Болеслав прус та його



Сторінка16/33
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.39 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   33
Розділ дев'ятнадцятий
ПЕРША ПЕРЕСТОРОГА


 

Була перша година дня, коли засоромлений і занепокоєний пан Ігнац підходив до магазину. Як можна було змарнувати стільки часу саме тоді, коли в магазині буває найбільш покупців? А коли до того ще сталося якесь лихо? І що воно за приємність швендяти по вулицях в отаку спеку, вдихаючи порох та випари розпеченого асфальту!.. День справді був надзвичайно душний і сонячний. Тротуари й каміння пашіли жаром, до бляшаних вивісок та ліхтарних стовпів не можна було доторкнутись рукою, а від сліпучого світла у пана Ігнаца перед сльозавими очима кружляли якісь чорні метелики. «Якби я був богом, — подумав він, — то половину липневої спеки переніс би на грудень…» Проходячи повз магазин, він глянув на вітрину й остовпів: вона вже другий тиждень не обновлялася!.. На ній стояли ті самі статуетки, майоліка, віяла, ті самі несесери, рукавички, парасольки та іграшки… Чи бачив хто отаке безладдя?.. «Але ж я й падлюка! — подумав він. — Позавчора впився, сьогодні вештаюсь по місту… Так оцю крамничку й чорти візьмуть, це вже напевне». Ледве він переступив поріг магазину, не знаючи, що його більше болить, серце чи ноги, як до нього підбіг Мрачевський. Він уже був підстрижений і причесаний по-варшавському й так само, як колись, дуже напахчений; з аматорських мотивів він обслуговував покупців, хоч сам був гостем, та ще з далеких країв. Продавці тільки дивувалися з нього. — Бійтесь бога, пане Ігнаце! — вигукнув він. — Я вже три години чекаю на вас. Ви тут, видно, всі подуріли… Він узяв старого під руку й не звертаючи уваги на покупців, що здивовано на них дивились, бігом потяг у кімнату, де стояла каса. Тут він безцеремонно пхнув посивілого на своєму посту ветерана-продавця на тверде крісло, став перед ним, трагічно заломивши руки, як Жермон[85] перед Віолетою і заговорив: — Пане Ігнаце… Я знав, що після мого від’їзду торгівля у вас піде шкереберть, але не думав, що так скоро. Коли вас нема в магазині… то це ще байдуже… Але коли хазяїн дурниці клеїть, це вже скандал!.. Від здивування пан Ігнац вирячив очі. — Пробачте!.. — вигукнув він, підводячись з крісла. Але Мрачевський посадив його знову. — Про… — Тільки, прошу вас, не перебивайте, — сам перебив його запашний молодик. — Ви знаєте, що робиться? Сузін цієї ночі їде в Берлін побачитись з Бісмарком, а потім — у Париж, на виставку. І просить Вокульського, щоб він неодмінно — чуєте? — неодмінно їхав з ним. А той дур… — Пане Мрачевський!.. Як ви смієте?!. — Я від природи сміливий, а Вокульський божевільний!.. Аж сьогодні я взнав усю правду. Ви знаєте, скільки міг би хазяїн заробити на тому ділі з Сузіним? На десять, а п’ятдесят тисяч карбованців, гіане Жецький! А той йолоп не тільки не хоче їхати сьогодні, а ще й каже, що не знає, коли поїде. Він не знає, а Сузін може чекати не більш як два-три дні. — А що ж Сузін? — тихо спитав стурбований пан Ігнац. — Сузін? Звичайно, сердиться, а ще гірш — ображається. Каже, що Станіслав Петрович уже не той, що був, мовляв, гордує ним. Словом, скандал!.. П’ятдесят тисяч карбованців заробітку і безплатний проїзд. Ну скажіть, пане Жецький, хіба сам святий Станіслав Костка не поїхав би на таких умовах у Париж?.. — Безумовно, поїхав би! — буркнув пан Ігнац. — Де ж Стах… тобто пан Вокульський? — спитав він, підводячись з крісла. — Сидить у вас на квартирі і складає звіт для Сузіна. От побачите, скільки ви втратите на його примхах. Двері кімнати відхилилися, і в них з’явився Клейн з листом в руці. — Лакей Ленцьких приніс для хазяїна, — сказав він. — Може, ви йому віддасте, бо він, чортяка, сьогодні страшенно сердитий… Пан Ігнац тримав у руці блідо-голубий конверт з візерунком з незабудок і вагався — йти чи не йти. Тим часом Мрачевський глянув йому через плече на адресу. — Лист від Бельці! — вигукнув він. — Все зрозуміло!.. — І, сміючись, вибіг з кімнати. «Хай тобі чорт! — буркнув пан Ігнац. — Невже всі ці балачки — правда?.. Отже, задля неї від купує будинок за дев’яносто тисяч карбованців і втрачає на Сузіиі п’ятдесят?.. Разом сто сорок тисяч карбованців втрати! А той екіпаж, а скачки, а пожертви на добродійні цілі? А… той Россі, на якого панна Ізабелла дивиться з такою побожністю, як єврей на свої десять заповідей?.. Ех! Візьму-но я та облишу всі церемонії…» Він застебнув піджака на всі гудзики, випростався й пішов з листом до себе на квартиру. На ходу він почув, що його чоботи трохи риплять, і це його чомусь підбадьорило. У квартирі пана Ігнаца сидів Вокульський над купою паперів і щось писав. — Ага!.. — сказав він, побачивши Жецького. — Ти не сердишся, що я тут розташувався, немов у себе вдома? — Хазяїнові нема чого розводити церемонії, — криво усміхнувся пан Ігнац. — Ось тобі лист від… тих… від Ленцьких. Вокульський глянув на адресу, розірвав конверта й почав читати. Прочитав раз, другий, третій… Жецький шпортався в своєму столі; помітивши, що його друг уже скінчив читати і, спершись головою на руку, задумався, він сухо спитав: — Ти їдеш сьогодні з Сузіним в Париж? — І не думаю. — Я чув, що це вигідна справа… П’ятдесят тисяч карбованців… Вокульський мовчав. — Отже, поїдеш завтра або післязавтра? Сузін нібито може заждати тебе кілька днів? — Я не знаю, коли поїду. — Це погано, Стаху. П’ятдесят тисяч карбованців — це ж ціле майно, втратити його було б шкода… Якщо люди довідаються, що ти випустив з рук таку можливість… — То скажуть, що я здурів, — перебив його Вокульський. Він трохи помовчав і заговорив знову: — А коли у мене є важливіші справи, аніж їхати заробляти п’ятдесят тисяч карбованців? — Політичні? — тихо спитав Жецький з тривогою в очах, але з усміхом на устах. Вокульський подав йому листа. — Читай, — сказав він, — і переконаєшся, що є речі, приємніші за політику. Пан Жецький взяв листа в руки, але вагався, і прочитав лише тоді, коли Вокульський наказав йому вдруге.  

«Вінок прекрасний, і я заздалегідь дякую Вам від імені Россі за цей подарунок. В ньому незрівнянно гарно вкраплені смарагди поміж золотими листками. Неодмінно приїжджайте завтра до нас на обід, ми повинні порадитись, як влаштувати проводи Россі та про нашу поїздку в Париж. Вчора папа сказав мені, що виїдемо найпізніше за тиждень. Звичайно, їдемо разом, оскільки без Вашого милого товариства подорож утратила б для мене половину приємності. Отже, до побачення. Ізабелла Ленцька».  



— Не розумію, — сказав пан Ігнац, байдуже кидаючи листа на стіл. — Задля приємності подорожувати з панною Ленцькою і навіть задля наради з приводу презента її улюбленцеві… не варто кидати на вітер п’ять-десять тисяч карбованців… якщо не більше… Вокульский підвівся з канапи й, обпершися обома руками об стіл, спитав: — А якби мені було приємно кинути на вітер для неї все моє майно, тоді що?.. На лобі йому набрякли жили, сорочка ходором ходила на грудях. В очах запалали такі самі іскри, які Жецький уже бачив під час поєдинку з бароном. — Тоді що? — повторив Вокульський. — Тоді нічого, — спокійно відповів Жецький. — Я б тільки сказав, що помилився, — не знаю вже, котрий раз в житті… — В чому помилився? — В даному разі в тобі. Я гадав, що людина, яка ризикує життям і чесним ім’ям, має на меті якісь громадські цілі… — Дайте мені нарешті спокій з тією громадськістю!.. — крикнув Вокульський, грюкнувши кулаком по столі. — Я знаю, що зробив для неї, але… що вона зробила для мене?.. Вони безупинно вимагають від мене жертв, не даючи мені взамін ніяких прав… Кінець кінцем я хочу зробити щось і для себе. В вухах мені позакладало від гучних фраз, які нікого ні до чого не зобов’язують. Власне щастя — ось у чому тепер мій обов’язок… Я пустив би собі кулю в лоб, якби у мене не залишилось нічого, крім якихось фантастичних зобов’язань. Тисячі байдикують, а один чоловік повинен приносити за них якісь жертви!.. Нечувана дурниця!.. — А овації для Россі — це не жертва? — Я це роблю не для Россі… — А для того, щоб догодити жінці… знаю. З усіх ощадних кас — це найменш надійна, — відповів Жецький. — Ти надто багато собі дозволяєш! — Скажи — дозволив… Тобі здається, що це ти тільки-но винайшов любов. Я також її знав!.. Кілька років я був закоханий, як дурень, а моя Елоїза[86] тим часом заводила шури-мури з іншими. Боже мій!.. Скільки я намучився, спостерігаючи, як вона перезирається з іншими… Кінець кінцем вона, не соромлячись, навіть обнімалась у мене перед очима… Вір мені, Стаху, я не такий наївний, як ти думаєш. Я багато чого бачив у житті й дійшов висновку, що ми забагато вкладаємо серця в забаву, яка називається любов’ю. — Ти так кажеш через те, що не знаєш її, — похмуро зауважив Вокульський. — Кожна з них незвичайна, поки не сяде нам на шию. Правда, я не знаю тієї, але знаю інших. Щоб скоряти жінок, треба мати дві властивості: помірно нахабства й помірно зухвальства, а цього у тебе якраз нема. Тому я й остерігаю тебе: не дуже ризикуй, бо тебе можуть випередити, якщо вже не випередили. Я ніколи не говорив тобі про ці речі, правда ж? Та й не можна подумати, що це мої переконання. Але я відчуваю, що тобі загрожує небезпека, тому знов кажу: стережись! Не вкладай в цю підлу гру серця, бо тобі його обплюють задля якогось нікчемного хлюста. А в таких випадках, повір мені, людина страшенно гидко себе почуває… Бажаю тобі, щоб ти ніколи такого не відчував! Сидячи на канапі, Вокульський стискав кулаки, але мовчав. В цей час постукали в двері й на порозі з’явився Лісецький. — Пап Ленцький хоче з вами бачитись. Він може сюди зайти? — спитав продавець. — Просіть, — сказав Вокульський, квапливо одягаючи жилет і сюртук. Жецький устав з стільця, сумно покивав головою і вийшов. «Думав я, що діло погане, — пробурчав він уже в сінях, — але не сподівався, що настільки погане…» Вокульський ледве встиг сяк-так причепуритись, як увійшов пан Ленцький, а за ним швейцар магазину. Очі у пана Томаша налились кров’ю, а на лицях виступили сипі плями. Він упав в крісло й, відкинувши голову на спинку, важко дихав. Заклопотаний швейцар стояв у дверях, перебираючи пальцями гудзики на своїй лівреї, і ждав наказів. — Пробачте, пане Станіславе… я попрошу води з лимоном… — прошепотів пан Томаш. — Сельтерської води, лимона й цукру… Бігом! — гукнув Вокульський до швейцара. Швейцар вийшов, чіпляючись своїми величезними гудзиками за двері. — Це байдуже, — промовив пан Томаш, — коротка шия, спека і роздратовання… Хвилинку відпочину… Стурбований Вокульський зняв з нього галстук і розстебнув сорочку. Потім змочив рушника одеколоном, який знайшов на столі у Жецького, і з синівською дбайливістю витер хворому потилицю, обличчя й голову. Пан Томаш потиснув йому руку. — Спасибі… Мені вже легше..:— потім стиха додав: — Ви мені подобаєтесь у ролі сестри-жалібниці. Бельця не зуміла б так ніжно… Але вона створена для того,‘щоб услуговували їй… Швейцар приніс воду в сифоні й лимон. Вокульський приготував лимонад і напоїв пана Томаша, якому поступово легшало, а червоні плями почали сходити з його обличчя. — Піди до мене додому і скажи кучерові, щоб запріг коні та приїхав до магазину, — наказав Вокульський швейцарові. — Ви дуже милий… дуже милий… — казав пан Томаш, міцно стискаючи йому руку і вдячно поглядаючи иа нього червоними очима. — Я не звик до такого піклування, бо Бельця цього не вміє. Невміння панни Ізабелли доглядати хворих якось неприємно вразило Вокульського. Але тільки на хвилину. Помалу пан Томаш зовсім очуняв. Рясний піт виступив йому на лобі, голос зміцнів, лише сітка червоних жилок на очах свідчила про недавній припадок. Він навіть пройшовся по кімнаті, потягнувся й заговорив: — Ах, ви не уявляєте собі, пане Станіславе, як я сьогодні розхвилювався. Чи повірите? Мій будинок продано за дев’яносто тисяч… Вокульский здригнувся. — Я був певний, — казав далі пан Ленцький, — що візьму за нього хоч свої сто десять тисяч… Я чув, як у залі сказали, що він вартий ста двадцяти тисяч. Але що ж, його вирішив купити жид, підлий лихвар, отой Шлангбаум. Він порозумівся з конкурентами, а хто його знає, чи й не з моїм адвокатом, — і от я втратив двадцять або й тридцять тисяч… Тепер Вокульский схожий був на апоплектика, але мовчав. — А я розраховував, — правив далі Ленцький, — що з цих п’ятдесяти тисяч ви даватимете мені десять тисяч карбованців процентів щорічно. На утримання дому я витрачаю шість-вісім тисяч на рік, а на решту ми могли б з Бельцею їздити за кордон. Я навіть обіцяв їй, що через тиждень поїдемо в Париж… От тобі й поїхали!.. Шість тисяч карбованців ледве вистачить на злиденне існування, а про подорожі нічого й думати… Паскудний жид!.. Паскудне суспільство, котре так залежить від лихварів, що навіть не може боротися проти них на торгах… А що мені найбільше допікає, скажу вам, то це те, що за тим мерзенним Шлангбаумом, може, криється якийсь християнин, навіть аристократ… Голос його знов почав глухнути, на обличчі знов почали виступати синюваті плями. Він сів і напився води. — Підлі!.. Підлі!.. — шепотів він. — Заспокойтесь, прошу вас, — сказав Вокульський. — Скільки ви дасте мені готівкою? — Я просив адвоката нашого князя (бо мій адвокат — негідник) одержати належну мені суму і вручити її вам, пане Станіславе… Разом тридцять тисяч. А оскільки ви обіцяли мені по двадцять процентів річних, значить, матиму шість тисяч карбованців на рік на всі видатки. Бідність… злидні!.. — Ваш капітал я можу вмістити в вигідніше діло, — сказав Вокульський, — так що ви матимете на рік десять тисяч… — Що ви кажете?.. — Так. Мені трапився щасливий випадок… Пан Томаш зірвався з крісла. — Спасителю… Добродійнику!.. — промовив він розчулено. — Ви — найблагородніший з людей… Але, — додав він, розводячи руками, — чи не втратите ви самі на цьому? — Я? Та ж я купець. — Купець! Балакайте!.. — вигукнув пан Томаш. — Завдяки вам я переконався, що в наш час слово «купець» є синонімом великодушності, делікатності, героїзму… Ви — благородний!.. І, мало не плачучи, кинувся йому на шию. Вокульський втретє посадив пана Томаша в крісло; в цей час хтось постукав у двері. — Прошу. Увійшов Генрік Шлангбаум, блідий, з блискучими очима. Він спинився перед паном Томашем, уклонився йому і сказав: — Добродію, я — Шлангбаум, син того «паскудного» лихваря, якого ви так паплюжили в магазині при моїх співробітниках і покупцях… — Добродію… я не знав… готовий дати всіляку сатисфакцію… а насамперед прошу пробачення… Я був дуже роздратований… — казав схвильований пан Томаш. Шлангбаум заспокоївся. — Замість давати мені сатисфакцію, — відповів він, — прошу послухати, що я скажу. Навіщо мій батько купив ваш будинок, про це зараз говорити не будемо. А що він вас не обманив — я вам дам незаперечний доказ. Батько негайно відпродасть вам будинок за дев’яносто тисяч… Скажу більше, — вибухнув він, — жжулець віддасть вам його за сімдесят… — Генріку!.. — втрутився Вокульський. — Я вже скінчив. Бувайте здорові, — сказав Шлангбаум і, низько вклонившись панові Томашеві, вийшов з кімнати. — Яка неприємна історія! — трохи помовчавши, озвався пан Томаш. — Я справді висловив у магазині кілька гострих зауважень на адресу старого Шлангбаума, але, даю слово, не знав, Що його син тут… Він відпродасть мені за сімдесят тисяч будинок, за який сам заплатив дев’яносто!.. Це оригінально! Що ви на це скажете, пане Станіславе? — Може, будинок справді коштує не більш як дев’яносто тисяч… — несміливо відповів Вокульський. Пан Томаш почав застібати на собі одежу й надівати галстук. — Дякую вам, пане Станіславе, і за допомогу, і за те, що займаєтесь моїми справами… Але ж історія з тим Шлангбаумом!.. Ага! Бельця запрошує вас на завтра на обід… Гроші ви одержите у адвоката нашого князя, а щодо процентів, які ви з вашої ласки… — Виплачу за півроку наперед. — Дуже, дуже вам вдячний!.. — сказав пан Томаш і поцілував його в обидві щоки. — Ну, до побачення, до завтра… Не забудьте ж за обід… Вокульський провів його через двір до воріт, де вже чекав екіпаж. — Страшенна спека, — говорив пан Томаш, з допомогою Вокульськогр насилу вмощуючись в екіпаж. — Але все ж таки історія з тими євреями! Купив за дев’яносто тисяч, а готовий відпродати за сімдесят… Кумедія, слово честі!.. Коні рушили в бік Уяздовських Алей. Додому пан Томаш їхав немов очманілий. Спеки він не відчував, тільки загальну слабість та шум у вухах. Часом йому здавалось, що кожним оком він бачить інакше або обома бачить гірше. Він сидів у кутку екіпажа і на вибоїнах похитувався, мов п’яний. Думки й почуття якось дивно плуталися в його голові. Інколи йому здавалось, що він обплутаний сіткою інтриг, з якої його може визволити лише Вокульський. То йому ввижалося, що він тяжко хворий і що тільки Вокульський міг би його як слід доглядати. То знов здавалось, що він умер і залишив зубожілу і всіма покинуту дочку, про яку потурбуватись міг би тільки Вокульський. Нарешті подумав, що добре було б мати отакий вигідний екіпаж на легкому ходу і що, якби він попросив Вокульського, той, напевне, подарував би йому свій. — Страшенна спека! — пробурмотів пай Томаш. Екіпаж спинився перед домом, пан Томаш виліз і, навіть не кивнувши кучерові, пішов нагору. Він ледве тягнув обважнілі ноги і, як тільки опинився в своєму кабінеті, впав на крісло і в капелюху просидів кілька хвилин. Слуга страшенно здивувався й вирішив покликати панянку. — Мабуть, торги скінчились добре, — сказав він панні Ізабеллі, — бо пан щось… ніби трохи теє… Панна Ізабелла, яка, незважаючи на показний спокій, з величезним нетерпінням дожидала повернення батька і результату торгів, пішла в кабінет настільки швидко, наскільки дозволяли правила пристойності. Вона завжди пам’ятала, що панні з її ім’ям не личить виявляти свої почуття, навіть з приводу банкрутства. Та хоч як вона панувала над собою, Миколай помітив, що вона хвилюється (на обличчі їй враз з’явились червоні плями), і ще раз стиха промовив: — Мабуть, усе скінчилося, бо пан…теє… Панна Ізабелла нахмурила своє прекрасне чоло і міцно причинила за собою двері кабінету. — Ну, як, лапа? — спитала вона, неприємно вражена його почервонілими очима. — Нещастя… ми — злидні!.. — відповів пан Томаш, насилу знімаючи капелюха. — Я втратив тридцять тисяч карбованців… Панна Ізабелла зблідла й сіла на шкіряну канапку. — Підлий жид, лихвар, залякав конкурентів, підкупив адвоката, і от… — Так у нас уже нічого нема?.. — прошепотіла вона. — Як то нічого?.. У нас є тридцять тисяч карбованців, а на них десять тисяч карбованців процентів… Той шановний Вокульський… Я навіть не знав, що є такі шляхетні люди… А якби ти знала, як він сьогодні мене лікував… — Чому лікував? — У мене був невеликий припадок від спеки й роздратовання… — Який припадок? — Кров ударила мені в голову… але це вже минулося… Підлий жид… Ну, але Вокульський, кажу тобі, це не людина, а просто ангел… І він заплакав. — Папа, що з тобою?.. Я пошлю за лікарем!.. — крикнула панна Ізабелла, стаючи навколішки перед кріслом. — Нічого, нічого… заспокойся. Я тільки подумав, що коли б я вмер, то Вокульський був би єдиною людиною, якій ти могла б вірити. — Не розумію… — Ти хотіла сказати, що не впізнаєш мене, правда?.. Тебе дивує те, що я міг би довірити твою долю купцеві?.. Але бачиш, коли в біді одні заповзялися проти нас, а другі залишили нас, він один поспішив нам на допомогу, а може, навіть врятував мені життя… Ми, апоплектики, часом дуже близько проходимо біля смерті… Отож, коли він приводив мене до пам’яті, я й подумав: хто б міг так щиро потурбуватись про тебе? Адже ні Йоася, ні Гортензія і ніхто… Опікуни знаходяться тільки у багатих сиріт… Панна Ізабелла помітила, що батькові полегшало, встала з колін і сіла на канапі. — Скажи, папа, яку ж роль ти призначаєш тому опікунові? — холодно спитала вона. — Роль?.. — повторив пан Ленцький, пильно дивлячись на неї. — Роль… порадника… друга дому… опікуна… Опікуна того хоч невеликого майна, що тобі залишилося б. — О, з цього погляду я вже давно оцінила його. Він енергійний і відданий нам… А втім, усе це не має значення… — додала вона, трохи помовчавши. — Як же скінчилась справа з будинком? — Я ж кажу як. Падлюка жид дав дев’яносто тисяч, отже, нам залишилося тридцять. А оскільки шановний Вокульський платитиме мені за них десять тисяч… Тридцять три проценти, уяви собі! — Як то тридцять три? — перебила панна Ізабелла. — Десять тисяч — це десять процентів. — Та ні ж бо! Десять від тридцяти — це значить тридцять три проценти. Адже «проценти» означає pro centum — за сто, тобто сота частина, розумієш? — Не розумію, — відповіла панна Ізабелла, хитаючи головою. — Я розумію, що десять — це є десять, але якщо купецькою мовою десять називається тридцять три, то нехай буде так. — Бачу, що не розумієш. Я пояснив би тобі зараз, але такий стомлений, що трохи посплю. — Може, послати за лікарем? — спитала панна Ізабелла, встаючи з канапи. — Боже борони! — вигукнув пай Томаш і замахав руками. — Якби я звертався до лікарів, то, напевне, вже не жив би. Панна Ізабелла не наполягала. Вона поцілувала батька в руку і в лоб і пішла в будуар, глибоко задумавшись. Неспокій про наслідки торгів, що мучив її кілька днів, тепер безслідно зник. Виявляється, у неї ще є десять тисяч карбованців процентів на рік і тридцять тисяч готівки!.. Отже, можна буде поїхати в Париж на виставку, потім, може, в Швейцарію, а взимку знову в Париж. Ні!.. На зиму вона повернеться в Варшаву, щоб відновити прийом гостей. І якщо трапиться якийсь багатий чоловік, не старий і не бридкий (як от барон або маршалок, бр!..), не парвеню і не дурень (може бути навіть дурнем — в їхньому товаристві розумний тільки Охоцький, та й той дивак!)… Якщо трапиться такий чоловік, вона, нарешті, наважиться остаточно… «Носиться папа з тим Вокульським, — думала панна Ізабелла, ходячи по своєму будуару. — Вокульський може бути добрим порадником, управителем, зрештою, опікуном маєтку… Але моїм опікуном може стати тільки князь, до речі, він наш родич і давній друг нашої родини…» Вона все ходила сюди й туди по кімнаті з схрещеними на грудях руками. І раптом їй спало на думку: чого це батько так розчулився сьогодні з приводу Вокульського? Якою ж чарівничою силою орудує цей чоловік, що завоював усіх людей з її товариства, а тепер здобув і останню позицію — її батька!.. Батько, пан Томаш Ленцький, плакав! Він, з очей якого від дня смерті матері не скотилася жодна сльоза… «Проте треба сказати, що він — дуже добра людина, — визнала панна Ізабелла в думці. — Россі не був би такий задоволений Варшавою, якби не чуйність Вокульського. Але моїм опікуном, навіть в разі нещастя, він не буде. Щодо майна, будь ласка, нехай ним порядкує; але опікуном!.. Батько, мабуть, дуже заслаб, коли йому спадають на думку такі комбінації». О шостій вечора панна Ізабелла була в вітальні й почула в передпокої дзвінок, а потім нетерплячий голос Миколая: — Я ж казав, приходьте завтра: сьогодні пан хворий. — А що робити, коли пан, як тільки має гроші, то хворий, а як здоровий, то не має грошей?.. — відповів другий голос з легким єврейським акцентом. В цей час у передпокої зашелестіла жіноча сукня й почувся голос панни Флорентіни: — Тихо!.. Ради бога, тихо! Приходьте завтра, пане Шпігельман… Ви ж знаєте, що гроші є… — Саме через те я і приходжу сьогодні вже третій раз. А завтра прийдуть інші, і мені знов доведеться ждати… Кров ударила в голову панні Ізабеллі. Сама не знаючи, що робить, вона швидко вийшла в передпокій. — Що тут робиться? — спитала вона панну Флорентіну. Миколай знизав плечима і нечутно вийшов у кухню. — Це я, панно графівно… Давид Шпігельман, — відповів низенький чоловік з чорною борідкою і в чорних окулярах. — У мене до пана графа, є невелике діло… — Дорога Бельцю… — почала панна Флорентіна, намагаючись вивести кузину. Але панна Ізабелла вирвала руку і, помітивши, що батьків кабінет вільний, сказала Шпігельманові зайти до нього. — Опам’ятайся, Бельцю, що ти робиш?.. — умовляла її панна Флорентіна. — Хочу нарешті знати правду, — сказала панна Ізабелла. Вона зачинила двері кабінету, сіла в крісло і, дивлячись Шпігельманові в окуляри, запитала: — Яке у вас діло до мого батька? — Пробачте, панно графівно, — відповів Шпігельман, кланяючись, — діло у мене дуже маленьке. Я тільки хочу одержати свої гроші… — Скільки? — Набереться, мабуть, карбованців з вісімсот… — Одержите завтра. — Пробачте, панно графівно, але я вже півроку чую тільки завтра, а не маю ні процентів, ні капіталу. У панни Ізабелли забило дух і стиснулось серце. Але вона одразу опанувала себе. — Ви знаєте, що мій батько одержав тридцять тисяч карбованців… Крім того (казала вона, сама не знаючи чому), ми матимемо по десять тисяч на рік. Ви ж розумієте, що ваша невеличка сума пропасти не може. — Відкіля десять тисяч? — спитав єврей і зухвало підвів голову. — Як то відкіля? — обурено відповіла вона. — Проценти на наш капітал. — На тридцять тисяч?.. — недовірливо усміхнувся єврей, вважаючи, що його хочуть обманити. — Так. — Перепрошую панну графівну, — іронічно відказав Шпігельман, — я давно маю діло з грішми, але про такий процент не чув. На тридцять тисяч пан граф може одержати три тисячі, та й то на дуже непевну закладну. Але яке мені до цього діло! Я маю одержати свої гроші. Бо завтра прийдуть інші і знов будуть кращі за Давида Шпігельмана, а пан граф як віддасть решту на проценти, то мені знову доведеться рік ждати. Панна Ізабелла підхопилася з крісла. — Я вас запевняю, що завтра ви одержите свої гроші! — вигукнула вона, дивлячись на нього з презирством. — Слово? — спитав єврей, в душі милуючись її вродою. — Даю слово, що завтра всім буде сплачено… Всім і до копійки! Єврей низько вклонився і, задкуючи, вийшов з кабінету. — Побачимо, як панна графівна додержить слова! — сказав він, виходячи. Старий Миколай був у передпокої і з таким шиком відчинив Шпігельманові двері, що той уже зі сходів крикнув: — Чого це з таким фасоном, пане камердинере? Бліда від гніву панна Ізабелла бігла до батькової спальні. Її спинила панна Флорентіна. — Заспокойся, Бельцю, — казала вона, благально складаючи руки. — Батько такий хворий… — Я запевнила того чоловіка, що всі борги будуть сплачені, і вони мусять бути сплачені… Хоч би нам довелося відмовитись від поїздки в Париж. Коли дочка увійшла в спальню, пан Томаш у пантофлях і без сюртука повільно проходжався по кімнаті. Вона помітила, що батько виглядає дуже погано, плечі у нього обвисли, сиві вуса обвисли, навіть повіки обвисли, і весь він по-старечому зігнувся; це спостереження лише спинило її від вибуху, але не від розмови. — Пробач, Бельцю, що я в такому негліже. Що сталося?.. — Нічого, папа, — БІдповіла вона, стримуючись. — Приходив до нас один єврей… — А, це, мабуть, отой Шпігельман. Набридлива бестія, мов той комар у лісі!.. — вигукнув пан Томаш, хапаючись за голову. — Нехай прийде завтра… — Звичайно, що прийде… він і всі інші. — Добре, дуже добре. Я вже давно хотів з ними розплатитися… Ну, слава богу, що хоч трохи похолоднішало… Панну Ізабеллу вразив спокій батька і його хворобливий вигляд. Здавалося, що від полудня він на кілька років постарішав. Вона сіла на стілець і спитала ніби між іншим: — А ти багато винен їм, папа? — Небагато… дрібниця… дві-три тисячі карбованців. — Це за ті векселі, про які говорила тітка, що їх у березні хтось викупив? Пан Ленцький, зупинившись посеред кімнати, клацнув пальцями й вигукнув: — От тобі й на!.. Про ті я якраз забув, як заорав!.. — Отже, у нас більше боргів, ніж дві-три тисячі?.. — Еге ж, трохи більше… Думаю, тисяч п’ять або шість. Я попрошу шановного Вокульського, він усе влаштує. Панна Ізабелла мимоволі здригнулася. — Шпігельман казав, — промовила вона згодом, — що від нашої суми не можна одержати десять тисяч карбованців. Щонайбільше три тисячі, та й то під ненадійну закладну. — Він правильно казав, — під закладну, але ж торгівля — інша річ. Торгівля може дати тридцять на тридцять… Та відкіля Шпігельман знає про наші проценти? — зацікавився пан Томаш. — Я нехотячи сказала йому… — почервонівши, пояснила панна Ізабелла. — Шкода, що ти йому про це сказала… дуже шкода!.. Про такі речі краще не говорити. — А хіба в цьому є щось погане? — пошепки спитала вона. — Погане? Боже борони, нічого поганого! Але завжди краще, коли люди не знають ні розміру, ні джерела чужих доходів. Барон і навіть сам маршалок не мали б репутації мільйонерів і філантропів, якби всі знали їхні секрети. — Чому ж так? — Ти ще дитина, — казав трохи збентежений пан Томаш, — ти ідеалістка, а це могло б відштовхнути тебе від них… Але ж ти розумна дівчина. Знаєш, барон тримає якусь спілку з лихварями, а маршалок розбагатів головним чипом на щасливих пожежах і… трохи на торгівлі худобою під час севастопольської кампанії… — То це такі мої женихи?.. — прошепотіла панна Ізабелла. — Це нічого не означає!.. Вони мають гроші і великий кредит, а це головне, — заспокоював її пан Томаш. Панна Ізабелла тріпнула головою, немов одганяючи прикрі думки. — Значить, папа, ми вже не поїдемо в Париж? — Чому, дитино моя, чому? — Якщо ти заплатиш п’ять чи шість тисяч тим євреям… — Нехай тебе це не лякає. Я попрошу Вокульського, щоб знайшов мені позику на таку суму за шість-сім процентів, і будемо платити за неї якихось чотириста карбованців на рік. Ну, а у нас же десять тисяч… Панна Ізабелла схилила голову й, тихо перебираючи по столі пальцями, думала. — Скажи, папа, — запитала вона згодом, — ти не побоюєшся Вокульського?.. — Я?.. — крикнув пан Томаш, ударивши себе кулаком в груди. — Я побоююсь Йоасі, Гортензії, навіть нашого князя і, зрештою, всіх їх разом, але не Вокульського. Якби ти бачила, як він сьогодні обтирав мене одеколоном… А з якою тривогою дивився на мене!?. Це иайшляхетніша людина, яку я бачив у своєму житті. Він дбає не про гроші, бо що він може на мені заробити, а дбає про мою дружбу… Його мені сам бог послав, та ще й тоді, коли я починаю відчувати наближення старості… а може, й смерті… Сказавши це, пан Томаш закліпав очима, а по щоках його знову покотилися сльози. — Папа, ти хворий!.. — вигукнула перелякана панна Ізабелла. — Ні, ні!.. Це просто спека, роздратовання, а найголовніше — образа на людей. Ти тільки подумай: був у нас хто-небудь сьогодні? Не було нікого, бо думають, що ми все втратили… Йоанна боїться, щоб я не позичив у неї на завтра на обід… Так само й барон та князь. Ну барон, як довідається, що у нас залишилось ще тридцять тисяч, то прийде… задля тебе. Бо подумає,» що коли б одружився з тобою й без посагу, то принаймні не витрачатиме грошей на мене. Але заспокойся: як почують, що ми маємо десять тисяч карбованців доходу на рік, то повернуться сюди всі, а ти знову будеш, як колись, царювати в своєму салоні… Боже мій, як я сьогодні нервую! — закінчив він, витираючи сльозливі очі. — Я пошлю за лікарем, папа?.. Батько замислився. — Ну, це завтра, завтра… А до завтрього воно, може, й само пройде… У двері хтось постукав. — Хто там? Що таке? — спитав пан Томаш. — Пані графиня приїхала, — відповіла з коридору панна Флорентіна. — Йоася?! — вигукнув пан Томаш з радісним здивуванням. — Вийди до неї, Бельцю, мені треба трохи причепуритися… Ну, от!.. Можу закладатися, що вона вже знає про тридцять тисяч… Піди ж до неї, Бельцю… Миколаю! Він заметушився, розшукуючи по спальні частини свого туалету, а панна Ізабелла тим часом вийшла й чекала тітку в вітальні. Побачивши панну Ізабеллу, графиня обняла її. — Який же милостивий господь, — вигукнула вона, — що послав вам таке щастя! Кажуть, що Томаш взяв за будинок дев’яносто тисяч і твій посаг залишився цілий?.. Ніколи б не подумала… — Батько сподівався одержати більше, але якийсь єврей залякав конкурентів і купив сам, — відповіла трохи вражена панна Ізабелла. — Ах, дитино моя, як це ти й досі не переконалась, який твій батько непрактичний! Він собі може уявляти, що будинок вартий мало не мільйон, але я знаю від компетентних людей, що найвища ціна йому — сімдесят з чимось тисяч. Останній тиждень будинки продаються з торгів щодня, і всім відомо, скільки вони коштують і скільки за них платять. А втім, тут нема чого говорити; батько нехай собі уявляє, що його ошукали, а ти, Бельцю, молись за здоров’я того єврея, котрий дав вам дев’яносто тисяч… A propos, знаєш, що повернувся Казик Старський? На обличчі панни Ізабелли виступив густий рум’янець. — Коли?.. Відкіля?.. — збентежено запитала вона. — Зараз з Англії, а туди приїхав прямо з Китаю. Як завжди, гарний. Тепер він їде до бабусі, яка, здається, має віддати йому свій маєток. — Це недалеко від вашого, тьотю? — Про це, власне, я й хочу поговорити. Він дуже допитувався про тебе, а я подумала, що ти вже вилікувалась від своїх примх, і порадила йому завтра завітати до вас. — Як це добре! — зраділа панна Ізабелла. — От бачиш!.. — сказала графиня, цілуючи її. — Тітка завжди про тебе думає. Для тебе він прекрасна пара, і влаштувати цю справу тим легше, що Томаш має свій невеликий капітал, якого йому повинно вистачити, а Казик щось там чув про те, що Гортензія тобі дещо одписала. Ну, я гадаю, що у Старського є трохи боргів. В усякому разі, того, що йому залишиться від бабусиного маєтку, з тим, що тобі відписала Гортензія, повинно б вам на деякий час вистачити. А потім буде видно. У нього ще є дядько, у тебе — я, отож ваші діти не бідуватимуть. Панна Ізабелла мовчки поцілувала тітку в руку. В цю хвилину вона була така гарна, що тітка обняла її, підвела до дзеркала і сказала: — Але прошу тебе, щоб ти завтра була така прекрасна, як зараз, і ти побачиш, що у Казика роз’ятряться старі рани. Шкода, що ти йому тоді відмовила! Тепер у вас було б тисяч на сто або й на сто п’ятдесят більше. Уявляю собі, скільки він розтринькав грошей з розпачу… Ага, це правда, що ви маєте їхати з батьком у Париж? — Збираємось. — Прошу тебе, Бельцю, не роби цього. Я хочу запропонувати вам, щоб ви до кінця літа погостювали у мене. І ти повинна це зробити хоч би через Старського. Розумієш, молодий чоловік на селі буде нудьгувати, буде марити про любов… Ви можете бачитися щодня, а в таких умовах тобі легше буде його прив’язати і навіть… зобов’язати. Панна Ізабелла почервоніла ще дужче і схилила свою прекрасну голову. — Тітонько! — шепнула вона. — Ах, дитино моя, тільки не удавай передо мною дипломатку. Панна в твої літа вже повинна вийти заміж, а головне — не повторювати колишніх помилок. Казик для тебе чудова пара: він не скоро тобі обридне, ну… а якщо обридне, то вже буде твоїм чоловіком і багато на що муситиме дивитися крізь пальці, так, власне, як і жінка. Але де ж батько? — Батько трохи нездужає. — Боже мій!.. Це, мабуть, його схвилювало несподіване щастя. — Батько захворів саме з гніву на того єврея… — Він завпеди щось вигадує! — сердито сказала графиня, встаючи. — Я зайду до нього на хвилинку й поговорю про ваш літній відпочинок. Щодо тебе, Бельцю, то сподіваюсь, що ти зумієш використати час. Після інтимної півгодинної розмови з паном Томашем графиня попрощалася з племінницею і ще раз порадила їй мати на увазі Старського. Проти свого звичаю, пан Томаш ліг спати дуже рано, десь о дев’ятій годині, а панна Ізабелла покликала в свою кімнату на розмову кузину Флорентіну. — Знаєш, Флорцю, — сказала вона, — напівлежачи в шезлонгу, — повернувся Казик Старський і завтра має бути у нас. — А-а-а!.. — протягла панна Флорентіна таким тоном, ніби це вже було їй відомо. — Значить, він уже не сердиться? — спитала вона значливо. — Мабуть, ні. А втім, я не знаю… — усміхнулась панна Ізабелла. — Тітка каже, що він дуже гарний… — І кругом у боргах… Але яке це має значення? У кого тепер немає боргів! — Що ж би ти сказала, Флорцю, якби… — Якби ти за нього вийшла? Звичайно, поздоровила б вас обох… Але що на це скажуть барон, маршалок, Охоцький, а особливо… Вокульський? Панна Ізабелла раптово підхопилася з шезлонга. — Дорога моя, чого це ти надумала говорити про того Вокульського? — Не я надумала, — заперечила панна Флорентіна, — а пригадується мені, що ти говорила ще в квітні… нібито цей чоловік вже рік переслідує тебе поглядами, обплутує з усіх боків… Панна Ізабелла розсміялася. — Пам’ятаю!.. Тоді мені справді так здавалось… А тепер, коли я його взнала трохи ближче, я впевнилась, що він не належить до тих людей, яких слід боятись. Правда, він нишком обожнює мене, але обожнював би і в тому разі, якби я… вийшла заміж… Таким поклонникам, як Вокульський, досить ласкавого погляду, потиску руки… — Ти певна? — Цілком. Зрештою, я переконалась, що те, що мені здавалось сільцем, то лише комерційні справи. Батько позичає йому тридцять тисяч карбованців, і хто його знає, чи не були спрямовані всі його заходи саме до цієї мети? — А якщо ні? — спитала панна Флорентіна. — Дорога Флорцю, годі! — обурилась панна Ізабелла. — Нащо тобі неодмінно псувати мені настрій? — Ти сама казала, що ці люди вміють терпляче ждати, заманювати в сільця, всім ризикувати й навіть ламати. — Але не Вокульський. — Пригадай барона. — Барон прилюдно образив його. — А тебе перепросив. — Ах, Флорцю, прошу, не дратуй мене! — спалахнула панна Ізабелла. — Ти неодмінно хочеш зробити з купця демона, може, тому, що… ми так багато втратили на продажу будинку, що… батько хворий, що… Старський повернувся… Панна Флорентіна зробила рух, наче хотіла ще щось сказати, але стрималась. — На добраніч, Бельцю, — сказала вона. — Може, ти зараз і маєш рацію. І вийшла. Цілу ніч панні Ізабеллі снився Старський в ролі чоловіка, Россі — в ролі першого платонічного коханця, Охоцький — в ролі другого, а Вокульський — в ролі уповноваженого в справах. Аж о десятій ранку її розбудила панна Флорентіна і повідомила, що прийшов Шпігельман ще з якимось євреєм. — Шпігельман?.. Ага, я й забула! Скажи йому, нехай прийде пізніше. Папа встав? — Годину тому. Я йому казала про цих євреїв, а він просить тебе написати Вокульському… — Про що? — Попросити його, аби він прийшов до нас сьогодні опівдні та врегулював розрахунки з ними. — Правда, наші гроші у Вокульського, — сказала панна Ізабелла. — Але мені незручно про це йому писати. Напиши; ти, Флорцю, від батькового імені… он на столику папір. Панна Флорентіна сіла писати листа, а панна Ізабелла тим часом почала одягатись. Повідомлення про євреїв вплинуло на неї, як струмінь холодної води, а думка про Вокульського занепокоїла. «Виходить, ми й справді не можемо обійтись без цього чоловіка? — думала вона. — Та коли у нього наші гроші, то природно, що він має сплачувати й наші борги…» — Попроси його, щоб він приїхав якнайшвидше… Бо якби тих противних євреїв застав у нас Старський… — Знає він їх давніше, ніж ми, — прошепотіла Флора. — В усякому разі, це було б жахливо. Ти не знаєш, яким тоном говорив зі мною вчора отой… отой… — Шпігельман, — підказала панна Флорентіна. — О, то зухвалий єврей… Вона запечатала листа і вийшла з ним у передпокій, щоб випровадити євреїв, які там сиділи. Панна Ізабелла стала навколішки перед маленькою алебастровою статуєю матері божої й почала молитися, щоб посильний застав Вокульського вдома і щоб Старський не зустрівся з євреями. Алебастрова матір божа зважила на її молитву, бо за годину, під час сніданку, Миколай подав їй аж три листи. Один був від тітки графині. Вона повідомляла, що сьогодні між другою і третьою годиною до батька приїдуть на консиліум лікарі, а також — що Казик Старський виїжджає сьогодні надвечір, так що його візиту можна сподіватись кожної хвилини. «Пам’ятай же, дорога Бельцю, — закінчувала листа тітка, — роби так, щоб хлопець думав про тебе в дорозі й на селі ті кілька днів, поки ви не приїдете туди з батьком до мене. Я вже зробила все так, що він ні в Варшаві не бачив жодної панни, ні на селі не побачить жодної іншої жінки, крім тебе, душко. Хіба що побачить свою шановну бабусю Заславську та її мало цікавих онучок». Панна Ізабелла трохи скривилася, їй не подобалась така наполегливість тітки. — Тітка так мені протегує, — казала вона панні Флорентина, — наче я вже втратила всяку надію… Не подобається мені це! І образ вродливого Казика Старського трохи примерк в її уяві. Другий лист був від Вокульського, який повідомляв, що буде готовий до послуг о першій годині. — На котру годину ти казала прийти євреям, Флорцю? — спитала панна Ізабелла. — На першу. — Слава богу! Аби тільки о цій годині не прийшов до нас і Старський, — сказала панна Ізабелла, беручи в руки третього листа. — Якийсь знайомий почерк? Від кого це, Флорцю? — Невже не впізнаєш? — відповіла панна Флорентіна, ілянувши на конверт. — Від Кшешовської. Панна Ізабелла почервоніла від гніву. — Ага, справді!.. — вигукнула вона, кидаючи конверта на стіл. — Прошу тебе, Флорцю, одішли їй цього листа й напиши на конверті: «Не читано». І чого цій жахливій жінці від нас треба? — Легко можеш довідатись, — прошепотіла панна Флорентіна. — Ні, ні… і ні! Не хочу я ніяких листів від цієї нестерпної баби. Мабуть, знову якась каверза, нічого іншого вона не пише… Одійшли їй зараз же цього листа… або, зрештою, подивися, що вона там пише… Останній раз приймаю її базгранину… Панна Флорентіна повільно розірвала конверта й почала читати. Поступово цікавість на її обличчі змінилася здивуванням, а потім збентеженням. — Мені ніяково це читати, — шепнула вона, віддаючи листа панні Ізабеллі.  

«Дорога панно Ізабелло! — писала баронеса. — Визнаю, що своєю дотеперішньою поведінкою могла заслужити Вашу неприязнь і накликати на себе гнів милосердного бога, що так дбайливо опікується Вами. Тому я облишаю все, упокоряюсь Вам, дорога пані, і благаю пробачити мені. Бо чим, як не ласкою божою, можна пояснити хоч би появу коло Вас того Вокульського? Простий смертний, як і всі ми грішні, став знаряддям в руках господніх щоб мене покарати, а Вас нагородити. Бо мало того, що він поранив на поєдинку мого чоловіка (якому також нехай бог простить всілякі підлоти, п(о він мені чинив), але ще й купив будинок, в якому упокоїлось моє кохане дитя, і, напевне, збільшить мені квартирну плату. А ви не тільки втішаєтесь моєю поразкою, але ще й одержали на двадцять тисяч більше, ніж той будинок вартий. Зробіть же ласку, моя дорога, та умовте вельмишановного пана Вокульського (який не знати чого на мене гнівається), аби він продовжив зі мною контракт і не змушував мене своїми надмірними вимогами залишати житло, в якому згасло життя моєї єдиної доньки. Але все це робити треба обережно, бо вельмишановний пан Вокульський з невідомих мені причин не бажає, щоб про цю купівлю стало відомо. Замість купити дім самому (як роблять чесні люди), він не тільки зробив це через підставну особу, лихваря Шлангбаума, але ще й підіслав у суд підставних конкурентів, аби вони нагнали ціну на двадцять тисяч вищу за мою суму. Навіщо йому було робити все це так таємно? Це, мабуть, краще відомо вам, дороге панство, оскільки ви вклали в його підприємство свій капиталик. Правда, він невеликий, але з ласки божої (що так помітно сприяє вам) та в спритних руках вельмишановного пана Вокульського він принесе вам такі проценти, які компенсують вам дотеперішнє нужденне життя. Віддаю себе під захист Вашого доброго серця, а наші обопільні стосунки — на справедливість господню. Залишаюсь завжди відданою, хоч і зневаженою вами родичкою і покірною слугою. Кшешовська».  



Панна Ізабелла прочитала й побіліла, як стіна. Вона встала з-за стола, зім’яла листа й підняла руку, немов хотіла кинути його комусь в обличчя. Але раптом злякалася й хотіла кудись бігти або кликати когось на допомогу, проте опанувала себе й пішла до батька. Пан Лепцький у пантофлях і полотняному шлафроку лежав на канапі й читав «Кур’єра». Він ніжно привітався з дочкою, а коли вона сіла, подивився на неї і сказав: — Чи тут таке світло, чи мені здається, що сьогодні у панянки поганий настрій? — Я трохи збентежена. — Я ж і бачу, але це від спеки. А ти сьогодні, пустунко, — промовив він, з усмішкою насварюючись на неї пальцем, — повинна добре виглядати: той Казик, як мені говорила тітка, і досі ходить женихом… Панна Ізабелла мовчала, а батько говорив далі: — Правда, хлопець трохи розбестився, гасаючи по світі, трохи наробив боргів, але ж — молодий, пристойний, ну і був закоханий в тебе до нестями. Йоася сподівається, що Заславська затримає його на селі на кілька тижнів, а все інше залежатиме від тебе… І знаєш, може б, це було й непогано?.. Він знатного роду, а майно якось зліпимо з різних шматочків… До того ж чоловік він світський, бувалий, до певної мірі навіть герой, якщо правда, що об’їхав круг світу… — Я одержала листа від Кшешовської, — перебила його панна Ізабелла. — Знову? Що ж та навіжена пише? — Пише, що наш будинок купив не Шлангбаум, а Вокульський, і з допомогою підставних конкурентів дав за нього на двадцять тисяч більше, ніж він того вартий. Кажучи це здавленим голосом, панна Ізабелла з тривогою дивилась на батька, побоюючись вибуху гніву. Але пан Томаш тільки встав з канапи і, клацнувши пальцями, вигукнув: — Зажди!.. Зажди!.. А ти знаєш, що це може бути і правда… — Як то! — схопилася з стільця панна Ізабелла. — Значить, він насмілився подарувати нам двадцять тисяч, а ти, папа, так спокійно про це говориш? — Говорю спокійно, бо якби зачекав з продажем, то взяв би не дев’яносто, а сто двадцять тисяч… — Але ж ми не могли чекати, якщо будинок був призначений на продаж з торгів… — Саме через те, що не могли чекати, ми й втратили, а Вокульський може чекати, то ще заробить. Після цього панна Ізабелла трохи заспокоїлась. — Отже, папа, ти вважаєш, що в цьому було з його боку якесь добродійство? Бо вчора ти так говорив про Вокульського, наче він тебе причарував. — Ха-ха-ха! — зареготав пан Томаш. — Ти просто чудова, незрівняна! Вчора я був трохи збентежений… навіть дуже збентежений, і мені щось таке… приверзлося. Але сьогодні… Ха-ха-ха! Нехай собі Вокульський переплачує за будинок, на те він і купець, щоб знати, скільки й за що платити. Він втратить на одному, а заробить на другому, і я не маю підстав ображатися на нього за те, що він брав участь у торгах, на яких продавалось моє майно. Хоч… мав би право підозрювати його в якихось махінаціях за те, наприклад, що він замість себе підставив Шлангбаума. Панна Ізабелла палко обняла батька. — Так, папа, — сказала вона, — маєш рацію. Я тільки не вміла розібратися в цьому. Таке підставляння євреїв на торгах доводить тільки те, що цей добродій, бавлячись у дружбу, насправді робить свої комерційні справи. — Звичайно! — підтвердив пан Томаш. — Невже ти не зрозуміла такої простої речі? Людина він, може, й непогана, але купець завжди залишається купцем! У передпокої гучно пролунав дзвінок. — Це, мабуть, він. Я вийду і залишу вас самих. Панна Ізабелла вийшла з батькової спальні, але в передпокої замість Вокульського побачила аж трьох євреїв, що голосно сперечалися з Миколаєм і панною Флорентіною. Вона вибігла в вітальню, мало не сказавши вголос: «Боже… чого він не приходить…» В серці її бушували суперечливі почуття. Вона підтакувала батькові, але розуміла, що все це неправда, що Вокульський на купівлі будинку не заробляє, а втрачає, і все це робить тільки для того, щоб врятувати їх із скрутного становища. І саме за це вона відчувала до нього ненависть. — Підлий! Підлий!.. — шепотіла панна Ізабелла. — Як він смів!.. Тим часом євреї в передпокої розпочали справжню сварку з панною Флорентіною. Вони заявили, що не вийдуть з дому, поки їм не буде заплачено, що панна графівна вчора дала слово… А коли Миколай відчинив перед ними двері на сходи, вони вже почали лаятись: — Це розбій! Шахрайство!.. Коли панам потрібні гроші, тоді вони вміють умовляти: «Мій дорогий пане Давиде!..» А як треба віддавати… — Що це означає? — пролунав раптом чийсь голос. Євреї замовкли. — Що це таке?.. Що ви тут робите, пане Шпігельман? Панна Ізабелла впізнала голос Вокульського. — Я нічого… Прошу пробачення, ваша вельможність… Ми тільки в справі до пана графа… — пояснював уже зовсім іншим тоном Шпігельман. — Панове казали нам прийти сьогодні по гроші.. озвався другий єврей. — Сама панна графівна вчора дала слово, що з нами всіма сьогодні розрахуються до копійки… — Розрахуються, — перебив Вокульський. — Я уповноважений пана Ленцького і сьогодні о шостій годині платному всім вам у своїй конторі. — Над нами не капає. Чого вам, шановний пане, так поспішати? — сказав Шпігельман. — Прошу прийти до мене сьогодні о шостій, а ти, Миколаю, нікого не пускай, коли пан хворий. — Розумію, шановний пане. А наш пан чекає вас у своїй спальні. — Коли Вокульський пішов, він повипихав євреїв за двері, примовляючи — Ану, геть відціля, пархи! Геть! — Ну, ну!.. Чого ви так сердитесь?.. — бурчали розгублені євреї. Пан Томаш схвильовано привітався з Вокульським; у нього трохи тремтіли руки і тряслась голова. — Подумайте тільки, що вони виробляють, оці євреї!.. — заговорив він. — Негідники… Лізуть у квартиру, лякають мою дочку… — Я їм сказав прийти сьогодні о шостій до мене в контору і, якщо ви дозволите, то розплачуся з ними. Це велика сума? — Дрібниця, нема про що й говорити… Якихось п’ять-шість тисяч карбованців… — П’ять-шість? — перепитав Вокульський. — І все тільки оцим трьом? — Ні. Їм я винен тисяч зо дві, може, трохи більше… Але, знаєте, пане Станіславе (це ціла історія!), в березні хтось викупив мої старі векселі. Хто — не знаю, але про всяк випадок треба бути напоготові. Обличчя у Вокульського прояснилося. — Будемо сплачувати борги тим кредиторам, котрі з’являться. А сьогодні поквитаємося з оцими трьома. Значить, ви винні їм дві-три тисячі? — Так, так… Але прошу вас, пане Станіславе, яка неприємність! Ви платите мені за півроку п’ять тисяч карбованців процентів… Чи не принесли ви, бува, їх з собою? — Звичайно, приніс. — Дуже вам вдячний. Але ж яка неприємність… Саме в той час, коли ми з Беллою… і з вами збираємось їхати в Париж, євреї відбирають у мене дві тисячі! Ви розумієте, що з Парижем нічого не вийде. — Чому? — сказав Вокульський. — Я покрию недостачу, і ви можете не чіпати своїх процентів. Сміливо можете їхати в Париж. — Ви просто неоціненний! — вигукнув пан Томаш, кидаючись йому в обійми. — Знаєте, дорогий мій, — казав він далі, вже заспокоївшись, — я оце думав, чи не могли б ви де-небудь дістати для мене позичку, щоб розплатитися з лихварями, так… процентів за сім або за шість? Вокульський усміхнувся з наївності пана Томаша в фінансових справах. — Звичайно, — відповів він з доброю усмішкою, — я знайду для вас позичку. Ми віддамо тим євреям якихось три тисячі, a ви платитимете процентів… скільки ви хочете? — Сім… шість… — Гаразд, ви платитимете сто вісімдесят карбованців на рік, а капітал залишиться цілий. Пан Томаш знову (вже не перший раз!) закліпав повіками, й на очі йому набігли сльози. — Чесний… благородний чоловіче!.. — казав він, обнімаючи Вокульського. — Сам бог послав мені вас! — А ви гадаєте, що я можу робити інакше?.. — прошепотів Вокульський. В двері постукали. Увійшов Миколай і повідомив, що прийшли лікарі. — Ага! — вигукнув пан Томаш. — Це сестра прислала мені цих добродіїв. Боже мій, ніколи ще не лікувався, і от… Прошу вас, пане Станіславе, підіть тепер до Бельці… Миколаю, скажи панні, що прийшов пан Вокульський. «Ось моя нагорода… моє життя!..» — думав Вокульський, ідучи за Миколаєм. У передпокої він побачив двох лікарів, обох своїх знайомих, і палко просив їх якнайуважніше поставитись де пана Томаша. Панна Ізабелла ждала його в вітальні. Вона була трохи бліда, а тому ще прекрасніша. Вокульський привітався з нею і весело сказав: — Я щасливий, що вам сподобався вінок для Россі. Він знітився. Його вразив незвичайний вираз обличчя панни Ізабелли: вона дивилася на нього якось здивовано, немов бачила вперше в житті. З хвилину вони обоє мовчали, нарешті панна Ізабелла, стріпуючи з своєї сірої сукні порошинку, спитала: — Це ви купили наш будинок? — І пильно подивилася на нього примруженими очима. Для Вокульського це запитання було таке несподіване, що в першу хвилину йому одібрало мову. Йому здалося, що він втратив здатність мислити; він бліднув, червонів, нарешті, опанувавши себе, притишеним голосом відповів: — Так, я купив. — Навіщо ж ви замість себе підставили на торгах єврея? — Навіщо?.. — повторив Вокульський, боязко дивлячись на неї, як дитина. — Навіщо?.. Знаєте, пані, я купець і… таке вміщення капіталу могло б зашкодити моєму кредитові… — Ви вже давно цікавитесь нашими справами. Мені здається, що в квітні… так, у квітні ви купили наш сервіз?.. — там самим тоном говорила далі панна Ізабелла. Цей тон витверезив Вокульського. Він підвів голову і сухо сказав: — Ви можете в будь-який час одібрати свій сервіз. Тепер панна Ізабелла опустила очі. Вокульський помітив це і знову збентежився. — Нащо ж ви це зробили? Нащо ви нас так переслідуєте? — сказала вона тихо. Здавалося, вона зараз заплаче. Вокульський зовсім втратив самовладання. — Я вас переслідую!.. — сказав він іншим уже голосом. — Та чи знайдете ви слугу… ні, пса… вірнішого за мене?.. Я вже два роки про те тільки й думаю, щоб усунути з вашого шляху всі перешкоди… В цю мить хтось подзвонив. Панна Ізабелла здригнулась, Вокульський замовк. Миколай відчинив двері в вітальню і сказав: — Пан Старський. Одночасно на порозі показався мужчина, середній на зріст, смаглявий, з невеликими бакенбардами й вусиками й ледве помітною лисиною. Обличчя його було напіввеселе, напівнасмішкувате. Він ще здалека вигукнув: — Який же я радий, кузинко, що знову можу вас привітати! Панна Ізабелла мовчки подала йому руку; лиця її запашіли яскравим рум’янцем, а в очах з’явився ніжний вираз. Вокульський одійшов до столика, що стояв під стіною. Панна Ізабелла познайомила їх: — Иан… Вокульський… Пан Старський. Прізвище Вокульського було вимовлено таким тоном, що Старський лише кивнув йому головою і сів за кілька кроків, повернувшись до нього боком. Вокульський, в свою чергу, сів за столик і почав розглядати альбом. — Я чула, ви повернулися з Китаю? — спитала панна Ізабелла Старського. — Зараз із Лондона, і мені й досі здається, що я на пароплаві, — відповів Старський помітно каліченою польською мовою. Панна Ізабелла перейшла на англійську. — Сподіваюсь, що на цей раз ви залишитесь в наших краях довше? — Це не від мене залежить, — також по-англійськи відповів Старський, — А хто такий оцей добродій? — спитав він, кліпаючи оком в бік Вокульського. — Уповноважений мого батька. Від чого ж це залежить? — Я гадаю, що вам, кузино, не треба б про це питати, — з усмішкою відповів молодик. — Це залежить від щедрості моєї бабусі… — Чудово… А я сподівалась почути комплімент на свою адресу. — Мандрівники не говорять компліментів, бо з досвіду знають, що компліменти під будь-якою географічною широтою тільки дискредитують мужчину в очах жінки. — Це відкриття ви зробили в Китаї? — В Китаї, в Японії, а насамперед в Європі. — І хочете застосовувати цей принцип у Польщі? — Спробую, і якщо ви, кузино, дозволите, то почну з вас. Нам же, здається, доведеться прожити деякий час на селі разом. Правда ж? — Так принаймні хочуть тітка й батько. Але мені не дуже подобається ваш намір перевіряти свої етнографічні спостереження. — З мого боку це була б тільки справедлива помста. — Ага! Значить, війна!.. — Сплата давніх боргів часто приводить до згоди. Вокульський так уважно переглядав альбом, що у нього набрякли на лобі жили. — Сплата, але не помста, — заперечила панна Ізабелла. — Не помста, а нагадування про те, що я — ваш давній кредитор, кузино. — Виходить, що ці давні борги повинна платити я? — засміялася вона. — Бачу, що, подорожуючи, ви не марнували часу! — Я волів би не марнувати його й на селі, — сказав Старський, значливо глянувши їй в очі. — Це залежатиме від способу помсти, — відповіла панна Ізабелла і знов почервоніла. — Вельможний пан просить пана, — сказав Миколай, з’являючись у дверях. Розмова урвалася. Вокульський закрив альбом, уклонився панні Ізабеллі і Старському й повільно пішов за слугою. — Цей добродій не розуміє по-англійському?.. Він не образиться, що ми з ним не розмовляли? — спитав Старський. — О ні, — відповіла панна Ізабелла. — Тим краще, бо мені здалося, що він не дуже зручно почував себе в нашому товаристві. — От він і залишив його, — недбало докінчила панна Ізабелла. — Принеси мені з вітальні капелюха, — сказав Вокульський Миколаєві в другій кімнаті. Миколай узяв капелюха й заніс в спальню пана Томаша. В передпокої він почув, як Вокульський, стиснувши голову обома руками, прошепотів: «Господи милосердний!..». Коли він увійшов в кімнату пана Томаша, лікарів там уже не було. — Уявіть собі, який фатальний збіг обставин! — вигукнув пан Ленцький. — Лікарі заборонили мені їхати в Париж і під загрозою смерті наказали вирушати на село. Слово честі, я просто не знаю, куди подітися від спеки. Але вона, видно, впливає і на вас, бо ви змінились на обличчі. Страшенно душна квартира, правда ж? — Правда. Дозвольте віддати вам гроші, — сказав Вокульський, виймаючи з кишені грубу пачку. — Ага… будь ласка. — Тут п’ять тисяч карбованців, це проценти до половини січня. Перелічіть, будь ласка. А ось розписка. Пан Ленцький кілька разів перелічив пачку нових асигнацій по сто карбованців і підписав розписку. Одіклавши ручку, він сказав: — Ну, це одна справа… А тепер щодо боргів… — Сума дві-три тисячі, яку ви винні євреям, сьогодні буде сплачена… — Але прошу вас, пане Станіславе, я не хочу даром. Ви, будь ласка, якнайретельніше відраховуйте собі проценти. — Від ста двадцяти до ста вісімдесяти карбованців на рік. — Так-так, — підтвердив пан Томаш. — Але якщо… якщо мені потрібна буде ще якась сума… то до кого мені у вас звернутися? — Другу половину процентів ви одержите в половині січня, — відповів Вокульський. — Це я знаю. Але бачите, пане Станіславе, якби мені раптом потрібна стала якась частина мого капіталу… Не даром, звичайно… Я охоче платитиму проценти… — Шість, — підказав Вокульський. — Ага, шість… або сім. — Ні, пане. Ваш капітал приносить тридцять три проценти річних, отже, його не можна позичати за сім процентів. — Гаразд. В такому разі не позбавляйте себе мого капіталу. Але… розумієте… раптом мені стане потрібно… — Ви можете забрати свій капітал навіть у січні майбутнього року. — Боже борони! Я його не заберу й через десять років! — Але я взяв ваш капітал тільки на рік. — Як так? Чому? — здивувався пан Томаш, все ширше відкриваючи очі. — Бо я не знаю, що буде через рік. Не щороку трапляються винятково вигідні справи. Пан Томаш був неприємно вражений. Помовчавши з хвилину, він знову заговорив: — A propos, що це за чутки ходять по місту, нібито ви, пане Вокульський, купили мій будинок?.. — Так, пане, я купив ваш будинок. Але через півроку можу його відпродати назад на вигідних для вас умовах. Пан Ленцький відчув, що барва заливає йому обличчя. Проте, не бажаючи визнати себе переможеним, запитав великопанським тоном: — І скільки б ви хотіли відступного, пане Вокульський? — Ніскільки. Віддам його вам за дев’яносто тисяч або навіть… дешевше. Пан Томаш відсахнувся, розвів руками, впав на своє крісло, і по його обличчю знову покотилися сльози. — Пане Станіславе, — казав він, — легенько схлипуючи, — я бачу, що гроші… можуть зіпсувати найкращі стосунки… Хіба я в претензії на вас за те, що ви купили будинок? Хіба я вам дорікаю?.. Бо ви говорите зі мною так, ніби образились… — Пробачте, — перебив його Вокульський. — Але я справді трохи роздратований… мабуть, від спеки… — О, напевне так! — вигукнув пан Томаш, встаючи л крісла і стискаючи Вокульському руку. — Отже… пробачимо один одному неприємні слова… Я на вас не серджуся, бо по собі знаю, як впливає спека… Вокульський попрощався з ним і пішов у вітальню. Старського там уже не було, панна Ізабелла сиділа сама. Побачивши його, вона встала, обличчя її тепер було привітніше. — Ви вже йдете? — Так, і зайшов попрощатися з вами. — А ви не забудете про Россі? — спитала вона, ледве помітно усміхаючись. — О ні. Я попрошу, щоб йому передали вінок. — А самі ви його не вручите? Чому? — Сьогодні вночі я виїжджаю в Париж, — відповів Вокульський і, вклонившись, вийшов. Панна Ізабелла з хвилину стояла здивована, потім швидко пішла до батька. — Що це означає, папа? Вокульський дуже холодно попрощався зі мною і сказав, що сьогодні вночі їде в Париж. — Що? Що? Що?.. — закричав пан Томаш, хапаючись обома руками за голову. — Він, напевне, образився. — Мабуть, справді… Я сказала йому про купівлю нашого дому. — Господи милостивий!.. Що ти наробила?.. Ну, все пропало! Тепер я розумію… Звичайно, він образився… Але, — додав він, трохи помовчавши, — хто ж знав, що він такий уразливий? Звичайнісінький же купець!..  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   33


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка