Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка39/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ


 

Розмарі не спить. Вона сидить на дивані на звичному місці й у звичній позі, схрестивши оголені ноги, і з напруженим виразом обличчя дивиться у двері, назустріч мені. — О П'єре! Як ви мене налякали. — Не чекали? — Весь вечір тільки те й роблю, що чекаю. І їм свої нерви. Я думала, що на вас знову напали… що, можливо, ніколи вас не побачу. П'ять чи шість недопалених сигарет у попільниці підтверджують її слова. Звичайно вона викурює стільки за цілий день. — Даремно хвилюєтесь, мила. Напади не бувають щовечора. Навіть у нашому мирному Берні. — Ви єдина людина, на яку я можу опертися, П'єре! Навіть ця Віолетта виявилась невдячною. Я застережливо піднімаю руку, запрошуючи її змінити пластинку, й зауважую без зв'язку: — А ваші приятелі імпресіоністи? Відтворення миті чи як там? Взагалі невловиме і вічно мінливе… — Останнім часом змін забагато й тут, біля нас, — відповідає жінка. — На жаль, усі до одної не дуже приємні. — Це наша вина: не вміємо радіти життю, — глибокодумно виголошую я. — Що ви скажете з приводу того, щоб цими днями прогулятись до Женеви? Вона здивовано дивиться на мене, розшифровуючи мій наполегливий погляд, і відповідає: — Чом би й ні! Якраз побачу татка. «Татка Грабера», — поправляю її в думці, але промовчую й направляюсь на кухню. Однак Розмарі йде слідом за мною і, відчуваючи, що вона горить бажанням сказати мені щось, я минаю кухню й через чорний хід виходжу в сад. — Чому ви цього вечора поводитесь як ненормальний? — питає вона, стишуючи голос, зацікавлена моїм змовницьким жестом. — І що це за дивна міміка? Невже ви думаєте, що нас підслуховують? — Впевнений. — І відколи? — Мабуть, від смерті Пенефа. З тих пір події занадто згустилися. — А що це за подорож до Женеви? — Не можу нічого вам сказати, поки не з'ясуються деякі обставини. — Знову примушуєте мене їсти свої нерви… — Навіщо їсти свої нерви? Давайте ліпше поїмо смажених яєць з шинкою. Подорож доводиться відкласти аж на середу, тому що я лише у вівторок увечері знаходжу лаконічну вказівку Борислава в машині-тайнику, причому треба було вдатись до нелегких двогодинних маневрів, щоб відірватися від чергового підглядача. Бентон дотримався обіцянки: мене ніхто не чіпав, але зате я весь час був під наглядом. Отже, я вислизаю з-під нагляду лише на кілька хвилин, а потім знову свідомо повертаюсь у поле зору спостерігача, щоб не викликати зайвих сумнівів. Середа, за повір'ям, теж поганий день, оскільки це якраз середина тижня. Але, якщо вірити повір'ю, понеділок не гірший, не кажучи вже про вівторок, похмура репутація якого не потребує коментарів, як і про четвер, а найбільше про зловісну п'ятницю, так що залишається чекати суботи і неділі, а це — вихідні. Отож я примиряюся з нерадісним прогнозом середи і пропоную Розмарі взяти для поїздки її машину. Червоний «фольксваген» досить примітний, але це якраз найкраще переконуватиме наглядачів у моїх добрих намірах. Бо сподіватися, що з такою червоною машиною загубишся у русі — це все одно, що намагатися сховати верблюда серед гусячої зграї. — Ваша машина зіпсована? — цікавиться жінка, поки я витираю переднє скло «фольксвагена». — Справна. Боюсь навіть, що без мого відома до неї прилаштували ще й якусь додаткову деталь. — А де гарантія, що я теж не стала об'єктом такої ж уваги? — Гарантії нема. Але мені здається, що останнім часом деякі люди втратили до вас інтерес, мила. Боюсь, що і до Флори також. — В тому числі й ви? — вигукує вона із вдаваним здивуванням. — Ви знаєте добре, що мій інтерес завжди був спрямований на один-єдиний об'єкт. Я не імпресіоніст. Ранок сонячний і обіцяє теплий день; це, може, добре, а може, й не дуже добре — залежно від кількості градусів. Я полишаю турботи водія на Розмарі: зрештою, машина її, а не моя, але все-таки попереджаю, щоб без потреби не перевищувала швидкості і взагалі не створювала враження, ніби ми від чогось тікаємо. Мені досить чітко видно те «щось» у дзеркалі заднього огляду, воно конкретизоване у чорному й елегантному, як лакована туфля, «сітроені», який із вдаваною недбалістю слідує за нами на віддалі. — Це дратує… — бурмоче Розмарі, яка теж помітила «сітроен». — Лише спочатку. Поки не звикнеш. А потім це стає звичною необхідністю. І навіть ображаєшся, коли немає нікого позаду. Почуваєш себе обійденим і зневаженим. — У мене таке враження, що ви вже давно звикли. — Не пригадую початкової дати. — Я взагалі нічого не знаю про ваше минуле, П'єре. У той вечір, чекаючи вашого повернення, я раптом подумала собі, що коли ви не появитесь, то так і підете з мого життя, нічого не розказавши про себе. Справді дивно: місяцями живеш з людиною під одним дахом, в одному ліжку і нічогісінько не знаєш про неї, про її минуле, дитинство… — Що я можу розповісти вам про дитинство, коли у мене не було дитинства, — недбало відповідаю їй. — Я — підкинута дитина, яка виросла в сирітському будинку, а не так, як ви, — у заможній сім'ї. — О, заможна сім'я! — озивається вона глузливо. — Це просто частина фасаду, змайстрованого Грабером. Заможна сім'я! Вона нервово, не за правилами, натискає на клаксон, пропонуючи грузовикові, що зайняв перед нами середину полотна, прийняти вправо. Потім сигналить ще і ще раз. Нарешті вантажна автомашина, хоч і без зайвої поспішності, звільняє дорогу. — Квартал, у якому ми жили, справді був багатим кварталом, тільки ми не були багатими; моєму батькові вдалося дістати мансардну квартирку лише з допомогою свого шефа, який мав восьмикімнатну квартиру в бельетажі. Але мансардну квартиру повинен був оплачувати не шеф, а мій батько, і ця проблема оплати займала всі його думки і кошти; то була ціла система хитромудрих ходів — взяти позичку в одному банку, щоб погасити в іншому, повернути одну іпотеку, щоб одразу ж шукати іншу… Вона на якийсь час замовкає, втупивши погляд у стрічку дороги, що летить нам назустріч, потім каже: — Власне, сама не знаю, навіщо я все це вам виповідаю! — Якщо вважаєте, що я не вартий вашого довір'я, можете й не виповідати. — Дурниці. Просто не хочу псувати вам настрій, тому що це справді сумна історія. Ті операції стали для батька справою його життя, його місією на цьому світі, й ту місію він пізніше великодушно переклав на мене, «бо все це, — кричав він, — ми для тебе робимо, і квартира залишається тобі, і ти мусиш пам'ятати, що батьки пожертвували всім, аби забезпечити тобі дах над головою, адже небагато є таких, котрі можуть похвалитися, що мають власний дах над головою». Дах цей він одержав з високої милості шефа, але послуги, що їх роблять багаті, звичайно оплачуються дорого, і та послуга закабалила батька на все життя; єдиною його надією було те, що все влаштується, коли він стане головним касиром, але бідолаха так і на пенсію пішов, не ставши головним касиром; потім операції з оплатою ще більше ускладнились, і він від тих турбот і напруження так виснажився, що пневмонія за два дні забрала його в могилу. Я слухаю її історію, справді прозаїчну, і розсіяно дивлюсь на пейзаж, що пропливає повз нас, також досить прозаїчний і не схожий на кольорові листівки для туристів: голі горби, розпайовані іржавими огорожами, кар'єри, де жовті екскаватори риють червонувату землю, скучні сірі мури або глухі стіни промислових споруд. Тому що в Швейцарії, як і в багатьох інших місцях, буденна дійсність дуже відрізняється від поетичних зображень, як небезпідставно зауважила простодушна Віолетта. — За той дах над головою, — чується голос Розмарі, — я також мусила розплачуватись ще в дитинстві, хоч і не грішми. Клас, до якого мене записали, складався з самих багацьких дітей, оскільки квартал був такий, і вони зневажливо дивились на мене; ясна річ, їм навіть на думку не спадало запросити мене до себе додому, і це не було бозна-якою трагедією, тому що я не дуже потребувала їхніх днів народження. Але хоч вони дивилися на мене й зневажливо, проте добре помічали, як я одягнена, а я завжди ходила у найгіршому вбранні, в тому, що його продають у магазинах на Мігро, в той час як інші діти одягалися в магазинах на Бон Жені і подібних, отож мене почали називати міс Мігро; я плакала від приниження, — наодинці, звичайно, — але коли сказала матері, що мене називають міс Мігро і що я хочу перейти в іншу школу, вона відповідала, що це буде для мене доброю школою, бо я зрозумію, де моє місце; батько заявив мені: «Яка користь іти до бідних? Якщо людина може чогось навчитися, то не від бідних, а від багатих», на що мати йому відповідала: «А ти мовчи. Бо хоч ти й працюєш усе життя на багатих, але не бачу, щоб ти від них чогось навчився, крім рахувати їхні гроші». — Не тисніть так на газ, легше трохи, — кажу я, помітивши, що стрілка тремтить на цифрі 130, а ті, що за нами, починають нервувати і теж натискують. — Справді, я захопилась, — бурмоче Розмарі і трохи відпускає педаль. — Як тільки розхвилююсь, так і починаю гнати… — Значить, не перевели вас в іншу школу? — В іншу школу мене не перевели. Але через деякий час до нашого класу прибула ще одна дівчина, теж не з заможних, хоч одягалась не на Мігро, і ми з нею поступово заприятелювали. «Заприятелювали» — це трохи сильно сказано, бо вона належала до мовчазних і замкнутих, в усякому разі ми інколи виходили зі школи разом і йшли найчастіше в картинну галерею Пті Пале, тому що батько її працював у Пті Пале; для мене було справжнім святом ходити по світлих, тихих залах і розглядати прекрасні картини, бо в ті роки я була зголодніла за видовищами: вдома ми не мали навіть телевізора, — мусили економити на позички, — а в кіно мене пускали тільки тоді, коли нас водили зі школи. Полін була знайома з усіма цими скарбами і роз'яснювала мені деякі з них: як Зевс у вигляді золотого дощу пробрався до Данаї, або як Сузанну підстерегли хтиві старі, але мене найбільше приваблювали ті картини, які не потребували пояснень, особливо пейзажі, зокрема полотна імпресіоністів, — можливо, через свої химерні кольори, тому що в цих химерних кольорах навіть найпрозаїчніше ставало якимось святковим, і я могла до самозабуття розглядати ріку, ліс, небо, переносячись десь далеко і відчуваючи себе притихлою й спокійною, наче я лежу серед високих трав, під тихим вітерцем, і блукаю поглядом у хмарно-сонячних просторах неба. Вдалині — справа, за бензоколонкою, — показався яскраво-жовтий навіс придорожного закладу. — Я б випила кави, — кидає Розмарі, зменшуючи швидкість. — Непогана ідея, — киваю я, на всяк випадок глянувши на годинник: дев'ять з чимось, часу є досить. Ми сідаємо за стіл перед закладом. Місце відкрите, так що нікому не спаде на думку, нібито ми замишляємо щось більше, ніж звичайний сніданок. Напевно, такої ж думки й ті з «сітроена», що зупинився на стоянці за бензоколонкою. — Значить, відтоді ви присвятили себе мистецтву? — запитую я, коли нам приносять каву з традиційними вершками та обов'язковими рогаликами. — Так, але це було тільки дитячою мрією без наслідків, — уточнює жінка, машинально помішуючи цукор. — Інколи Полін давала мені додому якийсь із батькових альбомів, і я потроху знайомилася з усіма тими художниками; я плакала над сумною долею Ван Гога, Гогена і бідного Сіслея, і все більше зживалася із мрією про те, щоб стати такою, як батько Полін, а оскільки Полін казала мені, що для цього необхідно студіювати історію мистецтва, я поступово звикла до думки, що саме такою дорогою й піду — вивчу історію мистецтва. Але коли настав час гімназійного диплома і треба було поділитися своєю мрією з батьком, він сказав, що це дитячі витівки, що у нього немає ніяких коштів, аби утримувати мене в університеті, що становище з позичками зараз гірше, ніж будь-коли, і що єдиний вихід — вступити на курси секретарок і якнайшвидше закінчити їх, щоб нарешті розплатитися за цей дах над нашими головами, який буде моїм дахом протягом усього життя. Вона перестає помішувати ложечкою, помітивши нарешті, що захопилася, наливає вершків з глечика і занурює в чашку кінчик рогалика. Потім відкушує трохи й надпиває кави. — Але ви знаєте, П'єре, що людина нелегко розстається зі своєю мрією, особливо коли це мрія юних років, найбільша її мрія. Я заявила батькові, що сама знайду собі кошти для навчання і візьмуся за будь-яку роботу, аби одночасно вчитися, а він сказав: «Гаразд, коли ти хочеш, щоб ми з матір'ю на вулиці, як жебраки, продавали квіти, аби виплачувати позички, поки ти займатимешся своїм навчанням, то роби як знаєш». Він уже був на порозі пенсії, підвищення йому явно не усміхалося, так що можливість піти продавати квіти була не такою вже неймовірною; я ясно уявила собі, як вони з матір'ю стоять, немов жебраки, десь на розі Рю-Монблан, і ця картина була такою нестерпною, що я облишила думку про навчання і вступила на курси машинопису й стенографії. Так кінчилася казка. — Перша казка, — поправляю я. — І почалася друга. — Яка «друга»? — запитує Розмарі. — Тож ця, з дорогоцінними каменями. — Ну, так. Може, вам і смішно, але спокуси краси, видно, судилися мені на все життя. Всі ці розкішні камені в тій фірмі… Ці шматочки стверділого світла… найчистіші кольори… і найзвучніші… Але що вам казати, ви не маєте ніякого відношення до краси, навіть як до грошової вартості. А в тому домі я дізналася не лише про те, як робляться камені, але й як робляться гроші. Бразільський бідняк забирає від земних надр тисячолітні кристали, а його самого грабує власник шахт, якого у свою чергу грабує експортер, котрий стає жертвою виробника, а виробник — оптовика, а оптовик — ювеліра, врешті, ясна річ, витрати на всю ланцюгову операцію оплачуються покупцем, який є і головним потерпілим. — Розподіл вини… — Так, причому до такої міри, що вина зникає. Кожного грабують залежно від його місця і кожен грабує у міру своїх сил; це, власне, й є функції суспільства, дихання суспільства, травлення суспільства, і я не знаю, чому ми з вами повинні виставляти себе за єдино чесних у цьому суспільстві загального грабежу. В усякому разі в мене особисто немає подібних амбіцій. — Я вас чудово розумію, — кажу їй. — Але й ви мусите зрозуміти мене: у Женеві мені необхідно за всяку ціну вислизнути від тих, що позаду, і відлучитися, щоб зробити одну справу… — Яку справу? — підозріло запитує жінка. — Справу, безпосередньо пов'язану з вашим інтересом до каменів. Здається, я на шляху до того, щоб з'ясувати, де сховано діаманти. — О П'єре!.. Вона обдаровує мене поглядом своїх темних очей, у яких дві третини надії змішані з третиною недовір'я. — Бачите, я нічого не приховую від вас, — докидаю я. — Коли б хотів критися, то поїхав би до Женеви сам. — Вірю вам… Хотіла б вірити… — В такому разі зупините біля Грабера й покажете мені, де чорний хід. — Але це означало б розконспіруватись… — Це ви вже давно зробили, — заспокоюю її. — Думаєте, що хтось… — Не думаю, а знаю. І не «хтось», а Ральф Бентон — Ральф Бентон? Не може бути… — Ви самі якось сказали, що це тиха вода. — Я мала на увазі зовсім інше. — Що саме? — Те, що він розпусний тип. Відвідує проституток біля вокзалу… І, очевидно, не здатний проявляти інтерес до порядних жінок. — Можливо, просто не може оцінити тонкої різниці між одними і другими. — Цинік, — обриває вона. Минаємо дорогу на Лозанну, хоч останнім часом Лозанна починає цікавити мене, і годині об одинадцятій ми в Женеві. Розмарі їде досить-таки повільно, дотримуючись усіх правил, і дає «сітроену» повну можливість не відставати від нас. Коли ми звертаємо в маленьку вуличку, де розміщене підприємство Грабера, «сітроен» зупиняється на самому початку її, очевидно, від незручності: інакше він мусив би просто приліпитися до нас. Заходимо з Розмарі у браму будинку; поки жінка йде сходами нагору, я непомітно вислизаю через чорний хід у сусідній провулок. І наштовхуюсь на мою дорогу Флору. — Зрадник, — кидає імпозантна персона крижаним голосом. — Люб'язності потім, — бурмочу я. — Машину маєш? І в ту ж мить помічаю, що з-за могутнього корпуса дами ледь виглядає машина, яка стоїть навпроти. — Тікаймо, — пропоную я й поспішаю до «опеля». — Куди тікаймо? А Брунер? — запитує жінка, але покірно йде за мною слідом, можливо, боячись, щоб я не вислизнув. — Думаю, що Брунер підстерігає з фасаду, — кидаю я, сідаючи на місце водія. — Так, він у кав'ярні, — каже Флора і не знати яким дивом встигає умоститися за кермо. — В такому разі рушай на Лозанну. — А чому ти наказуєш мені? — бурмоче дама, вмикаючи мотор. — Як це я залишу Брунера? — Брунер — не дитина. Якщо ми поїдемо його шукати, все пропаде. На тому боці є люди Бентона. Вона рвучко бере з місця й, нічого більше не кажучи, виїжджає на набережну, потім звертає на міст Монблан і лише тоді запитує: — Люди Бентона? — Так, твого милого Бентона, за яким ти упадаєш. — Я не упадаю ні за ким, П'єре, — з гідністю заперечує Флора. — Чоловіки липнуть до мене, то немає потреби упадати… — Однак Бентон липне не до тебе, а до мене. — Людина Кьоніга, так? — Навпаки, якщо ти не проти. — Зате ти, видно, став людиною Грабера й Розмарі. — Я давно є людиною Розмарі, але тільки як хазяїн. Хіба не бачиш, що я використовую її як фасад і залишаю при першій же нагоді. — Я стежу за вами ще з Берна. — Якщо у тебе немає іншої роботи… Вона виїжджає на протилежну набережну і бере вправо. — А тепер, люба, натисни сильніше на педаль своєю ніжною ногою. — П'єре, ти знаєш, що я не люблю, щоб мною командували, — бурмоче вона, але виконує розпорядження. Машина мчить по бульвару, все ще досить вільному в цей час, потім повертає вліво і через кілька хвилин ми вже на шосе до Лозанни. — Власне, що ми маємо робити в Лозанні? — Тільки те, що я обіцяв тобі й Брунеру. — Діаманти в Лозанні? — Діаманти не в Лозанні, але шлях до них лежить через Лозанну. — Ти ж знаєш, що я не люблю пустих балачок. Говори ясніше, мій хлопчику. — Ясніше нікуди. У мене зустріч з однією людиною, яка має дати мені певні відомості. Часткові відомості, але які в поєднанні з іншими розкриють усю картину. — Які відомості? Що ти мені морочиш голову? — викрикує дама, звичний спокій якої починає порушуватись від моїх неясних висловів. Жахлива жінка. Ще тільки її мені бракувало сьогодні Але звідки я міг знати, що наштовхнусь на неї? А якщо вже наштовхнувся — виходу немає. І весь ил ень я мушу тягати її за собою. Крім… крім чого?.. — Передчуваю, що в якусь мить наступної доби зможу нарешті промовити магічну фразу: «Сезам, відчинися!» — кажу я заспокійливо. — Тоді побачиш, чи я тобі морочу голову. — Май на увазі: хоч би що промовив, ти промовиш у моїй присутності, — попереджає мене Флора. — Відтепер ми будемо нерозлучні. — Повтори ще раз ці слова, дорога! Зони прозвучали для мене як райська музика. — Не кривляйся, П'єре! Можеш мені повірити, що я говорю серйозно. У мене немає жодних підстав не вірити їй. Я сумно поглядаю на знайомий пейзаж — береги синього Лемана, який останнім часом помутнів, зелені парки, в яких туляться білі вілли, чисте ясне небо, але від цього у мене на душі не стає ясніше. — Ти, дорога, дуже комерційно дивишся на життя. Навіть коли я кажу: «Любов», ти думаєш: «Гроші». Дама, одначе, зовсім не виглядає ураженою моїм зауваженням. Навпаки. — Найважливіше на цьому світі, мій хлопчику, — наживати гроші. ї найпростіше на цьому світі, мій хлопчику, — наживати гроші. Невеличка деталь, одначе: для кожної справи потрібні інструменти. Для цієї — теж. — Мабуть, ти й мене розглядаєш як інструмент. — Чому б і ні? Якщо ти увійдеш у справу. — Якщо очі мене не обманюють, природа обдарувала тебе досить розкішним інструментом. — Двома, — поправляє вона. — Тільки другий не належить до тілесних атрибутів. А він один важливий: розум, мій хлопчику. Що ж стосується того, який ти маєш на увазі, то це пусті розмови. — Чому? Недавно я читав, що якась жінка-феномен в Америці щодня одержує десятки листів з вигідними пропозиціями про шлюб. Правда, вона на двадцять сантиметрів вища від тебе і десь на сто кілограмів важча, але ти теж варта уваги. Очевидно, є чоловіки, які вмирають за тобою. — Я ж тобі казала! Липнуть як мухи. Незважаючи на твої непристойні натяки. Вмирають за мною. Однак умирають в рамках вечері або стандартної прикраси за дві тисячі. Дві тисячі я можу заробити і роздягнувшись у якомусь вертепі на Санкт Паоло. Ти мене плутаєш з кимось іншим, П'єре. — Гаразд, — відступаю я. — Облишмо тіло, незважаючи на розміри, і перейдімо до інтелекту. Хіба тобі бракує його? — Ні, але мені бракує іншого. Щоб наживати гроші, потрібен ще один інструмент… — … Знову гроші. — Так. Капітал. — Б'юсь об заклад, що якраз у цю хвилину в невеличкій старій Європі двісті-триста фірм котяться до банкротства, хоч вкладено у них немало грошей і достатньо розуму. — Якщо вони котяться до банкротства, значить одного з двох їм не вистачало, — незворушно заперечує Флора. — І скоріше всього — другого. Кожен дурень, який навчився додавати і віднімати, думає, що у нього є розум. — Якщо ти під інтелектом розумієш іскру генія… — Моя сусідка фрау Пулфер, — каже дама, не звертаючи уваги на мої дурниці, — збила собі капітал, маючи мізерний спадок у двадцять тисяч плюс трохи кмітливості. Я можу підтвердити це, тому що донедавна завідувала одним з її магазинчиків. — Магазинчики з чим? — Не з діамантами. І не з паризькими туалетами. Найпрозаїчніші речі: люльки, запальнички, попільниці, сигарети… — Що можна заробити на пачці сигарет? — Дрібниці. Але коли це тисячі пачок на день… І коли одна люлька за п'ятсот марок дає двісті марок чистого прибутку… І коли знаєш, де саме відкрити магазинчик і як його обставити… — Це й твоя мрія? — Продавати тютюн? Ти мене плутаєш з кимось іншим, П'єре. Ти мене приймаєш то за американський феномен, то за фрау Пулфер. — Он там, відразу за віражем, є невеличке відгалуження, — кажу я. — Поверни туди і зупини. — Ми ж їдемо в Лозанну? — Поверни й зупини, — повторюю я. — А, зрозуміла! Хитрун такий… Мої спостереження у дзеркалі зворотного огляду досі нічого сумнівного не виявили, однак людина не може бути абсолютно певною, особливо коли ті, що позаду, мають більше інтелекту, як висловлюється Флора. Отже, не завадить трохи пропустити рух на шосе, бо, можливо, ще в Женеві хтось причепився за машиною німкені Ми заїхали на маленьку бічну дорогу, за дерева, так що з боку шосе нас не видно. Можна спокійно спостерігати. Але, хоч спостереження триває, поки ми не викурюємо по сигареті, на шосе не з'являється нічого підозрілого. — Жени, — кажу я. — Зупиниш десь біля вокзалу і по можливості так, щоб ми з тобою не були на очах у цілого міста. — Ти дивись, як командує! — бурчить Флора, здивована моїм нахабством. Але все-таки їде, а через десять хвилин зупиняє машину, згідно з розпорядженням, у маленькій вуличці за» вокзалом. — Пан і пані Лоран, — пояснюю я чоловікові, який підводиться за віконцем адміністратора у готелі «Термінюс». Чоловік з явним інтересом дивиться на нас, найбільше на Флору, звичайно, оскільки він ще не вийшов з віку цікавості або ж має схильність до великих мадам. — На скільки днів? — О, тільки на один вечір, — спішить поінформувати дама, притому зовсім неправильно, бо ми не збираємося залишатись навіть на вечір. Чоловік подає мені ключ і доручає слузі провести нас, не відводячи погляду від Флори, аж до входу в ліфт. Поки моя тимчасова дружина освіжається у ванній, я користуюсь нагодою, щоб набрати два телефонні номери, стараючись при цьому, аби мій голос не пересилював шуму води, що тече з крана. Перший мій зв'язок — з авіакомпанією, де я прошу з'єднати мене з паном Спрінгом. Ще одна необережність, але під кінець змагань і за таких обставин я не маю ніяких можливостей бути делікатним. — Я хотів би запитати… — повідомляю в трубку. — Так? Це «так» має питальну інтонацію, але цілком позитивний зміст, принаймні для мене: Бориславові нарешті вдалося відправити у Центр взяте досьє. Переможно клацаю трубкою, немовби перервався зв'язок. — Кому дзвониш, мій хлопчику? — виставляє Флора мокре обличчя з ванної. — Намагаюся зв'язатися з тією людиною… я ж тобі казав… Вона не перечить, але про всяк випадок забуває зачинити двері до ванної. Основну частину операції завершено. Можна відпочивати. І продовжити гру без того важкого відчуття, начебто граєш на державні кошти. Набираю наступний номер. Флора, звичайно, закрутила кран, щоб не заважав їй. — Месьє Арон?.. Це Лоран, думаю, ви чули про мене… Так, так, мені буде дуже приємно… Де б ви запропонували зустрітися? Словом, де ми могли б добре поїсти? Я, розумієте, дуже зле знаю ваше місто… Так… Так… Чудово!.. Точно о першій… — Треба було сказати, що прийдеш з дружиною, — нагадує Флора. — Думаю, що він тебе помітить і без попередження… І боюся, що твоя поява все заплутає… Ми якийсь час дебатуємо з цього приводу. Жінка горить бажанням бути присутньою під час розмови, але думка про те, що її цікавість справді може провалити операцію, явно стримує її. — Гаразд, мій хлопчику, — нарешті відступає вона. — Послухаємо тебе і на цей раз, хоч не терплю, щоб мною командували. Тільки не думай собі, що я зовсім тебе залишаю. Я буду в тому самому закладі і в ту саму пору, але за іншим столом. І гляди, щоб розпрощався з цим Ароном ще в ресторані, бо надворі тебе чекатиме твоя маленька Флора. Гадаю, ти запам'ятав, що я тобі сказала: відтепер ми будемо нерозлучні! Жахлива жінка.  

Ми заходимо до ресторану «Два голуби» разом з Флорою, але, згідно з домовленістю, вона сідає за окремий стіл біля вікна, і це наштовхує мене на думку зайняти другий стіл у протилежному куті. Заклад далеко не переповнений, що цілком зрозуміло, коли взяти до уваги будній день і високі ціни в меню. Дама кидає на мене погляд, сповнений осуду, але я вдаю розсіяного і лише позираю на вхід. Досить велика дистанція між нашими столами, видно, не подобається Флорі. Ще тільки цього мені бракувало, щоб вона сіла поблизу й почала підслуховувати. Якраз у цей момент заходить літній чоловік з поріділим сивим волоссям, у сірому костюмі й уважно оглядає зал, очевидно, не знаючи, куди направитись. Я вирішую допомогти йому, підводжусь з місця і дивлюся в його бік. — Месьє Арон? — Месьє Лоран? Даю йому можливість самому дослідити сторінки меню. Для месьє Арона це, напевно, несподіваний випадок — потрапити у такий заклад — рідкісна нагода задовольнити свої гастрономічні прагнення. Зайвим було б уточнювати, що вони скеровані на найдорожче, але я в цьому відношенні вже достатньо натренований нашим Бенато. Поки він компонує меню, я побіжно вивчаю його. Трохи згорблений внаслідок багаторічної канцелярської роботи. Великий ніс, також згорблений і обвислий, немовби він разом зі своїм господарем усі ці роки пильно вдивлявся в папери. Маленькі вологі очі, які в результаті цієї ж роботи озброєні багатодіоптрійними окулярами, котрі він знімає лише для того, щоб натомість надіти інші, для більшої відстані. Взагалі-то протягом обіду я маю повну можливість встановити, що постійне маніпулювання оптикою полягає не лише у зміні окулярів, а й у їх переміщенні то вперед, то назад по просторій спинці носа, вельми зручного для подібних операцій завдяки своїм розмірам. Сірий костюм гостя виглядає загалом пристойно, але, якщо бути більш вимогливим, то слід згадати, що він перебуває на грані пристойності, бо вже досить-таки потертий на вразливих місцях — ліктях, спині й, очевидно, на сідничних частинах. Такі ж сліди ледь прихованого занепаду помітні на інших елементах туалету — сорочці, старомодній краватці, на взутті. Але якщо ви гадаєте, що ці ознаки зношеності стосуються і психіки, то будете неприємно здивовані: месьє Арон повністю володіє своїми духовними здібностями, особливо тією, яку прийнято вважати найбільш необхідною, — кмітливістю. Я маю можливість переконатись у цьому вже з перших реплік, як тільки метрдотель відходить від нас, аби зробити необхідні розпорядження. — Ваш приятель докладно пояснив мені, на що спрямовані ваші інтереси, — повідомляє месьє Арон, цілком доречно минаючи досадний вступ на тему: «Вам подобається наше місто? «і «Чи бачили ви Кафедральний собор?». — Я дуже радий. Це зекономить наш час, — відповідаю люб'язно. — Не знаю… Не впевнений… — нерішуче мимрить гість. — Мушу сказати вам, що у мене виникли деякі вагання… Професійний секрет і таке інше… Ми люди старої генерації, месьє Лоран… — Якраз це й викликає довір'я, — не пропускаю я нагоди полоскотати його. — Стара генерація зовсім не схожа на нову. Однак він, напевно, не чутливий до лоскоту. — Мені приємно чути це від вас. Але, можливо, саме тому я й вагаюсь. — Чого вам вагатись? — докидаю я підбадьорливо. — Ви вже перед пенсією. — Так. І це ще одна причина, щоб дивитись обома, аби не втратити її. Він справді широко відкрив очі й навіть замінив окуляри для читання окулярами для більшої відстані, але погляд його спрямований не на мене, а мимо, в напрямку Флори. Словом, Сузанна і похітливі старики, як говорила моя квартирантка. — Пенсії ви не втратите, — заспокоюю його. — Ви лише долучите до неї щось додаткове. — «Щось»… — недовірливо сопе месьє Арон, знову зосереджуючись на розмові. — Це ваше «щось» не говорить мені ні про що. Люди моєї генерації звикли до точніших висловів. — Думаю, одиниця з наступними трьома нулями звучить досить точно. — Так, але й зовсім непереконливо. Як ви знаєте, одиниця — найменша цифра. — Але з наступними нулями… — Нулі нулями, це само собою зрозуміло. Він, мабуть, готується додати ще якусь образу, адресовану одиниці, але в цей момент кельнер приносить для месьє Арона чорну ікру, а для мене тривіальні шматочки шинки, бо коли один із компанії впадає у марнотратство, другий мусить урівноважувати економністю. Поки ми кінчаємо холодну закуску, кельнер знову зупиняється біля нашого столу, озброєний різними спиртівками і сковорідками, щоб у нас на очах закріпити складне готування основної страви, яка, між нами кажучи, зводиться до телячого філе, тільки политого якимись вишуканими соусами і прикрашеного грибами, шматочками м'яса й не пам'ятаю ще чим, все це з єдиною метою — аби приліпити до цього прозаїчного філе якусь незвичайну назву і якусь неймовірну ціну. Нарешті кельнер з обов'язковим ритуалом підносить нам фірмову страву і зникає, що дає мені можливість повернутись до перерваної бесіди. — А можна дізнатися, як ви собі уявляєте цифру, що цікавить нас? — запитую я гостя. Він методично розжовує шматок філе, додає до нього для смаку гриб, запиває бордо дев'ятсот п'ятдесят не знаю якого року й лише після того відповідає: — Я її уявляю собі як щось справді таке, що здатне спокусити розумну людину на ризик. — Але ж тут взагалі немає ризику. — Це ви так думаєте, — докірливо хитає головою месьє Арон. — Для вас, молодих, лише тюрма вважається ризиком. А заплямована гідність? А розтоптана честь? Якщо починати з таких сильних слів, як честь і гідність, то ціна буде високою. Навіть діти розуміють, що честь і гідність — дорогі речі. Я даю гостеві можливість добре наїстися й випити ще два-три бокали, маючи надію, що ситий шлунок зробить його більш зговірливим. Старий справді пожвавлюється, але це пожвавлення скероване не стільки на мене, скільки на Флору, яка, немовби відчувши себе об'єктом уваги, визивно схрестила імпозантні стегна й байдуже курить смачну сигарету, що увінчує обід і супроводжує каву. — Здається, я вперше бачу цю молоду даму… — бурмоче месьє Арон, уже не знати який раз міняючи окуляри. Він вимовляє цю фразу таким тоном, начебто є постійним відвідувачем «Двох голубів» і давно звикся з усіма клієнтами. Я не вважаю за потрібне відповідати, оскільки у мене, як у випадкового захожого, ще менше шансів знати даму. — Все-таки я не чув, як ви уявляєте собі цифру, — насмілююсь я нагадати йому за кавою. — Моє уявлення, месьє Лоране, дуже пов'язане з цифрою сім. Кажуть, це єврейське число, але нічого не вдієш: я теж єврей по батькові, так що ця цифра для мене якоюсь мірою ще й питання національної гордості. — Мені здається, що в біблії досить часто зустрічається цифра три, — пробую я заперечити. Однак він рішуче мотає головою й зауважує, що в біблії, як і в кожній великій книзі, можуть зустрічатися найрізноманітніші цифри, але весь світ знає, що справжнє єврейське число — сім, і що тільки через те він не вказав, наприклад, на число дев'ять, яке також шанується у священних книгах. Нарешті після довгих дружніх суперечок ми зупиняємось на загалом безособовому, але підходящому для нас обох числі п'ять. — Не забувайте тільки, що в цифрі п'ять міститься і ключ, — спішу попередити його. — Ключ? Який ключ? — питає здивований месьє Арон і навіть трохи піднімає окуляри, щоб краще розгледіти мене й переконатись, чи зі мною не стався сонячний удар, немовби до цього моменту ми говорили не про споруди, зв'язані з ключами й замками, а про охорону навколишнього середовища. — Ключ від сейфа, — наївно пояснюю я. На це месьє Арон відповідає, що моя фраза звучить саме наївно, тому що сейф — то справа зовсім іншої фірми, де у нього дійсно був якийсь знайомий, тільки цей знайомий — винятково поважна людина, і потім це така давня історія й пошуки дубліката були б пов'язані з такими труднощами, що вже не могло б бути й мови про якусь цифру п'ять, навіть кабалістичне число сім виглядало б дуже мізерним, так що треба було б просто і рішуче переходити до дев'ятки. Флора стежить здаля за жвавою розмовою, явно заінтригована нашим пожвавленням і тим, що ми очевидячки топчемося на місці; за інших обставин я, мабуть, запросив би її: можливо, старий, побачивши даму зблизька, став би м'якшим, але саме тепер я не наважуюсь навіть подумати про щось подібне, бо це просто означало б пустити вовка в кошару. Нарешті, після довгих торгів, ми сходимось на грунті компромісу; цей грунт, як і слід було чекати, звучить саме як сім, оте єврейське число, на яке ми витратили стільки слини. Виявляється, що, незважаючи на страшні труднощі, пов'язані з пошуками, ключ може бути доставлений уже сьогодні після обіду, не пізніше шостої години. Я навіть підозрюю, що він і зараз лежить десь у кишенях гостя, і якщо месьє Арон досі не витяг його, то тільки з однією метою — витягти у мене додатково дві тисячі. — Зручність тайника, — починає нарешті старий свою інформацію, — в тому, що у первісному плані будинку він не передбачений, отже, його неможливо виявити з допомогою плану. Тому що це, пане, залізобетонний бункер, захований у землю і притулений до самого будинку, бункер, який обійшовся колишньому власникові досить дорого і який породила розпалена уява господаря. Він, видно, боявся, що навіть нейтральна Швейцарія може стати жертвою бомбардувань, тому що бункер споруджено якраз у період війни. Через кілька років новий власник, месьє Гораноф, вирішує використати сховище з іншою метою, і тоді роботу було доручено нашій фірмі. Робота виконана справді зразково, кажу вам це не з упередженості, а тому, що розуміюся на таких справах. Ціла бетонна стіна між підвалом і бункером, по суті непроникна, може пересуватися по непомітних рейках, досить тільки натиснути кнопку. Ви спитаєте: де кнопка? А кнопка — це також магістральне рішення, бо вона захована в одному з кранів радіатора парового опалення. Виймаєш ручку крана, натискаєш кнопку всередині — і готово: важка масивна стіна зміщується, як у казці, й відкриває бункер. Геніально, правда? — А сейф? — Ну, сейф не становить ніякої загадки, треба тільки мати ключ. Але вся справа полягає в тому, як проникнути до сейфа, або, коли хочете, як уберегти сейф від проникнення. І саме це питання було магістральним чином вирішене нашою фірмою! Месьє Арон переможно дивиться на мене, немовби це вирішення — його особиста справа. Потім його погляд ковзає по моєму плечу і звільна опускається вниз, щоб, мабуть, спочити якраз на об'ємистих стегнах розкішної жінки. Однак він швидко опускає погляд ще нижче й веде його до себе, навіть знову міняє окуляри, бо, незважаючи на короткозорість, завважив, що в його руках не знати звідки появилися якісь оранжево-коричневі цупкі папірці, зігнуті удвоє. Месьє Арон, ясна річ, не настільки невихований, аби рахувати їх, та це не заважає йому одразу вгадати суму. — Думаю, тут три з половиною. — Точно. — Значить, мусите додати різницю до п'яти — Але ваші відомості без ключа не варті й ламаного гроша. — А чого вартий був сам ключ без моїх відомостей? І, завваживши моє болісне вагання, докидає: — Ключ ваш у будь-якому випадку. — Гаразд, — зітхаю я і витягаю банкноти, які, по суті, наперед приготував. Але перш ніж вкласти їх йому під руку, наказую: — Назвіть місце і точний час зустрічі. — Найзручніше вдома. О шостій годині. — Раніше не можна? — Ну, приходьте на чверть години раніше. Знаєте, я о п'ятій виходжу з роботи. Я вкладаю гроші й заодно беру візитну картку з адресою. Боюсь, одначе, що цей жест, незважаючи на всю мою спритність, не залишається непоміченим Флорою. — Отже, за чверть шоста — у вас, — повторюю, щоб не було непорозумінь. — І коли почуєте на прощання, що я скажу щось інше, майте на увазі: це просто для дезинформації якогось стороннього вуха. — Я розуміюсь на цих справах, — з гідністю киває месьє Арон. Я розраховуюсь, потім ми з гостем, за старим чоловічим звичаєм, йдемо на хвилинку в туалетну. Цілком зручний момент, щоб прочитати візитну картку й запам'ятати адресу, після чого я рву її і спускаю воду. З такою жінкою ніколи не знаєш… Коли ми виходимо на тротуар перед «Двома голубами», дама, що сиділа за столом біля вікна, за якимось дивним збігом обставин також виходить; за нею назирці йдуть двоє стариків британського типу. Старики і Сузанна. — Отже, о п'ятій, «Контіс», — кажу конфіденціально, але досить ясно. — «Контіс», так! — бурмоче месьє Арон, кидаючи на мене змовницький погляд. — Ти мені скажеш нарешті, що це за тип? — нетерпляче запитує Флора, як тільки ми рушаємо до готелю. — Не задавай собі клопотів з дрібницями, — відповідаю їй. — Яке має значення, хто він, аби тільки робив діло. — Тоді я повертаюсь за ним слідом і сама все дізнаюся. Він так витріщав на мене очі, що досить одного слова… Не доказавши, Флора обертається, і я майже певен, що при її нахабстві вона дійсно готова переслідувати його. — Облиш ці дитячі витівки, — бурмочу я, схопивши її за руку. — Ти ж сама чула тільки що: зветься Арон і працює в «Нідегер і Пробст». — А навіщо він тобі потрібен? — продовжує розпитувати вона, неохоче рушаючи зі мною далі. — Заради ключа. Розумієш? Заради ключа! Тепер ти задоволена? — А де замок? — наполягає ця неможлива жінка. — Про це я дізнаюсь пополудні. Інформація плюс ключ — така домовленість. — І ви стільки часу говорили тільки про ключ? — цікавиться вона. — Цей ключ коштує гроші, мила. І то багато грошей. — Я бачила, як ти всунув йому щось під рукав. Не сліпа. Ми йдемо якийсь час мовчки, потім вона знову запитує: — Але ти все-таки мусиш знати, де приблизно знаходиться цей замок… у віллі Горанофа чи в іншому місці? — Звичайно, у віллі Горанофа. — А чому він замовляв його аж у Лозанні? — Ну, мабуть, що має на увазі таких людей, як ми з тобою. І постарався ускладнити їхнє завдання. Можеш мені повірити, що я затратив чимало часу, поки намацав цього Арона. Нарешті ми заходимо в готель, я скидаю піджак і простягаюсь на двомісному подружньому ліжку, щоб тільки розслабити м'язи, не забувши на всяк випадок запхнути під подушку невеличкий лікувальний препарат. Флора також готується до короткого спочинку і, щоб не м'яти своє чудове плаття, яке так підкреслює її могутні форми, передбачливо роздягається перед дзеркалом. — Коли я дивлюсь на цю мереживну еротичну білизну, у мене таке відчуття, начебто ти готувалася не до ділової подорожі, а до стриптизу, — не втримуюсь я від зауваження. — Ділова жінка завжди мусить бути готова до стриптизу, мій дорогий, оскільки його можуть нав'язати їй примусово, — спокійно відповідає вона. — Примусово? Тобі? Не сміши мене. Вона не відповідає, а продовжує вертітися перед дзеркалом, очевидно, не стільки для того, щоб оглядати себе, скільки щоб я її оглядав. Що я й роблю, аби не образити її. Потім вона наближається з визивним погойдуванням у стилі спокусниці зі старих фільмів, стає біля мене й кидає: — Ну, роздягайся, а то помнеш штани. Я скоряюсь, усе з тією ж метою — аби не образити її. Потім ми якось само собою опиняємося в ситуації, яку цнотливі автори передають крапками. Після чого дозволяємо собі подрімати, оскільки до п'ятої години ще є час, а «Контіс» не дуже далеко. Я, звичайно, зовсім не маю наміру дрімати, — нерви мої досить-таки натягнуті, — і просто стежу, коли моя одноденна дружина врешті засне; проте вона не засинає, а крутиться сюди-туди, і я починаю побоюватись, що ліжко під нами в якусь мить затріщить і розвалиться, знищене цією неспокійною красунею. — Ти вже затратив стільки грошей на цю операцію, П’єре… — чується сонний голос Флори. — Це правда, — бурмочу я. — …І загубив стільки часу… — Це правда, — повторюю. — … З єдиною метою — щоб ощасливити мене, так, мій хлопчику? — Твоя пастка досить примітивна, мила. Цілком зрозуміло, що це не єдина моя мета. Але, незважаючи на це. я справді ощасливлю тебе. І то з однієї-єдиної причини. — А саме? — Запитує вона, однак її сонний тон уже розвіявся. — Там, де знаходиться те, що ти шукаєш, лежить і дещо інше, потрібне мені. Просто, чи не так? — А що то таке, П'єре? — Папери, документи, словом, таке, що не має грошової вартості. — І ти готовий залишити діаманти заради тих паперів без грошової вартості? — Готовий. Хоч яким би неймовірним не здавалося це з твоєї точки зору. Ти не припускаєш, що на цьому світі є речі, важливіші від грошей? — Ні. Такої дурниці я не можу припустити, — визнає вона. Потім голос її знову стає сонним: — А втім, це справді залежить від точки зору. Ти, мабуть, з тих, котрі кидають бомби й стріляються з політичних мотивів… Я не відповідаю, щоб дати їй можливість спокійно заснути, і зосереджуюсь на тому, що мене чекає. Словом, знайома невеличка нарада з самим собою, аби з'ясувати перспективу. Не знаю. Не знаю, скільки часу триває нарада, але відчуваю, що Флора вже зовсім притихла; я легенько просуваю руку під подушку, щоб дістати лікувальний препарат. Очевидно, він закотився десь далеко, бо мені ніяк не вдається його намацати. І в той момент, коли я стараюся намацати його, жінка несподівано звішує наді мною свої великі груди: — Спиш, мій хлопчику? Ці слова й ці великі груди — останнє, що западає мені в пам'ять, перш ніж я поринаю в неясний і химерний світ наркозу. Пробуджуюсь я з гострим головним болем і з огидним гірким присмаком у роті. Однак мусить пройти якийсь час, поки до мене доходить, що я вже прокинувся, бо в голові плавають розрізнені образи, і я навіть не можу зрозуміти, чому і як потрапив у цю незнайому квартиру. Потім здогадуюсь, що це мусить бути готельна кімната в «Термінюс», бачу, що над моїм обличчям погойдуються великі груди, і чую стурбований голос Флори: «Спиш, мій хлопчику?» Ця кобра приспала мене моїм власним препаратом. Підгледіла у дзеркалі, як я ховав його, і, поки я роздягався, переклала під свою подушку. Ще не встигши до кінця збагнути ці подробиці, я зриваюся з ліжка. Зриваюся і падаю. У голові крутиться, мене нудить. Але зараз ніяк не можна розкисати. Знову пробую підвестися — на цей раз повільніше й обережніше. Дивлюсь на ручний годинник, що лежить на столі: сім хвилин на шосту. Слава богу. Обережно добираюсь до ванної і стаю під душ. Трохи пізніше відчуваю вже, що воскрес. Квапливо одягаюсь, не забуваючи все-таки за якимись дрібними деталями переконатися, що мої кишені оглянуті. Не бракує нічого, але огляд був. Очевидно, Флора шукала візитку месьє Арона. Виходжу з готелю і відправляюсь за адресою, яка врізалася в пам'ять. Добре хоч, що ці наркотики не відбирають пам'яті, а лише збагачують її ще однією неприємною деталлю. Вуличка, що веде до горішньої частини міста, видається мені неприємно крутою, але, хоча до зустрічі ще є час, я збільшую швидкість до максимальної, бо при такій переміні в ситуації і з такою жінкою, як Флора, вже не можеш бути певним ні в чому. — Трохи поспішили. Тільки-но йду з роботи, — з відтінком докору бурмоче месьє Арон, відчиняючи двері квартирки. Відомо, що при ділових зустрічах поквапність — такий самий вияв неввічливості, як і запізнення. Але зараз я думаю не стільки про ввічливість, скільки про ключ. — Сподіваюся, він у вас? — запитую я, відчуваючи, що моє втомлене серце якось дивно поводиться в грудях. Замість відповіді господар виймає з кишені жилетки ключ, який досить-таки переконує своїм масивним виглядом і вибагливою формою. — Сподіваюсь, це той самий? — запитую знову, простягаючи руку. Месьє Арон делікатним жестом відводить мою руку і з гідністю зауважує: — Не забувайте, що я зі старої генерації, пане. Будемо сподіватись, що звичаї генерації сказали своє слово. У подібних операціях людина при всій своїй обачності змушена виконувати деякі дії наосліп. — Здається, між одержаною сумою і магічним числом залишається певна дистанція, яку треба подолати, — нагадує господар, все ще тримаючи ключ на поважній відстані від моєї жадібної руки. Пишна дама могла б улаштувати мені досить-таки паскудний номер, якби забрала у мене гроші. Тоді б цей кмітливий чоловік нізащо не дав би мені ключа. Але вона не здогадалася. Я дістаю банкноти, необхідні для подолання дистанції, й одержую секретний інструмент. Потім бажаю месьє Арону доброго здоров'я й легкої старості і виходжу. На годиннику — за вісім хвилин шоста. Однак, хоча лише за вісім хвилин шоста, на вулиці вже зупинився «опель» Флори, яка в цей момент якраз вилуплюється з його чорної шкаралупи. — Не утруднюйся виходити, дорога, — зупиняю її. — Ми їдемо далі. — А, ти тут, мій хлопчику, — привітно, наскільки це в її силах, зауважує вона, знову всідаючись за кермо. — Я не думала, що ти так скоро прокинешся. Так солодко заснув. — Насамперед до готелю, треба розрахуватись, — наказую, сідаючи біля неї. — Ти не можеш сказати це іншим тоном? Знаєш, що я не люблю, аби мною командували. — Я б сказав тобі іншим тоном щось інше, дорога. Але задовольняйся тим, що я великодушний. — Великодушний? Ха-ха… — вона сміється своїм нечастим і трохи хрипким сміхом. — Начебто ти навіть не здогадуєшся, що я пригостила тебе якраз тією дозою, яку ти приготував для мене. І начебто забув, що вже раз примусив мене прийняти іншу подібну дозу… — Поняття не маю, про що ти говориш. — Ти?.. Яке приниження я пережила тоді… і який головний біль… — Не розумію навіть, про що йдеться. Флора, одначе, не схильна давати мені роз'яснення. Вона вмикає першу передачу й рушає. Зупиняємось біля готелю, щоб тільки розплатитися, і прямуємо на Берн. Пейзаж знайомий, не особливо екзотичний, а після того, як напруження спало, головний біль знову посилюється. Отож я мовчу і пробую задрімати, але ж це така жінка, що поряд з нею краще не дрімати. — Добре обкрутив мене з тією «п'ятою годиною» і з тим «Контіс»… — чується через деякий час її голос. Оскільки я не заперечую, вона продовжує: — Мабуть, і зараз не уявляєш, про що йдеться. — Дуже туманно, — зізнаюсь я. — Через твою дозу я просто зійшов з рейок. — Однак не настільки, щоб пропустити зустріч. Якби я трохи раніше здогадалася знайти його адресу в «Нідегер і Пробст»… Тоді б ти тільки спину мою побачив. — Вид справді вартий уваги, — бурмочу я. — Але хоч ти й дуже претендуєш на інтелект, дозволю собі відзначити, що деякі частини твоєї спини розвинені значно більше, ніж розум. — Якби я трохи раніше здогадалася… — з гіркотою повторює Флора, не слухаючи мене. — І чого б ти досягла? Викинула б дві тисячі, — тому що месьє Арон не відмовився б від своїх двох тисяч ні за які жіночі принади, — викинула б ці дві тисячі за ключ без будь-якого призначення. Я вважав тебе розумнішою, але, очевидно, помилився. — Ти забуваєш, що з ключем у руках гру вела б я! — заперечує дама. — У мене ключ, у тебе — замок, але гру вела б я. — Ти ніколи не поведеш гри, дорога. Це не бридж і не торгівля люльками. І хоч ти й не любиш, аби тобою командували, твої ж власні інтереси вимагають, щоб ти утримувалась від імпровізації і слухалась мене, якщо справді хочеш добратися до діамантів. Голос мій звучить досить авторитетно, хоч дрімота налягає на мене, і жінка деякий час розмірковує над змістом щойно сказаного. — Гаразд, П'єре, але й ти запам'ятай: якщо тільки спробуєш обкрутити мене у фіналі, я уб'ю тебе! — Не лякай, — мимрю я ледь чутно, бо дрімота огортає мене все більше. — Я знаю, що ти цього не зробиш. Ти не байдужа до мене. — Справді, навряд чи я це зроблю, — зізнається вона. — Ні, я таки не змогла б убити тебе… І, щоб остаточно заспокоїти мене, додає: — Тебе уб'є Брунер.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка