Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка40/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ


 

Я порадив Флорі зупинити машину біля кондитерської на Острінг, а самій їхати далі. Цей маневр не має якогось конспіративного значення, але зараз сварка з Розмарі була б зайвою. Не стільки відпочивши, скільки ще більше розкиснувши від дрімоти у машині, я рушаю до вілли однак за першим же поворотом бачу зелений «б'юїк» американця, що зупинився на алеї. — Прикінчити вас тут, Лоране, чи вважаєте, що ліпше провести екзекуцію в темному місці, — люб'язно запитує Ральф, висовуючи голову з машини. Ця вульгарна ідея прикінчити мене, видно, стає все популярнішою. — Не забувайте: між нами існує угода, — нагадую. — Але ви порушили її. — Ви зле поінформовані. Я просто підскочив з Розмарі до її Грабера… — Я про це вже знаю. — Поки чекав її внизу, на мене наскочила Флора. Налетіла, як тайфун, понесла мене… — …І цілий день носило вас усюди, як безпомічний зірваний листок… — Ну, не такий уже й безпомічний. Думаю, я дещо зробив. Але мені справді весь день не вдавалося скараскатись Флори. — Знаю й це, — киває Бентон. — Бачив, як ви вийшли з її машини. А що вам вдалося зробити? — Отут, на дорозі, будемо розмовляти? — запитую з докором, відчуваючи доконечну потребу в чашці гарячої кави. Американець залишає машину, і ми заходимо в кондитерську — маленьку гордість кварталу. Кондитерська справді досить затишна, але ми сідаємо назовні, на терасі, звідки можна спостерігати внизу гомінкий бульвар з трамваями, що прибувають з міста, роблять коло й їдуть назад, а нагорі — зелені горби, де розмістилися вілли цього мирного і тихого села — нашого кварталу. — Думаю, що можна буде вже цієї ночі закінчити операцію й реалізувати нашу угоду, — кажу я за другою кавою. — Що означає це «думаю»? — дивиться на мене Ральф чорними меланхолійними очима. — Я маю на увазі, якщо ці жінки не сплутають нам карти. — Це залежить від того, чи ми їм дозволимо сплутати карти. Насамперед розкажіть про свої наміри. А потім складемо план. — Вважаю, що було б краще просто скласти каре, — пропоную я. І викладаю в загальних рисах свій проект. Ральф деякий час мовчить, мабуть, перевіряючи подумки, чи в цьому проекті немає якогось вразливого місця, на якому він міг би посковзнутись. Потім каже: — Я згоден. І не варто втрачати час. Приходьте через півгодини з Розмарі, а я потурбуюся про Флору. — Нарешті! — вигукує моя квартирантка, коли я заходжу в наш хол із зеленими шпалерами, що так заспокоюють нерви. — Одягайся, мила. Бентон чекає нас через півгодини — Навіщо? Аби ліквідувати? — Поки що в програмі такого пункту немає. Скоріше звичайний бридж. Розмарі підводиться зі свого улюбленого місця на дивані, де, напевно, досі їла свої нерви, але, перш ніж відправитись у спальню, не забуває спитати: — А ви зробили свою справу? — Думаю, що так. Хоча й не зовсім. — Чому не зовсім? — Бо зіткнувся з Флорою. — Зіткнення випадкове чи за попередньою домовленістю? — дивиться на мене жінка неприємним поглядом. — Ні те ні друге: раз стежила за нами, значить не випадкове. Але ми з нею й не домовилися, як ви собі уявляєте з вашою неймовірною підозріливістю. — Ця жінка просто бісить мене своїм нахабством! — Ревнуйте, — заохочую її. — Мені це дає задоволення. — Ревнувати?.. Єдине, чого я боюся, — що вона може в останній момент поцупити діаманти. — Навряд. Я не пророк, звичайно, але навряд. Мені здається, що у вас більше шансів. — Шанси — це одне, П'єре, а кінцевий результат — інше. Знаєте, що я розраховую тільки на вас. — Знаю, знаю, — кажу їй. — Тільки поспішайте. Коли вона приступає у себе до складної процедури одягання, я запитую: — Що поробляє ваша приятелька Віолетта? — Немає її. Зникла, — лунає з другої кімнати голос Розмарі. — Як це «зникла»? — Ну, коли я повернулася додому десь о третій годині, я пішла провідати її, хоч вона цього зовсім не заслуговує, але її не було. А сусіди сказали, що вона поїхала своїм «рено» ще рано-вранці. Ледве дочекавшись кінця фрази, йду на кухню і припадаю до вікна. Вілла навпроти темна. Деталь, не передбачена в моєму плані. Будемо сподіватись, що вона не важлива. Рівно через півгодини ми заходимо у покої американця, супроводжувані Тімом чи Томом. Хоч одного з них я вже бив, однак усе ще не можу їх розрізнити. В холі разом із господарем нас уже чекає Флора. — О, дорога, це чудове платтячко робить вас зовсім ефірною, — вигукує вона до Розмарі Що на їхній гадючій мові означає «зовсім виснаженою». — А цей облягаючий костюм чудово підкреслює вашу статурність, дорога, — відгукується моя квартирантка. Що на тій же гадючій мові означає «повноту». Але Флора вдає, що не чула, і звертається до мене: — П'єре, мій хлопчику, давно я вже вас не бачила… «Одну годину», — відповідаю я подумки. — Думаю, не варто зволікати, — докидає Ральф, підводячись зі свого крісла в кутку й рушаючи до приготовленого картярського стола. Ми наслідуємо його приклад, і гра починається у звичному спокійному ритмі й у традиційному плані, тобто я програю. Програє, одначе, й американець, можливо, тому, що думки його занадто поглинуті чимсь іншим, а можливо, просто через те, що він грає в парі зі мною. — Нічого, нам пощастить у любові, — заспокоює він себе звичним старим дотепом, викликаючи цим іронічні напівусмішки обох жінок. У цю мить появляється Тім чи Том і доповідає, що хтось просить до телефону месьє Лорана. — Хто б це міг бути? — вдаю стурбованого: несподіваний дзвінок — лише частина заздалегідь підготовленого плану. — Справді, хто це? — запитує Ральф, кидаючи на мене підозрілий погляд. Я підводжусь, рушаю коридором до кабінету і чую за спиною очікувану репліку американця: — Хвилинку, я зараз прийду!.. Бо завдання американця — грати роль людини, вимученої недовір'ям. Не звертаючи жодної уваги на телефон, ми вислизаємо один за одним через чорний хід і направляємось до машини Бентона, яка стоїть трохи даль Сідаємо спереду; і Ральф рушає на малому газі. Тіму чи Тому доручено через кілька хвилин повідомити дам, що мене терміново викликав якийсь месьє Бенато і що господар, жертва своєї звичної підозріливості, вирішив супроводжувати мене. З цього моменту ситуація у віллі буде цілком у руках дам. Тобто: поки вони схильні будуть чекати, вони почуватимуть себе як у гостях, а коли захочуть вийти, то зрозуміють, що опинилися в полоні. Бо як пояснив мені Бентон, Том і Тім, незважаючи на їх тендітний вигляд, не такі вже й безпомічні. — Віолетта зникла ще вранці, — зауважую я, коли ми проїжджаємо повз віллу Горанова, вікна якої все ще темні. — Яке це має значення? — Ніякого, коли не рахувати, що вона з усією своєю наївністю влазить у нашу комбінацію. — Якщо влазить, викинемо, — недбало бурмоче Ральф. Ми вибираємось на шосе, що веде до Лозанни, й летимо під сумним люмінісцентним світлом, від якого тебе охоплює світова скорбота. Мовчимо, бо все, що мали сказати один одному, вже сказано. Рух у такий час зовсім неінтенсивний, і освітлена стрічка шосе летить нам назустріч між двома щільними стінами навколишнього мороку. Через деякий час я уловлюю десь далеко за «б’юїком» дві сильні фари, і це спонукає мене порушити тишу: — Сподіваюсь, що за нами не причепився ваш сьогоднішній «сітроен» чи щось інше в цьому роді… — Я вже вас запевнив, що нічого подібного не буде, — сухо відповідає Бентон. — Бо якщо втрутиться третя особа, це означатиме кінець операції. — Ви починаєте повторюватись, дорогий, — зауважує американець. Однак він теж повторюється, бо трохи згодом додає: — А де гарантія, що ви не ведете мене у пастку? — Не будьте смішним. Яка пастка? Тут, у цій країні, скоріше я у вас в руках, ніж ви у мене. Фари за нами поступово наближаються, нарешті машина наздоганяє нас і залишає позаду. Якийсь незнайомий «мерседес» з незнайомою жінкою. Літня жінка, не з тих наших. Очевидно, Ральф навмисне зменшив газ, щоб пропустити «мерседес» наперед і відновити свій душевний спокій. — Все-таки ви не назвали мені точно останньої зупинки, — знову озивається американець через деякий час. — Було б зайвим називати її. Це могло б спокусити вас послати туди когось зі своїх людей, і все поламалося б. — Мені і в голову не приходила така думка, — нахабно бреше він. — Я не такий уже безпорадний, щоб потребувати охорони. — Вірю вам. Навіть якби не вірив, то ваш віддутий зліва піджак міг би переконати мене, що я помиляюсь. Хоч, на мою думку, ви даремно обтяжили себе цим прасом. — Можливо, — відповідає Ральф. — Відверто кажучи, моя робота — досліджувати досьє й рахувати банкноти, а не стріляти. — Сподіваюсь, що йдеться не про цілком формальну, а може, й уявну роботу в банку? — В банку чи деінде, але моя робота переважно саме канцелярська. Хоч перш ніж дійти до цієї канцелярської роботи, я спробував і багато іншого. Отже, ви помилитесь, якщо здумаєте плутати мене з Кьонігом. — Мені і в голову не приходила така думка, — в свою чергу запевняю я його. — Навпаки, я розраховую на те, що ви добрий професіонал. Бо якщо ви справді добрий професіонал, то навряд чи будете вдаватися до дурниць, які міг би допустити лише якийсь аматор і цим зіпсувати все. Звичайно, у мене немає аж такого сліпого довір'я до американця. Я навіть схильний припускати, що «б'юїк» обладнаний невеличкою апаратурою, котра наповнює ефір своїми «піу-піу» й веде на відстані якийсь «сітроен» по наших слідах. І цілком імовірно, що команда «сітроена» має відповідний зв'язок з віллою, з якимось Тімом чи Томом, котрий у разі потреби готовий привести підкріплення. І все ж, навіть не вірячи у щирість Ральфа, я не маю підстав сумніватись у його користолюбстві. А користолюбство вимагає, щоб хоч на час нашої оборудки ми залишалися тільки вдвох. Щоб оборудка відбулася без свідків. Щоб у шефів американця не закралося й тіні сумніву. Щоб усе було як годиться. Ризик може виникнути після того. Звичайно, Бентону неважко відпустити мене геть. Я зникаю з документами, які не мають капітального значення, і даю йому спокій. Але він не проявить такої великодушності. Так само, як і не передасть мене своїм шефам. Він просто ліквідує мене, і то лише з єдиною метою — назавжди позбутися невигідного свідка. — На який час ви призначили своїм людям починати діяти? — запитую я, аби лише щось сказати. — Ви стаєте справді неможливим, Лоране, — бурчить Бентон. — Бо я вже вам пояснював, що тайник неможливо відкрити за п'ять секунд. І буде однаково незручно для нас обох, якщо ваші люди пхатимуть свого носа передчасно. — Ви стаєте справді неможливим, — повторює американець. — Можете бути певні, що ніхто не пхатиме свого носа і ніхто ні в чому нам не перешкодить. Решту дороги ми мовчимо. Лише коли в'їжджаємо в Лозанну, Ральф запитує: — Тепер куди? — До вокзалу. — Якби ви назвали адресу, мені було б легше орієнтуватись. — Я не можу назвати вам того, чого й сам не знаю. У мене збереглися тільки зорові враження про місце. Насправді якраз навпаки: у мене немає ніяких зорових вражень, але я абсолютно точно зорієнтувався по карті. Коли ми доїжджаємо до вокзалу, я кажу: — Звертайте вниз, їдьте під міст, а потім повернете знову направо. Лише коли він повертає вправо, я даю дальші вказівки, потім — нові. І так далі, свідомо ускладнюючи маршрут, навіть ризикуючи заблудитись. Нарешті «б'юїк» в'їжджає у вузький прохід між якоюсь високою будівлею і муром. — Тут? — підозріло запитує Ральф. — За кілька кроків звідси, — заспокоюю його. Ми рушаємо; кілька кроків виявляються надто довгими. — Ви мене розігруєте, дорогий, — кидає американець. — Я абсолютно не настроєний розігрувати вас. Однак теж маю право на певні застережні заходи. І в мене немає ніякого бажання вмирати у такому віці. Нарешті ми доходимо до не дуже великої, але масивної будівлі, що невиразно окреслюється серед кількох дерев на схилі біля озера. — Тут, — кажу я. — Ви мене справді розігрували, — зауважує Ральф. — Машиною можна було б умить добратися. — Обійдемо з другого боку, — пропоную, не слухаючи його. Ми обходимо й бачимо, що вікно у кімнаті біля входу освітлене. — Світиться! — констатує Бентон очевидне. — Казав вам, що Віолетта вплутається, — бурмочу я. — Тим гірше для неї, — відповідає мій супутник, направляючись до дверей. — Чекайте, так не годиться, — зупиняю його. — Чи не збираєтесь ви її вбити? — Нащо її вбивати? Зв'яжемо й запхнемо кляп у рот. — Облиште ці бандитські прийоми. Дайте можливість діяти мені. — Гаразд, Лоране, дійте, — неохоче відступає Ральф. Досить-таки сильно натискаю на дзвінок, щоб розбудити її, якщо вона спить. Трохи згодом зсередини долинає голос Віолетти, занадто слабкий, аби щось зрозуміти. Натискую на ручку — двері відчиняються. Справа по коридору бачу ще одні двері — до освітленого приміщення. Широко і гостинно відчинені. Ми заходимо. Віолетта лежить на дивані, накрившись барвистою ковдрою; угледівши мене, вона усміхається своєю анемічною усмішкою. — А, месьє Лоране! Потім погляд її зупиняється на американцеві, й усмішка змінюється подивом. — Наш сусід, пан Бентон, — спішу представити його. — Він мене привіз. І оскільки розмова вже почалася, додаю: — Ви налякали нас, Віолетто. Ми вас скрізь розшукували. Знайшли тутешню адресу. Думали, бозна-що трапилось… — Трапилось, — киває молода жінка. Вона різко відкидає ковдру й показує загіпсовану ногу. — Що сталося?.. Як?.. — бурмочу я. І Вона кидає на мене страдницький погляд і, не звертаючи уваги на Ральфа, втомлено каже: — Я вибула з гри, Лоране… Сьогодні вранці мало не загинула у власній машині. І нещаслива пригода не була випадковою. Я вже нічого більше не хочу, аби лиш мені дали спокій. — Хто саме? — Не знаю… Хто б то не був… — І ви лежите тут зовсім одна? — вирішую я змінити тему після короткої ніякової мовчанки. — Ні. Про мене турбується приятелька, та, про яку я вам згадувала. Вона мешкає недалеко. В цю мить Віолетта згадує про свої обов'язки господині і пропонує: — Але ж прошу сідати! Я не в стані пригостити вас, але ви й самі можете собі приготувати. Пляшки там… — Не турбуйтесь, — кажу я, сідаючи. Ральф залишається стояти біля дверей, видно, щоб розпрямився костюм, зім'ятий у машині. Він кидає на мене багатозначний погляд: мовляв, «доки будемо втрачати час?». Я також не схильний гайнувати час, бо кожна втрачена хвилина наближає можливу мить, коли сюди увірвуться люди американця. Правда, їм доведеться добре попотіти, поки вони натраплять на точне місце, але кінець кінцем усе-таки знайдуть. — Пан Бентон чув, що ви маєте намір продати цю віллу і зберегти за собою ту, що в Берні, — наважуюсь я натякнути. — Можливо… — мнеться Віолетта. — Я ще не вирішила, але можливо… — Він мене віз, маючи на увазі скористатись нагодою, щоб побіжно оглянути дім… тому що ніхто з нас не сподівався знайти вас у такому стані… — О, не будемо перебільшувати, — апатично заперечує господиня. — Як бачите, я ще не на смертній постелі. І якщо пан Бентон має бажання… шкодую тільки, що не можу його супроводжувати… — Не турбуйтеся, панно, — благоволить нарешті озватися американець. — Йдеться просто про побіжний огляд… Я б не хотів вам завдавати клопоту. — Ви мені й не завдаєте клопоту. Боюсь тільки, що кімнати не в зразковому стані, але якщо йдеться лише про побіжний огляд… Виходимо в коридор, минаємо по дорозі двері наступних двох кімнат і опиняємось біля підсобних приміщень. Двері до підвалу широко відкриті, і ми одразу помічаємо цементні сходи, що ведуть униз. Знаходжу вимикач. Тільки б не бракувало лампочок. У цих старих підвалах іноді взагалі забувають вкручувати лампочки. На щастя, тут не так. Спускаємось по сходах й опиняємось у просторому приміщенні, майже порожньому, якщо не рахувати батареї парового опалення у куті. Згадувана стіна — очевидно, та, що навпроти. Нічим не зайнята бетонна стіна, на якій видно відбитки дерев'яної опалубки, але без будь-якої ніші чи отвору. Якщо, звичайно, не зважити на невеличкий отвір у кутку з двома трубами, до яких приладнано ручки для регулювання пари. Я наближаюсь до отвору, супроводжуваний американцем. Відкручую один із кранів і всовую в середину шарикову ручку. Нічого^ Відкручую другий кран і повторюю операцію. Ледь чутне клацання — й бетонна стіна повільно і безшумно відсувається вбік, відкриваючи вхід у бункер. Ми заходимо й обмацуємо стіну біля отвору. Ральф натрапив на електричну кнопку — приміщення наповнюється тьмяним червонуватим світлом слабкої лампочки. Кволе світло, але цілком достатнє, щоб виразно побачити у глибині приміщення солідні сталеві двері вмурованої у стіну каси. Я краєчком ока з цікавістю спостерігаю за американцем. Однак, — чи це характер, чи маска, — обличчя його зберігає спокійний вираз. — Давайте ключ, Лоране. — Спершу негативи, Бентоне. Він засуває руку в кишеню, дістає мініатюрну касетку і подає мені. — Сподіваюсь, це знімки не старих газет… — Можете перевірити. Я перевіряю, потім ховаю їх і дістаю ключ. — І копію… — нагадує Бентон. Передаю й копію. Американець направляється у глиб бункера; помітивши, що я йду за ним слідом, попереджає: — Дозволяю дивитись, але нічого не чіпати. Він встромляє ключ у щілину, двічі повертає його й без особливих труднощів відчиняє важкі двері. Перед нами відкривається середина каси, достатньо освітлена, аби побачити, що в ній дві ручні валізки. Дві ручні валізки на двох поличках — і більше нічого. В цю мить я уловлюю, що позаду ледь чутно клацнуло. Обертаюсь — бетонна стіна повільно повзе на своє місце, щоб поховати нас. Крізь щілину в останній момент помічаю кволу й безпомічну фігуру Віолетти, яка досить стійко тримається на обох ногах без сліду гіпсової пов'язки. Погляд американця скерований у тому ж напрямку, відкриваючи йому ту ж безнадійну ситуацію: бетонний бункер перетворився у нашу гробницю. Я підходжу до фатальної стіни. Не для того, звичайно, щоб зрушити її руками, а щоб пошукати можливий важіль для маніпулювання зсередини. Але такого важеля немає. Маніпуляції передбачені тільки з того боку. — Це ви винні, Лоране, — втомлено бурмоче американець, опираючись на стіну, навіть не звертаючи уваги на те, що вона вкрита пилюкою. — Якби ми були зв'язали її як слід і всунули кляп у брехливий ротик, то зараз працювали б зовсім вільно. Він замовкає, зрозумівши, що докори тут марні, і повільно, вже без ніякої охоти, повертається до каси. — Подивимося хоч, що там усередині. Часу тепер досить. Цілком досить. Аж поки не закінчиться кисень і ми не луснемо від задухи. Ральф бере одну валізку, кладе її на цементовану підлогу й відкриває. Я не завдаю собі клопоту підходити ближче, бо й здаля бачу її вміст: золоті предмети, золоті монети, коштовності, взагалі речі, які кожен обиватель тисне потроху в якийсь куток, але яких тут не трохи, а багато. Американець сяк-так перекладає скарби і робить висновок: — Немає діамантів. — А того вам не досить? — кидаю я. — Я б сказав, що в даний момент і за таких обставин навіть забагато, — відповідає Ральф. — Але діамантів немає… Він зневажливо відсуває ногою валізку, підходить до каси й бере другу. Та ж сама картина: дріб'язок із жовтого металу, який виконує так мало роботи, але який люди звикли вважати таким цінним. Плюс кілька плоских оксамитових і шкіряних коробочок з прикрасами. Але в одній з них — не прикраси. — Діаманти… Голос американця зовсім меланхолійний. У мене таке відчуття, що він був би більше задоволений, якби не знайшов їх. Тому що зараз, коли діаманти знайдено, пастка, в якій ми опинились, очевидно, здається йому ще більш жахливою і зловісною. Я підходжу, щоб усе-таки глянути на ці славнозвісні діаманти. Все одно, як каже Ральф, часу у нас досить. Навіть більше ніж досить. Вони лежать на темному оксамиті і навіть у кволому світлі іскряться всіма кольорами райдуги при найменшому порусі американця. — Справді надзвичайні, — констатує Бентон. Він закриває коробочку і, скоряючись одвічному рефлексові власника, наміряється сховати до кишені. Потім недбало кидає її у валізку. — Яка товщина цього бетону? — запитує він, оглядаючи стіни. — Не менше метра. А зверху — напевно не менше двох. Рухома стіна все-таки найтонша — дрібничка у півметра. — Словом, кричи, хоч розірвися, немає жодної надії, що хтось почує, — підсумовує Ральф. — А ви хочете, щоб хто почув? Милосердна Віолетта, яка закрила нас тут, щоб ми згнили і щоб потім можна було вільно розпоряджатися спадком? Чи ваші люди, які, дозвольте вам це сказати, Бентоне, настільки дурні, що лише заглянуть у підвал, побачать, що він порожній, і підуть геть, задоволені своєю гострою спостережливістю? — Облишмо це. Скажіть ліпше, на скільки часу вистачить повітря? Він знову обводить приміщення оцінюючим поглядом. Бункер являє собою кімнату приблизно чотири на чотири. Досить велика площа, якщо говорити про тайник, але занадто мала, якщо розглядати її як резервуар кисню. По-перше, до стелі не більше двох метрів. А по-друге, приміщення напевно дуже давно не відчинялося. Тому повітря нечисте, застояне: якщо воно й містить трохи кисню, то він проник сюди під час короткотривалого переміщення стіни. Безперечно проник, але у мізерній кількості. — Проблеми асфіксії ніколи мене не цікавили, — зізнаюсь я. — Але, взявши до уваги жалюгідну кубатуру цієї діри, а також той факт, що в повітрі й зараз майже бракує кисню, можу сказати вам, що вже через кілька годин ми будемо дихати власним вуглекислим газом. Так що й інше не примусить себе довго чекати. Ральф оперся на стіну, забувши про те, що брудниться костюм. Не відхиляючись від неї, він повільно сповзає на долівку. В перший момент мені здається, що ним опанувала малодушність. Принаймні поки до мене не долинає його сміх. Якийсь здавлений і невеселий сміх, але він стрясає плечі Ральфа, і той марно намагається приборкати його. Нарешті вибухи похмурої веселості рідшають, і він має можливість говорити: — Ха-ха… Уявіть собі, Лоране… Був у Гвінеї і Гватемалі, був у Панамі і Конго. Був там, де стріляють з-за рогу і де падають люди… правда, моя справа — не стріляти, я вам уже казав… моя спеціальність — оплачувати рахунки й перевіряти їх, але я також ризикував головою, не раз був на волосок від смерті і завжди залишався живим, щоб опинитися тут, у цьому порядному місті… ха-ха… де якась мала дурепа з обличчям гімназистки, якась недорозвинена, ха-ха, зведе рахунки зі мною… Він замовкає, наче виснажений приступом дивної веселості, такої веселості, від котрої тебе кидає в дрож, і поступово знову впадає у свою звичну флегму. — Все-таки це інша справа — померти за два кроки від отих діамантів, — кидаю я. — Чудові!.. — машинально вимовляє Бентон. — Чистий вуглець, — додаю я. — Ми з вами, зрештою, також не що інше, як хімічні речовини, — зауважує американець. — Все залежить від будови і співвідношення. — Чистий вуглець, — повторюю. — Хай і так. За цим вуглецем ховається купа доларів. — А що б ви з ними зробили? — Не знаю. Мабуть, щось би зробив, якби вдалося зібрати свої манатки і зникнути кудись. Але я професіонал і знаю, що це неможливо. Та навіть коли б і вдалося, то все це за рахунок такого великого страху, що справа не варта заходу. Така система, Лоране. А влізеш у систему — виходу немає. — В такому разі, навіщо вам ці камені? — Так, щоб покласти у сейф якогось банку. Для гарантії… — Гарантії від чого? — Облиште ці запитання, — бурмоче Ральф. — Ви неможливі. — Мусимо вбивати час, Бентоне. Все відбудеться легше, якщо вбиватимемо час. — Не заперечую. Вбивайте. Але не в такий спосіб. Не з цими ідіотськими запитаннями. Ходіть на руках, якщо хочете. Або грайте на губах — це мене менше нервуватиме. Або заспівайте щось… — Декотрі, мабуть, співають в цей час… І грають… Оркестр у «Мокамбо» ще на ногах… — Так, співають, і грають, і наливаються шампанським, і гарцюють з коханками, і займаються груповим сексом, і сперечаються, де провести відпустку — на Багамських островах чи на Бермудських… — він перераховує повільно, немовби намагається згадати, що ще можуть робити люди. — А брудну роботу залишають для Бентона і для таких, як Бентон. І те, що той чи інший Бентон цієї самої ночі буде вбитий або задихнеться у власних випарах в якомусь підвалі… це не має значення, це заздалегідь передбачено у проценті неминучих втрат, це в порядку речей і навіть не варте уваги… Він на якийсь час замовкає, ніби для того, щоб перевести подих, і я в цю мить усвідомлюю, що також пробую перевести подих, що мені бракує повітря, або ж я уявляю собі, що повітря не вистачає. І відчуваю, що мою голову знову починає сковувати той противний біль, з яким я прокинувся пополудні у «Термінюсі». Пообіддя у «Термінюсі» видається мені у цей момент чимось дуже далеким, чимось майже забутим, чимось із Старого завіту… і Флора… і месьє Арон… Час минає. Можливо, година, а можливо, й більше. Не хочу дивитися на годинник. Ліпше не дивитись на годинник, коли знаєш, що нічого чекати, крім… І ми мовчимо, кожен на своєму місці, кожен зайнятий своїми думками або зусиллями, щоб прогнати ці думки. — Ось тому я б зібрав свої манатки і щезнув, якби міг, — чути нарешті тихий голос Ральфа, зовсім тихий, оскільки Ральф по суті говорить собі, а не мені. — Тому що це було б найбільш логічним. Адже мене все життя вчили цього, адже це був стимул: прогресувати, підніматися вгору, навіщо? — аби одержувати більший заробіток, аби мати більше грошей. Отже, цілком природно, раз ти вже нарешті намацав ці гроші, цілі купи грошей, напхати ними торбу і йти куди хочеш… — І все-таки ви б цього не зробили, — нагадую я зовсім машинально, бо у мене вже немає ніякої охоти розмовляти, мені вже не хочеться нічого. — Ну, так, оскільки є й інші речі — виховання, дресировка. Мені казали що наша розвідка — найбільша інституція, і вам теж казали щось у цьому роді. Мені казали, що гроші — велике благо, і я повірив. Вам казали, що діаманти — не більш як вуглець, і ви повірили. Чого ж ви, власне, уявляєте собі, що стоїте вище від мене, коли ви така сама мавпа, як і я? — Все ж має значення, в що саме повірив, — заперечую я апатично. — Абсолютно не має значення… Усе — брехня. Або, якщо хочете, вигідна істина. В першому випадку — для однієї групи. В другому — для іншої. І що з того, що одна менша, а друга більша? Я — не група. Ви — теж. Кожен з нас є чимось для самого себе, Лоране… Кожен з нас — жалюгідний ідіот, який повірив у зворотне, бо йому навіяли це з корисливою метою… Ральф замовкає, а може, й продовжує, але вже в думці, що для нього не має значення, оскільки він, хоч і згадує моє ім'я, говорить, по суті, самому собі. Якби він так, як я, пережив повний, неприємностей день, якби йому якась Флора запхнула в рот пілюлю з рідким газом, то він напевно не мав би бажання говорити самому собі, і єдине, що я намагаюся зробити в даний момент, — це забути, що мені вже не вистачає повітря, бо, коли збагнеш, що бракує повітря, можеш почати дряпати нігтями стіну або ж дряпати собі груди, словом, зірватися. — Ці жінки все заплутали… — чую я після довгого мовчання голос Ральфа. — … Жінка невгамовна у своїх прагненнях, її поведінку неможливо передбачити. — Як і чоловіка, — вимовляю я голосом, який ледве сам уловлюю. — Нічого подібного. У чоловіка є система. А раз є система, ти можеш її розшифрувати. Це дає тобі відчуття певності: є система — є за що зачепитись. Жінка — інше… Ви самі недавно сказали, що Флора налетіла на вас, як тайфун. Ви навіть не помітили, що ви сказали. А це сама істина: жінка — стихія, ураган. І зовсім ке випадково тайфуни завжди носять жіночі імена — Клео, Фіфі… Флора… Ця Флора!.. Тайфуни з ніжними іменами… Налітають — і все йде шкереберть… — Ви впевнені в цьому? Ми з Розмарі жили досить спокійно… принаймні до певного часу… — Цілком природно… В центрі урагану погода завжди спокійна. Безхмарна і тиха. Зате коли ви опинитесь у нього на шляху… Я знаю ці урагани. Я ж говорив вам: Гватемала. — Може, ви й знаєте урагани, але в мене немає такого враження, що ви знаєте жінок, — зауважую я через досить довгий час, мабуть, після того, як Ральф уже давно забув свою репліку. — Знаю і жінок, — бурмоче американець, невиразно вимовляючи слова, наче крізь сон. — І саме тому не увиваюсь коло них, якщо ви маєте на увазі що деталь… Ніколи не увиваюсь… Просто йду і даю гроші… і виходжу із достатньою полегкістю й огидою, щоб забути їх на деякий час… Він перестає говорити й завмирає на своєму місці, на тому самому місці, куди давно, кілька годин чи то років тому, опустився зі своїм тихим істеричним сміхом. А потім, знову через кілька годин чи то років, важко вимовляє: — Жінки гарні лише в журналах, Лоране… у журналах для підростаючих онаністів… у тих журналах, де можна побачити масу проституток, добре представлених якимось порнографом. У житті ж вони інші — зі своїми амбіціями і пристрастями… Не говоріть мені… Тайфуни з ніжними іменами… І знову через якісь години чи то хвилини чується його голос, уже зовсім далекий: — А втім, ви маєте повне право… захищати їх, цих жінок. Якби не вони… я давно засік би вас… і знешкодив. — Яким способом? — запитую з зусиллям. — Найрадикальнішим… Я вас поважаю, Лоране… найрадикальнішим… півзаходи образливі для людини вашого рангу… І ми знову агонізуємо, кожен біля підніжжя своєї стіни, кожен на своєму власному лобному місці. — А тепер… ми взаємно знешкодились… у цьому бункері… у цій гробниці на двох… І вам, напевно, гидко, що ви змушені лежати біля такого… як я… — Чому?.. — знаходжу силу відповісти. — На полі бою противники часто падають один коло другого… — Так… справді… падають один коло другого… Але ховають… їх не разом. А ми будемо в одній братській могилі… братській могилі шпигунів… «Власне, тут тобі й місце, — кажу я про себе, бо вже не маю сил говорити. — У цьому бункері від війни. У цьому бункері, який залишився після того, як війна минула… Власне, тут місце нам обом. Ми залишилися від війни і продовжували вести війну, для нас війна ніколи не закінчувалась… І нічого дивуватися, що ми разом, Ральфе… і нічого корчити з себе дурня… бо ти знаєш, що наша війна — інша… не така, як та, з окопами і позиціями… це інша, і кожен воює в тилу противника, і кожен має противника у своєму тилу… і поки вона триває, будемо завжди разом… ми або такі, як ми… бо ми неможливі один без одного… бо не можемо один без одного… один без другого втрачає сенс… так само, як ніч і день, як темрява і світло…»  

Світло, так… Тільки воно вже ослабло… Воно зникає. Мабуть, надворі смеркається. І я дивуюся, доки ми сидітимемо в сутінках, невже ніхто не здогадається увімкнути лампу. Ми з Бориславом посхилялися кожен у своєму зеленому кріслі під зеленим фікусом, вершина якого вже вперлася в стелю кабінету. На дивані, звичайно, мій колишній шеф, якого я завжди вважав у якійсь мірі педантом, можливо, тому й він мене завжди вважав у якійсь мірі авантюристом. Що ж до генерала, то він воліє не засиджуватися. Він повільними кроками міряє килим з кінця в кінець або іноді зупиняється, думаючи про щось. — Це вже не перший раз, — сухо говорить мій колишній шеф, оскільки в цей час він узяв слово. — Боєв виконає завдання, і непогано, подолає важкі етапи, а в кінці, коли треба поставити крапку, він замість цього потрапляє в халепу. Це вже не перший раз… — Міг не потрапити, — не стримується Борислав. — Якби в житті все відбувалося так легко, як відбувається на папері, то міг би не потрапити… — Як усе відбувається в житті, це не тільки вам відомо, — спокійно заперечує мій колишній шеф. — Ми також росли не лише в канцеляріях… План, добре накреслений на папері, може бути й добре здійснений. Особливо таким досвідченим працівником, як Боєв. І особливо коли він вчасно зуміє приборкати в собі цю схильність до авантюри… — Якої авантюри? — знову заперечує Борислав, усупереч порядкові. — Тут немає ніякої авантюри. — Бориславе, ти помовч, — бурчить генерал. — Не перебивай людину. — Хай перебиває, — зауважує мій колишній шеф. — Мене це не бентежить. Але хай буде об'єктивнішим. Він дивиться на мого приятеля своїми гострими холодними очима і каже: — Яка авантюра? А як інакше назвати весь цей торг з американцем? І навіщо, власне, потрібний був цей торг? І чого було залазити в бункер? — Дуже просто: щоб поповнити досьє. Щоб добратись до останнього фрагмента, якого бракувало, — відповідає Борислав. — Дані, які містяться в цьому фрагменті, зовсім не такі важливі, аби класти на карту своє життя. Дані цього фрагмента можна було б одержати під час слідства. — Так, але, можливо, не настільки вичерпні. Притому ціною великих труднощів і довгого часу. — Ціна не така вже й висока, щоб ризикувати життям, — спокійно заперечує мій колишній шеф. — Зрештою, він ризикував своїм власним життям… — кидає Борислав, ковтаючи кінець фрази. Проте я знаю, що кінець фрази — «а не вашим» — Думаю, що наше життя належить не тільки нам, — сухо зауважує мій колишній шеф. — Справді, — погоджується Борислав. — Але що вдієш: є люди, які звикли доводити справу до кінця і виконувати завдання повністю, до останнього фрагмента, навіть ризикуючи не повернутися… — Не повернутися — значить не виконати добре завдання, — заперечує мій колишній шеф. — Або виконати його надто дорогою ціною. Я уважно слухаю їх, схилившись у своєму кріслі, однак відчуваю, що вони вже починають повторюватись, як часто буває під час суперечки, хоч генерал небезпідставно вважає, що істина нерідко народжується в суперечці. Я слухаю їх уважно, але через деякий час мені стає прикро від однієї думки: раз питання стосується мене, то чи не пора нарешті поцікавитися й моїм поглядом на речі, а не говорити так, ніби йдеться про відсутнього. — Ти справді дещо небезсторонній, Бориславе, — озивається нарешті генерал. — Кінець кінцем фактом є те, що в нас немає останнього фрагмента. Нема, хоч заплачено за нього надто дорого. Він замовкає, потім каже з якимось відтінком докору, але так, немовби докоряє не Бориславу, а самому собі: — Небезсторонній, братику… і я тебе розумію… Ми втратили досвідченого працівника… і товариша… Аж тоді я розумію: мені не дають слова через те, що я мертвий. Світло никне ще більше, западають сутінки. Не сутінки смеркання, а сірий морок неясних сновидінь. І, як завжди, у цих неясних сновидіннях я бачу Любо, який іде повільною недбалою ходою, ледве помітно тягнучи одну ногу. Колись там, на гострих шпилях біля кордону, коли ми гналися за бандитами, Любо був важко поранений і, хоч уцілів, з того часу трохи налягає на одну ногу, правда, зовсім легко, але все-таки налягає; це стало його другою природою, бо він налягає навіть тоді, коли приходить до мене уві сні, хоч було б логічно припускати, що тінь не ходить так, як ми, отже, могла б рухатись нормально. Він підходить і зупиняється поруч, однак не дивлячись на мене, начебто ми на конспіративній зустрічі, начебто вдаємо зовсім незнайомих людей, які чисто випадково опинилися за два кроки один від одного. — Можеш, брате, розказати це своєму колишньому шефові, а не мені, — бурмоче Любо, майже обернувшись спиною до мене, начебто ми на якійсь конспіративній зустрічі. — Я знаю, чому ти поліз у віллу американця, як опинився в цьому бункері. Поліз, щоб урятувати мого хлопчиська. — Не говори дурниць, — кажу я. — Тобі відомо, що у мене було завдання. — Розказуй це комусь іншому, брате, а не мені, бо я тебе бачу наскрізь, я ж тебе вчив ремеслу. Знаю, навіщо ти це зробив. — Я міг визволити Бояна і забратися геть, — кажу йому. — В тому-то й справа, що не міг. І ти це добре розумів. Ти міг забратись і врятуватися, але раніше, одразу після того, як зрозумів, що Боян провалився. З точки зору професіонала так і слід було зробити. Не стрибати з тераси, а зникнути, залишивши на Борислава турботу про врятування хлопця. Все-таки його, кінець кінцем, напевно б випустили. Навіщо він їм потрібен. їм ти був потрібний, ти!.. — Дурниці говориш, — відповідаю я, не дивлячись на Любо, ніби ми справді на конспіративній зустрічі. — Я хотів намацати і третю частину досьє. — Третю частину!.. Яка важниця! Ти чіпляєшся за третю частину, бо все одно вже влип. Ти знав, що вони обрали тебе для спокутної жертви і що після провалу Бояна нічого було більше робити з точки зору професіонала, а треба було блискавично зникати. А ти замість того поліз їм у руки. Щоб урятувати мого хлопчиська. — Верзеш щось… з своєю «точкою зору професіонала»… Кінець кінцем, професіонал чи ні… раніше чи пізніше… ти ж знаєш, усі підемо до тебе… так що досить мене оплакувати… І щоб не дати йому продовжувати й примусити йти геть, я відкриваю очі. Відкриваю важко, з зусиллям. Намагаюся зосередити їх на чомусь реальному, поки я все ще тут, на цьому світі, і втуплюю погляд у сіру пустку стелі з нерівними відбитками опалубки. Однак, немовби відчувши, що я хочу вхопитися за неї, стеля наді мною раптом починає крутитися, ця бетонна стеля з відбитками опалубки і з кволою лампочкою. Вона крутиться повільно, але не спиняється, і я відчуваю необхідність схопитися за щось, аби не впасти кудись убік чи навіть на цю саму стелю, яка невпинно крутиться… «Закрий очі! Закрий очі!» — каже мені якийсь голос, і я закриваю їх, але під повіками починають мерехтіти гострі світлі рисочки, немовби якась дротяна сітка, розпечена до білого, а в голові все страшніше довбе нестерпний біль, довбе наче не молотком, а долотом. Я повертаюсь на бік, але й тут переді мною виступає розпечена дротяна сітка; повертаюсь на другий бік, але вона й там; вона оточує мене з усіх боків, ця дротяна сітка, розпечена до білого, я відчуваю, що задихаюсь в ній, і щоб не задихнутися зовсім, нарешті відкриваю очі; однак наді мною темно, скрізь навколо темно, якийсь морок чорно-червоними плямами, серед яких десь далеко крутиться, наче самітна зірка, кволий кружечок лампочки. — Треба рухатись… — чую голос. — Ти мусиш встати, щоб розсіяти темряву… Темрява внизу. Ти мусиш встати. Я пробую встати, опираючись спиною на стіну, але зсуваюсь на долівку. Пробую ще раз. Морок трохи розсіявся. Ніч перейшла в сутінки. Бентон, сидячи біля протилежної стіни, вийняв пістолет… «Зіпсує й останнє повітря», — чую голос. Я вже підвівся достатньо, аби рушити до нього. І падаю. Підводжусь на коліна, знову намагаючись виринути з мороку. І знову падаю, вже біля Ральфа. Зовсім легко вириваю пістолет. Він ледве тримає його. — Віддай, — бурмоче американець. — Не можу більше… Задихаюсь… — Зіпсуєш повітря. — Віддай… — Ні… Потім знесилено завмираємо. Він — на своєму лобному місці, я — в кутку біля рухомої стіни. Морок знову гусне. Цей морок плямами. Чорними й чорно-червоними плямами. «Закінчується», — чую голос. Піднімаю голову. Одинока зірка лампочки погасла. Цілковитий морок. Отже, закінчується. Нарешті. Скільки разів я думав про смерть. Неможливо не думати, коли вона проходить мимо. Неможливо не думати, коли знаєш, що якогось дня вона стане біля тебе. Одні кажуть, що це страшно: смерть. Інші — що це спочинок: смерть. Як непробудний сон після важкого дня. Пора нарешті самому побачити, як там. Там — біля Любо. Там — по той бік життя  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка