Болеслав прус та його



Сторінка19/33
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.39 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   33

ЧАСТИНА ДРУГА

 



 

Розділ перший
СІРІ ДНІ Й БОЛІСНІ ГОДИНИ


 

Через чверть години після від’їзду з Варшави у Вокульського виникло два особливих, хоч і зовсім різних почуття: його обвіяло свіже повітря, а сам він поринув у якусь дивну летаргію. Він вільно рухався, голова була ясна, думка працювала чітко і швидко, але його ніщо не цікавило: ні хто з ним їдо, ні кудою він їде, ні куди він їде. Апатія ця зростала в міру віддалення від Варшави. За станцією Пруткове він зрадів з крапель дощу, що потрапляли через відчинене вікно всередину вагона; пізніше його трохи оживила раптова буря, що зірвалася за Гродзіском; йому навіть захотілось, щоб його вбила блискавка. Але коли буря вщухла, він знову став до всього байдужий і вже не цікавився нічим, навіть тим, що його сусід з правого боку спав у нього на плечі, а сусід, що сидів навпроти, зняв штиблети й поклав йому на коліна ноги, правда, в чистих шкарпетках. Десь коло півночі огорнуло його щось ніби сон, а може, ще більша байдужість. Він завісив фіранкою ліхтаря в вагоні й заплющив очі, сподіваючись, що ця чудна апатія минеться, як зійде сонце. Але вона не минулася. Навпаки, до ранку вона посилилась і зростала дедалі більше. Було йому з нею ні добре, ні зле — так собі. Потім у нього взяли паспорт, потім він поснідав, купив нового квитка, сказав перенести свої речі в другий поїзд і поїхав далі. Знову станція, знову пересадка, знову дорога далі. Вагон похитувався і гуркотів, паровоз раз у раз свистав, потім спинявся… В купе стали появлятись по двоє та по троє люди, які говорили по-німецьки. Потім люди, які говорили по-польськи, зовсім зникли, і вагон наповнили самі німці. Змінювався і ландшафт. Потяглися обкопані ровами ліси, в яких дерева стояли рівними рядами, немов солдати в строю. Зникли дерев’яні хати під солом’яною стріхою, і все частіше траплялися двоповерхові будиночки, криті черепицею та оточені палісадниками. Знову зупинка, знову треба щось із’їсти. Якесь величезне місто… Ага! Та це ж, мабуть, Берлін!.. І знову в дорогу. Тут уже всі пасажири говорять по-німецьки, але з якимось іншим акцентом. Потім ніч і сон. Ні, не сон, а та сама апатія. В купе заходять два французи. Ландшафт тут зовсім інакший: широкі простори, пагорки, виноградники. То тут, то там, обсаджені деревами й обвиті плющем, стоять двоповерхові, старі, але міцні будинки. Знову перевірка речей в чемодані. Пересадка. В вагон заходять три французи й одна француженка і зчиняють такий галас, немов їх зайшло десятеро. Це, видно, люди виховані, проте вони регочуть, кілька разів пересідають з місця на місце, вибачаються перед Вокульським, хоч він не знає, за що. На одній із станцій Вокульський пише кілька слів Сузіну на адресу: «Париж, «Гранд-отель», і віддає записку кондукторові вагона разом з якимось банкнотом, не турбуючись ні про те, скільки дав, ні про те, чи дійде телеграма до адресата. На наступній станції хтось тиче йому в руку ділу паку банкнотів, і він їде далі. Вокульський помічає, що знов настала ніч, і знову поринає в стан, який може бути сном, а може, тільки втратою свідомості. Очі у нього заплющені, проте він думає, що спить і що цей дивний стан байдужості залишить його в Парижі. «Париж! Париж! — повторює він уві сні. — Скільки років я про тебе мріяв! Але це минеться. Все минеться!..» Десята година ранку, нова станція. Поїзд зупиняється під дахом; галас, гомін, крик, біганина. Вокульського одразу атакують три французи, пропонуючи свої послуги. Раптом хтось хапає його за плече. — Ну, Станіславе Петровичу, щастя твоє, що приїхав. Вокульський деякий час придивляється до якогось велетня з червоним обличчям і русою бородою і нарешті каже: — Дивись, Сузін! Вони обіймаються. Сузіна супроводять два французи, один з яких бере у Вокульського квитанцію на речі. — Щастя твоє, що приїхав, — каже Сузін, цілуючи його ще раз. — Я думав, що зовсім закручусь у цьому Парижі без тебе. «Париж…» — думає Вокульський. — Та це все байдуже! — каже далі Сузін. — Але ти от так загордів серед вашої паршивої шляхти, що про мене вже й не думаєш. Але ж задля тебе самого жаль таких грошей… Ти втратив би тисяч з п’ятдесят… З’являються знову ті два французи, що прийшли з Сузіним, і кажуть, що можна їхати. Сузін бере під руку Вокульського і виводить на площу, де стоїть безліч омнібусів, а також однокінних та парокінних екіпажів з кучерами попереду або позаду. Вони проходять десятків зо два кроків, підходять до парокінного екіпажа з лакеем, сідають і їдуть. — Дивись, — каже Сузін, — це вулиця Лафайєта, а ото бульвар Маджента. Ми поїдемо Лафайєтом аж до готелю коло опери. Кажу тобі: чудо, а не місто! Ну, а як побачиш Єлісейські Поля, а потім сад між Сеною і Ріволі… Ех!.. Кажу тобі: чудо, а не місто!.. Тільки у жінок завеликі турнюри. Але тут інші смаки… Ну, та й радий же я, що ти приїхав; п’ятдесят або й більше тисяч карбованців це ж таки не абищо… Бачиш, он опера, он бульвар Капуцинів, а он і наша хата. Вокульський бачить величезний шестиповерховий будинок клинуватої форми, оперезаний вздовж третього поверху залізною балюстрадою. Будинок стоїть на широкій вулиці, обсадженій ще молодими деревами, а по ній сюди й туди їдуть сотні омнібусів, екіпажів, верхівців і піших людей. Рух такий, ніби не менш як половина Варшави збіглась сюди на якесь видовище. Вулиця гладенька, як паркет. Вокульський бачить, що він у самому центрі Парижа, але не відчуває ні хвилювання, ні цікавості. Все йому байдуже. Екіпаж в’їжджає в розкішні ворота, лакей відчиняє дверцята, вони виходять. Сузін бере Вокульського дід руку й веде до маленької кімнатки, яка зараз же починає підноситись вгору. — А це ліфт, — каже Сузін. — У мене тут два номери. Один на другому поверсі за сто франків на добу, а другий на четвертому — за десять франків. Для тебе я також найняв за десять. Нічого не вдієш — виставка!.. Вони виходять з ліфта в коридор і за хвилину опиняються в розкішно оздобленій кімнаті. Меблі в ній з червоного дерева, над широким ліжком — балдахін, а в шафі замість дверей — величезне дзеркало. — Ну, сідай, Станіславе Петровичу. Хочеш їсти чи пити, тут чи в залі?.. Ну, п’ятдесят тисяч твої… Я дуже радий. — Скажи мені, — вперше озвався Вокульський, — за що ж це я маю одержати п’ятдесят тисяч? — Може, навіть більше. — Гаразд. Але за що? Сузін з розгону сідає в крісло, складає руки на животі й починає реготати. — От за це саме, що питаєш!.. Інші не питають, за що беруть гроші, тільки давай! А ти один хочеш знати, як та за що заробиш таку суму. Ах ти, голубе сизий!.. — Це не відповідь. — Зараз я тобі відповім, — каже Сузін. — Насамперед за те, що ти мене ще в Іркутську чотири роки розуму вчив. Якби не ти, то я не був би тим Сузіним, яким є сьогодні. Ну, а я, Станіславе Петровичу, не такий, як ви: я за добро плачу добром. — І це не відповідь, — перебив Вокульський. Сузін здвигнув плечима. — Знаєш що: в цій хаті ти у мене пояснень не питай, а внизу й сам зрозумієш. Може, я куплю трохи паризької галантереї, а може, й кільканадцять торговельних суден. Я по-французьки ні в зуб ногою, по-німецьки теж, отож мені потрібний такий чоловік, як ти… — Я не розуміюсь на торговельних суднах. — Не турбуйся. Знайдемо тут інженерів і залізничних, і морських, і військових… Не про них мені йдеться, а про людину, яка говорила б за мене — і для мене. От побачиш, як зійдемо наниз, то слухай і дивись за двох, а як вийдемо відтіля, то можеш за все забути. Ти на це спроможний, Станіславе Петровичу, а про все інше не питай. Я зароблю десять процентів, а тобі дам десять процентів від свого заробітку, от і все. А нащо це, для кого і проти кого — не питай. Вокульський мовчав. — О четвертій годині до мене прийдуть американські і французькі фабриканти. Зможеш надійти? — спитав Сузін. — Гаразд. — А зараз проїдеш по місту? — Ні, зараз піду спати. — Ну то й добре. Ходімо в твій номер. Вони вийшли з номера Сузіиа і, пройшовши кілька кроків, опинилися в такій самісінькій кімнаті. Вокульський одразу ліг на ліжко, а Сузін вийшов навшпиньках і зачинив за собою двері. Коли Сузін вийшов, Вокульський заплющив очі й намагався заснути. Може, не так заснути, як одігнати від себе якусь напрасливу примару, від якої він утік з Варшави. Якийсь час йому здавалося, що її нема, що вона залишилась там і тепер заклопотана блукає між Краковським Передмістям і Уяздовськими Алеями. «Де він? Де він?…»— шепотіла примара. «А якщо вона полетить за мною? — спитав сам себе Вокульський. — Ну, тут вона мене, мабуть, не знайде, в такому великому місті, в такій озії-готелі… А може, вона вже шукає мене тут?» — подумав він. Вокульський ще міцніше заплющив очі й почав гойдатись на матрасі, який здався йому надзвичайно широким і пружним. Його увагою оволоділи два потоки звуків: за дверима, в коридорі готелю, люди бігали й розмовляли, немов там щось у цю хвилину сталося, а за вікном, на вулиці, розлягався приглушений гомін — злитий гуркіт численних екіпажів, звук людських голосів, дзеленчання дзвінків, ляскіт пострілів і ще бог його знає. що. Потім йому привиділось, ніби якась тінь заглядає до нього в вікно, а пізніше — наче хтось ходить довгим коридором від дверей до дверей, стукає і питає: «Чи нема його тут?» І справді хтось ходив, стукав і навіть постукав до нього, але, не діждавшись відповіді, пішов далі. «Не знайде вона мене!.. Не знайде!» — думав Вокульський. Раптом він розплющив очі, й волосся наїжилось у нього на голові. Навпроти себе він побачив таку самісіньку кімнату, як і його, таке саме ліжко з балдахіном, а на ньому — самого себе! Це було одне з найсильніших вражень в його житті: він на власні очі бачив, що в тій кімнаті, де вважав себе цілком самотнім, перебуває невідступний свідок — він сам! — Яке оригінальне шпигунство, — пробурчав він. — Дурна мода, оці дзеркальні шафи. Він схопився з ліжка — його двійник схопився так само швидко. Він підбіг до вікна — той також. Гарячково відкрив чемодан, щоб переодягтися, — той теж почав переодягатися, видно, щоб іти до міста. Вокульський відчув, що мусить утекти з цієї кімнати. Примара, від якої він утік з Варшави, була вже тут і стояла коло порога. Він умився, надів чисту білизну, перемінив костюм. Було тільки ще пів на першу. «Залишилося ще три з половиною години, — подумав він, — треба їх кудись подіти!» Тільки що він відчинив двері, як перед ним немов виріс слуга: — Monsieur?..[95] Вокульський сказав провести себе до сходів, дав слузі франк на чай і збіг з четвертого поверху вниз, наче рятуючись від погоні. Він вийшов з воріт і спинився на тротуарі. Широка, обсаджена деревами вулиця. За якусь хвилину повз нього пролітає коло десятка екіпажів і жовтий омнібус, повний пасажирів усередині й на даху. Праворуч, десь дуже далеко, видно площу, ліворуч, коло готелю, парусиновий дашок, під яким, біля самого тротуару, за круглими столиками сидять чоловіки й жінки і п’ють каву. Мужчини в низько вирізаних, немов декольтованих, сюртуках, з квітками або стрічечками в петельках, сидять, високо закинувши ногу на ногу, як того й вимагає сусідство шестиповерхових будинків; жінки худорляві, маленькі, з вогнистими очима, але одягнені скромно. Вокульський іде ліворуч і за рогом свого готелю бачить другий такий самий полотняний дашок і другу групу людей, які щось п’ють коло самого тротуару. Тут сидить чоловік зо сто, якщо не більше; чоловіки тримаються розв’язно, дами весело, фамільярно і в той же час невимушено. Ідуть та й їдуть однокінні й парокінні екіпажі, тротуаром сунуть в один і в другий бік юрби пішоходів, серединою вулиці посуваються зелені й жовті омнібуси, дорогу їм перетинають коричневі, і всі вони повні всередині, всі везуть пасажирів ще й на дахах. Вокульський стоїть серед площі, від якої розходиться сім вулиць. Він перелічує їх раз і другий — ні, таки сім вулиць!.. Куди ж іти? Мабуть, туди, де зелено. Он якраз дві вулиці, що перетинаються під прямим кутом, обсаджені деревами… «Піду-но я вздовж готелю», — думає Вокульський. Він повертається ліворуч і зупиняється вражений. Перед ним височить якась величезна споруда. Внизу — ряди аркад і статуй, на другому поверсі величезні гранітні колони і трохи менші мармурові з золотими капітелями. На рівні даху по кутках орли й позолочені статуї, що височать над позолоченими баскими кіньми. Дах спереду положистий, вище підноситься купол з короною зверху, а ще вище тригранчаста верхівка, також з групою фігур на самому верху. Всюди мармур, бронза, золото, всюди колони, статуї і барельєфи… «Опера? — думає Вокульський. — Та тут же мармуру і бронзи більше, ніж у всій Варшаві!» Він пригадує свій магазин, оздоби міста, червоніє і йде далі. Відчуває, що Париж одразу приголомшив його, і — задоволений цим. Кількість екіпажів, омнібусів і пішоходів збільшується неймовірно. Через кожні кілька кроків — веранди, круглі столики біля самого тротуару, а коло столиків — люди. За каретою з лакеєм на задку тягнеться запряжений собакою кізок, його обминає омнібус; потім проходять два носії з вантажем, потім їде високий шарабан на двох колесах, за ним дама й мужчина верхи на конях і знову безконечна палка екіпажів. Біля тротуару візок з букетами квітів, другий — з фруктами, на протилежному боці паштетник з своїм товаром, тут же продають газети, старі речі, книжки, гострять ножі… — M’rchand d’habits…[96] — «Figaro»!..[97] — Exposition![98] — «Guide Parisien»!.. trois francs! trois francs!..[99] Хтось всуває Вокульському в руку книжку, він платить три франки й переходить на другий бік вулиці. Йде швидко, але бачить, що всі його випереджають: і екіпажі, й піші. Та це ж якісь масові перегони! Тому й він прискорює ходу, і хоч нікого не випередив, але вже звертає на себе загальну увагу. Його насамперед атакують рознощики газет і книжок, на нього поглядають жінки, насмішкувато позирають чоловіки. Він, Вокульський, такий знаменитий у Варшаві, відчуває себе тут несміливим, як дитина… І це йому приємно. Як би він хотів знову стати дитиною тих часів, коли його батько радився з приятелями: чи віддати сина в школу, чи до купця в науку? В цьому місці вулиця трохи повертає праворуч. І тут Вокульський бачить перший чотириповерховий будинок. Для нього це — зворушливе видовище. Справді, яка мила несподіванка — чотириповерховий будинок серед шестиповерхових!.. Раптом його обминає екіпаж з грумом на передку, позаду сидять дві жінки. Одної він зовсім не знає, а друга… — Вона! — шепоче Вокульський. — Це неймовірно!.. Він відчуває, що знесилюється. На щастя, поблизу — кав’ярня. Вокульський майже падає на стілець коло самого тротуару; з’являється гарсон, щось питає, потім приносить мазагран. Водночас якась дівчина пришпилює до його сюртука квітку, а рознощик газет кладе перед ним «Фігаро». Вокульський кидає дівчині десять франків, рознощикові газет франк, п’є мазагран, розгортає газету й читає: «Її величність королева Ізабелла…» Він жмакає газету й ховає в кишеню, не допиває мазаграну, платить за нього і встає з-за столу. Гарсон поглядає на нього скоса, два відвідувачі, що бавляться тоненькими паличками, закидають ноги на коліна ще вище, а один з них нахабно розглядає його в монокль. «А що, коли я дам оцьому франтові по морді? — думає Вокульський. — На завтра дуель, і, може, він убив би мене?.. А якби я його вбив?..» Він пройшов близько коло франта й так подивився йому в очі, що у того монокль упав на жилетку, а з губів збігла глузлива посмішка. Вокульський іде далі й пильно розглядає будинки. Які тут магазини! Найбідніший з них виглядає імпозантніше, аніж його, що вважається найкращим у Варшаві. Будинки з тесаного каменю, майже на кожному поверсі — балкони або балюстради вздовж цілого поверху. «Дивлячись на цей Париж, можна подумати, що парижани мають потребу безперестанно спілкуватися якщо не в кафе, то на балконах», — думає Вокульський. І дахи якісь оригінальні: високі, наїжачені цегляними та бляшаними коминами. А на вулицях на кожному кроці перед тобою постає то дерево, то ліхтарний стовп, то кіоск, то якась колона з кулею та шпилями зверху. Життя кипить тут з такою силою, що не може задовольнитись рухом нескінченних валок екіпажів, спорудженням шестиповерхових кам’яних будинків, воно ще бризкає з стін у вигляді статуй та барельєфів, з дахів — у вигляді стрілчастих оздоб та з вулиць — у вигляді незліченних кіосків. Вокульському здається, ніби він із стоячої води потрапив І митом в окріп, який «клекоче, бризкає й шумить»…[100] Він, людина зріла й енергійна в звичних умовах, відчув себе тут несміливою дитиною, для якої все навколо — нове. Тим часом життя круг нього далі «клекоче, бризкає й шумить». Кінця не видно юрбі, екіпажам, деревам, сліпучим вітринам і навіть самій вулиці. Голова у Вокульського поступово туманіє. Він перестає сприймати галасливу розмову прохожих, потім ніби глухне на вигуки вуличних торговців, нарешті, перестає чути гуркотіння коліс. Потім йому починає здаватись, що він уже десь бачив і такі будинки, і такий рух, і такі кав’ярні; далі він думає, що не таке воно все вже й величне, нарешті в ньому прокидається здатність подивитися на все критично, і він каже собі, що коли в Парижі французьку мову можна почути й частіше, ніж у Варшаві, то тутешній акцент гірший і вимова менш виразна. Роздумуючи так, він уповільнює крок і вже перестає давати іншим дорогу. Вирішивши, що тепер уже французи почнуть показувати на нього пальцями, він здивовано помічає, що вони все менш звертають на нього увагу. Побувши одну годину на вулиці, він перетворився на краплю паризького океану. — Так воно й краще, — шепотів він. Досі через кожних кільканадцять кроків будинки з лівого або з правого боку розступалися і відкривалась якась бічна вулиця. А зараз суцільна стіна будинків тягнеться на кількасот кроків. Занепокоєний, він поспішає і, нарешті, на велике своє задоволення, доходить до бічної вулиці, завертає трохи за ріг і читає: «Rue St Fiacre»[101]. В пам’яті його зринає якийсь роман Поль де Кока. Знов бічна вулиця, і знов він читає: «Rue du Sentien» [102]. — Не знаю, — каже він сам до себе. За кілька десятків кроків далі бачить: «Rue Poissonпіеге»[103], що пригадує йому якусь кримінальну справу; а потім одна за одною йдуть коротенькі вулички, що виходять до театру «Жімназ». «А це що таке? — думає він, помітивши з лівого боку величезний будинок, не схожий на жоден з тих, які він досі бачив. Це велетенський кам’яний прямокутник, а в ньому ворота з округлим склепінням. Це, напевне, ворота, які стоять на перехресті двох вулиць. Поруч з ними будка, коло якої спиняються омнібуси; майже навпроти — кафе і тротуар, відгороджений від бруку залізною балюстрадою. Кроків за триста далі — другі такі самі ворота, а між ними в правий і лівий бік пролягає широка вулиця. Рух тут ще потужніший, цією вулицею їздять омнібуси аж трьох гатунків і трамваї. Вокульський дивиться праворуч і бачить два ряди ліхтарів, два ряди кіосків, два ряди дерев і два ряди шестиповерхових будинків, що тягнуться на відстань, яка дорівнює Краківському Передмістю і Новому Світові разом. Вулиці не видно кінця, тільки десь далеко вона підноситься до неба, дахи зливаються з землею, і все зникає. «Нехай я навіть заблукаю і спізнюсь на нараду, однак піду в той бік!» — думає Вокульський. Раптом на повороті його обминає молода жінка; її постать і хода викликають у нього сильне хвилювання. «Вона?.. Ні… По-перше, вона залишилася в Варшаві, а по-друге, я зустрічаю вже другу таку… Обман зору…» Проте він одразу втрачає силу і навіть пам’ять. Стоїть на перехресті двох обсаджених деревами вулиць і зовсім не пам’ятає, відкіля прийшов. Його поймає панічний страх, знайомий людям, які заблукали в лісі. На щастя, під’їжджає однокінний фаетон, кучер якого приязно усміхається до нього. — «Гранд-отель», — каже Вокульський, сідаючи. Візник доторкається рукою до капелюха і гукає: — Вперед, Лізетко!.. Цей благородний чужоземець поставить тобі за швидку їзду кухоль пива! Потім, сівши боком до Вокульського, каже: — Одне з двох, громадянине: або ви тільки сьогодні приїхали, або добре поснідали?.. — Сьогодні приїхав, — відповів Вокульський, заспокоєний виглядом його повного, червоного безбородого обличчя. — І трохи випили, це зразу видно, — зауважує візник. — А таксу знаєте? — Мені байдуже. — Вперед, Лізетко!.. Дуже мені сподобався цей чужоземець, і я думаю, що тільки такі й повинні приїжджати на нашу виставку. А ви певні, громадянине, що нам треба їхати саме до «Гранд-отелю»? — звертається він до Вокульського. — Цілком певний. — Вперед, Лізетко!.. Цей чужоземець збуджує в мені пошану. Ви, громадянине, бува, не з Берліна? — Ні. Візник деякий час дивиться на нього, потім каже: — Тим краще для вас. Правда, я не маю претензії до пруссаків, хоч вони й загарбали у нас Ельзас і чималий кусень Лотаріигії, але що не люблю, то таки не люблю, коли у мене за спиною сидить німець. Ну, то відкіля ж ви, громадянине? — З Варшави. — Ah, сa![104] Прекрасна країна! Багата країна… Вперед, Лізетко!.. Значить, ви — поляк? Я знаю поляків… Он де площа Опери, громадянине, а ото «Гранд-отель». Вокульський кинув візникові три франки, вбіг у ворота, а з них на четвертий поверх. Коло номера його зустрів привітною усмішкою слуга й подав йому записку Сузіна й пачку листів. — До вас багато відвідувачів… і багато відвідувачок! — сказав слуга, лукаво поглядаючи на нього. — Де вони? — В приймальні, в бібліотеці, в їдальні… Мсьє Жюмар уже нетерпеливиться… — Хто це мсьє Жюмар? — Дворецький ваш і пана Сюзена… Дуже здібний чоловік і міг би вам багато чим прислужитися… аби був певний, що одержить… так, з тисячу франків нагороди, — так само лукаво говорить слуга. — Де ж він? — На другому поверсі, в вашій приймальні. Мсьє Жюмар дуже здібний чоловік, але і я міг би стати в пригоді вашому превосходительству, хоч моє прізвище й Міллер. Насправді я ельзасець і даю слово честі, замість брати від вас, я щоденно платив би вам по десять франків, аби тільки нам поквитатися з пруссаками. Вокульський увійшов у помер. — Найбільше остерігайтесь пане, отієї баронеси, яка вже дожидає в бібліотеці, хоч мала прийти о третій годині… Можу заприсягтися, що вона німкеня. Не даром же я ельзасець… Останні слова Міллер промовив півголосом і вийшов у коридор. Вокульський розпечатав записку Сузіна і прочитав: «Засідання почнеться аж о восьмій. У тебе залишається багато вільного часу, отже, поговори там з відвідувачами, а особливо з жіноцтвом. Я вже, їй-богу, застарий, щоб усім їм догодити». Вокульський почав переглядати листи. Це були переважно реклами купців, перукарів, зубних лікарів, просьби про допомогу, пропозиції розкрити якісь таємниці, навіть відозва Армії порятунку.[105] Серед безлічі листів вразив Вокульського такий: «Молода, елегантна і пристойна особа хоче оглянути з Вами Париж. Видатки пополовині. Відповідь залишити у швейцара готелю». — Оригінальне місто! — зауважив Вокульський. Другий, ще цікавіший лист був від тієї баронеси, що мала прийти о третій годині на побачення в бібліотеку. — Значить, через півгодини… Він подзвонив і сказав подати в номер сніданок. Через кілька хвилин йому принесли шинку, яйця, біфштекс, якусь невідому рибу, кілька пляшок різноманітних напоїв і філіжанку чорної кави. Він їв усе з вовчим апетитом, пив не гірше, потім сказав Міллерові провести його в приймальню. Слуга вийшов з ним у коридор, натиснув гудзика від дзвінка, щось сказав у рупор і ввів Вокульського в ліфт. За хвилину він опинився на другому поверсі, і як тільки відчинилися двері ліфта, перед ним постав якийсь елегантний пан з невеликими вусами, у фраку й білому галстуку. — Жюмар… — відрекомендувався пан, уклонившись. Вони пройшли кілька кроків коридором, і Жюмар відчинив двері розкішного салону. Вокульський мало не поточився назад, побачивши золочені меблі, величезні дзеркала та барельєфи на стінах. Посеред салону стояв великий стіл, накритий дорогою скатеркою і завалений паперами. — Можна впустити відвідувачів? — спитав Жюмар. — Ці, мені здається, не дуже небезпечні. Насмілюся тільки звернути вашу увагу на баронесу. Вона чекає в бібліотеці. Він поважно вклонився і вийшов у другий салон, який, видно, був дожидальнею. «Чи не вклепався я, бува, хай йому чорт, в якусь халепу?» — подумав Вокульський. Тільки що він сів за стіл і взявся переглядати папери, як увійшов лакей у голубому фраку з золотими галунами й подав йому візитну картку на підносі. Вокульський прочитав: «Полковник» — і якесь прізвище, котре нічого йому не говорило. — Проси. В салон увійшов ставний мужчина з сивою еспаньйолкою, такими ж вусами і червоною стьожкою в петлиці сюртука. — Я знаю, пане, що у вас мало часу, через те говоритиму стисло, — сказав полковник з легким поклоном. — Париж з усіх поглядів чудове місто: тут є де розважитись і є чого повчитися; але тут потрібний досвідчений гід. Оскільки я знаю всі музеї, картинні галереї, театри, клуби, пам’ятники, урядові і приватні установи — словом, усе… то чи не захотіли б ви… — Залишіть, будь ласка, свою адресу, — відповів Вокульський. — Я володію чотирма мовами, маю знайомства в художніх, літературних, наукових та промислових колах… — В даний момент не можу дати вам відповіді, — перебив його Вокульський. — Мені з’явитись до вас чи ждати вашого повідомлення? — Я відповім вам листовно. — Прошу не забувати за мене, — відповів гість, встав, уклонився і вийшов. Лакей приніс другу візитну картку, і незабаром показався другий гість. Це був гладкий і рум’яний чоловік, чимось схожий на власника магазину шовкових тканин. Він кланявся весь час, ідучи від дверей до столу. — Що вам, пане, потрібно? — спитав Вокульський. — Як, ви не догадались, прочитавши прізвище Ескабо? Ганібала Ескабо? — дивувався гість. — Гвинтівка Ескабо робить сімнадцять пострілів за хвилину, а зразок, який я матиму честь вам показати, викидає тридцять куль. У Вокульського було таке здивоване обличчя, що Ганібал Ескабо й сам почав дивуватися. — Я гадаю, що не помилився? — спитав він. — Ви таки помилились, пане, — відповів Вокульський. — Я галантерейний купець і гвинтівками не цікавлюсь. — А мені казали… по секрету… — з притиском сказав Ескабо, — що панове… — Вас неправильно поінформували. — В такому разі прошу пробачення. — Це, мабуть, у якомусь іншому номері!.. — говорив гість, виходячи і кланяючись. На сцені знову появився блакитний фрак з білими штанами — і новий гість. Це був маленький, худорлявий, чорний чоловічок з неспокійними очима. Він майже вбіг у салон, впав на стілець, озирнувся на двері і, присунувшись до Вокульського, почав притишеним голосом: — Вас, пане, це, напевне, здивує, але… справа дуже важлива… надзвичайно важлива… Цими днями я зробив величезне відкриття щодо рулетки. Треба тільки разів шість-сім подвоювати ставку… — Пробачте, але я цим не займаюся, — перебив його Вокульський. — Ви мені не вірите?.. Ну, це цілком природно… У мене якраз при собі маленька рулетка… Можемо спробувати… — Пробачте, але зараз я не маю часу. — Лише три хвилини… одну хвилину… — Навіть півхвилини. — То коли ж мені прийти? — спитав збентежений гість. — В усякому разі, не скоро. — То позичте мені принаймні сто франків на прилюдні випробування… — Можу запропонувати п’ять, — відповів Вокульський, дістаючи гаманця. — О ні, пане, дякую… Я не авантурник… А втім, давайте… завтра я вам їх поверну. А ви тим часом, може, надумаєтесь… Наступний гість, чоловік товстий і кремезний, з цілою низкою мініатюрних орденів на лацкані сюртука, пропонував Вокульському диплом доктора філософії, орден або титул і був дуже здивований, коли пропозиції його не були прийняті. Він вийшов, навіть не попрощавшись. Після нього настала кількахвилинна перерва. Вокульському здалося, що він чує шелест жіночої сукні в дожидальні. Він напружив слух… В цей час лакей доповів про баронесу. Знову довга пауза — і в салон — увійшла така елегантна і вродлива жінка, що Вокульський мимоволі встав із крісла. Їй було, мабуть, під сорок літ: висока, правильні риси обличчя, аристократична постава. Вокульський мовчки показав їй на крісло. Коли дама сіла, він помітив, що вона схвильована і жмакає в руках вишивану хустинку. Раптом вона заговорила, гордо дивлячись йому в очі: — Ви мене знаєте? — Ні, пані. — Ви не бачили навіть моїх портретів? — Не бачив. — То ви, мабуть, ніколи не були ні в Берліні, ні в Відні. — Не був. Дама глибоко зітхнула. — Тим краще, — сказала вона, — я буду сміливіша. Я зовсім не баронеса… Але хто саме, це не має значення. Тимчасово я опинилася в скрутному становищі… Мені потрібно двадцять тисяч франків. А тому що я не хочу в тутешніх ломбардах заставляти свої дорогоцінності… Ви мене розумієте? — Ні, пані. — Я можу продати вам важливу таємницю… — Я не маю права купувати таємниці, — відповів трохи збентежений Вокульський. Дама ворухнулася в кріслі. — Не маєте права? То чого ж ви сюди приїхали?.. — сказала вона з легкою усмішкою. — І все-таки не маю права. Дама встала. — Ось тут адреса, — жваво сказала вона, — по якій мене можна знайти протягом двадцяти чотирьох годин, а тут… записка, над якою ви, може, трохи подумаєте. Бувайте. Вона з шелестом вийшла. Вокульський розгорнув записку і прочитав відомості про себе і про Сузіна, які звичайно вписуються в паспорт. «Ну, зрозуміло, — думав Вокульський. — Міллер прочитав мій паспорт і зробив з нього виписки, навіть з помилками: «Воклюскі». Що за чорт! Невже вони вважають мене за дитину?» Відвідувачів уже не було, і Вокульський викликав до себе Жюмара. — Що, пане, накажете? — спитав елегантний дворецький. — Хотів з вами поговорити. — Приватно? В такому разі дозвольте сісти. Вистава скінчилась, костюми винесені на склад, актори стають рівноправними особами. Він сказав це трохи іронічним тоном і поводився як дуже добре вихована людина. Вокульський дивувався все більше. — Скажіть, будь ласка, що воно за люди? — спитав він. — Оці, котрі були у вас? Люди, як і всі інші: гіди, винахідники, посередники. Кожен працює, як уміє, і намагається продати свою працю якнайдорожче. А що вони люблять заробити, якщо вдасться, більше, ніж варта їхня праця, то це вже суто французька риса. — Ви не француз? — Я?.. Народився в Відні, вчився в Швейцарії і Німеччині, довгий час жив в Італії, Англії, Норвегії, Сполучених Штатах… Моє прізвище найкраще визначає мою національність[106]; я є тим, в чиїй оборі живу: волом поміж волами, конем поміж кіньми. А поскільки я знаю, відкіля у мене гроші, і люди про це знають, то до всього іншого мені нема діла. — Я вас не розумію, — сказав Вокульський. — Знаєте, — говорив далі Жюмар, тарабанячи пальцями по столі, — я дуже багато вештався по світі, щоб надавати значення національності. Для мене існують тільки чотири національності, незалежно від мови. Номер перший — ті, про котрих я знаю, відкіля у них гроші і на що вони їх витрачають. Номер другий — ті, про котрих знаю, відкіля вони гроші беруть, але не знаю, на що вони їх витрачають. Номер третій — видатки відомі, а прибутки ні. І нарешті номер четвертий — ті, про яких мені невідомо, ні відкіля вони беруть гроші, ні на що їх витрачають. Про пана Ескабо я знаю, що він має прибутки від трикотажної фабрики, а витрачає їх на виробництво якоїсь пекельної зброї, отже, я його поважаю. Щодо баронеси, то я не знаю, ні відкіля вона бере гроші, ні на що їх витрачає, тому я не вірю їй. — Я купець, пане Жюмар, — сказав Вокульський, трохи ображений цією теорією. — Знаю. А крім того, ви ще приятель пана Сюзена, що також дає певний процент. Зрештою, мої зауваження стосуються не вас: я висловив їх як сентенції, які, сподіваюсь, будуть мені оплачені. — Ви філософ, пане Жюмар, — буркнув Вокульський. — Навіть доктор філософії двох університетів, — повідомив Жюмар. — І виконуєте роль… — Лакея? — хотіли ви сказати, перебив, сміючись, Жюмар. — Працюю, щоб заробити на прожиток і забезпечити собі на старість ренту. А про звання мені байдуже: їх у меле вже стільки було!.. Світ подібний до аматорського театру, отож непристойно хапатися за перші ролі і відмовлятися від другорядних. А втім, кожна роль хороша, аби тільки артистично її зіграти та не ставитись до неї надто серйозно. Вокульський ворухнувся. Жюмар встав із стільця й, галантно вклонившись, промовив: — До ваших послуг, пане Вокульський. І вийшов із салону. — Гарячка у мене, чи що? — прошепотів Вокульський, стискаючи голову руками. — Я знав, що Париж дивне місто, але щоб аж настільки дивне… Глянувши на годинник, він побачив, що було лише пів на четверту. — До засідання ще більш як чотири години, — пробурмотів він, відчуваючи, що його огортає тривога на думку: як збути цей час? Він побачив уже стільки нового, розмовляв із стількома новими людьми, а воно допіру пів на четверту!.. Його мучив якийсь неспокій, чогось йому бракувало. «Може, знову чого-небудь з’їсти? Ні. Може, почитати? Теж ні. Може, з ким-небудь поговорити? Ні, наговорився вже понікуди!» Люди обридли йому; найменш неприємні з них були ті, що хворіли на манію винахідництва, та дивак Жюмар із своєю класифікацією людського роду. Йому бракувало відваги повернутися в свій номер з величезним дзеркалом; то що ж йому залишилось, як не оглядати паризькі визначні місця та пам’ятники? Він сказав слузі провести себе в ресторан «Гранд-отелю». Все тут було розкішне і грандіозне, починаючи від стін, плафона та вікон і кінчаючи розмірами та кількістю столів. Ало Вокульський не придивлявся до всього цього; втупивши очі в одну з величезних золочених люстр, він думав: «Коли вона досягне віку баронеси… вона, що звикла витрачати десятки тисяч за рік, хто його знає, чи по піде вона стежкою баронеси? Адже ж і та жінка була молодою, і за нею міг шаленіти отакий навіжений, як я, і вона не питала, відкіля беруться гроші… А тепер знає: з торгівлі таємницями!.. Будь прокляте середовище, яке виростило таку красу й таких жінок!» В залі йому було тісно, і він вибіг на вулицю, щоб поринути в її вир. «Тоді я ходив ліворуч, — подумав він, — тепер піду праворуч». Мандрівка наосліп по велетенському місту була для нього єдиною річчю, в якій він знаходив якусь гірку розвагу. «Якби ж я в цій юрмі міг загубитися…» — подумав. Він повернув праворуч, обійшов одну невелику площу і вийшов на другу — дуже велику, густо обсаджену деревами. Посеред неї стояла велика прямокутна будівля з колонами, схожа на грецький храм; великі бронзові її двері були вкриті барельєфами, зверху на фронтоні — теж барельєф, що зображав, мабуть, страшний суд. Він обійшов будівлю навкруги й подумав про Варшаву. З якими зусиллями там споруджуються будівлі невеликі, невисокі й нетривкі, коли тут людська енергія, немов жартома, споруджує величні озії і залишає ще в запасі стільки сили, що її вистачає на численні оздоби. Побачивши навпроти коротку вулицю, а за нею величезну площу з високою колоною, Вокульський пішов у той бік. Чим ближче він підходив, тим вище виростала колона і ширшала площа. Поперед колони і за нею били великі фонтани; направо й наліво тяглися, мов садки, великі купи дерев, що вже почали жовкнути; в глибині видно було річку, по якій стелився дим проворного пароплава. Площею проїжджало порівняно небагато екіпажів, зате гуляло багато дітей з матерями й боннами. Часто траплялися військові різних видів зброї, десь грав оркестр. Вокульський наблизився до обеліска й зачудовано спинився. Обеліск стояв у центрі велетенської площі верстов зо дві завдовжки і з півверстви завширшки. Позад нього розлігся парк, попереду — довжелезна алея. По обидва боки алеї тяглися сквери й палаци, а вдалині, на узгір’ї, височіла грандіозна арка. Вокульський відчував, що для позначення краси цього місця у нього не знайдеться відповідних епітетів та ступенів порівняння. — Ото площа Згоди, а то обеліск з Люксора (справжнісінький, добродію!), за нами Тюільрійський сад, поперед мас Єлісейські Поля, а там, в кінці, Арка Зорі… Вокульський оглянувся й побачив, що коло нього вертиться якийсь добродій в темних окулярах і досить драних рукавичках. — Ми можемо туди пройти… Божественна прогулянка!.. Ви бачите, добродію, який тут рух!.. — казав незнайомий. Він раптом замовк, швидко одійшов убік і зник між двома екіпажами. Натомість до Вокульського підійшов якийсь військовий у короткій пелерині, з каптуром на плечах. Військовий з хвилину розглядав Вокульського і, усміхнувшись, сказав: — Ви чужоземець? Будьте обережні з вибором знайомих у Парижі. Вокульський машинально доторкнувся до бічної кишені сюртука, та вже не відчув там срібного портсигара. Він почервонів, чемно подякував військовому в пелерині, але не признався про те, що у нього пропало. Він пригадав визначення Жюмара і подумав, що вже знає джерело прибутків добродія в драних рукавичках, але ще не знає його видатків. «Жюмар має рацію, — подумав він. — Злодії не такі небезпечні, як люди, котрі невідомо відкіля здобувають доходи…» І він пригадав, що в Варшаві таких людей дуже багато, «Може, через те там і немає великих споруд та тріумфальних арок…» Він ішов Єлісейськими Полями, і в нього аж голова паморочилась від руху нескінченних валок карет та екіпажів, поміж якими просувалися вершники та амазонки. Йшов, відганяючи від себе похмурі думки, що кружляли над ним, мов зграї кажанів. Йшов і боявся оглянутись: йому здавалось, що на цій вулиці, яка кипіла веселощами та розкішшю, він сам — як той розтоптаний черв’як, що волоче за собою свої нутрощі. Він дійшов до Арки Зорі й помалу повернув назад. А коли доходив до площі Згоди, побачив поза Тюільрійським садом величезну чорну кулю, що швидко підіймалася вгору, потім трохи постояла на одному місці й почала плавно опадати вниз. «Ага, то це і є повітряна куля Жіфарда! — подумав Вокульський. — Шкода, що сьогодні я не маю часу!» З площі він звернув у якусь вулицю, де по праву руку тягнувся сад, обгороджений чавунними штахетами і стовпами, на яких стояли вази, а по ліву — ряд кам’яних будинків з округлими дахами, з лісом цегляних і бляшаних коминів та з нескінченними балюстрадами… Йшов поволі і з тривогою думав, що вже після восьмигодинного перебування Париж починає йому обридати. «Як же так! — подумав він, — А виставка, а музеї, а повітряна куля?..» Йдучи далі вулицею Ріволі, він десь о сьомій дійшов до площі, на якій височіла самотня, як палець, готична вежа, обсаджена деревами та обгороджена низькою чавунною оградою. Звідси знову розходилось у різні боки кілька вулиць. Вокульський відчув, що стомився, підкликав фіакр і через півгодини опинився в готелі, поминувши по дорозі знайомі вже ворота Сен-Дені. Засідання з судновласниками та морськими інженерами затяглося до півночі, причому було випито чимало пляшок шампанського. Вокульський, якому доводилось виручати Сузіна в розмові та одночасно робити багато записів, аж тепер цілком заспокоївся. Він бадьоро піднявся до себе в помер і, не звертаючи уваги на докучливе дзеркало, ліг у ліжко й розгорнув вміщену в «Путівнику» карту Парижа. — Нічого собі! — пробурмотів він. — Близько ста квадратних верстов площі, два мільйони населення, кілька тисяч вулиць і кільканадцять тисяч екіпажів загального користування! Потім пробіг очима довгий список найвизначніших паризьких будівель, і йому стало соромно від думки, що він ніколи не зможе орієнтуватися в цьому місті. «Виставка… Собор Паризької матері божої… Центральний ринок… Площа Бастілії… Церква святої Магдалини… Каналізаційні колектори…[107] Просто голова йде обертом!» Він погасив свічку. На вулиці було тихо, в вікно лилося сіре світло ліхтарів, немов проціджене крізь хмари. Але у Вокульського шуміло й дзвеніло в вухах, а перед очима вставали то гладенькі, мов паркет, вулиці, то обгороджені залізними штахетами дерева, то велетенські будинки з тесаного каменю, то суцільний потік людей та екіпажів, які невідомо відкіля з’являлися й невідомо куди поспішали. Придивляючись до цих побіжних образів, він став засинати й подумав, що цей перший день в Парижі, однак, запам’ятається йому на все життя. Потім йому снилось, що це море будинків, ліс статуй та нескінченні ряди дерев валяться на нього, а сам він спить у величезному склепі — самотній, спокійний і майже щасливий. Спить, ні про що не думає, ні про що не пам’ятає, і проспав би так вічність, аби… не ота краплина гіркоти, що лежить десь чи в ньому, чи коло нього, така крихітна, що її не добачить людське око, і така гірка, що могла б отруїти весь світ. З того дня, коли Вокульський вперше поринув у паризьке життя, для нього почалося майже містичне існування. За винятком тих кількох годин, які він відсиджував на нарадах Сузіиа з кораблебудівниками, Вокульський був цілком вільний і використовував цей час на безладні прогулянки по місту. Він підряд за алфавітом вибирав у путівнику яку-небудь місцевість і їхав туди в відкритому екіпажі. Виходив нагору сходами, обходив навколо великі будівлі, спинявся перед найцікавішими експонатами і тим самим фіакром, найнятим на цілий день, переїжджав до іншого кварталу, також визначеного за алфавітом. А тому що його найбільше лякала бездіяльність, то вечорами він вивчав план міста, викреслював оглянуті вже пункти й робив нотатки. Інколи в цих екскурсіях його супроводив Жюмар і водив у місця, не зазначені в путівниках: в торговельні склади, в квартири ремісників, в кімнати студентів, в кафе та ресторани на найглухіших вулицях. І аж там Вокульський знайомився з справжнім життям Парижа. Під час цих мандрівок він вилазив на вежі: Сен-Жак, Собору Паризької катері божої і Пантеону, піднімався ліфтом на Трокадеро, спускався в каналізаційні колектори та в оздоблені людськими черепами катакомби, відвідав виставку, Лувр, музей Клюні, Булонський ліс і паризькі кладовища, кафе «Ротонду» і «Гран-Балькон», фонтани, школи й лікарні, Сорбонну, фехтувальні зали, торговельні ряди, консерваторію, різниці й театри, біржу, Липневу колону і храми. Всі ці видовища творили навколо нього хаос, якому цілком відповідав хаос в його душі. Часто перебираючи в думках усе бачене — від виставочного палацу, що мав дві верстви в окружності, до перлини в короні Бурбонів, не більшої за горошину, — він пиґав себе: «Чого я, власне, хочу?..» І виходило, що він не хотів нічого. Ніщо не полонило його уваги, не прискорювало биття серця, не спонукувало до діяльності. Якби йому за те, що пройде пішки від кладовища Монмартр до кладовища Монпарнас, віддали весь Париж, але з умовою, щоб ця прогулянка його розважила і схвилювала, — він відмовився б пройти ці п’ять верстов. А він же проходив щодня по десятку верстов лише для того, щоб заглушити в собі спогади. Не раз він сам собі здавався істотою, яка через випадковий збіг обставин народилася лише два дні тому отут, на паризькому брукові, а все, що тривожило його пам’ять, було тільки обманом, якимось забутим сном, що ніколи в дійсності не існував. Тоді він говорив собі, що цілком щасливий, їздив з одного кінця Парижа в другий і, мов шалений, пригорщами розкидав луїдори. — Однаково! — казав він сам собі. Аби тільки не ота краплина гіркоти, така крихітна й така пекуча! Інколи на тлі сірих днів, коли йому здавалося, що на його голову валиться весь цей світ палаців, фонтанів, статуй, картин і механізмів, траплявся випадок, який нагадував йому, що він — не примара, а жива людина, хвора на рак душі. Якось він був у театрі «Вар’єте» на вулиці, Монмартр, недалеко від свого готелю. Того вечора ставили три веселі п’єски, в тім числі оперетку. Він пішов туди, щоб забутися. Як тільки піднялась завіса, хтось з акторів промовив плаксивим голосом: «Коханець все може вибачити своїй коханці, крім другого коханця…» — Інколи доводиться вибачати і трьох, і чотирьох! — зауважив француз, що сидів поруч з Вокульським, і засміявся. Вокульському перехопило дух, йому здалося, що під ним розступається земля, а стеля валиться на голову. Він не міг більше витримати, встав з свого місця, яке, на нещастя, було посеред залу і, наступаючи на ноги-глядачам, облитий холодним потом, утік з вистави. Він поспішав до свого готелю і вбіг у перше, яке трапилось, кафе на розі вулиці. Про що його питали, що він одповідав, не міг згадати. Пам’ятав тільки, що йому подали коньяк у графині, позначеному рисками, які відповідали обсягові чарки. Вокульський пив і думав: «Старський — це другий коханець, Охоцький — третій… А Россі?.. Россі, якому я влаштував овації і носив у театр подарунки… Ким був він? Який же я дурень! Та ця ж жінка Мессаліна, якщо не тілом, то духом. І я, я повинен шаленіти за нею?.. Я!..» Він відчув, що обурення заспокоює його; коли підійшов гарсон, щоб розрахуватись… графин був порожній. «Виходить, коньяк заспокоює…» — подумав він. З того часу, коли йому зустрічалась жінка, в руках, в убранні або в обличчі якої він бачив щось незбагненно знайоме, Вокульський заходив у кафе й випивав графин коньяку. І тільки тоді він сміливо міг думати про панну Ізабеллу і дивувався, як це такий чоловік, як він, міг любити таку жінку. «Але я, мабуть, заслуговую на те, щоб бути першим і останнім…» — думав він. Графин спорожнявся, а він, схиливши голову на руки, куняв, на втіху гарсонів та публіки. І знову цілими днями оглядав виставку, музеї, артезіанські колодязі, школи й театри — не для того, щоб узнати щось нове, а для того, щоб заглушити спогади. Потроху, на тлі глухого невиразного страждання, у нього почало народжуватись питання: чи є в структурі Парижа якась послідовність, система? Чи існує предмет, з яким можна його порівняти, і порядок, до якого його можна пристосувати. Відкіля не подивись, з Пантеону чи з Трокадеро, Париж здавався однаковим; це було море будинків, порізане тисячами вулиць, нерівні дахи — як хвилі, комини — як бризки піни, а вежі та колони — як вали. — Хаос! — казав сам собі Вокульський. — Але інакше й не може бути там, де зливаються мільйони зусиль. Велике місто — як хмара куряви: контури його випадкові, а в структурі не може бути логіки. Якби ця логіка була, її давно збагнули б автори путівників, — на те ж вони й існують. І він придивлявся до плану міста, кепкуючи з власних зусиль щось у ньому збагнути. «Тільки одна людина, до того ж людина геніальна, може створити якийсь стиль, якийсь план, — думав він. — Але щоб мільйони людей, які працюють протягом століть і нічого одне про одного не знають, могли витворити якусь логічну цілість, — це просто неймовірно». Але поступово, на своє велике здивування, він спостеріг, що Париж будований кільканадцять століть мільйонами людей, які не знали одне одного й не думали ні про які плани, все-таки цей план має, становить єдину цілість, і навіть досить логічну. Насамперед його вразило те, що Париж схожий на величезне блюдо: дев’ять верстов завширшки з півночі на південь і одинадцять завдовжки — зі сходу на захід. В південній Частині блюдо було розколене — це по ньому дугою проходила Сена від південно-східного кутка через середину міста і завертала до південно-західного кутка. Такий план могла б накреслити восьмирічна дитина. «Ну, гаразд, — думав Вокульський, — але де тут якийсь порядок у розміщенні визначних будівель? Собор Паризької матері божої з одного боку, Трокадеро — з другого, а Лувр, а біржа, а Сорбонна!.. Хаос, та й годі…» Проте, пильніше придивившись до плану Парижа, Вокульський помітив те, чого не помітили не тільки самі парижани (що було не так дивно), але й путівник Бедекера, який претендував на досконале знання Європи. Незважаючи нібито на хаос, Париж має план, має логіку, хоч будували його кільканадцять століть мільйони людей, які не знали одне одного і зовсім не думали про логіку і стиль. В Парижі є те, що можна назвати хребтом, центральною віссю міста. Венсенський ліс лежить на південно-східній окраїні Парижа, а узлісся Булонського — на північно-західній. Отож ця центральна вісь схожа на величезну гусінь (завдовжки майже шість верстов), яка, знудившися в Венсенському лісі, поповзла на прогулянку в Булонський. Кінцем хвоста вона впирається в площу Бастілії, головою в Арку Зорі, а тулуб майже прилягає до Сени, причому шию її становлять Єлісейські Поля, торс — Тюільрі і Лувр, хвіст — Ратуша, Собор Паризької матері божої і, нарешті, Липнева колона на площі Бастілії. У цієї гусені багато довгих і коротких ніжок. Починаючи від голови, перша пара ніжок тягнеться: з лівого боку — до Марсового поля, Трокадеро і виставки, з правого — до Монмартрського кладовища. Друга пара ніжок (трохи коротших) з лівого боку сягає Військової академії, Палацу інвалідів і Палати депутатів, з правого — церкви святої Магдалиии й опери. Далі (в напрямку до хвоста) йдуть: Академія красних мистецтв, з правого — Пале-Ронль, банк і біржа; з лівого боку Французький інститут і Монетний двір, з правого — Центральний ринок; з лівого — Люксембурзький палац, музей Клюні й Медична академія, з правого — площа Республіки з казармами принца Євгенія. Крім центральної осі й правильності загального контура міста, Вокульський помітив (про це між іншим говорилося і в довідниках), що в Парижі існують різноманітні види людської праці і що розміщені вони в певному порядку. Між площею Бастілії та площею Республіки зосереджені промисловість і ремесла; навпроти них, по другий бік Сени, лежить Латинський квартал — зосередження учнів і вчених. Поміж Оперою, площею Республіки та Сеною згромаджені експортна торгівля і фінанси; поміж Собором Паризької матері божої, Французьким інститутом та Моппарнаським кладовищем туляться залишки аристократичних родин; від опери до Арки Зорі тягнеться дільниця скоробагатьків, а навпроти, на лівому березі Сени, поруч Палацу інвалідів та Військової академії, — резиденція вояччини та всесвітніх виставок. Ці спостереження викликали у Вокульського нові думки, які раніш не приходили йому в голову або були дуже невиразні. Значить, велике місто, як і рослина або тварина, має, свою анатомію і фізіологію. Значить, праця мільйонів людей, які так голосно кричать про свою свободу, дає ті самі наслідки, що й робота бджіл, які будують правильної форми стільники, робота мурах, які будують гостроверхі горбки, або хімічних сполук, що утворюють правильної форми кристали. Отже, життям суспільства керує не випадок, а непорушний закон, який, немов на сміх над людською пихою, так виразно виявився в житті найлегковажнішого народу, французів! Правили ними Меровінги й Каролінги, Бурбони й Бонапарта, було у них три республіки й періоди анархії, була інквізиція й атеїзм, їхні правителі й міністри змінялися, як жіночі моди або хмари на небі… І, незважаючи на безліч змін, Париж все виразніше набував форми блюда, розколеного Сеною; все ясніше вирізнялася в ньому центральна вісь, що йде від площі Бастілії до Арки Зорі, все наочніше розмежовувались квартали — вчений і промисловий, аристократичний і торговельний, військовий і буржуазний. Ту саму непохитну закономірність спостеріг Вокульський в історії кільканадцяти найзнаменитіших паризьких родин. Дід, скромний ремісник, працював на вулиці Темпль по шістнадцять годин на добу; його син, скуштувавши плодів науки в Латинському кварталі, відкрив велику майстерню на вулиці Сент-Антуан; внук, заживши ще більшої науки, перебрався, як великий торговець, на вулицю Пуассоньєр, а правнук, вже ставши мільйонером, оселився недалеко від Єлісейських Полів, аби… його дочки могли хворіти на нерви на бульварі Сеп-Жермен. Таким чином, рід, який трудився й нажив багатство коло Бастілії, виснаживши свої сили коло Тюільрі, згасав коло Собору Паризької матері божої. Топографія міста відповідала історії його мешканців. Думаючи про цю дивну закономірність фактів, які вважають за випадкові, Вокульський відчував, що, мабуть, єдине, що може вилікувати його від апатії, це отакі дослідження. — Я дикун, — казав він сам собі, — через те і з’їхав із глузду, але мене врятує цивілізація. Кожен прожитий у Парижі день викликав у нього нові ідеї, розкривав таємниці його власної душі. Одного разу, коли він сидів перед кафе й попивав мазагран, до веранди підійшов якийсь вуличний співак і, акомпануючи собі на арфі, заспівав:  

Au printemps, la feuille repousse


Et la fleur embellit les pres,
Mignonette, en foulant la mousse,
Suivons les papillons diapres.
Vois les se poser sur les roses;
Comme eux aussi je veux poser
Ma levre sur tes levres closes,
Et te ravir un doux baiser![108]

 

І зараз же кілька чоловік гостей повторили останню строфу:  



Vois les se poser sur les roses;
Comme eux aussi je veux poser
Ma levre sur tes levres closes,
Et te ravir un doux baiser!

 

— Дурні! — пробурчав Вокульський. — He мають заспівати чогось кращого за оцю дурну пісню. Він устав, похмурий, з болем у серці, і змішався з потоком людей, що метушилися круг нього, кричали, голосно розмовляли і співали, немов випущені з школи діти. — Дурні, дурні! — повторював він. Раптом йому спало на думку: а чи не дурень він сам? «Якби всі ці люди, — подумав він, — були схожі на мене, то й Париж був би схожий на дім похмурих божевільних. Кожен отруював би собі життя якоюсь примарою, вулиці перетворилися б на смітники, а будівлі на руїни. Тим часом вони беруть життя таким, яке воно є, прагнуть до здійсненних цілей, почувають себе щасливими і створюють шедеври. А чого прагнув я? Спочатку хотів винайти перпетуум-мобіле та керовані повітряні кулі, потім хотів посісти становище, до якого мене не допускали мої власні однодумці, нарешті, прагнув жінки, до якої мені майже не вільно наблизитись. І завжди я або жертвував собою, або підпорядковувався ідеям, створеним класами, які хотіли зробити мене своїм слугою і рабом». І він уявляв собі, як би воно було, коли б, замість народитися в Варшаві, він народився в Парижі. Насамперед, в зв’язку з великою кількістю учбових закладів, він міг би більше навчитися в дитинстві. Потім, навіть якби працював у купця, то зазнав би менше прикрості й дістав би більше допомоги в науці. Далі, не працював би над перпетуум-мобіле, бо побачив би в тутешніх музеях багато подібних машин, які ніколи не функціонували. А якби взявся за керування повітряними кулями, то знайшов би готові моделі й багато таких самих мрійників, як сам, а якби думка його була практично здійсненна, то дістав би й допомогу. І нарешті, якби, бувши багатою людиною, закохався в панну-аристократку, то не натрапив би на стільки перешкод, щоб зблизитися з нею. Він міг би ближче з нею познайомитись і або охолов би до неї, або здобув би її взаємність. В усякому разі, до нього не ставилися б так, як до негра в Америці. А втім, чи можливо в цьому Парижі закохатись до нестями, як закохався він? Тут закохані не впадають у розпач, а танцюють, співають і взагалі якнайвеселіше проводять час. Якщо не можуть одружитися законно, то живуть на віру; якщо не можуть тримати дітей при собі, то віддають їх нянькам на виховання. Тут любов, мабуть, ніколи не доводила розсудливого чоловіка до шаленства. «Останні два роки мого життя, — думав далі Вокульський, — минули в гонитві за жінкою, від якої я, можливо, відмовився б, аби пізнав її ближче. Всю мою енергію, знання, здібності й чимале багатство поглинає єдина пристрасть тільки тому, що я купець, а вона якась там аристократка… Чи не кривдить же суспільство само себе в моїй особі?» Таким чином Вокульський досяг найвищого пункту самоаналізу: визнав недоречність свого становища і вирішив знайти з нього вихід. «Що робити, що робити? — думав він. — Та ясно ж — те, що роблять інші!» А що вони роблять?.. Насамперед надзвичайно багато працюють; по шістнадцять годин на добу, навіть у неділі і свята. Завдяки цьому тут здійснюється закон природного добору, за яким право на життя здобувають лише найдужчі. Хоровита людина не виживе тут і року, малоздібна загине протягом кількох років, а залишаються тільки найсильніші та найздібніші. Отже, завдяки праці цілих поколінь борців, люди тут можуть задовольнити всі свої потреби. Величезні каналізаційні колектори забезпечують їх від хвороб, широкі вулиці полегшують доплив повітря; Центральний ринок приставляє їм харчі, тисячі фабрик — одежу й меблі. Якщо парижанин хоче побувати на лоні природи, він їде за місто або в Булонський ліс; якщо хоче зазнати втіхи від мистецтва — йде в картинні галереї Лувру; а якщо хоче здобути знання, то до його послуг музеї та наукові колекції. Всебічна праця для досягнення щастя — ось сенс паризького життя. Тут проти втоми є тисячі екіпажів, проти нудьги сотні театрів та інших видовищ проти неуцтва — сотні музеїв, бібліотек та лекцій. Тут піклуються не тільки про людину, а й про коня, влаштовуючи для нього гладенький брук; тут дбають навіть про дерева: перевозять їх: на спеціальних возах на нові місця, огороджують від шкідників спеціальними залізними оградами, полегшують доступ волозі, навіть лікують в разі захворювання. Завдяки такій дбайливості кожен предмет в Парижі дає подвійну або потрійну користь. Будинок, меблі, посуд не тільки зручні, а й гарні, служать не тільки для тіла, а й для розуму. І навпаки — витвори мистецтва не тільки прекрасні, а й корисні. При тріумфальних арках та храмах є сходи, якими можна вийти наверх і помилуватися з високості містом. Статуї й картини доступні не тільки митцям; кожен художник чи аматор може копіювати їх в музеях. Коли француз щось творить, то насамперед піклується про те, щоб витвір його відповідав своєму призначенню, а потім уже, щоб він був гарний. Але цього мало, він піклується ще про його міцність та охайність. Підтвердження цього Вокульський спостерігав на кожному кроці і в кожній речі, починаючи від візків, якими перевозять сміття, і кінчаючи бар’єром, яким одгороджена статуя Венери Мілоської. Він також збагнув, що внаслідок такого господарювання тут не марнується людська праця: кожне покоління передає своїм наступникам найвизначніші утвори попередників, доповнюючи їх власним доробком. Таким чином Париж являє собою ковчег, в якому зберігаються здобутки цивілізації кільканадцяти, якщо не кількох десятків століть. Тут є «се — від потворних ассірійських статуй та єгипетських мумій до останніх досягнень механіки та електротехніки, від глеків, якими єгиптянки чотири тисячі літ тому носили воду, до велетенських гідравлічних коліс з Сеи-Мор[109]. «Ті люди, що створювали такі дива або згромаджували їх в одному місці, — думав Вокульський, — не були такими шаленими неробами, як я». Думаючи так, він відчував, як його пече сором. І знов улаштувавши протягом кількох годин справи Сузіна, він тинявся по Парижу. Блукав незнайомими вулицями, поринав у велелюдний натовп, заглиблювався в нібито хаотичний рух речей і подій і на дні цього хаосу знаходив закон і порядок. А для розваги пив коньяк, грав у карти або в рулетку, віддавався розпусті. Йому здавалося, що в цьому вулканічному вогнищі цивілізації з ним станеться щось незвичайне й почнеться нова ера в його житті. Разом з тим він помічав, що його уривчасті досі знання й погляди поєднуються в щось ціле, в якусь філософську систему, яка пояснює йому багато таємниць світу і його власного життя. «Хто я такий?» — не раз ставив він перед собою питання і поступово формулював відповідь: «Я невдаха. У мене були великі здібності й енергія, але я нічого не зробив для цивілізації. Оці знамениті люди, яких я тут зустрічаю, не мають навіть половини моїх сил, а проте залишають по собі машини, будівлі, витвори мистецтва, нові погляди. А що залишиться по мені?.. Хіба що мій магазин, який уже сьогодні занепав би, коли б його не пильнував Жецький. А я ж не лінувався: працював за трьох, і якби не випадок, то не мав би навіть того, що маю тепер!..» Потім йому спало на думку: на що він змарнував свої сили й життя? На боротьбу з оточенням, до якого він ніяк не міг пристосуватись. Коли він хотів учитись, йому заважали, бо в його краю потребували не вчених, а хлопців-слуг та продавців. Коли він хотів служити суспільству, хоч би й ціною свого життя, йому замість дійової програми підсунули утопічні мрії, а потім про нього забули. Коли він шукав роботи, йому її не дали, змусивши піти битою стежкою — одружитися з старшою за нього жінкою задля грошей. Коли він, нарешті, закохався й хотів стати законним батьком родини, жерцем хатнього вогнища, святість якого всі навколо вихваляли, його поставили в безвихідне становище. Так що він навіть не знає, чи жінка, за якою він шаленів, була звичайнісінькою химерною кокеткою, чи, може, так само, як він, заблудила і не знайшла своєї дороги в житті. Зважаючи на її поведінку — це панна на відданні, яка шукає собі найліпшої пари; дивлячись їй в очі, можна подумати, що це ангел, якому земні умовності зв’язали крила. «Якби я міг задовольнитись кількома десятками тисяч доходу на рік та партнерами в віст, я був би найщасливішою людиною в Варшаві. Але тому, що, крім шлунку, я маю ще й душу, яка прагне знання й кохання, то я там загинув би. На тій широті не дозрівають ні певного гатунку рослини, ні певного гатунку люди…» Широта!.. Якось, бувши в обсерваторії, він глянув на кліматичну карту Європи і запам’ятав, що середня температура Парижа на п’ять градусів вища за температуру Варшави. Отже, Париж має за рік на дві тисячі градусів тепла більше, ніж Варшава. А тому що тепло — це могутня і, може, єдина творча сила, то… загадка відгадана. «На півночі холодніше, рослинний і тваринний світ бідніший, отже, там людині важче прохарчуватися. Та це ще не все: там людина ще змушена витрачати багато праці на спорудження теплого житла та виготовлення теплого одягу. Француз в порівнянні з жителями півночі має більше вільного часу й сил, отже, має можливість зужити їх на творчу працю. Якщо до несприятливих кліматичних умов додати ще аристократію, яка загарбала всі нагромаджені народом багатства та розтринькала їх на безглузду розпусту, то стане зрозуміло, чому видатні люди не тільки не можуть там розвиватися, а просто приречені на загибель». — Ну, я-то, не загину!.. — пробурмотів він із злістю. І вперше у нього виразно постав план — не повертатись на батьківщину. «Продам магазин, — думав він, — звільню з обігу свій капітал і оселюся в Парижі. Не заважатиму тим, хто мене не хоче… Ходитиму тут по музеях, може, візьмуся до якоїсь цікавої науки, і життя моє пройде коли не в щасті, то принаймні без страждання…» Повернутись на батьківщину могла змусити його тільки одна подія, тільки одна людина… Але та подія не наставала, натомість траплялись інші, які все більше віддаляли його від Варшави і все дужче приковували до Парижа.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   33


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка