Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка8/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   41

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ


 

Я зручно влаштувавсь у блідо-рожевому кріслі, втупивши погляд у картину, й силкуюсь не заплющувати очей, бо знаю, що зараз же засну. На стіні висить «Купальниця» Ренуара — звичайно, репродукція. Франсуаз обрала цю картину, певно, лише тому, що її рожевий колір гармоніює з загальним тоном інтер'єра. Купальниця, як завжди на картинах, не купається, а тільки вдає, ніби витирає свої пухкі червоні тілеса. її намальовано мінливими невиразними мазками, по-ренуарівськи, та мені вона здається зовсім туманною, якоюсь тьмяно-рожевою плямою на врочисто-сірому тлі шпалер. — Так ти спиш? — раптом чую жіночий голос. — Боже мій, таким я бачила тебе вперше і таким бачу востаннє… — Сподіваюся, сьогодні ще не остання наша зустріч, — сонно бурмочу я, насилу розклеплюючи повіки. Франсуаз у білому халаті, її чорне волосся обмотане також білою хустиною. І хоч білий колір — це, власне, ніщо, вона мені здається навдивовиж знадливою. Цій жінці личать усі кольори. Ось уже цілу годину я куняю в сіро-рожевому кріслі. Досі ми обмінялися лише кількома фразами, головним чином це були її лайки з приводу моїх несподіваних візитів, коли вона мене зовсім не чекає. Потім, щоб мене покарати, а можливо, щоб скористатися нагодою, що я так рано розбудив її, Франсуаз пішла приймати ванну, а мені довелось розважатись «Купальницею» Ренуара. — Що ти запропонуєш мені випити? — питаю я, бачачи, що господиня прямує до кухні. — Сірчанки. Вона трохи неприємна, зате відразу ж полегшить ті пекельні муки, які чекають тебе попереду. — Ніхто не знає, що чекає його, — недбало відповідаю я. З кухні лине неприємний шум електричної кавомолки, нагадуючи скрегіт бормашини. Потім чути плюскіт води з крана й грюкіт посуду. Нарешті на порозі знову з'являється Франсуаз. — Гадаю, ти маєш дуже невиразне уявлення про правила нашої гри, — зауважує вона. — Якщо ти виплутаєшся — ми з тобою. Якщо ж потрапиш у пастку — вважай, ми навіть не знайомі. — Знаю. Тільки оця твоя відданість до самозабуття й підтримує мене у скрутні хвилини. До речі, на біса ці пояснення? — Бо я відчуваю, що ти накоїв якихось дурниць. Інакше б не прийшов будити мене так рано. — Так, ще й яких дурниць! Учора ввечері… — Даруй, — каже вона, — але не розповідай нічого, поки ми не вип'ємо кави. Жах як не люблю слухати зрання неприємні речі. Вона знову зникає на кухні, а я втуплююсь у «Купальницю», вирішивши зайнятися проблемами малярства, аби не заснути. Власне кажучи, жінка може мати таке червоне тіло лише в випадку, якщо її занурити в окріп, що, звичайно, роблять не з жінками, а з раками. І все ж таки ця рожевість приємна, вона заспокоює, надто коли дивитися на неї як на невиразну пляму… — Нещасний! Знову спиш!.. — Невже? — невдоволено гугнявлю я, розплющуючи очі — Де там «знову», коли я вже дві ночі навіть не прилягав. — Мушу тобі нагадати, що через тебе останнім часом я теж сплю погано… їж! Сніданок подано з кухні на маленькому пересувному столику з коліщатами. Взагалі в цьому ательє все добре влаштовано, шкода лише, що біля столика немає ліжка. Я беруся до їжі без апетиту, не відчуваючи навіть, що їм, крім смаку гарячої підбадьорливої кави. Кава, здається, розбурхує мене, бо я згадую всі свої дотеперішні пригоди й розповідаю Франсуаз про небажану вечірню зустріч із Вороном і Вужем у затінку заможного особняка. — Ти так і зостався новачком у нашій професії, — зітхає Франсуаз, припалюючи сигарету. — Як можна було не відчути, що вони поруч? — Їх спочатку не було. Вони ходили навколо будинку. — Вони зрозуміли, що ти підслуховував? — Не думаю. — Вони могли легко перевірити це. — Я вмикав прилад зовсім тихенько. — Вони могли це легко перевірити, — повторює Франсуаз, — коли ти вечеряв у ресторані. — Шухлядка для рукавичок була замкнена потайним ключем. — Потайним ключем!.. — Вона презирливо кривить губи. — Вони могли викрасти автомобіль… — Так вони й зробили… — Невже? — жінка кидає на мене нищівний погляд. — Але я встиг сховати прилад. — Де він зараз? — Удома. Під паркетом. — А другий? — Другий, на жаль, залишився в «ягуарі». Однак я не вірю, що вони знайдуть його. — Не віриш… Ач, який скептик. — Вибачай, але я не міг поратися в машині на очах у тих типів, бо остаточно б викрив себе. — Ти вже й так остаточно викрив себе. Куди ти заподів пістолет? — Сховав у нову бляшанку з-під мастила «Шелл». — Ах, у мастилі! Тобі навіть відомо, що зброю треба добре змащувати! Ти справді великий інтелектуал у цій справі. — Облиш свої недоречні жарти, — кажу я. — В бляшанці немає мастила, там ганчір'я. — А чим ти пояснюєш те, що вони викрали твого автомобіля не коло ресторану, а біля будинку? — Спочатку вони не мали такого розпорядження, а потім їм наказали, і вони виконали наказ. — Але у проміжку між тими наказами, очевидно, щось сталося. Що саме? — Навіть не уявляю. Дещо скоїлось, та це не стосується автомобіля… Я запалюю свою «зелену» сигарету, в думці бажаючи Мері Лямур щастя, бо інакше… — Я вже казала тобі: облиш свою звичку тримати мене в напруженні! — Франсуаз, убито Димова. Жінка пронизує мене гострим поглядом. — Твоя робота? — Не верзи дурниць. — А хто? Коротко викладаю їй цю історію, не замовчуючи вжитих мною заходів щодо захисту вбивці. — Поліція не підозрюватиме артистку… — зауважую я. — Бо вона одна з твоїх коханок… — Знову ти мелеш казна-що! В наших же інтересах викликати сумнів, — нехай він упаде на людей з Центру, а не на випадкових жертв, як Мері. Це завершить ланцюгову реакцію. — Боюсь, щоб у цій ланцюговій реакції ти не став четвертою ланкою… — Не виключено, якщо ти не допоможеш мені розшукати мою машину. Я без неї — як без рук. Франсуаз підводиться й іде до спальні, де стоїть телефон, але перш ніж подзвонити, старанно причиняє за собою двері. Неделікатна й підозрілива, як податковий чиновник. Вона надто довго сидить у спальні, а коли виходить, я розумію, в чім справа. Франсуаз зняла з голови хустку і вляглась у красивий шовковий пеньюар у синіх і білих квітах. — Люба моя, ти така чарівна в цьому пеньюарі, — шепочу я. І тут же додаю: — Що чути про машину? — Не журися. її вже знайдено. Вона сідає проти мене, перекидає ногу за ногу й задумливо дивиться мені у вічі, — Тобі слід було б радіти розвиткові подій. Твої вороги один за одним виходять із гри. Отже, є чого радіти. — Не зовсім. Димова треба було скомпрометувати, опублікувавши деякі секретні документи. Тоді б він спрямував свій гнів на Кралева і знищив би його. А вийшло так, що Димова ліквідовано, а Кралев залишається. — Пусте. Кралев знищить тебе, і на цьому скінчиться вся історія. Ідеал тому й ідеал, що він недосяжний. — Послухай, Франсуаз, твій ніжний реквієм мене дуже зворушує, але ця передчасна скорбота не повинна запаморочувати твого глузду. За умов, в яких я працюю, не можна зробити більше. Я майже ізольований, дію сам проти цілої зграї. Мене викрито, я під постійним наглядом. Я… — Досить! — спиняє мене чорнявка. — Я чудово знаю умови. — Важливо, кажу, що події в принципі розвиваються за нашим планом. Центр у його теперішньому складі на порозі остаточної ліквідації. Младенов очолить новий Центр, саме такий, якого ви бажаєте, Центр, який цілковито підкорятиметься вам. — А чи не здається тобі, що, коли Младенов прибере владу до своїх рук, ти станеш йому непотрібний. — Младенов абсолютно безпорадний і чудово розуміє, що таке для нього залишитися самому. Поки що він може вибирати собі помічника — мене або Кралева. Коли ж зостанеться один помічник — вибору не буде. — Гаразд, — киває Франсуаз, — почекаємо, поки залишиться один помічник. Вона запалює ще одну сигарету, випускаючи на мене густу цівку диму. — Ти, звичайно, обстежив квартиру Димова. Що ж цікавого виявив? — Нічого нового. На детальний обшук не мав часу. — Не біда, це зроблять наші люди. А тепер докладно розкажи, про що говорили ці троє. Хоч це запитання мені ставлять насамкінець розмови, я чекав на нього з самого початку й відповідно підготувався: перекажу всі почуті репліки, окрім тих, що стосуються операції «Незабудка». Щоправда, знаючи свої обов'язки, я згадую і про цю операцію однією невиразною фразою: — … Йшлося також про якусь операцію, та я не встиг почути нічого конкретного, бо саме підійшли ті двоє… Більшого сказати я не можу: мені боязко, що, довідавшись про подробиці операції шефи Франсуаз і Леконта можуть грубо втрутитися і звести нанівець мій план. Не треба під самий кінець створювати умови, за яких Кралев міг би вислизнути. В мене з цією людиною особисті рахунки. На мій подив Франсуаз не виявляє особливої зацікавленості щодо згаданої операції. — Гаразд, — протягло каже вона. — Побачимо, що буде далі. Я швидко викладаю їй план своїх наступних дій. Франсуаз киває головою або висловлює короткі зауваження. Коли я закінчую, вона знову пронизує мене гострим, допитливим поглядом. — Добре. І запам'ятай, що я тобі сказала: провалишся — знай, що ти зовсім сам. Апелюватимеш до нас — зробиш собі ще гірше. Вона гасить сигарету й підводиться. — Буде конче потрібно — дзвони. Я вдома до обіду. Повернуся після сьомої вечора, це на випадок, якщо знадоблюсь по роботі. — Ти мені потрібна, — шепочу я, також підводячись. — Конче потрібна. І обіймаю її плечі в шовковому пеньюарі. Вона відводить мою руку, стурбовано поглядаючи на годинника. — Власне, я могла б якусь часину порозважатися з тобою, але ти не заслуговуєш цього через твої численні зв'язки з жінками. Та не можу нічого вдіяти з собою — мені до серця початківці. Мені теж до серця такі ніжні жіночки. Тому я ще міцніше пригортаю її, ледь не забуваючи, що нашій братії заборонено лишатися на самоті навіть у ліжку. Можливо, тому Франсуаз ніколи не промовляє ніжних слів, бо впевнена, що й у такий час десь поблизу крутиться магнітофон, готовий увічнити блаженну мить. «Мить, зупинися!» — як вигукнув Фауст чи хтось інший.  

________

 

Коли за тобою женуться по п'ятах, логічно прагнути якнайшвидше втекти. Але іноді куди простіше підійти до свого переслідувача й сказати: «Добридень, як ваші справи?» Саме так сталося зі мною. Після того, як учора ввечері мене спіймали на гарячому, переслідували і потім викрали мою машину — я о десятій годині ранку знову йду в Центр, дзвоню, нахабно проминаю Ворона, який відчинив двері й дивиться на мене, заціпенівши від подиву, і спокійно прямую до своєї кімнати. Кидаю на стіл купу свіжих, щойно з друкарні, журналів, сідаю на стільця й задираю ноги на стіл, як це роблять найшляхетніші американці. Трохи згодом до кімнати входить Младенов. Звістка про вбивство Димова, очевидно, вже дійшла до Центру, бо кощавий Младенов набундючився й походжає, як справжній шеф. Він докірливо дивиться на мої ноги, та оскільки я не збираюся міняти пози, запитує: — Емілю, я гадаю, ти все зрозумів: твоє подальше перебування в Центрі небажане. — Я бачу, тебе вже призначили шефом, — відповідаю я, не лякаючись його поважного вигляду. — Схоже на це. Сьогодні вранці відбулися розмови з відповідальними особами, й керівництво Центром доручено мені. Опріч того, мені нагадали, що треба негайно усунути з Центру тебе. Мушу тобі сказати, що одна особа, — старий робить наголос на слові «одна», — навіть образливо натякала, буцімто я був під твоїм впливом. Це тим паче вимагає, щоб ти якнайшвидше покинув Центр. Мені треба було б відповісти йому: «Я забезпечив тебе чудовою спадщиною й шефським місцем, а тепер ти відвертаєшся від мене. Зачекай-но, друже, так не роблять». Але я не дитина, до того ж не можна сказати всього, що думаєш, у кімнаті, де підслуховують. Тому у відповідь лише бурмочу: — Потрібен мені ваш Центр! Приніс оце примірники нового номера — так домовлялись. Про все інше не турбуйся — вважай, що ми з тобою не знайомі. Младенов намагається висловити якийсь удаваний протест, але обачливість бере гору, і він сухо промовляє: — Так буде краще. До речі, якщо не поспішаєш, зачекай хвилин десять. З тобою хоче говорити Кралев. Новий шеф киває мені й виходить. Цього разу він ще більше набундючений, бо з його плечей спав тягар неприємної дружби. «А чому б не зачекати, — кажу сам собі. — Ніколи не можеш знати, чим закінчиться розмова». Кралев, напевно, десь надворі. Однак він не примушує себе чекати і вже через кілька хвилин вривається до кімнати і вклякає перед моїм столом, загрозливо склавши на грудях руки. Його чорні очиці палають гнівом, пасмо рідкого масного волосся спадає на чоло. Цей загрозливий вигляд не лякає мене — іншого я й не сподівався. Більш несподівана його репліка: — Де дівчина? Отакої. Я сподівався почути: «Де ти був учора ввечері?» або «Хто вбив Димова?», але тільки не це. — Вийшла заміж, — холодно відповідаю я. — За кого? — питає Кралев, підступаючи до столу. — За Младенова. — Ти що — збожеволів? — горлає Кралев, вже не стримуючи себе. — Дочка вийшла за свого батька? — А, то ти про дочку! А я гадав, тебе цікавить Мері Лямур. — Слухай, ти, — цідить крізь зуби Кралев, — не роби з мене дурника! Де дівчина? — Якщо йдеться про Ліду, не маю найменшого уявлення. — Брешеш! — Я брешу тільки тоді, коли це необхідно, — спокійно уточнюю я, витягаючи сигарети. — Зараз такої потреби немає. Може, мені пощастило б щось довідатись про неї, коли б твої телепні не втручалися куди не слід. — Що ти варнякаєш? — А ось що! Вчора по обіді я був з приятелькою в ресторані «Колізей», аж раптом бачу: Ліда. Вона прийшла до мене, бо знає, що я заходжу до «Колізею», і хотіла зі мною поговорити про щось важливе. Я відповів, що не можу покинути подругу. Однак Ліда наполягала, я помітив, що вона чимось схвильована, і пообіцяв згодом заїхати до неї. «Я вже не живу в тата. Поки що тимчасово зупинилася в готелі на майдані Етуаль». — «Гаразд, — кажу я, — я приїду в готель». — «Не хочу, щоб ти приїздив у готель». — «Ну, то кажи, куди мені приїхати, — відповідаю я. — Ти ж бачиш: я не сам». Вона назвала мені час і вулицю, де ми мали зустрітися. Побачення, звичайно, відбулося б, коли б мене не переслідували твої типи. — Брешеш! — повторює Кралев, але вже не так упевнено: мабуть, щось обмірковує. — Свята правда. Хочеш — вір, хочеш — ні. — Ти давній пройдисвіт, але дурний, — бурмоче Кралев. — На майдані Етуаль не мільйон готелів. Перевіримо, і, якщо виявиться, що ти набрехав, готуйся до останньої молитви. — Не думаю, щоб вона записалась під справжнім прізвищем, — кажу. — Це не істотно. Знайдемо. Та якщо ти набрехав… — Добре, — уриваю я його. — Про молитву ти вже казав. Ось тобі свіжі номери журналу. І накажи своїм дурням повернути мені машину. — Яку машину? — вдавано дивується Кралев. — Ту, що ти наказав викрасти в мене. — Тут наказують інші. Чому ти не звертаєшся до Димова? Кралев пильно дивиться на мене, та він глибоко помиляється, гадаючи спіймати мене на слові. — Чому не звертаюся до Димова? Бо я не простачок. Знаю, хто заварив кашу. — Тобі відомо щось! — реве мені в обличчя Кралев. — Інакше б ти ще зрання пішов до Димова, бо в нього не такий крутий характер, як у мене. Але тобі вже відомо, що Димова немає, що він на тому світі! Хто його відправив туди, не ти, бува? Кралев загрозливо нахилився над столом, і я ледве переборюю бажання затопити черевиком у його квадратну щелепу. — Не бризкай слиною, — кажу я. — Відійди. І не верзи дурниць. Я вперше почув, що Димова немає. Якщо його відправили на той світ, неважко встановити, хто це зробив. — Правильно: неважко. Це зробив ти. — От що, Кралев: ти, напевне, краще за мене тямиш на вбивствах і, звичайно, знаєш, що для зумисного вбивства треба мати якийсь привід. Тобі відомо, що в мене не було жодного приводу вбивати Димова. А тепер відповідай мені, чому щойно, коли я сказав, що Младенов одружився з Мері Лямур, ти зробив вигляд, ніби й не чув? — Бо це твоя чергова брехня… — В мерії Дев'ятого округу цей шлюб стоїть під номером 5311. Реєстрація відбулася вчора вранці. Завдяки цьому шлюбу наш Младенов обкрутив багату спадкоємицю, якщо вірити чуткам, ніби Димов заповів Мері всі гроші. Тепер уторопав? Звичайно ж, уторопав, але прикидаєшся, бо тобі це на руку. — Прикуси язика! — ричить Кралев, думаючи про інше. — Накажи повернути мені машину! — нагадую я. Він неуважливо дивиться на мене, наче не розуміє моїх слів, потім байдуже проказує: — Твоя машина стоїть на вулиці. Забирайся геть. Щоб і ноги твоєї не було тут!  

________

 

Моя таратайка справді внизу, ніби й не зникала. Сівши за кермо, я за кілька хвилин помічаю в люстерку те, чого й сподівався: услід за мною, не криючись, невідступно котить «пежо» Ворона. Вигадане побачення з Лідою виявилося напрочуд вчасним, але воно спричинилося до небажаного нагляду, принаймні до кінця дня. Мій «ягуар» повільно їде похмурим проваллям Рю-де-Параді, яке я полишаю назавжди. Це схоже на друге вигнання з раю, але без товариства Єви. Безшумне вигнання з кришталево-порцелянового раю, де я навіть не встиг прогулятися зі слоником своїх мрій. Хоч, образно кажучи, за цей час багато чого розбилося в установі під назвою «ІМПЕКС». Коли за тобою стежать, ти, як правило, вдаєш, ніби не помічаєш, аби не псувати настрою детективові. Та якщо стежить такий телепень, як Ворон, чемність зайва, особливо коли треба усамітнитись. І все-таки я неквапом веду машину, не звертаючи уваги на «пежо», щоб заколисати пильність наглядача. Доїхавши до Опери і пересвідчившись, що Ворон відстав од мене на дві машини, я, вибравши слушний момент, щодуху мчу на червоне світло. Поліцай пронизливо свистить, але такий рух, що він не може займатися мною. Мій «ягуар» на повній швидкості мчить по авеню де-Опера, минає Ріволі і майдан Карусель і вискакує на набережну. Якщо Ворон досі не наздогнав мене, то зараз він не зможе цього зробити, бо рух понад річкою значно спокійніший, а моя таратайка навдивовиж терпляча. Жену машину на недозволеній швидкості — так, до речі, тут їздять усі, — дістаюся до Бастілії, минаю Доменіль, перетинаю Венсенський ліс і виїжджаю на річку Марна. В будень тут тихо й безлюдно. В майже нерухомій масно-зеленій воді пропливають темні тіні дерев. Пляж спорожнілий, крихітні кав'ярні — також. Завертаю на вузенький асфальтований шлях уздовж річки, проїжджаю з кілометр, потім збочую і зупиняюся на галявині під кущами. Треба зробити останню справу, що лишилася невиконаною з учорашнього вечора, — ввести в дію решту техніки, бо невідомо, що на мене чекає. Озброївшись викруткою, залажу під «ягуара». Болти, якими механік прикріпив до шасі металеву коробку, крутяться дуже легко, й мене посідає відчуття, що ця коробка аж надто легка. В цьому немає нічого дивного — вона виявляється порожньою. Отже, машину мені повернули після ретельного обшуку і вилучення певних «деталей». Жбурляю коробку в кущі й відчиняю багажник. Бляшанка з-під мастила й пістолет на місці, але це не тішить мене. Втрата приладу, прилаштованого під шасі, настільки несподівана, що ставить під загрозу завершення всієї операції. Єдина втіха в тому, що це, зрештою, передбачалося і що попри все я й далі вестиму гру. Надія, звичайно, невелика, та іншого виходу немає… Треба скористатися нагодою, поки за спиною не видно «хвостів» — ні Ворона, ні Вужа. Зачиняю багажник, умикаю двигун і їду в передмістя Ножан. Знаходжу пошту, замовляю термінову розмову з Марселем і зв'язуюся з Лідою, щоб довідатись, чи виконує вона мої вказівки, й дати їй нові. Потім знову сідаю в свою таратайку й вертаюся в місто, уникаючи вулиць, де можна зустрітися з неприємними знайомими. Під'їжджаю до вокзалу Сен-Лазар і залишаю машину на вулиці Ром, де, на відміну від вулиці Параді, розміщені самі лише крамниці радіоприладів. Мікрофончик, маленький підсилювач і кілька метрів дроту — ось усе, що мені потрібно. Побачивши це придбання, мої колеги, певно б, в'їдливо посміхнулися, та подекуди людина змушена працювати з підручними матеріалами, як звичайний аматор. Ховаю все до шухлядки для рукавичок і їду далі. Зупиняюся на майдані Сен-Огюст і заходжу до кав'ярні з'їсти щоденну порцію біфштексу зі смаженою картоплею. Незважаючи на подвійну каву, після обіду мене хилить на сон, і я дозволяю собі дві години поспати, перш ніж узятися до інших справ. Під'їхавши до свого будинку, я без особливого натхнення помічаю в подряпаному «опель-рекорді» двох знайомих емігрантів, які, озброївшись газетами, чекають мого повернення. Вони мовчки дивляться на мене, а я, не звертаючи на них уваги, долаю свої одвічні дев'яносто дві сходинки. Перш ніж лягти в ліжко, на всяк випадок перевіряю, чи на місці апаратура. Апаратура там, де я її поклав. Але за моєї відсутності хтось пересунув газову плиту. Волосина, залишена мною, як позначка, зникла.  

________

 

Ще одна чергова жертва. І знову не я. Проводжаємо в останню путь Димова. Він також лежатиме неподалік від Гейне і Стендаля. Йому випала слушна нагода познайомитися на тому світі з письменниками, про яких навряд чи чув за життя. Діагноз нашого особистого лікаря — головатого, в темних окулярах, — знову той самий: «Серцевий удар». Мабуть, інших діагнозів він не ставить. Пробиту скроню небіжчика прикрили квітами. І взагалі навіщо здіймати зайвий галас навколо сімейних чвар. Але серед емігрантів пішов поголос, що й ця смерть — справа рук комуністів. Може, саме через те, а можливо, тому, що сьогодні немає цікавих матчів, — на кладовищі зібралося більше ста чоловік Увесь цвіт еміграції, в тому числі і я. Відверто кажучи, небіжчик не був моїм другом. Та це байдуже, бо в мене взагалі немає друзів. До того ж я прийшов сюди не так заради небіжчика, як заради двох-трьох живих людей. Один з них, у чорному костюмі, з благородною старечою поставою і з хижо випнутим уперед борлаком, саме виголошує останнє слово. Кілька днів тому він говорив про молоду гвардію, а сьогодні віддає шану старому поколінню випробуваних борців, до яких належав і небіжчик, залишаючись до самої смерті відданим священним ідеалам нації. Люди щедрі на слова, бо слова нічого не варті, а для декого немає більшого задоволення, як слухати мелодію власного голосу, надто коли вона врочисто-жалібна. Становище Младенова за час, що ми не бачились, ще більш зміцніло. Після кожної фрази він задирає догори своє посивіле тім'я, немов запитує: «Чи добре я сказав?» — і викидає вперед кістлявого кулака, наче готується затопити комусь у пику. З особливим почуттям говорить оратор про тих, хто продовжуватиме священну справу, очевидно, маючи на увазі передусім себе. На мій подив, Мері Лямур стоїть не в першому ряду жалібників, а позаду всіх. Озирається, помічає мене, не ховаючись підходить і шепоче: — Мені потрібна твоя допомога, Емілю. Я в пастці. Я роззираюся довкола, але присутні уважно слухають надгробне слово, навіть Ворон і Вуж, остовпівши, стежать за промовцем, вражені його умінням так довго просторікувати, нічого істотного не кажучи. — В якій пастці? — пошепки запитую я. — Твій Младенов вимагає, щоб я передала йому всю свою спадщину. Каже: «Інакше викажу тебе поліції». — Не бійся, перш ніж ти одержиш спадщину, мине ще два-три дні. — Це зовсім небагато часу. — Для тебе достатньо. Младенову вже видано путівку на той світ. — Справді? — Якщо я сказав… — Мене жах бере. Він викаже мене, не моргнувши оком. — Не хвилюйся. Вирішено остаточно. Якщо тобі дуже боязко, не повертайся поки додому. Знайди якесь інше місце. Влаштуйсь у готелі «Насьональ». Це великий готель, і ніхто там не зверне на тебе уваги. Можливо, пізніше я туди підскочу. — Так і зроблю. Приходь неодмінно. Я розраховую тільки на тебе. Мері Лямур кидає на мене погляд, зовсім недоречний на кладовищі. Я поглядом наказую їй повернутися на своє місце, і вона підкоряється. У скорботній тиші бадьоро лунають слова: «Нехай пам'ять про тебе назавжди збережеться в наших серцях!» Труну опускають у яму, і нарешті на віко домовини падають перші грудки землі. Глухі звуки виразніші за будь-які слова. Юрба повертає до виходу. Я скромно вичікую осторонь, доки пройдуть вожді. Кралев і Младенов ідуть разом і про щось розмовляють. Наблизившись до мене, Кралев кидає оком у мій бік, але вдає, ніби не помічає, й щось каже Младенову. Той поглядає на годинник й схвально киває головою. Логічно припустити, що вони домовляються про зустріч. Невідомо лише, де й коли. Незалежно від того, відбудеться та зустріч чи ні, де й коли, в мене є певний план дій. Він напрочуд простий, бо складений за принципом: «Зробити те, що дозволяють обставини». Я прийшов на похорон так собі, між іншим, і для того, щоб справити певне враження — показати декому, що не збираюся більше ховатись і що вони роблять дурницю, стежачи за мною. їдучи на своєму «ягуарі» в напрямку майдану Кліші, помічаю, що «опеля» з двома незнайомими емігрантами вже немає. Зникло й «пежо» Ворона. Та я не поспішаю радіти — оглядаю в дзеркальце пейзаж за своєю спиною і водночас дивлюся на таксі з Младеновим попереду. Невдовзі в вуличному хаосі моє око вирізняє автомобіль, що знову й знову з'являється позад мене. Звичайнісінький сірий «сітроен», зовні нічим не примітний. Час від часу він губиться в потоці інших автомашин або зникає за поворотом, але потім виринає знову, ледве помітний здалеку. Можливо, це тільки збіг обставин, та за таких умов навряд. Перевірку готелів на майдані Етуаль, напевно, вже закінчено. Єдина можливість для Кралева відшукати Лідині сліди — невідступно стежити за мною. Доки в нього жеврітиме надія, нагляд за мною триватиме, а якщо так — то й триватиме моє життя. Бо коли б Кралев не розраховував на те, що я викажу йому місцеперебування Ліди, він би вже давно пристукнув мене. Судячи з усього, Младенов ще додому. Це для мене зручна нагода спекатися того маленького сірого «сітроена». Таксі повертає на вулицю Параді. Не звертаючи на нього уваги, їду собі далі, дістаюся бульвару Османн і прямую на майдан Етуаль. «Сітроен» тримається на віддалі. Це не випадково. Роздумуючи, як краще втекти, я раптом помічаю ще один елемент, часто повторюваний, але вже попереду: темно-синій спортивний «меркурій», що з'явився ще на бульварі Кліші. Отже, мене оточено, до того ж попереду мчить потужний автомобіль, тікати від якого просто безглуздо. Якщо попри твої несподівані повороти за тобою й досі стежать з двох автомобілів, логічно припустити, що між ними існує радіозв'язок. Це ускладнює можливість утекти. І мені лишається тільки розпрощатись із машиною й повернутися до традицій славетної піхоти. Я втрачаю будь-який інтерес до майдану Етуаль. Мій намір — створити враження, ніби я їду до Ліди, і потім раптово зникнути — відпадає. Розпрощатися з машиною — аж ніяк не означає кинути її десь на протилежному кінці міста. Звертаю на вулицю Тронше. Діставшись до бульвару Мадлен, знову бачу попереду темно-синій «меркурій», їду далі, не виявляючи ознак паніки. Зупинившись перед червоним світлофором, тримаю однією рукою кермо, а другою висовую шухлядку для рукавичок і ховаю до кишені свою вранішню покупку, не забуваючи й про упаковку, бо назва магазину може виказати мене. Тепер машина порожня. Треба лише кудись поставити її. Зразу ж за Бірже круто повертаю й опиняюсь на вулиці Вів'єн. Темно-синій «меркурій» губиться десь, але «сітроен» — за сто метрів від мене. Раптово зупиняюсь, вискакую з машини й ховаюся в пасажі Вів'єн. Пасаж довгий, поділений під прямим кутом. На правому розі стара букіністична книгарня, вітрини якої захаращені полицями з запорошеними книгами. Згадуючи про Тоні, повторюю його трюк. Заходжу до книгарні з виглядом людини, яка заглянула сюди з простої цікавості, і перебираю томи на стелажах у кутку, навіть не читаючи назв. Книгар, літній здоровань із добродушним обличчям, не звертає на мене ніякої уваги. Він розмовляє з літнім клієнтом про фантастичну ціну, що за неї на якомусь аукціоні було продано перше видання «Квітів зла». Потім мова заходить про самого Бодлера і його місце у французькій поезії: один з опонентів вважає його парнасцем, другий — символістом. Однак зараз мої думки зайняті не стільки «Квітами зла», скільки маленькою зловісною квіткою, що носить скромну назву «Незабудка». Та це не заважає мені стежити крізь шпаринку між полицями за рухом у пасажі. Через кілька хвилин повз вітрину йде незнайомець з характерною ходою детектива, який тільки заради пристойності стримується, щоб не побігти. Трохи згодом такою ж ходою поспішає інший чоловік, але в зворотному напрямку. Тим часом я переглянув горішню полицю й беруся за другу. В таких випадках не треба гарячкувати. Яскравий доказ цьому — випадок з Тоні. Досить передчасно з'явитися на вулиці — й почнеться ланцюгова реакція, що виведе тебе на той світ. Не виключено, що з Тоні скоїлося лихо тільки тому, що він шугнув до книгарні, а не до бістро. Коли б він сховався в бістро, то був би привід випити, а в книгарні трохи покрутишся — і треба тікати. — Ви щось шукаєте? — люб'язно звертається старий, нарешті помітивши мене. — Шукаю перше видання «Кандіда», — відповідаю я. — Ха-ха-ха! Я також. Якщо знайдете, скажете й мені. — Він дивиться на мене так, наче я сказав щось дуже дотепне, й додає: — До речі, ви мусите знати: перше видання «Кандіда» ні за форматом, ні за обсягом не схоже на книжки серії «Ілюстрасьйон». Дякую за інформацію й залишаю книгарню. Про всяк випадок виходжу з другого боку пасажу й незабаром опиняюся в парку поблизу Пале-Рояль. Парк оточений довгими аркадами, там зрідка з'являються самотні перехожі й добре видно, чи йде хтось слідом за тобою. Для певності прогулююсь уздовж усіх аркад, потім виходжу на майдан Пале-Рояль і наймаю таксі. — Чудова погода, еге ж? — каже літній шофер, заводячи свою таратайку. Він з тих, що люблять побалакати. — Чудова! — ціджу крізь зуби, хоч у мене з цього приводу інша думка.  

________

 

Ключ зрадницьки скрегоче у заіржавілому замку, та довкола на сходах жодної душі. Входжу до темного приміщення й зачиняюся. Вглибиш є ще одні двері — мабуть, чорний хід. Про всяк випадок натискаю на них і пересвідчуюся, що й вони замкнені. На стіні — вимикач, та я не наважуюсь перевірити, чи є освітлення. Крізь маленьке віконце за масивними ґратами, під самою стелею, в кімнату сіється чимало світла. Треба поспішати: сутеніє, і скоро в кімнаті стане темно. Будь-яке зволікання зменшує мої шанси почути те, що я міг би почути, коли б діяв швидше. В це приміщення не заходили роками, бо стіни рясно засновані павутинням. У куток зсунуто дві старі шафи, кілька поламаних стільців і купу книжок та газет, укритих таким шаром пилу, що навіть букініст із пасажу Вів'єн навряд чи звернув би на них увагу. Моя увага зараз прикута до камінів уздовж стін. Пригадую розміщення квартири Младенова й вирішую, що камін, який веде до його холу, другий праворуч. Озброївшись кишеньковим ножиком і терпінням, виколупую з каміна одну цеглину, потім другу, намагаючись не здіймати зайвого шуму. Прикріплюю до дротика мікрофон і опускаю в отвір так, щоб він не виглядав з каміна в холі Младенова. Потім прив'язую дрота до поламаного крісла, а на другий кінець прилаштовую навушники й підсилювач. Усівшись на запорошеному стільці, надіваю навушники й обережно припалюю сигарету. Ніколи не думав, що на горищі працюватиметься так зручно. Якийсь час нічого не вловлюю. Потім чути, як відчиняють і зачиняють двері і ще якийсь шум. Тоді розрізняю ледве чутний дзвоник, двері знову відчиняються — й долинає звук кроків. — Навіщо ти привів сюди цих двох типів? — невдоволено промовляє Младенов. — Це охорона, — відповідає трубним голосом Кралев. Неважко здогадатися, що «ці двоє» — Ворон і Вуж. Риплять стільці. Очевидно, гості сідають. — Вільямса ще немає… — після паузи озивається старий. — Вільямс не прийде, — сухо відповідає Кралев. — Як не прийде? Адже нам треба конкретно домовитись про наступну операцію. — Про все вже домовлено. Відповідальність за проведення операції покладено на мене. — Чого це раптом? — А так. На балачки нема часу. Завтра вже треба вирушати. — Гаразд. Отже, зі мною не рахуються. Навіщо ж було призначати цю зустріч? — Поговоримо про інші справи, — грубо кидає Кралев. — Слухай, Кралев: якщо ти гадаєш, що керуватимеш, як раніше, то мушу сказати, що глибоко помиляєшся. Сьогодні вранці ти чув од Вільямса, що шефом Центру став я. Тобто керівником у повному розумінні слова. Отже, твоїй звичці самому вести розмови з Вільямсом, а мене лише інформувати, треба покласти край. — Це ми ще побачимо, — сухо відповідає Кралев. — Як це «ще побачимо»? Хіба ти не чув, що сказав Вільямс сьогодні вранці? — То було вранці. А зараз вечір. За цей час багато що змінилося. — Що могло змінитися? — підвищує голос Младенов. — Ти знову заводиш інтриги? Якщо за Димова тобі минало, то при мені такі номери не пройдуть, затям! Твоїм примхам треба покласти край, розумієш? — Саме для цього й прийшов, — так само спокійно проказує Кралев. — Ти на краю прірви, Младенов. Сьогодні твій останній вечір! — Навіщо влаштовувати сцену? — обережно вигукує старий, та в голосі його чутно нотки підсвідомого страху. — Дійсно, ми не в театрі, — похмуро відповідає Кралев. — Ми прийшли виконати вирок. Його винесли інші, а ми лише виконаємо. — Який вирок? — запитує старий зовсім перелякано. — За вбивство Димова. Ти вбив Димова, щоб посісти його місце. А перед цим одружився з його спадкоємницею, щоб привласнити його гроші. — Тут сталася помилка… — Помилка, тільки твоя. Та прощення не буде нікому, — кидає Кралев. — Кажу тобі: сталася помилка, — панічно переконує Младенов. — Димова вбила Мері Лямур. — У Мері Лямур не стало б на це ні глузду, ні хоробрості. їй нічого не давав шлюб з тобою. — Не все так просто, чоловіче!.. — Вбивство Димова — це тільки один твій злочин, — веде далі Кралев, не слухаючи старого. — Другий злочин ще тяжчий: ти ввів у Центр Бобева!.. — Але ж уранці я вигнав його. Я вигнав його… — Так, але після того, як привів. І після того, як він завдав нам багато лиха й наробив би ще дечого, коли б я не втрутився. Кралев у цей час, мабуть, підводиться чи збирається підвестись, бо чути, як старий йому каже: — Сідай, Кралев. Сідай, і давай в усьому розберемося. І тут же лунає голос Кралева не до Младенова, а до когось іншого: — Ну ж! Чого зволікаєш? Ждеш, поки він почне кричати? — Заждіть… — волає Младенов. Ляскають чотири постріли з пістолета з глушителем. Потім — хрипкий голос Ворона: — Так ми всіх переполошимо. Треба було робити це десь в іншому місці. Тут не приховаєш… — Годі приховувати, тепер візьмемося за того негідника Бобева, — озивається Вуж. Я скидаю навушники й підводжуся. В приміщенні вже майже споночіло. Тільки біля вікна й досі витають сіро-синюваті сутінки. І в цих сутінках завмерла постать Кралева з націленим на мене пістолетом.  

________

 

— Усе чув? — запитує Кралев трубним голосом, тримаючи пістолет, націлений мені в живіт. Я мовчу, гарячково оцінюючи становище, й намагаюсь знайти якийсь вихід. Але виходу немає. — Чув, кажу? — голосніше повторює Кралев. І, бачачи, що я не збираюся йому відповідати, додає: — Якщо ти чув, то вже знаєш, як це робиться. Я міг би несподівано стрибнути на нього, але це надто відчайдушний вчинок, бо куля зіб'є мене раніше, а навіть якщо й не зіб'є, то за дверима напевно чатують Ворон і Вуж, і те, що не встигне зробити Кралев, вони зроблять спільними зусиллями. І все таки раптовий напад — єдина надія. Тому я уважно стежу за рухами Кралева, вичікуючи слушного моменту. Та й він пильнує за мною. Кралев, здається, по-своєму зрозумів мій напружений погляд і несподівано, майже з цікавістю запитує: — Що, злякався? «Можливо, це тільки гра», — зринає думка. Може, Кралев лякає мене пістолетом, аби щось випитати. Але й це не тішить. Якщо він навіть прийшов випитувати, це «щось», звісно, буде тим, чого я ніколи не викажу. Отже, і тут на мене чекає та сама доля. — Мені теж винесено вирок? — запитую я, аби хоч про щось довідатись. — Смертний, — уточнює Кралев. — Схоже, що ти виносиш вироки й сам виконуєш їх. — Виношу не я, — відповідає Кралев. — І ти знаєш це, тебе попереджали, одначе ти звик вдавати дурника. Я мовчу, міркуючи, як би трохи затягти розмову, поки надворі зовсім стемніє, а тоді можна накинутись на нього. — Ти прикидаєшся дурником, але це вдається тобі лише завдяки тому, що ти й справді дурень, — веде далі Кралев. — Якби ти не був дурним, то раніше зняв би навушники. Це не врятувало б тебе, але мені важче було б тебе тут застукати. Якби ти не був дурним, то мусив би збагнути, що гонки на машинах — дитяча забава. Ми ще вчора вмонтували у твій автомобіль маленьку деталь, яка подає в ефір сигнали і повідомляє нас про твоє місцезнаходження. Навіть якщо тобі вдається на деякий час утекти від нас, ми швидко знаходимо тебе. Так виявили тебе й учора ввечері, коли ти приїхав вистежувати нас… — Я вже казав тобі, що в мене було побачення. — Але ж я не такий телепень, щоб повірити твоїм вигадкам. А ти сьогодні по обіді повірив, що ми дали тобі спокій, і подався сюди, хоч тебе вже виглядали з віконця сусіднього будинку, не витрачаючи сил на гонитву… Я краєчком вуха слухаю його самовихваляння і продовжую аналізувати своє становище. З усього видно, що «сітроен» і спортивний «меркурій» були послані не Кралевим. Отже, коли б мені якимось дивом навіть пощастило вирватися з рук Кралева, я потрапив би до рук інших. Можливо, я не такий дурний, як про це каже Кралев, а все ж недостатньо обачливий. Коли б я чимось заклав двері, що ведуть на чорний хід, Кралев так легко не дістався б сюди. Хоч навряд чи й це допомогло б. І взагалі тепер я можу поскаржитися тільки своїм батькам… — Я прийшов допомогти Ліді, — кажу я, аби щось сказати. — Ліда думала, що ти захочеш поговорити про неї з її батьком, тому чекає наслідків вашої розмови й потім. — Не бреши, — перебиває Кралев. — Ліди в Парижі немає. Нам це точно відомо. Все це наслідки твоїх паскудних махінацій… — І за це мені винесено вирок? — Ти добре знаєш за що! Ти зрадник, Бобев, і зараз поплатишся життям за свою підлу зраду. — Це я чув ще тоді, як ви хотіли мене скупати у ванні. — Тоді проти тебе були дрібні звинувачення. Ми думали, що ти лише французький агент. А як розібралися, то виявилося, що ти до всього ще й болгарський! — Чи ти сповна розуму? — тихо промовляю я. — Ти навмисне вигадуєш, щоб поквитатися зі мною за інше. — Хай буде так, — відступає Кралев. — А де тебе носило сьогодні вранці? — Запитай Ворона, адже він переслідував мене по п'ятах. Запитай своє «піу-піу» — воно про все інформує. — А чому ти сам не хочеш розповісти? Бо втік, щоб передавати по радіо? Та рації не виявилося… Вона щезла, як дим! Чути щось схоже на кашель. Кралев сміється з явною втіхою, але не зводить з мене очей. — Може, поясниш, навіщо тобі була рація? Ну, та годі про це. Нам відомо, що ти підтримував зв'язки з Болгарією. Скажи тільки, коли й через кого? — Тут якесь непорозуміння… — бурмочу я, відзначаючи в думках, що на горищі вже геть темно і при нагоді можна спробувати свій трюк із стрибком. Кралев, напевно, відгадав мої думки, а може, це просто збіг: у лівій руці в нього спалахує широкий пучок світла, спрямований на мене. — Тобі не заважає? — глузливо запитує він. — Нічого не вдієш, адже незручно розмовляти поночі, та й я можу помилитися — замість живота влучу тобі в голову. Я, знаєш, завжди стріляю в живіт: легше цілитись і від цього вже немає порятунку, особливо як розрядиш цілу обойму… То ти кажеш, непорозуміння? Він замовкає, споглядаючи, як я болісно кліпаю очима. — Кліпай, кліпай, — радить Кралев. — Не так очі різатиме… То, кажеш, непорозуміння?.. Справді, але ми вже розібралися в ньому… Виявляється, механік з гаража працював на вас, а його дружина — на нас. Твій приїзд, монтаж радіостанції — все нам відомо. До речі, ми його пристукнули — так було домовлено з його дружиною. Вона ще гарна молодиця і знайшла собі іншого. Звичайні життєві справи. А тепер черга уколошкати тебе. — Кралев, — кажу я, намагаючись не дивитися на світло. — Ти вже пристукнув Милка. Я сам це бачив. Шкодую, що не міг тоді втрутитися. Зате я докладно повідомив про це французів. Оповістив їх і про те, що ти готуєшся ліквідувати мене… — Цікаво… — глузує Кралев. — Май на увазі: я не базікаю. Зараз я в твоїх руках, і ти, звичайно, можеш убити мене, але пам'ятай: якщо за першим разом тобі зійшло, то тепер ти заплатиш за все сповна. Тобі лише зітнуть голову — не більше. — Дурнику! — цідить крізь зуби Кралев. — Знайшов, чим лякати. Я можу вбити не тільки Милка й тебе, а й десяток таких, як ви, і ніхто мене навіть пальцем не торкне! Хіба ти не розумієш, що комуністів тут не вважають за людей? Небезпечніше копнути ногою собаку, ніж здихатися комуніста. Знайшов, чим залякувати, ех ти, дурнику! — бурмоче Кралев, немов якомусь невидимому свідку. — Не ворушись! — гримає він. Я зібрався був затулити долонею очі, аби вони перепочили від сліпучого світла. — Слухай-но, пройдисвіте, — мовить Кралев спокійніше. — Якщо ти вирішив торгуватися зі мною, май на увазі, що по-твоєму не буде. Французами мене не залякаєш. Якщо хочеш торгуватися, давай це робити серйозно. «Значить, це дійсно гра, — розмірковую я, намагаючись стежити крізь вії за кожним порухом Кралева. — Тим-то він такий балакучий. Гаразд. Поки що гра мені на користь, бо гарантує певну відстрочку». — Згода, — кажу я. — Що ти пропонуєш? І не блискай мені в очі ліхтариком. Кралев великодушно відхиляє на кілька сантиметрів убік промінь ліхтаря, і тепер одне моє око в напівтемряві. — Де Ліда? — запитує він. — Оце й увесь торг? — Так. Кажи, де Ліда, і забирайся геть. — Чекай-но, так не вийде! — перебиваю його. — Кажи, де Ліда, і одержуй обойму в спину? В живіт чи в спину — від цього не легше, Кралев. — Даю тобі слово честі не стріляти! — І що я робитиму з цим словом? Мені потрібні гарантії! — Які гарантії? Може, ти хочеш, щоб я віддав тобі пістолет? — Я не такий зажерливий, — відповідаю. — Досить і поділитися: тобі — пістолет, мені — патрони. Але за умови, що в тебе в кишенях немає інших. — Ти надто комизишся! — огризається Кралев. — Дивись, а то примусиш мене відмовитись од торгу. — От що, Кралев: можеш вважати себе хитруном, але не думай, що своїми хитрощами зможеш витягти щось про Ліду. Дівчина переховується в такому місці, де її не знайде сам диявол. До того ж через два-три дні її там не стане. Зникне назавжди й безповоротно. Отже, якщо ти по-справжньому кохаєш її, не втрачай останньої нагоди. — Але ж ти можеш обдурити, як тоді з готелем на майдані Етуаль. — А ти перевіриш. У неї є телефон. Замовиш — і через п'ять хвилин знатимеш, є Ліда чи нема. Кралев пильно дивиться на мене, ніби зважуючи мої слова. Потім, не випускаючи пістолета, затискає ліхтаря між ногами, а лівою рукою швидко показує мені все, що в нього в кишенях. — Задні кишені! — нагадую я. Він неохоче повертається боком і вивертає одну кишеню, відтак підставляє мені другий бік і занурює руку в іншу. Там виявляється запасна обойма патронів. — Хитруєш? Навіщо ж тоді цей торг? — Хитрую! Просто забув, сволото! — Кидай сюди! Кралев кидає обойму. Я ловлю її. — А тепер давай інші! Він виймає з пістолета обойму і теж кидає мені. — А в стволі? Кралев дивиться на мене, ледве стримуючись, щоб не послати мене достобіса, потім нервовим жестом відкриває затвор, патрон вискакує й летить кудись у темряву. — Ну, кажи! — підганяє мене Кралев. Зараз він беззбройний. Я міг би кинутись на нього і помірятись силою, але здійметься гвалт, і сюди вдеруться ті двоє. Вони прошиють мене, перш ніж я встигну відрахувати до п'яти. Краще розповісти йому всю правду. Він буде змушений піти вниз подзвонити Ліді, а це дасть мені кілька хвилин відстрочки і якусь надію на порятунок. — Ну, кажи! — повторює Кралев. — Якщо ти гадаєш, що перехитрив мене, то помиляєшся. За дверима мої люди. — І він недбало киває на двері чорного ходу. — Знаю, — кидаю я. — Знаю і те, що, як тільки повідомлю тобі адресу, ти відразу ж накажеш їм поквитатися зі мною. — Саме так і буде… якщо ти й далі викручуватимешся. Ключ у дверях з того боку. Давай адресу — і в ноги! — Ліда в Марселі… — кажу я. Перед очима постає самотня дівчина в убогій сірій кімнаті готелю; вона припала до вікна й дивиться на вулицю, залиту білим світлом флуоресціюючих ліхтарів, на посивіле від куряви листя дерев та облуплені фасади похмурих провінційних будинків. Вона чекає порятунку. Вона чекає на мене. А в цю мить я виказую її таємницю чоловікові, від якого вона втекла. — Де саме? Марсель — велике місто! — підганяє мене Кралев. Ще мить тому я збирався дати йому якусь вигадану адресу. Та мене буде одразу ж викрито. Єдиний порятунок — сказати правду. Інакше все піде шкереберть. — Готель «Термінюс». — Телефон? Називаю номер телефону. Тільки-но я вимовив цифру — Кралев уже стоїть у дверях чорного ходу. — Візьми навушники, — наказує він мені, — і на власні вуха почуєш наслідки перевірки. Якщо ти не збрехав, я скажу: «Все гаразд, Бобев», — і можеш бути вільним. Якщо ж адреса неправильна — сам знаєш, що на тебе чекає. Раджу не наближатися до дверей, перш ніж я скажу: «Все гаразд». Інакше я ні за що не ручаюсь. Він виходить, зачиняючи по собі двері. Клацає ключ у замку з того боку. Я, звичайно, не збираюся брати навушники й чекати, доки Кралев скаже: «Все гаразд». Мені треба розумно використати ці кілька хвилин життя, поки він перевірить Лідину адресу. Кралев не стане зводити зі мною рахунки, перш ніж не пересвідчиться, що відшукав Лідине сховище. На горищі темно, а мені здається ще темніше після сліпучих променів ліхтаря. Намацую на стіні вимикач і клацаю. Приміщення заливають мертві жовто-зелені промені. Напевно, попередній винаймач квартири захоплювався фотографією, — такі лампочки використовують лише в фотолабораторіях, — але зараз це світло здається мені зловісним. Двері на чорний хід відчиняються всередину. Підпираю їх шафою, підтягаю до неї другу. Барикада не дуже надійна, але якийсь час протримається. Сподіваюсь, що грати у вікні також ненадійні. Та я помиляюсь. Виламати грати неможливо без спеціальних інструментів, а їх у мене немає. Лишаються ще парадні двері. Підходжу до них, припадаю до замкової шпарини й напружено слухаю. Знадвору жодного звуку. Під дверима не видно світла, отже, на сходах темно. Тільки-но збираюсь несподівано вибігти на сходи, як ручка дверей повільно опускається. Хтось обережно перевіряє, чи замкнені двері. Це Ворон або Вуж. Поки я стою біля дверей, з того боку клацає замок. «Загородився», — долинає глухий голос Вужа, і за мить моя барикада вже загрозливо трясеться — Вуж щосили гамселить у двері. Один, другий, третій удар. Навряд чи шафи довго стримуватимуть його удари: єдине, чого не бракує Вужеві, — це сили. Знову безнадійно роззираюся довкола — віконце з масивними ґратами, двері парадного ходу, за якими мене підстерігають з пістолетом у руці, маленькі двері чорного ходу, що вже тріщать під натиском здоровила. Важко навіть вигадати кращу пастку за цю, в якій я опинився. Не лишилося ніякої надії, хіба що тільки думати: через скільки хвилин настане кінець. Усе втрачено. Мій погляд падає на купу старих книжок і газет. А може, ще не все? Квапливо згрібаю оберемок газет і кидаю їх крізь грати на дах будинку. Потім підпалюю й вертаюся взяти ще. Через кілька секунд на даху вже палає неабияке вогнище, його полум'я тривожно звивається у мороці ночі. Папір горить швидко, та я підкидаю ще й ще. Полум'я вогню на даху старенької будівлі стає чимдалі вищим і небезпечнішим. Горище виповнюється димом. Мені важко дихати. Обливаючись потом, я продовжую гарячково жбурляти книжки й газети, а тим часом удари Вужа стають дедалі настирливішим. Розхитана барикада навряд чи протримається більш як три-чотири хвилини. Аж раптом здалеку чути протяжне завивання пожежної сирени. Задихаючись від кашлю, я припадаю до стіни, сповнений нових надій. Звук сирени посилюється, незабаром вона вже пронизливо виє на дні вулиці Прованс. І ось на сходах чути важке тупотіння ніг. Вуж перестав гамселити. Незважаючи на свою природну тупість, здоровило, напевно, збагнув, що треба тікати, аби не встряти в халепу. Я гашу світло, тихо відмикаю головні двері й ховаюся за ними так, щоб мене не помітили, коли їх відчинять. Невдовзі двері розчахуються — і в приміщення вбігає кілька пожежників, тягнучи за собою шланг і вогнегасники. Відчинені двері, клуби диму й те, що увага всіх прикута до вогню, дають змогу мені непомітно вислизнути з горища. Та спочатку я зазираю в щілинку — чи й досі Ворон чатує на сходах? Він, напевно, кілька хвилин переховувався у квартирі Младенова, а тепер знову піднімається на горішню площадку. Я б сказав, що він злий і настирливий, як бульдог, але боюсь образити тварину. В ту мить, коли Ворон долає останню сходинку, я стрімко вихоплююся з-за дверей і щосили б'ю ногою в живіт охоронцеві Центру. Ворон розмахує руками, намагаючись утриматись на ногах, та, оскільки позаду немає ніякого опертя, гепається спиною на сходи і з гуркотом скочується аж на долішню площадку. Я біжу за ним, перестрибуючи по дві сходинки, та, як тільки наздоганяю Ворона, він підскакує і хапає мене за ноги. Допомагаю йому підвестись і заціджую знову, — тепер уже в жовті зуби, метнувши його на наступну площадку. За цим разом Ворон не ворушиться. На щастя, він стукнувся головою, і дай боже, щоб колись отямився. Затамувавши подих, намагаюся ступати повільніше, як людина, яка вийшла довідатися, чому це такий шарварок довкола будинку. Внизу юрмляться мешканці і перехожі ґаволови. Кралева й Вужа серед них немає. Пірнаю в натовп, дослухаючись, про що говорять, і, переконавшись, що на мене не звертають уваги, простую вулицею геть, роздумуючи над тим, що паризькі роззяви — диваки. Правлять теревені про кілька спалених на даху газет, і нікому з них не спаде на думку, що, може, поверхом нижче в цей час лежить убитий політичний діяч.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка