Болеслав прус та його



Сторінка11/33
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.39 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   33
Розділ тринадцятий
ВЕЛИКОПАНСЬКІ РОЗВАГИ


 

Нарешті настав день скачок — погожий, але не душний Вокульський схопився з постелі о п’ятій годині ранку й одразу поїхав одвідати свого коня. Той зустрів його досить байдуже, був здоровий, а пан Міллер плекав великі надії. — Що?.. — сміявся він, ляпаючи Вокульського по плечі. — Ви теж запалились?.. Це в вас прокинувся спортсмен!.. Ми тут, добродію, під час скачок усі ходимо, як у гарячці. А про наш заклад на п’ятдесят карбованців не забули, га?.. Вони у мене вже наче в кишені; ви могли б заплатити їх мені й зараз. — Заплачу з великою приємністю, — відказав Вокульський, а сам думав, чи виграє ж його кінь?.. Чи полюбить його панна Ізабелла?.. Чи не станеться якогось лиха?.. А якщо кінь зламає ногу!.. Вранішні години тягнулися волячою ходою. Вокульський тільки на хвилину забіг у магазин, за обідом нічого не міг їсти, потім пішов у Саксонський парк і все думав, чи виграє його кінь і чи полюбить його панна Ізабелла… Проте якось діждався п’ятої години і виїхав з дому. В Уяздовських Алеях стовпилося стільки екіпажів і карет, що місцями доводилось їхати ступою, а коло застави утворилась велика тиснява, так що пойнятому великою нетерплячкою Вокульському довелося хвилин з п’ятнадцять прождати, поки його екіпаж остаточно виїхав на Мокотовське поле. На повороті дороги Вокульський висунувся і крізь густу жовту куряву, що осідала товстим шаром на його обличчі й одежі, намагався розглянути іподром. Сьогодні поле здалось йому безконечно довгим і справило на нього неприємне враження, наче над ним висіла якась невідома загроза. Здалека поперед себе він побачив велике півколо людей, яке весь час поповнювалось і збільшувалось новими юрбами, що підходили до нього. Нарешті він доїхав на місце і знову прождав хвилин з десять, поки слуга повернувся від каси з квитком. Навколо його екіпажа товпилась юрба глядачів без квитків і стояв тисячоголосий гомін. Вокульському здалося, що у всіх тільки й мови, що про його коня, і що всі ці люди глузують з купця, який бавиться скачками. Кінець кінцем екіпаж пустили всередину кола. Вокульський зіскочив на землю й побіг до свого коня, силкуючись зберегти байдужий вигляд стороннього глядача. Після довгих пошуків він знайшов його в центрі скакового поля, а коло нього Міллера і Шульца, а також незнайомого жокея з величезною сигарою в зубах, у жовто-голубій шапочці та накинутому наопашки пальті. На тлі величезного іподрому та незліченної —юрби його кінь здався йому таким мізерно малим, що він в розпачі хотів був усе залишити й їхати додому. Але у Міллера і Шульца фізіономії ясніли надією. — Нарешті ви тут! — вигукнув директор манежу і, показуючи очима на жокея, додав: — Познайомтесь: пан Юнг — найзнаменитіший в країні жокей, пан Вокульський. Жокей підніс два пальці до жовто-голубої шапочки і, вийнявши другою рукою сигару з рота, плюнув крізь зуби. Вокульський подумав, що такого худого й маленького чоловічка ще не бачив у своєму житті. Причому він помітив, що жокей оглядає його, як коня — від голови до п’ят, і так переступає кривими ногами, немов хоче скочити на нього і проїхатись. — Ану скажіть, пане Юнг, ми виграєм чи ні? — спитав директор. — Оу! — відповів жокей. — Ті двоє коней теж непогані, але наш — найкращий, — сказав директор. — Оу! — підтвердив жокей. Вокульський одвів його вбік і сказав: — Якщо ми виграємо, то заплачу вам п’ятдесят карбованців понад умовлену суму. — Оу, — відповів жокей і, пильно подивившись Вокульському в обличчя, додав: — Ви єст чистий кров спортсмен, але ви ще помало гарячий. На друга рік буде холодніше. Він знов далеко плюнув крізь зуби й пішов до трибун, а Вокульський, погладивши коня і попрощавшись з панами Міллером і Шульцом, попрямував до свого екіпажа. Тепер він став розшукувати панну Ізабеллу. Він обійшов довгу валку екіпажів, що стояли вздовж доріжки, придивлявся до коней, до слуг, заглядав дамам під парасольки, але панни Ізабелли ніде не було. «Може, вона не приїде?» — подумав він, і йому здалося, що весь цей плац з величезною юрбою людей і з ним самим западається під землю. Нащо було викидати стільки грошей, коли її не буде? А може, ота стара інтриганка пані Мелітон разом з Марушевичем обманила його? Він ступив на східці, що вели до суддівської ложі, й почав оглядатись на всі боки. Але даремно. Сходячи вниз, він натрапив на двох чоловіків, що стояли до нього спиною і заступали йому дорогу; один, високий, за всіма ознаками — спортсмен, голосно і збуджено говорив: — Вже десять років я читаю, як нас лають за марнотратство, отож хотів покінчити з ним і продати свою стайню. І от бачу, що чоловік, який лише вчора розбагатів, сьогодні пускає коня на скачки… Ну, думаю, то ви такі, лебедики?.. Нас повчаєте, а як набіжить можливість, робите те саме?.. Ну, то нічого ж я не кінчатиму, не продам стайні, не… Його товариш, помітивши Вокульського, штовхнув спортсмена, і той раптом замовк. Скориставшись паузою, Вокульський хотів був пройти повз них, але високий добродій зупинив його. — Пробачте, — сказав він, доторкнувшись до капелюха, — що я дозволив собі робити такі зауваження… Вжесінський… — Я з приємністю вислухав їх, — усміхаючись, відповів Вокульський, — бо в глибині душі згодний з вами. Зрештою, беру участь у скачках перший і останній раз у своєму житті. Вони потиснули один одному руки, і коли Вокульський одійшов на кілька кроків, Вжесінський тихо сказав: — Молодець хлопець… Аж тепер Вокульський купив програму і, почуваючи себе трохи ніяково, прочитав, що в третьому заїзді йде кінь Султан, від Аліма і Клари, який належить X. X., жокей Юнг — у жовтій куртці з голубими рукавами. Приз — триста карбованців; той кінь, що виграє, тут же буде проданий. — Я збожеволів! — буркнув Вокульський, прямуючи до місць на трибуні. Він вирішив, що коли не знайде там панни Ізабелли, то одразу повернеться додому. Його пойняв сум. Жінки здавались йому бридкими, їхні барвисті убори безглуздими, їх кокетування гидким. Чоловіки були дурні, юрба — вульгарна, музика — вересклива. Виходячи на трибуну рипучими сходами, він з огидою дивився на її старі стіни, поплямовані дощовими патьоками. Знайомі кланялись йому, жінки усміхались до нього, то тут, то там перешіптувались: «Дивись!.. Дивись!..» Та Вокульський нічого не помічав. Ставши на верхній лаві трибуни, він у бінокль поверх строкатої юрби розглядав дорогу аж до застави, але бачив тільки клуби жовтої куряви. «Що тут цілий рік робиться, на цій галереї?» — подумав він. І йому привиділось, що на спорохнявілих лавах щоночі збираються всі померлі банкрути, покаянні кокотки, всілякого гатунку нероби й марнотрати, вигнані навіть з пекла, і при смутному світлі зірок дивляться на змагання кістяків коней, які згинули на цій доріжці. Йому здавалося, що навіть зараз він бачить перед собою зотлілі убори й чує носом дух мертвеччини. Збудив його від забуття гомін юрби, дзвінок і оплески… Це закінчився перший заїзд. Раптом він глянув на доріжку й побачив екіпаж графині, що в’їжджав за ограду. В екіпажі сиділи графиня з старою Заславською, а спереду пан Ленцький з дочкою. Вокульський сам не пам’ятав, як збіг з трибуни і пройшов на коло. Він когось штовхнув, хтось питав, чи є у нього квиток… Він прямував уперед і незабаром опинився коло самого екіпажа. Лакей графині уклонився йому з передка, а пан Ленцький гукнув: — А от і пан Вокульський!.. Вокульський привітався з дамами, причому Заславська значливо потиснула йому руку, а пан Ленцький спитав: — Ви справді, пане Станіславе, купили коня у барона Кшешовського? — Так. — Ну, знаєте, це ви його добре підчепили, а моїй дочці зробили приємний сюрприз… Панна Ізабелла з усмішкою звернулась до нього: — Я заклалася з тіткою, — заговорила вона, — що барон не втримає свого коня до скачок, і виграла, а другий раз заклалася з пані Заславською, що кінь візьме перший приз… Вокульський обійшов екіпаж і став коло панни Ізабелли, вона говорила далі: — Ми приїхали тільки на цей забіг. Тітуся удає, ніби не любить скачок… Ах, пане Вокульський, ви неодмінно повинні виграти… — Якщо ви хочете, то я виграю, — відповів Вокульський, дивлячись на неї здивовано… Ніколи вона не здавалась йому такою гарною, як зараз, у запалі нетерплячки. Ніколи він і не мріяв, щоб вона так ласкаво з ним говорила. Він подивився на присутніх. Удова Заславська була весела, графиня усміхалася, пан Ленцький аж сяяв. На передку лакей графині заклався з кучером, що кінь Вокульського виграє. Навколо них кипів сміх і радість. Раділа юрба, раділи люди на трибунах і в екіпажах; жінки в барвистих уборах були гарні, як квіти, і жваві, як птахи. Оркестр грав фальшиво, але бадьоро; коні іржали, спортсмени закладалися, рознощики вихваляли пиво, апельсини та медяники. Раділи сонце, небо і земля, і Вокульського охопив такий дивний настрій, що йому захотілося всіх обняти. Скінчився другий заїзд, музика знов заграла. Вокульський побіг до трибуни і, побачивши Юнга, який з сідлом в руках повертався з ваги, шепнув йому: — Пане Юнг, ми мусимо виграти… Сто карбованців понад умовлені… Можете хоч загнати коня… — Оу!.. — простогнав жокей, подивившись на нього з холодним захопленням. Вокульський сказав своєму кучерові під’їхати ближче до екіпажа графині і повернувся до дам. Його здивувало те, що коло них нікого немає. Правда, барон і маршалок підійшли були до їхнього екіпажа, але молоді люди кланялися здалека, видно, уникали її. «Зрозуміло, — думав Вокульський. — Їх охолодила чутка про те, що продаватиметься з торгів будинок. А тепер, — додав він в думці, дивлячись на панну Ізабеллу, — можеш переконатися, хто любить тебе, а не твій посаг». Пролунав дзвінок, що сповіщав про третій заїзд. Панна Ізабелла стала на сидінні; обличчя її зашарілося. За кілька кроків від неї проїхав з нудьгуючим виглядом Юнг. — Гляди ж не підведи, конику!.. — вигукнула панна Ізабелла. Вокульський вскочив у свій екіпаж і навів бінокля. Він так захопився змаганням, що на хвилину забув навіть за панну Ізабеллу. Секунди тяглися, як години; йому здавалося, що він прив’язаний до тих трьох коней і що кожен їх рух болісно відгукується в його тілі. Він вважав, що його коневі бракує вогню і що Юнг занадто байдужий. Мимоволі він чув балачки навколо себе: — Юнг переможе… — Хто його знає!.. Ви подивіться на того гнідого… — Дав би десять карбованців, аби Вокульський виграв… Нехай би втер носа графам… — Кшешовський сказився б… Дзвінок. Троє коней з копита рушили галопом. — Юнг попереду… — А це якраз і нерозумно… — Вже поминули поворот… — Перший поворот, а гнідий зараз за ним. — Другий… Знову вирвався… — Але гнідий не відстає… — Малинова куртка ззаду… — Третій поворот… Але Юнг на них не звертає ніякісінької уваги… — Гнідий доганяє… — Дивіться!.. Дивіться!.. Малиновий випереджає гнідого… — Гнідий позаду…. Програли, добродію… — Малиновий доганяє Юнга… — Не дожене, він уже підганяє коня… — Ого… го… Браво, Юнг!.. Браво, Вокульський!.. Коник летить, як птах… Браво!.. — Браво!.. Браво!.. Дзвінок. Юнг виграв. Високий спортсмен узяв коня за повід і, підвівши до суддівської трибуни, закричав: — Султан!.. Жокей — Юнг!.. Власник — анонім… — Який там анонім!.. Вокульський!.. Браво, Вокульський!.. — галасувала юрба. — Власник — пан Вокульський! — потвердив високий спортсмен і одіслав коня на аукціон. Юрба з захопленням сприйняла перемогу Вокульського. Ще ніколи скачки так не хвилювали глядачів: усі раділи, що варшавський купець побив двох графів. Вокульський підійшов до екіпажа графині. Пан Ленцький і старі дами поздоровляли його, панна Ізабелла мовчала. В цей час до Вокульського підбіг високий спортсмен. — Пане Вокульський, — сказав він, — ось ваші гроші. Триста карбованців приз і вісімсот за коня; я його купив… Вокульський, тримаючи в руках пачку банкнотів, звернувся до панни Ізабелли. — Ви дозволите вручити вам ці гроші для вашого притулку?.. Панна Ізабелла взяла гроші й подивилась на нього з чарівною усмішкою. Раптом Вокульського хтось штовхнув. То був барон Кшешовський. Блідий від гніву, він підійшов до екіпажа і, простягаючи руку панні Ізабеллі, закричав по-французькому: — Я радий, кузино, що твої поклонники тріумфують… Прикро мені тільки, що моїм коштом… Вітаю дам! — уклонився він графині й Заславській. Графиня спохмурніла; пан Ленцький збентежився; панна Ізабелла зблідла. Барон задирливо насадив на ніс окуляри, що весь час спадали, і, не зводячи очей з панни Ізабелли, говорив далі: — Так, так… Дуже мені щастить із твоїми поклонниками… — Пане бароне… — втрутилась Заславська. — Я ж не кажу нічого поганого… Кажу тільки, що мені дуже щастить… Вокульський, що стояв позад барона, торкнув його за плече і сказав: — На одне слово, пане бароне. — А, це ви, — відповів барон, пильно дивлячись на Вокульського. Вони одійшли вбік. — Пане бароне, ви мене штовхнули… — Прошу пробачення. — Мені цього мало. — Ви хочете сатисфакції? — спитав барон. — Так. — В такому разі до ваших послуг, — сказав барон, шукаючи візитної картки. — Тьху, чорт! Забув картки… Може, у вас є блокнот і олівець, пане Вокульський? Вокульський подав йому свою візитну картку і блокнот, в якому барон записав адресу і своє прізвище, не проминувши нагоди зробити в кінці велику закарлючку. — Мені буде приємно, — додав він, кланяючись Вокульському, — поквитатися з вами за мого Султана. — Постараюсь задовольнити вас, пане бароне. Вони розійшлися, обмінявшись якнайчемнішими поклонами. Графиня розсердилась і сказала їхати додому, не чекаючи кінця змагань. Вокульський ледве встиг підійти до екіпажа й попрощатися з дамами. Перш ніж коні рушили, панна Ізабелла вихилилась з екіпажа і, простягнувши Вокульському кінчики пальців, промовила: — Merci, monsieur…[72] Вокульський остовпів од радості. Він побув ще на одному заїзді, але це бачив, що круг нього діється, і, скориставшись перервою, залишив іподром. Просто із скачок Вокульський поїхав до Шумана. Доктор сидів коло відчиненого вікна в приношеному ватяному халаті і читав коректуру своєї етнографічної брошури; було в ній лише тридцять сторінок, але, щоб їх написати, він використав тисячі спостережень і витратив чотири роки праці. Це було дослідження про колір і будову волосся людності, яка населяла Царство Польське. Вчений доктор всім казав, що книжки його куплять щонайбільше кільканадцять примірників, проте нишком замовив чотири тисячі і був певний, що вона витримає і друге видання. Посміюючись із своєї улюбленої спеціальності та нарікаючи, що вона нікого не цікавить, Шуман в глибині душі вірив, що нема культурної людини, яку б глибоко не цікавило питання про колір волосся та співвідношення його діаметрів. В цю хвилину він саме думав, чи не поставити на брошурі епіграфом афоризм: «Покажи мені твоє волосся, і я скажу тобі, хто ти». Коли Вокульський увійшов у його кімнату і, стомлений, сів на канапу, доктор одразу почав: — Що воно за неуки, оті коректори… Тут у мене наведено кілька сот десяткових дробів, і, уяви собі, — половина їх набрана з помилками… Вони думають, що якась там тисячна або сота частка міліметра нічого не означає, а не знають, недоумки, що саме в ній і полягає весь сенс. Хай мене чорти візьмуть, коли в Польщі можливе не тільки винайдення, а навіть друкування логарифмічних таблиць! Порядний поляк пріє вже над другим десятковим дробом, на п’ятому у нього починається гарячка, а на сьомому хапає грець… Ну, що там у тебе чувати? — Дуель, — відповів Вокульський. Доктор підхопився з крісла й так рвучко побіг до канапи, що поли його халата розвіялись, і він став схожий на кажана. — Що?.. Дуель?.. — крикнув він, блискаючи очима. — І ти, може, думаєш, що я піду з тобою в ролі лікаря?.. Буду дивитись, як два дурні стрілятимуть один одному в лоб, і, може, ще котрого-небудь буду перев’язувати?.. Навіть не подумаю втручатися в ці дурощі!.. — кричав він, хапаючись за голову. — Зрештою я не хірург і взагалі вже давно розпрощався з медициною… — Та ти будеш не лікарем, а секундантом. — A-а… то інша річ, — одразу заспокоївся лікар. — З ким?.. — З бароном Кшошовським. — Добро стріляє, — буркнув доктор, випинаючи нижню губу. — А за що?.. — Штовхнув мене на скачках. — На скач… А що ти там робив, на тих скачках?.. — Виставляв коня і навіть одержав приз. Шумаи ляснув себе по потилиці і раптом, підійшовши до Вокульського, розсунув йому повіки й почав пильно дивитися в очі. — Ти думаєш, що я здурів? — спитав Вокульський. — Поки що ні. Скажи, — додав Шуман, трохи помовчавши, — це ти серйозно чи жартуєш? — Цілком серйозно. Не погоджусь ні на які переговори і поставлю якнайсуворіші умови. — Що, спідниця?.. Навіть півні б’ються тільки за… — Шуман… обережніше! — перебив його Вокульський здавленим голосом і випростався на канапі. Доктор знову пильно подивився на нього. — Навіть так? — буркнув він. — Гаразд, буду твоїм секундантом. Якщо маєш розбити довбешку, то розбивай при мені, може, я тобі чим-небудь допоможу… — Я зараз пришлю сюди Жецького, — сказав Вокульський, тиснучи йому руку. Від лікаря він пішов у свій магазин, коротко переговорив з паном Ігнацом і, повернувшись додому, о десятій ліг спати. Спав як убитий. Його лев’яча натура потребувала сильних зворушень, і тільки після них в його запальній душі відновлювалась рівновага. Другого дня о п’ятій годині після полудня Жецький з Шуманом їхали до графа-англійця, який був секундантом Кшешовського. Обидва приятелі Вокульського цілу дорогу мовчали, один тільки раз пан Ігнац озвався: — Ну, докторе, що ви на це скажете? — Те, що вже одного разу сказав, — відповів Шуман. — Ми наближаємось до п’ятої дії. Це має бути або кінець путящого чоловіка, або початок цілої серії дурниць… — Щонайгірших, бо політичних, — вкинув слово Жецький. Доктор здвигнув плечима й одвернувся, бо пан Ігнац з його вічною політикою здавався йому нестерпним. Граф-англієць ждав їх у товаристві другого джентльмена, який раз у раз виглядав у вікно на хмари і час від часу порушував кадиком так, ніби йому трудно було щось проковтнути. Він справляв враження неуважної людини, на справді ж був чоловік незвичайний — мисливець на левів і глибокий знавець єгипетської старовини. В кабінеті графа-англійця посередині стояв стіл, накритий зеленим сукном, а навколо стола — чотири високих стільці. На столі лежало чотири аркуші паперу, чотири олівці, дві ручки з перами і стояла чорнильниця таких велетенських розмірів, немов була призначена для ножних ванн. Коли всі посідали, слово узяв граф. — Панове, — почав він, — барон Кшешовський визнає, що через неуважність міг штовхнути пана Вокульського, те-ек. Внаслідок цього, на нашу вимогу… Тут граф подивився на другого джентльмена, який з урочистим виглядом щось проковтнув. — …на нашу вимогу барон… готовий навіть листовно перепросити пана Вокульського, якого ми всі поважаємо, те-ек… Що скажете ви, панове? — Ми не маємо повноважень робити будь-які спроби помирити супротивників, — відповів Жецький, в якому прокинувся давній офіцер угорської піхоти. Учений-єгиптолог широко розплющив очі й ковтнув двічі підряд. На обличчі графа промайнуло здивування, проте він опанував себе і промовив чемним, але сухим тоном: — В такому разі ми слухаємо ваші умови… — Будьте ласкаві, пропонуйте свої, — відповів Жецький. — О! Просимо вас, — сказав граф. Жецький відкашлявся. — В такому разі насмілюсь запропонувати… Супротивники стають на відстані двадцяти п’яти кроків, ідуть назустріч один одному по п’ять кроків… — Те-ек. — Пістолети нарізні, з мушками… Стріляються до першої крові… — закінчив Жецький тихіше. — Те-ек. — Термін, якщо можна, завтра вранці. — Те-ек. Жецький уклонився, не встаючи з стільця. Граф узяв аркуш паперу і серед загального мовчання написав протокол, якого Шуман зараз же переписав. Секунданти підписали обидва документи, і за якихось три чверті години справа була закінчена. Секунданти Вокульського попрощались з господарем і його товаришем, який знову захопився спогляданням хмар. Коли вони вже були на вулиці, Жецький озвався до Шумана: — Дуже милі люди ці панове аристократи… — Хай їх чорти візьмуть!.. Хай вас усіх чорти візьмуть з вашими дурними забобонами!.. — кричав доктор, вимахуючи кулаком. Увечері пан Ігнац прийшов до Вокульського з пістолетами. Він застав його самого за чаєм. Жецький налив собі чаю і сказав: — Знаєш, Стаху, вони дуже порядні люди. Барон, як ти знаєш, дуже неуважний чоловік, він готовий перепросити тебе… — Ніяких перепрошень. Жецький замовк. Він пив чай і тер лоба. Після довгої паузи знову заговорив: — Ти, звичайно, подумав про справи… на той випадок… — Ніякого випадку не буде, — сердито відповів Вокульський. Пан Ігнац посидів ще хвилин із п’ятнадцять мовчки. Чай здався йому несмачним, боліла голова. Докінчивши склянку і глянувши на годинник, він сказав на прощання своєму другові: — Завтра виїдемо о пів на восьму ранку. — Гаразд. Коли пан Ігнац пішов, Вокульський сів за стіл, написав на аркуші поштового паперу кілька рядків, уклав у конверт і заадресував його Жецькому. Йому здавалося, що він весь час чує противний голос барона: «Мені дуже приємно, кузино, що твої поклонники тріумфують… Шкода тільки, що моїм коштом…» І куди б він. не глянув, скрізь йому ввижалося прекрасне обличчя панни Ізабелли, залите барвою сорому. В серці його закипало глухе шаленство. Відчував, що руки його стають твердими, як залізо, а тіло набирає такої дивної сили, що, мабуть, не було такої кулі, яка, ударившись об нього, не відскочила б. В голові його зринуло слово «смерть», і він усміхнувся. Він знав, що смерть не кидається на відважних, а тільки стає навпроти них, як лютий собака, і дивиться зеленими очима — чи не примружиться людина? Тієї ночі, як і кожної ночі взагалі, барон грав у карти. Марушевич, який також був у клубі, нагадував йому о дванадцятій, о першій і о другій годині, що час уже йти спати, бо вранці він збудить його о сьомій; захоплений грою барон відповідав: «Зараз! Зараз!..», але просидів до третьої, аж поки один з його партнерів не сказав: — Ну, годі, бароне. Поспіть хоч кілька годин, а то у вас тремтітимуть руки і ви схибите. Ці слова, а ще більше те, що партнери встали з-за стола, витверезили барона. Він вийшов з клубу, повернувся додому і сказав своєму камердинерові Константієві розбудити його завтра о восьмій годині ранку. — Мабуть, пан барон знову вигадав якусь дурницю!.. — невдоволено буркнув слуга. — Що там ще сталося? — сердито питав він, роздягаючи барона. — Ах ти, мурло! — обурився барон. — Думаєш, що я тобі так і скажу? У мене буде дуель, ну?.. Бо мені так подобається. О дев’ятій ранку стрілятимусь з якимось шевцем чи перукарем, ну?.. Може, ти мені заборониш?.. — Та стріляйтесь собі, пане бароне, хоч і з самим чортом! — відказав Константій. — Тільки я хотів би знати, хто оплатить ваші векселі?.. А за квартиру? А на утримання дому? Через те, що вам цікаво щокварталу потрапляти на Повонзки, господар насилає на нас судового виконавця, а я боюсь померти з голоду… Ну й служба!.. — Чи ти замовкнеш!.. — крикнув барон і, схопивши черевика, пошпурив ним в камердинера. Той ухилився, і черевик ударився об стіну, мало не зваливши бронзову статуетку Яна Собеського. Покінчивши з вірним слугою, барон ліг у ліжко й почав думати про своє скрутне становище. «Треба ж мати таке щастя, щоб стрілитися з якимось купчиком! — зітхав він. — Коли я його підстрелю, то це буде схоже на те, що мисливець вийшов на ведмедя, а вбив у селянина тільну корову. Коли він підстрелить мене, то, вийде, наче мене оперіщив батогом візник. А якщо обидва схибимо… Ні, ми ж повинні стрілятись до першої крові. Хай би мене чорти взяли, коли я не перепросив би цього осла, навіть в присутності нотаріуса, нехай би навіть мені довелося убратись у фрак і білий галстук. Ах, паскудні ліберальні часи!.. Мій батько звелів би відшмагати такого хлюста своїм псарям, а я мушу давати йому сатисфакцію, немов сам торгую корицею… Нехай би вже наставала та дурна соціальна революція та винищила б або нас, або лібералів…» Він почав засинати, і йому привиділось, що Вокульський убив його. Бачив, як два чоловіки несуть його тіло на квартиру до дружини, як вона умліває і падає на його закривавлені груди… Як сплачує усі його борги й асигнує тисячу карбованців на його похорон і… як він воскресає і забирає ту тисячу карбованців собі на дрібні видатки… Щаслива усмішка заясніла на виснаженому обличчі барона, і він заснув, як дитина. О сьомій годині Коистаитій і Марушевич насилу розбудили його. Барон нізащо не хотів уставати, бурмочучи, що вже краще зазнати ганьби та позбутись честі, ніж уставати так рано. Він опам’ятався аж тоді, коли побачив графин з холодною водою. Барон схопився з постелі, дав ляпаса Константієві, вилаяв Марушевича і в думці обіцяв собі, що вб’є Вокульського. Та коли він уже одягнувся, вийшов на вулицю, побачив, що погода хороша і саме сходить сонце, злість його на Вокульського ослабла, він вирішив, що тільки прострелить йому ногу. «От же ж лихо! — завагався знов. — Окалічу його, а він кульгатиме до кінця життя і хвалитиметься: «Цю смертельну рану я одержав на дуелі з бароном Кшешовським…» Добре мені діло! Що вони мені наробили, мої кохані секунданти!.. Коли вже якийсь там купчик неодмінно хоче в мене стріляти, то нехай стріляє на прогулянці, а не на дуелі… Жахливе становище! Уявляю собі, як моя дорога жіночка торочитиме всім, що я б’юся на дуелі з купцями…» Під’їхали екіпажі. В один сів барон з графом-англійцем, у другий — мовчазний єгиптолог з пістолетами й хірургом. Вони рушили в бік Білянського лісу, а через кілька хвилин за ними подався на візнику й баронів камердинер Константій. Вірний слуга на всі заставки кляв свого пана й нахвалявся, що той дорого заплатить йому за цю прогулянку. Проте він був занепокоєний. В Біляпському лісі барон і три його товариші знайшли своїх супротивників, і вони двома окремими групами заглибились в гущавииу над берегом Вісли. Доктор Шуман був роздратований, Жецький — стриманий, а Вокульський похмурий. Барон, погладжуючи свою ріденьку борідку, уважно придивлявся до нього й думав: «Він, мабуть, непогано кормиться, цей купчик. Я проти нього немов австрійська сигара проти бика. Хай мене чорти візьмуть, коли я не вистрілю в повітря над головою цього дурня або… зовсім не вистрілю… Так буде найкраще…» Але тут барон згадав, що дуель має тривати до першої крові. Тоді він роззлостився й вирішив неодмінно вбити Вокульського. «Треба раз назавжди одучити цих крамарів викликати нас на дуель…» — казав сам собі барон. За кілька десятків кроків від нього Вокульський ходив між двома соснами сюди й туди, мов маятник. Забувши за панну Ізабеллу, він прислухався до щебету пташок, що аж кишіли в лісі, та до плюскоту Вісли, що підмивала береги. На тлі безтурботного щастя в природі дивно було чути, як брязкали в стволах пістолетів шомполи та клацали зводжувані курки. В Вокульському прокинувся хижий звір; з-перед очей його зник весь світ, залишився тільки один чоловік, барон, труп якого він мав кинути до ніг ображеній панні Ізабеллі. Супротивників поставили на місця… Барон і досі був заклопотаний тим, що зробити з купчиком, і остаточно вирішив прострелити йому руку. На обличчі Вокульського позначилась така дика запеклість, що здивований граф-англієць подумав: «Тут, мабуть, річ не в коні і не в тому, що він штовхнув його на скачках!..» Єгиптолог, який досі мовчав, тепер подав команду, і супротивники, навівши пістолети, почали сходитись. Барон націлився Вокульському в праву ключицю й, опускаючи дуло, легенько натиснув на спуск. В останню мить його пенсне перекосилось, пістолет на волосину відхилився, пролунав постріл — і куля пролетіла за кілька дюймів над плечем Вокульського. Барон, прикривши обличчя пістолетом і виглядаючи з-за нього, думав: «Не влучить, осел… Націляється в голову…» Раптом він відчув сильний удар в скроню, у нього зашуміло в вухах, перед очима залітали чорні мухи… Він випустив пістолет на землю й повільно став навколішки. — В голову!.. — крикнув хтось. Вокульський кинув пістолет на землю і зійшов з дистанції. Всі побігли до барона, який зовсім не вмирав, а, стоячи навколішках, верескливим голосом кричав: — Незвичайний випадок! У мене діра в щоці, зуб вибитий, а кулі десь нема… Не проковтнув же я її… Тоді єгиптолог підняв і пильно оглянув пістолет барона. — Ага!.. — нарешті гукнув він. — Зрозуміло… Куля вдарила в пістолет, а замок — у щоку… Пістолет пошкоджено, дуже цікавий постріл… — Пане Вокульський, ви задоволені? — спитав граф-англієць. — Так, задоволений. Хірург перев’язав баронові обличчя. З гущавини вибіг переляканий Константій. — А що! — вигукнув він. — Чи я не казав, що ви дограєтесь! — Мовчи, дурню… — пробелькотів барон. — Їдь мені зараз до баронеси і скажи куховарці, що я тяжко поранений… — Я прошу супротивників, — урочисто промовив граф, — подати один одному руки. Вокульський підійшов до барона й подав йому руку. — Чудовий постріл, пане Вокульський, — насилу промовив барон, міцно тиснучи Вокульському руку. — Мене дивує, що людина вашої професії… вибачте, може, це вас ображає?.. — Аж ніяк! — Отож: що людина вашої професії, зрештою, дуже шанованої, так добре стріляє… Де моє пенсне? Ага, тут… — Пане Вокульський, прошу на пару слів наодинці… Він сперся на плече Вокульського, і вони одійшли кроків на двадцять у ліс. — Я спотворений, — почав барон, — і схожий зараз на стару мавпу з флюсом. Не хочу з вами ще раз сваритись, бо бачу, що вам щастить… Але скажіть мені, будь ласка, за що ви мене скалічили?.. Бо не за те ж, що я вас штовхнув… — додав він, дивлячись Вокульському в очі. — Ви образили жінку… — тихо відповів Вокульський. Барон ступив крок назад. — Ах… c’est ea!..[73] — сказав він. — Розумію… Ще раз перепрошую вас, а т а м… знаю, що мені зробити… — І ви мені пробачте, бароне, — промовив Вокульський. — Дрібниця… Дуже прошу… байдуже, — говорив барон, трясучи його за руку. — Може, я й не так сильно скалічений, але от щодо зуба… Де мій зуб, докторе?.. Прошу загорнути його в папірець… Щодо зуба, то я вже давно повинен би вставити собі нові. Ви не повірите, пане Вокульський, які у мене зіпсовані зуби… Всі попрощалися дуже задоволені. Барон дивувався, відкіля людина такої професії так добре стріляє, граф-англієць більш ніж будь-коли був схожий на маріонетку, а єгиптолог знову взявся розглядати хмари. В другій партії — Вокульський був замислений, Жецький захоплювався відвагою і чемністю барона, тільки Шуман був злий. Аж коли їхній екіпаж, спустившись з пагорка, проїжджав повз монастир камедулів, доктор подивився на Вокульського і буркнув: — Ну й тварюки! І як я не навів на цих блазнів поліції… Через три дні після дивного поєдинку Вокульський сидів у своєму кабінеті з паном Вільямом Коллінзом. Слуга, якого вже давно цікавили ці зустрічі, що відбувалися по кілька разів на тиждень, витирав у сусідній кімнаті порох і раз у раз прикладав до дірки в замку то око, то вухо. Бачив, що на столі лежать якісь книжки, а його пан щось пише в зошиті; чув, що гість час від часу ставить Вокульському якісь запитання, а той відповідає або голосно і впевнено, або тихо й непевно… Але про що вони розмовляли таким незвичайним способом, слуга не міг збагнути, бо розмова провадилась чужою мовою. — По-якому ж вони говорять? — бурмотів слуга. — Я ж знаю, що по-німецьки буде: «Бітте, майн гер». І не по-французькому, бо не кажуть: «Мусьє, бонжур, денді»… і не по-єврейському, і не по-ніякому, то по-якому ж?.. Мабуть, хазяїн задумав неабияку спекуляцію, коли сам чорт нічого не второпає… Та й спільника ж знайшов!.. Холера йому в печінку!.. Раптом залунав дзвінок. Пильний слуга навшпиньках одійшов від дверей кабінету, гупаючи, увійшов у передпокій і, повернувшись за хвилину, постукав до пана. — Чого тобі? — нетерпляче запитав Вокульський, прочинивши двері. — Прийшов отой пан, що вже у нас бував, — відповів слуга і з цікавістю зазирнув у кабінет. Але, крім зошита на столі та рудих бакенбардів пана Коллінза, нічого особливого не побачив. — Чого ж ти не сказав, що мене немає вдома? — сердито спитав Вокульський. ' — Забув, — нахмурившись, відповів слуга й махнув рукою. — Проси його, бовдуре, в зал, — сказав Вокульський і грюкнув дверима. Незабаром у зал увійшов Марушевич, Він уже коли входив, був збентежений, а побачивши, що Вокульський зустрічає його непривітно, збентежився ще більше. — Пробачте… може, я перешкоджаю… може, у вас важливі справи… — Зараз у мене нема ніяких справ, — похмуро відповів Вокульський і трохи почервонів. Марушевич помітив це. Він був певний, що в квартирі Вокульського або затівається щось таємне, або ховається жінка. В усякому разі, до нього повернулась самовпевненість, яку він завжди відчував у присутності збентежених людей. — Я відберу у вас лише хвилинку, — вже сміливіше казав засмоктаний молодик, елегантно помахуючи палицею та капелюхом. — Одну хвилинку. — Слухаю, — сказав Вокульський. Він швидко сів у крісло й показав, гостеві на друге. — Я прийшов попросити у вас пробачення, — з фальшивою щирістю заговорив Марушевич, — і сказати, що не можу служити вам в справі купівлі дому Леицьких… — А відкіля вам відомо про цю купівлю?.. — не на жарт здивувався Вокульський. — Ви не догадуєтесь? — невимушено спитав молодик і навіть підморгнув, але злегка, бо ще почував себе не досить певно. — Не догадуєтесь, дорогий пане Вокульський?.. Та це ж той шановний Шлангбаум… Він раптом замовк, немов удавившись недокінченою фразою, а ліва рука його з палицею і права з капелюхом безпорадно опустились на бильця крісла. Тим часом Вокульський навіть не ворухнувся, а тільки пильно дивився на гостя. Він стежив за зміною виразу обличчя Марушевича, як мисливець стежить за ріллею, по якій пробігають сполохані зайці. Придивляючись до молодика, він думав: «Ага, то це він і є той порядний католик, якого Шлангбаум наймає за п’ятнадцять карбованців на торги і не радить давати наперед грошей? Коли він одержував вісімсот карбованців за баронового коня, то теж був чимось збентежений… Ага!.. І те, що я купую коня, теж він розляпав. Служить разом двом панам: баронові і його дружині… Але він забагато знає про мої справи. Шлангбаум був необережний». Так думав Вокульський і спокійно розглядав Марушевича. А засмоктаний молодик, бувши до того ще й дуже нервовим, звивався під. Його поглядом, як голуб під поглядом очкової змії. Спочатку він трохи зблід, потім став відшукувати на стелі і стінах, за що б зачепитися очима, і, нарешті, обливаючись холодним потом, відчув, що не може вирвати свого блукаючого погляду з-під влади Вокульського. Йому здавалось, що похмурий купець кліщами вхопив його за душу і що опиратись йому він неспроможний. Марушевич ще разів кілька крутнув головою і нарешті, цілком упокорений, потонув у погляді Вокульського. — Пане Вокульський, — мовив він солодким голосом. — Я бачу, що в грі з вами треба відкривати карти… Отже, я скажу одразу… — Не турбуйтесь, пане Марушевич. Що мені треба знати, я вже знаю. — Пане добродію, ви повірили пліткам, і через те у вас склалася, про мене погана думка. А тим часом у мене, слово честі, найкращі наміри… — Повірте, пане Марушевич, що моя думка про будь-кого складається не на підставі пліток. Він устав з крісла й одвернувся, що дало можливість Марушевичу трохи опам’ятатись. Молодик швидко попрощався і, біжачи сходами вниз, думав: «Ну, чув хто-небудь отаке?.. Якийсь нікчемний крамар задирає переді мною носа! Слово честі, була мить, коли я хотів ударити його палицею… Нахаба, слово честі… Він ще може подумати, що я його боюсь, слово честі… Господи, як ти тяжко караєш мене за легковажність!.. Підлі лихварі присилають до мене судового виконавця, за кілька днів я повинен сплатити борг честі, а цей купчик, цей… негідник!.. Я хотів би тільки знати: чого він так задається, що він про мене думав?.. Тільки це, більше нічого… Слово честі, він когось замордував, бо такого погляду у порядної людини бути. де може. Звичайно, що так, адже він мало не вбив Кшешовського. Ах, нікчемний нахаба!.. І він насмілився так дивитись на мене… на мене, їй-богу!..» Незважаючи на це, другого дня Марушевич знову приїхав з візитом до Вокульського, а не заставши його вдома, сказав візникові спинитись коло магазину. В магазині його зустрів пан Ігнац, розвівши руки так, немов віддавав увесь магазин в його розпорядження. Проте якийсь внутрішній голос шепнув старому продавцеві, що цей відвідувач купить не більш як на п’ять карбованців, та ще, може, скаже записати на рахунок. — Де пан Вокульський? — запитав Марушевич, не знімаючи капелюха. — Зараз надійде, — відповів пан Ігнац з низьким поклоном. — Зараз, тобто?.. — Найпізніше за чверть години, — відповів Жецький. — Я зачекаю. Скажіть винести карбованця візникові, — промовив молодик, недбало сідаючи на стілець. Проте у нього похололи ноги, коли він подумав, що старий продавець може й не виконати цього доручення. Але Жецький доручення виконав, хоч уже й не кланявся відвідувачеві. Через кілька хвилин прийшов Вокульський. Коли Марушевич побачив ненависного купчика, його пойняли такі суперечливі почуття, що він не тільки не знав, що говорити, а й втратив здатність думати. Пам’ятав тільки, що Вокульський повів його в кабінет за магазином, де стояла залізна каса, і подумав, що почуття його до Вокульського можна б назвати сумішшю погорди і презирства. А ще йому пригадалось, як він ці свої відчуття намагався прикрити вишуканою чемністю, яка навіть йому самому здалася підлабузництвом. — Що ви скажете? — спитав його Вокульський, коли вони вже сиділи. Причому Марушевич так і не збагнув, коли саме він зайняв це положення в просторі. Проте почав говорити, трохи затинаючись: — Шановний пане Вокульський, я хотів довести вам свою доброзичливість… Баронеса, як вам відомо, хоче купити будинок Ленцьких. А барон, її чоловік, наклав вето на певну частину її майна, без якого вона купити будинку не зможе… Отож… барон тимчасово опинився в скрутному становищі… Йому бракує… бракує тисячі карбованців… Він хотів би ці гроші позичити… бо без них… без них, ви розумієте, він не зможе з достатньою енергією чинити опір дружині… Бачачи, що Вокульський знову допитливо на нього дивиться, Марушевич витер з лоба піт. — То це баронові потрібні гроші? — Так, — швидко відповів Марушевич. — Тисячі карбованців не дам, а так триста… чотириста.. І то під розписку барона. — Чотириста! — машинально повторив Марушевич і швиденько додав: — За годину привезу розписку барона… Ви тут будете? — Буду. Марушевич вийшов з кабінету й за годину справді повернувся з розпискою барона Кшешовського. Прочитавши розписку, Вокульський поклав її в касу й видав Марушевичу чотириста карбованців. — Барон постарається якнайближчим часом… — бурмотів Марушевич. — Можна не поспішати, — відповів Вокульський. — Барон, здається, нездужає? — Так… трохи… Завтра або післязавтра він виїжджає… Поверне якнайближчим… Вокульський попрощався з ним, холодно кивнувши головою. Молодик швидко вийшов з магазину, забувши навіть повернути Жецькому карбованця за візника. Опинившись на вулиці, він з полегкістю зітхнув і став обмірковувати останні події: «Ах, підлий купчик!.. Він насмілився дати мені чотириста карбованців замість тисячі… Господи, як тяжко ти караєш мене за легковажність… Аби тільки відігратись, слово честі, шпурну йому в очі ці чотириста карбованців і ще тих двісті… Боже, як я морально занепав…» Пригадались йому кельнери різних ресторанів, більярдні маркери та швейцари готелів, у яких він також різноманітними способами вициганював гроші. Але жоден з них не здавався йому таким гидким та гідним зневаги, як Вокульський. «Слово честі, — думав він, — я добровільно вліз в його бридкі лабети… Господи, як тяжко ти караєш мене за легковажність…» Натомість Вокульський був дуже задоволений. «Мені здається, — думав він, — що цей Марушевич великий гультяй та ще й жульман. Він хотів, щоб я знайшов йому посаду, проте знайшов її сам: стежить за мною і доносить, кому треба. Був би наробив мені великого клопоту, коли б не оці чотириста карбованців, на які, я певен, він видав мені фальшиву розписку. Кшешовський, хоч який самодур та нероба, все-таки людина чесна… (Чи може бути чесною людиною нероба?) В усякому разі, задля інтересів та примх своєї дружини він не позичав би грошей у мене…» Йому стало дуже прикро; він опустив голову на руки й думав далі: «Але що ж я все-таки роблю?.. Свідомо допомагаю жульманові шахрувати. Якби я сьогодні вмер, Кшешовському довелося б сплатити ці гроші… Ні, Марушевич сів би в тюрму… Та це його не мине…» За хвилину огорнув його ще більший песимізм. «Чотири дні тому я мало не вбив людини, сьогодні другій проклав міст до тюрми — і все це задля неї, за єдине merci. Але задля неї я нажив капітал, даю заробіток сотням людей, примножую багатства батьківщини… Чим же я був би без неї? Дрібним галантерейним купцем. А сьогодні про мене говорить уся Варшава. Ну що ж!.. Купка вугілля приводить в рух пароплав з кількома сотнями пасажирів, а любов рухає мною. А якщо вона спалить мене так, що від мене залишиться тільки жменя попелу?.. Боже мій, який він мізерний, цей світ!.. Правду каже Охоцький. Жінка — підле створіння: вона бавиться тим, чого навіть неспроможна збагнути…» Він так глибоко поринув у гіркі роздуми, що не почув, як позад нього відчинилися двері й залунали кроки. Опам’ятався аж тоді, коли до нього доторкнулася чиясь рука. Він повернув голову й побачив адвоката з великим портфелем під пахвою; вираз його обличчя був дуже похмурий. Збентежений Вокульський схопився й посадив гостя в крісло. Знаменитий адвокат поклав портфеля на стіл і, потираючи одним пальцем потилицю, стиха заговорив: — Пане… пане Вокульський! Дорогий мій пане Станіславе! Що ви виробляєте, пане добродію?.. Я заперечую… протестую…. подаю скаргу від вельможного пана Вокульського, вітрогона, до дорогого пана Станіслава, який з посильного хлопчини при магазині перетворився на вченого і мав здійснити реформу в нашій торгівлі з закордоном. Пане… пане Станіславе, так не можна!.. Говорячи це, він потирав потилицю з обох боків і кривився так, ніби мав повен рот хініну. Вокульський опустив очі й мовчав; адвокат говорив далі: — Дорогий мій, одним словом — погані справи. Граф Саноцький, пам’ятаєте — отой прихильник грошових заощаджень, — хоче зовсім вийти із спілки… І знаєте чому? З двох причин: по-перше, ви бавитесь у скачки, а по-друге, б’єте його на цих скачках. Разом з вашим конем ішов і його, і він програв. Граф страшенно невдоволений і бурчить: «На якого чорта я вкладатиму свій капітал? Хіба на те, щоб давати можливість усяким купчикам виривати у мене з-під носа призи?..» — Даремно я його умовляв, — трохи перепочивши, говорив далі адвокат, — що скачки така сама вигідна справа, як і кожна інша, навіть вигідніша, бо ви за кілька днів на вкладені вісімсот карбованців заробили триста; але граф одразу заткнув мені рота: «Вокульський, — каже, — весь виграш і вартість коня пожертвував дамам на притулок та ще хтозна-скільки переплатив Юнгові й Міллерові…» — Невже я не можу робити навіть цього? — перебив Вокульський. — Можете, можете, — згідливо підтакував знаменитий адвокат. — Можете робити, але, роблячи так, ви тільки повторюєте старі гріхи, що їх набагато вправніше робили ваші попередники. А тим часом і я, і князь, і оті графи зблизилися з вами не для того, щоб ви повторювали старі гріхи, а щоб показали нам нову путь. — Ну, то нехай виходять із спілки, — рішуче сказав Вокульський, я їх не заманював до неї. — І вийдуть, — казав адвокат, вимахуючи рукою, — якщо ви зробите ще хоч одну помилку… — Наче я наробив їх так багато!.. — Ви просто незвичайний! — розсердився адвокат і ляснув себе по коліні. — А знаєте, що говорить граф Літинський, отой англофіл, отой: «те-ек»?.. Він каже: «Вокульський викінчений джентльмен, він стріляє, як Немврод[74], але… це не керівник комерційного підприємства. Бо сьогодні він вкладе в підприємство мільйони, а завтра викличе кого-небудь на дуель і все поставить під загрозу…» Вокульський аж посунувся назад з кріслом. Про такий докір він навіть подумати не міг. Помітивши враження, яке справили його слова, адвокат вирішив кувати залізо, поки гаряче. — Пане Станіславе, якщо не хочете зіпсувати добре початої справи, то не робіть більше таких дурниць. А найголовніше — не купуйте будинку Ленцьких. Пробачте, але якщо ви вкладете в нього дев’яносто тисяч, то спілка розвіється, як дим. Люди побачать, що ви вкладаєте великий капітал на шість чи сім процентів річних, і втратять віру в ті проценти, які ви їм обіцяєте, і навіть… розумієте… можуть підозрювати… Вокульський підхопився з крісла. — Не треба мені ніяких спілок!.. — крикнув він. — Я ні в кого не запобігаю ласки, швидше можу обдарувати тією інших. Хто мені не довіряє, нехай перевірить справи цілого підприємства… Нехай пересвідчиться, що я нікого не обманював, але спільником моїм він уже не буде. Всілякі примхи — не монополія князів та графів. У мене теж є свої примхи, і я не люблю, коли втручаються в мої справи… — Заждіть… заждіть, дорогий пане Станіславе, — заспокоював його адвокат, знов садовлячи в крісло. — Отже, ви не відмовляєтесь від купівлі будинку? — Ні. Цей будинок важить для мене більше, ніж спілка з усіма великими панами всього світу. — Гаразд, гаразд… А може б, ви на певний час виставили замість себе яку-небудь підставну особу? В крайньому разі, це можна зробити від мого імені, а про гарантію на право власності турбуватись нічого. Найважливіше — не розчарувати людей, які вже з нами. Аристократія, відчувши смак до громадських справ, може до них звикнути, а §а півроку чи за рік ви станете й номінальним власником будинку. Ну що, згода? — Нехай буде й так, — відповів Вокульський. — Ну от, — сказав адвокат, — так буде найкраще. — Якби ви самі купили той будинок, то опинилися б у фальшивому становищі навіть перед Ленцькими. Звичайно, ми не любимо тих людей, до яких переходить наше добро — це по-перше. А по-друге, хто може поручитись, що у них не виникли б всілякі припущення. Можуть же вони подумати: він або переплатив або недоплатив нам. Якщо переплатив, то як він смів робити нам таку ласку, а як не доплатив, то — обманив нас… Останніх слів адвоката Вокульський майже не чув; його обсіли інші думки, а як гість пішов, опанували ще більше. «Звичайно, — думав він, — адвокат має рацію. Люди про мене говорять і навіть осуджують, але я нічого не знаю, бо все це робиться за моєю спиною. Аж тепер я пригадую чимало дрібниць. Вже з тиждень купці, зв’язані зі мною, ходять з кислими фізіономіями, а супротивники тріумфують. В магазині також щось не гаразд… Ігнац смутний, Шлангбаум замислений. Лісецький став оприскливіший, ніж був раніш, наче передчуває, що незабаром втратить посаду. Клейн сердитий (соціаліст! Злоститься за скачки й дуель), а франт Земба вже починає крутитись коло Шлангбаума… Може, вгадує в ньому майбутнього власника магазину?.. Ах ви, люди, люди!..» Вокульський став на порозі кабінету й кивнув до Жецького. Старий і справді був якийсь сам не свій і не дивився хазяїнові в очі. Вокульський показав йому на стілець і, пройшовшись кілька разів по тісній кімнаті, сказав: — Старий! Скажи одверто: що про мене говорять? Жецький розвів руками. — Ах, боже мій, що говорять… — Викладай щиру правду, — підбадьорював його Вокульський. — Щиру правду?.. Гаразд. Одні кажуть, що ти починаєш божеволіти. — Браво! — А другі… другі кажуть, що ти задумав якесь шахрайство… — Нехай поцілують мене в… — А всі кажуть, що ти збанкрутуєш, і то якнайшвидше… — Ще раз в те саме місце, — додав Вокульський. — А що ти сам думаєш, Ігнаце? — Я думаю, — без вагання відповів Жецький, — що ти вплутався в якусь темну справу, з якої не вийдеш цілим… Хіба що вчасно від неї одмовишся, на що, сподіваюсь, у тебе вистачить розуму. Вокульський спалахнув. — Не відмовлюся! — вигукнув він. — Спрагла людина не втікає від криниці. А якщо має загинути, то загине, досхочу напившись… Чого ви кінець кінцем від мене хочете? З дитинства я жив, мов птах із зв’язаними крилами: по наймах, по тюрмах, та хоч би й у тому нещасному шлюбі, в який сам запродався… А тепер, коли я розгорнув крила, ви починаєте гелготіти на мене, мов ті свійські гуси на дикого гусака, який зірвався летіти… Нащо мені цей клятий магазин або спілка!.. Я хочу жити, я хочу… В цей час у двері кабінету хтось постукав, увійшов слуга Ленцького Миколай з листом. Вокульський гарячково ухопив конверт, розірвав його і прочитав:  

«Шановний добродію! Моя дочка неодмінно хоче ближче з Вами познайомитись. Воля жінки — священна; отже, запрошую Вас на завтра до себе на обід (на шосту годину), так що не подумайте відмовлятися. Прийміть запевнення в глибокій пошані. Т. Ленцький».  



Вокульський раптом так ослаб, що мусив сісти на стілець. Перечитав листа другий, третій, четвертий раз… Нарешті, опритомнівши, написав панові Ленцькому відповідь, а Миколаєві дав п’ять карбованців. Пан Ігнац вибіг на кілька хвилин у магазин, а коли Миколай вийшов на вулицю, повернувся до Вокульського і продовжував перервану розмову: — Все-таки, дорогий Стаху, подумай про все добре, може, ти сам відмовишся… Тихо посвистуючи, Вокульський надів капелюха і, поклавши руку на плече старому другові, одповів: — Слухай! Якби у мене під ногами розступилась земля… розумієш?.. За таке щастя я віддам життя… — За яке щастя? — спитав Ігнац. Але Вокульський уже виходив через задні двері.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   33


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка