Болеслав прус та його



Сторінка23/33
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.39 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   33
Розділ шостий
ЛІСИ, РУЇНИ І ЧАРИ


 

Рушили. Барон, як звичайно, перешіптувався з нареченою, Старський одчайдушно залицявся до пані Вонсовської, а вона, на здивування Вокульського, досить прихильно приймала його залицяння, а Охоцький правував четвериком. Але цього разу його фурманський запал гамувало сусідство панни Ізабелли, до якої він щохвилини обертався. «Цікавий тип цей Охоцький! — думав Вокульський. — Мені каже, що від аргументів панни Ізабелли у нього гуде в вухах, а сам тільки з нею й розмовляє… Звичайно, він хотів підбурити мене проти неї…» І він одразу спохмурнів, бо тепер уже певний був, що Охоцький закоханий в панну Ізабеллу і що з таким суперником йому боротись нічого. «Молодий, гарний, здібний… Ні, треба бути дурною або сліпою, щоб з нас двох не віддати йому переваги. Але навіть і в цьому разі я мушу визнати, що в неї благородна натура, коли їй подобається Охоцький, а не Старський. Нещасний барон, а ще нещасніша його наречена, яка так очевидно захоплена Старським. Треба ж мати таку пусту голову й серце…» Він дивився на осіннє сонце, на сірі стерні та плуги, що повільно орали перелоги, і з глибоким смутком в душі уявляв собі ту хвилину, коли він остаточно втратить надію і поступиться місцем Охоцькому. «Що ж робити?.. Що робити, коли вона його вибрала… На своє нещастя зустрів я її!» Тим часом вони виїхали на пагорок, звідки перед ними відкрилася рівнина аж до обрію, а на ній — кілька сіл, ліси, річка й містечко з костьолом. Брику хитало з боку на бік. — Чудесний краєвид! — закричала пані Вонсовська. — Як з повітряної кулі, якою керує пан Охоцький, — додав Старський, тримаючись за поручні. — А ви літали на повітряній кулі? — спитала панна Феліція. — На кулі пана Охоцького? — Ні, на справжній. — На жаль, ні. Не літав ні на якій, — зітхнув Старський. — Але зараз мені здається, що лечу на дуже незручній. — А пан Вокульський напевне літав, — тоном глибокого переконання промовила панна Феліція. — Але ж, Фелю, ти незабаром хтозна в чому будеш підозрівати пана Вокульського! — накинулась на неї пані Вонсовська. — Я справді літав… — здивовано підтвердив Вокульський. — Ви літали? Ах, як це чудово! — вигукнула панна Феліція. — Розкажіть нам… — Ви літали? — озвався з передка Охоцький. — Ого! Заждіть розказувати, я зараз пересяду до вас. Він кинув віжки кучерові, хоч брика з’їжджала з гори, зіскочив з передка й за хвилину вже сидів навпроти Вокульського. — Ви літали? — ще раз перепитав Охоцький. — Де? Коли? — В Парижі, але на прив’язаній кулі. Півверстви вгору — яке це літання, — трохи ніяково відповів Вокульський. — Ні, ви розкажіть… Це ж, мабуть, грандіозне видовище?.. Що ви відчували? — питав Охоцький. Він дивно змінився: очі його широко розкрились, обличчя зашарілось. Дивлячись на нього, трудно було уявити, що в цю мить він пам’ятає про панну Ізабеллу. — Це, мабуть, страшенно приємно… Розказуйте, — настирливо допитувався він, схопивши Вокульського за коліно. — Видовище справді чудове, — говорив Вокульський, — видно обрій в радіусі на кілька десятків верст, а Париж з усіма околицями схожий на рельєфну карту. Але сама подорож не дуже приємна; може, тільки перший раз. — А враження яке? — Якесь дивне. Людина думає, що підніматиметься вгору, і раптом бачить, що не вона піднімається, а земля одірвалась і опускається вниз. Це так несподівано і неприємно, що… хочеться вискочити… — Ну, а ще що? — наполягав Охоцький. — Друге диво — обрій, який весь час залишається на рівні очей. Через те земля здається ввігнутою, немов велика глибока тарілка. — А люди?.. А будинки?.. — Будинки здаються коробочками, трамваї — великими мухами, а люди — чорними крапельками, які швидко розкочуються на всі боки, тягнучи за собою довгі тіні. Взагалі така подорож повна несподіванок. Охоцький задумався і дивився поперед себе невідомо на що. Кілька разів він наче поривався вискочити з брики: здавалося, його дратувало товариство, яке також примовкло. Подорожні під’їхали до лісу, за ними дві служниці возом. Дами порозбирали кошики. — А тепер кожна дама з своїм кавалером в інший бік! — скомандувала пані Вонсовська. — Пане Старський, попереджаю вас, сьогодні у мене особливий настрій, а що означає мій особливий настрій, знає пан Вокульський, — додала вона з нервовим сміхом. — Пане Охоцький, Бельцю, гайда в ліс, і не показуйтесь, поки… не назбираєте повний кошик рижиків… Фельцю!.. — Я піду з Михайлинкою і з Йоасею! — швидко відказала панна Феліція, дивлячись на Вокульського так, ніби він був тим супротивником, проти якого треба було озброїтись аж двома служницями. — Ну, кузене, ходімо, — мовила до Охоцького панна Ізабелла, бачачи, що всі вже увійшли в ліс. — Але візьміть мого кошика і самі збирайте гриби, бо, признаюсь вам, що мене це діло не цікавить. Охоцький взяв кошика й кинув його на віз. — Дуже мені потрібні ваші гриби! — похмуро відказав він. — Два місяці б змарнував на рибу, гриби, розважання дам та всілякі дурниці… а інші тим часом піднімались на повітряних кулях… Я також збирався в Париж, але наша господиня дуже наполягала, щоб я у неї відпочив. От я й відпочив! Одурів до решти… Не можу вже навіть думати по-людськи. Ех! Дайте мені чистий спокій з тими грибами. Я такий сердитий!.. Він махнув рукою, потім обидві заклав у кишені й пішов у ліс, похиливши голову і щось бурмочучи. — Приємний супутник! — озвалась панна Ізабелла до Вокульського. — Це вже він буде такий до кінця літа… Як тільки Старський згадав про повітряні кулі, я була певна, що в нього зіпсується настрій. «Хай будуть благословенні ті кулі, — подумав Вокульський. — Такий суперник для мене не страшний…» І він одразу відчув, що любить Охоцького. — Я певний, — звернувся він до панни Ізабелли, — що ваш кузен зробить великий винахід… Можливо, він відкриє нову еру в історії людства… — додав, згадавши про проекти Гейста. — Ви так думаєте? — досить байдуже озвалась панна Ізабелла. — Може бути… А поки що він буває або безцеремонним, що йому іноді личить, або страшенно нудним, чого не можна пробачити навіть винахідникам. Коли я на нього дивлюсь, мені пригадується кумедна пригода з Ньютоном. Адже він був велика людина, правда ж? І от одного разу, сидячи з якоюсь дівчиною, він узяв її за руку… й почав чистити її мізинцем свою люльку!.. Ну, якщо в цьому виявляється геніальність, то красно дякую за геніального чоловіка!.. Давайте пройдемося трохи по лісі, гаразд? Кожне слово панни Ізабелли падало Вокульському на серце, ніби крапля солодкого бальзаму. «Отже, Охоцький їй подобається (бо кому ж він не подобається?), але заміж вона за нього не вийде…» Вони йшли вузенькою доріжкою, що пролягла поміж двома ділянками: праворуч росли дуби й буки, ліворуч — сосни. Поміж соснами раз у раз миготіла то червона кофточка пані Вонсовської, то біла накидка панни Евеліни. На одному з перехресть Вокульський хотів був звернути вбік, але панна Ізабелла зупинила його: — Ні, ні, туди ми не підемо, бо можемо втратити з очей товариство, а мені ліс подобається тільки тоді, коли я бачу в ньому людей. В цю мить, наприклад, я розумію його…От подивіться… Правда, ота частина схожа на величезний костьол? Ряди сосон — то колони, там бічний неф, а тут головний олтар… Бачите, бачите? Он поміж гіллям показалось сонце, немов у готичному вікні… Який тут різноманітний пейзаж! Тепер перед нами будуар, а оті низенькі кущики, немов пуфи. Не бракує навіть дзеркала, що залишилось після позавчорашнього дощу… А он вулиця, правда? Трохи крива, та все ж вулиця… А ще далі ринок чи майдан… Ви бачите все це? — Бачу, коли ви мені показуєте, — відповів Вокульський з усмішкою. — Але ж треба мати дуже поетичну уяву, щоб спостерегти цю подібність. — Справді? А мені завжди здавалось, що я — уособлення прози. — Можливо, ви ще не мали нагоди відкрити всіх своїх якостей, — сказав Вокульський, невдоволений тим, що до них наближалась панна Феліція. — Ви що, панове, не збираєте грибів? — здивувалась панна Феліція. — Чудові рижики, і така їх безліч, що нам не вистачить кошиків, мабуть, доведеться сипати їх просто в віз. Дати тобі кошика, Бельцю?.. — Ні, дякую. — А вам, пане Вокульський? — Не знаю, чи зможу я відрізнити рижика від мухомора, — відповів Вокульський. — Оце гаразд! — вигукнула панна Феліція. — Не сподівалась я від вас такої відповіді. Розкажу бабусі і попрошу, щоб нікому з кавалерів не давала їсти грибів, принаймні тих, які я збирала. Вона кивнула їм і одійшла. — Ви образили панну Феліцію, — сказала панна Ізабелла. — Не гаразд, вона так добре до вас ставиться. — Панні Феліції подобається збирати гриби, а я волію слухати ваші оповідання про ліс. — Мені дуже приємно, — відповіла панна Ізабелла, трохи почервонівши. — Але я певна, що мої оповідання скоро вам надокучать. Бо для мене ліс не завжди гарний, інколи він буває жахливий. Якби я була тут сама, то, напевне, не бачила б вулиць, костьолів та будуарів. Коли я сама в лісі, він мене лякає. Він перестає бути декорацією і робиться чимось незбагненним і страшним. Голоси птахів стають наче дикими, часом болісними, а іноді мені здається, ніби вони глузують з мене за те, що я потрапила між потвори… Тоді кожне дерево здається мені живою істотою, яка хоче обвинути мене своїми вітами й задушити, здається, ніби кожна билина хоче обплутати мені ноги, щоб не випустити відціля… І всьому цьому винен кузен Охоцький; він тлумачив мені, що природа створена не для людини… За його теорією — все це живе й існує для себе. — Він має рацію, — тихо мовив Вокульський. — Як, і ви б це вірите? Отже, ви гадаєте, що цей ліс не призначений на потребу людям, а має якісь свої цілі, не гірші за наші? — Я бачив величезні ліси, в яких людина показувалась раз на кілька років, проте вони росли буйніше, ніж наші… — Ах, не кажіть так! Це знижує цінність людини й навіть суперечить святому письму. Бог віддав землю людям на меншання, а рослин і тварин на потребу… — Коротше кажучи, ви вважаєте, що природа повинна служити людям, а люди — привілейованим, аристократичним класам?.. Ні, пані. І природа, і люди живуть для себе, а владарювати ними мають право ті, у кого більше сили та хто більше працює. Сила і праця — єдині привілеї в цьому світі! Через те нерідко тисячолітні, але безвладні дерева падають під сокирою жаднюги-колоніста, але ніякого перевороту в природі це не викликає. Сила і праця, пані, а не титул і не походження… Панна Ізабелла була роздратована. — Тут ви можете говорити мені, що хочете, тут я повірю всьому, що скажете, бо навколо бачу тільки ваших спільників. — Невже вони ніколи не стануть і вашими спільниками? — Не знаю… можливо… Я тепер так часто чую про їхню силу, що колись можу повірити в їхню могутність. Вони вийшли на галявину, замкнену навколо пагорками з похилими соснами. Панна Ізабелла сіла на стовбурі зрубаного дерева, а Вокульський недалеко від неї на землі. В цей час на краю галявини показалась пані Вонсовська із Старським. — Чи не хочеш, Бельцю, забрати у мене оцього кавалера? — закричала вона. — Я протестую! — озвався Старський. — Панна Ізабелла цілком задоволена своїм супутником, а я своєю супутницею… — Це правда, Бельцю? — Правда, правда! — закричав Старський. — Хай буде правда… — мовила панна Ізабелла, бавлячись парасолькою і дивлячись в землю. Пані Вонсовська і Старський зникли за пагорком, панна Ізабелла все нервовіше бавилась парасолькою. Вокульському кров дзвонила в скронях. Тому що мовчання затягнулося надто довго, панна Ізабелла сказала: — Майже рік тому були ми в цьому місці в вересні на прогулянці. Було чоловік з тридцять сусідів… Он там палили вогнище… — Вам було веселіше, ніж сьогодні? — Ні. Я сиділа на цьому самому стовбурі, і мені було чогось сумно… Чогось мені бракувало. Зі мною таке трапляється дуже рідко, але я думала: що воно станеться за рік?.. — Дивно! — тихо сказав Вокульський. — Я також приблизно рік тому жив у таборі в лісі, але в Болгарії… І думав: чи буду живий за рік і про… — І ще про що? — Про вас. Панна Ізабелла стурбовано ворухнулась і зблідла. — Про мене?.. Хіба ви мене тоді знали?.. — Так. Я знаю вже вас кілька років, але мені інколи здається, що знав вас завжди… Час тягнеться страшенно довго, коли про когось думаєш безупинно, наяву і уві сні… Панна Ізабелла підвелася з стовбура, немов хотіла втекти. Вокульський також устав. — Пробачте мені, коли я мимоволі образив вас. Можливо, ви вважаєте, що такі люди, як я, не мають права думати про вас?.. У вашому світі може існувати й така заборона. Але я належу до іншого світу… В моєму світі папороть і мох мають право дивитись на сонце так само, як сосни і… гриби. Через те, прошу вас, скажіть мені прямо: дозволено чи не дозволено мені думати про вас? Зараз я більше нічого й не вимагаю. — Я вас майже не знаю, — розгублено прошепотіла панна Ізабелла. — Тому я сьогодні більшого й не вимагаю. Питаю тільки, чи не вважаєте ви за образу, що я думаю про вас — тільки думаю. Я знаю, як у вашому середовищі ставляться до таких людей, як я, і знаю, що мої слова можна назвати зухвальством. Отож скажіть мені прямо: якщо ви вважаєте, що різниця між нами неподоланна, то я перестану добиватися вашої прихильності… Сьогодні або завтра виїду відціля без ніякої претензії до вас, навпаки, назавжди вилікуюсь. — Кожна людина має право думати… — все більш бентежачись відповіла панна Ізабелла. — Дякую. Ви дали мені зрозуміти, що в ваших очах я стою не нижче Старських, маршалків та інших таких. Розумію, що й при таких умовах можу ще не здобути вашої прихильності… До цього дуже далеко. Але принаймні знатиму, що маю людські права і що відтепер ви будете оцінювати мої вчинки, а не титули, яких у мене нема. — Але ж ви шляхтич, і господиня каже, що не гірший за Старських і навіть Заславських… — Якщо хочете, то я справді шляхтич, і не гірший за багатьох з тих, яких зустрічаю в вітальнях. Але, на моє нещастя, в ваших очах я ще й купець. — Ну, купцем можна бути, а можна й не бути, це залежить від вас… — вже сміливіше заперечила панна Ізабелла. Вокульський задумався. В цей час в лісі почулись вигуки — скликали всіх докупи, і за кілька хвилин все товариство з слугами, кошиками й грибами зібралось на галявині. — Їдьмо додому, — сказала пані Вонсовська, — бо ці гриби мені обридли, та й обідати вже час. Дивно минули для Вокульського наступні кілька днів. Якби його спитали, чим вони були для нього, то він, напевне, відповів би: щасливим сном, одною з тих епох в житті людини, задля якої її і створює природа. Сторонній спостерігач, можливо, назвав би ці дні одноманітними або й нудними. Охоцький спохмурнів і з ранку до вечора клеїв та пускав паперових зміїв найоригінальніших конструкцій. Пані Вонсовська з панною Феліцією читали або вишивали ризу для парафіяльного ксьондза. Старський з господинею і бароном грали в карти. Таким чином сталося, що Вокульський і панна Ізабелла не тільки були самотніми, а й мусили весь час проводити вкупі. Вони гуляли по парку, іноді ходили в поле, сиділи під віковою липою в дворі, а найчастіше каталися в човні по ставку. Він веслував, а вона час від часу кидала крихти лебедям, що повільно пливли слідом. Частенько прохожі зупинялись і спостерігали незвичайне видовище: білий човен з чоловіком і жінкою в ньому, а позаду два білих лебеді з піднятими, як вітрила, крильми. Потім Вокульський навіть не міг пригадати, про що вони говорили. Найчастіше мовчали. Одного разу вона запитала, чому слимаки плавають під водою. Другим разом — чому хмари такі різнобарвні. Вокульський пояснював їй, і йому здавалося, немов він весь всесвіт кладе до її ніг. Якось він подумав, що, коли б вона сказала йому кинутись у воду й умерти, з радістю вмер би, благословляючи її. Коли вони гуляли по парку, коли каталися човном і завжди, коли залишались удвох, його огортало почуття безмежного спокою, немов його душа і вся земля від краю і до краю наповнювалась тишею, в якій навіть торохтіння воза, гавкання собаки або шелест гілля звучали невимовно прекрасною мелодією. Йому здавалося, що він не ходить, а пливе по океану містичного захвату, що він уже не мислить, не відчуває, не прагне, а тільки кохає. Години миготіли, як блискавиці, що спалахують і гаснуть на далекому небосхилі. Допіру був ранок —і от уже полудень, вечір, ніч, коли він раз у раз прокидався й зітхав. Часом він думав, що доба поділена зовсім нерівно: короткий, тільки оком змигнути, день і довга, як муки грішної душі, ніч. Одного дня його покликала до себе господиня. — Сідай, пане Станіславе, — сказала вона. — Ну, що, весело тобі у мене? Він здригнувся, немов його збудили від сну. — Мені? — Невже нудьгуєш? — За рік такої нудьги я віддав би життя. Господиня похитала головою. — Так воно іноді здається, — відказала вона. — Не пам’ятаю, хто це написав: «Людина найщасливіша тоді, коли бачить навколо себе те, що носить у самій собі». А я кажу: «Хіба не однаково, чого людина щаслива, аби їй було добре». Вибач мені, якщо я тебе розбуджу… — Я вас слухаю, — відповів він, мимоволі бліднучи. Господиня пильно подивилася на нього й похитала головою. — Та ти не бійся, я розбуджу тебе не лихою звісткою, а звичайнісіньким запитанням. Ти вже думав що-небудь про цукровий завод, який мені радять тут будувати? — Ще ні… — Ну, з цим можна не поспішати. А про дядька, напевне, вже забув. А він, бідолашний, лежить недалеко відціля, лише за три милі, в Заславі… Чи не поїхати б вам усім туди завтра? Там гарна місцевість, руїни замку. Ми могли б приємно провести час і заразом домовитись про той кам’яний надгробок… Знаєш що? — додала господиня, зітхаючи. — Я передумала. Не треба розбивати того каменя під замком. Нехай там і лежить, тільки скажи вирізьбити на ньому такий рядок вірша: «Навіки, завжди і повсюди».[122] Знаєш його? — О, знаю… — Під замком буває більше людей, ніж на кладовищі. Там швидше прочитають напис, і, може, хтось задумається про неминучий кінець усього земного, навіть любові… Вокульський вийшов від господині дуже збентежений. «Що вона хотіла сказати?» — думав він. На щастя, він зустрів панну Ізабеллу, що йшла до ставка, і за все забув. Другого дня ціле товариство справді поїхало в Заслав. Минали ліси, пагорки, жовті урвища. Місцевість була мальовнича, погода чудова, але пригноблений Вокульський нічого не помічав. Він уже не був наодинці з панною Ізабеллою, як учора. Він навіть не сидів коло неї, а навпроти панни Феліції, а головне… Але то йому так лише здавалось, і він навіть сам сміявся з своїх вигадок. Йому здалося, що Старський якось чудно глянув на панну Ізабеллу і що вона від того зашарілась. «А, дурниці, — подумав він, — нащо б вона мала мене дурити!.. Вона мене, коли я навіть не її наречений». Він одігнав свої невеселі думки, і йому було тільки неприємно, що Старський сидить поруч панни Ізабелли. Тільки трохи неприємно… «Не можу ж я заборонити їй сідати, з ким вона хоче. Не можу також принизитись до ревнощів, бо це почуття підле і грунтується переважно на підозрі… Зрештою, якби їй захотілось пококетувати зі Старським, то вона не робила б цього так прилюдно. Ні, я просто божевільний…» Через кілька годин вони прибули на місце. Заслав, колись містечко, а тепер жалюгідне селище, лежить в низині серед зоболочених лук. Крім костьолу та колишньої ратуші, всі будівлі в ньому одноповерхові, дерев’яні і старі. Посеред ринку, власне, порожнього майдану, зарослого бур’яном та поритого ямами, височить величезна купа сміття, а також колодязь під дірявим дашком на чотирьох підгнилих стовпах. З приводу сабашу ринок був порожній і всі крамнички замкнені. Аж за верству чи дві на південь за містом підносилось пасмо пагорків. На одному з них стояли руїни замка — дві шестикутні вежі, з амбразур і дахів яких звисала буйна рослинність, а на другому росла група старих дубів. Коли подорожні зупинилися на ринку, Вокульський зліз із брички, щоб побачитися з ксьондзом, а Старський узяв на себе командування. — Ми поїдемо, — сказав він, — до тих дубів і там споживемо, що бог дав, а кухарі наготували. Потім брика повернеться сюди за паном Вокульським. — Дякую, — відповів Вокульський, — але я не знаю, на скільки затримаюсь тут, до того ж мені треба ще побувати коло руїн замку, так що я прийду пішки. — І я з вами, — озвалася панна Ізабелла. — Я хочу побачити улюблений камінь нашої господині… — додала вона тихіше. — Будь ласка, скажіть мені, як будете йти туди. Брика поїхала. Вокульський пішов до ксьондза й за чверть години влаштував цю справу. Ксьондз сказав, що ніхто в містечку не заперечуватиме проти будь-якого напису на замковому камені, аби тільки він був пристойний та не безбожний. А довідавшись, що йдеться про епітафію на могилі покійного капітана Вокульського, якого ксьондз знав особисто, він обіцяв сам допомогти влаштувати цю справу. — Є тут, — сказав він, — один такий Венгелек, світоплут, але спритний хлопець: він і коваль, і столяр, то, мабуть, зможё й вирізьбити на камені, що треба. Зараз я за ним пошлю. Через чверть години з’явився Венгелек — хлопець років двадцяти з чимось, з веселим і розумним обличчям. Дізнавшись від ксьондзового слуги, що можна дещо заробити, він убрався в довгополий сюртук з високим станом і добре намастив салом волосся. Вокульський поспішав, тому попрощався з ксьондзом і пішов з Венгелеком до руїн замку. Коли вони опинились за колишньою заставою містечка, Вокульський запитав хлопця: — А що, брат, ти добре вмієш писати? — Ого! Колись мені не раз давали з суду переписувати папери, хоч рука у мене до пера й незвична. А вірші, які економ з Отроча посилав до лісникової дочки, то все моя робота. Він тільки папір купував, а за писання й досі не доплатив мені чотирнадцять грошів. А так допоминався, щоб було писано з закрутнями… — А на камені зумієш писати? — Тобто рито, а не опукло?.. Чому ж не зумію? Я зміг би писати навіть на залізі або й на склі, і якими хочете літерами: писаними, друкованими, німецькими, єврейськими… Адже я, щоб не хвалитись, усі вивіски в нашому містечку малював. — І того краков’яка, що висить над шинком? — Авжеж. — А де ж ти бачив такого краков’яка? — У пана Звольського є фурман, то він по-краківському вбирається, от я його і змалював. — І бачив, що в нього обидві ноги повернені на лівий бік? — Знаєте, пане, людина в провінції дивиться не на ноги, а на пляшку. Як побачить пляшку та чарку, то вже нікуди не зверне, а прямує просто до Шмуля. Вокульському все більше подобався спритний хлопець. — Ти ще не жонатий? — спитав він. — Ні. Та, що ходить в хустці, мені не потрібна, а та, що в капелюшку, за мене не пішла б. — Що ж ти тут робиш, як нема вивісок для малювання? — Та так, пане: трохи того, трохи сього, а разом нічого. Раніш я столярував, то ледве встигав з роботою. За якихось кілька років наскладав би з тисячу карбованців. Але торік я погорів, та так і не можу зіп’ятись на ноги. Дерево, верстаки, струмент — все пішло з димом. Прошу пана, такий вогонь був, що найтвердіші терпуги перетопились, як смола. Подивився я на згарище та й плюнув, а сьогодні мені навіть тієї слини жалько… — Ти вже побудувався? Маєш струмент? — Гай-гай, пане!.. Побудував у садку халупу, ніби хлів, аби було де матері їсти зварити, а верстаки та струмент… На це, пане, треба було б карбованців із п’ятсот, слово честі, як бог свят… Адже я пам’ятаю, скільки років покійний батько гнув спину, поки стягнувся на хату та на майстерню. Вони наближались до руїн. Вокульський задумався. — Слухай, Венгелеку, — сказав він раптом, — подобаєшся ти мені. Я побуду в цих місцях, — тут він тихо зітхнув, — іще з тиждень… Якщо ти вирізьбиш мені напис як слід, візьму тебе на якийсь час у Варшаву. Там я побачу, чого ти вартий, і… може, у тебе знову з’явиться майстерня. Хлопець нахиляв голову то в один, то в другий бік, пильно придивлявся до Вокульського. Йому раптом спало на думку, що це мусить бути дуже багатий пан, може, навіть з тих, кого господь часом посилає бідним людям, — і скинув шапку. — Чого ж ти став? Надінь шапку… — сказав Вокульський. — Перепрошую пана… може, я сказав щось погане?.. Але у нас таких панів немає… Були, кажуть, колись давно. Навіть покійний батько казав, ніби сам бачив такого пана, котрий взяв із Заслава сироту і зробив з неї велику пані, а ксьондзові залишив стільки грошей, що за них потім поставили нову дзвіницю… Вокульський усміхнувся і, дивлячись на збентежене обличчя хлопця, подумав, що за свій річний прибуток міг би ущасливити з півтораста отаких бідняків. «Гроші справді велика сила, тільки треба уміти їх як слід використовувати». Вони вже були під горою, де стояв замок, коли з другої гори почувся голос панни Феліції: — Пане Вокульський, ми тут!.. Вокульський глянув угору й побачив багаття, круг якого сиділо заславське товариство. Обіч буфетник і покоївка наставляли самовар. — Пане Вокульський, заждіть, я зараз прийду до вас! — гукнула панна Ізабелла, встаючи з килима. До неї підбіг Старський. — Я проведу вас, — запропонував він. — Ні, дякую, я сама дійду, — сказала панна Ізабелла, одступаючи від нього. Потім почала спускатися з крутого укосу так вільно і граціозно, наче то була алея в парку. — Який же я падлюка! Як я міг її підозрювати?! — прошепотів Вокульський. І раптом йому причулося, що якийсь таємничий голос каже йому: «Вибирай між тисячами таких, як Венгелек, що потребують допомоги, і єдиною жінкою, яка оце зараз спускається з гори». «Я вже вибрав!» — подумав Вокульський. — Але до замку я сама не вийду, вам доведеться подати мені руку, — сказала панна Ізабелла, ставши проти Вокульського. — Може, дозволите провести вас другою дорогою, там буде легше, — напросився Венгелек. — Веди. Вони обійшли гору кругом і почали підніматися річищем висхлого струмка. — Якого дивного кольору це каміння, — зауважила панна Ізабелла, дивлячись на брили вапняку, поплямованого бурими цятками. — Це залізна руда, — сказав Вокульський. — Ні, втрутився Венгелек, — то не руда, то кров… Панна Ізабелла але спинилася. — Кров?.. — спитала вона. Вони вже стояли на вершині пагорка, від решти компанії їх закривав напівзруйнований мур. Відціля видно було замковий двір, порослий терном і барбарисом. Під одною з веж лежала величезна брила граніту. — Оце той камінь, — сказав Вокульський. — Ага, це він… Цікаво, як його сюди винесли?.. Так що ви сказали про кров? — спитала панна Ізабелла Венгелека. — Це старовинна бувальщина, — відповів Венгелек, — її мені розказував ще дід. Та про неї тут знають усі. — То розкажіть її нам, — наполягала панна Ізабелла. — Я люблю слухати легенди коло руїн. Понад Рейном їх сила-силенна… Вона пройшла в двір, обережно обходячи колючі кущі, й сіла на камені. — То розкажіть же нам про ту кров… Венгелека це прохання не збентежило. Він усміхнувся і почав: — Давно-давно, коли ще мій дід ганяв серед отих дубів за птахами, по тій кам’янистій доріжці, якою ми йшли, текла річка. Тепер вона оживає тільки весною або після зливних дощів, але як мій дід ще був малим, то текла цілий рік. І от тоді на дні річки лежав великий камінь, немов ним хтось заткнув діру. А там і справді була діра — не діра, а вхід у підземелля, де були заховані такі скарби, яких не знайти в усьому світі. А між тими коштовностями, на ліжку зі щирого золота, спала панна, може, навіть якась графівна, прегарної вроди і пишно вбрана. Казали, що тільки за оздоби в її косах можна було купити всі добра від Заслава до Отроча. І от спить та панна з тієї причини, що хтось уткнув їй в голову золоту шпильку — чи то щоб позбиткуватись, чи на злість, бог його знає. Отак вона спить і не прокидається, казали, доти, поки їй хто-небудь не витягне з голови золотої шпильки, а як витягне, той одружиться з нею. Але діло це нелегке й небезпечне, бо в підземеллі пильнують скарбів і самої панни всілякі страховища. А які вони, то я знаю добре, бо, поки я не погорів, ховав такого одного зуба, як кулак, а того зуба мій покійний дід на цьому місці знайшов і мені дав (правду вам кажу й нічого не збрешу). А коли один зуб був, як кулак (я ж його бачив і в руках не раз держав), то пащека, мабуть, була як піч, а всеньке страховище — як стодола… Отож борюкатися з ним було нелегко, та й не з одним, а з кількома. Через те найсміливіший чоловік, нехай би й як подобалась йому та панна, а ще більше її багатство, не наважився б увійти в підземелля, аби не потрапити в пащеку страховища… Про ту панну і про ті скарби люди знали вже давно, — розказував далі Венгелек, — бо двічі на рік — на Великдень та на святого Яна — камінь відкочувався, і коли хто-небудь стояв над струмком, то міг заглянути в безодню й побачити тамтешні дива. Одного разу на Великдень (діда тоді ще й на світі не було) прийшов сюди, до замку, молодий коваль Із Заслава. Став він над струмком та й думає: «Чи не могли б мені показатись ті скарби?.. Зараз би вліз туди, хоч би й крізь найтіснішу дірку, понапихав би кишені, та й не треба було б дути міхом». Тільки-що він так подумав, коли це відкочується камінь, і бачить мій коваль мішки з грішми, повні миски щирого золота і стільки дорогої одежі, як на ярмарку… Але насамперед впала йому в очі сонна панна, така, дід казав, гарна, що коваль той аж остовпів. Спить вона, а сльози плинуть у неї по лицях, і котра впаде чи на сорочку чи на ліжко, чи на землю, — одразу стає чистим самоцвітом. Спить вона й болісно зітхає від тієї шпильки. А що зітхне, то на деревах над струмком листя так і зашелестить з жалю та журби за нею. Коваль уже хотів був увійти в підземелля, але час, видно, минув, і камінь став на своє місце, тільки забулькотіло. Відтоді не міг той коваль місця собі нагріти. За що не візьметься, все з рук падає. Куди не гляне, ввижається йому той струмок, а в ньому, наче крізь шибку, бачить він панну в сльозах. Аж змарнів він, бідолаха, бо серце йому так щеміло, немов хтось держав його пекучими обценьками. Наврочено, звісно. А коли вже він зовсім не міг витримати журби, пішов до одної баби-ворожки, дав їй срібного карбованця за пораду. — Ну, — каже баба, — нема тут іншої ради, тільки як діждешся святого Яна, йди до того струмка і, як камінь відкотиться, лізь у прірву. Як виймеш пані шпильку з голови, а вона прокинеться, одружишся з нею і будеш над панами пан. Тільки тоді не забудь і за мене — за мою добру раду. І ще ось що пам’ятай: коли на тебе найде страх і почнеш боятись, зараз перехрестись і рятуйся ім’ям господнім… Вся річ у тому, щоб ти не злякався: нечиста сила до сміливця не підступиться. — А скажіть мені, — мовив коваль, — як його взнати, що на людину страх напав? — Он ти який? — каже баба. — Ну, то йди до тієї прірви, а як повернешся, то не забудь за мене. Два місяці ходив коваль до струмка, а за тиждень до святого Яна й зовсім відтіля не відходив, все ждав. І діждався. В самий полудень камінь одкотився, а коваль з сокирою в руці і скочив у яму. Що там тільки, казав дід, коло нього коїлося, страх! Обступили його такі потвори, що інший умер би від страху. Були там, казав дід, величезні, як собаки, кажани, що махали над ним крильми; то заступала йому дорогу жаба, завбільшки, як той камінь; то змія обвивала йому ноги, а коли він цюкнув її сокирою, вона заплакала людським голосом; і вовки на нього нападали, такі люті, що тільки піна котрому з рота бризне, так на тому місці полум’я і займеться, та таке, що аж діри в камінні пропалює. Всі ті страховища сідали йому на плечі, шарпали за поли, за рукава, але жодна не сміла заподіяти йому нічого лихого, бо коваль не боявся, а перед сміливцем нечиста сила відступає, як тінь перед людиною. «Загинеш тут, ковалю!..» — волали страховища, а він тільки міцніше стискав сокиру в руці та… пробачте на слові, таке їм відказував, що я соромлюсь перед панами вимовити… Добрався, нарешті, коваль до золотого ліжка, куди й потвори вже не могли підступитись, тільки стояли навкруги та клацали зубами. Він одразу побачив у панни в голові золоту шпильку, шарпнув її і витяг до половини… У панни з голови аж кров бризнула… І от вона хап його руками за поли, та в сльози, та в крик: — Чоловіче добрий, нащо ти мені болю завдаєш!.. Аж тоді коваль злякався… Затремтів він, і руки йому опали. А страховищам тільки того й треба було. Наймордатіше як скочить на нього та як гризоне зубами, так кров і бризнула крізь війстя та й поплямила оте каміння, яке ви на власні очі бачили. Але, кусаючи, страховище виламало собі зуба; ото його потім мій дід і знайшов у струмку. Відтоді камінь так затулив діру в прірву, що його вже ніхто знайти не може. Струмок висох, а панна залишилася в безодні напіврозбуджена. Тепер вона плаче вже так голосно, що інколи її й пастухи чують на луках, і плакатиме так повік-віку… Венгелек закінчив. Панна Ізабелла похилила голову й кінчиком парасольки рисувала на землі якісь знаки. Вокульський не смів на неї глянути. Всі довго мовчали. Нарешті Вокульський звернувся до Венгелека: — Цікава твоя історія… А тепер скажи-но мені, як ти різьбитимеш напис?.. — Та я ж не знаю, що вам різьбити? — То правда. Вокульський вийняв записну книжку, олівця, написав вірша й подав хлопцеві. — Тут лише чотири рядки! — здивувався Венгелек. — За три дні, пане, буде готово… На цьому камені можна хоч і дюймовими літерами вибити… Шкода, забув шнурка, щоб зміряти. Піду до кучерів, може, в них є. Зараз, пане, повернусь. Венгелек побіг униз. Панна Ізабелла подивилась на Вокульського. Вона була бліда і схвильована. — Що це за вірші? — спитала вона, простягаючи руку. Вокульський подав їй аркушик, вона стиха прочитала:  

На кожнім кроці, вірно, без облуди,


Де бавився з тобою і тужив,
Я біля тебе буду завжди, всюди,
Бо часточку душі я скрізь лишив.[123]

 

Останні слова вона промовила пошепки. Губи її тремтіли, очі запливли слізьми. Якийсь час вона м’яла аркушик у пальцях, потім одвернула голову, й аркушик упав на землю… Вокульський став навколішки, щоб підняти папірця. Підводячись, він торкнувся сукні панни Ізабелли і, сам не тямлячи, що робить, схопив її за руку. — Чи прокинешся ти, моя королівно?.. — сказав він. — Не знаю… можливо… — відповіла вона. — Агей… Агей!.. — загукав знизу Старський. — Ідіть уже, панове, а то обід прохолоне!.. Панна Ізабелла втерла очі й швидко залишила руїни. За нею вийшов Вокульський. — Що ви там так довго робили? — з усмішкою запитав Старський і подав руку панні Ізабеллі, яку вона квапливо прийняла. — Ми слухали незвичайну історію!.. — відповіла панна Ізабелла. — Я не сподівалась, що в цьому краю можуть існувати такі легенди і що прості люди можуть їх так цікаво розказувати… Що ж ви, кузене, запропонуєте нам на обід?.. Ах, той хлопець незрівняний! Попросіть, щоб він повторив вам ту історію… Вокульського вже не дратувало те, що панна Ізабелла йде з Старським під руку, що дуже на нього спирається, навіть те, що трохи кокетує з ним. Хвилювання, свідком якого він був, її єдине незначуще слово розпорошило всі його побоювання. Він поринув у спокійну задуму, таку глибоку, що не тільки Старський, а й ціле товариство немов зникло у нього з-перед очей. Він пам’ятав, як піднявся на гору в діброву, як щось з великим апетитом їв, пам’ятав, що був веселий, навіть упадав коло панни Феліції… Але про що говорилось, що він сам казав, цього не усвідомлював. Сонце вже було над спочивком, а на небі з’явилися хмари, коли Старський наказав слугам прибрати посуд, кошики та килими і запропонував дамам повертатися додому. В брику посідали в тому самому порядку, що й раніш. Закутавши Евеліну шалями, барон нахилився до Вокульського і з усмішкою шепнув: — Якщо у вас ще один день буде такий настрій, як сьогодні, то ви позакохуєте в себе всіх дам. — Он як!.. — здвигнув плечима Вокульський. Він сів в кінці брики, навпроти панни Феліції. Охоцький сів на передку поруч з кучером, і коні рушили. Хмари все більше облягали небо, дуже швидко темніло. Проте в бриці було весело: пані Вонсовська знов засварилася з Охоцьким, який, забувши про свої літаючі прилади, перекинув ноги через передок і обернувся лицем до товариства. Він хотів закурити, раптом витер сірника й освітив усіх пасажирів у бриці, а найяскравіше Старського. В цю мить Вокульський рвучко відхилився назад — перед його очима щось мигнуло. «Дурниці!.. — подумав він. — Я забагато випив…» Пані Вонсовська коротко пирхнула сміхом, але опанувала себе і швидко заговорила: — Ви дуже оригінально сіли, пане Охоцький!.. Фі, завтра вам доведеться просити пробачення! Ой, нахаба, він скоро поставить кому-небудь ноги на коліна. Оберніться зараз же наперед, бо скажу кучерові, щоб залишив вас на дорозі… У Вокульського на чолі виступив холодний піт, але він здвигнув плечима й умовляв себе: «Це мені привиділось… Це мені привиділось… Дурниці!..» Нелюдським зусиллям волі він прогнав від себе це видиво. До нього знову повернувся добрий настрій, і він почав весело розмовляти з Вонсовською. А коли вони повернулись у Заславек пізньої ночі, Вокульський заснув, як убитий, і йому навіть снилося щось кумедне. Другого дня, коли Вокульський вийшов перед сніданком на прогулянку, перша людина, яку він зустрів у дворі, була покоївка панни Ізабелли, вона несла кілька суконь, а за нею наймичук ніс сундука. «Що ж це таке?.. — подумав він, — Сьогодні ж неділя, не може вона виїхати… Зрештою, про це хоч згадала б учора вона або господиня…» Він пішов на став, обійшов навкруги парк, сподіваючись розвіяти в дорозі лихі передчуття. Але даремно. Думка про те, що панна Ізабелла може виїхати, не залишала його. Він уперто гнітив її, але добився тільки того, що вона вже не була такою виразною, як спочатку, а тихо дратувала його десь на дні серця. Під час сніданку він помітив, що господиня привіталася з ним сердечніше, ніж звичайно, що всі тримаються серйозніше, що панна Феліція придивляється до нього пильніше й ніби з докором. Після сніданку йому знову здалося, що господиня подала якийсь знак пані Вонсовській. «Мабуть, я таки хворий», — подумав він. Проте одразу одужав, як тільки панна Ізабелла сказала, що хоче прогулятися по парку. — Хто хоче йти зі мною? — спитала вона. Вокульський підхопився з стільця, інші сиділи. І от він знову був у садку наодинці з панною Ізабеллою, і знову до нього повернувся спокій, як і завжди в її присутності. На половині алеї панна Ізабелла промовила: — Дуже мені шкода буде Заславка… «Шкода?..» — подумав Вокульський, а вона швидко говорила далі: — Я мушу їхати. Тітка написала мені ще в середу, щоб я поверталась, але господиня не показала листа й затримала мене. Аж учора, як прислали гінця… — Ви їдете завтра? — спитав Вокульський. — Сьогодні, після другого сніданку… — відповіла вона, схиливши голову. — Сьогодні!.. — повторив він. Вони саме проходили попід парканом, за яким у дворі фільварку стояв екіпаж, що ним приїхала панна Ізабелла. Кучер уже чіпляв на дишлі упряж. Але зараз ні сама звістка, ні приготування до виїзду не справили на Вокульського ніякого враження. «Що ж, — думав він, — хто приїхав, той мусить виїхати… Річ цілком природна…» Цей спокій навіть дивував його. Вони пройшли ще якийсь десяток кроків під навислим гіллям, і раптом його опанував невимовний розпач. Йому здалося, що, коли б зараз за панною Ізабеллою під’їхав екіпаж, він кинувся б під колеса, щоб спинити й не дати їй поїхати. Нехай би вже розчавило його та нехай би він раз назавжди перестав мучитись. Проте незабаром на нього знов набігла хвиля спокою, і він уже дивувався, відкіля у нього беруться такі навіжені думки. Адже панна Ізабелла має право їхати, коли хоче, куди хоче і з ким їй подобається. — Ви ще довго думаєте залишатись на селі? — спитав він. — Найбільше місяць. — Місяць!.. — повторив він. — Чи після цього місяця мені хоч можна буде одвідати вас? — Звичайно, дуже прошу… — відповіла вона. — Мій батько — ваш великий друг. — А ви? Вона почервоніла й мовчала. — Не відповідаєте… Ви навіть уявити собі не можете, яке дороге для мене кожне ваше слово, а мені так мало доводилось їх чути… І от ви сьогодні виїжджаєте, не залишаючи мені й тіні надії… — Може, згодом… — шепнула вона. — Коли б то!.. В усякому разі, я вам щось скажу. Ви можете зустріти в житті людей веселіших за мене, елегантніших, титулованих, нарешті, багатших… Але такої відданості, як моя, не знайдете. Бо якщо любов вимірюється силою страждання, то такої, як моя, мабуть, ще не було на світлу І я навіть не маю права ні на кого скаржитись. Така моя доля. І якими ж дивними шляхами вона провадила мене до вас! Якби не було страшних нещасть, що спіткали наш народ взагалі, я, убогий хлопець, не міг би здобути освіти, яка дає мені змогу тепер розмовляти з вами. А який випадок привів мене в театр, де я вперше вас побачив! Нарешті, хіба моє багатство не є результатом ряду чудес?.. Коли я тепер думаю про все це, то здається, що мені ще до народження було призначено зустрітися з вами. Якби мій нещасний дядько не закохався замолоду й не помер самотнім, я не був би сьогодні в цьому місці. А хіба не дивно, що я, замість захоплюватись жінками, як то роблять інші, досі уникав їх і майже свідомо чекав на єдину, на вас… Панна Ізабелла непомітно втерла сльозу… Вокульський, не дивлячись на неї, говорив далі: — Ще недавно, в Парижі, передо мною було дві дороги: одна вела до великого винаходу, який, можливо, змінить долю світу, друга — до вас. Я відмовився від першої, бо мене приковує до вас невидимий ланцюг: надія, що ви полюбите мене. Якщо це можливо, то я волію щастя з вами, ніж найвищу славу без вас. Бо слава — г фальшива монеті, за яку ми віддаємо своє щастя, жертвуючи ним задля інших. Але якщо я помиляюсь, то тільки ви можете зняти з мене це закляття. Скажіть, що не відчуваєте до мене нічого й не відчуватимете… і я повернусь туди, відкіля, мабуть, і не треба було виїжджати. Ну, то як? — спитав він її, беручи за руку. Вона нічого не відповідала. — Значить, я залишаюсь… — сказав він, трохи помовчавши. — Я терпляче ждатиму, а ви самі мені дасте знати, що надії мої справдились. Вони повернулись додому. Панна Ізабелла трохи поблідла, але розмовляла з усіма весело. Вокульський знову заспокоївся. Його вже не посідав розпач, що панна Ізабелла виїжджає: він сказав собі, що побачить її через місяць, і цього йому поки що було досить. Після сніданку під’їхав екіпаж; почалося прощання. На ганку панна Ізабелла шепнула пані Вонсовській: — Ти б, Казю, могла б уже не дратувати того бідолаху… — Кого це? — Твого тезка. — Ах, Старського… Побачимо. Панна Ізабелла подала руку Вокульському. — До побачення! — тихо і значуще промовила вона. Коні рушили. Все товариство стояло на ганку й дивилось на екіпаж, який спочатку їхав прямо, потім повернув за ставок, далі зник за пагорком, знов показався на деякий час і, нарешті, зовсім зник, залишивши по собі лише жовту хмару куряви. — Чудовий день, — сказав Вокульський. — О, прекрасний, — підтвердив Старський. Пані Вонсовська спідлоба поглядала на Вокульського. Поволі всі розійшлися. Вокульський залишився сам. Він пішов у свою кімнату, але вона здалась йому пустою і чужою; потім хотів іти в парк, та відтіль його щось одганяло. Йому чогось здалося, ніби панна Ізабелла ще в домі, і він ніяк не міг зрозуміти, що вона поїхала і тепер уже десь за кілька верстов від Заславка і що кожна секунда віддаляв її від нього. — І все-таки вона поїхала! — шепнув Вокульський. — Поїхала… ну, то й що ж? Він пішов до ставка й довго дивився на білий човен, круг якого сліпучо блищала вода. Раптом один з лебедів, що плавали коло протилежного берега, помітив його і, розпустивши крила, з шумом підлетів до човна. Аж тепер Вокульського пойняла така незмірна, безмежна журба, яка буває, коли прощаються з життям. Заглибившись у свої гіркі думки, Вокульський не дуже помічав, що діється круг нього. Проте надвечір все-таки помітив, що заславське товариство повернулося з парку в кислому настрої. Панна Феліція замкнулася з панною Евеліною в її кімнаті, барон був роздратований, а Старський іронізував і був зухвалий. Після обіду господиня покликала Вокульського до себе. По ній теж було видно, що вона роздратована, але старалася тримати себе в руках. — Чи подумав ти, пане Станіславе, про той цукровий завод? — сказала вона, нюхаючи свій флакончик, що було ознакою її хвилювання. — Подумай про це, будь ласка, та поговори зі мною, бо мені вже обридли ці інтриги… — Ви чимось збентежені? — спитав Вокульський. Вона махнула рукою. — A-а, збентежена… Я б тільки хотіла, щоб Евеліна з бароном або одружилися, або розійшлися. Або нехай собі їдуть від мене — чи вони обоє, чи Старський… Одне з двох. Схиливши голову, Вокульський мовчав. Він думав, що залицяння Старського до баронової нареченої, мабуть, стало дуже очевидним, але яке ж йому було до цього діло? — Дурненькі вони, ці панни, — знов заговорила господиня. — Їм здається, що варто тільки вловити багатого чоловіка та гарного коханця — та й більш нічого в житті не треба… Дурненькі. Не знають вони, що скоро обридне і старий чоловік, і пустий коханець і що рано чи пізно кожній захочеться зустріти справжню людину. А коли, на її нещастя, така трапиться, що вона їй дасть?.. Свою продану чарівність чи забруднене отакими Старськими серце?.. І подумати тільки, що майже кожна з них мусить пройти цю школу, поки пізнає людей. А до того, нехай їй трапиться і найшляхетніший, вона його не оцінить. Віддасть перевагу старому багачеві або зухвалому розпусникові, зіпсує собі Життя, а потім захоче почати нове, та вже буде пізно… А найбільше дивує мене те, — говорила далі господиня, — що мужчини не можуть збагнути отаких ляльок… Для жодної жінки, чи то буде Вонсовська, чи моя покоївка, не секрет, що в Евеліні не прокинулись ще ні розум, ні серце; все в ній іще спить. А тим часом барон вбачає в ній божество й уявляє, бідолашний, що вона його любить! — Чому ж ви не остережете його? — спитав Вокульський здавленим голосом. — Та що ти! Це однак нічого не поможе. Скільки разів я вже натякала йому, що Евеліна поки що тільки зіпсоване дитя, лялька. Може, колись з неї щось і буде, але зараз… їй якраз потрібний Старський… Що ж, — додала вона по паузі, — подумаєш про той цукровий завод?.. Скажи завтра, щоб тобі осідлали коня та проїдься в поле і подивись — хоч сам, а хоч із Вонсовською… Вона жінка варта уваги, повір мені… Вокульський вийшов від господині дуже збентежений. «Нащо вона говорила про барона й Евеліну? — думав він. — Чи не була це осторога для мене?.. Старський, мабуть, залицяється не тільки до Евеліни. І що то було тоді в бричці? Ах, краще пустити собі кулю в лоб…» Проте він одразу опам’ятався й почав міркувати: «В бричці мені або привиділось, або було насправді. Якщо привиділось, то нащо ж мені даремно ганити невинну дівчину, а якщо було насправді… то не буду ж я змагатися з оперетковим баламутом і не жертвуватиму життям задля облудної жінки. Вона має право заводити романи, з ким хоче, але не має права ошукувати людини, єдиною провиною якої є те, що та людина її любить… Треба виїжджати з цієї Капуї[124] та братись до роботи. В лабораторії Гейста я заповню життя краще, ніж у салонах…» Десь о десятій годині вечора до нього в кімнату увійшов страшенно змучений барон. Спочатку він сміявся і намагався говорити дотепи, але потім, задихаючись, упав на стілець і, насилу опанувавши себе, сказав: — Ви знаєте, шановний пане Вокульський, мені часом здається — не з власного досвіду, бо моя наречена найшляхетніша істота… — проте мені часом здається, що жінки інколи нас обманюють… — Так, інколи. — Може, вони в цьому й не винні, але треба визнати, що вони інколи дозволяють, баламутити себе спритним інтриганам… — Авжеж, дозволяють. Барон так тремтів, що в нього аж зуби цокотіли. — А чи не вважаєте ви, — спитав він, подумавши, — що цьому треба було б запобігти?.. — Яким чином? — Хоч би таким, щоб не давати можливості жінкам близько знайомитись з інтриганами. Вокульський зареготав. — Жінку можна захистити від інтриганів, але чи можна захистити її від власних інстинктів?.. Що ви вдієте, коли той, кого ви вважаєте баламутом чи інтриганом, для неї — самець того самого виду, що й вона? Поступово Вокульського поймав лютий гнів. Він ходив по кімнаті й говорив: — Як боротись проти закону природи, згідно з яким сука, хоч би й найвищої породи, не піде за левом, а тільки за псом? Поставте перед нею цілий зоологічний сад з найблагороднішими тваринами, вона, однак, відмовиться від них задля кількох псів… І нічого дивного в цьому немає, бо вони належать до її виду. — Отже, по-вашому, нема ніякої ради? — спитав барон. — Зараз нема ніякої, а колись буде єдина: щирість в людських взаєминах і свобода вибору. Коли жінці не треба буде удавати закохану та кокетувати з усіма, вона одразу відхилить нелюбих і піде за тим, котрого сподобає. Тоді не буде ні ошукуваних, ні ошуканців, взаємини стануть природними. Коли барон пішов у свою кімнату, Вокульський ліг спати. Правда, він не спав цілу ніч, але на ранок до нього повернулась душевна рівновага. «Які я можу мати претензії до панни Ізабелли? — думав він. — Адже вона не казала, що любить мене; дала мені лише тінь надії, що це може коли-небудь статися. Як я можу її винуватити, коли вона майже не знає мене? І які дикі думки лізуть мені в голову… Старський?.. Але ж вона хоче посватати його з Вонсовською, то нащо ж би вона заводила з ним роман?.. Заславська любить панну Ізабеллу, сама мені про це казала, нарешті, запросила мене приїхати сюди… Я маю час. Познайомлюся з нею ближче, і якщо вона мене полюбить, то буду щасливий і спокійний. Якщо ні, то повернуся до Гейста. Про всяк випадок продам будинок і магазин і залишусь тільки в Спілці для торгівлі з Росією. За кілька років це даватиме мені тисяч по сто річного прибутку, а їй не загрожуватиме звання галантерейної купчихи». Другого дня після сніданку Вокульський звелів осідлати коня й виїхав з двору, сказавши, що хоче оглянути околиці. Він несамохіть звернув на дорогу, якою вчора котився екіпаж панни Ізабелли і де, здавалось йому, ще видно сліди коліс… Потім, так само машинально, звернув у ліс, куди все товариство недавно їздило по гриби. Он у тому місці вона сміялась, тут розмовляла з ним, а тут оглядала околиці… Підозріння, гнів — все погасло в ньому. Замість них в серце йому тоненькою, мов сльоза, цівкою стала сочитись пекуча туга. В’їхавши в ліс, він зліз з коня й повів його за повід. Он де стежка, якою вони тоді йшли вдвох, але тепер вона здається якоюсь інакшою. Та частина лісу тоді нагадувала костьол, а тепер — нічогісінько такого не видно. Навколо сіро й тихо. Чути тільки крякання ворон, що пролітають над лісом, та крик сполоханої білки, що видряпується на дерево й тоненько гавкає, як цуценя. Вокульський дійшов до галявини, де вони тоді розмовляли з панною Ізабеллою; знайшов навіть стовбура, на якому вона сиділа. Все залишилось, як було, тільки її немає… На кущах ліщини починає жовкнути листя, з сосон, немов павутиння, звисає смуток… Такий невідчутний, а так його оповив! «Яка це дурниця, — думав він, — перебувати в залежності від одної людської істоти! Бо й справді я тільки для неї працював, про неї думав, нею живу. Навіть гірше — задля неї я покинув Гейста… Ну, а що доброго я знайшов би у Гейста? Був би в такій самій кабалі, як і тепер, тільки замість красуні жінки владарем моїм був би старий німець. І так само працював би, навіть тяжче, з тією тільки різницею, що тепер я працюю задля власного щастя, а тоді працював би задля щастя інших, а вони б тим часом розважалися б та кохалися моїм коштом. Зрештою, чи маю я право нарікати? Рік тому я ледве насмілювався мріяти про панну Ізабеллу, а тепер я вже її знаю і навіть добиваюся взаємності… Та чи знаю ж я її по-справжньому? Вона — кожною своєю клітиною аристократка, то правда, але вона ще не розбирається в житті. У неї поетична душа, чи мені так тільки здається. Вона, безумовно, кокетка, але й це минеться, коли мене покохає… Словом, не так воно вже й погано, а через рік…» Раптом кінь рвучко підняв голову й заіржав; в лісовій гущавині на відповідь йому також залунало іржання й тупіт. Незабаром в кінці доріжки з’явилась амазонка, в якій Вокульський впізнав пані Вонсовську. — Агей!.. — закричала вона, сміючись, сплигнула з коня й віддала поводи Вокульському. — Прив’яжіть коня… Ах, як я вже вас знаю! Годину тому питаю господиню: «Де Вокульський?» — «Поїхав у поле оглядати місце, де б можна будувати цукровий завод». «Якраз! — думаю. — Він поїхав у ліс мріяти». Я сказала осідлати для себе коня, і от знаходжу вас на цьому стовбурі, замріяного… Ха-ха-ха!.. — Невже це так смішно? — Ні, не смішно, але, — як би це сказати?.. — несподівано. Я уявляла вас зовсім інакше. Коли мені сказали, що ви купець, який до того ж швидко нажив велике майно, я подумала: «Купець?.. Значить, він приїхав на село або шукати багатої нареченої, або витягнути у нашої господині грошей на яку-небудь аферу». В усякому разі, я вважала вас людиною холодною, розважливою, яка ходить по лісі й оцінює дерево, а на небо не дивиться, бо від цього немає ніякого зиску. Тим часом що ж я бачу?.. Мрійника, середньовічного трубадура, який утікає в ліс зітхати та відшукувати сліди її ніжок, які вона залишила минулого тижня! Вірного рицаря, який не на життя, а на смерть кохає одну-єдину жінку, а з іншими поводиться грубо й зухвало. Ах, пане Вокульський, як це цікаво… і несучасно! — Ви вже скінчили? — холодно спитав Вокульський. — Вже… Тепер ви берете слово? — Ні, пані. Я пропоную вертатись додому. Пані Вонсовська спалахнула, як півонія. — Пробачте, — сказала вона, беручи свого коня за поводи. — Чи не думаєте ви, що я так говорю про вашу любов, аби самій вийти за вас заміж?.. Ви мовчите… Ну, то давайте говорити серйозно. Був момент, коли ви мені подобались; був — і вже минув. Але хоч би й не минув, хоч би я мала вмерти від любові до вас, чого напевне не станеться, бо я не втратила ні сну, ні апетиту, не віддалася б вам… чуєте… хоч би ви плазували коло моїх ніг! Не могла б я жити з людиною, яка любила іншу так, як ви. Для цього я надто горда. Ви мені вірите? — Вірю. — Припустімо. Якщо я сьогодні зачепила вас своїми жартами, то тільки тому, що зичу вам добра. Мені подобається ваше шаленство, і я хотіла б, аби ви були щасливі, тому кажу: викиньте з себе середньовічного трубадура, який в вас сидить, бо ми живемо в дев’ятнадцятому столітті, в якому жінки інакші, ніж ви собі їх уявляєте, про що знає кожен двадцятирічний юнак. — Які ж вони? — Гарні, милі, їм подобається водити вас за ніс, а люблять вони остільки, оскільки це дає їм приємність. На драматичне кохання жодна з них не погодиться, принаймні не кожна. Для цього їй повинні надокучити захоплення, а тоді вже вона погодиться иа драматичного коханця. — Інакше кажучи, ви вважаєте, що й панна Ізабелла… — Щодо панни Ізабелли, то я нічого не вважаю… — жваво запротестувала Вонсовська. — У неї є хороші нахили, і той, кого вона полюбить, буде щасливий. Але коли вона полюбить!.. Допоможіть мені сісти в сідло… Вокульський підсадив її й сам сів на свого коня. Пані Вонсовська була роздратована. Якийсь час вона їхала попереду мовчки, потім обернулась і сказала: — Останнє слово. Я знаю людей краще, ніж вам здається, і… боюсь вашого розчарування. Отож, якщо воно коли-небудь настане, пригадайте мою пораду: нічого не робіть під першим враженням, а переждіть. Багато явищ на перший погляд здаються гіршими, ніж вони є насправді. — О сатано! — буркнув Вокульський. Все попливло у нього перед очима й почало набрякати кров’ю. До самого дому ніхто з них не промовив більше ні слова. Повернувшись у Заславек, Вокульський пішов до господині. — Я завтра виїжджаю, — сказав він їй. — А цукроварні будувати не раджу. — Завтра? — повторила господиня. — А що ж буде з каменем? — Я й хочу, якщо ви не заперечуєте, заїхати в Заслав. Огляну камінь, а до того влаштую там ще одне діло. — Ну, їдь з богом… робити тут тобі нічого. А в Варшаві заходь до мене. Я повернусь разом з графинею і з Ленцькими. Увечері до Вокульського зайшов Охоцький. — Що ви собі думаєте! — крикнув він, — Я хотів з вами багато про що поговорити… Але ви весь час були серед жіноцтва, а тепер виїжджаєте… — Ви не любите жінок? — усміхнувся Вокульський. — Може, ви й маєте рацію! — Не те що не люблю. Але з того часу, як я переконався, що великосвітські дами нічим не відрізняються від покоївок, я віддаю перевагу покоївкам. Баби — всі без винятку — дурні, навіть найрозумніші. Вчора, наприклад, я півгодини тлумачив Вонсовській, нащо потрібні керовані повітряні кулі. Говорив про зникнення кордонів, про братерство народів, про грандіозний прогрес цивілізації… Вона так дивилась мені в очі, — голову дав би до пня, що все розуміє. А коли я скінчив, вона запитала: «Пане Охоцький, чому ви не женитесь?» Ви чули таке?! Звичайно, я ще півгодини пояснював їй, що й не подумаю женитись ні на панні Феліції, ні на панні Ізабеллі, ні навіть на ній. На чорта мені жінка, яка крутитиметься по моїй лабораторії в сукні з довгим хвостом, витягатиме мене на прогулянки, візити, в театри… їй-богу, я не знаю жодної жінки, в товаристві якої не одурів би за півроку. Він замовк і зібрався йти додому. — Одне слово, — сказав Вокульський, — як повернетесь у Варшаву, зайдіть, будь ласка, до мене. Може, я скажу вам про один винахід, який справді відбере півжиття, але… сподобається вам. — Повітряні кулі? — спитав Охоцький, і очі у нього запалали. — Дещо ліпше. На добраніч! Другого дня, перед полуднем, Вокульський попрощався з господинею і її гостями. Годин через дві він був уже в Заславі. Навідав ксьондза і сказав Венгелекові вбирагися в дорогу до Варшави. Покінчивши з цим ділом, він пішов до руїн замка. На камені вже був вирізьблений замовлений ним вірш. Вокульський кілька разів перечитав його і замислився над словами. — А якщо ні? — шепнув він. І його пойняв страшний розпач. В цю мить він прагнув тільки одного: аби земля розступилась під ним і поглинула його разом з цими руїнами, з цим каменем і написом на ньому… Коли він повернувся в містечко, коні були вже нагодовані; коло брички стояв Венгелек з зеленим сундучком. — А ти знаєш, коли повернешся назад? — спитав його Вокульський. — Коли бог дасть, пане, — відповів Венгелек. — Ну, то сідай. Вокульський скочив на м’яке сидіння, і коні рушили. Якась стара жінка, що стояла над шляхом, перехрестила їх на дорогу. Венгелек побачив її і скинув шапку. — Щасти вам боже, матінко! — крикнув він з передка.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   33


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка