Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка41/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ


 

Смерть знову мене обминула. Неймовірно, однак знову обминула. Хоч цього разу стояла переді мною довше й дивилася в очі. Потім роздумала і дала мені відстрочку. Обминула. За два кроки від мене в куті непомітно з'явилася щілина, зовсім вузенька, але достатня, щоб уловити подих життя, який проникає в насичене вуглекислим газом приміщення. Приміщення темне. Але це не морок смерті, а звичайний морок: стара лампочка просто перегоріла. Я відчуваю, що можу рухатись. Поповзом, звичайно. Підповзаю ближче до щілини і завмираю. Мені хочеться на повні груди ковтнути повітря, яке цідиться звідси, але я завмираю. Не знаю, скільки часу минає отак. Тут, у цьому бетонному ковчезі, я втратив будь-яке уявлення про час. Він не цікавить похованих. Потім раптом помічаю, що щілина ширшає. Стіна безшумно змістилася, впускаючи повітря і світло. Я лежу за кілька сантиметрів від отвору і міг би одним рухом опинитися по той бік, за межами задухи і смерті. Але поспішні рухи ризиковані. Отже, завмираю і чекаю. У світлі отвору вже з'явилося щось живе. На освітлену частину бетонної долівки упала велика тінь. Тінь жінки. Потім тінь починає рухатись. Жінка робить кілька обережних кроків у середину приміщення, вузький промінь кишенькового ліхтарика освітлює відчинену порожню касу, потім опускається вниз — на дві валізки й зупиняється на них довше… Ось він, момент. Я швидко, на колінах, виповзаю геть, дотягуюсь рукою до кранів парового опалення й натискаю перший. Там, у бункері, у мене було досить часу, аби зміркувати, що перший напевно служить для закривання. Стіна справді знову безшумно посувається, щілина зникає. Тепер уже можна перевести подих. І спробувати встати. Це вдається не одразу і все-таки вдається швидше, ніж я сподівався. Кілька хвилин дихання на повні груди — і я відчуваю, що воскресаю. Кров очищається й думки рухаються швидше. Думки про тих двох у бункері. А також і про інших, які напевно підстерігають мене надворі. Я підводжусь, усе ще опираючись на стіну, і розминаю ноги. Спершу одну, потім другу. Пробую, наскільки вони скоряються мені й чи можуть мене втримати. Спершу одну, потім другу. Опісля роблю кілька обережних кроків. Результат не блискучий, але я не падаю. Треба дати кровообігу ще трохи часу, щоб зробив свою справу. А поки що подивлюсь на мою. Отже, ті двоє. Я легенько торкаю кнопку другого крана, і щілина з'являється знову — зовсім вузька, якихось десять сантиметрів, бо я швиденько відпустив пружину. — П'єре, це ти, хлопчику мій? — чується голос Флори, яка миттю притулила обличчя до щілини. Вона прекрасно бачить, що це я; мета запитання — просто відновити інтимні зв'язки, які є найкращою основою спільної діяльності. — Так, мила, — відповідаю їй. — Як там, усередині? Перевірила скарби? Переконалася, що я дотримую свого слова? — Я ніколи не сумнівалася в цьому, мій хлопчику. Але що це за номери ти витворяєш з тими кнопками? Натисни сильніше ту другу, щоб вийти, ну! — А, ти про стіну! Це ж саме та стіна, яку я тобі обіцяв. «Сезаме, відчинися!» Не пам'ятаєш? От вона й відчинилася. — Але потім зачинилася, — нагадує Флора. — Ну, так, щоб не було протягу… — Ви не зробите мені такої гидоти, Лоране. Це вже не голос Флори, а слабкий голос Ральфа, той кволий і апатичний голос, який, здається, так давно і так довго бринів у моїх вухах, бринів… бринів… без кінця. Фраза долинає звідкись знизу, ніби з-під землі; німкеня машинально приймає свою об'ємисту ногу, і я бачу внизу бліде обличчя американця, який доповз до щілини, як умираючий від спраги доповзає до рятівної калюжі води. — Ви не здатні на таку гидоту, адже… після цих пекельних годин, проведених разом… — А ви на моєму місці простили б мені? — Напевне… Не знаю… — бурмоче Бентон. — В усякому разі, якби ви не забрали у мене пістолета і якби я мав трохи сили, я б зараз пустив у вас кулю, щоб ви не стояли так і не зловтішалися. — Я зовсім не зловтішаюся, Бентоне. Просто виконую свою роботу. А щоб я міг виконати свою роботу, я мушу вціліти. Так що перш за все киньте мені сюди негативи, які ви змусили мене дати вам. — Заради тих негативів затіяно весь цей спектакль? — зневажливо каже американець. Через кілька секунд мініатюрна касетка падає до моїх ніг. Я беру її й пояснюю: — Так, заради негативів. Не заради діамантів. Про діаманти домовляйтеся з Флорою. Вона зговірлива жінка… — П'єре, досить балакати, мій хлопчику, — нагадує зговірлива жінка про свою присутність. — Натисни нарешті ту кнопку. Я вже зварилася у цій дірі. — Я варився набагато довше, мила. Причому без віддушини. І, як бачиш, ще живий. Так що не зашкодить почекати. — Лоране, ви не зробите мені цієї гидоти… — озивається і Ральф від підніжжя величної жінки. — Ні, звичайно, — заспокоюю його. — Я залишу вас розпечатаними. Потім пришлю когось, щоб випустив вас на свіже повітря. Але не зараз, а трохи пізніше, щоб мати час відійти подалі від пістолетів ваших людей, Бентоне. — П'єре, — благально вигукує жінка. — Лоране… — чується й голос американця. Та я вже подався на білий світ, хоч і не так швидко, як мені б хотілося. Обережно піднімаюсь по сходах і так само обережно виходжу в коридор. Відчиняю одні за одними сусідні двері — кухні, холу, їдальні. Порожньо. Але кімната біля виходу не порожня. Віолетта лежить на тому ж місці. Все ще в гіпсі. Надійно перев'язана. Другою медичною пов'язкою вона напевне завдячує Флорі. Та використала для цієї мети все, що було під рукою, переважно шнури від штор. А на довершення енергійно зав'язала рот своєї жертви делікатно вишитою скатертиною. Я розплутую скатертину і виймаю запхнутий у рот Віолетти рушник. Вона кілька разів жадібно вдихає повітря, — рефлекс, добре знайомий мені, — і лише після цього вимовляє безпомічним кволим голосом: — Яка жахлива жінка!.. Вимучила мене, пригрозила, що задушить, примусила сказати їй про тайник, а потім дивіться що зі мною зробила й покинула, наче якийсь клунок. — Справді жахлива жінка, — погоджуюсь я. — Однак вона у порівнянні з вами — просто ангел. — Але в мене не було іншого виходу, пане Лоране! — каже з чарівною наївністю це миле створіння. — Що я могла зробити голими руками проти всіх цих людей, які обложили мене?.. — А як ви здогадалися, що облога перенесеться саме сюди? — Ну, дуже просто: Кьоніг уже мене випитував. А якось і ваша Розмарі набралася нахабства піти до моєї приятельки тут, у Лозанні, щоб дізнатися, де я мешкаю… Та, звичайно, не настільки наївна, щоб сказати їй, але коли така, як Розмарі, почне розпитувати скрізь, то обов'язково добереться до будинку… Того ж таки дня й ви у кондитерській завели мову на цю тему. Отже, я мусила розібратися, що вас так притягує сюди… А головне — де саме те, що вас притягує. Бо я сама не бачила, де воно могло бути сховане… Отож я вирішила знову перебратися сюди… — І на всяк випадок накласти на ногу гіпсову пов'язку… — А ви б так не зробили? Розуміючи, що чим беззахиснішим виглядаєш, тим менше небезпеки нападу на тебе. — Цілком логічно, — зізнався я. — І зовсім логічно закрили нас у тій дірі, аби ми згнили… — А що я мала робити?.. У мене не було іншого виходу… — Ви надмірно хитра, мила дитино. А надмірно хитрі кінець кінцем завжди втрачають, просто від цієї надмірності… І рушаю до виходу. — Ви так і кинете мене?.. — починає плакати жінка. — Так. Лише з почуття милосердя. Бо ви якраз у такому стані виглядаєте беззахисною. І не намагайтеся лізти туди, де вас обов'язково розірвуть. Навряд чи треба пояснювати, що, розмовляючи, я скористався можливістю роздивитись через вікно, яка обстановка надворі. Невеличкий газон між будинком і деревами пустий. Збоку стоїть «опель» Флори, але він порожній. Я вискакую надвір з наміром покористуватися машиною німкені — звичайно, тимчасово. Але не встиг я зробити й кількох кроків, як чиясь могутня рука хапає мене ззаду за шию, а друга вчеплюється у мою правицю, очевидно, наміряючись зламати її. — Ви вже йдете? — чую я хрипкуватий голос. Голос Брунера. — Вгадали, — відповідаю спокійно. — Мені вже починає ставати нудно. І не ламайте мою руку, я вас прошу. Це зовсім зайве для нас обох. — Особливо для вас… — ричить німець. Він усе-таки ослабив кліщі, очевидно, обеззброєний моєю спокійною поведінкою. — Я відпущу вас, Лоране. Ви знаєте, що я проти вас нічого не маю. Однак лише після перевірки. Підніміть руки і стійте тихо. Я слухняно піднімаю руки і, поки він обмацує мене, пояснюю: — Якщо ви шукаєте діаманти, запевняю, що не знайдете. В цей момент вони вже, очевидно, у руках вашої приятельки. Я виконав свою обіцянку, Брунере. — Не розжалоблюйте мене, Лоране. І тримайте руки вище, — знову ричить німець, переходячи від поверхового обмацування до справжнього обшуку. — Тільки, прошу вас, не забирайте касетки… — Потрібні мені ваші касетки… — Що ж до пістолета, то я готовий вам його відступити. Правда, це пістолет Бентона, але він і вам може знадобитися. — Не виключено, — погоджується німець, забираючи пістолет. У цю мить фізико-хімічні реакції в його лінивому мозку встигають переробити зміст тільки що почутого прізвища. — Бентон? Де він? — Внизу з Флорою, — пояснюю я. — Але можете не боятися: в даний момент роги вам не загрожують. Що ж до діамантів… — Досить натякати! — кричить Брунер. — Говоріть, Лоране, діаманти справді там? Там чи ні? — Ви що, глухі? Здається, я зрозуміло висловився: і діаманти там, і Флора там, і Бентон там! Моє роздратування, очевидно, досить переконливе, як і вміст кишень, тому що німець залишає мене і вривається в будинок. Я, в свою чергу, звичайно, кидаюсь до «опеля», однак мене чекає невеличке розчарування: ключів нема. Славнозвісна німецька кмітливість… Проте я поспішав до машини не зовсім даремно: це дає мені можливість сховатися біля неї якраз за дві-три секунди перед тим, як на газон влітає інша машина. На цей раз «сітроен». І, здається, добре знайомий. Двоє пасажирів «сітроена» вискакують і мчать до входу. Наскільки я встигаю угледіти, перший — Кьоніг, а другий Тім чи Том, скоріше Том, бо він був шофером. Через рік-другий я, можливо, почав би вже розрізняти цих метисів. Я поспішаю до «сітроена», сподіваючись, що метиси не такі акуратні, як німці, але на мене налітає зморена й задихана Розмарі, яка вискочила з-за дерев, немовби дороге видіння. — О П'єре! Ви завжди появляєтесь якраз тоді, коли найбільше потрібні мені. Де зникли ті двоє? — А що у вас спільного з тими двома? — Вони весь час переслідували мене, але я нарешті втекла. — Тепер, одначе, вони від вас утекли, — кажу я. — І випередили вас на частку секунди. Маю на увазі марафон за діамантами. — Де діаманти? — запитує вона, гарячково хапаючи мене за руку. — Внизу, у підвалі. Але не раджу вам лізти туди. Припускаю, що ось-ось можуть загриміти святкові залпи. Ніби підтверджуючи моє припущення, у цей момент в підземеллі будинку лунає глухий постріл. За ним ще два — один за другим. А потім ще кілька. Однак ця імпульсивна жінка, замість того, щоб позадкувати, і собі кидається до будинку. Божевільні люди. Більше тут нічого робити. Єдина моя турбота — вирішити, чому надати перевагу — «сітроену» чи червоному «фольксвагену» Розмарі, який стоїть недалеко, за чагарником. Все-таки Розмарі — моя приятелька. Таке довге співжиття… Майже зовсім безхмарне і досить змістовне — з повчальними бесідами про імпресіоністів, про благородні камені, про людину-егоїста. До того ж «сітроен» більш потужний, а я здавна вихований у дусі відомої формули: «Бережіть свій час». Я сідаю на могутнього коня сучасної французької техніки, пришпорюю його і під його лютий рев мчу в Берн. У цей тихий і сонний Берн, де так приємно жити… А може, і вмерти. Як казав Брунер: «Умерти в Берні…» І все ж мій девіз — умирай лише в крайньому випадку.  

— Чи не досить тобі гнатися наввипередки з вітром? — запитує Борислав, який то дрімає біля мене, то балакає про се, про те. — Як же наввипередки з вітром? — кажу я. — Хіба не бачиш, що він дме навпроти? — В усякому разі я особисто перекусив би щось. І випив би дві-три кави. Видно, я таки справді захопився. Так само, як мила Розмарі, починаєш посилено думати — і натискаєш на газ. А ми вже годину їдемо по Австрії. І взагалі немає ніякої потреби гнатися наввипередки з вітром. Шосе в'ється серед розкішного альпійського пейзажу. Нарешті цей розкішний пейзаж, знайомий з кольорових листівок. Високі засніжені скелі, що застигли на тлі синього неба. Під ними — згладжені хребти, вкриті сосновими лісами. А ще нижче — смарагдові пасовища. І якби ми хотіли зробити той єдиний крок, який відділяє велике від смішного, то мусили б продовжити і додати, що ще нижче, на вузькій сірій стрічці шосе, повзе чорна машина — малесенький жучок серед цієї безмежності, який поспішає кудись у своїх справах. А в машині скулилися двоє людей. Той, що дрімає, — Борислав. Про другого можна й не нагадувати. Це ваш покірний слуга Еміль Боєв. — Емілю, — знову прокинувшись, озивається Борислав. — Якщо не зупиниш перед першим же закладом, я випущу воду з радіатора. Залишити радіатор порожнім у цей теплий червневий день — справді серйозна погроза, та й, зрештою, вже десята година, а в таку пору навіть ледарі поснідали, не кажучи про порядних людей. Ще два повороти, і перед нами з'являється згадуваний заклад — кокетливий ресторанчик з терасою, що примостився на схилі якраз біля шосе в оточенні темної соснової зелені. — Цей тобі подобається? — запитую я, зменшуючи швидкість. — Яке це має значення? Ми тут не збираємось проводити літо. Ставай і все! Стаю. Залишаю машину біля шосе, бо не бачу, куди можна було б її загнати; ми піднімаємось по сходах на терасу і влаштовуємось за столом у тіні сосни. Борислав замовляє сніданок, я — газети, і трохи згодом кожен з нас поринає у свої заняття: для мене головне — преса і кава, а для мого приятеля — булочки і варення. — Що пишуть про твою історію? — запитує Борислав поміж ділом. — Нічого собі, — бурмочу я. — «Лозанна. Зведення порахунків у віллі… Метис, особу якого не встановлено, убитий трьома пострілами… Біля нього знайдено ще два трупи… Макс Брунер і Отто Кьоніг… Власниця вілли зв'язана у кімнаті… Розпочато слідство…» Відкладаю газету, аби ще раз перевірити якість австрійської інформації, зіставивши її зі швейцарською. Потім знову повертаюся до цього могутнього засобу масової комунікації — преси. — Але є й інше, — спішу повідомити приятелеві, зазирнувши на останню сторінку. — «Вчинено напад у Женеві. Американський підданий Ральф Бентон, який, очевидно, з метою грабежу вдерся у бюро ювеліра Тео Грабера», ну, і так далі… «Грабера поранено двома пострілами» та інше… «у важкому стані відправлено до лікарні» і так далі… «Ральфа Бентона затримано. Ведеться слідство». — Досить з тебе? — запитую Борислава, маючи на увазі інформацію. — Як досить? Ще замовимо, — відповідає він, оскільки його думки зайняті в основному сніданком. Не встигли ми зробити замовлення білявій кельнерці у тірольському костюмі, як зі сходів чується дзвінкий і привітний голос: — О П'єре! Я була певна, що ви тут! Бачила внизу вашу машину. — Я тут і завжди до ваших послуг, дорога, — люб'язно відповідаю, встаючи, щоб подати стілець своїй колишній квартирантці й познайомити її з Бориславом. Жінка сідає, і мій супутник спішить замовити ще одну каву, після чого Розмарі дістає можливість вилити всі почуття, які зібрались у її душі. — О П'єре! Який кошмар був! Ці чоловіки стрілялися, як дикі звірі, там, у тому підвалі… — Дикі звірі не стріляються, дорога, — дозволяю собі зауважити. — В цьому відношенні вони більш стримані. За якусь мить додаю: — Сподіваюсь, ви все-таки завбачливо дочекалися кінця канонади… — Звичайно… Хочете, щоб я лізла під кулі? Але все було настільки жахливо!.. І ця кров… — Так, — киваю я співчутливо. — Без крові неможливо. Кров і діаманти. Власне, як закінчилася ця діамантова історія? — На мою користь, звичайно, — з гідністю відповідає жінка. Потім додає уже скромніше: — Хоч і не зовсім… — А точніше? — Ну, після того як ті дикуни перестрілялися… Вона замовкає, бо з'явилася біла австрійка з великим підносом. А Розмарі не в стані продовжувати, тому що напевно голодна не менше, ніж Борислав, і мусить конче вхопити хоч кілька шматочків, запиваючи кавою з молоком. І лише після того каже: — Коли ущухла стрілянина й розвіявся дим, я, звичайно, пішла подивитися, що сталось, і побачила тайник. Флора вимагала, щоб я одразу відкрила їм, і докладно пояснила, як це робиться, але я все-таки не вчорашня, як ви висловлюєтесь, тому запропонувала: хай вона перш за все віддасть діаманти, а потім поговоримо про інше. Вона, звичайно, — знаєте, який противний характер у цієї німкені, — навіть слухати не хотіла про таку умову і спочатку нахабно брехала, що діамантів узагалі не було, але хотіла віддати мені якусь валізку з іншими коштовностями. Потрібна дуже мені її валізка; можна подумати, що я стільки місяців стирчала в цьому нудному Берні заради якоїсь валізки! Я спробувала пояснити їй усе це. Словом, поставила ультиматум: або негайно всі дев'ять діамантів до одного, або я натискаю на кнопку до кінця — і хай вам земля пером! Ясна річ, вона нарешті, незважаючи на її неможливий характер, мусила відступити. А щоб її не турбував Бентон, я мала подати їй пістолет, з тієї умовою, звичайно, що вона не використає його проти мене. Словом, я нагнулася до кранів і діждалася, поки в щілині появилась коробочка, яка напевно добре вам відома і яка є точним двійником тієї вашої, з фальшивими діамантами. І лише переконавшись, що все на місці і що це не копії, а оригінали, я вирішила зробити наступний крок. — І закрила стіну до кінця… — Ні, П'єре! Майнула така думка, але ж ви знаєте, що я сентиментальна качечка, притому з нестримною фантазією; уявивши собі, що їх чекає, я не зважилася цього зробити. — Природно… — озивається Борислав, який нарешті вирішив втрутитись у розмову, бо повністю угамував свій голод. — Природно? — піднімає брови Розмарі й дивиться на нього своїми темними очима. — Природно, так. Але якби на моєму місці була Флора, можете не сумніватись, що справа розвивалася б трохи інакше і зовсім не так природно. Вона замовкає на якусь мить, щоб допити каву і взяти сигарету з пачки, яку Борислав галантно підносить їй. Я клацаю запальничкою, і Розмарі продовжує: — Звичайно, я не одразу випустила їх. Мусила насамперед уладнати справу з тією малою лицеміркою, котра лежала зв'язана на дивані. Я не застрелила її, на що ви теж скажете «природно», хоч якраз природно було б застрелити, щоб вона замовкла назавжди. Але ж, П'єре, я слабка жінка. Я, напевне, ніколи не добралася б до діамантів, якби ви мені не допомогли. — Нема за що дякувати, — бурмочу я великодушно. — Ви й не заслуговуєте, милий! — обриває мене Розмарі. — Тому що ці діаманти ви однаково щедро обіцяли всім: і мені, і Флорі, і Бентонові, і Віолетті, і всьому кварталові. — Нічого не вдієш, — такий у мене характер. Люблю приносити людям радість. Просто вмираю. Але якщо йдеться про діаманти, а не про пусті балачки, то діаманти з самого початку були призначені вам. В ім'я нашої спільної слабості до імпресіоністів… І нашої старої дружби… — Я не певна, що це так, хоч і хотілося б вірити, — жінка дозволяє собі висловити певний сумнів. — І, незважаючи на все, я вдячна вам, оскільки ви їх відкрили, а я отримала… Вона замовкає: мабуть, якась не дуже приємна згадка засмутила її, бо вона неохоче пояснює: — Отримала всі — мінус два. — Чому «мінус два»? — Таж через ту прокляту Віолетту! Якби на моєму місці була Флора, то напевно нічого б не дала, а я зі своєю слабохарактерністю подарувала їй два… — Це був акт великодушності не тільки до неї, але й до бідних дітей, — дозволяю я собі пояснити їй. — Чому до бідних дітей? — дивується Розмарі. — Бо вона звірилась мені: якщо колись одержить діаманти, то побудує за них дитячий будинок на березі озера. — Дитячий будинок? — презирливо дивиться на мене жінка. — Я не сподівалась такої наївності від вас. Гарна мрія цієї підлої й анемічної лесбіянки зветься Емма Фрай, давня приятелька з пансіону, знаєте ж ці пансіони для молодих дівиць, де займаються розведенням молодих лесбіянок. Причому Емма Фрай — зовсім не мрія, а цілком реальна і цілком розбещена лялечка з Лозанни. Я довідалась про це ще тієї жахливої ночі, коли довелося вистежувати Віолетту до Лозанни й чекати до ранку у своїй машині, поки ці дві паскуди забавлялися у будинку, а метрів за сто чекав той бідолаха Пенеф. Дитячий будинок? Дитячий будинок, дорогий мій, зветься Емма Фрай, це звичайнісінька розпусниця, наша цнотлива лесбіянка ще зі студентських років перебуває у шлюбних зв'язках з цією Еммою, а Емма сукає мотузки з неї; якби Віолетті справді вдалося дістати всі діаманти, вона обов'язково кинула б їх до ніг Емми, тільки не всі одразу, — вона не така дурна, — а порціями, щоб можна було все життя тримати біля себе цю вуличну лялечку з усіма її збоченнями. Вона замовкає на мить, немовби переборюючи в собі приступ огиди. Потім каже: — І все-таки, як бачите, довелося подарувати їй аж два діаманти, через які я ризикувала головою. — Подарували з її власних, — уточнюю я. — І, звичайно, найдрібніші. — А ви б хотіли, щоб я дала їй найкрупніші? І чому це «власних»? Вони ж крадеш, ті діаманти, я сказала це їй зовсім ясно, а вона кричить: «Знаю, що крадені, але не завадить мені передати вас поліції»; ну, і я зрештою мусила дати їй щось, аби мовчала. — І розв'язали її. — Я не така дурна. Запхнула їх під матрац, щоб вона заспокоїлась, і пішла звільнити тих. Озброївшись пістолетом, звичайно. І добре, що ми з Флорою мали пістолети, тому що Бентон вже очухавсь і дивився звіром. Але ми пильно стежили за ним, особливо Флора, яка готова була в будь-яку мить розтрощити йому череп. Отже, ми пішли, я — з діамантами, а Флора — з цими двома чемоданами, які, здається мені, також чогось варті. — І вона не спокусилася пустити у вас кулю? — Навіщо їй ризикувати, щоб одержати мою? А втім, я думаю, що вона змирилася. Смерть Брунера все-таки вплинула на неї. Ми жінки, П'єре! Ми ж не такі звірі, як чоловіки. — Знаю, знаю, — киваю я. — Ви чутливі і ніжні. Тайфуни з ніжними іменами. Власне кажучи, в цій історії всі вони, жінки і чоловіки, були захоплені одним і тим же тайфуном — тайфуном зажерливості; він відривав їх від усього іншого, змушував забути все інше, зв'язки й симпатії рвалися, як гнилі мотузки під натиском нестримного потягу до сузір'я діамантів першої величини. Що ж стосується жіночих тайфунів, то я не можу заперечувати, що вони часом діяли на мою користь. Можливо, тому, що я не жінконенависник. Подумавши про це, я кидаю оком на Розмарі й запитую: — А як ваш Грабер? Ви відвідали його в лікарні? — Чому в лікарні? — А де ж? На цвинтар йому рано. Щоб увести її в курс справи, подаю газету. — Ох, цей мерзотник! — каже вона, ще не дочитавши інформацію. — Кого з двох ви маєте на увазі? — Бентона, ясна річ. Грабер, можливо, теж цяця, але ніколи не стріляв би у живу людину. — А хто стріляв би в мертвого? По суті, ви мали б бути задоволеною. І дякувати Бентонові. — Ви цинік, П'єре. — Це ви вже мені казали. — Хоч я й не задоволена, але мушу вам зізнатися, що відчуваю полегшення. Грабер ніколи не простив би мені… — А тепер куди? — запитую її. — Якщо цікавитесь, можете провести мене. Взагалі-то ви нудна людина, звичайно… Але де є цікаві? Тільки ж ви мене не проведете, і я вам не скажу «куди». Та й яке це має значення? — Ніякого, — визнаю я. — Просто хотілось почути, звідки почнеться омріяний рейс до щастя. — Щастя? Ви знаєте, що я невибаглива. Але й не маю жодного наміру старіти на тому горищі, думаючи про позички. Вона справді не скидається на людину, охоплену трепетом щастя. Ситуація не нова: мрія, що збулася, втрачає свій блиск, навіть якщо він діамантовий. Настають будні. Настають марні спроби втішитись жаданим. Бо те, що раз скуштуєш, здається трохи несмачним. І наближається небезпека того, що якийсь шахрай рано чи пізно звільнить тебе від тягаря легко придбаного капіталу. Ми ще трохи балакаємо про недавню пригоду, а потім настає момент, коли Розмарі, глянувши на свій годинник, заявляє, що мусить їхати. Ми підводимось, щоб попрощатися. Подаючи мені руку, моя колишня квартирантка говорить: — Ну, П'єре… Напевне, вже не побачимось… — Напевне… — машинально повторюю я. — Ну, поцілуйте ж мене! Мені незручно перед Бориславом, але ще більш незручно стояти стовпом, після того як ми стільки часу були разом у тому зеленому холі, в тій глухій віллі, серед того загубленого кварталу. Я нахиляюсь, цілую її й відчуваю на своїй щоці її руку, яка ніби намагається затримати мене ще на мить. Потім Розмарі рушає до сходів, але, перш ніж ступити на них, знову обертається і махає мені рукою. — Яка жінка!.. — Чую я голос Борислава. Так, дійсно. Але, по суті, яка жінка? Блукаєш поміж цими ілюзіями, так і не знаючи до кінця, чи справді розкрив їх. Ілюзії речей, подій, а найбільше людей. Спостерігаєш за ними, поки нарешті не вирішиш: «Ось воно», але потім з'являється якась несподіванка, і ти вирішуєш, що це не «воно», а щось зовсім інше, аби пізніше зрозуміти, що знову помилився, — так само, як з тими дерев'яними матрьошками, коли розкриєш одну, а в ній виявляється друга, а в другій — третя. Тільки у матрьошок це не безконечне: після четвертої або п'ятої добираєшся до останньої. А з деяких людей можеш знімати обгортки без кінця, так і не будучи впевненим, що добрався нарешті до їх справжньої сутності. Борислав настільки зачарований виглядом моєї приятельки та її імпульсивною вдачею, що замовляє ще по каві, останній, як він обіцяє; ми вже допиваємо її, цю останню, коли на терасі несподівано виростає нова дійова особа, а точніше, нова дама, царствена й імпозантна, немов альпійський масив. — О П'єре, мій хлопчику! Я по машині зрозуміла, що ти десь поблизу, — спокійно каже Флора, наче ми зустрілися на асфальтованій алеї в Острінгу. Я підводжусь, щоб знову виконати церемонію знайомства й посадовити пишну самку на сусідній стілець. — Ви вже поснідали… — констатує вона. — Я також перекусила б… Білява австрійка приймає замовлення, яке своєю ґрунтовністю перевищує сніданок і межує з обідом. Потім Флора вдоволено спочиває, даючи Бориславу можливість оцінити обриси її могутнього бюста, і докірливо махає мені вказівним пальцем. — Мусиш дякувати, що я небайдужа до тебе. Бо ти заслуговуєш не знаю чого… за те, що закрив мене з отим у бункері… — Якщо саме за це, то, я думаю, якраз ти мені мусиш дякувати, дорога Флоро. Це був єдиний спосіб уберегти тебе від куль і водночас від задухи. — Брехун! — знову махає вона пальцем. — Ти не міг знати, що ще будуть кулі. — Зате я чудово знав, що люди Бентона десь поблизу. Бентон не поїхав би зі мною в безвість, не давши людям розпорядження їхати за ним. — Дурниці. Людей Бентона привела ота дурна Розмарі. Вони впіймали її слід, і та привела їх. — А де вони причепилися? — Ну, це ціла історія. І не змушуй мене розказувати, поки я не поснідала. Я вмираю з голоду. Нарешті приходить кельнерка з підносом, який на цей раз особливо перевантажений, бо крім масла, варення й булочок, — загалом обов'язкових частин готельного сніданку, — містить ще й варені яйця, шинку і здоровенний шмат шоколадного торта. Ми випиваємо ще по каві, — я вже втратив їм лік, — а Флора тим часом спустошує тарілки. Лише добравшись до торта, німкеня виявляє охоту до спілкування. — Отже, те, що ви нас покинули з тими виродками Тімом і Томом, — також брудний номер, П'єре!.. — Тільки я не автор цього номера: Бентон мене примусив. — Ми так і подумали. Але з боку Бентона це таки був брудний номер. Бентон одержав те, що заслужив. Не читали? Затриманий… — Я вже знаю про це. Однак вас їм не вдалося затримати… — Хто нас затримає, — вона незадоволено дивиться на мене. — Я маю на увазі тих двох — Тіма і Тома. — А, тих двох! Це інша справа. Спершу ми з Розмарі взагалі не зрозуміли, що сталося. Подумали, що ваш компаньйон справді викликав вас і що Бентон з властивою йому підозріливістю вирішив вас супроводжувати. Але потім справа занадто затяглася. «Щось мені підказує, що вони змовились, — кажу я до Розмарі. — Вони пішли по діаманти. П'єр знає тайник, а у Бентона, мабуть, є те, що цікавить П'єра, отже, вони вирішили обмінятися, а нас, як останніх дуреп, залишити сидіти й чекати їх тут». — «Звідки ви взяли, що П'єр знає про тайник?» — питає Розмарі. — «Мені досить сьогоднішніх спостережень, — кричу я. — Бо коли ви думаєте, що ми з П'єром цілий день займалися коханням, то я мушу вам заявити, що ви помиляєтесь». — «В такому разі неважко перевірити їх, — пропонує Розмарі, — тому що вони, мабуть, у будинку тієї Віолетти, в Лозанні». — «Треба спочатку знати, де той дім», — кричу я. — «Якщо ви не знаєте, то інші знають, — каже Розмарі. — Але де гарантія, що ви мене не обманете?» — «Хіба тепер час для обману? — кричу я. — Ми дві бідні жінки й мусимо не підсиджувати одна одну, а допомагати одна одній». — «На словах звучить гарно, — і собі кричить Розмарі. — Але де гарантія?» Нарешті мені вдалось переконати її, цю незговірливу жінку, що поки ми з нею тут шукаємо гарантій, ви там викрадете діаманти, отже, було вирішено піти на ризик і негайно їхати, але тільки-но ми спробували вийти, як змушені були констатувати, що опинились у полоні двох дегенератів — Тіма і Тома. Я, звичайно, як ви знаєте, не з боязких, а тим більше коли йдеться про таких пігмеїв, і вирішила показати їм, що в наш вік рівності жінки також щось можуть. Але, хоч я й скористалася для цієї мети стільцем, напад не вдався, бо ці двоє кретинів навчені різних там карате і дзю-до; словом, ми опинились у кріслах міцно зв'язані, вже не кажучи про додаткові синяки, які я б вам показала, якби не пристойність. — Не думаю, щоб такі дрібниці могли вплинути на вас, — бурмочу я. — Ні, звичайно. Ви знаєте, що я не така вразлива, як ваша Розмарі, бо не така худюща, як вона, але все ж факт залишався фактом: ми були прикуті і приречені на повну бездіяльність, поки ви там, у Лозанні… — Ми там, у Лозанні, були ще більш прикуті, — нагадую я. — Так прикуті, що вже збиралися на той світ. — Авжеж. І я вас врятувала. Причому не чула, щоб хтось за це сказав мені «мерсі»… — Якщо я й не сказав, то тільки тому, що словами неможливо передати моїх почуттів, дорога… — Так, так, я добре знаю, що ви любите пустослів'я… Але повернімося до головного. Якраз у момент найбільшого відчаю в хол увірвався мій Макс, просто через терасу, несподівано розбивши двері. Я знала, що Макс, якого ми так непристойно покинули в Женеві, рано чи пізно піде шукати мене, тому залишила для нього у квартирі записку, що я в Бентона. Не знаю, чи треба описувати вам побоїще, тим більше, що я сама, будучи зв'язана, могла спостерігати його лише частково; зате я мала щастя добре бачити фінал, коли ці два ліліпути з їхніми японськими прийомами були скручені як мокрі ганчірки й кинуті в куток, а потім відповідно прив'язані замість нас у кріслах, так що у них залишалося досить часу, аби переварити те, що сталось. Після того Брунер узявся випитувати у вашої Розмарі відомості про віллу і, можливо, зробив би її калікою на все життя, якби я не сказала йому: «Спокійніше, Макс, все ж таки це дама. Дай їй можливість самій назвати адресу. Кінець кінцем вона розумна жінка». Отже, Розмарі назвала адресу й наполягала, щоб їхати разом, тому я знову мусила взяти слово, — хоч ви дуже добре знаєте, мій хлопчику, що я не з балакучих, — взяти слово і пояснити вашій приятельці, що життя, на яке ми приречені, — не що інше, як змагання з бігу, кожен тут бігає на свій страх і ризик своїми власними ногами, а якщо вона хоче обов'язково бути присутньою на святі, то нехай сідає у свою червону шкаралупу і поганяє. Це був справді благородний жест з мого боку, за який мені також ніхто не сказав «мерсі» і який мені коштував дрібнички в дев'ять колосальних діамантів, але коли вже тобі судилося зробити дурницю, то мусиш розплачуватись за неї. У той момент зі мною був мій Макс, і я не сумнівалася, що Макс не дозволить нікому поглумитися з моїх інтересів; я не могла передбачити, що через деякий час якийсь мізерний пігмей на ім'я Тім чи Том розрядить обойму в груди Брунера, а саме так сталося, і я змушена була закінчувати операцію оцими двома голими руками… — А може, і з пістолетом? — запитую я. Вона кидає на мене гострий погляд, і її чудові сині очі раптом сіріють: — Чи не зустрічав ти Розмарі? — Розмарі? Де я міг її зустріти? — Я собі подумала, бо справді мала пістолет. Але вже було пізно. Та й Брунера уже не стало. — Не бачу, щоб ти була в траурі, дорога. А чорне пасувало б тобі. Ти виглядала б стрункішою. — Пора б уже зрозуміти нарешті, мій хлопчику, що я не роблю ставки на непотрібну стрункість, як твоя Розмарі. Якраз навпаки. На цьому світі ще не перевелися чоловіки з нормальними смаками. — Значить, ти упустила діаманти… — підсумовую. — Я доклав стільки праці, щоб вони дісталися тобі, а ти під кінець випустила їх. — Я б не випустила їх, якби ми в той день, перш ніж виїхати з Лозанни, підскочили до вілли Віолетти. Якби тільки я знала про віллу Віолетти… Але ти-то знав і мав ключ у кишені, проте не завів мене туди. — А знаєш, що б тоді було? Ми з тобою й досі лежали б у тому бункері і ніхто не прийшов би нам відчинити, бо, крім мене, ніхто не знав про тайник. І коли я кажу «лежали б», то ти, напевне, розумієш, що йдеться не про любовні обійми, а про інше, гидке й холодне, — про смерть. — Дійсно… Та гадюка вже підстерегла… Просто я не подумала. — Гадаю все-таки, що ти хоч порилася у валізках, дорога. Там було чимало речей… — Чого в них ритись? Я забрала так, як вони були, і замкнула у банківському сейфі на своє ім'я. І все-таки це не діаманти. Але й я не жадібна. Коли маєш розум, можна обійтися і без діамантів. Вони потрібні таким легковажним персонам, як твоя Розмарі. Аби промотати їх з кимось таким, як ти, котрий теж не знає ціни грошам. Що стосується мене, то я маю інші плани… — По торговій лінії… — здогадуюсь я. — Фрау Пулфер… — Не плутай мене з фрау Пулфер, мій хлопчику. Я не займаюся дрібницями. — Зрозумів: ти відкриєш готель, — знову висловлюю я здогад. — Готелі — справа непогана, — киває дама. — Але від них повільна віддача. Я відкрию шикарний ресторан десь у шикарному місці… — І візьмеш мене з собою… — Ніколи в світі, — заперечує Флора. — Чому ж? Посада домашнього собаки вакантна. — Так, проте я не маю звички тримати домашню змію. У тебе важкий характер, мій хлопчику. Вже не кажу про те, що ти полюбляєш подвійну гру, але ти ще й любиш командувати… — Я розраховував на більшу симпатію, — сумно бурмочу я. — А втім, я б тебе взяла… — зауважує Флора. — Якби ти не був замішаний у тих небезпечних справах, політичних. А раз ти замішаний, то вплутаєш і мене. Ні, П'єре! Я люблю гроші, однак не зневажаю і спокою. — Ясно, тобі потрібен чоловік. — Коли він мені буде потрібен, я його легко знайду. Незважаючи на те, що у мене зріст і кілограми не такі, як у твого американського феномена. Хоча чоловіки з нормальними смаками стали рідкістю, але все-таки ще не зовсім вимерли, мій хлопчику. — Якщо лише за оцим столом їх двоє… — Мені приємно це чути, — відповідає вона таким тоном, ніби на інше й не розраховувала. — Але, думаю, пора рушати. Я по-дружньому проводжаю її до східців і мужньо терплю бадьоре рукостискання: — Якщо колись доля занесе тебе до мого ресторану, який і сама ще не знаю, де буде, можеш не сумніватись, що обід — за рахунок господині, — обіцяє вона. Але потім уже на ходу додає, аби я собі не уявляв забагато: — Перший обід! Я повертаюсь до столу, щоб нарешті розрахуватися. — Яка жінка! — з відтінком захоплення вимовляє Борислав. — Півтори жінки, — погоджуюсь я. Трохи згодом ми вже летимо у чорній машині по стрічці шосе, що в'ється серед смарагдових горбів. Тепер, одначе, за кермом уже Борислав, і я маю нарешті можливість відчути обійми сну, який, як відомо, є молодшим братом смерті. Якщо молодший брат, то ще немає нічого страшного. Погано, коли тебе обніме його старша сестра… — Набридло мені слухати ці ваші історії, — зізнається Борислав. — Діаманти… діаманти… — А про мене ти не питаєш? — бурмочу я. — І що в них такого, у цих діамантах, — продовжує розумувати мій приятель. — Там праця, а більше нічого. Чистий вуглець.  

 

 



notes

1


Монопрі — магазин дешевих товарів (фр.). 2


Мастика — анісова горілка (болг.). 3


Сальпетрієр — відома паризька лікарня. 4

Сенсаційно! Громоподібно! (фр.). 5




Прогімназія — сім класів. 6


Містраль — холодний вітер у південно-східній Франції. 1

«Луна» — «Місяць» — популярна назва готелів, сигарет, тощо (іт.). 2


Джелаті — морозиво (іт.). 3


У Болгарії деякі громадські організації, зокрема Вітчизняний фронт, мають територіальну структуру. 4


КЛМ — голландська авіакомпанія. 5


«Берлін» — готель і ресторан у центрі Софії, на площі Народних зборів. 6


Пам'ятник російському царю Олександру II на площі Народних зборів у Софії. 7


Motors. 8


Тип автомобільного кузова. 1


«Балкан» — болгарська авіаційна компанія. 1




Баниця — пиріг із дуже тонко розкачаних листків тіста (болг.). 2


Каре — тут: чотири гравці в карти. 3


Надениця — домашня ковбаса (болг.). 4


Белот — гра в карти. 5


Мокет — трип, вовняний меблевий плюш (фр.). 6


Lege artis — за всіма правилами, майстерно (латин.).
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка