Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка5/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ


 

І ось нарешті сонце не заімлене, а яскраве й тепле. Вже й пора, якщо взяти до уваги, що надворі травень. Я не фермер, і для мене погода не має особливого значення, та навіть найгірша робота приємніша, коли світить сонце. Сонце бачиш лише по дорозі до Центру. В самому ж Центрі довідатись про погоду можна хіба з газет: тут завжди похмуро й темно, як зимового дня. У моїй кімнаті постійно горить настільна лампа. Навіть не піднімаю на вікні запилені важкі оксамитові штори, все одно не повидніє. Мій стіл захаращений коректурою наступного номера журналу. Останні правки. Через три-чотири дні журнал іде до друку, а ще за кілька днів побачить світ. Того дня, коли перший примірник з запахом друкарської фарби покладуть на стіл Димова, мене звільнять з роботи. Так домовилися. Через те ніхто мною не цікавиться, навіть Кралев не звертає на мене уваги. Нашвидку переглядаю коректуру, потім відношу в сусідню кімнату Милкові. Завжди мовчазний Милко, на мій подив, досить жваво розмовляє з Лідою. Щоправда, говорить Ліда, але він слухає її з видимою увагою. Знову ж таки, на мій превеликий подив, зауважую, що вони розмовляють на «ти», хоч ми з нею лишаємося все ще на «ви» і то не розмовляємо, а тільки обмінюємось холодними кивками. Милко уриває розмову з Лідою, щоб вислухати вказівки щодо шрифтів заголовків, а вона тим часом байдуже дивиться у вікно, де нічого, крім сірих стін, не видно. Потім Милко береться гортати коректуру, перевіряючи, чи багато правок, а я сідаю за стіл Тоні й перечитую надрукований на обкладинці зміст. Ліда відривається від вікна і знову підходить до Милка. Оскільки той поринув у коректуру, вона бере кілька сторінок і недбало перегортає їх. — Це ти сотворив ці перли? — запитує вона Милка, показуючи на передовицю. Милко дивиться на текст, заперечливо хитає головою і знову схиляється над столом. — То, певно, ви автор? — запитує Ліда, неприязно зиркаючи на мене. Це перші слова, які вона зволила сказати після того нещасливого вечора. — Автора немає, — відповідаю я. — Більшість матеріалів не підписуємо, а якщо й підписуємо, то, як правило, вигаданими прізвищами. — Гаразд, але ж хтось написав цю дурницю, — наполягає дівчина. — Чому дурницю? — Тому що це суцільна вигадка. Виходить, у Болгарії люди мруть з голоду, а міліція з автоматами на кожному розі полює на мирних громадян. — Вважайте, що це пропаганда, — примирливо кажу я. — Не пропаганда, а паскудна брехня! — вигукує Ліда, роздратована моїм спокійним тоном. — Скажете своєму батькові! — відповідаю я. — І скажу! Ніколи не думала, що ваш Центр — кубло брехунів! — Ш-ш! — застерігає Милко. — Нічого на мене шикати! — скипає Ліда. — Я не боюся — нехай чують! — Ваш героїзм похвальний, — спокійно зауважую я. — Але ми на роботі… — На роботі!.. Розплескуєте помиї довкола себе… Ось ваша робота! Дівчина хапає зі столу свою сумку, кидається до виходу й грюкає дверима. Милко якийсь час дивиться їй услід, та раптом дзвонить телефон, і він знімає трубку. — Так, це я… Гаразд, тобі нема чого приходити, я сам занесу коректуру… Ні, по чарці іншим разом… Так, сам… Якщо це так важливо… Бути на Сен-Мартен?.. О сьомій? Гаразд, якщо це так важливо… Він кладе трубку, кидає погляд на двері, немов чекає, що там знову з'явиться Ліда, і тоді звертається до мене: — Навіщо дратуєш дівчину? В цю мить я думаю не стільки про Ліду, як про несамохіть почуту розмову, і тому механічно відповідаю: — А чого це я її дратую? — Ти міг би сказати їй: стаття не моя і не твоя, її написали інші. — Чого це я повинен давати їй пояснення? — Отже, дратуєш її. — Знаєш що, Милку: мене такі істерії анітрохи не хвилюють. Хіба гроші, на які батько її вдягає, не з Центру? Хіба франки, за які ми пригощаємо її, не з Центру? То чому вона видає себе за ягня? Якщо вона така чесна, нехай вимітається геть, а не читає тут нотації. Мені вже остогидли повчання. Милко задумливо дивиться на мене, але змовчує. Сьогодні він уже стільки наговорився, що, мабуть, два тижні не розтулятиме рота. Він схиляється над коректурою. Потім несподівано підводить очі і мовить, мовби сам собі: — Нещасна вона дівчина. Ач, який мовчун.  

________

 

Я виходжу з Центру, як завжди, о дванадцятій, але не йду до кав'ярні «У болгарина», бо надворі яскраво світить сонце і до того ж мене запросила на обід Франсуаз. Продираючись на своєму «ягуарі» крізь ряди автомобілів по вулиці Лафайєт, я повертаюся думками до почутої телефонної розмови. Цілком зрозуміло, що дзвонив Тоні. Зрозуміло також, що зустріч призначено на сьому годину вечора. Незрозуміло тільки, що таке «Сен-Мартен». Таку назву мають дві вулиці і один бульвар, не кажучи вже про передмістя Сен-Мартен, браму Сен-Мартен і станцію метро «Сен-Мартен». Найнезрозуміліша причина зустрічі. Це щось настільки важливе, що Милко мусить зустрітися з Тоні не в кав'ярні, де вони бачаться щодня, а десь на Сен-Мартені. І чому аж о сьомій? І чому, коли, певно, Тоні запитав його: «Чи ти сам?» — Милко відповів: «Так, сам», — хоч я був у кімнаті і чув розмову? Я збочую по Шосе д'Антен і виїжджаю на бульвар Капуцинів. Він забитий автомашинами, та мені вдається проскочити тільки тому, що мій «ягуар» старенький. Коли мчиш на такій таратайці, водії розуміють, що тобі нема чого втрачати, і дають дорогу. «Так, я тут сам». Значить, Тоні не хотів, щоб їхню розмову чув хтось сторонній, а ним міг би бути тільки я, бо, крім мене, майже ніхто не заходить до їхньої кімнати. «Так, я тут сам». Значить, Милкові було байдуже, що я чую розмову. Отже, він не надавав особливого значення цій розмові або не боявся мене. Чому він не боїться мене? Тут усі бояться один одного. Чим я міг завоювати в нього довіру, якщо протягом двох місяців ми перекинулися лише кількома фразами? Спускаюся по вулиці Пе, минаю Вандомський майдан і виїжджаю на Сент-Оноре. Тут живе Франсуаз. Обстановка в її квартирі вищого гатунку. Салон вистелений товстим блідо-рожевим килимом. Модні меблі сірого дерева оббиті таким же блідо-рожевим оксамитом. Низенькі поліровані столики, лампи у китайських вазах із шовковими абажурами і решта, включаючи бар з напоями. Господиня зустрічає мене в строгій темно-сірій сукні, яка, певно, має підкреслити, що обід матиме суто діловий характер. Взявши з уже згаданого бару все потрібне для одного скромного аперитиву, ми виходимо на терасу, де серед чепурненьких кущів вічнозелених рослин накрито стіл на двох. — Бракує лише жовтогарячого накриття, — зауважую я, сідаючи на запропоноване мені місце і роззираючись. — Зате є ти. Разом з усіма неприємностями, що йдуть від тебе. — Можна б ввічливіше. Не забувай, що розмовляєш з людиною, яка стоїть однією ногою у труні. А про мертвих кажуть або добре або нічого. — Ти, здається, вже прожив два подарованих дні… — Сьогодні другий. Строк був до неділі. — Я не здивувалася б, якби ти тим часом подзвонив рудому… — бурмоче Франсуаз, виходячи по їжу. Вона, звісно, знає, що я нікому не дзвонив. Припускаю навіть, що оцінила мою твердість і акуратність, з якою я доповів їй про візит рудого. Згодом, вже обідаючи, я знову повертаюсь до наших американських колег. — Цікаво, як Дуглас не пронюхав, що ти влаштувала мені втечу… — Бо відразу після того я пішла в «Копакабану», і він мав нагоду особисто засвідчити мою присутність. Наступного дня я завітала на віллу «провідати» тебе. Служник пішов доповісти про мене, і я виразно почула голос Дугласа: «Виряди її. Зараз тут бракує тільки її!» Ту бідолашну віллу так натоптали мікрофонами, що не вистачило навіть для садка. — Слава богу. Інакше б дерева були обвішані мікрофонами, як новорічні ялинки прикрасами. До речі, як там з моєю технікою? — Усе гаразд. — Вона у тебе? — Даруй мені, але я не магазин радіотоварів. Усе потрібне ти одержиш. А поки їж. — Закуска була чудова. Риба — також. Про печеню годі й казати, — заявляю я на кінець обіду. — Франсуаз, нам з тобою треба подумати про родинне вогнище. Ти чудова господиня, та й квартира в тебе непогана. — Моя квартира для однієї людини. А обід доставили мені з ресторану на розі. — Ти завжди знайдеш спосіб остудити мої почуття відром холодної води. Тоді зроби для мене хоч невеличку послугу: мені потрібна виписка з банкового рахунку мосьє Димова. — Французький закон гарантує таємницю приватних збережень. — Тому й звертаюся до тебе. Інакше б я це зробив сам. Офіційно Димов тримав гроші в Ліонському банку. Але я майже певен, що він має рахунки і в інших. Саме вони й цікавлять мене. — Гаразд, зробимо запит. Їж! — Я вже наївся. Здужаю хіба що чашку кави. Вона приносить з кухні тацю з фруктами, кришталевий кавник, а тоді й плескату картонну коробку. — Це тобі на десерт, — каже Франсуаз, кладучи коробку біля моєї тарілки. Відкриваю. В ній новенький воронований маузер калібру 7.65 і три обойми патронів. — Сподіваюсь, ти вмієш його заряджати. — Якщо треба буде, покличу на допомогу тебе, — кидаю я, ховаючи пістолет і обойми в задню кишеню. — Цього не станеться. Не думай, що тобі доведеться гратися в «пух-пах». Тобі видано пістолет, але користуватися ним забороняється. Крім… — Знаю, знаю. Розумію. Поки п'ємо каву, я розповідаю Франсуаз останні новини в Центрі, уточнюю деталі щодо моєї поведінки на найближче майбутнє і одержую вказівки про те, як мені буде доставлено необхідну апаратуру. Підводжуся з-за столу, але чорнявка, незважаючи на свою строгу сукню, так діє на мене, що я зупиняюся посеред холу й міцно обіймаю її. — Облиш… Ніколи… Й тобі також. — Та, зауваживши, що я спохмурнів, Франсуаз додає: — Можеш зайти ввечері… Якщо доти… не мине. Але не раніш одинадцятої…  

________

 

Якийсь час кружляю бульварами на своєму «ягуарі», — мені нема чого робити, та й хіба завадить поїздити навмання, аби пересвідчитись, що попереду й позаду тебе немає охочих будь-що скласти тобі компанію! Поки що мене ніхто не супроводжує. Доїжджаю аж до Рошешуара, мчу по Мажента і завертаю на Північний вокзал. Вибираю місце для стоянки й заходжу в простору кав'ярню навпроти вокзалу. Рівно о третій годині спускаюсь у підземелля, де розташовані телефонні кабіни. Вирішую подзвонити саме з другої кабіни, але вона якраз зайнята. Виймаю з кишені «Франс суар» і пробігаю очима заголовки. За склом кабіни бачу чоловіка з телефонною трубкою в руках. На його губах, що беззвучно ворушаться, висить неприпалена сигарета. Нарешті чоловік вішає трубку й одчиняє двері кабіни. — З бабусею розмовляли гак довго? — невдоволено кидаю я. — Певно, зовсім глуха. — Поговоріть ви з нею, — похмуро відповідає чоловік. — Вона на тому світі. Заходжу й набираю номер телефону. Озивається незнайомий чоловічий голос. — Це Сальпетрієр?[3] — Ідіть під три чорти, — відповідає мені голос. Сьогодні чомусь усі заповзялися посилати мене якнайдалі. На полиці під телефоном хтось забув ключа з металевим номерком 56. Про всяк випадок кладу його в кишеню й виходжу з кабіни. У кав'ярні навстоячки випиваю чашку кави, безцільно роззираючись навкруги. Присутні не звертають на мене уваги. Залишаю обов'язковий франк, виходжу з кав'ярні, перетинаю вулицю і опиняюся біля вокзалу. Знаходжу камеру схову, зокрема шафу 56, відмикаю її щойно знайденим ключем. Там виявляється невелика, але важка чорна валізка. На щастя, мій «ягуар» зовсім близько. Через дві хвилини я вже їду, не знаючи куди. І оскільки я не люблю їздити навмання, всупереч тому, що я кажу при людях, збочую в найближчу темну вуличку й відчиняю валізку. В записці, що лежить в умовленому місці, зазначено точну адресу. Зачиняю валізку і рушаю далі. Установа знаходиться десь за брамою Клінанкур. Біля маленької конторки з іржавою вивіскою: «Комісійні автомобілі» — мене зустрічає літній чоловік у засмальцьованому вигорілому халаті. — Пошкоджених автомобілів не купую, — попереджає він, коли я зупинив машину перед конторкою. — А я не продаю, — заспокоюю його. — Мене прислав Жак. Чоловік зиркає на мене швидко, а тоді киває головою. — Чим можу служити? — Вмонтуйте мені одну деталь. — Вона при вас? Я показую очима на сидіння, де лежить валізка. — Куди її вмонтувати? — Під шасі, до бака. — Гаразд, почекайте. Чоловік сідає за кермо, підгонить мого «ягуара» до цементованої ями, потім вилазить і зникає під машиною. — Усе гаразд, — повторює він, вилазячи з ями. — Вона не така трухла, як здається. Поки чоловік шукає підхожу металеву коробку для моєї «деталі» і згодом, коли він прикріплює її до шасі, з прибудови до конторки двічі визирає молода жінка. У неї прищаве обличчя, накручене волосся. Мабуть, вона здивована тим, що якийсь клієнт завітав до їхньої конторки. — Моя дружина, — заспокоює господар. Він виявляється спритнішим, ніж я сподівався. Через півгодини коробку з «деталлю» надійно прикріплено до шасі. Я вирішую скористатися нагодою й залагодити ще одну справу. Входимо в конторку, і, перш ніж розрахуватись, пояснюю йому, що за справа, виймаючи з кишені маузер з обоймами. Чоловік киває. Приносить звідкись банку з-під мастила і знімає кришку, очевидно, заздалегідь припасовану. Потім замотує пістолета з обоймами в ганчір'я, кладе все це на дно банки і знову закриває її. — Киньте в багажник — ніхто не зверне й уваги. Розрахувавшись, я так і роблю. Заводжу мотор і на прощання махаю рукою. У вікні знову з'являється прищаве обличчя жінки з накрученим волоссям. Поки я петляю «ягуаром» по бульвару Орнано, мої думки знову повертаються до Сен-Мартена. Найкраще б взяти під приціл Милка, й він сим вивів би на місце зустрічі. Але я не знаю, де мешкає Милко, і не думаю, щоб він ще й досі марнував час у кав'ярні. Тоні ж, певно, там, і оскільки він другий учасник зустрічі, я простежу за ним. Виїжджаю на вулицю Параді й бачу, що чорна «сімка» Тоні стоїть на своєму звичайному місці. Задкую, звертаю у першу ж вуличку, ховаючи свого «ягуара» за широким «шевроле» так, щоб у разі потреби його можна було швидко вивести на вулицю Параді. Відтак виходжу трохи розім'ятися. — Нарешті хоч один друг! — зустрічає мене Тоні, коли десь о п'ятій заглядаю до кав'ярні «У болгарина». Він, як завжди, за чаркою, але ще не п'яний. Замовляю собі кухоль пива й сідаю за його столик. — Розумію, друже, твою самотність, але нічим не можу зарадити, — співчутливо підморгує Тоні. — А я не розумію того, що ти розумієш, — відповів я, запалюючи «зелену» сигарету. Людина — така тварина, що звикає до всього, навіть до «зелених» сигарет. Мені тепер здається, що я змирився б з іншими. — Не вдавай дурника, — зауважує Тоні. — Всім відомо, що Кралев викрав її в тебе перед носом. А ти, щоб якось утішитись, підкотився до француженки. Така здорова й чорнокоса… начебто не наша… — Вигадуєш таке, що… — Так, друже, про все дізнаються… Дарма що Париж — велике місто… Чим швидше ти це збагнеш, тим менше поротимеш дурниць. — Про Кралева — це твоя вигадка, — кажу я кисло, хоч зараз Кралев цікавить мене так само, як і Ліда. — Вигадую? Коли б ти був тут в обід, то побачив би, як вони туркотіли за цим столом. А потім Кралев повів її в Ельзаський пивний бар. Кажи що хочеш, але наш Кралев — путній хлопець: що задумав, того доб'ється. — Вигадки! — повторюю я. — Кралев не бабій. Від злоби йому ніколи й про жінок думати. — Що не бабій, це правда, — погоджується Тоні. — Але якщо вже запалиться, — краще, друже, відступитися. Такий запалюється один раз у житті, і не знаю, що зупинить його. Ми ще якийсь час продовжуємо цю розмову. Я вдаю, що плітки про Ліду мене не обходять, але роблю це так неоковирно, щоб Тоні думав, ніби я тільки вдаю, хоч усе це й справді мало хвилює мене. Згодом я помічаю, що співрозмовника також мало цікавить те, про що він розповідає. На думці в нього зовсім інше. Мабуть, має статися або вже сталося щось дуже важливе, бо сьогодні Тоні навіть не хоче пити. Як я й передбачав, десь о шостій він розраховується й залишає мене, посилаючись на те, що хоче трохи відпочити. В кав'ярні крім нас, жодного болгарина, якщо не брати до уваги хазяїна, який саме підраховує виторг. Отже, вдаватися до надто складних маневрів нічого. Через дві хвилини після Тоні я також виходжу надвір, звертаю в сусідню вуличку і, завівши мотор, чекаю чорної «сімки». Стежити з автомобіля за людиною, яка припускає, що за нею можуть стежити, — морочлива справа. Ще менш розумно робити це з автомобіля, який вона добре знає і може впізнати його за триста метрів. Але я ладен піти на це, оскільки іншого виходу немає. Аж раптом бачу — Тоні пішки перетинає вулицю і йде зовсім у протилежний Сен-Мартену бік. Чекаю хвильку в «ягуарі», щоб він трохи відійшов, кидаю машину і рушаю за ним. Те, що Тоні не скориставсь автомобілем і пішов не в бік Сен-Мартена, можна пояснити кількома причинами. Він вирішив щось купити або залагодити якусь справу до зустрічі з Милком. Чи вирішив дістатися на місце зустрічі в таксі. Або просто хоче перевірити, чи не стежать за ним. До зустрічі з Милком у нього може бути ще якась зустріч. Не виключено, що він і не збирається йти на домовлене місце. Ідучи назирці за маленькою постаттю вздовж довгого ряду машин біля тротуару, що прикривають мене, я механічно аналізую всі ці причини. Коли б Тоні треба було щось купити або зробити якусь справу, він не став би чекати до останньої хвилини, маючи в розпорядженні добрих півдня. А якби хотів перевірити, чи стежать за ним, то вийшов би з кав'ярні набагато раніше, аби лишився час спекатися можливого переслідувача. Якщо ж вирішив не їхати на місце зустрічі власним транспортом, то мав досить часу, щоб поставити «сімку» десь далі й дістатися Сен-Мартена пішки. Отже, залишається тільки дві останні причини, друга з яких видається мені неприйнятною. Тоні крокує швидко й упевнено і тільки один раз оглядається навкіл — на перехресті Пуасоньєр. Так роблять усі, перш ніж перейти вулицю. Так чи інакше я від нього дуже відстав, настільки відстав, що, коли він наближається до перехрестя, де Шатодьєн вливається у Лафайєт, мушу прискорити ходу, аби не випустити його з поля зору. Незабаром пів на сьому, і на центральних вулицях люднішає. Насилу відшукую Тоні в натовпі на лівому тротуарі за Шатодьєн і поспішаю туди. Доходимо до майдану Кошута, і тут за двадцять метрів від мене Тоні раптом зникає. В таких випадках легко впасти в паніку: від думки про те, що все безповоротно втрачено, можна зупинитися посеред вулиці і, як останньому дурню, роззиратися навкруги. Я на межі саме такого стану, але відразу ж опановую себе й заходжу в кав'ярню на розі. Звідси можна споглядати за майданом без особливого ризику бути поміченим. Тоні був надто близько від мене, щоб устигнути сховатися в котрусь із сусідніх вулиць або перебігти майдан. Отже, він незабаром має з'явитися, якщо тільки не шугнув у якийсь, тільки йому відомий, будинок із кількома входами. Кидаю 20 сантимів у автомат біля вітрини, вдаючи, що захопився грою, а тим часом уважно стежу за майданом, особливо за лівим тротуаром. Минає п'ять хвилин. Тоні з'являється несподівано в кількох кроках від кав'ярні, зупиняється на брівці тротуару і, швидко роззирнувшись, перетинає вулицю. Він вийшов з букіністичної книгарні поряд і тримає якийсь кримінальний роман з «чорної серії» — факт сам по собі незвичайний. Тоні навіть кримінальний роман прочитає тільки тоді, коли йому за це добре заплатять. Я дозволяю своєму підопічному звернути на Монмартр і знову вирушаю за ним, кинувши погляд на букіністичну книгарню. Напевно, Тоні використав її як спостережний пункт, роздивляючись крізь захаращену книгами вітрину довколишню панораму. Перегинаючи вулицю, щоб вийти на Монмартр, бачу, що Тоні завертає на вулицю Сен-Лазар. Роблю те саме і своєчасно, бо він рангом зникає у дверях якогось невеличкого готелю. Тоні в готелі, отже, треба чекати, а на годиннику рівно пів не сьому. Якщо я стоятиму тут — прогавлю зустріч на Сен-Мартені, а мені дуже хочеться потрапити на те побачення, хоч мене ніхто не запрошував. Заходжу в якісь двері, щоб не бути помітним з вікон готелю, і обмірковую подальші дії, аж раптом бачу на протилежному тротуарі знайому постать. Дуже імпозантну й надмірно чутливу, з дебелими стегнами, що так і колихаються під лимонно-жовтою льняною сукнею, з бюстом, що випинається не менш як на 15 сантиметрів уперед. Мері Лямур підходить до готелю і, хитро й уважно оглянувшись навкруги, зникає за дверима. Чекати більше не варто. Іду назад до майдану взяти таксі, хоч і розумію, що зараз легше будь-куди дістатися пішки, ніж доїхати автомобілем. Поруч станція метро «Ле Пелтьє», і я щодуху біжу сходами вниз, спритно лавіруючи в натовпі й не звертаючи увагу на лайки, що сиплються навздогін. На пероні шумно й душно, як у лазні, навіть білі плитки на стінах блищать у тьмяному освітленні флуоресцентних ламп точнісінько, як у лазні. Вскакую в перший же поїзд і, хоч юрба натискує, умудряюсь залишитися біля виходу. Виходжу на шосе д'Антен і пересідаю на інший поїзд, в напрямку площі Республіки. Навколо мене купчаться люди з потомленими обличчями, заклопотані повсякденними справами: одному треба купити молока на вечерю, другому — забрати з дитсадка дітей, а я думаю про своє: якщо Тоні не збирається з'являтися на місце зустрічі, значить, туди прийде хтось інший, хто був зацікавлений певний час лишатися в тіні. Найважливішим і найнезрозумілішим для мене поки що лишається значення «Сен-Мартен». Якщо мається на увазі якась вулиця, моя місія безнадійна, бо мені вже ніколи бігати вулицями. Одна лише Сен-Мартен завдовжки більше кілометра. Призначаючи зустріч, не могли б назвати лише вулицю, довжина якої більше кілометра. Якщо ж побачення відбудеться на перехресті, Милко мусив би сказати: «Брама Сен-Мартен». Найімовірніше, що зустріч призначено на станції метро «Сен-Мартен», оскільки в цьому місті, як правило, всі побачення відбуваються на зупинках. А втім у мене лишилася можливість дістатися тільки до станції, та й то невідомо, де саме відбудеться зустріч — під землею чи вгорі, на вулиці. Поїзд гуркоче тунелем від станції до станції. На стінах мигтять надокучливі жовто-зелені написи: «Дюбо. Дюбон… Дюбоне…», що рекламують однойменні напої. Сходами перонів сунуть натовпи людей. Монмартр… Бон Нувель… Страсбур-Сен-Дені. Якщо вірити схемі, що висить у вагоні, наступна станція «Сен-Мартен». Я проштовхуюсь уперед, готуючись до виходу. Поїзд гуркоче в тунелі, несподівано з'являється перон «Сен-Мартен», але поїзд несе мене далі — до станції «Площа Республіки».  

________

 

В цій порожній станції, з невідомих причин давно вже, певно, зачиненій для пасажирів, є щось гнітюче, майже зловісне. Безлюдні, запилені перони, гори мішків з цементом і купи залізяччя, вицвілі від часу афіші про якийсь кінофільм Бінга Кросбі, тьмяне світло кількох жовтих лампочок — від усього віє самотністю й занедбаністю. Та я не дуже вразливий, надто коли цього вимагають обставини, і тому, вийшовши на багатолюдний перон «Площа Республіки», передусім думаю про те, що треба чимшвидше дістатися пішки до станції «Сен-Мартен», — хоч вона й закрита, але це ще не означає, що там не може відбутися зустріч. Коли я нарешті добираюся до порожніх сходів під брудною кам'яною загородкою, на якій в іржавій рамці висить облуплений напис «Метрополітен», — на годиннику за десять сьома. Зазираю у підземний вхід. Його загороджено рухомою гратницею, але гратниця до краю не присунута. Це спантеличує мене: не виключено, що зустріч призначили під землею. Якщо це якась особливо важлива зустріч, вона відбудеться саме там. Квапливо оглядаюсь і, пересвідчившись, що ніхто не звертає на мене уваги, збігаю сходинками вниз, минаю не зачинений кимось прохід, штовхаю хиткі двері й опиняюся в підземному коридорі. В напівтемному тунелі ледве мерехтять рідкі лампочки. Холодно, тхне цвіллю й вогкістю. Мої кроки так відлунюють на цементній підлозі, що доводиться притишити ходу. Приступки, що ведуть до перону, теж безлюдні й ледве освітлені. На пероні — ані душі. Ліворуч чути далекий гуркіт поїзда, що наближається. Ця занедбана станція, певно, править за склад. На пероні правильними штабелями лежать мішки цементу. Вглибині кілька великих дерев'яних ящиків. Я прошмигую туди й ховаюся за ними в темний куток саме тоді, коли повз перон з гуркотом пролітають освітлені вагони. Гуркіт затихає. Я збираюся продовжити своє дослідження, коли з протилежного боку, на сходах, почулися кроки. Милко. Він виходить на перон, роззирається, ступає ще кілька кроків і стає за горою мішків. Потім блимає на годинник, виймає з кулька банан, повільно чистить і починає їсти. Коли б у мене був час розсунути ящики, моя схованка стала б зручнішою, а так доводиться задовольнятися тим, що є. Порожні ящики, вищі зросту людини, надійно приховують мене, але я мушу ставати навколішки, використовуючи для спостереження широку шпарину між двома дошками в одному з ящиків. На сходах знову лунають кроки — і на перон виходить Кралев. Милко, певно, здивований, бо перестає жувати, очікувально дивлячись на прибульця. — Ти що, чекаєш поїзда? — запитує Кралев гучним голосом, який у порожньому приміщенні звучить справді мов труба. — Мушу тобі сказати, що з деякого часу на цій станції поїзди не зупиняються. Милко мовчить, не зводячи очей з Кралева. — Ти, певне, гадав, що прийде Тоні, але він трохи зайнятий, тож розмовлятиму з тобою я, — продовжує Кралев. — Йдеться про твоє службове становище… Милко мовчить, потім дивиться на банан у руці й починає знову їсти, повільно і якось болісно ковтаючи. — Спершу я думав, що ти працюєш тільки на нас. Потім зрозумів, що працюєш і на французів… — Я не працюю на французів, — тихо відповідає Милко, переставши їсти. — Я зрозумів це тоді, коли ти сповістив французів про те, що ми готуємось знищити Бобева, — мовить Кралев, мовби й не чуючи. — Тоні покликав тебе до Бобева в останню мить, і ти не з'явився, бо не встиг попередити їх. Лише ти знав про цю зустріч — і не з'явився на неї… Ти єдиний серед нас, хто міг попередити французів… — Я вже казав вам, чому мене не було, — спокійно заперечує Милко, якось машинально беручи з кулька другий банан. — Сталася невеличка аварія з автомобілем. — Ти зробив цю аварію пізніше, щоб знайти собі якесь виправдання. Ти єдиний серед нас, хто міг сповістити французів… — Нікого я не сповіщав, — відповідає Милко і так само машинально починає чистити банан. — Отже, ти працюєш на нас, працюєш на французів, а тепер виявляється, що і на болгар… Я маю на увазі болгарську розвідку. Кралев замовкає, пильно дивлячись на Милка. Той відкушує банан і неквапливо жує. — Відповідай! — ричить Кралев. — На дурні звинувачення не відповідаю, — каже Милко, відкушуючи банан. — Я так само можу звинуватити тебе в тому, що ти працюєш на п'ять-шість розвідок. Та ти ще вимагатимеш доказів. — Не хвилюйся: щодо тебе вже все доведено. Букініст на Сен-Жермен про що-небудь тобі нагадує? А книжка в чорній обкладинці, третя праворуч на полиці? «Перські листи» Монтеск'є… Тільки серед перських листів виявився й твій… Звичайно, тайнопис, але ж і ми гав не ловимо… З тунелю долинає гуркіт поїзда, та Кралев не зважає. Вони з Милком одгороджені від колії горою мішків із цементом. Гуркіт переростає в тріск, і проносяться вагони, освітлюючи на мить похмурий запорошений перон. — Тебе, напевно, цікавлять речові докази, — глумливо примружується Кралев, коли тріск ущухає. — Ось тобі докази! Двома пальцями він виймає з маленької кишеньки тонкий папірець і робить такий самий звинувачувальний жест, як кілька днів тому розмахував у мене перед носом шматочком фотопаперу. — Я сам знайшов! — самовдоволено оголошує Кралев. — Довго довелося стежити, та я все-таки намацав. І тепер прийшов розрахуватися з тобою… Пред'явити тобі рахунок, якщо ти не маєш нічого проти… Він кладе аркушик туди, звідки вийняв, і засовує руку в кишеню штанів. Милко стежить за рухами Кралева, все ще тримаючи в руках кульок і недоїдений банан. — Ми, звичайно, можемо розійтися мирно, — зауважує Кралев, не виймаючи руки з кишені. — Але для цього ти мусиш негайно викласти мені все. Розповідай, що тобі відомо, зараз же! — Отже, одна можливість таки існує, — каже Милко так тихо, що я ледве чую його. — А що я матиму навзамін? — Життя! Тобі цього замало? — Замало, — так само тихо відповідає Милко. — Якщо ти розповіси мені дещо про операцію «Незабудка», то ми, можливо, порозуміємось. — Гаразд! «Незабудка» ось приготовлена для тебе, — сатаніє Кралев і ворушить рукою в кишені. — Ну то що, говоритимеш чи… Здалеку знову наближається гуркіт поїзда. — Починай ти, а там, може, і я щось додам, — спокійно мовить Милко. Гуркіт посилюється, переростає в тріск. Вони стоять один проти одного за мішками з цементом, чекаючи, поки втихне. Поїзд пролітає повз порожній перон. В освітлених вікнах миготять люди з авоськами в руках, якась дівчина читає книжку, стара жінка з дитиною на колінах. Тієї ж миті бачу, як Милко нахиляється, наче хоче стати навколішки, потім знесилено хилиться набік, випускає пакет з бананами і падає на цемент. Кралев ховає в кишеню пістолет і майже бігом кидається до виходу. Я виходжу зі схованки і наближаюсь до Милка. На його сорочці розпливається широка кривава пляма. В тьмяному світлі обличчя його навдивовиж бліде, широко розплющені очі спрямовані до вицвілої афіші Бінга Кросбі. Одна рука забитого незручно підвернулась за спину. Друга ж стискає недоїдений банан.  

________

 

Пізно ввечері я йду повз кав'ярню «У болгарина», вирішивши забрати свою автомашину. Залите світлом неону і дзеркал приміщення порожне, і я вже збираюсь іти далі, як за столиком у кутку, де, як привило, сидять гості хазяїна, бачу Тоні. Він схилився над келихом мартіні, наче про щось глибоко замислився, хоч уже такий п'яний, що нічого не тямить. Каламутні очі блукають довкола, коричневі від тютюну пальці вп'ялися у волосся. — О, нарешті хоч один друг, — невиразно бурмоче він, побачивши мене. — Хоч один приятель у такий чорний вечір… — Чому чорний? — сухо питаю я, підходячи до столу. — А ти хіба не чув? Убито Милка… Дві години тому його труп знайшли на якійсь станції метро… Комуністи зводять порахунки. Сідай… — Отже, нас справді лишилося семеро, — кидаю я, сідаючи. — Поки що так… Сім… кепське число. Але схоже на те, що буде тільки шестеро, — похмуро каже Тоні, ледве повертаючи язиком. — Дивись, друже, щоб ми не втратили й тебе… Він підводить обважнілу голову і гукає офіціантові, який куняє за стойкою: — Гарсоне, ще два мартіні!.. За упокій душі!  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка