Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка6/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

РОЗДІЛ ШОСТИЙ


 

— Якого дідька тебе знову принесло? — запитує Франсуаз, впускаючи мене в прихожу і кидаючи на мене невдоволений погляд. — Люба моя, я прийшов запросити тебе на обід. — Я й без тебе можу пообідати. До речі, саме це я й збиралася робити. Вона й справді в одязі на вихід: сукня з дорогого емпріме в чорні і білі квіти, довгі білі рукавички. Цій жінці личать усі кольори. — Я чекала тебе не сьогодні, а вчора, — нагадує Франсуаз, дивлячись на мене тим же невдоволеним поглядом. — Не міг. Убили одного хлопця з Центру. — Знаю, — байдуже відповідає вона. Потім додає: — Ну гаразд, заходь. Якщо вже прийшов… Входимо до студії. Франсуаз показує мені очима на крісло, а сама прямує до бару приготувати питво. — Отже, усунення почалося, — каже вона, поставивши на столик два келихи рікара й відерце з льодом. — Тільки почалося не так, як ти хотів. Зрештою, це мене не дивує. — Я тут ні при чому. — Хтозна. Вчора я дала тобі пістолета, і вже через шість годин знайшли мертвим твого колегу, якого прошили кулями того ж калібру… — Милко не зробив мені нічого поганого, щоб я вбивав його. — А я гадала, що ти цілив у Кралева, а влучив у нього. Коли людина вперше вдається до зброї… — Облиш ці безглузді жарти. — Згодна. Час уже сказати щось серйозніше. Я відпиваю з келиха й запалюю. — Це щоб посилити напруженість? — запитує Франсуаз, закурюючи свою «синю» сигарету. — Напруженість буде згодом, — відказую я. — Франсуаз, я був свідком цього вбивства. — Дуже цікаво, — недбало кидає вона. — Тому й напускаєш такий поважний вигляд? Та розповідай, годі вже тягти! Я швидко викладаю їй усе, що сталося. Пропускаю одну-дві дрібниці, які мені ще не зовсім зрозумілі і їх треба ще перевірити. Франсуаз слухає з байдужим виглядом — курить, замислено дивлячись на терасу. — На підставі твоїх свідчень можемо затримати Кралева, — каже вона, коли я закінчив. — І завалити всю справу, — додаю я. — Атож. Та оскільки ми працюємо не в палаті правосуддя, не станемо так чинити. Чому ти вчора не повідомив про почуту розмову і про свої наміри? — Я не надав цьому особливого значення. Та ти й не казала сповіщати тебе про всякі дрібниці. А хоч би й повідомив, ти все одно б сказала: дій на власний розсуд. — Певна річ. — І вийшло б те саме. — Звичайно. — Тому краще було б, якби ти своєчасно сповіщала мене. Я й не здогадувався, що Милко працює на вас. — Він не працював на нас. Робив деякі дрібні послуги, як і багато інших емігрантів, але не працював на нас. — Це він попередив вас про те, що мене хочуть знищити? — Так. Але й то звичайна послуга, що їх роблять такі ж, як і він, щоб не псувати стосунків з поліцією. — А є факти, що він працював на болгар? Вона заперечливо хитає головою: — Немає. Я перевіряла. Певний час такі підозри були. Він приїхав сюди кілька років тому на якусь спеціалізацію, потім підпав під вплив емігрантів і відмовився повертатися на батьківщину. Але оскільки в нього не було поважних причин залишатися тут, він якийсь час був під сумнівом. — То пусте, — кажу я. — Облишмо мертвих і повернімося до живих. Зараз мені конче потрібні довідки, які я просив. — Не хвилюйся, вони вже готові, — відповідає чорнокоса, тягнучись до сумки. — Ось тобі довідки на офіційних бланках, завірені підписами й печатками. Твій Димов справді чудово скубе своїх американських шефів. Здасться, ти даремно уникаєш їх. — Франсуаз, — перебиваю її, беручи бланки, — треба записати одну розмову. — Яку саме? — Любовного змісту. — О, це цікаво. — Вона не принесе тобі задоволення, бо вестиметься болгарською мовою. — Де? — В готелі «Сен-Лазар». — Коли? — Сьогодні, завтра, післязавтра — точно не знаю. — В який час? — Мабуть, по обіді, годині о п'ятій-шостій. — Гаразд, сьогодні ж обладнаємо кімнату. Що ще? — Емблему «скорпіон». Повний комплект. — Вже готово, одержиш. Ще? — Ходімо пообідаємо. — Тобі ні в чому не можна відмовити, — зітхає вона. — До того ж я страшенно хочу їсти.  

________

 

— Ми виїхали на прогулянку чи на змагання? — невдоволено бурмоче Младенов, дивлячись на спідометр. Ми мчимо по авеню генерала Леклера із швидкістю понад сто тридцять кілометрів на годину, а політичному лідерові треба дбати про своє життя. — Мені здається, за нами стежать, — пояснюю я, не приймаючи ноги з педалі акселератора. — Дурниці! За Младеновим не можуть стежити! — Можуть, — лагідно заперечую я. — Як і за всіма іншими. Ці типи не гребують нічим. Поки що я не певен, що за нами стежать. Та, поглянувши в дзеркальце, далеко позаду бачу чорний «сітроен», який, набравши швидкість, з'являється на перехресті Алезіа. Я гальмую, щоб перетнути бульвар Брюн, минаю Орлеанську браму і натискую на газ. — Якщо за нами справді стежать і треба мчати з такою швидкістю, краще вернімося, — нервово пропонує старий. Та коли я вже витяг Младенова з дому, я так просто не відпущу його. — Не бійся, ми не ганятимемо наввипередки — поїдемо на матч. Потерпи ще кілька хвилин. Ця обіцянка не викликає у Младенова особливого ентузіазму, та краще вже матч, аніж бути покаліченим чи вбитим від найменшого здригання моєї руки на кермі. Сто сорок кілометрів, власне, не така вже й швидкість для «ягуара», проте якщо цей «ягуар» — стара розхитана таратайка, — це небезпечно. Я ще раз позираю в дзеркальце і коли вдалині знов показується чорний «сітроен», різко звертаю до стадіону «Буффало». Трьома хвилинами пізніше я вже лаштую «ягуара» у довгій низці інших автомобілів і, помалу підштовхуючи, веду Младенова на стадіон, що тисячоголосо реве. Хай тепер спробують знайти нас у двадцятитисячній юрбі. Прогулянка зі старим була попередньо добре продумана: я загодя розжився на два квитки — про всяк випадок, бо мені вкрай важливо, щоб наша розмова відбулася саме сьогодні. Квитки гарантують місця в найкращому секторі — ближче до поля й подалі від входу. Якщо комусь спаде на думку проштовхнутися до нас, ми помітимо його ще здаля. А поки він добереться, на його голову посиплються сотні прокльонів і лайок. На стадіоні яблуку ніде впасти. Десятки продавців голосно, співуче рекламують свої м'які цукерки й шоколадне морозиво. З численних репродукторів лине якийсь тріскучий твіст. Десь поблизу гуркочуть і люто виють заведені мотори. А над усім цим стовпотворінням велетенське жіноче обличчя з сліпучою усмішкою переконує присутніх, що препарат «Персоль» пере найкраще, немов люди прийшли сюди прати. — Це, здається, футбольний матч, — заявляє Младенов тоном знавця, коли ми займаємо свої місця. Думка, що він лишився живий після такої карколомної гонитви, викликає в старого приємне пожвавлення. — Сток-кар, — квапливо пояснюю я. — Міжнародний матч «Франція — Бельгія». — І, щоб уникнути дальших розпитів, цікавлюся: — Ліди, либонь, удома не було? — Пішла з Кралевим. Дівчина ніяк не акліматизується. Одні неприємності з нею. — Які неприємності? — Як які? Я було звірив її на тебе — втекла… Бач воно як: ти ще не влаштувався, де тобі до одруження. Потім начебто подружила і Милком, та це так аби, і добре, бо з цього все одно нічого не вийшло. Тепер верне кирпу й від Кралева. Ти можеш думати про нього все що завгодно, але Кралев — порядна людина, в нього цілком серйозні наміри, а моя дочка тримається з ним, наче він не чоловік, а стоголовий змій. — Вони ж гуляють разом? Чого ще треба? — Гуляють:.. Поки не нагримаю. І то спочатку влаштовує істерику. Наче вирішила все життя виїжджати моїм горбом. Старий змовкає й неуважно дивиться на стадіон. Просторе поле оперезане широкою доріжкою, та сьогодні, мабуть, вона буде без ужитку, бо аж надто рівна й близька до трибун. Друга, внутрішня поріжка, нерівна й багниста, захаращена штучними перешкодами — порожніми бочками з-під бензину, автомобільними шинами, купами землі. В цей час на поле двома довгими шеренгами з гуркотом і тріском виїздять учасники змагання. — О, мабуть, автогонки, — гугнявить Младенов. — На таратайках. — Схоже, — кидаю у відповідь, бо не знаю і не дуже прагнузнати, що таке «сток-кар». На стадіон виїздять таратайки в повному розумінні цього слова. Це ветерани всіх марок: «пежо», «рено», «сітроен», «олдсмобіл», «шевроле» і навіть один велетенський допотопний «паккард». І хоч автомобілі подряпані й побиті так, що далі нікуди, вони мають урочистий вигляд: учора чи сьогодні вранці їх нашвидкуруч покрили звичайним автолаком. Машини однієї команди — білого кольору, другої — блакитного. — Значить, отакі справи, — непевно промовляю я, поки автомобілі шикуються проти центральної трибуни. — Ну, а що ж з'ясували з приводу вбивства Милка? — Що ж тут з'ясовувати? — підводить брови Младенов. — Його прибрали комуністи, це ясно. Схоже, вони взялися розгромити наш Центр. Ті люди не гребують нічим. — А ти сам віриш у це, чи кажеш аби казати? — З якої речі став би казати! Невже ти не відчуваєш, до чого йдеться? — Відчуваю. Йдеться справді до розгрому Центру. Але не з боку комуністів, а зсередини. — Ти ще скажеш, що це все Димов і Кралев. — Атож. Тільки я не вигадую, а просто фіксую факти, яких ти не помічаєш. — Авжеж. Младенов спить… — Тебе присипляють. Особливо ж останнім часом. «Бай Марине, так, бай Марине, сяк». І саме тому, що вони так старанно присипляють, тобі треба прочуматися. Велику дозу снотворного дають перед відповідальною операцією. Вони готуються ампутувати тобі голову… — Про таке не кажуть, — нервово відповідає Младенов. — Облиш, кажуть — не кажуть! А дехто здійснює. Як ти гадаєш: чому вони знищили Милка? На грузькій доріжці вишикувалися двома рядами біла й синя команди — по шість машин. Попереду зупинився автомобіль, розмальований білими й червоними лініями, схожий на зебру якоїсь незвичайної породи. За мить «зебра» рушає з місця, пронизливо виючи сиреною: за нею кидаються машини обох команд, товплячись і намагаючись вихопитися вперед, але не мають права випереджати «зебру». Аж ось червоно-білий автомобіль різко звертає з доріжки, пропускаючи машини. Таратайки мчать уперед багнистою дорогою, кожна силкується випередити іншу і водночас заважає наздогнати себе машині команди-суперниці. Зчиняється неабияка штовханина, машини стукаються кузовами й крилами, ревуть мотори, горлають глядачі. — А ти знаєш, хто вбив Милка? — кричить мені на вухо Младенов. — Знаю і хто, і за віщо! — кричу у відповідь. — Милко тримався нашого боку і сказав про це, тим-то його й знищили. Того дня він сварився з Кралевим: «Досить, — каже, — анонімних статей! Нехай передовицю напише Младенов! Відоме ім'я, великий авторитет!» Кралев аж стенувся. І, бачиш, як поквитався з ним… Моя версія не зовсім вигадана. Милко справді обурювавсь анонімними статтями і, коли здавали до друку останній номер, сказав Кралеву, що робити журнал з самих лише анонімних статей не можна. Гуркіт на стадіоні посилюється. Одна з синіх автомашин вискакує з доріжки й перекидається. До неї поспішають люди у білих халатах. Потім падає на бік охоплений полум'ям бельгійський «Плімут». Водій ледве встигає вистрибнути. Решта таратайок мчить наввипередки, дарма що в них поламані дверцята і по землі волочаться обірвані крила, а радіатори й баки побиті, — вони мчать, здіймаючи неймовірний гуркіт і лишаючи по собі хмари диму. — За це його можна було б просто вигнати! — волає Младенов. — Якби ж то. Після того, як вигнали мене, виганяти його не виходило. Тим паче, що Милко не такий одинак, як я, — він мав зв'язки з емігрантами, це могло б набрати розголосу!.. Зробили хитріше: мене виганяють, Милка здихалися, інсценувавши його вбивство комуністами, а тепер настане твоя черга — знову рука комуністів. Таким чином буде встановлено статус-кво. Поновити статус-кво — ось чого вони прагнуть, бай Марине! Робити свої справи, як раніше, щоб їм ніхто не заважав! — горлаю я на вухо старому. Довкола такий рев, що нас ніхто не чує і не звертає на нас уваги. Публіка реве, скаче, підбадьорює самовбивць на полі, поки ми з Младеновим розмовляємо про вбивства, щоправда, менш масові, зате брутальніші. — Що вони мають проти мене! — впирається старий. — Поки що я не заважаю їм. — Ти заважаєш тим, що існуєш, бо ти дуже солідна постать, якою ніхто з них ніколи не стане, й американці роблять ставку на тебе, хоч більшість грошей іде в кишеню Димова. Кралев і Димов знищать тебе, бо, поки ти живий, вони боятимуться тебе. Зараз у них є тільки гроші, а коли тебе не стане, вони матимуть і повну владу! — Які там гроші! Чому ти весь час торочиш про них! — починає; сердитися Младенов, бо слово «гроші» завжди виводить його з рівноваги. — Не поспішай! Я все тобі доведу! Фактами, документами… Перший етап змагань закінчується. З дванадцяти таратайок лишилося тільки дві — білий «пежо» і синє таксі — «сітроен». Але в останньому турі виведений з ладу «паккард» задкує і, врізавшись у «пежо», перекидає його. Французька команда перемагає, хоч у ній лишився тільки один представник. Над стадіоном западає відносний спокій. На майданчик виїздять санітарні машини й тягачі, розчищаючи доріжки. Крики вщухають. У повітрі стоїть звичайний гамір. Я виймаю з кишені банківські бланки й недбало подаю їх Младенову. — Ти якось мені казав, нібито все перевірив, а ось поглянь на ці виписки. Младенов швидко переглядає папірці, потім вже уважніше перечитує їх. — Не може бути… — Бач, тепер — «не може бути». Хіба не бачиш, що це офіційні документи! Крім того рахунку, про який ти знаєш, Димов має ще два, куди щомісяця надходять таємні перерахування. Так що ти наче й правий: ви одержуєте однаково, тільки в нього виходить удесятеро більше… Я, звичайно, чекав, що бланки справлять на Младенова певне враження, але не таке сильне. Його обличчя поступово сіріє, губи синіють, очі наливаються кров'ю. — Він за це ще заплатить… Даси мені ці документи? — Я їх і приготував для тебе. Тільки хочу попередити: не роби дурниць! Зараз атмосфера така, що як тільки вони помітять твоє невдоволення, тебе негайно ліквідують. Запам'ятай раз і назавжди: не змигнеш і оком, як вони тебе знищать! Младенов намагається тверезо обміркувати все, переборюючи лють. Тоді повертає мені бланки. — Гаразд, нехай будуть у тебе. Що ж тепер робити? В цю мить двадцять чотири автомобілі, вишикувані за червоно-білою «зеброю», раптом зриваються з місця, оглушивши стадіон тріском своїх моторів. — Я тобі скажу, що робити! — кричу Младенову. — Я все продумав… І будь певний: не вони нас, а ми їх! Цього разу змагання перетворюється на справжню битву. Машин так багато, що вони тільки штовхаються й не можуть пробитися вперед; над синьо-білою чередою автомобілів клубочаться хмари диму. Коли якійсь таратайці вдається відірватися від загальної колони, її відразу ж наздоганяють інші, заступають шлях, штурхають назад, поки на якомусь повороті та не перекидається. Публіка оскаженіло реве, розмахуючи руками, парасольками, картузами. — Може, ходімо? — кривиться Младенов. — У мене вже голова тріщить од цього ревища! — Як же ми вийдемо? Треба чекати до кінця. І ми залишаємося сидіти серед людського натовпу, зайняті своїм, поки на майданчику наймані водії, припавши до керма, борються за славу і життя, душаться в бензиновому диму, перекидаються й відповзають від палаючих машин.  

________

 

У маленькій кав'ярні на Монруж за стойкою заклякло кілька місцевих п'яничок. Столики надворі вільні. Шосе проглядається досить добре, і здалеку легко помітити новоприбулого. — По-перше, — кажу я, відсьорбуючи пиво, — ніяких розмов удома. В твоїй квартирі встановлено апаратуру для підслуховування. Младенов пробує зобразити на обличчі щось схоже на сумнів чи обурення, але я рукою спиняю його. — Як кажу тобі, так і є. По-друге, якомога менше контактів зі мною. На випадок чого я сам знайду тебе. По-третє, ніякого натяку на сумнів чи незадоволення з твого боку. Так ніби ти нічого не знаєш і нічого не сталося. Поки що Младенов не заперечує. З властивою йому полохливістю він охоче приймає заходи безпеки. — Наша головна мета — вивести з ладу Димова. Це забезпечить тобі провідну роль. Але спочатку треба вивести його з себе й спрямувати його злобу в протилежний нам бік. Сьогодні ввечері, завтра, найпізніше, післязавтра я принесу тобі один запис. У тебе є магнітофон? — Навіщо він мені? — зводить брови Младенов. — Гаразд, принесу й магнітофон. Ти покличеш Димова і прокрутиш йому цей запис. Він знавісніє, але не проти нас. А нам якраз це й потрібно. — А якщо він запитає, звідки в мене запис? — Скажеш, приніс один француз, який відрекомендувався служником готелю «Сен- Лазар». Він, цей француз, сказав, що тут є щось цікаве для твого приятеля Димова, і запропонував тобі цей запис за п'ятсот франків, бо йому конче були потрібні гроші. Ну, a ти виторгував за двісті… — А якщо Димов не повірить? — Це не має значення. Можеш бути певний, що, прослухавши запис, він думатиме про інше… — Варто було б для більшої переконливості здерти з нього ці двісті франків… — Звичайно. Він погодиться дати більше, аби тільки забрати в тебе ці бобіни… — А що то за запис? — Побачиш. Точніше, почуєш… Май на увазі, це тільки перший хід. — Ти все добре продумав? — Усе. До найменшої дрібниці. Всі можливі варіанти. Будь спокійний. Не мине й тижня, як ти очолиш Центр. Я навмисно скорочую строк, щоб вдихнути в старого більше бадьорості. Перед такою перспективою смілішає найслабодухіша людина, забуваючи, що для того, аби опинитися на тому світі, досить однієї секунди. Повернувшись увечері додому з щойно купленим магнітофоном, і я, в свою чергу, відчуваю приплив сил. На столі мене жде добре замаскована апаратура, схожа на автомобільний радіоприймач, а до неї прилаштовано магнітофонну стрічку. Налагоджую магнітофон і ставлю на нього бобіну з плівкою, нарікаючи на свою долю, бо ж мені доводиться жити й рухатися, як голому під поглядами незнайомих людей. Підслуховують, стежать за тобою з автомобілів, за твоєї відсутності заходять до тебе в квартиру. Вмикаю магнітофон. Стрічка повільно крутиться. «Тоні, любий, я не можу без тебе… Сто разів на день хочу, щоб ти був поряд…» Це м'який, хтивий голос Мері Лямур. Потім — кисла репліка Тоні: «Віддай мені нарешті ті триста франків, які обіцяла, бо знову лизатимеш руки тому ідіотові Димову…» І так далі.  



________

 

Зловісне пророцтво Тоні збулося вдруге. Та наступним був не я. Наступним став сам Тоні. Похорони вийшли набагато урочистішими, ніж я сподівався. За чорним траурним автомобілем, що рухається із значно більшою швидкістю, ніж належить у таких випадках, котять ще п'ятнадцять автомашин, в яких, крім людей з Центру, сидять представники різних емігрантських груп. Велика скорбота примиряє людей. Мій старенький «ягуар» найостанніший, бо в ньому — тільки я. Невесело подорожувати самому, і Младенов, звичайно, не відмовився б скласти мені компанію, щоб зекономити гроші на таксі, та зараз нам треба уникати особистих контактів. Кортеж витягається безладною колоною по бульвару Кліші й збочує до кладовища на Монмартр. Пошуки місця для стоянки автомобілів забирають чимало часу і вносять деякий хаос у траурну врочистість, та нарешті учасники сумної процесії вистроюються за катафалком для останнього прощання з небіжчиком. Минаємо широкий металевий міст, по якому з буденним гуркотом проносяться автомобілі, й сунемо головною алеєю вздовж каплиць, надгробків і всіляких статуй крилатих істот. Тоні лежатиме на одному цвинтарі з Гейне і Стендалем. Біля ями все вже було готове для опускання труни. Але ж комусь треба виголосити промову. По старшинству така честь випадає Младенову. Старий має врочисто-сумовитий вигляд, заклякши у сірій імлі похмурого ранку в чорному костюмі, з блідим припухлим обличчям. Звичайним ораторським жестом він здіймає кощаву руку й оголошує, що ми ховаємо нашого дорогого й незабутнього соратника Тоні, і затинається, бо ніяк не може згадати прізвища небіжчика, який завжди був для нього просто Тоні. «Тенев», — підказує йому Кралев трубним голосом. Так, «нашого дорогого й незабутнього Тоні Тенева». Прощальне слово, попервах трохи в'яле й незібране, поступово стає схвильованішим, набуває ідейної спрямованості. Напевно, підбадьорений думками про те, що незабаром він стане одноосібним шефом Центру, й тим, що тут зібралося дві дюжини представників еміграції, перед якими треба себе показати, Младенов починає говорити про молоду, надійну гвардію бійців, представником якої був небіжчик, а також про подвиг, героїзм і самопожертву, наче Тоні загинув на полі бою, а не вбитий ревнивим шефом за якусь дурну ліжкову історію. Мовиться також про національні ідеали, що їм усі ми служимо в міру своїх сил, про свободу, яка рано чи пізно зігріє нашу багатостраждальну батьківщину, і про те, що кожна подібна втрата, якою б тяжкою вона не була, має слугувати бойовим закликом для ще тіснішої згуртованості наших лав. Після цього Младенов звертається до Тоні з патетичним закликом — спи спокійно, пам'ять про тебе назавжди збережеться у наших серцях. Можливо, тому, що промову виголошено в зворушливому, давньому стилі 30-х років, вивіреному часом, вона справляє певне враження. Кілька представниць слабої статі ронять одну-дві сльозинки, навіть Вуж стоїть, як пень, отетерілий, либонь, вражений тим, що стільки промовистих слів сказано на адресу такої нікчеми, як Тоні. Потім чути специфічне, однакове для всіх країн світу гупання грудок землі об віко труни, і люди сумовито розходяться. Першими ідуть Димов, Кралев і Младенов у супроводі Ворона й Вужа, услід за ними цвинтар залишають представники емігрантських фракцій. Я стою трохи віддалік між кипарисом і оброслою мохом кам'яною плитою, чекаючи, поки з натовпу вийде Мері Лямур, щоб піти слідом за нею. Однак Мері не поспішає: причаївшись у затінку якоїсь каплички, вичікує, поки підуть всі. Нарешті, коли всі розходяться, вона наближається до свіжої могилки й крадькома кладе на землю букетик незабудок, який досі ховала між рукавичками й сумкою. Як це щиро й зворушливо. Коли я підходжу до неї, дебела жінка мало не підстрибує з переляку. — Нам з вами треба зараз же поговорити віч-на-віч, — шепчу я. Жінка не дуже здивована моєю пропозицією, але заперечливо хитає головою: — Це виключено. Мене в машині чекає Димов. — Тоді зустріньмось пізніше… — Де? Називаю адресу, яку мені заздалегідь дала Франсуаз. — Коли? — За годину. Зможете? Вона киває. Тоді уважно озирається й простує до виходу. Чекаю кілька хвилин, аби пересвідчитись, чи розійшлися всі присутні на похороні, а тоді йду до свого «ягуара» на бульварі. Квартира на Монмартрі, ключі від якої мені дала Франсуаз, напівтемна, але затишна, обладнана всім необхідним, включаючи, очевидно, й апаратуру для підслуховування. Останнє мене не обходить, оскільки Димов не почує нашої розмови. В холодильнику на кухні знаходжу пляшку рікара й газовану воду. З приємністю наливаю собі помірну дозу жовтуватого питва, закурюю «зелену» сигарету й сідаю відпочити в маленькому холі. Меблі тут не нові, але цілком зручні для ділових зустрічей з анонімними особами. Є навіть малиново-червона канапка, над якою висить порцелянова тарілка з написом: «Не віддавайся коханню в суботу, бо не матимеш чого робити в неділю». «Доречне попередження, — думаю я, — хоч сьогодні й не субота». Потім обмірковую інші проблеми. Тоні помер учора по обіді, на другий день після того, як Димов довідався про зміст магнітофонного запису. Чаркуючи з Вороном у кав'ярні болгарина, Тоні раптом відчув себе погано, а невдовзі й помер. Домашній лікар Центру — емігрант у чорних окулярах з круглою лисою головою — констатував серцевий удар від зловживання алкоголем. Щодо Тоні такий діагноз був цілком імовірний, однак ніхто в нього не повірив. Взаємини між Тоні й Мері Лямур, мабуть, уже давно стали публічною таємницею. Тим-то всі вважали, що причиною серцевого удару був останній келих, якого підніс Тоні Ворон за наказом шефа. Так чи інакше, а ніхто не збирався вдаватися в цю історію: вона не стосувалася нікого, крім потерпілого, і влада не виявила до неї ніякого інтересу. Допиваю своє питво, позираючи на годинника просто так. Від Мері Лямур марно чекати пунктуальності. Через двадцять хвилин після призначеного часу в двері нарешті дзвонять, і я підводжуся зустріти гостю. — Ледве втекла. Навіть не встигла перевдягтись, — пояснює вона, трохи задихана, побіжно оглядаючи квартиру, щоб збагнути, яка тут ситуація — ділова чи інтимна. Жінка сідає на канапу, кидає сумку й рукавички і зітхає: — Останнім часом Димов дуже підозріливий… — Сподіваюсь, він не вистежив вас. Зараз це небажано. — Не бійтесь, я обачлива, — заспокоює вона мене, озираючись, та поки що я не почуваю себе спокійно. Мері Лямур зручно вмощується на канапі, виставляє дебелі стегна, підбадьорливо всміхаючись. На ній траурний чорний костюм, проте високо задерта спідниця трохи згладжує смуток. Правда, її товсті голі стегна не дуже приваблюють мене: я байдужий до таких жінок. — Йдеться про ваше життя, — кажу без вступу. Мері відразу ж опускає ноги й посувається вперед. — Про моє життя? Ви хотіли сказати… — Так, — киваю я. — Ваше життя в небезпеці. Причина смерті Тоні вам відома. Чи не так? — Звичайно: серцевий удар. — Здається, ви єдина серед еміграції, хто ще й досі нічого не знає. Тоні помер не від серцевого удару, а від отрути. Його отруїв Димов або, точніше, Ворон за наказом Димова. — Не може бути… — По-моєму, ви здогадуєтесь, чому Димов отруїв Тоні. Мені лишається тільки розповісти вам деталі. Ви зустрічалися з Тоні в готелі «Сен-Лазар». Вашу розмову під час останньої зустрічі записали. — Не може бути… — Зміст вашої розмови приблизно такий… Я повторюю найважливіші моменти запису, не замовчуючи еротичних реплік Мері і реплік Тоні на адресу Димова. Жінка слухає, ошелешена так само, як Вуж на похоронах Тоні. — Стрічку з цим записом якийсь негідник передав Димову, й вона в нього… — Не може бути… — Саме через неї його й убили. Боюсь, щоб вона не спричинилася до вашої смерті. Хтось інший на місці Мері, напевно б, запитав, чого я так піклуюся про її долю. Але в неї це не викликає сумнівів. Їй здається цілком природним, що весь світ непокоїть майбутнє Мері Лямур. — Він задушить мене, — шепоче вона. — Я не бачила людей, ревнивіших за нього. — Він може задушити вас. Але не зараз. Не раніше як через кілька днів. Якщо ви помрете відразу ж після Тоні, це викличе підозру. — Легко вам заспокоювати! — Зараз треба не заспокоювати, а вживати необхідних заходів. Якщо ви будете обачлива й виконуватимете мої поради, я зможу гарантувати вам тривале життя. — Що треба робити? — Дійде черга й до цього. Спочатку скажіть, як справи із заповітом? Мері Лямур підозріливо дивиться на мене: — З яким заповітом? — Чи написав Димов заповіт на вас? — пояснюю. Бачу, що погляд жінки стає ще більш недовірливий і додаю — Розумієте, Мері: ніхто не відніме того, що належить вам за законом, і ми нікому не дозволимо зробити це. Просто я хочу знати, чи будете ви забезпеченою на випадок, якщо з Димовим щось трапиться. Жінка якийсь час мовчить, втупившись у гострі носки елегантних туфель, напружуючи свої мозкові звивини. Її думки, як на екрані, виразно відтворюються на її овальному нехитрому обличчі. Мері не зовсім позбавлена практичності й швидко доходить висновку, що, коли з Димовим станеться щось, вона від цього тільки виграє. — Заповіт давно складено, — нарешті відповідає дама в траурі. — Інакше чого б я сходилася з цим старим шкарбуном? Від нього ж ніякої користі — щокроку підстерігає мене. Спочатку він принаджував мене дрібними подарунками, потім побачив, що з Мері Лямур цей номер не пройде, і погодився на заповіт. Йому байдуже: інших спадкоємців у нього немає. — Гаразд, — киваю я. — Наскільки я знаю, ви користуєтесь його машиною. Так? — А чого б мені не користуватися нею! — От і чудово! У вас є окремі ключі? — Немає. — Нічого. Це ще краще. Зараз од вас вимагається таке: під будь-яким приводом візьміть сьогодні ж автомобіль і, перш ніж повернути Димову ключі, зніміть брелок «скорпіон» і замініть його оцим. І я подаю Мері Лямур емблему, доставлену мені Франсуаз. — Точнісінько, як у нього! — вигукує дама в траурі. — Оце й усе? — Щодо вас, поки що все. Запам'ятайте: з вами нічого не сталося, ви ні з ким ні про що не розмовляли, нічого не чули. — Можете бути спокійні. Я вмію це робити — адже колись грала на сцені. Вона бере сумку й ховає брелок у маленьке відділення. — І не залишайте своєї сумки де попало. — Будьте спокійні, моя сумка завжди зі мною. А навіщо вам міняти брелок? — Треба. Потім усе поясню. — Дивіться тільки, щоб він мене не прибрав. Коли його опосідають ревнощі, він зовсім утрачає глузд… — Я сказав: не хвилюйтеся. Слухайте моїх порад — і доживете до глибокої старості. — Дай боже довше бути молодою… — З вашою фігурою це зовсім неважко. Ви чарівна жінка, Мерії Висока, кругленька — жінка що треба! — Правда? — блискає очима дама в траурі й знову спирається на спинку канапи, заголяючи стегна. — А тут усі бігають за худорлявими. — Вішалки для модної білизни, — презирливо кидаю я. — Розбещені шльондри… До речі, ви недавно поклали незабудки на могилу небіжчика… — Я до безтями вразлива, — признається Мері, ще більше оголюючи дебелі стегна. — Це мені дещо нагадало. Ви ніколи не чули, щоб Димов і Кралев говорили про незабудку? — Коли вони заводять про щось розмову, то завжди виганяють мене… Але не думайте, що вони говорять між собою про незабудки… — Ви маєте рацію, — киваю я, поглядаючи на годинника. — Мабуть, пора збиратися. Мері, напевно, охоче побула б тут ще якийсь час, але не заперечує. — І ви мені подобаєтесь, — каже вона з ласкавою усмішкою, ступаючи до мене. — Мені набридли старці. В кінці останньої фрази високий бюст артистки притискається мені до грудей. Мері Лямур — напрочуд корисна людина, бодай на якийсь час. Тому я переборюю мимовільне бажання відштовхнути її й по-дружньому кладу руку на її округлі плечі. Однак вона не розуміє дружніх стосунків, і за мить її губи вже припадають до моїх. — Ви примушуєте мене втрачати свідомість, — проказую я, легко відстороняючи її. — На жаль, час зараз тривожний, дорога кожна хвилина. Як ви на те, щоб завтра знову зустрітися тут о сьомій ранку? — О сьомій? О сьомій я ще сплю! Побачення о сьомій годині! Такого я ще не чула. — Обставини вимагають. Втечіть так, щоб не помітив Димов. Отже, прийдете. Згода? — Гаразд, — зітхає Мері. — Але знай, хлопчику, тільки заради тебе! Вона вже перейшла на «ти», — зайве свідчення, що треба прискорити прощання.  

________

 

— Тобі негайно треба одружитися, бай Марине. Й не пізніше як завтра вранці… — Ти глузуєш? — підхоплюється з місця старий, хоч добре знає, що я не жартівник. — Младенов — не мавпа! Сутеніє. Ми сидимо на лавочці біля мосту Мистецтв. Неподалік від нас завмер як ілюстрація до назви мосту якийсь художник-аматор з орлиним носом, у вицвілому береті і, незважаючи на погане освітлення, розтирає ножем по полотні фарби. В нього зовсім безневинний вигляд. Я прикинув відстань і не припускаю, що йому чути нас. По другий бік, значно далі, схилилися на поруччя дві пари юнаків і дівчат. Молоді люди споглядають пасажирський пароплав, що наближається, осяяний електричним світлом. — Іноді справа вимагає несподіваної жертви. Завтра вранці тобі треба одружитися. — А чому не тобі? — аж сичить старий. — Я про це ще не думав. Якщо ти категорично проти, що ж, доведеться мені. Ми сиділи так, щоб добре бачити рух по мосту. Нічого підозрілого. Час від часу проходять заклопотані перехожі й туристи з фотоапаратами, витріщившись на Лувр або на Інститут. — Димов має щезнути, — проваджу я. — Інакше щезнемо ми з тобою. І то найближчим часом. Але разом з ним пропадуть і його гроші! — Чому? — Бо він оформив заповіт, згідно з яким усе залишиться Мері Лямур. Отже, його гроші перейдуть до Мері Лямур, а її, як сам знаєш, мало цікавлять і наші справи, і Центр. Ми не можемо дозволити їй у зграї різних шахраїв розтринькувати багату спадщину. — А що ти їй зробиш? — Хтось із нас мусить одружитися з нею і дати лад грошам. Спочатку я думав, що ти погодишся, але якщо ти так проти… — Зажди, — уриває мене старий. — Якщо так стоїть питання і це справді необхідно, я, можливо, й зважусь на таку жертву. Ти знаєш, Младенов ніколи не рахувався з собою, коли цього вимагала справа. Та чи погодиться Мері Лямур… — Це мій клопіт. Ще б пак, не погодиться! Як посміє не погодитись? Для неї це велика честь і втіха — мати за чоловіка Марина Младенова. — Щодо втіхи не скажу, — гугнявить старий. — Ми свої, Емілю, і мушу тобі признатися, що з деяких пір я втратив до жінок усякий інтерес. Не знаю, чи розумієш ти мене. — Байдуже. Шлюб чисто символічний. Окрім грошових питань. — А як із цим питанням? — Просто: Мері візьме з банку гроші й доручить тобі вкласти їх у прибуткову справу. Ти людина з бездоганною репутацією, а Мері ні на чому не розуміється, і взагалі хай тобі про це голова не болить. За кілька днів гроші будуть перераховані на твоє ім'я. — Гаразд, я покладаюсь на тебе. І ще: як ти знаєш, я людина з широким світоглядом; якщо ж ця приятелька швендятиме аби з ким, це може заплямувати моє чесне ім'я, не кажучи про зайві витрати. Так що поговори з нею й про це. Я їй не заважатиму, але ж існують певні правила пристойності… — Не турбуйся. Мері зовсім не така, як про неї кажуть. Є простаки, котрі вважають: якщо жінка була актрисою кабаре — значить шльоидра. Сутінки густішають. Дерева на набережній стають сині й невиразні. Довгий фасад Лувру темніє навпроти, мов чорна стіна, і над ним мерехтить у тьмяному сяйві скаламучене електрикою небо. Художник складає свої фарби й сире полотно і зникає. Молодь розійшлася. Міст спорожнів, і перед нами простилається темна поверхня Сени аж до площі Карусель, вишита сріблястими ореолами ліхтарів. — А як операція «Незабудка»? — збайдужіло запитую я. — Яка «Незабудка»? — То ти нічого й не чув. Тепер тобі зрозуміло, що ті двоє зробили з тобою: не лише забирають гроші, а й тримають тебе в невіданні про проекти Центру… — Чекай-но, чоловіче! Що за «Незабудка»? — Розповім, коли сам дізнаюся. А тепер визначимо найближчі завдання. Завтра вранці нам треба зустрітися рівно о пів на дев'яту біля мерії Дев'ятого округу. Я подбаю про наречену. — Згода. А зараз, може, заведеш кудись попоїсти, бо я зголоднів, — Ліда не чекатиме? — запитую я, щоб якось відкараскатись од нього. — Сьогодні вона з Кралевим. — Отже, справа зрушили… — Поки що не зрушила. Але Кралев так закохався, що ходить за нею хвостом. — Раджу не віддавати Ліду за Кралева. Навіщо тобі молода яловиця. — Я ж тобі кажу, він наполягає. Просто збожеволів! Якщо хочеш знатн — я розраховував на тебе, але ти не виправдав моїх надій. — Зараз мені не до того, бай Марине. Треба рятувати Центр. Ми підводимося й рушаємо на лівий берег. — Десь тут мав бути болгарський ресторан, — нагадує мені старий. — Порція шашлику й вареної квасолі — це якраз те, що треба. Не можу офранцузитись, хоч там що. Рідне мені дорожче — так уже вихований. — Рідне залишимо до наступного разу, — уриваю його. — Поки що тримайсь якнайдалі від болгарських ресторанів. — Гаразд, обійдемося й французьким біфштексом, — погоджується старий. — Якщо цього вимагає конспірація.  

________

 

Виявляється, конспірація вимагає не лише біфштексу по-французьки, а й великої кількості ельзаського пива. Тим-то я повертаюся додому вже після півночі. Долаю свої дев'яносто дві сходинки, та оскільки електричний автомат відрегульований такими ж скнарами, як Младенов, десь на вісімдесятій приступці вже темно. Піднімаюся в пітьмі й перед тим як ступити на свою площадку, спотикаюся об чиєсь м'яке нерухоме тіло. «Чергова жертва», — зринає думка. Запалюю сірника й бачу: спершись на поруччя, на сходинках сидить Ліда. Торсаю її за плече. Вона розплющує великі карі очі, потемнілі від сну. — Вставайте! Чого ви тут? — Чекаю на вас, — пояснює дівчина, хапаючи мене за руку й підводячись. — Не кажіть тільки, що призначили мені побачення, а я не з'явився. — Не придирайтеся, — втомлено відповідає вона. — Треба поговорити з вами… Допоможіть мені… — Гаразд, поговоримо, — зітхаю я, ведучи її сходинками вниз. — Куди ви мене тягнете? Я ледве тримаюсь на ногах. — Я також. Але в квартирі розмовляти не можна. У мене надто цікаві сусіди — постійно підслуховують. Сідаємо в «ягуар», і я вирулюю до Центрального ринку — найближче і найзручніше для нічної розмови місце. Безлюдний і ніби вимерлий удень, цей район прокидається надвечір, а по-справжньому живе тільки вночі. Залишаю машину на набережній, і пішки дістаємося до лабіринту вузесеньких вуличок. У проходах між старими будівлями — світло й гамірно. Здається, людський потік пливе безцільно у різні боки поміж спритних електрокарів і грузовиків, що ледве повзуть. Біля залитих світлом, навстіж відчинених магазинів і складів вантажники носять мішки й ящики. Все хаотично рухається, як перед неминучою катастрофою. Гудуть мотори, з гуркотом тягнуть ящики й котять діжки, чути крики й лайку, і серед темних тіней в електричному сяйві нічного дня пропливають темно-червоні шматки м'яса, оранжеві фрукти, блідо-зелені головки капусти, прозоро-синя риба, жовті лимони, біла патрана птиця. Одне слово, тут є на що подивитися, надто коли байдикуєш, але дівчина ніби нічого не бачить і не усвідомлює, куди ми потрапили. Входимо до маленького бістро з потьмянілими меблями 20-х років і єдиною неоновою лампою над прилавком. У бістро тільки три столи, та й ті вільні, оскільки всі клієнти — вантажники й дрібні торговці — юрмляться біля прилавка, зайняті келихами й розмовами. Сідаємо за стіл, дівчина втомлено спирається ліктями на холодну мармурову плиту. — Що ви питимете? — Нічого… Будь-що… Та оскільки не можна замовляти «будь-що», я підходжу до стойки й беру дві великі кави. — Це? — запитую Ліду, подаючи їй каву й «зелену» сигарету. Дівчина машинально запалює і так само машинально відпиває каву. — Я хочу повернутися в Болгарію, — каже вона таким голосом, немов допіру прокинулась. — Ви повинні допомогти мені! Я хочу повернутися додому! — Тихіше, — кажу їй. — Тут не консульство. — А я навіть не знаю, де те консульство… Та й він не пустить мене туди… Завтра вранці він прийде… Цілий вечір умовляв мене… Цілий вечір залякував… Боже, чим тільки він не залякував… Хоче завтра взяти зі мною громадянський шлюб… — То виходьте заміж, — кажу їй, згадуючи, що останнім часом мене просто переслідують весілля та вбивства. — Не вийду, — каже Ліда з упертістю, яка вже мені відома. — Я не поступлюся йому. Ви повинні допомогти мені. — Тихіше, — заспокоюю я, беручи її за руку. — За кого, власне, ви мене масте? Я не агент у справах туризму і не громадянський рятівник. — Не бійтесь, у мене щодо вас ніяких ілюзій. Ви вдосталь надемонстрували мені свій цинізм. І все ж ви єдиний, на кого я можу розраховувати. Ви не такий скнара, як мій батько, не такий гидкий, як Кралев. У вас ще лишилося… не знаю… таке, що дозволяє мені розраховувати на вас… якісь залишки людяності… — Дякую, мовлю я. — А чи не здається вам, що цих залишків аж надто мало, щоб звіритися мені? — Не знаю. Тільки ви можете допомогти мені. Інакше він знищить мене, відправить на панель… або… він мене так налякав, що я вже нічого не тямлю. Але я не поступлюся йому… Я добре знаю себе і знаю, що не поступлюся… І він знищить мене… — Це неприємно, — погоджуюсь я. — Але, як на мене, куди неприємніше, якщо він ліквідує мене. Ви знаєте, що сталося з Милком? — Нещасний… Ця політична боротьба… — Ніякої політичної боротьби. Милка пристрелив ваш Кралев. А Тоні, як вам, мабуть, теж відомо, загинув від руки Димова. Тепер ви приходите й пропонуєте мені таку саму долю тільки тому, що вам, бачте, не подобається Кралев… — Кралев нічого не знатиме. Я обіцяю! Навіть якщо він спіймає мене, я не викажу вас! — Гаразд, — уриваю її. — Припустімо, я згоден допомогти. А ви уявляете, як це зробити? Невже ви думаєте, що якийсь емігрант видасть вам візу до Болгарії? — Я на це не розраховую. Сховайте мене. Сховайте на кілька днів, поки я сама якось… — Це вже інша розмова. Я зроблю вам таку послугу, якщо ви змилостивитеся… — Гаразд. Я уважу попри всі ваші ганебні торги. — Ви мене хибно зрозуміли. Я прошу послуги зовсім іншого характеру. Ліда дивиться на мене трохи засоромлено. — Якого саме? — Йдеться про життя вашого батька. У вас із ним свої взаємини, та я почуваю до нього певну прихильність і, якщо хочете, зацікавлений, щоб зберегти йому життя. Зараз старому загрожує небезпека. Треба весь час бути поблизу нього — і щоб він не здогадувався. Для цього мені потрібен ключ від горища. — В кухні, здається, є якісь ключі, — згадує Ліда. — От і чудово. Принесіть їх. — Я не можу вертатися додому! — майже скрикує вона. — Вранці прийде Кралев і потягне мене до муніципалітету. — До ранку ще багато часу. Ви маєте ключі від квартири? — Авжеж. — Значить, усе гаразд. Я завезу вас додому, ви візьмете ключі без зайвого шуму і віддасте мені. Потім ми підскочимо в одне місце улагодити дещо, пов'язане з вашим від'їздом, а на світанку підвезу вас до поїзда і дам адресу, де ви житимете, поки вас тут шукатимуть. Зрозуміло? Вона покірливо киває головою. — А як у вас із грішми? — Жодного сантима. — Не біда. Влагодимо й це. Ходімо. Вона мовчки підводиться, і ми виходимо. Ліда йде, як автомат, знову впавши в нестяму, і мені доводиться її підштовхувати, щоб не загубилася в натовпі. — Ви тоді мали рацію, — промовляє вона байдужим голосом. — У мене відчуття, ніби в тутешньому житті все пливе без мети й напрямку. — Чому ж без мети? — запитую. — Хіба ми не йдемо по ключі?  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка