Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка7/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   41

РОЗДІЛ СЬОМИЙ


 

Мері Лямур мала рацію, кажучи, що побачення о сьомій ранку не дуже зручне. Якщо ж ти йдеш на це побачення, не склепивши за цілу ніч очей, воно тим неприємніше. Відмикаю квартиру на вулиці Фабур Монмартр, подумки відзначаючи, що останнім часом у кишені стало аж надто багато ключів, факт досить абсурдний для такої бездомної людини, як я. Знаходжу на кухні каву й намагаюся пригадати напучування Франсуаз про приготування цього питва. Кава виходить непогана, як на мій невибагливий смак. Тільки-но випиваю, аж у двері дзвонять. На Мері Лямур — яскраве весняно-літнє вбрання: оранжева сукня з величезними червоними квітами. Один пишний мак — на животі, другий — на зворотному боці медалі. — Як тобі подобається мій туалет? — запитує вона, граючи стегнами. — Я зібралася нашвидкуруч… — Ти на диво кмітлива й вдяглася саме для сьогоднішньої події, — кажу я. — Люба Мері, мені здається, що сьогодні день твого весілля. На обличчі в неї щось середнє між переляком і радісним пожвавленням. — Мого весілля? — Еге ж. Шкодую лише, що не я твій наречений. Але, між нами кажучи, роль друга сім'ї також має свої принади… — Чекай-но, хлопчику, в мене вже голова обертом іде. Ти можеш спокійно пояснити, що ти оце верзеш? — Саме це я й збираюся зробити, — киваю я, пригощаючи її сигаретами. Мері Лямур закурює й сідає на канапу, високо підібравши широку спідницю, щоб не зім'яти і заразом довести мені, що стегна в неї привабливі о будь-якій порі. — Дорога Мері, непередбачені обставини вимагають, щоб ти сьогодні вранці вийшла заміж за нашого друга Младенова. — Младенова? За цього дідугана? — скрикує обурена актриса. — Так, — киваю я головою. — Але це дрібниці. — Для тебе, а не для того, хто має виходити заміж. — Спокійно, моя дівчинко, — заспокоюю її. — Я вже казав, що хочу врятувати тебе під лиха, яке загрожує тобі. Сьогодні в тебе останній безпечний день. Завтра може статися непоправне. Тому не можна втрачати жодної хвилини. Тобі потрібен надійний захист. У цій країні найкращий захист — закон. — Прошу тебе, не вибріхуйся. Що спільного має закон із цим старим шкарбуном? — Тобі потрібна надійна схованка від можливого замаху з боку Димова. Найкраще укриття в цьому випадку — квартира поважного й відомого громадянина, зокрема Младенова. А для того, щоб ти мешкала в квартирі цього громадянина і Димов не мав права посягати на тебе, треба жити там на законній підставі — як дружина Младенова. — Якщо Димов вирішить учинити замах, його не спинять ніякі закони, — небезпідставно зауважує жінка. — Він вистежить і порішить мене при першій же нагоді. — Так, — погоджуюсь я. — Але переховуватись доведеться лише два-три дні. Я подбаю, щоб заручитися підтримкою влади. А через два-три дні пристукнуть самого Димова. Чвари в Центрі посилюються день у день. — Мені не хочеться виходити за Младенова, — вередливо комизиться актриса, кидаючи на мене недвозначний погляд: мовляв, якщо конче потрібен шлюб, одружуйся зі мною ти. — Збагни, Мері: це шлюб про людське око, звичайна формальність перед законом. Такі шлюби легко беруться й так само легко розриваються. На мою думку, тобі з цього тільки користь. Младенов — політична постать, поважна людина, скоро він обійматиме ще кращу посаду. Завдяки його зв'язкам ти ввійдеш у вищі кола, ходитимеш на прийоми, здобудеш ім'я. До того ж він ліберальна людина, не такий ревнивець, як Димов, і, отже, не заважатиме твоєму особистому життю. А те, що він старий, навіть на краще: як тільки він помре, його гроші дістануться тобі. — Ти такий солодкомовний, як той піп, — зітхає Мері. — Гаразд, якщо ти вважаєш, що треба… — Необхідно, — уточнюю я. — Від цього залежить твоє життя. Я біжу на кухню по каву, і, поки наливаю в чашки, Мері раптом згадує, що в неї немає фати. — Всерйоз це чи ні, але я вперше йду під вінець, — заявляє вона, мабуть, упевнена, що це вперше, та не востаннє. — Потрібна фата. — Гаразд, фата буде. За півгодини відчиняються магазини. А тепер розповідай, як справи з брелоком. — Я зробила, як ти казав. Поїхала вчора машиною по магазинах і, перш ніж повернути йому ключі, замінила його. Допиваємо каву, і я з жахом помічаю, що в Мері є свої плани відносно того, як використати півгодини до відкриття магазинів. Вона підводиться й іде до мене, випнувши свої неймовірні груди. Товсті губи дарують мені міцний слинявий поцілунок. — У мене голова обертом іде, — шепочу я, тримаючи її за пишні круглі плечі. — Шкода, що в нас немає часу. Я не хочу любощів крадькома, принаймні вперше. Але Мері, мабуть, згодна й на кохання крадькома, тому я спрямовую її думки в інший бік: — Напевно, ти справляла справжній фурор на сцені того кабаре… — Ще й який! — вигукує Мері, поклавши руки на дебелі стегна. — Були люди, які приходили тільки заради мого виступу. Який це був номер, боже мій! Сенсасьйонель! Де тонер![4] Спалахував червоний прожектор, і в цьому освітленні я виходила на обертовий дансинг. А яке освітлення!.. Відтоді мені жоден червоний колір не здається по-справжньому червоним. Навіть оце не червоне! — вигукує вона, ляскаючи себе по червоному маку на животі. Я слухаю її, відмічаючи, що відчайдушний дальтонізм, із яким Мері добирає туалети, має свою причину. — Червоний прожектор, і я в тоненькій туніці, тоненькій і прозорій, мов павутинка, — уявляєш! У туніці, під якою все видно… Повір мені, що подивитися в мене було на що, бо, крім панчіх і підв'язок, я нічого більше не носила. Оркестр дико верещить, потім замовкає, ударні інструменти гупають, і тільки тоді починається номер… Мері Лямур легенько плеще товстими долонями, відтворюючи ритм, і повільно трусить стегнами, демонструючи мені свій номер, та я своєчасно спиняю її. — Люба Мері, ми не встигнемо купити фату! Церемонія почнеться о пів на дев'яту. — Ти нестерпний, — зітхає артистка, вриваючи свій танок. — Завжди, тільки я розпалюсь, ти відразу ж охолоджуєш мене! — Це випадково, — кажу я. — Збіг обставин. Але в нас ще все попереду. І, легенько підштовхуючи Мері в товсту спину, виряджаю її з кімнати.  

________

 

Я давно вже помітив, як важко тримати в секреті найдрібнішу ділову таємницю. Коли ж ідеться про таке несусвітнє безглуздя, як шлюб між Марином Младеновим і Мері Лямур, усе відбувається просто і зберегти це в таємниці неважко. У призначений час ми зустрічаємо Младенова біля мерії, де він нервово вимірює кроками тротуар. На ньому, як і годиться, чорний костюм, той самий, у якому він учора виряджав у останню путь Тоні. А щоб було зрозуміло, що він убрався не на похорон, а на весілля, старий витратився на білу гвоздику, що соромливо виглядає з маленької кишені піджака, мов носовичок. Наречений не може ще вихвалятися квіткою, бо ще не знає, чи відбудеться весілля. Наша несподівана поява з-за рогу підбадьорює старого і водночас посилює його ніяковість. Він не знає, як триматися з нареченою, та Мері кладе край його ваганням, фамільярно хапаючи старого під руку. У вестибюлі артистка вдягає фату, я тримаю перед нею маленьке люстерко, а Младенов нарешті осмілюється встромити в петельку гвоздичку. Втрьох прямуємо до церемоніальної зали, де завдяки странням Франсуаз усе вже готове. Процедура відбувається по-діловому, без зайвого сентиментального напучування. Оскільки лише я супроводжую молодих, за другого свідка розписується хтось з чиновників, і незабаром Младенов одержує виписку з акта, а я про всяк випадок запам'ятовую реєстраційний номер шлюбу. Виходимо надвір, і Мері за моїм розпорядженням, хоч і не без жалю, знову ховає фату в коробку фірми «Лафайєт». Після цього (тепер я доводжуся їм сватом) запрошую «молодих» до найближчої кав'ярні й замовляю пляшку шампанського. — За здоров'я вас обох! — виголошую. — За здоров'я нас трьох! — підправляє Мері, кидаючи на мене недвозначний погляд. — Справді: за нас трьох! — добродушно приєднується Младенов, мабуть вирішивши: коли вже треба мати в родині когось третього, то краще вже мене, а не когось іншого. Й оскільки ніхто не цікавиться моєю особистою думкою з цього приводу, я мовчки піднімаю келих. — Поки що, як ви самі розумієте, ваш шлюб повинен зберігатися в таємниці, — нагадую я. — Було б навіть непогано віддати мені фату, люба Мері. — Не турбуйся. Я заховаю її так, що ніхто й не бачитиме. Мері Лямур обачлива людина! — заперечує жінка, не бажаючи розлучатися зі своєю прикрасою. — Повернешся до Димова, ніби нічого не сталося. Треба все тримати в цілковитій таємниці, — повчаю я. — Тим паче, що ця таємниця може тривати ще невідь скільки часу, — кисло озивається старий. — Вона триватиме, поки ми не скомпрометуємо й не знешкодимо Димова. А це не пізніше як через два дні. Для цього мені треба зробити в нього обшук. Димов тримає в себе секретні документи. Якщо ми їх знайдемо, то назавжди зганьбимо його перед шефами, і його просто ліквідують. Младенов зацікавлено випинає вперед довгу жилаву шию, а Мері Лямур скептично кидає: — Нічого ми не знайдемо. Він тримає кімнату замкненою, навіть мене не пускає туди, — розумієте? — Що він п'є перед сном? — цікавлюсь. — Лише чашку молока. Дбає про свою молодість! Але тепер він може тільки згадувати про неї! — дошкульно підхоплює Мері й ураз замовкає, збагнувши, що її новий чоловік також далеко не юнак. — Чудово! Чашка молока зробить для нас добру справу, — кажу я. — Поклади йому сьогодні в молоко три-чотири пілюльки снотворного. В тебе є щось підходяще? — Є якийсь «сонерил» чи «сандаптал»… — Гаразд. Розчини чотири пілюлі. Потім я тобі подзвоню. Якщо він заснув, скажеш мені тільки: «Все гаразд, заходьте завтра». — Але ж він до завтра прочумається! — Це такий пароль, — терпеливо втовкмачую я. — Якщо ти скажеш: «Заходьте завтра», це означатиме — «приходь негайно». Через п'ять хвилин після цього я прийду, тихенько постукаю, і ти відчиниш. Мері слухає мене, задоволено киваючи головою. Їй усе видається напрочуд цікавим. — Спочатку пронюхай щось про операцію «Пролісок», — втручаються в розмову Младенов. — Не «Пролісок», а «Незабудка», — нагадую я. — І оскільки йдеться про незабудку, не забувайте, що треба діяти надзвичайно обережно. Ніяких запитань ні про які операції. Життя кожного з нас на волосинці. Розливаю рештки шампанського, ми знову цокаємося, але вже без тостів. — А тепер розходьмося по одному — кожний своєю дорогою. Гарсоне, рахунок!  

________

 

До Центру я приходжу з деяким запізненням, та це мене не хвилює, бо все одно робити нічого. Невдовзі у коридорі лунає трубний голос Кралева: — Де Ліда? — Не знаю. Коли я виходив, вона ще спала, — відповідає Младенов, який, мабуть, щойно прийшов. — А зараз її немає. Я заходив і телефонував. Зникла. — Не хвилюйся. Нікуди вона не дінеться, — добродушно заспокоює його старий. — Вона мусила мене зачекати. Ми мали зробити важливу справу. — Які можуть бути вранці справи? Кралев замовкає. Потім тихо промовляє: — Треба було б піти в муніципалітет: ми вирішили сьогодні побратися. — Ти диви! А батька й не спитали… Я, звичайно, не заперечую, навіть радий, але ж звичай… — Хіба ти не знаєш, що тепер нові звичаї… Одначе як нам розшукати Ліду? — Її нічого шукати! Ходімо ще раз подзвонимо. В найгіршому випадку вона повернеться в обід. Розмова вщухає. Кроки віддаляються до кабінету Младенова. Я витягаю з кишені «Фігаро» і проглядаю закордонні інформації, бо повідомлення про курси акцій і про ціни на молоко мене не цікавлять. Через десять хвилин до моєї кімнати без стуку входить Кралев. Судячи з виразу обличчя, йому не вдалося розшукати Ліду. — Як справи з журналом? — похмуро запитує він. — Доки ти зволікатимеш з випуском останнього номера? В цю мить я майже шкодую, що він не розшукав своєї коханої. Коли б він знайшов її, то не звертав би на мене уваги. — Завтра журнал піде в світ, — сухо відповідаю я, не відриваючись од газети. — Нарешті. Отже, завтра ти підеш з роботи. Так, здається, ми домовлялися? — Готуйте розрахунок, — кажу я, нахабно поглядаючи на нього з-за газети. — Не хвилюйся: все одержиш сповна! — підкреслено промовляє Кралев. Замість відповіді, я поринаю в газету, знаючи, що це найбільше лютить його, та й навіщо сперечатися з дурнем. Кралев кілька секунд злісно поглядає на мене, але я вдаю, ніби не помічаю його, і він, розлючений, виходить. Трохи згодом у коридорі чути голос Димова. Шеф тільки-но прийшов і доручає Воронові зварити каву. Я чекаю, поки Димов поверне в свій кабінет, і виходжу на вулицю. Мій «ягуар» стоїть за кілька метрів од Центру. Відмикаю пристрій, який тут прийнято називати шухлядкою для рукавичок, хоч ніхто не тримає в ній рукавичок. Я, наприклад, поклав туди прилад, схожий на автомобільний радіоприймач, який принесли мені додому. Повертаю ручку. Чути легкий рип — це відчиняються двері — і голос Димова: «Що нового?» — «Нічого особливого», — відповідає Кралев. Потім долинає кілька незначущих реплік, і Кралев, здається, виходить з кімнати. Автомобіль стоїть на видноті, бо довкола немає вільного місця, а прилад діє лише в радіусі п'ятдесяти метрів. До того ж сьогодні навряд чи прийде хтось з американських відвідувачів, — вони, як правило, навідуються в суботу. Отже, нічого цікавого не почую. Тому не варто ризикувати. Зачиняю шухляду для рукавичок і ховаю секретного ключа. Потому заводжу мотор і рушаю. Після тривалих і на перший погляд безцільних роз'їздів бульварами десь о першій годині зупиняю свого «ягуара» на маленькій вуличці поблизу церкви Мадлен, за десять метрів од будинку, в якому живе Димов. Ця вуличка багатолюдна, і, якщо мене помітять тут, я можу вигадати п'ять-шість вірогідних версій. Та мене ніхто не помічає, і я також не дізнаюсь нічогісінько про що-небудь особливе, якщо не зважати на те, що переконуюсь: стосунки між Димовим і Мері Лямур зведені до крижаного мовчання, яке порушується поодинокими репліками хатнього вжитку. Щоб трохи менше ризикувати, ставлю машину за квартал від будинку Димова і стежу звідти: то з пасажу, що зовсім поруч, то з кав'ярні навпроти, то крізь вітрину на розі вулиці Сент-Оноре. Час минає повільно й одноманітно. Іноді мені здається, що Димов утік чорним ходом, залишивши для приманки свого «сітроена». Наближається восьма година, надворі сутеніє. Нарешті крізь вітрину кав'ярні бачу, як з будинку виходить Димов, роззирається і сідає в автомобіль. Розраховуюсь із гарсоном за недопиту каву — вже котру! — і поспішаю до свого «ягуара». Димов веде машину повільно й дуже уважно, як усі люди похилого віку, добувається до Майдану Мадлен, об'їздить його й повертає назад. Перед «Оперою» він несподівано збочує на вулицю Пе і, діставшись Вандомського майдану, робить ще одне зайве коло. Мабуть, перевіряє, чи нема «хвоста». Я стежу за ним назирці, оскільки рух на вулицях не дуже жвавий, а в моєї таратайки велика вада — її легко розпізнати, незважаючи на чорний колір. Тим-то я не наважуюсь виїздити на Вандомський майдан — передбачливо гальмую на вулиці Пе і повільно рушаю слідом за «сітроеном», коли він повертає в напрямку Ріволі. На розі Ріволі й Руаяль, якраз біля світлофора, машина знагла зупиняється, й у неї сідає чоловік, напрочуд схожий на Кралева. Проминувши свій будинок, Димов перетинає площу Конкорд, звертає Єнісейські Поля, дістається Тріумфальної арки, об'їздить її і вигулькує на авеню Віктора Гюго. Я тримаюся віддалік, однаковою мірою ризикуючи втратити з поля зору «сітроен» або бути поміченим. На авеню Віктора Гюго майже немає машин, тому я дозволяю Димову вирватися вперед. Моя обережність виявляється доречною, бо «сітроеи» зненацька повертає праворуч до тротуару й стає. Я саме наближаюсь до перехрестя, що дозволяє мені швидко звернути, обминути квартал будинків і виїхати на авеню з протилежного боку. Поглянувши вперед, помічаю, що «сітроен» зник. Значить, їхній маневр удався. Єдина надія, що раптова зупинка була неподалік від місця призначення. Після тривалого дослідження навколишніх вуличок і провулків нарешті знаходжу «сітроен» біля великої двоповерхової будівні, оточеної садком з високою металевою огорожею. Будинок розташований на перехресті. Заганяю свою машину на сусідню вуличку й ставлю її подалі від наріжного ліхтаря. Тротуари безлюдні. Навколо самотньо завмерли полишені автомобілі. Відкриваю шухлядку для рукавичок і настроююсь на потрібну мені хвилю. Чується чийсь кашель, потім здогадуюсь, що це сміх Кралева. Він сміється хрипко, невпевнено, наче вперше в житті. Згодом лунає незнайомий голос із досить характерним акцентом: «Так, так, смертність у вашому Центрі катастрофічно зростає». І знову кашель-сміх Кралева, цього разу в супроводі хихикання Димова. «Якщо не помиляюся, Тоні Тенев був вашою людиною, пане Кралев…» «Він міг бути будь-чиєю людиною, — заперечує Кралев. — Наше ремесло може якось миритися з однією вадою, а Тоні мав їх аж дві». «Гаразд. Тоді ви тільки виграли, здихавшись цих трьох…» «Третього ми ще не здихалися», — нагадує Кралев. «Не турбуйтесь, це вже наша справа, — вриває його людина з акцентом. — Для вас досить, що він пішов з Центру». «Від дворушників ми звільняємось іншим шляхом…» — співає своєї Кралев. «Це наша справа, — сухо перебиває його незнайомець. — Ваше завдання — знайти нових людей, надійніших і корисніших, ніж ті. Звичайно, ніяких замін без нашої згоди». «А як справи з другим питанням?» — уперше озивається Димов. «Можу привітати з успіхом. Ваш план схвалено. Здається, він відповідає обраній вами тактиці — ефективними, відчутними ударами викликати бурю незадоволення й безпорядків у житті країн східного блоку…» Голос з акцентом виголошує ще кілька високомовних політичних фраз, після цього чути дещо значиміше: «Для операції «Незабудка» виготовлено препарат органічного складу, щоб створити враження, ніби водосховище заражено внаслідок забруднення, і вся вина впаде на владу… До речі, це ваша ідея, пане Димов. Досить хитра ідея, як ви висловлюєтеся, «вбити однією кулею двох зайців». «Ця ідея частково належить і Кралеву», — тактовно поправляє Димов. «Так, так. Але ми зібралися не для того, щоб розподіляти лаври. Якщо вже мова про лаври, то треба сказати, що ви чомусь надто уникаєте Младенова. Ми розраховуємо на Младенова, на його політичний авторитет». «Младенов зв'язаний з Бобевим», — кидає Кралев. «Це не страшно. Ми їх розв'яжемо. Таку людину, як Младенов, не можна ізолювати. Це може обернутися проти нас». «Саме цього ми й боїмося», — зазначає Димов. «Будьте обережні, але свідомо не штовхайте його на це», — поспішно відповідає голос із акцентом. Далі чути ще кілька загальних реплік упереміж із дзвоном келихів. «Хто керуватиме операцією?» — раптом запитує Димов. «Котрийсь із вас. Конкретно ще не знаю. Той, кому доручать це завдання, найближчими днями матиме детальні інструкції і прізвища людей. Операцією, звичайно, керуватимуть з пункту, розташованог на кордоні. У зв'язку з цим…» З-за рогу вулиці на мене суне чиясь цупка тінь. Хтось вигулькнув між променем ліхтаря і моїм «ягуаром». Вимикаю прилад, зачиняю шухлядку і, не підводячи очей, витягаю з кишені цигарку. Чути ледве вловимі звуки дрібних кроків, і в мене перед носом клацає запальничка. Спокійно підводжу очі. Переді мною стоїть Ворон, вищиривши в посмішці жовті зуби. Я підношу сигарету до запальнички й мовчки киваю головою — мовляв, «мерсі». — На когось чекаєш? — запитує Ворон, трохи розчарований тим, що йому не вдалося мене налякати. — Так, одну особу в спідниці. — Ти ба, саме тут надумав чекати! — Чому «саме тут»? Ворон замовкає, намагаючись уникнути відповіді. Мабуть, гадає, що я зупинився тут випадково. Отже, він не стежив і тільки тепер помітив мене. — Це не задалеко від твого будинку? — нарешті вигадує він якесь виправдання. — Зате близько до будинку моєї подруги. — Я знаю, де живе твоя подруга. — То одна, а це друга. — Що ж, зачекаємо разом. На машину падає ще одна довга тінь. На розі з'являється Вуж. Він неквапливо наближається до нас і стає біля Ворона. — Якого дідька він тут? — просто запитує Вуж. — Я вже питав, — відповідає Ворон. — Каже, що чекає якусь подругу. Оскільки вони розмовляють між собою, я не вважаю за потрібне втручатися. — Знаєш що, Вуже! — підхоплює Ворон. — Місцинка тут затишна. Укоськаємо його — і край. Вуж потуплює очі, переступаючи з ноги на ногу. Він неспроможний мислити. — Коли щиро, то і я не від того. Але ж нас попереджали без дозволу не вбивати. Не хочу зайвого клопоту… — Який клопіт! За це тільки подякують. Попереду майнула невиразна жіноча постать. — Ось і вона, — кидаю я, заводжу мотор і вмить зникаю. Виїжджаю на перехрестя, завертаю ліворуч, потім праворуч, опиняюся на авеню Фош і гублюся в потоці автомобілів, що рухаються площею Етуаль. Дорогою згадую, що ще не вечеряв, і, поєднуючи приємне з корисним, подаюся на Монмартр у самотній дешевий ресторанчик, де мене ніхто не знайде. Виходячи опівночі із ресторану, бачу біля свого «ягуара» «пежо» Ворона. Очевидно, ці типи наздогнали мене ще на Етуалі або зразу ж подалися на Етуаль, сподіваючись, що рано чи пізно виявлять мене в потоці біля арки. Вони, безперечно, зв'язалися телефоном із шефами й одержали вказівку стежити за мною, але не займати, тому так нахабно пнуться на очі. Це раптова, але передбачена зустріч, і я вдаюся до заздалегідь продуманого плану. Спокійно, неквапливо їду додому, бо, коли в твоїй автомашині радіоприлади, гра наввипередки дуже небезпечна: ті двоє можуть осатаніти й силоміць затримати мене, і це ще більш ускладнить моє становище. За чверть години я зупиняюся коло свого будинку, вимикаю світло, беру з сидіння плаща, ховаю під нього приймач і повільно крокую до дверей. Одного побіжного погляду цілком досить, щоб пересвідчитися, що власники «пежо» спокійно сидять у машині. Отже, їм наказано стежити за мною, і я, мабуть, маю завдячувати цій людині з неприємним акцентом… Добувшись до квартири, передусім ховаю радіоприймач у криївку, обладнану в кухні під газовою плитою, і роблю ледве помітну позначку на випадок, якщо за моєї відсутності хтось чіпатиме плиту, — так мене вчили на віллі поблизу Фонтенбло. Тепер можна закурити. Одну справу зроблено, але ускладнилось виконання другої. Треба будь-що подзвонити Мері Лямур, хоч ті двоє внизу, напевно, й досі чатують на мене. Гучно вмикаю приймача, налаштовую його на радіостанцію Монте-Карло, щоб добре чули ті, хто підслуховує під дверима. Засвічую всі лампи, щоб яскраву ілюмінацію бачили ті, хто стежить з вулиці. Тоді безшумно причиняю двері на чорний хід, виходжу з будинку, перелажу через паркан у другий двір і опиняюся на протилежній вулиці. Звідси до майдану Мадлен десять хвилин пішки. Дістаюся майдану, пірнаю в кав'ярню й прямую до телефонної кабіни. Набираю потрібний номер і невдовзі чую голос артистки, та замість очікуваного пароля вона безглуздо запитує: — Алло, хто це? — Мері, все гаразд? Чути якийсь незрозумілий вигук. — Мері, — повторюю я, намагаючись нагадати їй пароль. — Чи все гаразд? Приходити завтра? — Яке там завтра?! — нарешті відповідає актриса. — Приходь негайно! Сталося жахливе! Вішаю трубку й хвилину розмірковую, як же бути. За інших обставин варто було б лишити поза увагою таке підозріле запрошення. Але якщо зважити на розумові здібності Мері… Притьмом вискакую з кав'ярні, кидаю швидкий погляд на вулицю й хутко звертаю за перший же ріг. Навколо анітелень, та не завжди все так, як здається на перший погляд. Про всяк випадок ховаюсь у прохідному дворі й потрапляю до будинку Димова незвичним шляхом — через огорожу сусіднього двору. Тихесенько стукаю, двері відразу ж відчиняються навстіж, і переді мною з'являється наполохане обличчя артистки. Її щирий переляк заспокоює мене. — Що сталося? — питаю, причинивши за собою двері. — Димов помер… — Від чотирьох пілюль? — Не від пілюль… Від кришталевої попільниці… Мері зненацька заходиться слізьми не так від жалю, як од нервового струсу. Її майже сухі очі дивляться на мене відчайдушно, але з якоюсь непевною надією. — Хто в нього кинув попільницю? Ти? Вона мовчить. Але мені все зрозуміло. — Де він? Жінка показує очима на двері. Заходжу в темну кімнату. Мері вимкнула світло з марною надією, що морок приховає те, що сталося, й усе пройде, як уві сні. — Де вимикач? — Коло дверей. Намацую вимикач і клацаю. Димов лежить поряд з великим полірованим столом — символом міщанського добробуту. Я схиляюсь над тілом. Смерть настала від удару важкою кришталевою попільницею з гострими гранями, що валяється на килимі. Попільниця глибоко пробила праву скроню небіжчика. Димов, напевно, інстинктивно відхилився, і важка попільниця влучила його в скроню. — Ходімо, розповіси мені, як це сталося, — кажу я, підводячись. Жінка стоїть біля порога, потупивши очі, боїться навіть глянути на мерця. — Гаразд, ходімо… Мері проходить хол-вітальню, й досі не підводячи очей, і заводить мене в сусідню кімнату. В кімнаті висить велике дзеркало, перед ним — розірвана, зібгана фата. Мені стає все зрозумілим. — Він сказав, що повернеться пізно… — схлипуючи, каже жінка так, що я ледве вловлюю зміст її слів. — Мері, — перебиваю її, — у нас немає часу плакати. Дорога кожна хвилина. Якщо хочеш, щоб я тебе врятував, заспокойся й у кількох словах розкажи мені, як це сталося. Мері глибоко ковтає повітря, кладе руки на високі груди, намагаючись заспокоїтися. — Він сказав, що повернеться пізно… мені було сумно, я вийняла фату і приміряла її… — На біса ти це зробила? — механічно запитую я. — Просто так… Уявила собі, ніби вінчаюся не в мерії і не з Младеновим, а у великій церкві, де грає музика і… Одне слово, уявила собі… Я була в квартирі сама й не думала, що мене може хтось зненацька застати, була впевнена, що зачую кроки ще на сходах. Стою в фаті — й раптом бачу в дзеркалі… Димова… Він зупинився позаду. Я з переляку зойкнула. Мері заплющує очі і якусь мить мовчить. — Потім вибухнув скандал, як і минулого разу, навіть ще більший. «Ти приготувала це для Тоні чи для когось іншого?» — кричить він. «Ні для кого, — кажу я. — Купила просто так, жартома». — «Ах, жартома… А чого ж ти тоді обімліла, побачивши мене? Куди ти ходила сьогодні вранці? Не можеш навіть дочекатися світанку, так і тягне тебе вештатись! Невже ти не розумієш, що біла фата не для таких, як ти!» Він накинувся на мене, зірвав фату, розшматував її, став обзивати мене найгіршими словами. «Годі, — кричу, — лаяти мене! Невже тобі не соромно, ти ж стара людина!» А він: «Ах, «годі лаяти»? А про ті лайки, що ви з Тоні казали на мене, ти вже забула? Чи думаєш, я нічого не знаю? Хочеш, я пущу тобі плівку й нагадаю? Треба було й тебе відправити слідом за Тоні, тільки я змилосердився. Я примушу тебе роками нидіти. Можеш сказати тому, з ким ти криєшся від мене, що йому не бачити моїх грошей. Я завтра ж перероблю заповіт, а тебе передам якомусь сутенерові на Центральний ринок. Одне, що поверну трохи з тих грошей, які ти розтринькала, а друге — примушу тебе продаватися на тротуарі, бо твоя професія — продаватися. Завтра ж вижену тебе з дому, — кричить він, — і кожного дня приходитиму дивитися, як ти ставатимеш дедалі більше схожою на повію, якою ти завжди була в душі. Ти згадаєш про літню людину, коли тебе виснажуватимуть вантажники й різники». Він казав на мене всяку гидоту, поки нарешті мій терпець урвався і я висловила йому в вічі все: що він, падлюка й стара руїна, примушує мене вночі танцювати голою, забуваючи, що я не дерев'яна і самих танців мені замало, а він — вичавлений лимон, і хай учинить навіть не одне, а п'ять убивств, однаково залишиться тим, ким він є… Тоді він підскочив, схопив стільця, — я злякалася, що він розвалить мені голову, і, здається, жбурнула в нього попільницю… і… — І розтрощила йому голову, — докінчую я, бо пауза аж надто затяглася. — Знайди мені якісь рукавички, краще гумові, якщо є. Мері втуплює в мене нестямні очі, не розуміючи, чого від неї вимагають, і потім іде в сусідню кімнату шукати рукавички. — І якусь ганчірку чи велику хустку, — кидаю услід. Небавом вона приносить жовті рукавички з тонкої гуми, що ними користуються жінки, миючи посуд, і зелену хустку. Я повертаюся до кімнати, де відбулося вбивство, надіваю рукавички й швидко обшукую небіжчика. З усіх речей мене найбільш цікавить невеличкий темно-червоний записник. Записник убитого — небезпечний речовий доказ, але в цьому записнику є відомості й імена — і я не можу лишати його. Потім замінюю «свого» скорпіона на справжній. Знайденим у жилеті Димова секретним ключем відмикаю кабінет і роблю там швидкий обшук без особливих наслідків, — багато з того, що знаходжу, мені вже відомо. Потім забираю з холу-вітальні кришталеву попільницю й повертаюся до кімнати з дзеркалом. Можливо, треба було б піти геть, покинувши жінку напризволяще, та я не можу примусити себе зробити це. — Коли ти вранці поверталася, тебе хтось бачив? — запитую Мері. — Бачив портьє. — Це не зовсім добре. А потім ти кудись виходила? — Ні. — Може, хтось приходив до Димова чи до тебе? — Ніхто не приходив. — Сусіди, інкасатори — зовсім ніхто? — Зовсім ніхто. — Ти кудись телефонувала або тобі хтось дзвонив? — Тільки ти. — Гаразд. Тоді добре запам'ятай цю версію, і хто б тебе не розпитував, повторюватимеш: сьогодні вранці ви з Младеновим побралися. Це легко встановити. Потім ти прийшла сюди взяти деякі речі, в обід перебралася до Младенова й звідти не виходила. Все зрозуміло? Вона киває. В наляканих очах спалахує іскра надії. — А тепер склади в чемодан необхідні речі. Мері прочиняє двері в спальню й починає ритися в своєму гардеробі. — Мені все необхідно… — Все нема кому нести. Головне — інсценувати твоє переселення до Младенова. Візьми одну сукню й трохи білизни і поклади в маленький чемодан. Поки Мері збирає речі, я обходжу кімнати, дбайливо витираючи хустиною електровимикачі, замки й ручки, яких ми торкалися. Відтак беру попільницю, замотую її в нещасливу фату (тепер причина й наслідок укупі) і ховаю в чемодан. — Тепер ходімо, — кажу я. — Не чіпай нічого руками. Я сам відчиню двері й вимкну світло. Молися, щоб нам ніхто не трапився на сходах і на вулиці. Коли прийдемо до Младенова, я все йому поясню і якось улагоджу справу, а ти добре вимий попільницю і спали фату. Потім лягай спати й спробуй забути, що сталося. Беру чемодан і вирушаю в путь у супроводі жінки. Вимикаю світло скрізь, крім холу-вітальні й передпокою. На сходах скидаю гумові рукавички, кладу їх собі в кишені і полегшено зітхаю, як хірург після дуже складної операції. — Не стукоти так підборами, — шепочу Мері.  

________

 

Від Младенова я повертаюся пізно. Це моя безсонна ніч, але я не можу лягти спати, не виконавши останнього, третього, завдання. Мені треба дістатися додому й забрати свого «ягуара». Ніч тиха, якщо не зважати на шум моторів, що долинає з бульварів. Ніч тиха, якщо не зважати на бензиновий сморід, що ним просякнуті повітря, асфальт і стіни будинків. Ніч належить мені, одначе я не можу використати її для сну. Звертаю за ріг біля ортопедичного магазину, вітрина якого самотньо світиться у темряві, пропонуючи перехожим рипливі запорошені протези. Поглянувши у бік свого будинку, я раптом почуваю себе так, ніби мені хтось цупко затиснув шлунок. «Ягуар» зник.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка