Болеслав прус та його



Сторінка20/33
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.39 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   33
Розділ другий
ПРИМАРА


 

Одного дня, як звичайно, Вокульський приймав у салоні відвідувачів. Він уже випровадив одного добродія, котрий пропонував битися за нього на дуелях, другого, черевомовця, який прагнув використати цю свою здатність в дипломатії, і третього, який обіцяв показати йому, де наполеонівський штаб закопав скарби поблизу Березіни, коли увійшов лакей у блакитному фраку і доповів: — Професор Гейст. — Гейст? — повторив Вокульський з якимось особливим почуттям. Йому спало на думку, що щось подібне діється з залізом, коли до нього наближається магніт. — Проси! За хвилину в салон увійшов маленький, миршавий чоловічок з жовтим, як віск, обличчям, але без жодної сивої волосини. «Скільки йому може бути років?» — подумав Вокульський. Тим часом гість пильно придивлявся до нього. Так вони просиділи хвилин зо дві, взаємно оцінюючи один одного. Вокульський хотів визначити, скільки гостеві років, а той, здавалося, вивчав його. — Що, добродію, накажете? — спитав нарешті Вокульський. Гість ворухнувся на стільці. — Що там я можу наказувати! — відповів він, знизавши плечима. — Я прийшов жебрати, а не наказувати. — Чим же я можу вам служити? — спитав Вокульський гостя, обличчя якого здалося йому дуже симпатичним. Гейст провій долонею по голові. — Я прийшов сюди в одній справі, а говоритиму про щось інше. Хотів би вам продати нову вибухову речовину… — Я її не куплю, — перебив його Вокульський. — Ні? — спитав Гейст. — А мені казали, що ви, панове, шукаєте щось подібне для флоту. Ну, то байдуже… А от для вас особисто у мене є щось інше… — Для мене? — спитав Вокульський, здивований не так словами Гейста, як його поглядом. — Ви позавчора літали на прив’язній повітряній кулі? — спитав гість. — Літав. — Ви багата людина і розумієтесь на природничих науках. — Так, — відповів Вокульський. — І була мить, коли ви хотіли скочити вниз? — спитав Гейст. Вокульський аж подався назад із стільцем. — Не дивуйтеся, — мовив гість. — В своєму житті я бачив близько тисячі природознавців, а в моїй лабораторії працювало аж чотири самогубці, так що я добре знаю обидві категорії цих людей… Надто часто ви поглядали на барометр, аби я не вгадав, що ви природознавець, ну, а людину, яка думає про самогубство, впізнає навіть інститутка. — Чим можу служити? — спитав іще раз Вокульський, витираючи з обличчя піт. — Я говоритиму стисло. Ви знаєте, що таке органічна хімія? — Це хімія вуглецевих сполук… — А що ви думаєте про хімію водневих сполук? — Думаю, що її нема. — Навпаки, вона є! — заперечив Гейст. — Тільки замість різноманітних ефірів, жирів та ароматичних тіл вона дає нові сполуки… Нові сполуки, мсьє Сюзен, з дуже цікавими властивостями… — А яке мені до всього цього діло? — глухо відповів Вокульський. — Я купець. — Ви не купець, а людина в останній стадії розпачу, — сказав Гейст. — Купці не думають про те, щоб скочити з повітряної кулі. Я тільки-по побачив вас, одразу подумав: «Ось кого мені треба!» Але ви зникли з моїх очей. А сьогодні випадок звів нас вдруге. Мсьє Сюзен, якщо ви багаті, ми повинні поговорити про водневі сполуки… — Насамперед я не Сюзен… — Це мені байдуже, бо я потребую тільки багатої людини в останній стадії розпачу, — сказав Гейст. Вокульський дивився на Гейста майже злякано; в голові його одне по одному поставали питання: пройдисвіт чи таємний агент, божевільний чи, може, справді якийсь дух?[110] Хто його знає, чи сатана не легенда і чи не з’являється він в певні хвилини людям? Проте факт залишається фактом, що цей старик непевного віку розгадав найпотаємніші наміри Вокульського, який у той час марив про самогубство, але ще так несміливо, що й сам собі не міг признатися в цьому. Гість не зводив з нього очей і лагідно та іронічно посміхався, а коли Вокульський розкрив рота, аби про щось запитати, він перебив його: — Не турбуйтесь, добродію… Я з стількома вже людьми говорив про їхню вдачу та про мої винаходи, що наперед відповім на ваше запитання. Я — професор Гейст, старий божевільний, як кажуть в усіх кафе поблизу університету та політехнічного інституту… Колись мене називали великим хіміком, поки… поки я, не переступив межі поглядів, загальноприйнятих в сучасній хімії. Я писав наукові праці, робив відкриття — під своїм ім’ям або під ім’ям своїх співробітників, які, власне, сумлінно ділилися зі мною своїми доходами. Але відтоді, коли я відкрив явища, неймовірні порівняно з тими, про які повідомляється в щорічниках академії, мене називають не тільки божевільним, а навіть єретиком і зрадником. — Тут, у Парижі? — прошепотів Вокульський. — Авжеж! — засміявся Гейст. — Тут, у Парижі. Де-небудь в Альтдорфі або в Нейштадті відступником і зрадником вважається той, хто не вірить в пасторів, Бісмарка, десять заповідей і прусську конституцію. А тут з Бісмарка й конституції можна глузувати, зате під загрозою відлучення треба вірити в таблицю множення, теорію хвилевого руху, в сталість питомої ваги і таке інше. Назвіть мені хоч одне місто, де б люди не стискали собі мозку якими-небудь догмами, — і я зроблю його столицею світу й батьківщиною майбутнього людства. Вокульський трохи заспокоївся; він певний був, що має діло з маніяком. А Гейст дивився на нього і все посміхався. — Я кінчаю, мсьє Сюзен, — казав він далі. — Я зробив великі відкриття в хімії, створив нову науку, винайшов не відомі досі промислові матеріали, про які навіть мріяти не сміли до мене. Але… мені бракує ще кілька надзвичайно важливих даних, а грошей у мене вже нема. На мої дослідження я чотири рази витратив усе своє майно, використав кільканадцять чоловік… А тепер мені потрібне нове майно і нові люди. — Відкіля ж у вас до мене таке довір’я? — вже спокійно спитав Вокульський. — Дуже просто, — відповів Гейст. — Про самогубство думає божевільний, негідник або людина, якій тісно на світі. — А відкіля вам відомо, що я не мерзотник? — А відкіля вам відомо, що кінь — не корова? — відповів Гейст. — Під час моїх вимушених канікул, які, на жаль, тривають по кілька років, я займаюсь зоологією і спеціально вивчаю гатунки людини. В одній цій дворукій породі я відкрив десятки видів тварин: від устриці і глиста до сови й тигра. Скажу більше, відкрив покручів цих типів: крилатих тигрів, змій з собачими головами, соколів у черепашачих панцерах, до чого, правда, вже сягнула фантазія геніальних поетів. І в усьому цьому стовпищі тварюк і потвор я лише зрідка знаходжу справжню людину, істоту з розумом, серцем і енергією. Ви, пане Сюзен, безперечно, маєте людські властивості, через те я так одверто з вами й говорю; ви — один такий на десять, а може, й на сто тисяч… Вокульський скривився; Гейст розсердився: — Що? Може, ви гадаєте, що я підлабузнююсь до вас, щоб вициганити кілька франків?.. Завтра я знову прийду до вас, і ви впевнитесь, які несправедливі й дурні ваші підозріння… Він підхопився з стільця, але Вокульський затримав його. — Не ссрдьтеся, професоре, — сказав він, — я не хотів вас образити. Але мені майже щодня доводиться приймати тут всіляких світоплутів… — Завтра я вам доведу, що я не світоплут і не божевільний, — відказав Гейст, — Покажу вам щось таке, що бачило не більш як шість або сім чоловік, яких… уже нема на світі. О, якби вони були живі!.. — зітхнув він. — Чому ж завтра, а не сьогодні? — Тому, що я далеко живу й не маю на фіакр. Вокульський потиснув йому руку. — Ви не образитесь, професоре, коли я… — Коли дасте мені на фіакр?.. Ні. Адже я з самого початку сказав вам, що я жебрак, і, мабуть, чи не найзлиденніший в Парижі… Вокульський дав йому сто франків. — Та що ви, — усміхнувся Гейст, — вистачить десяти. Хто його знає, чи не дасте ви мені завтра сто тисяч… У вас багато грошей? — Близько мільйона франків. — Мільйон! — повторив Гейст, хапаючись за голову. — Через дві години я повернусь сюди. Аби тільки я став вам так потрібний, як ви мені. — В такому разі, професоре, може, завітаєте до мене в номер на четвертому поверсі. Тут службове приміщення… — Будь ласка, на четвертий поверх… Через дві години я буду, — сказав Гейст і вибіг з кімнати. Через хвилину увійшов Жюмар. — Замучив вас старий, правда? — спитав він. — Що воно за чоловік? — недбало спитав Вокульський. Жюмар випнув нижню губу. — Він божевільний, це безперечно, але ще за моїх студентських років був визначним хіміком. Щось він там таке винаходив, кажуть, що має навіть кілька дивних зразків, але… Він постукав себе пальцем по лобі. — Чому ви називаєте його божевільним? — Не можна інакше називати людину, — відповів Жюмар, — яка вважає, ніби може зменшити питому вагу фізичних тіл чи тільки металів, не пам’ятаю вже. Вокульський попрощався з ним і пішов у свій номер. «Що воно за дивне місто, — думав він, — в якому трапляються шукачі скарбів, наймані оборонці честі, елегантні дами, які торгують таємницями, кельнери, які розводяться про хімію, і хіміки, які хочуть змінити питому вагу фізичних тіл!..» Десь коло п’ятої години з’явився Гейст; він був схвильований і замкнув за собою двері, на ключ. — Мсьє Сюзен, — почав він, — для мене дуже важливо, щоб ми порозумілись… Скажіть мені, у вас є які-небудь сімейні обов’язки: дружина, діти? Хоч мені не здається… — Не маю нікого. — І маєте мільйон франків? — Майже мільйон. — А скажіть мені, — спитав Гейст, — чому ви думаєте про самогубство? Вокульський здригнувся. — Це було тимчасове… На висоті запаморочилась голова… Гейст похитав головою. — Капітал у вас є, — бурчав він, — слави, принаймні досі, ви не домагалися… Тут мусить бути замішана жінка!.. — вигукнув він. — Можливо, — відказав Вокульський, дуже збентежившись. — Так воно й є, жінка! Це погано. Про неї ніколи не можна знати наперед, що вона зробить і куди запровадить. В усякому разі, слухайте, — додав він, дивлячись Вокульському прямо в очі. — Якби вам ще коли-небудь заманулось спробувати… Розумієте? Не вкорочуйте собі піку, а приходьте до мене. — Може, я прийду зараз… — сказав Вокульський, опускаючи очі. — Не зараз! — швидко відказав Гейст. — Жінки ніколи не занапащають людей одразу. Ви вже поквиталися з тією особою? — Здається… — Ага! Тільки здається. Це погано. Про всяк випадок запам’ятайте мою пораду. В моїй лабораторії дуже легко загинути, та ще й як!.. — Ви щось принесли, професоре? — спитав Вокульський. — Погано, погано!.. — бурчав Гейст. — Знов мені доведеться шукати покупця на мій вибуховий матеріал. А я думав, що ми об’єднаємось… — Спочатку покажіть, що ви принесли, — перебив його Вокульський. — Маєте рацію, — відказав Гейст і дістав з кишені невелику коробку. — Нате, дивіться, за що людину називають божевільною!.. Коробка була бляшана, з якимось хитрим замком; Гейст по черзі натискав на кнопки, розміщені з різних боків коробки, в той же час схвильовано й підозріло поглядаючи на Вокульського. На мить він навіть завагався був і зробив такий рух, ніби хотів сховати коробку, але опам’ятався, натиснув ще на пару кнопок — і віко відскочило. В ту ж мить його знову пойняла підозріливість. Старий упав на канапу, сховав коробку за спину і став тривожно позирати то на двері, то на Вокульського. — Дурницю я роблю!.. — бурчав він. — Бо який же розумний чоловік ризикуватиме всім задля першого-ліпшого зустрічного з вулиці… — Ви мені не вірите? — спитав не менш за нього схвильований Вокульський. — Я нікому не вірю, — сердито відказав старий. — Бо хто й чим мені може поручитися?.. Заприсягнеться або дасть слово честі? Надто я вже старий, щоб вірити присягам. Тільки взаємна вигода ще може сяк-так забезпечити від найпідлішої зради, та й то не завжди. Вокульський здвигнув плечима й сів на стільці. — Я не змушую вас ділитися зі мною вашими тривогами. У мене досить своїх. Гейст не зводив з нього очей, але потроху заспокоювався. Нарешті сказав: — Присуньтесь до стола. Дивіться, що це таке? Він показав йому металеву кульку темного кольору. — Мені здається, що це друкарський метал. — Ану, візьміть його в руку. Вокульський взяв металеву кульку в руку і здивувався — така вона була важка. — Це платина, — сказав він. — Платина? — насмішкувато повторив Гейст. — Ось де платина. І він подав Вокульському таку саму завбільшки платинову кульку. Вокульський кілька разів перекладав кульки з руки в руку, і здивування його все зростало. — Ця штука, мабуть, удвічі важча за платину?.. — прошепотів він. — Авжеж, авжеж, — сміявся Гейст. — Один з моїх друзів академіків навіть назвав цю штуку «стисненою платиною»… Гарна назва, — правда?.. — для визначення металу, питома вага якого становить 30,7… Вони завжди так! Як тільки придумають назву для нового явища, так одразу заявляють, нібито пояснили його на основі вже відомих законів природи. Осли мальовані! Наймудріші з усіх, яких повним-повно серед так званої людськості… А це знаєте що? — Ну, це скляна паличка, — відповів Вокульський. — Ха-ха-ха! — зареготав Гейст. — Візьміть в руки та придивіться краще. Правда, цікаве скло? Важче від заліза, з зернистим заломом, прекрасний провідник тепла й електрики, його можна стругати… Правда ж, як це скло добре імітує метал? Може, хочете нагріти його або кувати молотом?.. Вокульський протер очі. Такого скла справді ще не було на світі. — А оце? — спитав Гейст, показуючи йому ще один шматочок металу. — Це, мабуть, сталь… — Не натрій і не калій? — питав Гейст. — Ні. — Ану, візьміть цю сталь в руки. Тут уже здивування Вокульського змінилось розгубленістю: ця нібито сталь була легка, як цигарковий папір. — Вона, мабуть, порожня всередині?.. — Ну то розріжте цей шматочок надвоє, а як у вас нема інструменту, то приїжджайте до мене. Там ви побачите багато отаких дивин і зможете робити з ними які завгодно спроби. Вокульський по черзі оглядав метал, важчий за платину, другий — прозорий метал, третій — легший від пуху. Поки він тримав їх в руках, вони здавалися йому иайприроднішими речами: бо що може бути природнішим за предмет, який людина сприймає дотиком і зором? Але як тільки він віддав зразки Гейстові, його пойняло здивування — й недовір’я, здивування і страх. І він знову оглядав їх, крутив головою, вірив і не вірив навперемінки. — Ну, як? — спитав Гейст. — Ви показували ці речі хімікам? — Показував. — І що ж вони? — Оглянули, покивали головами і сказали, що це дурниця і шахрайство, яким серйозна наука займатися не може. — Як так? Навіть не робили аналізу? — спитав Вокульський. — Не робили. Декотрі з них просто заявили, що коли доводиться вибирати між запереченням «законів природи» й обманом власних почуттів, то вони воліють не довіряти власним почуттям. І ще казали, що серйозна перевірка отаких шахрайських штук може затуманити здоровий розум, і категорично відмовились від спроб. — А ви не публікували своїх праць? — І не подумаю! Навпаки, розумова інертність моїх колег якнайкраще гарантує таємницю моїх винаходів. У противному разі інші підхопили б мої ідеї, рано чи пізно відкрили б мої методи виготовлення моїх металів і знайшли б те, чого я їм дати не хочу… — А саме?.. — перебив його Вокульський. — Знайшли б метал, легший за повітря, — спокійно відповів Гейст. Вокульський здригнувся; якусь хвилину обидва мовчали. — Навіщо ж ви приховуєте від людства цей трансцендентальний метал? — озвався нарешті Вокульський. — З багатьох причин, — казав Гейст. — По-перше, я хочу, щоб цей матеріал вийшов тільки з моєї лабораторії, хоч би навіть не я сам. Його знайшов. А по-друге, не можна допустити, щоб такий матеріал, який може змінити обличчя нашої планети, став власністю так званого сучасного людства. Надто вже багато лиха сталося на землі через необережні винаходи. — Я вас не розумію. — Ну, то слухайте, — говорив далі Гейст. — У так званої людськості приблизно на десять тисяч волів, баранів, тигрів та гадів у людській подобі навряд чи знайдеться хоч одна справжня людина. Так воно було завжди, навіть у кам’яному віці. І от на таку людськість протягом століть спадали різноманітні винаходи. Бронза, залізо, порох, магнітна голка, книгодрукування, парові машини, електричний телеграф — все потрапляло однаково і в руки геніїв та ідіотів, і в руки благородних людей та злочинців… А які наслідки? Такі, що дурість і злочин, дістаючи все потужніші знаряддя, множились і міцніли, замість поступово гинути. Я не хочу повторювати цієї помилки, і якщо кінець кінцем знайду легший за повітря метал, то віддам його тільки справжнім людям. Нехай вони, нарешті, одержать зброю виключно в своє розпорядження, нехай їхня раса множиться й міцніє, а звірі й потвори в людській подобі нехай поступово гинуть. Якщо англійці мали право винищити на своєму острові вовків, то справжня людина має право винищити на своїй землі принаймні тигрів у людській подобі… «А в нього таки не всі вдома», — подумав Вокульський, а вголос сказав: — Що ж вам заважає виконати цей намір? — Брак грошей і помічників. Для остаточного закінчення відкриття треба зробити близько восьми тисяч експериментів, а на це одній людині треба було б витратити років з двадцять. Але четверо могли б зробити це саме років за п’ять-шість. Вокульський встав і задумливо пройшовся по кімнаті; Гейст не зводив з нього очей. — Припустімо, — озвався Вокульський, — що я міг би дати вам гроші й одного… або навіть двох помічників. Але до гарантія, що ваші метали не якась дивна містифікація, а ваші надії — не самообман? — Приходьте до мене, подивіться, що в мене є, зробіть самі кілька спроб і переконаєтесь. Іншого способу я не бачу, — відповів Гейст. — Коли ж би можна було прийти? — Коли хочете. Але дайте мені кілька десятків франків, а то я не маю за що купити потрібних препаратів. Ось моя адреса, — закінчив Гейст, подаючи Вокульському брудний клапоть паперу. Вокульський дав йому триста франків. Старий запакував свої зразки, замкнув коробку і на прощання сказав: — Повідомте мене листом напередодні, як матимете прийти. Я, правда, майже не виходжу з дому, все сиджу та витираю порох з моїх реторт… Коли Гейст пішов, Вокульський відчув себе наче приголомшеним. Він поглядав то на двері, за якими зник хімік, то на стіл, де хвилину тому лежали надприродні речі, то обмацував свої руки й голову та ходив по кімнаті, гучно стукаючи підборами, аби переконатися, що це йому не спиться. «Але ж факт, — думав він, — що цей чоловік справді показував мені якихось два фізичних тіла — одне важче за платину, а друге набагато легше за натрій. І навіть сказав, що шукає металу, легшого за повітря!» — Якщо в усьому цьому не прихований якийсь незбагненний обман, — промовив він уже вголос, — то це була б ідея, якій варто присвятити роки каторжної роботи. В здійсненні цієї ідеї я знайшов би не тільки самозабутню працю і здійснення найсміливіших юнацьких мрій, але й бачив би перед собою мету, вищу за всі, до яких будь-коли прагнув людський дух. Питання повітроплавства було б розв’язане, людина дістала б крила. І знову здвигав плечима, розводив руками й бурмотів: — Ні, це неможливо!.. Тягар нових істин чи нових помилок так пригнітив його, що він відчув непоборну потребу хоч би частково поділитися з ким-небудь своїми думками. Він швидко зійшов на другий поверх у приймальний салон і викликав Жюмара. Коли він думав, яким чином почати розмову, Жюмар сам полегшив йому це завдання. Ледве переступивши поріг салону, він сказав із стриманою усмішкою: — Старий Гейст вийшов від вас дуже збуджений. Що, він перекопав вас чи ви не погодилися з ним? — Ну, балачками ніхто нікого не переконає, потрібні факти, — відповів Вокульський. — А що, були й факти? — Поки що тільки натяки на них… Але скажіть мені, будь ласка, що б ви подумали, якби Гейст показав вам метал, цілком схожий на сталь, але вдвічі або втричі легший за воду?.. Якби ви оглядали цей матеріал власними очима й доторкалися до нього власними руками? Усмішка Жюмара перейшла в іронічну гримасу. — Боже мій, що ж на це можна сказати? Професор Пальмієрі за п’ять франків з глядача показує ще більші чудеса… — Який це Пальмієрі? — спитав здивований Вокульський. — Професор магнетизму, знаменита людина, — відповів Жюмар. — Він живе в нашому готелі і тричі на день дає магнетичні сеанси в залі, куди насилу може втиснутися чоловік з шістдесят. Тепер якраз восьма година, у нього починається вечірній сеанс. Хочете, підемо туди; я маю право заходити безплатно… Вокульський так почервонів, що рум’янець залив все його обличчя і навіть шию. Ходімо, — сказав він, — до того професора Пальмієрі. — А в думці додав: «Отже, той великий мислитель Гейст — просто шахрай, а я дурень, який платить триста франків за видовище, яке можна побачити за п’ять франків… Ну й ошукав же він мене!» На третьому поверсі вони увійшли в салон Пальмієрі, умебльований так само розкішно, як і всі інші в цьому готелі. Салон уже був більш як на половину заповнений глядачами — елегантно одягненими молодими і старими чоловіками та жінками, які уважно слухали професора Пальмієрі, що саме закінчував коротке вступне слово. Це був чоловік середніх літ, трохи прибляклий брюнет з розпатланою бородою і виразними очима. Коло нього стояло кілька вродливих жінок і недолугих чоловіків з худими й апатичними обличчями. — Це медіуми, — шепнув Жюмар, — на них Пальмієрі показує свої фокуси. Видовище, яке тривало близько двох годин, полягало в тому, що ІІальмієрі поглядом присипляв своїх медіумів, але так, що вони могли ходити, відповідати на запитання і виконувати різноманітні дії. Крім того, сонні медіуми з наказу магнетизера демонстрували або незвичайну для них мускульну силу, або втрату чутливості, або, навпаки, загострення всіх почуттів. Оскільки Вокульський вперше бачив ці явища й зовсім не приховував свого недовір’я, то Пальмієрі запросив його в перший ряд. Після кількох спроб Вокульський переконався, що явища, які він спостерігав, ніяке не шахрайство, що вони грунтуються на якійсь не вивченій ще властивості нервової системи. Найбільше його зацікавили і навіть вразили дві спроби, що мали певний зв’язок з його власним життям. Полягали вони в тому, що професор викликав у медіумів певність в існуванні неіснуючих речей. Одному з них професор ткнув в руку затичку від графина і сказав, що дав йому троянду. Медіум одразу почав з великим задоволенням нюхати затичку. — Що ви робите? — вигукнув Пальмієрі. — Адже це смердюча живиця! І медіум негайно з обуренням відкинув затичку й почав витирати руки, кажучи, що вони смердять. Другому він дав носову хусточку, сказавши, що вона важить сто фунтів; сонний зігнувся під тягарем хусточки, затремтів і почав пітніти. Дивлячись на це, Вокульський сам спітнів. «Тепер я розумію таємницю Гейста, — подумав він, — старий замагнетизував мене». Але найтяжчого почуття зазнав він, коли Пальмієрі, приспавши якогось кволого юнака, обвинув рушником совок для вугілля й запевнив свого медіума, що то молода й гарна жінка, в яку він закоханий. Замагнетизований обіймав і цілував совок, ставай перед ним навколішки, обличчя його виявляло всі ознаки великого замилування. Коли совок поклали під канапу, юнак поповз за ним рачки, по дорозі одіпхнувши чотирьох дужих мужчин, які хотіли його спинити. А коли Пальмієрі сховав совок і сказав, що кохана вмерла, юнака пойняв такий розпач, що він упав на підлогу й почав битися головою об стіну. В цю мить Пальмієрі дмухнув йому в обличчя, і юнак прокинувся, весь в сльозах, під оплески і сміх присутніх. Вокульський утік з салону страшенно роздратований. «Отже, все брехня!.. І нібито геніальні винаходи Гейста, і моя шалена любов, і навіть вон а… Вона також лише породження моєї хворобливої уяви… Єдина реальність, яка не обманює й не бреше, це смерть…» Він вибіг з готелю на вулицю, зайшов у кафе й замовив коньяк. Цього разу він випив півтора графина, а п’ючи, думав про те, що в Парижі, де він знайшов найвищу мудрість, найбільший обман і остаточне розчарування, мабуть, знайде і свою смерть. «Чого мені ще ждати?.. Що я взнаю? Коли Гейст — звичайний шахрай і коли можна закохатися в совок, як я закоханий в неї, то що ж мені більше залишається?..» Він повернувся в готель, приголомшений коньяком, і заснув не роздягнувшись. А як прокинувся о восьмій ранку, перша його думка була: «Безумовно, Гейст з допомогою магнетизму обманив мене з тими металами. Але… хто ж магнетизував мене тоді, коли я шаленів за тією жінкою?» Раптом йому спало на думку звернутися за роз’ясненням до Пальмієрі. Він швидко переодягнувся і зійшов на третій поверх. Маестро таємничого мистецтва вже чекав відвідувачів, а тому що їх ще не було, він негайно прийняв Вокульського, наперед одержавши двадцять франків за пораду. — Чи ви кожного можете умовити, що совок для вугілля — це жінка, а носова хусточка важить сто фунтів? — спитав Вокульський. — Кожного, хто дасть себе приспати. — То приспіть мене, будь ласка, і повторіть наді мною спробу з хусточкою. Пальмієрі почав магнетизувати: вдивлявся Вокульському в очі, доторкався до його лоба, розтирав йому руки від плеча до долонь… Нарешті, невдоволений, відступив. — Ви не медіум, — сказав він. — А коли я скажу, що сам мав у своєму житті такий випадок, як отой хлопець з носовою хусточкою? спитав Вокульський. — Такого не могло бути, бо вас не можна приспати. А втім, якби вас навіть приспали й запевнили, що хусточка важить сто фунтів, то після пробудження ви, однак, не пам’ятали б про це. — А чи не припускаєте ви, що хто-небудь може магнетизувати краще за вас… Пальмієрі образився. — Кращого магнетизера за мене нема! — вигукнув він. — Зрештою, і я присплю вас, але над цим треба попрацювати кілька місяців. Це коштуватиме дві тисячі франків… Я не хочу даром витрачати свої флюїди. Вокульський залишив магнетизера зовсім не задоволений. Він не сумнівався, — що панна Ізабелла могла його причарувати: у неї було достатньо часу. Але ж Гейст не міг приспати його протягом кількох хвилин. До того ж Пальмієрі. каже, що приспані не пам’ятають того, що бачили уві сні; а він пам’ятає всі. подробиці візиту старого хіміка. Отже, якщо Гейст не приспав його, то він і не шахрай. Значить, його метали існують і… відкриття металу, легшого за повітря, можливе!.. «В цьому місці, — подумав він, — за одну годину я пережив більше, аніж у Варшаві за все життя… Оце так місто!» Кілька днів після цього Вокульський був дуже зайнятий. Насамперед виїжджав Сузін, закупивши кільканадцять пароплавів. Цілком законний прибуток від цієї операції був такий величезний, що частка, яка припадала Вокульському, покривала всі його варшавські видатки за останні кілька місяців. За кілька годин до від’їзду Сузін з Вокульським снідали в своєму парадному номері і, звичайно, говорили про прибутки. — Тобі щастить, як у казці, — зауважив Вокульський. Сузін ковтнув шампанського і, склавши на животі оздоблені перснями пальці, сказав: — Не в щасті річ, Станіславе Петровичу, а в мільйонах. Ножиком ріжуть вербову лозу, а сокирою рубають дуба. Хто має копійки, у того й справи копійчані і прибутки копійчані, а хто має мільйони, той і прибутки Одержує мільйонні. Карбованець, Станіславе Петровичу, як та з’їжджена шкапа: скільки то років доводиться ждати, поки вона народить нового карбованця, а мільйон плодиться, як свиня: щороку дає кілька нових. За два або за три роки, Станіславе Петровичу, й ти збереш круглий мільйончик, а тоді сам побачиш, як за ним гоняться гроші. Хоч з тобою, брат… Сузін зітхнув, насупив брови й знову хильнув шампанського. — Що ж зі мною? — спитав Вокульський. — А от що з тобою, — відповів Сузін. — Ти, замість робити вигідні справи в такому місті для себе, для своєї торгівлі нічогісінько не робиш. Тиняєшся хтозна-де, повісивши або задерши голову, ні на що не дивишся або навіть (християнинові совісно й сказати!) літаєш на якихось повітряних кулях… Ти що, цирковим плигуном хочеш зробитися, га? Ну і, нарешті, скажу тобі, Станіславе Петровичу, образилась на тебе одна дуже благородна дама, ота баронеса… А в неї ж можна було і в карти пограти, і гарних жінок знайти, і багато про що довідатись. Раджу тобі, дай ти їй що-небудь заробити перед тим, як виїжджатимеш. Знаєш, адвокатові не даси карбованця, то він з тебе сотню витягне. Отаке-то, друже мій… Вокульський уважно слухав. Сузіи знову зітхнув і говорив далі: — Із ворожбитами знаєшся та радишся (тьху, нечиста сила!), а на цьому дйі, кажу тобі, не заробиш щербатої копійки, тільки бога гнівиш. Не гаразд!.. А найгірше те, що ти думаєш, ніби ніхто не знає, чого ти не нагрієш собі місця. А тим часом усі знають, що тебе точить якась душевна мука, тільки одні думають, що ти хочеш купувати фальшиві асигнації, а другі догадуються, що радий би був збанкрутувати, якщо вже не збанкрутував. — 1 ти цьому віриш? — спитав Вокульський. — Ех, Станіславе Петровичу, вже кому-кому, а тобі не варто б вважати мене за дурня. Ти думаєш, я не знаю, що річ тут в жінці? Вона, звісно, жінка — ласа штучка, так що часом і солідній людині голову закрутить. Так що бався й ти, коли маєш гроші. Але я тобі, Станіславе Петровичу, скажу одне слівце, хочеш?.. — Будь ласка. — Тільки так: хто просить, щоб йому поголили бороду, нехай не гнівається на подряпини. Отож, голубе, розкажу тобі притчу. Є в цій Франції якась цілюща вода від усіх хвороб (забув, як називається). Слухай же мене: є такі, що до тієї води на колінах повзуть і глянути на неї не сміють, а с такі, котрі ту воду без церемонії п’ють і навіть зуби нею полощуть… Ех, Станіславе Петровичу, ти й не догадуєшся, як ті, котрі п’ють, глузують з тих, котрі на колінах повзуть! От ти подивись та подумай, чи не такий і ти? А якщо такий, то плюнь на все… Але що з тобою? Боляче? Правда… Ну, випий вина… — Ти що-небудь чув про неї? — глухо спитав Вокульський. — Клянусь тобі, що нічого особливого не чув, — відповів Сузін, б’ючи себе в груди. — Купцеві потрібні продавці, а жінці поклонники, хоч би для того, щоб не помітно було хлюста, котрий не б’є поклонів. Природна річ. Тільки ти, Станіславе Петровичу, не ставай з ними в ряд, а коли вже став, то держи голову вище. Півмільйона карбованців капіталу — це тобі не кіт наплакав. З такого купця люди не повинні сміятися. Вокульський устав і судорожно випростався, немов його припекли розжареним залізом. «Так може не бути, а може й бути, — подумав він. — Але якщо так є, то я віддам половину майна щасливому поклонникові за те, що вилікував мене!..» Він повернувся в свій номер і вперше цілком спокійно почав перебирати в думці всіх поклонників панни Ізабелли, яких з нею бачив або про яких чув. Він пригадував їхні значливі розмови, ніжні погляди, дивні натяки, всі звіти пані Мелітон, всі балачки про панну Ізабеллу, які ходили серед її товариства. Нарешті Вокульський з полегкістю зітхнув: йому здалося, що він знайшов нитку, яка виведе його з лабіринта. «Я вийду з нього, мабуть, в лабораторію Гейста», — подумав він, відчуваючи, що в серце йому запало перше зерно погорди. — Вона має право, має повне право! — бурмотів він, усміхаючись. — Але який її обранець, а може, й обранці?.. Ого, та й підла ж я тварюка, а Гейст вважає мене за людину!.. Після від’їзду Сузіна Вокульський вдруге прочитав листа Жецького, якого сьогодні одержав. Старий мало писав про торгівлю, але дуже багато про пані Ставську, нещасливу й гарну жінку, чоловік якої десь зник. «До смерті буду тобі вдячний, — писав старий, — коли ти щось придумаєш, аби остаточно вияснити, чи живий Людвік Ставський, чи помер». Потім у листі були списані дати й місцевості, де перебував Ставський після того, як залишив Варшаву. «Ставська?.. Ставська?.. — думав Вокульський. — Ага, пригадую! Це та гарна пані з донькою, що мешкає в моєму домі. Який дивний збіг обставин: може, я для того й купив будинок Ленцьких, аби познайомитися з тією, другою?.. Ніякого діла мені до неї немає, коли я залишаюсь тут, але чому б їй не допомогти, як Жецький просить… От і чудово! Тепер я матиму причину зробити подарунок баронесі, яку мені так рекомендував Сузін». Він узяв адресу баронеси й поїхав у квартал Сен-Жермен. У вестибюлі будинку, де жила баронеса, стояв лоток букініста. Розмовляючи з швейцаром, Вокульський ненароком глянув на книжки і з радісним здивуванням помітив серед них томик поезій Міцкевича, якраз того видання, яке він читав, коли ще був продавцем у Гопфера. Ця книжка з потертими палітурами й пожовклим папером раптом викликала в уяві його молоді роки. Він купив книжку й мало не поцілував її, як реліквію. Швейцар, в якому франк на чай збудив симпатію до Вокульського, провів його аж до дверей апартаментів баронеси і. з усмішкою побажав приємної розваги. Вокульський подзвонив, і йому одразу відчинив двері лакей у малиновому фраку. — Ага! — буркнув він. У вітальні, як годиться, були золочені меблі, картини, килими і квіти. Незабаром увійшла баронеса з міною ображеної особи, яка, однак, готова пробачити. Вона й справді пробачила йому. Вокульський одразу розказав про мету свого візиту, записав прізвище Ставського та місцевості, в яких той перебував, і наполегливо просив баронесу, аби вона через свої особисті зв’язки зібрала йому докладні відомості про зниклого. — Це можна зробити, — сказала благородна дама, але… чи не злякають вас витрати? Доведеться звертатися до німецької, англійської та американської поліції… — Отже?.. — Отже, ви згодні заплатити три тисячі франків? — Ось чотири тисячі, — сказав Вокульський, подаючи їй чек, на якому написав означену суму. — Коли я можу сподіватися на відповідь? — Цього я не можу сказати зараз, — відповіла баронеса. — Може, за місяць, може, за рік. Але я гадаю, — суворо додала вона, — ви не сумніваєтесь, що розшуки будуть справжні? — Настільки певний в цьому, що залишу у Ротшільда ще один чек на дві тисячі франків, які вам виплатять негайно після того, як я одержу відомості про цього чоловіка. — Ви незабаром виїжджаєте? — Ні. Побуду ще деякий час тут. — Ага, вас захопив Париж!.. — з усмішкою промовила баронеса. — Він сподобається вам іще більше з вікон моєї вітальні. Я приймаю щовечора. Вони попрощалися, обоє дуже задоволені: баронеса грішми свого клієнта, а Вокульський тим, що за одним разом здійснив пораду Сузіна і прохання Жецького. Тепер Вокульський залишився в Парижі цілком самотнім, без ніякого певного заняття. Він знову відвідував виставку, театри, незнайомі вулиці, не оглянуті ще зали музеїв… Він знову захоплювався величезними творчими силами Франції, доцільністю в побудові й житті мільйонного міста, впливом м’якого клімату на прискорений розвиток цивілізації. Знову пив коньяк, їв дорогі страви або грав у карти в вітальні баронеси, де завжди програвав. Такий спосіб життя дуже стомлював його, але не давав ні краплі радості. Години тяглися, як дні, дням не було кінця, а ночами він не міг спокійно спати. І хоч спав він міцно, без прикрих або приємних снів, але і в забутті не міг позбутися почуття якоїсь невиразної гіркоти, в якій душа його тонула, не знаходячи ні дна, ні берегів. — Дайте мені якусь мету… або пошліть смерть!.. — казав він часом, дивлячись в небо. А через хвилину сміявся і думав: «До кого я звертаюся? Хто мене вислухає в тому механізмі сліпих сил, іграшкою яких я став? Яка бо то нещасна доля не бути ні до чого прив’язаним, нічого не прагнути, а все розуміти!» Йому ввижався якийсь незмірний механізм, що викидав нові й нові сонця, нові планети, нові види тварин і нові народи, серця яких шматували три фурії: надія, любов і страждання. Котра ж із них найгірша? Не страждання, бо воно принаймні не бреше. Це якраз надія, що скидає людину тим глибше, чим вище її піднесе. Це любов, отой метелик, одне крило якого називається сумнівом, а друге — обманом… — Та байдуже, — бурмотів він, — Якщо вже мусимо чимось себе затуманювати, то хіба не однаково чим? Але чим же все-таки?.. Тоді з темної безодні, що називається природою, перед ним поставали наче дві зірки: одна — бліда, вона сяяла рівним світлом — то був Гейст і його метали; друга — спалахувала, як сонце, або раптом гасла, — це була вона… «Що тут вибирати, — думав він, — коли одне сумнівне, а друге недосяжне й непевне. Бо якби я навіть досягнув її, то хіба б коли-небудь повірив їй?» В той же час він відчував, що наближається момент вирішальної боротьби між розумом і серцем. Розум вабив його до Гейста, серце — до Варшави. Відчував, що не сьогодні-завтра доведеться щось вибрати: або тяжку працю, яка вела до нечуваної слави, або полум’яну пристрасть, яка обіцяла хіба тільки те, що спалить його на попіл. «А якщо й одне і друге — тільки обман, як отой совок або хусточка, що важить сто фунтів?..» Він ще раз пішов до магнетизера Пальмієрі й, заплативши належні двадцять франків за прийом, почав ставити йому запитання: — Отже, ви кажете, що мене не можна замагнетизувати? — Як то не можна! — обурився Пальмієрі. — Не можна одразу, бо ви не медіум. Але з вас можна зробити медіума якщо не за кілька місяців, то за кілька років. «Значить, Гейст не обманив мене», — подумав Вокульський, а вголос додав: — А жінка, пане Пальмієрі, може замагнетизувати людину? — Не тільки жінка, а навіть дерево, клямка, вода — словом, кожна річ, якій магнетизер передасть свою волю. Я можу замагнетизувати своїх медіумів навіть шпилькою. Я кажу їм: «Я переливаю в цю шпильку свої флюїди, і ви заснете, як тільки глянете на неї». Тим легше мені передати свою волю якій-небудь жінці. Звичайно, в тому разі, коли особа, яку замагнетизовують, буде медіумом. — І тоді б я прив’язався до тієї жінки так, як ваш медіум до совка для вугілля? — спитав Вокульський. — Безумовно, — відповів Пальмієрі, поглядаючи на годинник. Вокульський вийшов від нього і, тиняючись по вулицях, думав: «Щодо Гейста, то я майже певний, що він не одурив мене з допомогою магнетизму: на це не вистачило б часу. Але щодо панни Ізабелли, то я не певний, чи не причарувала вона мене саме цим способом. Часу у неї було достатньо, але… хто ж мене зробив її медіумом?» Чим більше він порівнював свою любов до панни Ізабелли з любов’ю більшості чоловіків, до більшості жінок, тим більше ця його любов здавалася йому протиприродною. Бо як можна закохатися в кого-небудь з першого погляду? Або як можна шаленіти за жінкою, яку бачиш раз за кілька місяців, і лише для того, щоб упевнитись, що ти їй байдужий! — Що ж! — тихо промовив він. — Рідкі зустрічі саме й надають їй характеру ідеалу. Хто його знає, чи не розчарувався б я вкрай, якби пізнав її ближче? Його дивувало, що від Гейста не було ніяких звісток. «Невже вчений хімік взяв у мене триста франків для того, щоб більше зі мною не зустрічатися? — подумав він. Але сам здивувався з своєї підозрілості. — Може, він хворий?» Вокульський найняв фіакр і поїхав на вказану Гейстом адресу, далеко, за заставу, в околиці Шарантона. На вказаній вулиці фіакр зупинився перед кам’яною оградою, за якою видно було дах і верхню частину вікон. Вокульський вийшов з фіакра й опинився перед залізною хвірткою в ограді. Він кілька разів постукав, хвіртка відчинилась. У дворі стояв двоповерховий будинок, дуже старий; про це свідчили вкриті пліснявою стіни та закурені вікна з вибитими подекуди шибками. Посеред передньої стіни були двері, до яких вело кілька кам’яних, вищерблених східців. Оскільки хвіртка з грюкотом зачинилась, а швейцара, який її відчиняв, не видно було, здивований і розгублений Вокульський спинився посеред двору. Раптом у вікні другого поверху показалась чиясь голова в червоному ковпаку, і знайомий голос гукнув: — Це ви, пане Сюзен?.. Добрий день! Голова зникла, але відчинена кватирка свідчила про те, що це була не примара. Нарешті через кілька хвилин середні двері з скрипом відчинилися і на порозі з’явився Гейст. На ньому були подерті сині штани, дерев’яні сандалі і заяложена фланелева блуза. — Поздоровте мене, пане Сюзец, — промовив Гейст. — Я продав мою вибухову речовину англо-американській компанії і, по-моєму, досить вигідно: сто п’ятдесят тисяч франків готівкою наперед і двадцять п’ять сантимів від кожного проданого кілограма. — Ну, тепер ви, напевне, облишите роботу над своїми металами, — усміхаючись, сказав Вокульський. Гейст подивився на нього з поблажливою погордою. — Тепер, — заперечив він, — становище моє настільки змінилося, що я можу кілька років обійтися без багатого спільника. А щодо металів, то я над ними якраз тепер і працюю. От подивіться! Він відчинив двері з коридора ліворуч. Вокульський увійшов у широкий квадратний зал, де було дуже холодно. Посередині стояв величезний циліндр, схожий на чан; його сталеві стіни в лікоть завтовшки були в чотирьох місцях стягнені потужними обручами. До накривки циліндра були прикріплені якісь прилади. Один з них являв собою щось схоже на запобіжний клапан, з-під якого час від часу виривалась хмарка пари і швидко танула в повітрі. Другий нагадував манометр, на якому безупинно рухалася стрілка. — Паровий котел? — спитав Вокульський. — А навіщо такі грубі стінки? — Доторкніться до нього, — запропонував Гейст. Вокульський доторкнувся і засичав від болю. На пальцях у нього повискакували пухирі, але не від жару, а від холоду. Циліндр був страшно холодний, що, зрештою, відчувалось і в усьому залі. — Шістсот атмосфер внутрішнього тиску, — додав Гейст, не звертаючи уваги на пригоду, що сталася з Вокульським. Почувши таку цифру, Вокульський аж здригнувся. — Вулкан! — шепнув він. — Через те я й умовляв вас працювати тут, — мовив Гейст. — Як бачите, тут всього може трапитись… Ану, ходімо нагору. — А котел ви залишаєте без нагляду? — спитав Вокульський. — О, при цій роботі нянька не потрібна, все робиться само собою і ніяких несподіванок бути не може. Вони вийшли нагору й опинилися в великій кімнаті з чотирма вікнами. Головними меблями тут були столи, буквально закидані ретортами, вазочками і трубками — скляними, фарфоровими, олов’яними й мідними. На підлозі під столами та по кубках лежало десятка півтора артилерійських снарядів, з них кілька — розколених. Попід вікнами стояли кам’яні та мідні ванночки з рідиною різних кольорів. Вздовж одної стіни тяглася довга лава чи тапчан, а на ньому стояла величезна електрична батарея. Обернувшись, Вокульський побачив коло самих дверей вмуровану в стіну залізну шафу, поруч з нею ліжко, вкрите подертою ковдрою, з якої вилазила брудна вата, під вікном столик з паперами, а перед ним крісло, оббите шкірою, вже потрісканою і витертою. Вокульський глянув на старого хіміка в дерев’яних сандалях, які носили найбідніші ремісники, на його злиденні меблі і подумав, що цей чоловік міг би мати за свої винаходи мільйони, а проте відмовився від них задля майбутнього, якогось досконалішого людства… В цю мить Гейст здався Вокульському якимось сучасним Мойсеєм, який веде в землю обітовану ще не народжені покоління. Але старий хімік цим разом не вгадав думки Вокульського; він похмуро глянув на нього і сказав: — Що ж, пане Сюзен, невеселе місце, невесела робота?.. А я отак живу вже сорок літ. В ці прилади вкладено вже кілька мільйонів, а їхній власник не має змоги нічим розважитись, не має на що найняти прислугу, а часом навіть не має чого їсти… НІ, така робота не для вас, — додав він, махнувши рукою. — Помиляєтесь, професоре, — відказав Вокульський. — А втім, у могилі теж не веселіше… — Що там могила!.. Дурниці… сентиментальність!.. — пробурчав Гейст. — В природі немає ні могил, ні смерті, є лише різні форми існування, з яких одні дають нам можливість бути хіміками, а другі — хімічними препаратами. А весь сенс існування полягає в тому, щоб користатися з кожної нагоди, не марнувати часу на дурниці і щось корисне зробити. — Я вас розумію, — сказав Вокульський, — але… пробачте, професоре, ваші відкриття такі нові… — І вас розумію, — перебив його Гейст. — Мої відкриття такі нові, що ви… вважаєте їх за шахрайство! В цьому відношенні члени Академії не розумніші за вас, отже, ви потрапили в вибране товариство… Ага! ви хотіли б ще раз подивитись на мої метали, випробувати їх? Добре, дуже добре… Він підбіг до залізної шафи, одімкнув її якимось дуже складним способом і по черзі почав виймати з неї бруски металів, важчого за платину, легшого за воду, прозорого. Вокульський оглядав їх, зважував, розігрівав, кував, пропускав через них електричний струм, різав ножицями. Так він випробовував їх кілька годин; кінець кінцем дійшов висновку, що принаймні з погляду фізичного він має діло з справжніми металами. Скінчивши випробування, знесилений Вокульський упав на крісло. Гейст поховав свої зразки, замкнув шафу і, сміючись, спитав: — Ну, то як: факт чи самообман? — Нічого не розумію, — тихо сказав Вокульський, стискаючи скроні, — мені аж голова запаморочилась! Метал втричі легший за воду… Незбагненна річ! — Або метал на якихось десять процентів легший за повітря, га? — засміявся Гейст. — Питомої ваги не існує, закони природи підірвані, га? Ха-ха! Дурниці це все! Закони природи, наскільки вони нам відомі, навіть при моїх металах залишаться непорушні. Розширяться лише наші поняття про властивості тіл та їх внутрішню будову, а разом розширяться й можливості нашої техніки. — А питома вага? — спитав Вокульський. — Послухайте мене, — перебив його Гейст, — і ви одразу збагнете, в чому полягає суть моїх відкриттів, хоч мушу сказати, що наслідувати їх не зможете. Тут нема ні чуда, ні шахрайства: це такі елементарні речі, що їх може зрозуміти учень початкової школи. Він узяв з стола сталевий куб і подав його Вокульському: — Бачите, це кубічний дециметр, вилитий із сталі. Візьміть його в руки, скільки він важить? — Кілограмів з вісім. Він подав йому другий куб, також сталевий, такої ж величини, і запитав: — А цей скільки важить? — Ну, цей важить з півкілограма. Але ж він порожнистий? — Прекрасно! А скільки важить оця кубічна клітка з сталевого дроту? — спитав Гейст, подаючи її Вокульському. — Ця важить грамів з п’ятнадцять. — Отже, бачите, — мовив Гейст, — маємо три куби однакової величини, з однакового металу, але різної ваги… А чому? Тому що в повному кубі міститься найбільша кількість часток сталі, в порожнистому — менша, а в дротяному найменша. Отже, уявіть собі, що мені вдалося замість суцільних часток будувати клітчасті частки т і л, і ви зрозумієте таємницю винаходу. Полягає він у зміні внутрішньої структури матерії, що не є новиною навіть» для сучасної хімії. Ну, що? — Коли я бачу зразки, я вірю, — відповів Вокульський, — коли слухаю вас, — розумію. Але як вийду звідси… Він безпорадно розвів руками. Гейст знову відчинив шафу, взяв з неї маленький зливок металу, схожого на латунь, і подав Вокульському. — Візьміть, — сказав він, — і носіть як амулет проти сумніву в моєму здоровому розумі чи правдивості. Цей метал разів у п’ять легший за воду, він нагадуватиме вам про наше знайомство. До того ж, — додав старий, засміявшись, — він має неабияку властивість: на нього не впливають ніякі хімічні реагенти. І він швидше розсиплеться на порох, аніж викаже мою таємницю… А тепер, пане Сюзен, ідіть, відпочиньте і подумайте, що з собою діяти. — Я прийду до вас, — прошепотів Вокульський. — Ні! Не зараз! — відказав Гейст. — Ви ще не поквиталися з світом, а мені на кілька років вистачить грошей, отож я вас не кваплю. Прийдете сюди тоді, коди остаточно позбудетесь всіх своїх ілюзій. Старий нетерпляче потиснув йому руку і підштовхнув до дверей. На сходах він попрощався ще раз і повернувся в лабораторію. Коли Вокульський вийшов у двір, хвіртка була вже відчинена, а коли пройшов нею й опинився коло свого фіакра, вона з грюкотом зачинилася. Повернувшися в місто, Вокульський насамперед купив золотий медальйон, поклав в нього шматочок нового металу й почепив на шию, як ладанку. Він хотів був ще погуляти, але відчув, що стомився, й пішов до себе в готель. «Чого я повертаюся? — подумав він. — Чому не йду до Гейста працювати?..» Він сів у крісло й поринув у спогади. Йому пригадався магазин Гопфера, його ресторація і відвідувачі, які глузували з нього; пригадалася машина вічного руху і модель повітряної кулі, якою він намагався керувати. Пригадалась Кася Гопфер, яка марніла від кохання до нього… «До роботи! Чому я не йду працювати?» Він машинально глянув на стіл, де лежав недавно куплений томик віршів Міцкевича. — Скільки разів я їх читав!.. — зітхнув він, беручи книжку в руки. Книжка розкрилася сама, і Вокульський прочитав:  

Підхоплююсь, біжу, в думках шукаю слів —


Твоїй жорстокості завдать ударів грому, —
Які обдумував, шукав мільйон разів…
Але уздрю тебе — і зовсім несвідомо
Спокійний знов стаю, зимніший од льодів,
З новою мукою мовчащий по-старому.[111]

 

«Тепер я вже знаю, хто мене причарував…» Він відчув, як під повіками йому набігли сльози, але опанував себе й не дав їм пролитись. — Ви зіпсували мені життя… Отруїли два покоління! — прошепотів він. — Ось де наслідки ваших сентиментальних поглядів на любов. Він закрив книжку й так шпурнув нею в куток кімнати, що розлетілися сторінки. Книжка вдарилась об стіну, впала на умивальник і з сумним шелестом сковзнула на підлогу. «Так тобі й треба! Там твоє місце!.. — думав Вокульський. — Бо хто ж то малював мені любов, як святе таїнство? Хто навчив мене гордувати звичайними жінками і шукати невловимого ідеалу?.. Любов — радість світу, сонце життя, мелодія в пустелі, — а ти що з неї зробив? Скорботний вівтар, перед яким співають заупокійну над розтоптаним людським серцем!» Але тут перед ним постало. питання: «Якщо поезія отруїла моє життя, то хто ж отруїв саму поезію? І чому Міцкевцч, замість сміятися та жартувати, як це роблять французькі поети, тільки сумував та журився? Тому що він, як і я, любив панну з аристократичного роду, яка могла стати нагородою не за розум, не за працю, не за самозречення, навіть не за геній, а… за гроші й титул…»[112] «Нещасний мученику! — думав далі Вокульський. — Ти віддав народові, що мав найкращого, і не твоя вина, що, виливаючи перед ним душу, ти разом з нею перелив і свої страждання. Це вони винні за твої, мої і всі наші нещастя…» Він устав з крісла і шанобливо зібрав розсипані аркуші. «Не досить того, що вони тебе мучили, то ти ще маєш відповідати за їхні пороки?.. Це вони винні, вони, що твоє серце, замість співати, стогнало, мов розбитий дзвін». Він ліг на канапі і все думав про те саме: «Дивна країна, в якій споконвіку живуть поруч два цілком різні народи — аристократія і простий люд. Перший каже, що має право тягнути поживні соки з глини і гною, а другий або потурає цим диким претензіям, або неспроможний протестувати проти кривди. І все складалось так, щоб увічнити панування одного класу і принизити другий клас! Люди так увірували в важливість шляхетного походження, що навіть діти ремісників та купців почали купувати герби або доводили, що походять з якого-небудь зубожілого шляхетського роду. Ні в кою не вистачило сміливості оголосити себе дітищем власних заслуг, і навіть я, глупак, за кількасот карбованців купив свідоцтво про своє шляхетське походження» І я маю туди повертатись?.. Чого? Тут народ принаймні вільно виявляє всі здібності, якими обдаровано людину. Тут найвищі посади не запліснявіли пліснявою сумнівної давності; тут висуваються на перший план справжні сили: труд, розум, воля, творчість, знання, краса, і спритність, і навіть щирі почуття. А там праця стоїть коло ганебного стовпа, а розпуста тріумфує! Той, хто власного працею заробив собі багатство, дістає прізвисько скнари, здирщика, скоробагатька; зате той, хто марнує багатство, називається щедрим, безкорисливим, великодушним. Там простоту вважають дивацтвом, ощадливість — ганебною рисою, вченість прирівнюють до безумства, а обдаровану мистецьким талантом людину визначають по дірявих ліктях… Там, хочеш, щоб тебе вважали за людину, треба посідати або титул з грішми, або вміти пролазити в великосвітські передпокої. І я маю повертатися?..» Він став ходити по кімнаті й підраховувати: «Гейст один, я другий, Охоцький третій… Підшукаємо ще двох, і за п’ять років можна буде зробити тих вісім тисяч спроб, потрібних для відкриття металу, легшого за повітря. Ну, а тоді? Що скаже світ, коли побачить першу літаючу машину, без крил, без складних механізмів, міцну, як броненосець?» Йому вчувалося, що вуличний шум за вікном зростає, дужчає і гримить на весь Париж, на всю Францію, на всю Європу. І всі людські голоси зливаються в один могутній вигук: «Слава!.. Слава!.. Слава!..» — Чи я здурів! — тихо промовив він. Швиденько розстебнув жилет, видобув з-під сорочки медальйон і відкрив його. Шматочок металу, схожого на латунь, і легкого, як пух, був на місці. Ні, Гейст його не дурив: дорога до незвичайного винаходу була перед ним, і ніщо не заважало на неї ступити. — Залишаюсь! — тихо промовив він. — Ні бог, ні люди це простили б мені, якби я знехтував такою можливістю. Вже смеркало. Вокульський засвітив газові світильники над столом, дістав папір і ручку й почав писати: «Дорогий Ігнаце! Хочу поговорити з тобою про дуже важливі речі, а тому що до Варшави я більше не повернуся, то прошу, щоб ти якнайшвидше…» Та раптом він кинув ручку. Якась тривога охопила його, коли побачив написані слова «до Варшави я більше не повернуся»… «А чого б мені не повернутись?.. — подумав. — Чого? Хіба того, щоб зустріти панну Ізабеллу і знову втратити енергію?. Час нарешті раз назавжди покінчити з цим…» Він ходив по кімнаті й думав: «Передо мною дві дороги: одна веде до неймовірних перетворень світу, друга — до того, щоб сподобатись жінці, а може, навіть до того, щоб її здобути. Якою ж дорогою піти?.. Всім відомо, що кожна відкрита речовина, кожна нова сила — це новий щабель в розвитку цивілізації. Бронза створила античну цивілізацію, залізо — середньовічну, поpox завершив середньовіччя, а вугілля відкрило епоху дев’ятнадцятого століття. Чого тут вагатися: метали Гейста започаткують таку цивілізацію, про яку ніхто й не мріяв, і, можливо, удосконалять людський рід. А що я маю з другого боку?.. Жінку, яка не посоромилася б купатися при таких плебеях, як я. Що я для неї поруч з такими хлюстами, для яких пуста балаканина, дотепне слово, комплімент становлять сенс життя? Що та череда, та й вона сама, сказали б, побачивши обдертуса Гейста і його винаходи? Вони такі невігласи, що й не здивувалися б. Припустімо навіть, що я одружився б з нею. І що ж тоді? До вітальні скоробагатька одразу потягнулися б явні й таємні поклонники, численні двоюрідні та троюрідні брати й ще бозна-хто!.. І знов мені довелося б не помічати їхніх поглядів, не чути їхніх компліментів, не брати участі в їхніх, інтимних розмовах — про що?.. Про мою ганьбу або дурість?.. За рік такого життя я так здеморалізувався б, що, можливо, почав би ревнувати до тих блазнів… Чи не краще кинути серце голодному псові, аніж віддати його жінці, яка навіть не догадується, яка велика різниця між ними і мною. Годі!» Він знову сів за стіл і почав писати листа до Гейста, але одразу відклав його. — Гарний же я! — сказав він вголос. — Збираюся писати зобов’язання, не впорядкувавши своїх справ. «От як міняються часи, — подумав. — Колись отакий Гейст був би символом сатани, з яким за людську душу бореться ангел в образі жінки. А сьогодні — хто з них сатана, а хто ангел…». В цей час постукали в двері. Увійшов слуга й подав Вокульському великого конверта. — З Варшави, — шепнув він. — Від Жецького?.. Це він пересилає мені в конверті якогось другого листа. Ага, від графині! Може, вона повідомляє мене про весілля панни Ізабелли?.. Він розірвав конверта, але з хвилину не міг наважитись читати. Серце його сильно калатало. — Ну, однаково, — пробурмотів він і почав читати:  

«Дорогий мій пане Станіславе! Мабуть, ти весело проводиш час, кажуть, навіть у Парижі., коли забуваєш про своїх друзів. А могила твого покійного дядька й досі дожидає пам’ятника, та й я хотіла б порадитися з тобою, чи будувати мені цукровий завод, на що мене намовляють люди на старості літ. Стидайся, пане Станіславе, а найбільше — жалій, що не бачиш рум’янцю на лицях Белли, яка зараз сидить у мене і спекла рака, дізнавшись, що я пишу до тебе. Кохана дитина! Вона живе недалеко у своєї тітки і часто відвідує мене. Догадуюсь, що ти вчинив їй якусь велику прикрість; отож не зволікай з перепросинами і якнайшвидше приїжджай просто до мене. Белла пробуде тут ще кілька днів, і, може, мені пощастить умовити її, аби вона пробачила тобі…»  



Вокульський схопився з-за стола, відчинив вікно і, стоячи перед ним, ще раз перечитав листа; очі в нього заіскрились, обличчя взялося плямами. Він подзвонив раз, другий, третій… Нарешті сам вибіг в коридор і гукнув: — Гарсон!.. Гей, гарсон!.. — До ваших послуг! — Рахунок. — Який? — Повний рахунок за останні п’ять днів. Повний, розумієте? — Зараз подати? — здивувався гарсон. — Негайно! І екіпаж до північного вокзалу… Негайно!  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   33


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка