Дорогий ангел! Вона немов догадалась, що її ніжна усмішка на цілий тиждень розжене темряву мого життя). — Мама казала вам, на яку честь здобулися ми сьогодні? — спитала пані Ставська. — Ага, справді, я й забула… — озвалась пані Місевичова. Тим часом дві учениці, зробивши реверанси, пішли до дому, а ми залишилися ніби в сімейному колі. — Уявіть собі, — казала пані Ставська, — сьогодні до нас з візитом завітала баронеса… Спочатку я аж злякалась, бо зовнішність у неї, нещасної, не дуже приємна — бліда, завжди в чорному вбранні, і погляд у неї якийсь такий… Але вона одразу роззброїла мене тим, що, побачивши Гелюню, впала перед нею навколішки й почала приказувати: «Така була й моя нещасна дівчинка, але тепер її немає!..» Почувши це, я аж похолов. Але щоб не турбувати (може, й даремно) пані Ставську, я не сказав їй про свої передчуття. Запитав тільки: — Що ж їй від вас потрібно? — Вона хоче, щоб я допомогла їй упорядкувати білизну, сукні, мережива, словом, весь гардероб. Вона сподівається, що до неї незабаром повернеться чоловік, і хоче дещо підновити, а дещо прикупити. Але вона каже, що не має смаку, тому просить мене допомагати їй і обіцяє платити по два карбованці на день за три години роботи. — І що ж ви на те? — Боже мій, що ж я мала робити?.. Звичайно, погодилась з вдячністю. Правда, це робота тимчасова, але вона мені зараз дуже до речі, бо позавчора я позбулася (сама не знаю, з якої причини) одного уроку музики, по п’ять злотих за годину… Я зітхнув, догадуючись, що причиною втрати уроку міг бути якийсь анонімний лист, які так вправно вміє писати пані Кшешовська. Проте я не сказав нічого. Бо хіба міг я радити пані Ставській відмовитись від щоденного заробітку, який становив хоч би й два карбованці? Ех, Стаху, Стаху! Чого б тобі не одружитися з нею? Вбив ти собі в голову панну Ленцьку! Коли б тобі не до велось потім пошкодувати. З того часу, коли б я не прийшов до моїх шановних приятельок, пані Ставська якнайдокладніше розповідала мені про свої стосунки з баронесою, у якої бувала щодня, і, звичайно ж, замість трьох працювала по п’ять і шість годин, все за ті самі два карбованці. Пані Ставська дуже поблажлива до людей, проте, наскільки я зрозумів з її обережних висловлювань, її неприємно вражали як квартира баронеси, так і близькі їй люди. Насамперед баронеса зовсім не користується своїми величезними апартаментами. Вітальня, будуар, спальня, їдальня, баронова кімната — все стоїть пусткою. Меблі й дзеркала завинуті в чохли; від рослин залишились самі сухі штурпаки та вазони з гниллю замість землі; коштовні шпалери припали товстим шаром пилу. Харчується вона теж сяк-так, часом по кілька днів підряд не вживає гарячої страви, на всю велику квартиру тримає тільки одну служницю, яку до того ж взиває розпутницею і злодійкою. Коли пані Ставська запитала її, чи не сумно їй жити самій в такій пустці, вона відповіла: — Що ж я маю робити, нещасна сирота і майже вдова? Коли бог дасть, що мій балахманний чоловік покається та повернеться до мене, тоді, t може, зміниться моє пустельницьке життя. Наскільки я можу судити по снах та передчуттях, які мені посилає небо під час моїх палких молитов, чоловік мій повинен би от-от опам’ятатися, бо він, навіжений, не має вже ні грошей, ні кредиту. Слухаючи баронесу, пані Ставська подумала собі, що після повернення барона долі його навряд чи можна буде позаздрити. Люди, які відвідували баронесу, також не викликали у пані Ставської довір’я. Найчастіше до неї приходили якісь потворні баби, яких господарка приймала в передпокої й півголосом розмовляла з ними про свого чоловіка. Часом приходив Марушевич або адвокат в обшарпаній шубі. Цих панів баронеса запрошувала до їдальні, але, розмовляючи з ними, так голосно плакала й лаялась, що чути було на весь дім. На несміливе зауваження пані Ставської, чому вона не живе з ріднею, баронеса відповіла: — З якою це ріднею, дорога моя? Нема вже у мене нікого, а якби й був хто-небудь — то не могла б я приймати в себе таких корисливих та брутальних людей. А рідня мого чоловіка зреклася мене через те, що я не шляхетського походження, хоч це не зашкодило їм вициганити у мене тисяч з двісті карбованців. Поки я позичала їм на вічне віддання, то вони ще хитрували зі мною, а як опам’яталась та перестала позичати, вони й зовсім порвали зі мною стосунки і навіть взялися під’юджувати мого нещасного чоловіка, щоб він наклав арешт на майно. Ой, чого я тільки не натерпілась від тих людей!.. — вигукнула вона й розплакалась. Єдина кімната (каже пані Ставська), всякій баронеса проводить цілий день, це кімната її покійної доньки. Це, мабуть, сумне і дивне приміщення, бо в ньому все залишилось непорушним від дня смерті її дитини. Там стоїть її ліжечко, на якому через кілька днів змінюється постіль, шафа з її одягом, який весь час провітрюють та витріпують в вітальні, бо цих реліквій баронеса не дозволяє виносити в двір. 6 столик з книжками й зошитом, розгорненим на тій сторінці, де нещасна дівчинка останній раз написала «Пресвята діво, поми…». І, нарешті, полиця, повна великих та маленьких ляльок, їх ліжечок та уборів. Саме в цій кімнаті пані Ставська лагодить мережива та шовки, яких у баронеси повно. Але чи одягатиме вона їх коли-небудь — цього пані Ставська сказати не може. Якось баронеса запитала пані Ставську, чи знайома вона з Вокульським. І хоч та відповіла, що знає його дуже мало, баронеса сказала їй таке: — Дорога моя, ви зробите мені велику ласку й добре діло, якщо замовите тому панові про мене слово в одній дуже важливій для мене справі. Я хочу купити цей будинок і даю йому вже дев’яносто п’ять тисяч, а він через упертість (бо іншої причини нема) вимагає сто тисяч. Цей чоловік хоче мене пустити з торбами! Скажіть же йому, що він мене без ножа ріже… що бог покарає його за таку зажерливість!.. — кричала крізь плач баронеса. Пані Ставська дуже зніяковіла й відповіла, що ні в якому разі не може говорити про це з Вокульським. — Я його не знаю… Він був у нас лише раз… Зрештою, не годиться мені втручатися в такі справи. — О, ви все могли б з ним зробити, — відказала баронеса. — Але якщо ви не хочете врятувати мене від смерті — що ж, воля божа… Принаймні виконайте свій християнський обов’язок і скажіть тому панові» як я добре до вас ставлюся. Почувши це, пані Ставська встала й хотіла вийти. Але баронеса кинулась їй на шию і так благала пробачити, так лаяла себе, що добросерда пані Ставська мало не заплакала й зосталась. Розказавши все це, пані Ставська закінчила запитанням, в якому вчувалось прохання: — Але ж пан Вокульський не хоче продавати свого будинку? — Чому не хоче! — роздратовано відповів я. — Продасть будинок, продасть магазин… Все продасть… Густий рум’янець залляв обличчя пані Ставської; вона обернула стільця спинкою до лампи й тихо запитала: — Навіщо?.. — Хіба я знаю? — відповів я, відчуваючи ту жорстоку приємність, яку дає нам можливість мучити ближніх. — Хіба я знаю? Каже, що хоче женитись… — Ага, — озвалась пані Місевичова. — Щось подейкують про панну Ленцьку. — Це правда? — шепнула пані Ставська. Вона раптом притиснула руку до грудей, немов їй перехопило дух, і вийшла в другу кімнату. «Добре мені діло, — подумав я. — Раз побачила його і вже вмліває…» — Не розумію, нащо йому женитися, — звернувся я до пані Місевичової. — Він не має успіху в жінок. — Та що ви говорите, пане Жецький! — обурилась стара. — Щоб він не мав успіху в жінок? — Ну він же не красень… — Він?.. Та ні, він-таки справжній красень!.. Яка постава, яка шляхетність, а які очі!.. Ви просто не знаєтесь на таких речах. А я вам прямо скажу (мені, в моїх літах, можна), що бачила на своїм віку багато красивих мужчин (Людвік також був гарний на вроду), але такого, як Вокульський, бачу вперше. Його відрізниш серед тисячі… Дивували мене ці похвали. Бо хоч я й знаю, що він непоганий мужчина, але щоб аж настільки… А проте я не жінка! Коли я о десятій годині вечора прощався з моїми дамами, пані Ставська була дуже бліда і скаржилась, що її болить голова. Та й віслюк же цей Стах! Така жінка закохалася в нього з першого погляду, а він, йолоп, вганяє за панною Ленцькою. Що ж воно діється на цьому світі! Якби я був богом… Та що там балакати марно! Щось подейкують про каналізацію в Варшаві. До нас навіть завітав князь і запрошував Стаха на нараду з цього приводу. Коли вони скінчили розмову про каналізацію, він спитав його про будинок. Я був при тому і все добре пам’ятаю. — Чи правда (перепрошую, що питаю про такі речі), чи правда, пане Вокульський, що ви заправили з баронеси Кшешовської за свій будинок сто двадцять тисяч? — Неправда, — відпоїв Стах. — Я хочу сто тисяч і за менше не продам. — Баронеса якась чудна, вона істеричка, але нещасна жінка, — сказав князь. — Той будинок вона хоче купити, по-перше, через те, що в ньому вмерла її кохана донька, а по-друге, щоб врятувати залишок капіталу від свого чоловіка, який любить тринькати гроші. То, може б, ви їй трохи скинули? Це так гарно — робити добро нещасним! — закінчив князь і зітхнув. Я лише продавець, але, правду кажучи, мене здивувала така доброчинність чужим коштом. Стах відчув це, мабуть, ще дужче, бо відповів рішуче й сухо: — Отже, через те, що барон любить тринькати гроші, а баронесі подобається мій будинок, я мушу втратити кілька тисяч. З якої ж речі? — Ну, не ображайтесь, шановний пане Вокульський, — промовив князь, потиснувши Стахові руку. — Всі ми живемо серед людей; вони допомагають нам досягти своїх цілей, то повинні й ми їм… чимось допомогти… — Мені навряд чи хтось допомагає, більше перешкоджають, — відказав Стах. Вони попрощались досить холодно, я навіть помітив, що князь був незадоволений. Дивні люди! Мало того, що Вокульський заснував те Товариство для торгівлі з Росією і дає їм можливість наживати по п’ятнадцять процентів на їх капітал, вони ще хочуть, щоб на їх слово він подарував баронесі кілька тисяч карбованців… Але ж баронеса — козир-баба! Куди вона тільки не ткне свого носа! До Стаха приходив навіть якийсь ксьондз і закликав ім’ям божим, щоб він продав баронесі будинок за дев’яносто п’ять тисяч. А тому що Стах відмовив, то треба сподіватись, що незабаром почуємо, який він запеклий безбожник. А тепер настає головна подія, про яку я розкажу швидко, що й не зоглядитесь. Якось я зайшов увечері до пані Ставської (це було того дня, коли Вільгельм знову взяв владу в свої руки після історії з Нобілінгом[126]. Того вечора ця незрівнянна жінка була в дуже доброму настрої й не могла нахвалитись баронесою. — Уявіть собі, пане Жецький, — казала вона, — яка та пані Кшешовська, незважаючи на свої дивацтва, благородна жінка! Вона помітила, що мені нудно без Гелюні, й попросила мене завжди приводити її з собою на ті кілька годин… — На ті шість годин за два карбованці?.. — зауважив я. — Зовсім не шість, найбільше чотири. Гелюні там дуже цікаво… Правда, їй заборонено доторкатись до всього, зате вона може дивитись на іграшки покійної дівчинки… — А іграшки справді гарні? — спитав я, готуючи собі певний план. — Прекрасні! — жваво сказала пані Ставська. — Особливо одна величезна лялька з чорними косами, а коли її натиснути отут… понижче корсажа… — додала вона, червоніючи. — Чи не в животик… з вашого дозволу? — спитав я. — Ага, — швидко сказала вона, — Тоді лялька водить очима й вимовляє «Мама!». Ах, яка вона кумедна! Мені самій хотілося б мати таку. Зветься вона Мімі. Коли Гелюня побачила її вперше, то склала руки й застигла, мов статуя. А коли пані Кшешовська доторкнулась до ляльки й вона почала говорити, Гелюня закричала: «Ой мамо, яка ж вона гарна, яка розумна!.. Чи можна її поцілувати в личко?..» І поцілувала її в носок лакованого черевичка. З того часу вона й уві сні говорить про ту ляльку; як тільки прокинеться, одразу проситься до баронеси, а як прийде туди, то стане, складе рученята, як на молитву, й не може надивитись на ляльку. — Правду кажу, — закінчила пані Ставська стишеним голосом (Гелюня бавилась у другій кімнаті), — я була б дуже щаслива, якби могла купити їй таку ляльку… — То, напевне, дуже дорога забавка, — зауважила пані Місевичова. — Ну що ж, мамо, нехай і дорога. Хто його знає, чи матиму я коли-небудь можливість дати їй стільки радості, скільки тепер одною цією лялькою, — відповіла пані Ставська. — Мені здається, — сказав я, — що в нашому магазині теж є така лялька. І якщо ви зволите зайти до нас… Я не смів запропонувати ляльку як подарунок, розуміючи, що матері буде приємно самій зробити втіху дитині. Хоч ми говорили стиха, але Гелюня, видно, почувши, що ми говоримо про ляльку, вибігла з другої кімнати з блискучими очима. Щоб скерувати її увагу на щось інше, я спитав: — Ну, Гелюню, тобі подобається пані баронеса? — Так собі, — відповіла дівчинка, обпершись об моє коліно й дивлячись на матір. (Боже мій, чому я не батько цієї дитини?) — А вона розмовляє з тобою? — Мало. Раз тільки випитувала, чи мене дуже пестить пан Вокульський. — Так… І що ж ти їй відповіла? — Я сказала, що не знаю, який це пан Вокульський. А тоді пані баронеса каже… Ой, як ваш годинник голосно цокає. Ану покажіть… Я вийняв годинника й дав його Гелюні. — Що ж сказала пані баронеса? — нагадав я. — Пані баронеса сказала: «Як же ти не знаєш пана Вокульського? Це ж той, що ходить до вас з отим роз… роз… розтупником Жецьким». Ха-ха-ха! Ви — тупник? Покажіть мені годинника всередині… Я глянув на пані Ставську. Вона була така вражена, що навіть забула зробити Гелюні зауваження. Після чаю з сухими булочками (служниця сказала, що сьогодні не можна було дістати масла) я попрощався з достойними дамами, поклявшись в душі, що на місці Стаха не відпродав би баронесі дому менш як за сто двадцять тисяч карбованців. Тим часом стара відьма, вичерпавши всі протекції та злякавшись, аби Вокульський не підвищив ціни або не продав будинку комусь іншому, кінець кінцем наважилась купити його за сто тисяч карбованців. Кажуть, що вона казилась кілька днів, побила служницю, вилаяла свого адвоката в нотаріальній конторі, але все-таки підписала купчу. Кілька днів після продажу нашого дому було все тихо. Тобто тихо в тому розумінні, що ми нічого вже не чули про баронесу, зате до нас почали приходити з претензіями її пожильці. Першим прийшов швець з четвертого поверху в задньому флігелі плакати, що нова господарка підвищила йому плату за квартиру на тридцять карбованців на рік. А коли я за півгодини насилу втовкмачив йому, що це вже нас не обходить, він утер сльози, скривився і попрощався зі мною такими словами: — Видно, пан Вокульський бога не боїться, коли продав будинок такій ненажері!.. Ви чули що-небудь подібне? На другий день з’являється господарка «паризької» пральні. Одягнена в оксамитний салоп, в рухах багато гідності, а в виразі обличчя ще більше рішучості. Вона сідає в магазині в крісло, оглядає все так, немов хоче купити пару японських ваз, а потім починає: — Ну, спасибі вам, пане Жецький!.. Гарно ви зі мною обійшлися, нічого сказати… Купили будинок в липні, а продали в грудні, швидко діло зробили, нікого не попередивши… Вона червоніє, мало не лусне, і править своєї далі: — Сьогодні та шльондра присилає до мене якогось здоровила і наказує звільнити приміщення. Не знаю навіть, що їй приверзлося, бо я ж, здається, за приміщення плачу акуратно… А вона, ота лахудра, ще й наговорює на моє завєдєніє та каже, що мої дівчата бігають до студентів, але ж бреше, як пес… Вона собі думає, що я серед зими шукатиму нове приміщення… що я виїду з дому, до якого звикли мої клієнти. Але ж я можу на цьому втратити кілька тисяч карбованців, а хто мені їх поверне?.. Мені робилось то холодно, то жарко, поки я вислухував ці пащекування, виголошувані сильним контральто при гостях. Я ледве умовив її піти до мене на квартиру і там упросив, щоб вона подала на нас в суд про відшкодування втрат в зв’язку із зміною квартири. Через кілька годин після неї — шасть! — влітає студент, той бородань, що з принципу не платить за квартиру. — Ага, пане уповноважений, — каже, — як поживаєте? Чи це правда, що та відьма Кшешовська купила у вас будинок? — Правда, — кажу я, а сам думаю: «Ну, цей уже мені дасть духу». — Погане діло, — каже бородань, клацаючи пальцями. — Такий хороший був господар той Вокульський, — Стах не бачив від них ані гроша за квартиру, — і на тобі: продав будинок… Значить, Кшешовська може нас витурити з халупи? — Гм… Гм… — відповів я. — І витурить, — додав він, зітхнувши. — До нас уже приходив якийсь гевал і казав нам забиратися геть. Але без суду вони дулю з’їдять, а якщо зачеплять нас, то ми вчинимо їм веремію на весь будинок! Бувайте здорові. «Ну, — думаю, — хоч цей до нас не має претензії. Але, здається, вони таки справді готові вчинити баронесі веремію…» Нарешті другого дня прибігає Вірський. — Ви знаєте, колего, — каже він схвильовано, — ця баба звільнила мене зі служби і каже, щоб я до нового року вибрався з квартири. — Вокульський, — відповідаю йому, — вже подумав про вас: ви дістанете посаду при Спілці для торгівлі з Росією. Таким чином, вислухуючи одних, заспокоюючи других, потішаючи третіх, я витримав головну атаку. Я зрозумів також, що баронеса розправляється з мешканцями, як Тамерлан у завойованій країні, і відчував інстинктивний неспокій за прекрасну й доброчесну пані Гелену. Якось у другій половині грудня дивлюсь — відчиняються двері, й заходить до нас пані Ставська, гарна, як ніколи (вона завжди гарна — чи весела, чи сумна). Дивиться на мене своїми чарівними очима й тихо каже: — Чи можете ви, пане Жецький, показати мені ту ляльку? Лялька (і навіть три однакових) давно вже була відкладена, але я так збентежився, що не відразу міг її знайти. Смішний той Клейн з своїми підморгуваннями, він ще може подумати, що я закоханий в пані Ставську. Нарешті я витягаю коробку, в якій аж три ляльки: брюнетка, блондинка і шатенка, У кожної справжнє волосся, кожна, коли її натиснути в животик, щось пищить: на думку пані Ставської — «мама», на думку Клейна — «папа», а на мою думку — «гу-гу». — Чудова! — каже пані Ставська. — Але вона, мабуть, дуже дорога? — Знаєте, — кажу я їй, — цей товар вибракуваний, тому можемо продати дешево. Зараз я спитаю хазяїна… Стах сидів за шафами і працював, а коли я сказав йому, що прийшла пані Ставська, він зрадів, облишив роботу і вийшов у магазин. Я навіть помітив, що він якось пильно дивиться на пані Ставську, наче вона йому дуже сподобалась. Ну, нарешті… слава тобі господи! Говорили ми, говорили і таки запевнили пані Гелену, що ляльку, як товар вибракуваний, на який не знаходиться покупця, можемо продати за три карбованці — будьяку з трьох. — Я візьму оцю, — сказала пані Гелена, беручи шатенку, — вона точнісінько така, як у баронеси. От радітиме моя Гелюня! Коли довелося платити, пані Ставську знову посіли сумніви: їй здавалось, що така лялька коштує карбованців з п’ятнадцять, і тільки спільними зусиллями Вокульського, Клейна і моїми пощастило переконати її, що на цих трьох карбованцях ми ще й заробляємо. Вокульський повернувся до своєї роботи, а я запитав пані Гелену, в яких вона тепер стосунках з баронесою. — Вже ні в яких, — відповіла вона, почервонівши. — Пані Кшешовська влаштувала мені сцену за те, що я не зробила їй протекції у пана Вокульського, що вона мусила заплатити за будинок сто тисяч і таке інше. Я розпрощалася з нею і вже ніколи туди не піду. Ну, звичайно, вона зажадала, щоб ми до нового року звільнили квартиру. — А вона з вами розплатилась? — Ах!.. — зітхнула пані Ставська, впустивши на землю муфту, яку Клейн поспішив підняти. — Значить, ні? — Ні… Вона сказала, що у неї зараз нема грошей, що вона непевна, чи правильний мій рахунок. Ми посміялися з нею з дивацтв баронеси й попрощалися в прекрасному настрої. А коли вона виходила, Клейн так елегантно відчинив перед нею двері, що одно з двох: або він уже вважає її нашою хазяйкою, або сам закохався в неї. Бовдур!.. Він також мешкає в домі баронеси й інколи буває у пані Ставської, але завжди сидить такий похмурий, що Гелюня одного разу запитала бабусю: чи пан Клейн не випив сьогодні касторки? Мрійнику! Куди тобі думати про таку жінку!.. А тепер опишу трагедію, на згадку про яку в мені починає вирувати гнів. Напередодні свят-вечора 1878 року сиджу я в магазині, і от після полудня одержую від пані Ставської листа, в якому вона просить прийти увечері до неї. Мене вразив почерк, видно було, що пані Гелена дуже хвилювалась; може, вона одержала якусь звістку про чоловіка? «Мабуть, він повертається, — подумав я. — Хай би їм чорт, тим заблудам чоловікам, що через кілька років несподівано повертаються». Надвечір прибігає захеканий і розгублений Вірський; він тягне мене в мою квартиру, замикає двері, не роздягаючись падає в крісло й каже: — Знаєте, пане Жецький, чого баронеса вчора сиділа в квартирі Марушевича до півночі? — До півночі, у Марушевича? — Авжеж, та ще й з отим своїм жульманом адвокатом. Негідник Марушевич підглядів із своїх вікон, що пані Ставська вбирає ляльку, а баронеса пішла до нього з біноклем, щоб перевірити… — Ну та й що? — питаю я. — А те, що кілька днів тому у баронеси зникла лялька її покійної дочки, а тепер та невіжена підозріває пані Ставську… — В чому? — В крадіжці ляльки!.. Я перехрестився. — Плюньте ви на це, — кажу я, — лялька куплена у нас… — Я знаю, — відповідає він. — Але сьогодні о дев’ятій годині баронеса вдерлася до пані Ставської з околодочним, звеліла забрати ляльку і скласти протокол. Скарга вже подана в суд. — Та чи ви при своєму розумі, пане Вірський? Лялька ж куплена у нас… — Я знаю, знаю, але що з усього того, коли скандал уже трапився! А найгірше (це мені казав околодочний), що пані Ставська, не хотівши, щоб Гелюня бачила ляльку, спочатку відмовлялася її показувати, просила, щоб голосно не говорити, розплакалась. Околодочний казав, що сам розгубився, бо не знав, чого баронеса тягне його в квартиру пані Ставської. Але коли та відьма почала верещати: «Вона мене обікрала!.. Лялька пропала яираз того дня, коли Ставська була останній раз у мене… Арештуйте її, я всім своїм майном відповідаю за правдивість обвинувачення!..» — тоді околодочний забрав з собою ляльку в участок і попросив пані Ставську йти з ним… Скандал, страшний скандал! — А чого ж ви мовчали?.. — несамовито закричав я. — Я там уже не живу. А служниця пані Ставської ще більше зіпсувала справу — вона почала лаяти околодочного на вулиці, за що навіть потрапила в холодну… До того ж хазяйка «паризької» пральні, щоб підлизатись до баронеси, також всіляко ганила пані Ставську… А тепер у нас тільки й утіхи, що ті друзяки студенти, облили баронесу якоюсь такою поганню, що вона ніяк не може од митися. — Але ж суд… але ж справедливість!.. — кричав я. — Суд пані Ставську виправдав, — сказав Вірський, — це ясно. Але скандал залишається скандалом… Репутація нещасної жінки зіпсована; вона вже сьогодні відправила всіх учениць додому й сама не пішла на уроки. А тепер сидять з матір’ю і плачуть. Звичайно, що я не чекав, поки зачиниться магазин (тепер це зі мною трапляється все частіше) і побіг до пані Ставської; навіть не побіг, а поїхав візником. По дорозі прийшла мені в голову щаслива думка — повідомити про цю подію Вокульского, до якого я й поїхав, не бувши певним, чи застану його вдома, бо останнім часом він частіше відбуває службу при панні Ленцькій. Вокульський був удома, але якийсь засмучений, видно, залицяння погано впливає на його здоров’я. Та коли я розказав йому історію з баронесою і лялькою, він якось підбадьорився, підвів голову, очі в нього заблищали. (Я не раз спостерігав, що найкращі ліки проти наших власних злигоднів — чужі нещастя). Він вислухав мене з зацікавленням (сумні думки його кудись поділися) і сказав: — Зух-баба ця баронеса!.. Але пані Ставська може спати спокійно; справа її ясна, як сонце. Кінець кінцем не одну її переслідує людська підлота! — Добре тобі так говорити, — відказав я. — Ти мужчина, а головне — маєш гроші. А от вона, бідолашна, в зв’язку з цією подією вже сьогодні втратила всі уроки, власне, сама відмовилась від них. З чого ж вона житиме? — А бодай тобі! — вигукнув Вокульський і ляснув себе іто лобі, — Я й не подумав про це… Він пройшовся кілька разів по кімнаті (дуже нахмуривши брови), зачепився за стілець, потарабанив по шибці й раптом спинився передо мною. — Гаразді — сказав він. — Їдь до своїх дам, а я прибуду туди за годину. Мені здається, що можна дещо зробити через пані Мілерову… Я подивився на нього з захватом. У пані Мілерової недавно вмер чоловік, теж галантерейний купець; її магазин, капітал, кредит — все залежало від Вокульського. Отож я вже майже догадувався, що Стах зробить для пані Ставської… Я вибігаю на вулицю, скок на візника, мчу, як три локомотиви, і влітаю, мов ракета, до вродливої, благородної, нещасної, всіма покинутої пані Гелени. Груди мені розпирає від радісних вигуків, і, відчиняючи двері, я хочу крикнути зі сміхом: «Плюньте ви на все на світі!..» Але входжу — і мого веселого настрою мов не бувало. Бо уявіть собі, що я побачив. В кухні сидить Маріанна з зав’язаною головою і запухлим обличчям — незаперечний доказ того, що вона побувала в участку. В печі не топлено, посуд після обіду не митий, самовар не поставлений, а навколо запухлої бідолахи сидять двірничиха, дві служниці й молочниця, — і всі немов на похороні. Я аж похолов, проте йду далі, в вітальню. Там майже та сама картина. Посеред кімнати в кріслі сидить пані Місевичова, а круг неї пан Вірський, також з обв’язаною головою, пані Вірська, хазяйка «паризької» пральні, яка знов посварилась з баронесою, і ще кілька якихось дам; усі вони розмовляють півголосом, але сякаються на ділу октаву вище, ніж звичайно. До всього того помічаю пані Ставську під стіною на табуреті — білу, як крейда. Словом, настрій похоронний, обличчя бліді або жовті, очі заплакані, носи почервонілі. Тільки Гелюня сяк-так тримається: сидить за роялем з своєю старою лялькою і час від часу б’є її рукою по клавіші, приказуючи: , — Тихо, Зосю, тихо… Не грай, бо у бабусі голова болить. Прошу додати до цього викручену лампу, яка чадить, і… підняті штори, і ви зрозумієте, що я відчув. Побачивши мене, пані Місевичова почала виливати, мабуть, залишки сліз. — Ах, ви прийшли, шляхетний пане Жецький!.. Не погордували нещасними, вкритими ганьбою жінками? Ой, не цілуйте мене в руку!.. Нещасна наша родина… Недавно підозрівали Людвічка, а тепер настала наша черга. Тепер ми мусимо вибиратися відціля хоч би на край світу. У мене під Ченстоховом є сестра, туди ми переїдемо та й доживемо кінець загубленого життя… Я шепнув Вірському, щоб він делікатно випровадив з кімнати гостей, а сам підійшов до пані Ставської. — Краще б я вмерла… — сказала вона замість привітання. Скажу одверто, що, побувши там кілька хвилин, я зовсім очманів. Я готовий був заприсягтись, що пані Ставська, її мати і навіть присутні тут приятельки справді зганьблені і що всім нам нічого більше не залишається, тільки вмерти. Думка про смерть, однак, не перешкодила мені прикрутити гнота в лампі, від якої по всій кімнаті розлітались легенькі, але дуже чорні пластівці сажі. — Ну, пані мої, — озвався раптом Вірський, — ходімо звідси, бо панові Жецькому треба поговорити з пані Ставською. Гості, в яких співчуття не послабило цікавості, заявили, що й вони готові взяти участь в розмові. Але Вірський так енергійно взявся подавати їм салопи, що бідолашні дами розгубились і, перецілувавши пані Ставську, пані Miceвичову, Гелюню і пані Вірську (я думав, що вони почнуть цілувати й стільці), не тільки вийшли самі, але змусили вийти й подружжя Вірських. — Як секрет, то секрет, — сказала найжвавіша з них, — Вам теж тут робити нічого. Нарешті останній напад прощальних привітань, поцілунків, співчуттів, і вся компанія повалувала з кімнати, спиняючись ще двічі в дверях та на сходах для прощальних церемоній. Ах, жіноцтво, жіноцтво!.. Інколи я думаю, що бог створив Єву на те, щоб зробити Адамові нестерпним перебування в раю. Нарешті ми залишилися в родинному колі, але невелика вітальня була так насичена кіптявою та смутком, що я сам втратив всяку енергію. Жалібним голосом попросив у пані Ставської дозволу відчинити кватирку і з мимовільним докором порадив їй хоч відтепер опускати на вікнах штори. — Пам’ятаєте, — звернувся я до пані Місевичової, — що я давно вже звертав увагу на ті штори? Якби вони були спущені, то баронеса не змогла б прислідити, що робиться в вашій квартирі. — Правда, але хто ж на те міг сподіватись? — відповіла пані Місевичова. — Таке вже наше щастя, — шепнула пані Ставська. Я сів у крісло, стиснув пальці так, що вони аж хруснули, і з спокійним розпачем почав слухати нарікання пані Місевичової про ганьбу, яка спадає на їхню родину що кілька років, про смерть, яка припиняє всі людські страждання, про нанкові панталони пана Місевича і багато подібних речей. Не минуло й години, як я вже був глибоко певний, що справа про ляльку скінчиться якимось загальним самогубством, причому я, конаючи біля ніг пані Ставської, обісмілюсь нарешті признатись їй в коханні. Раптом коло кухонних дверей хтось сильно подзвонив. — Околодочний! — крикнула пані Місевичова. — Пані приймають? — пролунав голос Маріанни, такий певний, що мені одразу полегшало. — Це Вокульський, — сказав я пані Ставській і підкрутив вуса. На чудовому личку пані Ставської з’явився рум’янець, немов блідо-рожева пелюстка троянди на снігу. Божественна жінка!.. О, чому я не Вокульський! Отоді б… Увійшов Стах. Пані Гелена встала йому назустріч. — Ви не гордуєте нами? — спитала вона здавленим голосом. Вокульський здивовано глянув їй в очі і… два рази, раз по раз… два рази, — щоб я був такий здоровий! — поцілував її в руку. А з якою ніжністю він це зробив, можна судити з того, що зовсім не було чути звичайного в таких випадках цмокання. — Ах, ви прийшли, шляхетний пане Вогульський?.. Не погордували нещасними, вкритими ганьбою жінками? — почала не знаю котрий уже раз пані Місевичова своє нове привітання. — Пробачте, пані, — перебив її Вокульський. — Ваше становище, безумовно, прикре, але я не бачу причини для розпачу. Через два-три тижні справа виясниться, і тоді настане час журитися, тільки не вам, а тій пришелепуватій баронесі. Як поживаєш, Гелюню? — додав він, цілуючи дівчинку. Він говорив таким спокійним та рішучим голосом і поводився так природно, що пані Місевичова перестала ойкати, а пані Ставська глянула на мене трохи бадьоріше. — Що ж нам робити, шляхетний пане Вокульський, ви не погордували… — почала, було, своєї пані Місевичова. — Чекати суду, — перебив її Вокульський. — На суді довести, що баронеса бреше, потім подати на неї в суд за наклеп; і якщо її засудять у тюрьму, то нехай відсидить свій строк до останньої години. Якийсь місяць ув’язнення буде їй на користь. Я вже говорив з адвокатом, завтра він прийде до вас. — Сам бог послав вас, пане Вокульський! — вигукнула вже зовсім натуральним голосом пані Місевичова, зриваючи з голови хустку. — Я прийшов до вас у важливішій справі, — звернувся Стах до пані Ставської (видно, йому, цьому віслюкові, хотілося якнайшвидше з нею розпрощатися!). — Ви припинили свої уроки? — Так. — Ну, то припиняйте їх раз назавжди. Це тяжка й невдячна робота. Беріться краще за торговельну справу. — Я? — Так. Ви знаєте рахівництво? — Я вчилася бухгалтерії… — ледве чутно промовила пані Ставська. Вона чогось так хвилювалась, що мусила сісти на стілець. — Чудово! Вийшло так, що під мою опіку потрапив ще один магазин разом з його хазяйкою, вдовою. Тому що майже весь капітал цього підприємства належить мені, то я хотів би мати в ньому свою людину, бажано жінку, беручи до уваги те, що й хазяйка магазину жінка. Отже, чи не погодилися б ви піти на посаду касирки з оплатою… поки що сімдесят п’ять карбованців на місяць? — Ти чуєш, Геленко? — звернулась до дочки пані Місевичова з виразом надзвичайного здивування на обличчі. — Значить, ви довірили б мені свою касу, незважаючи на те, що мене обвинувачують… — сказала пані Ставська й розплакалась. Проте обидві дами швидко заспокоїлись, і через півгодини ми пили чай, мирно розмовляючи і навіть сміючись. Все це зробив Вокульський… Єдиний отакий чоловік на світі! То як же його не любити! Правда, може б, і я міг бути таким добрим, але бракує мені для цього дрібниці… півмільйона карбованців, яких не бракує коханому Стахові. Зараз же після різдва я влаштував пані Ставську в магазині Мілерової, яка прийняла нову касирку дуже доброзичливо і з півгодини розказувала мені, який той Вокульський шляхетний, розумний та гарний; як він врятував магазин від банкрутства, а її й дітей від злиднів і як би то було добре, якби такий чоловік та оженився. Веселенька молодичка, незважаючи на свої тридцять п’ять років! Не встигла спровадити одного чоловіка на цвинтар Повонзки, а вже готова (руку дав би відрубати) вискочити за другого, звичайно, за Вокульського. Їй-богу, не злічити, скільки тих жіночок вганяє за Вокульським (чи, може, за його тисячами?). Пані Ставська, зі свого боку, захоплюється всім: і посадою, що дає їй плату, якої вона ніколи не мала, і новою квартирою, яку їй знайшов Вірський. Квартирка й справді хороша: передпокій, кухня з відливом і водопроводом, три досить затишні кімнатки, а головне — садочок. Поки що в ньому стирчать три всохлі штурпаки та лежить купа цегли, але пані Ставська мріє за літо влаштувати в ньому рай. Рай, який можна накрити носовою хусткою!.. 1879 рік почався перемогою англійців в Афганістані, які під проводом генерала Робертса увійшли в Кабул. Напевне, соус кабул ь тепер подорожчає!.. Але ж той Робертс хлюст! Без одної руки, а колошматить афганців, аж пір’я сиплеться… Хоч, правда, таких дикунів лупцювати не трудно; хотів би я бачити, містер Робертс, якої б ти заспівав, коли б тобі довелося мати діло з угорською піхотою!.. Після Нового року у Вокульського також була баталія з Спілкою для торгівлі з Росією. Здається мені, що після наступного засідання він розжене своїх спільників під три чорти. Що воно за дивні люди, хоч і інтелігенція: промисловці, купці, шляхта, графи! Він створив їм спілку, а вони вважають його ворогом тієї спілки і всі заслуги приписують собі. Він їм дає сім процентів прибутку за півроку, а вони ще кривляться і хотіли б знизити плату службовцям. А ті кохані службовці, за яких Вокульський так розпинається!.. Чого тільки вони на нього не вигадують, а до того ще називають визискувачем. (NB. В нашому підприємстві найвищі оклади і премії!) А як підкопуються один під одного! Сумно мені спостерігати, що від певного часу у нас починають прищеплюватись не знані досі звичаї: менше працювати, голосніше нарікати, а нишком копати комусь яму та розпускати плітки. Та що мені до чужих справ!.. А тепер якнайшвидше докінчу оповідання про трагедію, яка повинна була б зворушити кожне благородне серце. Я вже навіть забув про мерзенний позов пані Кшешовської проти невинної, чистої, чудової пані Ставської, коли якось наприкінці січня над нами одразу прогриміло два громи: звістка про те, що в Ветланці спалахнула чума, та повістки мені й Вокульському з’явитись завтра в суд. У мене аж ноги затерпли, і так терпло все від п’ят до колін, потім вище — до шлунку, прямуючи, мабуть, до серця. Я вже думав, що це або чума, або параліч. Але тому, що Вокульський сприйняв виклик в суд зовсім байдуже, то й мені полегшало. І от іду я ввечері бадьоро до моїх дам, на нову їхню квартиру, коли чую посеред вулиці: брязь-брязь, брязь-брязь!.. Господи милостивий, та це ж ведуть арештантів!.. Яка жахлива прикмета! І мене огорнули сумні думки: «А що, коли суд не повірить нам (бо бувають же судові помилки) і цю найблагороднішу жінку посадять в тюрму хоч на тиждень, хоч би на один день, — що тоді?.. Цього не переживе ні вона, ні я… А як переживу, то хіба тільки для того, щоб піклуватися про бідну Гелюню…» Так! Я мушу жити. Але яке то буде життя!.. Заходжу до моїх дам. А тут знов та сама історія. Пані Ставська, страшенно бліда, сидить осторонь на табуреті, а у пані Місевичової на голові хустка, намочена в болезаспокійливому розчині. Старенька на два аршини навкруг пахне камфорою і лементує: — О шляхетний пане Жецький, ви не погордували нещасними, вкритими ганьбою жінками… Уявіть собі, яке у нас нещастя: завтра в суді розглядається справа Гелеии… І тільки подумайте, що буде, коли суд допустить помилку і засудить нещасну Геленку в арештантські роти? Але ти не хвилюйся, Геленко, будь тверда духом, може, дасть бог… Хоч мені минулої ночі снився страшний сон… (їй снився сон, я зустрів арештантів… Добрим воно не скінчиться.) — Та що ви! — кажу. — Наша справа справедлива, ми виграємо її… Та що там наша справа; є гірша новина — спалахнула чума… — додав я, щоб відвернути увагу пані Місевичової в інший бік. Та лучив я в корову, а попав у ворону! Як не вересне моя стара: — Чума?.. Тут? У Варшаві? А що, Геленко, чи не я тобі казала?.. О-ой, ну, тепер уже ми пропадемо всі. Бо під час чуми кожен замикається у себе вдома… їжу подають через вікна на тичках… трупи до ям стягають гаками… У-у… бачу, стара моя зовсім розходилась, і, щоб відвернути її від чуми, я знову натякнув про суд, на що шановна пані відповіла мені довгою тирадою про ганьбу, яка спадає на її родину, про можливе ув’язнення пані Ставської, про те, що у них розлютувався самовар… Коротше кажучи, останній вечір перед судом, коли треба було зосередити всю енергію, минув у балачках про чуму і смерть, про ганьбу і в’язницю. В голові у мене все так перемішалось, що коли я опинився на вулиці, то не знав, куди йти — праворуч чи ліворуч. Другого дня (справа мала розглядатись о десятій) я о восьмій поїхав до моїх дам, але не застав нікого. Всі вони пішли на сповідь — мати, дочка, внучка й куховарка — і єдналися з богом до пів на десяту, а я, нещасний (був же тоді січень), шпацирував перед ворітьми на морозі й думав: «Добре мені діло! Як спізняться на суд, а може, вже й спізнились, то суд може винести вирок заочно і, звичайно, не тільки засудить пані Ставську, а ще й визнає її втікачкою та розішле об’яви з її прикметами про розшук. Так воно завжди з жіноцтвом!..» Нарешті всі чотири вони прийшли з Вірським (невже й цей побожний чоловік ходив сьогодні на сповідь?), і ми двома візниками поїхали в суд: я з пані Ставською і Гелюнею, а Вірський з пані Місевичовою і куховаркою. Шкода, що не прихопили з собою каструлю, самовар і керосинку!.. Коло суду ми побачили екіпаж Вокульського, яким він приїхав з адвокатом. Вони чекали нас коло сходів, таких брудних, наче ними пройшов батальйон піхоти. Обличчя у Вокульського й адвоката були цілком спокійні. Я міг би навіть закладатися, що розмовляли вони не про пані Ставську, а про щось інше. — О шляхетний пане Вокульський, ви не погордували нещасними жінками, вкритими… — почала пані Місевичова. Але Вокульський подав дуку їй, адвокат — пані Ставській, Вірський взяв за ручку Гелюню, а я приєднався до Маріанни, — і так ми увійшли в зал мирового судді. Зал нагадав мені школу: суддя сидів на підвищенні, як учитель на кафедрі, а навпроти нього, на лавах у два ряди, містились обвинувачені й свідки. В цю мить у мене перед очима так виразно постали мої молоді літа, що я мимоволі глянув під грубу, певний, що побачу там сторожа з різкою й ослона, на якому нам давали березової каші. Все це так виразно привиділось мені, що я мало не крикнув: «Більше не буду, пане вчителю!..», але вчасно спам’ятався. Ми почали садовити наших дам; не обійшлось без суперечки з євреями, які (мені пояснили потім) є найбільш терплячими слухачами судових справ, особливо про крадіжки та шахрайство. Ми знайшли місце навіть для шановної Маріанни, яка, сівши, так витріщала на все очі, наче хотіла перехреститись і проказати молитву. Вокульський і наш адвокат сіли в першому ряду, поруч з якимось добродієм у подертому пальті і з підбитим оком, на якого люто поглядав один з поліцейських. «Мабуть, знов сутичка з поліцією», — подумав я. Раптом я аж рота роззявив від здивування: перед кафедрою мирового судді було багато знайомих мені осіб. Ліворуч від столу сиділи пані Кшешовська, її миршавий адвокат і той пройдисвіт Марушевич, а праворуч два студенти. Один з них відзначався дуже витертим мундиром і незвичайною балакучістю; на другому був ще більш витертий мундир, на шиї барвистий шарф, а сам він мав такий вигляд, наче небіжчик, що втік з катафалка. Я придивився до нього пильніше. Так, це був той самий юнак, який під час перших відвідин Вокульським пані Ставської кинув баронесі на голову оселедця. Чудесний хлопець!.. Але треба сказати, що мені ніколи не доводилось бачити такої худющої і жовтої людини… Спочатку я думав, що баронеса позиває двох юнаків саме за того оселедця. Але незабаром зрозумів, що річ не в тому; ставши хазяйкою дому, баронеса хоче вигнати з нього своїх найзапекліших ворогів і одночасно найбезнадійніших боржників. Коли ми увійшли, справа між баронесою і студентами дійшла свого апогею. Один із студентів, вродливий юнак з вусиками й бакенбардами, погойдуючись з носків на підбори і назад, щось розказував судді, причому він плавно вимахував правою рукою, а лівою кокетливо підкручував вусики, далеко відставивши прикрашеного перснем мізинця з дірочкою замість самоцвіта. Другий юнак похмуро мовчав і ховався за свого колегу. В його позі я помітив одну цікаву особливість: молитовно склавши на грудях руки, він немов притискав ними книжку або образок. — Отже, ваші прізвища, панове? — спитав суддя. — Малеський, — (відповів з галантним поклоном власник бакенбардів, — і Паткевич, — додав він, вишукано повівши рукою в бік свого похмурого колеги. — А третій пан де? — Він нездужає, — манірно відповів Малеський. — Він живе разом з нами, але дуже рідко буває у нас. — Як то — рідко буває? А де ж він проводить цілі дні? — В університеті, в анатомічному театрі, зрідка в їдальні. — Ну, а вночі? — Про це, пане суддя, я міг би вам сказати лише віч-на-віч. — А де він прописаний? — О, прописаний він у нашому будинку, оскільки не хотів би зайвий раз завдавати клопоту органам влади, — з виглядом лорда пояснив Малеський. Суддя звернувся до пані Кшешовської: — Ну, як, пані, ви таки не хочете залишати в своєму домі цих панів? — Нізащо в світі! — вереснула баронеса. — Вони цілими ночами кричать, тупотять ногами, кукурікають, свищуть… В домі нема жодної служниці, якої вони не заманили б до себе… Ой боже мій!.. — крикнула вона, одвертаючи голову. Цей вигук здивував суддю, але не мене… Я помітив, що Паткевич, не одводячи рук від грудей, раптом закотив очі під лоба й опустив нижню щелепу, так що одразу став схожий на стоячий трун. Його обличчя й поза справді могли перелякати навіть нормальну людину. — Найгірше те, що ці панове виливають через вікно якісь рідини… — Чи не на вас, бува, пані? — зухвало спитав Малеський. Баронеса аж посиніла від гніву, але змовчала: їй соромно було признатися. — Що ж далі? — питав суддя. — Але гірше за все (через що я навіть захворіла на нерви) це те, що вони по кілька разів на день стукають у моє вікно черепом… — Ви так робите, панове? — звернувся суддя до студентів. — З вашого дозволу матиму честь усе вам пояснити, — відповів Малеський, прибравши таку позу, ніби збирався танцювати менует. — Нам прислуговує двірник, який живе внизу; отож щоб не витрачати часу на ходіння вниз та вгору на четвертий поверх, ми тримаємо у себе довгий шнур, чіпляємо до нього, що трапиться під руку (часом може трапитись і череп), і… стукаємо в його вікно, — закінчив юнак таким невинним тоном, що трудно було злякатись такого самого невинного стуку в вікно. — Ой боже мій!.. — знов крикнула баронеса й похитнулася. — Ясно, хвора жінка… — пробурмотів Малеський. — Не хвора я! — заверещала баронеса. — Вислухайте мене, пане суддя!.. Я не можу дивитись на того, другого… він весь час удає з себе мерця… У мене недавно померла дочка… — закінчила баронеса й залилась слізьми. — Слово честі, у пані баронеси галюцинації, — сказав Малеський. — Хто тут схожий на мерця? Паткевич? Такий гарненький хлопець? — закінчив він, випихаючи з-поза себе наперед свого хирлявого колегу, який… в цю хвилину вже п’ятий раз удавав мерця. В залі вибухнув сміх; суддя, щоб зберегти серйозність, схилив голову над паперами і після довгої паузи суворо попередив, що сміятись заборонено і що кожен порушник порядку буде оштрафований. Користуючись замішанням, Паткевич сіпнув колегу за рукав і похмуро шепнув: — І свиня ж ти, Малеський, — піднімаєш мене на сміх в громадському місці. — Бо ти й справді гарненький. Жінки просто шаліють за тобою. — Та не через це ж… — вже значно спокійніше відказав Паткевич. — Коли ж ви, панове, заплатите дванадцять карбованців і п’ятдесят копійок за січень? — спитав суддя. Паткевич цього разу удав людину з більмом на лівому оці і з лівою паралізованою щокою, а Малеський глибоко задумався. — Якби ми, — нарешті промовив він тихо, — могли залишитись до канікул, тоді… А так… нехай пані баронеса забере наші меблі. — Ах, я нічого вже не хочу, нічого… Тільки вибирайтесь з мого дому! Я не маю ніяких претензій за квартирну плату… — закричала баронеса. — Як ця жінка компрометує сама себе, — шепнув наш адвокат. — Волочиться по судах, бере собі за адвоката якогось пройдисвіта… — Але ми, пані, маємо претензії за відшкодування втрат! — «озвався Малеський. — Де це видано виганяти серед зими порядних людей з квартири?.. Якби ми і знайшли кімнату, то це буде таке страхіття, що принаймні двоє з нас помруть від сухот… Паткевич, мабуть, щоб надати більше ваги словам промовця, почав хилитати вухами й шкірою на голові, що спричинило новий вибух веселощів у залі. — Вперше бачу! — сказав наш адвокат. — Таку справу?! — спитав Вокульський. — Ні, як він хилитає вухами. Просто артистично!.. Суддя тим часом написав і прочитав вирок, за яким панове Малеський і Паткевич зобов’язані були сплатити дванадцять карбованців і п’ятдесят копійок за квартиру, а також до 8 лютого звільнити її. Тут сталася незвичайна подія. Почувши вирок, Паткевич так схвилювався, що обличчя його позеленіло, і він зомлів. На щастя, падаючи, він потрапив Малеському в обійми, інакше, неборак, добре був би гепнувся об підлогу. Звичайно, в залі залунали співчутливі голоси, куховарка пані Ставської заплакала, євреї почали показувати на баронесу пальцями й кахикати. Збентежений суддя перервав засідання і, кивнувши головою Вокульському (відкіля вони знають один одного?), пішов у кабінет, а два поліцейських майже на руках винесли нещасного юнака, який на цей раз справді схожий був на труп. Аж у передпокої, коли його поклали на лаві, а хтось гукнув, що зомлілого треба облити водою, Паткевич проворно схопився на ноги й сердито закричав: — Ну, ну! Тільки без дурних жартів!.. Після цього він швиденько одягнув пальто, енергійно натягнув не зовсім цілі калоші і легким кроком залишив приміщення суду на велике здивування поліцейських, підсудних і свідків. В цей час до Вокульського підійшов якийсь судовий чиновник і сказав, що суддя просить його на сніданок. Стах вийшов, а пані Місевичова почала кликати мене відчайдушними знаками: — Ісус! Марія! — сказала вона. — Ви не знаєте, нащо суддя покликав цього найблагороднішого з людей? Мабуть, хоче сказати йому, що справа Геленки безнадійна! О, в тієї безсовісної баронеси, мабуть, великі зв’язки… Вона вже виграла одну справу, то виграє й другу. Ох, я нещасна!.. Чи нема у вас, пане Жецький, яких-небудь цілющих крапель? — Що, вам погано? — Поки що ні, хоч тут душно… Але я страшенно боюсь за Геленку… Коли її засудять, вона зомліє і може померти, якщо її швидко не привести до пам’яті… Як ви гадаєте, шановний пане Жецький, чи не краще мені кинутись судді до ніг і просити… — Але ж, пані, все це непотрібно. Наш адвокат казав, що баронеса, може, й хотіла б забрати назад скаргу, та вже пізно. — Чому ж, ми погодимось! — вигукнула стара дама. — О, це вже ні! — заперечив я трохи навіть сердито. — Або вийдемо відціля цілком виправдані, або… — Вмремо, хочете ви сказати?.. О, не кажіть цього… Ви навіть не уявляєте, як прикро в мої літа чути про смерть… Я одійшов від зажуреної старої і підійшов до пані Ставської. — Як ви себе почуваєте? — Чудово, — твердо відповіла вона. — Ще вчора я страшенно боялась, але вже після сповіді з полегкістю зітхнула, а тепер і зовсім спокійна. Я потиснув їй руку довгим… довгим потиском, як уміють тільки ті, що по-справжньому люблять, і побіг до своєї лави, бо Вокульський, а за ним і суддя увійшли в зал. Серце моє калатало, як молот. Я озирнувся навкруги. Пані Місевичова сиділа з заплющеними очима й, мабуть, молилась; пані Ставська була дуже бліда, але спокійна: баронеса нервово бгала свій салоп, а наш адвокат, поглядаючи на стелю, тамував позіхи. В цю мить і Вокульський глянув на пані Ставську, і хай мене чорти візьмуть, коли я не помітив у його погляді так невластивого йому розчулення!.. Ще зо два таких процеси, і я певен, що він закохався б у неї на смерть. Суддя кілька хвилин щось писав, а скінчивши, оголосив, що зараз буде розглядатись позов Кшешовської проти Ставської про крадіжку ляльки. Потім він запросив обидві сторони і їх свідків вийти на середину. Я стояв коло лав для публіки, і мені чути було розмову двох тіток: одна з них, молодша й червонопика, пояснювала старшій: — Бачите, пані, ота красуня вкрала у отієї дами ляльку… — Було на що злакомитись! — Що ж ти зробиш. Не кожному рублі та качалки красти… — Сама ви, пані, рублі крадете, — озвався за ними чийсь бас. — Не той злодій, що відбирає свою власність, а той, хто дав п’ятнадцять карбованців завдатку та й вважає, що вже купив… Суддя все писав, а я пригадував собі промову, яку вчора приготував на оборону пані Ставської і на зганьблення баронеси. Але всі вирази і звороти переплутались у мене в голові, тому я знову став роздивлятися кругом. Пані Місевичова й досі нишком молилась, а Маріанна, що сиділа позад неї, плакала. У Кшешовської посіріло обличчя, вона прикусила губу й опустила очі; але кожна зборка її одежі дихала злістю… Коло неї стояв, опустивши очі на підлогу, Марушевич, а за ним баронесина служниця, така перелякана, немов її мали вести на ешафот… Наш адвокат тамував позіхи, Вокульський стискав кулаки, а пані Ставська поглядала на всіх з таким лагідним спокоєм, що якби я був скульптор, то взяв би її за модель для статуї ображеної невинності. Несподівано Гелюня, не слухаючи умовлянь Маріанни, вибігла на середину залу і, схопивши матір за руку, тихо спитала: — Мамо, нащо отой пан тебе сюди покликав?.. Я тобі щось скажу на вушко: мабуть, ти пустувала, і тепер тебе поставлять в куток… — Бач, як підучили!.. — промовила червонопика тітка до старшої. — Щоб пані була така здорова, як її підучили! — буркнув за нею бас. — Щоб пан був такий здоровий за мою кривду… — люто відказала тітка. — А вас, пані, хапко вхопить і чорти в пеклі качатимуть моїм рублем та качалкою, — відповів супротивник. — Тихо! — крикнув суддя. — Пані Кшешовська, що ви можете сказати суду в цій справі? — Вислухайте мене, пане суддя! — патетично заговорила баронеса, виставивши ногу наперед. — Після смерті моєї дитини мені залишилась найдорожча пам’ятка — її лялька, яка дуже подобалась оцій пані, — показала вона на Ставську, — і її дочці… — Обвинувачена бувала у вас? — Так, я наймала її шити. — Але нічого їй не заплатила! — гукнув з кінця залу Вірський. — Тихо! — крикнув на нього суддя. — Ну і що ж? — Того самого дня, коли ця пані скінчила роботу, у мене пропала лялька. Я думала, що вмру з жалю, й одразу запідозрила її. Передчуття моє здійснилось; через кілька днів мій близький знайомий, пан Марушевич, що живе якраз навпроти неї, побачив у вікно, як ця пані держить в руках мою ляльку і перебирає її в другу сукню, щоб не можна було впізнати. Тоді я пішла до нього на квартиру з своїм адвокатом і побачила в бінокль, що моя лялька справді у цієї пані. Другого дня я пішла до неї, забрала ляльку, яку ви бачите перед собою на столі, й подала скаргу. — Пане Марушевич, а ви певні, що це та сама лялька, яка була у пані Кшешовської? — спитав суддя. — Тобто… власне кажучи… я не зовсім певний. — То нащо ж ви, пане Марушевич, сказали про де пані Кшешовській? — Власне… я не в тому розумінні… — Не брешіть, пане Марушевич! — закричала баронеса. — Ви прибігли до мене, сміючись, і сказали, що пані Ставська украла ляльку і що вона на це здатна. Марушевич став мінитись на обличчі, спітнів і почав переступати з ноги на ногу, що мало бути ознакою великої скрухи. — Падлюка! — досить голосно промовив Вокульський. Я помітив, що це зауваження не підбадьорило Марушевича. Навпаки, він ще більше збентежився. Суддя звернувся до баронесиної служниці: — У вас була саме ця лялька? — Не знаю, котра… — прошепотіла дівчина. Суддя простягнув їй ляльку, але служниця мовчала, тільки кліпала очима та ламала руки. — О, це Мімі! — гукнула Гелюня. — Чуєте, пане суддя? — крикнула баронеса. — Дочка свідчить проти матері! — Ти знаєш цю ляльку? — спитав суддя Гелюню. — Знаю! Така сама була у пані баронеси в кімнаті… — Але це та сама? — Ні, не та… У тієї була сіра сукня й чорні туфельки, а в цієї туфельки жовті!.. — Ну, гаразд… — пробурмотів суддя, кладучи ляльку на стіл. — Пані Ставська, що скажете ви? — Цю ляльку я купила в магазині пана Вокульського. — А скільки ви за неї заплатили? — засичала баронеса. — Три карбованці. — Ха-ха-ха!.. — зареготала баронеса. — Ця лялька коштує п’ятнадцять. — Хто вам продав ляльку? — спитав суддя. — Пан Жецький, — відповіла вона, червоніючи. — Що ви скажете, пане Жецький? От і настав час виголосити мою промову. Я почав: — Вельмишановний пане суддя!.. З сердечним жалем і здивуванням доводиться мені… Тобто… я бачу перед собою тріумфуюче зло і… значить… упосліджене… Раптом у мене так пересохло в горлі, що я не міг більше промовити й слова. На щастя, озвався Вокульський: — Жецький тільки був присутній при купівлі, а продавав ляльку я. — За три карбованці? — спитала баронеса, блиснувши гадючими очима. — Так, за три карбованці. Це бракований товар, і нам хотілось позбутися його. — А мені ви теж продали б таку ляльку за три карбованці? — допитувалась баронеса. — Ні! Вам уже ніколи нічого не продадуть у моєму магазині. — Чим ви можете довести, що ця лялька куплена в вашому магазині? — спитав суддя. — Отож-бо! — вигукнула баронеса. — Чим ви доведете? — Тихо! — крикнув на неї суддя. — Де ви купили свою ляльку? — спитав Вокульський баронесу. — У Лессера. — От я й доведу, — сказав Вокульський. — Такі ляльки ми привозимо з-за кордону в розібраному вигляді: окремо голова і окремо корпуси. Пане суддя, одпоріть, будь ласка, ляльці голову і побачите всередині марку моєї фірми. Баронеса занепокоїлась. Суддя взяв ляльку, яка наробила стільки клопоту, надрізав кишеньковим ножиком ліфчик її сукні, потім почав дуже обережно відпорювати голову. Геленка спочатку здивовано придивлялась до цієї операції, потім обернулась до матері й тихо промовила: — Мамо, нащо той пан розбирає Мімі? Адже їй буде соромно… Раптом вона зрозуміла, в чому річ, залилась слізьми і, уткнувши обличчя в сукню матері, закричала: — Ой, мамо, нащо він її ріже?.. Їй же боляче!.. Мамо, я не хочу, щоб Мімі різали… — Не плач, Гелюню, Мімі видужає і буде ще краща, — заспокоював її Вокульський, схвильований не менш за Гелюню. Тим часом голова Мімі впала на папери. Суддя заглянув усередину і, подаючи голову ляльки баронесі, сказав: — Ану, пані, прочитайте, що там написано? Баронеса прикусила губу і мовчала. — Ну, то нехай пан Марушевич прочитає вголос, що там написано. «Ян Мінцель і Станіслав Вокульський», — ледве видавив із себе Марушевич. — Отже, не Jleccep? — Ні. Весь цей час служниця баронеси поводилась якось дивно: то червоніла, то блідла, то ховалась між лавами. Суддя, що непомітно спостерігав за нею, раптом звернувся до неї: — А тепер скажіть ви, що сталося з лялькою? Тільки говоріть правду, бо вам доведеться дати присягу. Перелякана служниця схопилась за голову і швидко відповіла: — Лялька розбилась, пане суддя… — Ваша лялька, та, що була у пані Кшешовської? — Та… — Ну, гаразд, то розбилася ж тільки голова, а де решта? — На горищі, пане суддя… Ой, що мені буде! — Нічого вам не буде; гірше було б, якби ви не сказали правди. А ви, пані баронесо, чуєте, що сталося з вашою лялькою? Баронеса низько схилила голову і схрестила на грудях руки, немов мучениця. Суддя почав писати. Чоловік, що сидів у другому ряду (мабуть, той торговець рублями та качалками), звернувся до дами з червоним обличчям: — А що, вкрала та дама? Бачите, як вам утерли носа! Ага? — Аби личко гарне, то й від тюрми відкрутиться, — , промовила червона дама до своєї сусідки. — А от ви не відкрутитесь, — пробурчав басовитий голос. — Дурень! — Сама дурепа! — Тихо! — крикнув суддя. Нам сказано було встати, і ми почули вирок, який цілком виправдував пані Ставську. — А тепер, — сказав суддя пані Ставській, коли закінчив читати, — ви можете подати скаргу за наклеп. Він вийшов у зал, потиснув руку пані Ставській і додав: — Мені дуже прикро, що я мусив вас судити, і дуже приємно, що можу вас поздоровити. Баронеса Кшешовська впала в істерику, а червонопика тітка мовила до своєї сусідки: — На гарненьке личко й суддя ласий… Але що воно буде на страшному суді!.. — зітхнула вона. — Холера! Богохульниця!.. — буркнув мужчина позад неї. Ми почали виходити. Вокульський подав руку пані Ставській і пішов з нею попереду, а я обережно повів брудними сходами пані Місевичову. — От бачите, я ж казала, що так буде, — запевняла мене стара дама, — а ви все не вірили… — Я не вірив? — Еге ж, ви ходили, немов з глини зліплений… Ісусе! Маріє!.. А то що таке?.. Останній вигук стосувався немічного студента, який разом з своїм товаришем чекав коло воріт, мабуть, баронесу Кшешовську і, гадаючи, що то вона, удав мерця перед пані Місевичовою!.. Він одразу помітив свою помилку й так засоромився, що побіг уперед. — Паткевич!.. Зачекай, уже йде… — гукнув пан Малеський. — Хай тобі. чорт! — розсердився Паткевич. — Завжди ти мене компрометуєш. Проте, почувши гомін у воротях, він повернувся і ще раз удав мерця… перед Вірським!.. Це вже остаточно збентежило студентів, вони посварились і пішли додому нарізно — кожен протилежним боком вулиці. Та коли ми випередили їх на візниках, вони знову йшли разом і дуже галантно вклонились нам.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   33


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка