Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка4/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ


 

Сіро-зеленкувата злива спадає з навислого неба довгими струменями. Ми сховалися під навісом садового буфету, й дощ пере нас із трьох боків, такий рясний і щільний, що мені здається, наче ми сидимо за якоюсь лискучою напівпрозорою завісою. Ось уже другий понеділок я приходжу на це домовлене місце, щоразу замовляю собі каву й дістаю зелену пачку сигарет «Житан», але чоловік з простим обличчям, якого я називаю подумки просто «мосьє П'єр» і який має запитати: «Дозвольте?» — і, в свою чергу, покласти на стіл пачку сигарет, — не з'являється. Натомість сьогодні прийшов інший чоловік, без розмов сів поруч мене і замість зеленого «Житана» витяг з кишені зім'яту синю «Голуаз». Ми сидимо, відгороджені стіною зливи. Мосьє Леконт такий набурмосений, що я вважаю за краще дивитися на каламутні потоки. — За вами хтось стежив? — Якийсь тип, його обличчя наче знайоме. Мабуть, із емігрантів. Я одірвався від нього на площі Республіки. — Ви певні, що він сам? — Цілком. — Зрештою, це не має особливого значення, — байдуже мовить Леконт. — Ми вважаємо вашу місію завершеною і мета мого візиту — повідомити вас про це. — Моєї провини в цьому немає, — виправдовуюсь я. — Я зробив усе можливе. — Не заперечую, — сухо відповідає мосьє Леконт. — Справа в тому, що ви тепер вибули з гри. Ми перешкодили їм скарати вас, але ви вибули з гри. — Я продовжую працювати в Центрі… — Так, але вони тримають вас, щоб не мати неприємностей з нашою поліцією. Відтепер не ви стежите за ними, а вони за вами. Ви — як би це краще висловитись? — амортизовані. Я чудово розумію його. Розумію і те, що якби не злива, мосьє Леконт, напевно, зараз же підвівся б і пішов. Для нього я вже викреслений зі списку. Я — зношена деталь, замінена й викинута, наче стара залізяка чи спрацьований автомобіль. Довідавшись, що французькі власті більше не цікавляться мною, мене завтра ж виженуть із Центру. Отже, мені лишається повіситись або йти на ринок вантажити мішки з картоплею. — Маю пропозицію, — докидаю я. — Пропозицію, як остаточно розв'язати цю проблему. Найрадикальніше розв'язання проблеми — ліквідувати Центр, але я знаю, що в цьому не зацікавлені ні американці, ні французи. Емігрантський центр завжди може знадобитися. — Яку саме? — бурмоче мосьє Леконт. Він, очевидно, вважає мою пропозицію не вартою уваги, але оскільки дощ не вщухає, то чому б і не вислухати мене. — Маєте рацію в тому, що я вже не можу виконувати таких завдань, як раніше. Але я не поза грою, бо в мене в руках є ще такий козир, як Младенов. — Якщо ви вважаєте Младенова козирем… — кисло посміхається Леконт, не закінчуючи фрази. — Послухайте, мосьє Леконт, я не прагну знати більше, ніж належить такому пішакові, як я, але чи не зручніше було б для вас, замість того щоб з такими труднощами стежити за Центром, взяти керівництво ним до своїх рук? — Яким чином? — різко запитує француз. — Я пропоную усунути Димова й Кралева, і тоді на чолі Центру залишиться Младенов, який танцюватиме під мою, тобто під вашу дудку. — Мерсі за пораду, — кисло посміхається мосьє Леконт. — Якби ми могли так вільно розпоряджатися Центром, то, будьте пенні, не вдавалися б до ваших послуг. У нас свої міркування, — викладати їх вам я не збираюся, — і ці міркування виключають наше безпосереднє втручання у справи Центру. Того вечора наші люди трохи притиснули цю зграю, аби врятувати вас, та все то блеф, легке попередження, щоб не заривалися… Леконт замовкає, бо з павільйону вийшов гарсон, мабуть, аби своєю присутністю нагадати нам, що в кав'ярні треба щось замовляти. В такий час і негоду ми в нього єдині клієнти на терасі. — Що вам узяти? — питає мій співрозмовник. — Що й собі. Принаймні я буду певен, що ви не замовили мені отрути. — Дві кави і два перно, — каже Леконт гарсонові. І коли той зникає, додає: — Я не замовляю для вас отрути і вам не раджу до неї вдаватися. Просто змініть професію і радійте, що врятували шкуру. Це не така вже дрібниця. — Вибачайте, — кажу я, — але ми не порозумілися. Кажучи, що Димова і Кралева треба усунути, я мав на увазі самоусунення. — Яке саме? — Два тижні я сушив собі цим голову і, здається, знайшов засіб: у мене є навіть детальний план роздмухування таких чвар, що й Димов, і Кралев, і, якщо хочете, всі інші самоусунуться й створять можливість для нас із Младеновим захопити керівництво. Вам, звичайно, не треба нічого робити. Вони самі усунуть один одного. Мосьє Леконт замислено дивиться в парк, немов оцінює, чи є в моїй пропозиції бодай натяк на здоровий глузд. Дощ трохи вщух. Замість обложної зливи вітер несе густий водяний пил, і крізь вологу імлу перед нами відкривається вид на густу зелень парку Бют-Шомон пласкими, порослими травою схилами, штучними цементними скелями і озером із застояною чорно-зеленою водою. Гарсон приносить замовлене, кидає невдоволений погляд на затягнуте небо і бурмоче: «Яка жахлива погода», та, побачивши, що ніхто з нас не підтримує розмову, відходить. Мосьє Леконт відпиває кави й запалює свою міцну «синю». Потім дивиться на мене пильно, навіть трохи здивовано, немов тільки зараз завважив мою присутність. — Так. Це непогана думка. Я не кажу нічого певного, — він застережливо підносить руку, — але це думка. Щоб обмізкувати її, треба знати реальні можливості для її виконання. Ознайомте мене в кількох словах із вашим планом. «Хмари трохи розвіює», — думаю я, хоч дощ знову посилюється і перед нами знову спадають напівпрозорі мокрі струмки, м'яко хлюпаючи в траву. Я й собі запалюю «зелену», прикро думаючи, що навіть сигарети вибирає для мене вища інстанція. Відтак починаю викладати свій план. — Це цікаво, — повторює мосьє Леконт, уважно вислухавши мене. — Більше нічого не скажу, оскільки не можу відразу ж відповісти: «так» або «ні». Дощ знову вщухає. Француз дивиться на небо, потім на моє розчароване лице й запитує: — То рушаймо? Він витягає з маленької кишені зім'яту банкноту і кладе на стіл. Ми підводимось і неквапом ступаємо по мокрій алеї, що веде на вершину пагорба. Піднімаємося й зупиняємось під високими деревами, з яких спадають зеленаві тіні й краплинки води. Внизу, далеко під нами, серед похмурих будинків передмістя звивається залізниця. Межа штучної бідняцької оази. Далі тягнуться рейки, темні насипи й задимлені стіни. Звідти починається життя. — Гаразд, — киває Леконт, дивлячись на мене так, наче я щось сказав. — Якщо ваша пропозиція буде прийнята, ви одержите точні вказівки. Якщо ж ні, ми з вами ніколи не зналися. — Розумію. Як я довідаюсь про вашу відповідь? — Про це не турбуйтесь. Ми знайдемо спосіб зв'язатися з вами. В який вам бік? Бо мені в протилежний. — Байдуже. — Гаразд, тоді я піду вниз. Він кивнув мені й закрокував алеєю вниз, а я стояв і дивився на залізницю, врізану в темні квартали передмістя, хоч з неба знову полилися цівки дощу.  

________

 

— Ви кат! — каже вона, насилу стримуючись, щоб не відважити мені ляпаса. — Можливо, — відповідаю, — але тут не місце для взаємних визначень. Зайдімо хоча б у цю кав'ярню навпроти. — Ви кат! — повторює вона. — Не хочу й знати вас. — Ну, тоді… Я примирливо знизую плечима й іду далі. — Чекайте! — гукає вслід мені Ліда, ледве не плачучи від люті. — Відвезіть мене додому! Мені дуже неприємно, але я не маю грошей навіть на таксі. — Я не можу вас везти до батька у такому вигляді. Давайте зайдемо в кав'ярню. Розмова відбувається о восьмій годині ранку біля чорного входу «Опери»: втаємничені знають, що цей вхід веде не в кулуари театру, а до підвалу, де проводять ночі повії. Фахівці називають його «Великою кліткою». Саме звідти видали мені на поруки Ліду. Я пробую взяти під руку непокірливу жінку. Вона грубо вириває руку, але йде зі мною. Перетинаємо захаращену автомобілями вулицю й заходимо в кафе. Я посилаю Ліду у вбиральню, а сам сідаю за стіл біля вітрини й замовляю ситний сніданок: дві великі порції крему й булочки. За кілька хвилин молода жінка повертається вже трохи схожа на людину, вимита, причесана, з підфарбованими губами. Мовчки снідаємо, потім я пригощаю її сигаретою і спокійно кажу: — А тепер розповідайте, що трапилося. — І не думаю. Відвезіть мене додому. — Гаразд, ваша воля. Принаймні я вам щиро кажу, що не розумію, в чому ви мене звинувачуєте. — Навіть не розумієте? А хто мені призначив побачення на Рю-де-Прованс? Хіба не ви? І хто не прийшов на побачення? Теж не ви? — Чекайте, чекайте! Давайте з'ясуємо все по порядку: Рю-де-Прованс, якщо не помиляюсь, це вулиця, на якій ви мешкаєте… — А ви тільки відучора в Парижі і, звичайно, не знаєте, що там зборище повій… — Зізнаюся: геть забув. Я призначив вам зустріч, бо ви там мешкаєте, та й од ваших тих сходинок у мене спирає дух. — От-от! І оскільки ви так дбаєте про своє здоров'я, то зволили взагалі не прийти. — Неправда. Я спізнився всього на кілька хвилин, тому що на розі бульвару Османн і вулиці Лафайєт утворилася пробка й мені довелося чекати… — Так. А тим часом поліція заштовхала мене в машину разом з усіма тими… Боже, який жах! Я ніколи не сподівалася, що доживу до такої ганьби. Цілу ніч з тими нікчемами, як повія… Вона знову на порозі істерики. — Заждіть, — кажу я. — І тут я не винен. Скільки порядних жінок спокійно ходять по Рю-де-Прованс, і нікому не спадає на думку мати їх за повій, бо в них не такий вигляд. — А в мене, значить, такий вигляд? На моєму обличчі написано, що я повія… — Про обличчя не відаю. Людина собі його не вибирає. Але, даруйте, ви занадто наквацюєте його. І де ви взяли таку неймовірну спідницю, не кажучи вже про сумочку. — Ви — кат! Це трохи нагадує мені рефрени мого колишнього сусіди по в'язниці: «Ти мерзенний зрадник», та я лишаюся незворушний. — Розумієте, Лідо, не виключено, що я справді кат, але з вашого боку не дуже чемно повторювати мені це після того, як я цілу ніч шукав вас по поліцейських дільницях і пунктах «швидкої допомоги». — Яка жертва! Краще б ви своєчасно прийшли… — А ви б краще менше слухали порад Мері Лямур… — Мері Лямур тут непричетна. Я хотіла б спитати вас, як би одяглися ви на ту марницю, що мій батько мало не з кров'ю одірвав від серця… Божечку, оце так Париж і паризьке життя… — Тільки не плачте, — кажу я. — Побережіть свої істерії до критичного віку. Але вже запізно. Ліда глухо схлипує, затуляє обличчя руками і гірко плаче під байдужими поглядами перехожих, що густо сунуть повз вітрину кафе.  

________

 

Ми сидимо з Тоні в кав'ярні болгарина й п'ємо свій обідній аперитив — мартіні з лимоном. Тоні п'є вже четверту порцію, не рахуючи того, що він вихилив до мого приходу: є дні, коли він готується до обіднього аперитиву з самого ранку. Ворон і Вуж, як простолюд, за сусіднім столиком п'ють вино. Після екзекуції ці двоє постійно крутяться біля мене, доки я в районі Центру. В інших місцях за мною назирці ходять інші емігранти, більшість яких я вже знаю в обличчя. Іноді я покірливо дозволяю їм слідкувати за собою, а подеколи заради різноманітності влаштовую своїм янголам-хранителям дрібні каверзи. Мої витівки різні, залежно від того, чи я пішки, чи на «ягуарі», але в обох випадках ефект однаковий: переслідувачі, витріщивши очі, гасають, як мавпи, несподівано й безповоротно, загубивши мене у міській веремії. Отже, хоч і з запізненням, а мені згодились уроки, одержані у віллі поблизу Фонтенбло. Всі ці витівки на перший погляд дитячі розваги, оскільки мені вже нічого критися. Але вони підтримують мій престиж, даючи підставу людям з Центру вважати, що я й досі працюю на французів. Саме в цьому й виявляється фальш мого становища: я вдаю, ніби розвиваю конспіративну діяльність, аби замаскувати своє неробство. — Он іде Мері Лямур і підморгує тобі, — кажу я Тоні, помітивши імпозантну постать за вітриною кав'ярні. — Не мели дурниць, — відмахується Тоні. — Мері Лямур не цікавлять такі, як ми з тобою. — Чому? Невже ми такі потвори? — Начхати їй на твою вроду. Їй потрібне зовсім інше. — А знаєш, не така вже вона й погана… Хоч належить до важкої категорії. Тоні, на диво, утримується від коментарів. — Ти часом не шукав у ній своє щастя? — наполягаю я. — Хіба я з глузду з'їхав? Мені, друже, ще не набридло життя. Відколи розмова точиться довкола Мері, Тоні, хоч як він уже набрався, притишив голос і час від часу зиркає на стіл, де сидять Ворон і Вуж. — Що ти цим хочеш сказати? — ніби не розумію я. — А те, що коли ти спробуєш перевірити своє щастя на Мері і Димов спіймає тебе, — тобі не зарадить і французька поліція. Літній гарсон проходить повз нас із порожньою тацею. Тоні перепиняє його рукою. — Вороне, вип'єте ще по одній? — Якщо пригостиш, — непривітно відповідає Ворон. — Два мартіні й два великих вина! — замовляє Тоні. Потім, спершись ліктями на стіл, утуплює в мене каламутні очі. — Ти мене, друже, не підбивай: кажеш про Мері, а думаєш про іншу. — І гадки не мав. — Розказуй комусь іншому. В усякому разі, вибір непоганий: я маю на увазі дочку старого… — Через таких і виникали ускладнення. — Щодо цього ти маєш рацію. А в тебе їх аж занадто. Як воно в тебе виходить, чоловіче, що ти стикаєшся з Кралевим? — До чого тут Кралев? — Як до чого? До того, що й ти. Він теж клюнув на Ліду. Двічі вже запрошував її на вечерю… — Тихіше, — попереджую я. — Йде Младенов… Младенов наближається у супроводі Димова і Кралева. Вони вмощуються за столом у кутку, де, як звикле, сидять гості. Якщо врахувати, що біля входу Милко зайнятий тоталізатором, то Центр у повному складі. — Центр у повному складі, — кажу я. — Усі восьмеро… Нічого, скоро нас лишиться семеро, — кидає Тоні, прилизуючи жовтими від тютюну пальцями своє довге волосся. — Але сім — кепське число… — Хто ж одсіється? Невже я?.. — А хто ж іще?.. Не з моєї вини, звичайно. — Не вдавай простачка: і ти допоміг. «Тільки сьогодні він прогуляв 60 франків», — нагадую його репліку того вечора. — Казав те, що мусив казати, — виправдовується Тоні. — На моєму місці ти зробив би те саме. Підходить гарсон з повною тацею, ставить нам два мартіні й іде далі. — Ти від початку пристав до мене, — байдуже нагадую я. — Всі твої звіряння були приманкою. — Я говорив те, що мені веліли, — повторює Тоні. — Якщо ти впіймався на гачок, вина не моя. — Чому це я упіймався? — Бо впіймався! Тоні виливає півкелиха рідини собі в рот, запалює сигарету й посміхається. — Ти маєш себе за хитруна і, можливо, таки станеш ним, якщо вже не став. Коли до тебе хтось чіпляється і починає настроювати проти шефів або нахваляється сам повернутися назад, що ти повинен зробити? Є три варіанти: погодитись, промовчати або піти до шефів і доповісти їм про все. Ти, звичайно, не погодився, бо не зрадник, але й не доповів. А треба було, якщо ти кмітливий. Тоді б ти витримав іспит. — Зате ти справжній пройдисвіт, — кажу я, відпиваючи з келиха. — Коли б я доповів, то знаєш, що б було? Кралев примусив би тебе відмовитись од своїх слів і стверджувати, ніби все це казав я, а тепер намагаюся перекласти на тебе. Отже, в кожному з трьох випадків мене чекала однакова доля, бо Кралев вирішив її заздалегідь. Я навмисно двічі повторюю прізвище Кралева, щоб уловити реакцію Тоні. Але він не реагує. Тоні вже так нализався, що навіть не заперечує своїх зв'язків з Кралевим, а якщо й заперечує, то зовсім протилежне: — Чого б це вони заздалегідь вирішували твою долю, га? Хіба хтось що мав проти тебе? — Проти мене? Звичайно, ні. Я дрібна риба. Але оскільки вони мають зуб на Младенова, а я ніби його людина, то все скошується на мені. — Не бери це близько до серця, — заспокоює мене Тоні. — Макітра в тебе варить. Значить, ти не пропадеш. Шкода лише, що тобі вже не ссати двох маток. — А ви як? Хіба ви ссете одну? Всі ви… — Тс-с! — уриває мене Тоні, прикладаючи до губів прокуреного пальця. — Не плещи язиком! Сси собі скільки хочеш маток, умій тільки… Нічого, все ще попереду, навчишся… — Ти ніби знову набрався… — байдуже завважує Милко, підсідаючи до нашого столу, наморений тоталізатором. — З горя, братку… Шкода, що знову лишаємося без редактора. Милко не звертає уваги на його слова, очима шукає офіціанта, знаходить його і мовчки замовляє собі питво, показуючи на келих Тоні. Мабуть, Милко також втаємничений. Здається, всі вони втаємничені, крім мене. — Вип'єте ще по одній? — запитує мовчазний Милко, коли гарсон приніс йому келих мартіні. — Чому по одній? Вип'ємо більше, — озивається Тоні охоче. — Замовляй повну пляшку, годі вже гратися в чарки. — Тобі не вистачає тільки пляшки, — бурмоче Милко. І звертається до гарсона: — Ще два келихи. Та мені не вдається скористатися його щедрістю. З-за столу її кутку підводиться Младенов і незграбно прямує до нас, — Емілю, ти не підвезеш мене додому? Я встаю, рушаю за ним. Мені вже відомо, про що йтиметься. Тому я трохи здивувався, коли в «ягуарі» бай Марин завів мову зовсім про інше: — Чим ти думаєш, коли підколюєш Ліду такими шпильками? — Якими саме? — Що вона, мовляв, невідь як одягнена, що в таке ганчір'я вдягаються лише шльондри… Невже, Емілю, я лопатою гребу гроші? — Зачекай, бай Марине, я казав Ліді не про гроші, а про пристойний вигляд. Вона може витрачати на вбрання значно менше і мати пристойніший вигляд. — Я казав їй те саме. «Візьми, — кажу, — собі одну-дві сукні в монопрі[1], як це роблять скромні жінки». А вона послухала Мері Лямур і накупила цього страхіття. А тепер давай, тату, гроші на нові туалети. Наче в мене їх хоч лопатою греби… — Є люди, які таки загрібають їх лопатою, — підтакую я. — Хоч би й Димов. — Я знаю, скільки одержує Димов. На його гроші також не розженешся. Особливо коли на твоїй шиї така, як Мері. — Младенов замовкає, кидаючи на мене швидкий погляд. — Їдь повільніше. Поспішати нікуди. Я хочу сказати тобі й дещо інше. Отже, ми дійшли до головного. Я їду повільно, оскільки в цей час рух такий, що навіть при бажанні не розженешся. Та й відстань од Центру до Рю-де-Прованс надто мала для такої важливої розмови. — Вже двічі чи тричі заходила мова про тебе. Я всіляко намагаюся відкласти остаточне розв'язання, однак ті двоє наполягають на своєму: вони хочуть збутися тебе. Кажуть, ми його не чіпатимемо, нехай собі живе, але щоб щез з-перед очей. Їм не потрібен наглядач. — Гаразд, бай Марине. Якщо треба, я щезну. Младенов кидає на мене оком, здивований несподіваним відступом. Я дивлюся просто себе, намагаючись прилаштуватись між старим «сітроеном» і довгим блискучим «б'юїком». — Я, звичайно, не кину тебе в біді. Зроблю все, що зможу. Я вже де з ким переговорив, і, мушу сказати, відкривається чимало можливостей. Можеш піти у «Вільну Європу» і в інші місця, тільки май почуття міри. Наші емігранти, на жаль, здебільшого прості люди, а тут потрібні підготовлені хлопці, такі, як ти. — За мене не турбуйся, — кажу я, щоб трохи збити його чванливість. — Якось дам собі раду. Младенов знову кидає на мене допитливий погляд, але я саме проскакую між двома автомобілями. «Сітроен» бере трохи ліворуч, аби уникнути зіткнення, і дає мені можливість випередити «б'юїка», обдавши його ганьбою — хмарою синього бензинового диму. — Емілю, тобі не слід ображатися на мене, бо ти неправий. Май на увазі, що я реагував надто болісно, але не все залежить від мене. Я різко повертаю і виїжджаю на Рю-де-Прованс. Серед довгого ряду автомобілів, що вишикувались вздовж тротуару, треба відшукати місце і поставити свого «ягуара». Повільно їду повз них, раптом у кількох метрах попереду з шеренги вихоплюється «рено». Звільнене місце вузьке для мого «ягуара», та після кількох складних маневрів якось вдається притулитись до тротуару. — Готово, — кажу я, однак старий не виходить. — Я, звичайно, міг би різними хитрощами домогтися, тебе протримали на роботі ще якийсь час, але ти від цього не виграєш, а я програю. Якщо ж ти перейдеш на іншу роботу, позиції в Центрі зміцняться. — Раніше ти казав протилежне… — Раніше було одне, а тепер — інше. Та не я винуватець… — Знаю, винен я, — примирливо погоджуюсь. — Тому більше не заважатиму тобі. Хочу лише попередити: якщо я піду, твої позиції анітрохи не зміцняться. Зараз вони прагнуть спекатися мене, а потім здихаються й тебе. Якщо, звичайно, не залишать пішаком. — Младенов — не пішак! — з гідністю заперечує він. — Згоден. Але вони намагаються зробити з тебе пішака. Так воно фактично і є. Та це мене не обходить. Якщо ти вважаєш, що так буде краще, я завтра ж зникну. — Зачекай! Ніхто не каже тобі робити це завтра ж. Підготуй наступний номер, нехай журнал вийде, і тоді звільнишся. Їх задовольнить, якщо скажеш, що ідеш добровільно. — То скажи їм. — Збагни нарешті, що я хочу цього від тебе не заради власного спокою, а заради того величного, яке ми робимо. — Ти маєш на увазі американців? — Емілю, я забороняю такі жарти. Ти знаєш, що я маю на увазі. — Ах, справді: національні ідеали. Тільки ті двоє продають національні ідеали значно вигідніше, ніж ти. — Що ти верзеш? — Вислухай мене, бай Марине! — Я довірливо нахиляюсь до старого, який уже був зібрався виходити з машини, і дивлюся йому в очі. — Я казав тобі, що вони хочуть зробити тебе пішаком, а насправді ти ним був у Центрі з самого початку… — Я — шеф Центру, — обурено вриває мене Младенов. — Такий, як і Димов. — Неправда. Головне свідчення того, хто шеф, а хто пішак, — кому скільки платять. Ти не маєш і десятої частки того, що одержує Димов. — А тобі звідки відомо, хто скільки одержує? — різко запитує Младенов. — Поцікався в банку і пересвідчишся, — відповідаю я і насмішкувато дивлюсь на старого. Він змірює мене поглядом і усміхається: — Ти гадаєш, що я цього не зробив?  

________

 

Я зупиняюсь біля якоїсь випадкової кав'ярні на вулиці Лафайєт тільки тому, що тут є де поставити машину. Їм несмачний твердий біфштекс із смаженою картоплею, м'якою й холодною, здатною викликати відразу до будь-якої їжі. Як приправа до цієї несмачної страви, в голові неприємні думки. З деяких пір вони переслідують мене. Спершу, одержавши від Леконта завдання, я почував себе справжнім паном Ніхто, невловимим і невразливим, який таємно і спритно стежить за діями інших. А тепер я почуваюсь як людина, намацана ворожим прожектором, спіймана й обплутана холодним сліпучим світлом, що проникає у найпотаємніші думки. Кожен мій порух заздалегідь передбачено, кожне моє починання ще в зародку задушено, кожний мій удар падає на мене самого. Друг, на якого розраховував, перший зрікся мене. Гостинного прийому, якого сподівався, не відбулося взагалі. Замість колишньої довіри на мене ставлять пастки. Моя служба в Леконта кінчилася, майже не почавшись. І, нарешті, найновіший план також зривається, перш ніж я взявся до нього. Втомлено рахуючи свої дев'яносто дві сходинки, я добираюся до своєї квартири. Стаю під холодний душ, потім закутуюсь у халат і лягаю. Хочеться відпочити, забутися, заснути. Але не можу цього зробити — треба дещо продумати, а мій мозок не звик відпочивати, коли є важливі справи. Отож я лежу, обмірковуючи можливі ходи й контрходи, з неприємним відчуттям, що навіть зараз, коли я поглинутий думками, за мною стежать. Я не можу, звісно, стверджувати, що хтось читає мої думки, бо навряд чи вже вигадали таку апаратуру. А от що у власній квартирі мене підслуховують, в цьому я певен. За два кроки від ліжка, за тонким дерев'яним плінтусом, стирчить майже непомітний, як волосинка завтовшки, дротик, якого я знайшов, перебравшись сюди. Уроки в віллі поблизу Фонтенбло не минули марно. Саме тому й не висмикнув дротика, а тільки мовчки поглянув на нього. Отже, кожну мою розмову підслуховуватимуть. Що ж, нехай. Вони дуже здивуються, якщо їм удасться хоч щось почути, бо я привчився розмовляти тільки подумки. Все це не дуже приємно, навіть коли звикнешся з думкою, що інакше й бути не може. Кожна жива істота має свої умови для існування. Карасеві не дано прогулюватись у садку, він до кінця своїх днів мусить киснути в болоті. Мені також не дозволено жити, як звичайній людині. Якщо інші роздивляються на вулиці вітрини жіночі ніжки, то я мушу стежити, хто рухається поперед мене й позаду і що це за люди — випадкові перехожі чи приставлені мене шпиги. Якщо більшість людей спочатку говорить, а потім думає, я маю попередньо зважити кожне слово. Якщо всі довкола вважають, що в них є особисте життя, то мені достеменно відома прикра істина, що я особистого життя не маю. Найбезглуздіше те, що, хоч я ні на мить не залишаюся на самоті, мене постійно переслідує гнітюче почуття самотності. Мабуть, подібне відчуває людина на трапеції в ту мить, коли готується до смертельного стрибка над головами двох тисяч людей. Поринувши в такі роздуми, я незчувся, як заснув, та пронизливий дзвінок будить мене, і я ледве стримуюсь, аби не пожбурити в годинник подушкою. Проте будильник ні при чому. Дзвонять у двері. Я підводжуся, кутаюсь у ще вогкий халат і йду подивитися, хто це. — Мосьє Бобев? У чоловіка на порозі коротке руде волосся й сіре обличчя. В голосі його вловлюю легкий, неприємний акцент. — Що вам треба? — Дозвольте ввійти? — Хто ви? — Я від полковника Дугласа. Неохоче оступаюсь від дверей і пропускаю незнайомця. Він входить у квартиру впевнено, мов до себе в дім, скидає чорний попліновий плащ і недбало кидає на стілець, потім, не чекаючи запрошення, сідає: — Ви нас піддурювали, пане Бобев. — Вас особисто я взагалі не знаю, — кидаю я, беручи з каміна пачку «Житана». — Ви ошукали полковника Дугласа. — Якщо казати по порядку, то полковник перший обдурив мене, — уточнюю я, шукаючи сірники. Рудий витягує з кишені запальничку й коротким рухом підносить мені. Закурюю, не пропонуючи йому сигарети. Хай не сподівається, що ми тут базікатимемо до ночі. — Я казав полковникові Дугласу, що хочу потрапити в Париж. Він пообіцяв. Та замість цього мене ув'язнили в якусь віллу й почали готувати до повернення на батьківщину. Вибачайте, але, як у кожної живої істоти, в мене теж є інстинкт самозахисту. — Ви нас ошукали, мосьє Бобев, — повторює незнайомець з неприємним американським акцентом. — Ні. Я лише рятував собі життя. — Ви спробували втекти від нас, — продовжує рудий, не звертаючи уваги на мої слова. — Вам, напевно, невідомо, що від нас не можна втекти. Наша організація могутня, мосьє Бобев, вона спроможна відшукати вас скрізь, де б ви не були. — Гаразд, — кажу я. — Тільки не залякуйте. Ви знайшли мене. Далі? — Далі все залежатиме від вас: якщо ви повернетеся до виконання своїх обов'язків, то вважайте, що інцидент поки що вичерпаний. Якщо ж відмовитесь — ми будемо змушені вдатися до небажаних, але необхідних заходів. — Тільки не залякуйте. Для мене нічого страшнішого від повернення на батьківщину немає. Отже, якщо ви маєте на увазі саме це, кажу вам відразу, що не згоден. Кожен працівник, навіть найскромніший, має право ставити певні вимоги… — У вас такого права немає, мосьє Бобев. Вимоги ставитимемо ми. — Ставте їх комусь іншому. Я — вільна людина. Незнайомець заходиться сміхом, схожим на іржання. — Ви станете вільною людиною тільки на тому світі. — Гаразд, і на це згоден. Тепер мені лишається тільки послати вас під три чорти! — Кожний має туди свою чергу, — спокійно відповідає рудий. — Боюся, що ваша черга вже зовсім близько. Я не вважаю за потрібне відповідати, але уважно стежу за рухами незнайомця. — Не бійтеся, — знову ірже він, перехопивши мій погляд. — Я не видаю паспорти на той світ. Для цього є інші. Він неквапливо вдягає плащ й рушає. Біля дверей зупиняється: — Не знаю, чи добре ви зрозуміли мене. Ми позбавимося вас, мосьє Бобев. Позбавимося з чисто технічних причин: іншого способу примусити вас забути те, чого навчилися в нас, немає. — Зрозумів, — відповідаю я. — Добре зрозумів. — Тоді запам'ятайте цей номер телефону, — чоловік повільно й виразно промовляє три літери і чотири цифри. — Сьогодні четвер, даю вам подумати до неділі. Зателефонуйте увечері. Тільки увечері. Він різко, нашвидку киває мені, наче йому сіпнуло голову, і виходить. Я витягаю з піджака авторучку і про всяк випадок записую номер на пачці «Житана», хоча вже й так запам'ятав його.  

________

 

Сьогодні вже четвер, і надвечір мене чекає одна суто приватна справа — поліпшення взаємин з Лідою, що зайшли в безвихідь, як і інші мої справи. Все складається якнайгірше, хоч щодо Ліди не так-то я й хвилююсь. Цього разу побачення призначено на сьому в одному з найкращих ресторанів, та я про всяк випадок приходжу в умовне місце на півгодини раніше. Це дасть мені можливість трохи відпочити од «свіжого», просякнутого бензином повітря Єлісейських Полів і забути про розмову з рудим. Я сідаю на терасі біля «Колізею» і замовляю келих рікара. Аромат жовтуватого питва пробуджує в мені тугу за Франсуаз. Я щиро жалкую, що зустріч у мене з Лідою, а не з Франсуаз. Просто я ненавиджу жінок, які вважають своїми боржниками цілий світ і вимагають, щоб їх хтось захищав. Наче мені нема чого робити. Закурюю, дивлячись на бульвар і пригадуючи терасу з жовтогарячим накриттям і міцні дотепи, якими ми обмінювалися з Франсуаз у той трохи сумний час нічних присмерків. Дивлюся на бульвар і несподівано бачу… Франсуаз. Вона простує до мене в строгому сірому костюмі в талію, у чорній мереживній блузці. Що за жінка! Їй личать усі кольори. — О, дивне видіння! — шепочу я. — Не пускай слину, — відповідає Франсуаз. — Краще подай мені стільця. Я взула страшенно незручні туфлі. — В тебе немає й краплі людських почуттів, — зітхаю я, присунувши стільця від сусіднього столика. — Скажи бодай, «яка несподіванка!» чи щось подібне. — Яка ж тут несподіванка, коли я йшла до тебе, — відповідач чорнокоса. — Замов і мені келих рікара. Я виконую прохання і знову впиваюсь очима в Франсуаз. Яка жінка! Які форми! Вона й собі якусь хвильку роздивляється мене. — Трохи погладшав. Нічого, тобі непогано. Раніше ти був аж надто елегантний. Елегантність і ти… це, знаєш, трохи несумісні поняття. — Знаю, знаю. Так само, як я і вихованість. Тільки не тримай мене в напруженні. — Спокійно, — тихо промовляє Франсуаз, знімаючи рукавички. — Дай мені сигарету. Як це ти куриш таку гидоту? — А що ти бажаєш? — запитую, бо пояснювати, чому я курю «таку гидоту», надто довго. Я гукаю дівчину з сигаретами, і Франсуаз, як я й сподівався, бере пачку «синіх». У цю ж мить приносять замовлений рікар. Чорнокоса запалює сигарету і кидає в келих грудочку льоду. Прозора рідина поволі каламутніє. — Мене прислав наш спільний знайомий, — тихо каже Франсуаз, терпеливо чекаючи, поки суміш у келиху побіліє. — Твою пропозицію прийнято. Підтримуватимеш зв'язки зі мною. Інструкції одержиш від мене. Ніяких інших контактів. Між нами — звичайні сентиментальні стосунки, не більше. — Сентиментальні стосунки з тобою! Не сміши мене. Вона відпиває рідину, вже зовсім побілілу, затягується сигаретою й мовчки дивиться на мене. — Хіба вони не знають, що ти допомогла мені втекти з Афін? — Не знають. І ти також не силкуйся знати більше, ніж належить. А то схопиш запалення мозку, і ми не знатимемо, що з тобою робити. — Це правда, — погоджуюсь я. — В такому товаристві, як твоє, психічні захворювання не виключені. Коли я одержу інструкції? — Сьогодні ж. — Слухай, Франсуаз. Через п'ять хвилин сюди прийде одна дівчина. Побачення. — То розраховуйся, й ходімо. — Франсуаз, благаю тебе: вкрай необхідно, щоб це побачення відбулося. — Твої потреби мені добре відомі, — погоджується Франсуаз. — Я гадала, ти — серйозніший. — Дуже прошу тебе: давай відкладемо справи на пізніше. Франсуаз співчутливо дивиться на мене, потім зітхає: — Не знаю, до чого б довели тебе твої примхи, коли б замість мене прислали когось іншого. Ну, дарма. Один раз можна й відступити. Куди ти підеш? — Ми повечеряємо в ресторані «День і ніч», тоді можемо піти в кіно, після одинадцятої заглянемо в «Крейзі Хорс салон», і десь о третій ночі буду вдома. — Ого, яка програма! Невже ти сам її склав? Сподіваюся, додому ти прийдеш сам? — Звичайно. Тут зовсім інше, ніж ти гадаєш… — Це мене не обходить. Гаразд. Твою адресу я знаю. І взагалі я зумію тебе розшукати. Вона допиває рікар, гасить сигарету і підводиться. І вчасно: на розі вже з'являється Ліда. Та я така пропаща людина, що дивлюся не стільки на Ліду, скільки на струнку постать в елегантному сірому костюмі, що віддаляється. — Давно чекаєте? — запитує дівчина, сідаючи на місце Франсуаз. — Давно, але не через вас. Умисне прийшов раніше, щоб трохи побути на повітрі… — Знайшли, де дихати… — кривиться Ліда. — Відколи я тут, в мене від бензину не перестає боліти голова. — Звикнете, — заспокоюю її. — Тобто звикнете до головного болю. Що питимете? — Те ж, що й ви. Замовляю ще дві порції рікара. — Ви вже знайшли собі якесь товариство? — цікавлюсь. — Де б я його знайшла? Єдина моя компанія — Мері Лямур. — А Кралев? — Не нагадуйте мені про нього. — Невже встигли посваритися? — Ми не сварилися. Просто я не терплю його. Розумієте, є люди, яких я не терплю. Він саме з таких. Коли його бачу, в мене мурашки по спині бігають. — Раджу: не кажіть йому про це. Кралев — небезпечна людина. Отже, ви знайшли спільну мову лише з Мері Лямур? — В тім-то й біда, що з нею не зовсім певно. — Чому? Від неї у вас по спині теж бігають мурашки? — Вона не така неприємна. Хоч, як на мене, надто цинічна. — Лається чи… — Лається вона рідко. Але в неї цинічні погляди на життя. — А в кого вони інші? Всі ставляться до життя однаково, тільки одні приховують це, а інші — відвертіші. — Неправда! — заперечує вона, і в її голосі звучить уже знайома мені дратівлива нотка. Я не відповідаю, бо гарсон саме ставить на стіл питво. Кидаю в нього лід, а дівчині доливаю трохи води. — Як наша мастика[2], — каже дівчина, відпивши ковток. — тільки гірша. — Як на чий смик. — Гірша! — настоює Ліди. — Гаразд, — мимрю я. — Для вас — гірша, для мене — краща. Як кому. — І сигарети в них гірші, — каже дівчина, пригощаючись з моєї пачки. — То не куріть. — Мене аж сіпає, коли я бачу, як наші болгари силкуються бути схожими на французів. Навіть батько надягнув короткого плаща й капелюха, наче двадцятирічний хлопчисько. — Того дня ви теж мали далеко не вишуканий вигляд, — нагадую я. — Але сьогодні ви набагато пристойніша. На ній дешевенька поплінова сукня, напевно, куплена ще тоді в «монопрі», — в сірі й білі лінії, але без претензії на кричущість. І оскільки Ліда непогано скроєна, сукня досить-таки терпима. — Я це зробила не заради вас, — ущипливо завважує вона. — Я цього й не думав. Вона, звичайно, бреше. А я вдаю, що вірю їй. Вуста ледь підфарбовані, а чорні й фіолетові тіні під очима зникли зовсім. Отже, вона зважає на мої поради. — Що ми робитимемо сьогодні? — запитує Ліда, дивлячись з-за плеча на людський глум. Нашвидку знайомлю її з програмою вечора, коротко характеризуючи заклади, в яких збираємось побувати. — Ви вирішили взяти реванш за той вечір… — Ні, просто маю трохи більше грошей. — Тут усі говорять тільки про гроші. Жах! — А хіба десь говорять про інше? — Але ж треба знати якусь міру. — Така вже наша професія, — відповідаю. — Ми бізнесмени. — А я вважала, що ви боретесь за якісь ідеї. — Ідеї? Які ідеї? — Це вам краще знати. Адже ви працюєте в емігрантському Центрі. — А ви були там? — Так, позавчора. Ходила по батька. — І звернули увагу на вивіску біля дверей? — «ІМПЕКС» або щось таке. — Правильно. В цьому й полягає наша робота: ми експортуємо диверсантів, а імпортуємо секретні дані. Імпорт-експорт. Торгівля. — Ви жахлива людина. — Не більше за вашого батька. Тільки, на відміну від нього, не базікаю про національні ідеали. — У цинізмі ви перевершуєте Мері Лямур. — Дуже приємно почути це од вас. Вип'ємо ще? — Дякую, не люблю мастики. Надто ж такої… А чи не краще нам без сварки розійтися по домівках? Незважаючи на таку багату програму, вона чомусь сьогодні трохи засмучена. — Не поспішайте, — кажу я. — Попереду нас чекає приємний вечір.  

________

 

Приємний вечір завершується. А сказати точніше, ми поринаємо в синьо-рожевій напівтемряві «Крейзі Хорс салону». Програма давно скінчилася, і ми кружляємо на маленькому дансингу в ритмі старовинного танго. — Виявляється, при бажанні ви можете бути й приємним… — каже Ліда, дивлячись на мене великими карими очима. — Не з усіма. — А я й не кажу, що з усіма, — значуще додає вона. Вечір минув чудово. Кінофільм — якась драма про велике кохання — Ліді сподобався. Номери з роздяганням у кабаре в міру чергувалися з гумористичними скетчами, крім того, артистки були добре загримовані й гарні, як ляльки. Взагалі кінець вечора вийшов набагато цікавішим, ніж початок. — Мені здається, я якось змирилася б з тутешнім життям, коли б поруч була справді близька мені людина, — знову починає Ліда, покірно дозволяючи водити себе в ритмі танго. — Маєте батька. — Я сказала: справді близька людина. — Розумію. Те, чого ви прагнете, шукає і не знаходить цілий світ. Париж — це великий ярмарок. Як тільки ви звикнетесь із думкою, що треба продавати себе, життя відразу ж стане легшим і стерпнішим. — Облиште свій цинізм. Не псуйте мені цей чудовий вечір. — Гаразд, гаразд, — кажу я і міцніше пригортаю її, відчуваючи її тіло під простенькою попліновою сукнею, яка, на щастя, не дуже впадає у вічі в напівмороці. Танок закінчується, і ми повертаємось до столика. — Ще одне віскі? — Мерсі. Краще чогось прохолоджуючого. — Два шведських! — кидаю я гарсонові, що саме проходить. — І одне шотландське! — чую позад себе м'який жіночий голос. Озираюся. Біля столика стоїть Франсуаз у блідо-рожевій мереживній сукні. Яка жінка! Їй все личить! Але зараз вона не справляє на мене враження. А точніше, вона псує мені настрій. — Що ж ти навіть не запросиш сісти? — питає Франсуаз. — Чи, може, забув, що призначив мені побачення? — Завтра ввечері, — уточнюю я, кидаючи на неї убивчий погляд. — Сьогодні ввечері, а не завтра, — наполягає Франсуаз, беручи стільця й улаштовуючись за нашим столиком. — Надмірні зв'язки, мій любий Емілю, призводять до хаосу в особистому житті. Я казала тобі не раз і не два. Вона позирає на Ліду, вірніше на її жалюгідну поплінову сукню, з таким презирством, як це вміють тільки жінки, і додає: — Ти все сам переплутав, але не гарячкуй! Познайом же нас! Я знайомлю їх, з жахом помічаючи, що Ліда ось-ось розплачеться. — Ви, здається, трохи засмучені, — зауважує Франсуаз, знову дивлячись на неї. — Він цього не заслуговує. Робіть, як я: не сприймайте його серйозно, і все буде гаразд. Гарсон приносить напої й відходить. — Я вважаю, що нам пора вже йти, — шепоче Ліда, ледве стримуючи сльози. — Я проведу тебе, — кажу я. — Ми разом проведемо її, — поправляє Франсуаз. — Хоч мені сьогодні страшенно хотілося потанцювати. — Вона відпиває віскі і знову повертається до Ліди: — Не хвилюйтесь, ми вас підвеземо. Моя машина надворі. Зачекайте, я лише переведу дух і викурю сигарету. — Ти влаштовуйся позаду, — наказує мені чорнокоса, коли незабаром виходимо й сідаємо в її новий «сітроен». Я скоряюсь, і, поки автомобіль мчить нічними вулицями Парижа, неуважливо дивлюся на розкішну високу зачіску Франсуаз, і ледве стримуюсь, щоб не схопити її за неї і добряче поскубти. Ліда сидить поруч неї, мов нежива. Машина зупиняється на вулиці Прованс, я виходжу провести дівчину, але вона шепоче мені, навіть незлобиво, якось зовсім байдуже: — Ідіть собі. Не хочу вас бачити. Чекаю, поки вона заходить у вестибюль, і повертаюся в «сітроен». — Франсуаз, ти справжнє чудовисько! — кажу я, поки вона стрімко зриває машину з місця. — Облиш ці любовні освідчення, — перебиває вона мене. — Я просто дбаю про справи. На противагу тобі. — Це не має нічого спільного з нашою справою. — Навпаки, це частка справи. Інакше навіщо б я все це робила? Завдяки маленькому скандалові наш зв'язок раптом набув розголосу, і це буде нам чудовим прикриттям. Вона веде машину швидко і спритно, уважно дивлячись поперед себе. Та це не заважає їй дивитися й на мене. — А ти наче й справді зажурився? — несподівано каже вона. — А ти й не здогадувалась, що людина може мати і якісь людські почуття? — Тільки не людина нашої професії, — заперечує Франсуаз. І потім сухо додає: — Тобі цієї ж ночі треба ознайомитися з інструкціями. Завтра починаєш діяти.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка