Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка38/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ


 

— Видно, бесіда з Флорою була досить гарячою, — ущипливо каже Розмарі, помітивши легкі зміни на моїй фізіономії. — Помиляєтесь, — відповідаю. — Це не любовні ушкодження. Я опускаюсь в улюблене крісло і мрійливо зітхаю: — Як би мені хотілося, дорога приятелько, по-справжньому розраховувати на вас. — Думаю, можете розраховувати повністю. — Навіть до такої міри, щоб сподіватися на чашку кави? — Гультяй, — бурмоче Розмарі і все ж спроквола встає. — Якщо хочете мати безсонну ніч… Але послати її на кухню — значить одержати лише короткочасну відстрочку. Трохи пізніше вона разом з кавою підносить мені наступне запитання: — Тепер нарешті скажете, що з вами сталося? — Напад, — заявляю я лаконічно, відпивши ковток життєдайної рідини. — З боку кого? — Поняття не маю, — відповідаю майже щиро і запалюю сигарету. — Із якою метою? — Гадаю, що мету досить ясно видно з наслідків. — Вважаєте, що вас хотіли вбити? — Можливо. — А може, й пограбувати? — Одне випливає з другого. Особливо якщо вони вбили собі в голову, що мої кишені повні діамантів. — Значить, на вашу думку, напад був пов'язаний з тим, що коїться поблизу? — А з чим же іншим? Ми все-таки у Берні, а не в Чікаго. — Ви вже починаєте цитувати Флору… так вона вам улізла в голову, — підколює Розмарі. Але, не одержавши відповіді, переходить на дещо серйозніше: — П'єре, я боюсь… — Якщо боїтеся, згортайте прапори. Це легше всього. Сподіваюсь, місце у Грабера зберігається за вами. Вона якийсь час мовчить, ніби оцінюючи мою пропозицію. Потім каже іншим тоном: — Не згорну! Не збираюся відступати перед цими… — Якими «цими»? — Ну, цими, що напали на вас… Власне, скільки чоловік напало? — Цілий натовп. Спочатку було двоє, потім стало четверо. І якби я не поклав край їхній витівці, вони, напевне, продовжували б подвоюватися. — Скільки б їх там не було, я не відступлю, — повторює Розмарі. Люблю таких рішучих осіб. Навіть якщо вони іншої статі. Розмарі підкріплює свої слова ділом вже наступного дня: квартирантка повідомляє, що Віолетта запросила нас на чай у другій половині дня. — Такий візит на очах у всього кварталу не особливо мене захоплює, — кисло бурмочу я. — Так ми зовсім розкриємось перед можливими спостерігачами. — Ну й що, як розкриємось? — з викликом запитує жінка, немовби вона не секретарка Грабера, а чемпіонка стриптизу. — Закони цієї країни забороняють не пообідній чай, а бандитські напади. — О закони!.. Звичайно, всупереч моїм лицемірним протестам, ми одразу після п'ятої опиняємось у знайомому похмурому холі, який уже не виглядає таким похмурим, можливо, завдяки тому, що тут додатково поставлено дві настільні лампи з рожевими абажурами. Віолетта нарядилась у скромне батистове платтячко точно такого ж кольору, як і абажури, але прикрашене ще маленькими синіми квіточками. Сидимо біля стола, щоб не носитися з чашками та солодощами сюди-туди, і розмовляємо про все й ні про що, як велить хороший тон. Поки Розмарі раптом не повідомляє ні з того ні з сього: — А вчора на нашого дорогого П'єра двічі нападали бандити, уявляєте? — Ну! — вигукує Віолетта, розкривши рот від здивування. — Невже це можливо? — І справа не в тому, що його побили, — веде далі моя квартирантка з тією звичайною недбалістю, яку ми проявляємо до чужого страждання. — Справа в тому, що саме ховається за цими нападами? Вона стишує голос і, спрямувавши свій томний стурбований погляд на господиню, додає: — Тому що, мила, напади сталися безпосередньо після вашої розмови з П'єром у лісі! — О, невже це можливо? — знову вигукує Віолетта, мабуть, нездатна придумати нічого іншого. — А ми не розмовляли про щось таке, що… — Я не сумніваюсь, — квапливо погоджується Розмарі. — Однак ті пани, видно, іншої думки… — Та яких панів ви маєте на увазі? І, власне, чого ви хочете від мене? — запитує господиня, вже явно розстроєна. — Чи не краще нам припинити цю неприємну розмову і перейти на щось легше? — нарешті озиваюсь і я. — Але вона мусить бути в курсі справи, П'єре! — заперечує моя приятелька. — В курсі чого? — дивується зовсім розтривожена Віолетта. — В курсі того, що вони хочуть найближчим часом винищити всіх людей, які вас оточують, всіх тих, що могли б захистити вас. Як зарізали цього милого пана Горанофа, як розправилися з Пенефим, так завтра можуть зробити і з П'єром… — Мерсі, — бурмочу я. — Ви справді мене підбадьорюєте. — Але ж воно так є, дорогий… І нічні напади цілком підтверджують це. Нічого дивного, якщо потім настане й моя черга. Вони хочуть залишити вас самотньою, миле дитя, зовсім самотньою, а тоді вже зайнятися вами… — Але чого, власне, їм потрібно від мене? — дивувалося миле дитя, котре, як я уже згадував, навряд чи молодше від моєї квартирантки. — Ви повинні краще знати, — відповідає Розмарі. — Нічого не знаю, запевняю вас! — В такому випадку мусимо опиратися на припущення, — знизує плечима моя приятелька. — Що можуть шукати такі жадібні люди, як не щось цінне… золото… або, скажімо, діаманти… Так, може, справді діаманти… У нашому кварталі ходили якісь чутки про діаманти, пригадуєте, П'єре? — Начебто було щось таке, — бурмочу я зовсім неохоче, аби натякнути Розмарі, що вона веде слідство досить грубо. — Діаманти?.. Не пам'ятаю, щоб батько згадував коли-небудь про діаманти. — Він міг їх мати і не згадуючи про це, — лагідно пояснює моя приятелька, ніби перед нею справді мале дитя. — До того ж ви бачилися з ним так рідке. Ви ж мені самі казали, що не часто його бачили… Отже, у вас не було можливостей для докладних розмов… — Так, це правда, — киває Віолетта. Потім повторює ніби сама собі: — Діаманти… — Діаманти, так, — підтверджує Розмарі. — А може, й якісь інші речі у цьому роді… — Ви давно залишилися без матері? — пробую я змінити тему, поїш моя квартирантка не дійшла до такого нахабства, щоб запропонувати негайно дружними зусиллями приступити до пошуків. — О, я її майже не пам'ятаю. Наскільки мені відомо, ми з нею жили в Базелі, батько дуже рідко навідувався до нас… А потім, коли мені було три роки, мати померла, принаймні так казав батько, але пізніше я довідалася від жінки, котра мене доглядала, що вона насправді виїхала кудись… Напевно, їй набридло сидіти самій і марно чекати мого батька… — Цього ще недостатньо, щоб залишити вас, моя мила… — не втримується від вироку Розмарі. — Ну, так, я теж такої думки, але вона, видно, думала інакше, — каже невпевнено Віолетта, немовби йдеться просто про питання смаку. — А потім настав період пансіонів. Пансіони, пансіони, аж поки не закінчила університет… — Мабуть, згадки ваші про ті місця не дуже приємні, — озиваюсь я, щоб і собі щось сказати. — Чому ж? Дивлячись яке місце… Про деякі збереглися досить-таки непогані спогади. Але не про всі, звичайно. — А невже ви не могли жити коло батька? — підкидає в свою чергу Розмарі. — Він завжди твердив, що для нього це не зручно… Що він мені пояснить, коли прийде час… Мовляв, пізніше, колись, можливо… Вона замовкає, потім веде далі: — Щиро кажучи, я теж не прагнула жити коло нього. Він був людиною замкнутою. Я відчувала, що ми чужі. До того ж я вже була звикла до пансіонів. Людина, знаєте, до всього звикає. — Ваше дитинство справді було не радісним, дороге дитя! — співчутливо зітхає моя приятелька. — Рано без матері… І з таким батьком… А тепер, до цього всього, — ще й ті діаманти. Я хочу сказати, ті люди, які вас так обсідають… Розмарі, очевидно, наполягає на тому, щоб знову повернутися до теми; я даремно намагаюсь поглядом примусити її замовкнути: вона навмисне не дивиться на мене, отож я змушений сидіти як безпорадний свідок і слухати її дурниці. — Вибачте, мила, у вас немає чогось студеного у холодильнику? — запитує через деякий час моя піднаймачка із властивою їй невимушеністю. — Признатись, я трохи розігрілася від чаю в таку теплу пору. — Ну, звичайно, — з готовністю підводиться Віолетта. — Що б ви хотіли — кока-колу чи мінеральну воду? — О, не турбуйтесь, я сама принесу, — зривається і Розмарі. — Розважайте тут нашого кавалера, я можу й сама… Цілком ясно: вона вмирає від бажання оглянути хоча б коридор і кухню, думаючи, що зараз же угледить якийсь таємничий тайник або якусь річ, котра могла б служити тайником. Що ж до самого холу, то, гадаю, вона вже добре його оглянула ще під час першого візиту, навіть кілька разів принагідно посилала господиню на кухню, щоб роздивитися ще краще. Чи то Віолетта справді занадто наївна, чи у неї якісь інші наміри, але вона охоче дає можливість Розмарі поратись на кухні і знову сідає на місце. Виявляється, правдивим є друге. Тільки-но Розмарі вийшла, вона схиляється над столом і шепоче мені: — Я б хотіла вас бачити… Наодинці. — Коли і де? — коротко запитую я, оскільки моя приятелька не має звички довго роззиратися. — Завтра о п'ятій, у лісі… на вчорашньому місці… Наївна. — Тільки не там. Пропоную в кондитерській «Меркур», на першому поверсі, там, на головній вулиці, словом, знайдете. — Знайду, — киває Віолетта, наче слухняна учениця. — І постарайтесь, щоб за вами ніхто не стежив, — кажу заради чистої формальності, бо навіть якби хтось і стежив, навряд чи вона його помітить при своїй щиросердості. Але вона знову поважно киває, аби показати, що розуміє всю серйозність становища. Розмарі затримується довше, ніж це припустимо. Очевидно, знайшла щось варте уваги — якийсь витяжний душник або коробку від електромережі. Нарешті моя квартирантка з'являється, тріумфально несучи пляшку газованої води і склянку. Боюсь, одначе, щоб вона хоч не забула, навіщо їх принесла.  

«Меркур». П'ята година. Це якраз та пора, коли бабусі, пардон, літні дами, приходять випити пообідній чай і з'їсти традиційний величезний шматок шоколадного торта з кремом, з цілою шапкою крему, так чудово збитого, що він нагадує не крем, а ефірний подих, юну фантазію, дорогу мрію. Взагалі бабусь, пардон, літніх дам, тут усюди стільки, що створюється враження, начебто життя — в цілому — належить тільки їм, в той час як завдання молодих — трудитись у конторах і за автоматичними касами, словом, акуратно обслуговувати широкі маси бабусь. Їх повно у кав'ярнях, у магазинах, на вулицях, і, звичайно, в першу чергу на головній вулиці, яка з кінця в кінець усіяна бабусями. Але якими бабусями! З укладеним і завитим волоссям блідо-лілового, блідо-синього і навіть блідо-зеленого тонів, в ефірних шовкових сукнях найбільш веселих кольорів, у модних туфлях — тих самих з огидно грубими каблуками, — з парасольками і сумками з крокодилячої шкіри. Однак найістотнішим елементом туалету цієї старечої фауни, безперечно, є капелюхи. Позбавлені можливості виставляти інші частини тіла, бабусі зосереджують всі свої зусилля на голові, а найбільше — на капелюсі, який увінчує її. Тут можете зустріти капелюхи з усілякого матеріалу, різних кольорів, розмірів і форм — у вигляді корзин, пташиних гнізд, сковорід, каструль, але найбільше у вигляді каструль, по можливості глибших і імпозантніших за розміром. Точно о п'ятій я опиняюсь у просторій кондитерській і невпевненими рухами, наче недосвідчений плавець чи лунатик, входжу в море капелюхів, розташованих біля маленьких столиків перед шоколадними тортами. Капелюхи роблять легкий круговий рух у мій бік: я забув сказати, що вони надзвичайно допитливі. Потім, видно, зробивши висновок, що я надто молодий, а можливо, й дуже старий і взагалі нецікавий з їхньої точки зору, капелюхи знову повертаються на вихідні позиції й зосереджуються на шоколаді і кремі. На щастя, я знаходжу вільний столик, сідаю й непомітно роззираюся. Побіжний огляд показує, що я єдиний чоловік у цьому закладі, і це мене заспокоює. Хоча в наші дні не виключено, що західні розвідки захопили своїми щупальцями і світ бабусь. А що може бути небезпечніше від бабусі-шпигунки, яка так глибоко насунула каструлю на голову, що годі навіть угледіти її очі, не те що зрозуміти її думки. Через кілька хвилин у залі нарешті з'являється одна молода істота — Віолетта (новий круговий рух капелюхів, довгий оцінювальний погляд, а вслід за цим — повернення на вихідні позиції). Я підводжусь і стримано піднімаю руку. Молода жінка уловлює мій жест і квапиться сюди. — Здається, один пан ішов за мною, — шепоче вона, трохи задихавшись, — але я вислизнула від нього. Зайшла у Льоб і загубилася в натовпі. — Не дивно, якби це був і незнайомий залицяльник, — підхоплюю я, запрошуючи її сідати. — О месьє Лоран, — засоромлюється вона, — я прийшла поговорити про серйозні речі. Замовляю неминучий чай і неминучі торти кельнерці у міні-сукні, — тепер такі короткі сукні носять лише кельнерки, якщо не рахувати окремих періодичних капризів Розмарі, — а коли ласощі з'являються на столику, промовляю: — Чим можу бути корисний вам? — Не уявляю, — відповідає Віолетта. — Тобто нічим особливим. Хочеться просто поговорити з кимось зовсім вільно, щоб розібратись у своїх клопотах, а в мене немає жодної людини, на яку можна було б покластися; і навіть ця ваша Розмарі, пробачте, може, й хороша дівчина, але іноді проявляє таку цікавість, що… що… Словом, ви єдиний викликаєте у мене довір'я саме тому, що не проявляєте цікавості; ви справили на мене гарне враження ще в той день, там, у лісі… І хоч я не розбираюсь у людях, мені здається, що ви не схожі на тих, які винюхують навколо, начебто в цій віллі сховані… — Діаманти, — підказую їй. — Так, діаманти чи бозна-які скарби. — Відвертість за відвертість, — киваю я. — Діаманти справді існують, панно Віолетто. Вона кидає на мене швидкий недовірливий погляд: — Ви певні? — Цілком. — В такому разі, де вони можуть бути? — Можливо, десь у віллі. В якомусь секретному тайнику. — Єдиний секретний тайник — це сейф. Я знаю від батька. — Значить, вони в сейфі. — Сейф порожній. — У вас є ключ від нього? — Так, звичайно, мій батько залишив мені в Лозанні. — Тоді десь в іншому місці. Наприклад, у підвалі. — У цій віллі немає підвалу. Підвал є в моїй — у Лозанні. Але не думаю, щоб я не знала про те, що знаходиться у моїй власній віллі… — Значить, досі ви жили там? — Не зовсім. Я жила переважно у приятельки. Мій дім в досить безлюдному місці, і, щиро кажучи, мені страшно залишатись там самій, особливо увечері. Тому я мешкаю в квартирі приятельки з пансіону. Там я прописана, там одержую кореспонденцію. Хоч яка може бути кореспонденція у такої жінки, як я?.. — І все-таки діаманти існують, — повторюю я, щоб відвернути її від цих побутових подробиць. — І тільки цим пояснюється пожвавлення навколо вас і навколо вашого дому. Не будемо вже говорити про вбивства… — О, так, прошу вас, не будемо говорити про вбивства. — Згоден. Поговоримо про більш чисті і невинні речі. А хіба може бути щось чистіше й невинніше за розкішний діамант? — Можливо, й ні. Ви краще знаєте. Але мушу вам признатися, що дорогоцінні камені мене зовсім не цікавлять. І якщо ці камені — не легенда, а реальність, і колись потраплять до моїх рук, можете бути певні, що я одразу ж продам їх першому стрічному ювеліру. — Чому ж? Вам необхідні гроші? — Ні, принаймні якщо говорити про мої особисті потреби. Батько повністю забезпечив мене довічною рентою. Але якщо я матиму якусь велику суму, дійсно велику суму, то збудую в Лозанні на березі озера світлий і сонячний дитячий будинок. Я вже навіть вибрала місце — великий парк з галявинами й високими деревами. Ви точно вгадали: у цих пансіонах я провела невеселе дитинство, причому, зауважте, у досить дорогих пансіонах. А яке воно у бідних дітей? Мій будинок, якщо я все-таки колись його споруджу, призначатиметься тільки для бідних дітей. — Мрія благородна, — визнаю я. — Але для того, щоб народилась така гарна мрія, у вас, напевне, мусили бути якісь надії. — Вгадали, — вона мляво усміхається. — Але оскільки ми говоримо про мрії, що б ви зробили самі, якби одержали жменю діамантів? — Я не проявляю ніякісінького інтересу до цих каменів. — А до їх вартості у грошах? — Так само. — І якби вони до вас потрапили, ви б їх просто викинули на вулицю? — Ні, звичайно. Але я з легким серцем відступив би їх тому, у кого на них більше прав, ніж у мене. Вловивши її погляд, по-дитячому недовірливий, спішу додати: — Розумію, що для вас це, можливо, звучить неправдоподібно, але це — сама істина. Хоч звідси не випливає, що я зовсім безкорисливий. І якщо наша сьогоднішня розмова триватиме так само щиро, як і почалася, гадаю, я зможу сказати вам, на що саме націлений мій інтерес. Віолетта знову дивиться на мене, але недовір'я в її погляді починає розсіюватись. Немовби намагаючись повністю виправдати мої сподівання, вона каже просто: — Я знаю про ці діаманти, месьє Лоран. Не з вуличних пліток, а від батька. І якраз на цьому базувались мої надії, про які ви сказали. Ще багато років тому, почувши про камені, я вирішила колись зробити з них щось таке, що наповнило б змістом моє життя. — Намір ваш досить благородний, і це дає вам перевагу перед іншими претендентами, — визнаю я. — Думаю, що моя перевага забезпечується також законом про спадок, — усміхається вона знову. — З одного боку — так, а з другого — ні, — бурмочу я. — Не знаю, що вам говорив батько, але в дійсності історія з цими діамантами досить-таки заплутана… — Батько не вдавався в деталі. Він просто сказав, що колись я успадкую від нього коробочку з каменями, котра повністю винагородить мене за ту самотність, на яку я була приречена… Бідолаха… Він вважав, що для мене самотність — страждання… — Невже вона вас не гнітить? — Анітрохи. Мене лякає не самотність, а спілкування. Якщо судити лише з моєї балакучості, то можна прийти до зовсім помилкових висновків. Я страшенно нетовариська людина, месьє Лоран. — Однак кожен відчуває потребу в спілкуванні — Я також. Але з дітьми. І якщо я хочу одержати те, що мені належить по закону, то не з метою нагромадження процентів у банку. Тільки ж, судячи, з ваших натяків, мої права на камені, видно, не такі вже й безперечні, як твердив батько… — Я цього не казав, — поспішаю заперечити їй. — Облиште заспокоювати мене. Я хочу знати саму істину. І якщо ці діаманти справді не належать мені, можете бути певні, що я не посягну на них, навіть якби ви зараз поклали їх переді мною на цьому столі. — На жаль, я безсилий зробити де. Але можу відкрити вам істину. Це десять діамантів виняткової вартості, з яких ваш батько не так давно продав найменший, тож у даний момент каменів дев'ять. Колись вони належали одному грецькому мільйонерові, але нацисти пограбували його, а потім продали здобич вашому батькові, який, можливо, навіть не знав, звідки ці камені… — І все-таки вони крадені… — Ну, так. Проте колишній власник давно мертвий, спадкоємців також не залишилося, отже, немає жодного законного претендента, не кажучи вже про те, що час покрив усю цю історію давністю… — І все-таки вони крадені… — немовби сама для себе повторює молода жінка. — Однак крадені не вашим батьком. Та й, мабуть, батько заплатив за них досить солідну суму. — Справді… — знову промовляє вона, ніби сама до себе. — Може, ви маєте рацію… Все ж мушу зізнатися, що після вашої розповіді ці діаманти одразу потьмарились у моїх очах… «Так само, як білий сапфір Розмарі», — майнуло у мене в голові. — Якщо ви задумали використати їх на таку благородну справу, то немає ніяких причин, щоб вони потьмарились, — кажу я рішуче. — Невже буде краще, коли вони потраплять до рук шахраїв і пожадливих людей? — Дай боже, щоб ви були праві, — все ще з ноткою вагання відповідає вона. Потім пригадує:— А яку мету переслідуєте ви? — Я відповім вам прямо, оскільки вірю вам вже тому, що ви болгарка… — О, болгарка! Сильно сказано, — усміхається вона своєю анемічною усмішкою. — Я ніколи в житті не бачила Болгарії. — А хотіли б побачити? — З якою метою? Мене ніщо не зв'язує з цією країною. Та й подорожувати я не люблю. Кожна подорож — це розчарування. Як і кожне знайомство. Як і кожна переміна. Здалека речі завжди виглядають кращими. Світ також здається кращим, коли дивишся на нього через вікно кімнати або екран телевізора. Дійсність завжди гірша від зображення. У дійсності завжди є незручності — жара або холод, неприємні запахи або настирливі мухи, марна втома і зайве потіння. Вона замовкає. Потім знову похоплюється: — Ви почали було щось розповідати… — Так, про мої власні інтереси. Один чоловік, скажу прямо — один колишній поліцай, у свій час залишив на зберігання вашому батькові якісь списки. Ваш батько узяв їх просто так, щоб зробити послугу старому знайомому. Але знайомий уже давно помер, а списки все ще існують, і якщо потраплять у нечисті руки, можуть завдати чимало неприємностей людям, чиї імена фігурують у цих паперах. — Хочете сказати, що якраз ці папери вам потрібні… — Саме так. Тільки я не маю поняття, де вони знаходяться. Оскільки вони вам зовсім не потрібні, як і будь-кому іншому, крім якогось зловмисника, я просив би вас, коли ви їх розшукаєте… — Шукати їх немає потреби, — перебиває мене Віолетта звичайнісіньким тоном. — Я знаю, де вони. Якщо, звичайно, це ті самі, які вам потрібні, — тонкі й вузькі аркуші, на яких написані різні болгарські прізвища. — Гадаю, що це саме ті списки, — киваю я, намагаючись також утримати свій голос у межах звичайних інтонацій. — Можете дістати їх навіть завтра. Вони у банківському сейфі мого батька. Але, запевняю вас, у цьому сейфі немає нічого іншого, крім старих паперів, які не становлять жодної цінності. — Мене інше не цікавить, — бурмочу я. — Тоді можна завтра ж підскочити до банку, — пропонує вона, явно задоволена з того, що може подарувати мені річ, яка для неї самої не має ніякої вартості. — Чудово. Тільки треба зробити це так, щоб оті люди, які проявляють стільки цікавості до вашої особи, не завважили нас. Банк… Сейф… Для них цього досить, аби дійти і до наступної думки — про діаманти. Вона мовчки киває. Потім раптом її осіняє геніальна ідея. Вона запускає руку в свою сумку і подає мені маленький секретний ключ: — У такому разі вам ліпше піти самому. Ось ключ. Але не забудьте і девіз: «Зебра». В цьому банку замість цифрового шифру користуються девізом. Бурмочу мерсі, недбало беру ключ і кладу в кишеню, все ще не в стані повірити тому, що сталося. Стільки складних комбінацій, стільки підслуховування й підстерігання, стільки зіткнень і ризику лише для того, щоб настав момент, коли в якійсь переповненій бабськими капелюхами кондитерській якась невинна істота, порившись у сумці, передасть тобі ключ від секретного архіву. Жінка навіть не могла припустити, що ці нікчемні папери коштують більше, ніж усі діаманти, тому що від них залежить спокій мільйонів людей і цілої країни. Але що їй до цієї країни, про яку вона лише чула і яку навіть не виявляла бажання побачити. — Я чудово розумію, що це не бозна-яка послуга, — наче крізь сон доноситься до мене голос Віолетти. — Але все ж сподіваюся, що й ви проявите чуйність, не стільки заради послуги, скільки заради приятельських почуттів. — Розраховуйте на мене, — кажу їй. — Я не допущу, щоб навіть волосинка упала з вашої голови. І киваю напівголій кельнерці, щоб розрахуватись.  

Я не сказав, що сьогодні п'ятниця. І як завжди у цей день і в цей час, я стою на терасі за кілька кроків від того фатального Кірхенфельдбрюке, який учора ввечері мало не додав до своїх численних історичних особливостей ще одну: лобне місце вашого покірного… але обминемо особисті імена. Дні вже значно довші, навіть досить довгі, оскільки стоїть початок червня; у такий час ще зовсім видно, і мені хочеться глянути через парапет, щоб угледіти на нижній площадці Бояна, замаскованого під хіпі. У принципі це неважко, оскільки в короткий пообідній час та ще по п'ятницях тераса безлюдна, якщо не брати до уваги одного-єдиного літнього громадянина, який ліниво прогулюється під деревами. Але, як на зло, саме в умовлену хвилину громадянин знаходиться за кілька кроків від мого звичного місця біля парапету, отже, щоб не пропустити передачу, доводиться сісти на ближню лавку. Авторучка попереджувально потріскує, і я уловлюю голос. Однак це голос не Бояна: — Ваш приятель не може прийти через стан здоров'я, — каркає в апараті неприємно чужий голос. — Він лежить побитий біля входу в підйомник у нижньому місті… — Прийнято, — відповідаю я і з полегшенням помічаю, що літній залишив майданчик і попростував до моста. — Маю передати щось важливе… У ту ж мить кількома стрибками підлітаю до парапету. Внизу, якраз на тому місці, де мусить бути Боян, зараз стоїть щуплий невисокий чоловік, постать якого мені неясно знайома. Не знаю, чи зараз час для подібних розмірковувань, але мушу зауважити, що у психології поведінки існують стереотипи, хоча й осмислені з практичної точки зору, але небезпечні саме тим, що вони стереотипи. Тому, перш ніж діяти в той чи інший спосіб, завжди треба подумати, чи противник не чекає від тебе саме такого кроку і чи не побудував він свій план якраз на цій можливості. Отже, чого в даному випадку противник чекає від мене? Що я помчу до підйомника і вскочу в пастку? Чи стрибну на цього, що внизу, і також потраплю в пастку? Чи не є обидва ці вчинки однаково ризиковані з точки зору професіонала? «Скажи, чи не дурні вони з професійної точки зору?» — подумки звертаюсь я до Любо. Та Любо мовчить, задумливо дивлячись униз, туди, де мав би бути Боян. Я б на його місці також мовчав, якби йшлося про мого сина. Але, хоча йдеться не про мого сина, у мене немає сил стояти у бездіяльності й обмірковувати справу з самим собою, притому з точки зору професіонала. Думка про те, що я допущу, щоб хлопця спіткала батькова доля, навалюється на мене таким тягарем, що я ладен з шкіри вистрибнути. А оскільки з шкіри вистрибнути неможливо, я стрибаю з майданчика. Стрибаю і з триметрової висоти звалююсь на того, що внизу. В першу мить у мене таке враження, наче я його розчавив, але виявляється, що не зовсім. Щоб уникнути можливих і абсолютно зайвих у даний момент дурниць з його боку, вганяю кулак йому в обличчя. Смагляве обличчя з великими очима і чимось жіночим у виразі. Обличчя Тіма чи Тома. Я їх завжди плутаю. — Хто тебе послав? — питаю впівголоса, хапаючи метиса за шию. — Не можу сказати, — хрипить він. — Тоді тобі кінець. Отут. Зараз же. Для переконливості стискаю трохи сильніше тонку шию. Великі очі Тіма чи Тома стають ще більшими — здається, ось-ось вискочать. Ослаблюю свої ручні кліщі, щоб дати йому можливість говорити, і знову шепочу: — Хто тебе послав? — Хазяїн. — Ральф Бентон? Метис ствердно зводить важкі повіки. — Де Боян? — Поняття не маю. Я його ніколи не бачив. Я сказав те, що мені звеліли сказати, — мимрить Том чи Тім уже більш охоче з безнадійною думкою, що мокрому дощ не страшний. — А де мала стояти людина, якій ти передаєш? — Поняття не маю, — повторює той. — Мені сказали, десь метрів за двісті звідси. Звеліли передати те, що мені сказано. «Бачиш? — мені здається, що я нарешті чую голос Любо. — Хлопець не видав нічого. Просто вистежили і засікли, де й коли він стоїть. А потім його схопили і відібрали апарат. Але хлопець не видав нічого». — «Тепер мовчи, — кажу йому. — І не заважай мені працювати. Іншим разом обміркуємо ці речі». Однак я теж задоволений, що Боян не проговорився. І що рефлекс не обманув мене. Обманув би, якби я помчав до підйомника. Чоловік, якого я тримаю за шию, продовжує перелякано водити великими очима. Попускаю ще трохи кліщі, щоб він міг дихати. Зараз він обов'язково мусить дихати. І чим глибше, тим краще. Бо, тримаючи його однією рукою за шию, я другою притискаю йому до рота одну з уже відомих ампул з наркотичним газом. Потім відтягую його під ближній кущ і швидко простую на Беренплац. Хвилин через десять зупиняю машину за кілька кроків від тераси, ловлю відповідний момент, хапаю все ще потонулого в солодкий наркоз Тіма чи Тома і без зайвих церемоній заштовхую в багажник. Добре, що мені прислали цього метиса, досить щуплого і легкого для маніпулювання, а не якогось велетня типу отого в шоколадному костюмі. Нічого дивного: з велетнями у даний момент сутужно. Особливо після нічного матчу. Хоч це не значить, що запаси не будуть поповнені найближчим часом. Отже, Ральф Бентон. Мій тихий і порядний сусід. Мій звичний партнер у цих сонних домашніх каре. Значить, настав час перейти до іншої гри. Причому вже з відкритими картами. Я повертаюсь назад у район головної вулиці й зупиняю машину біля першої ж телефонної кабіни. Набираю номер і чекаю знайомого запитання і знайомого голосу. «Це Лоран, дорогий приятелю», — повідомляю я. «А, Лоран! Я тільки-но думав дзвонити вам. Що ви скажете з приводу невеличкого бриджу?» «Чудова ідея, хоч і не зовсім вчасна. Я б надав перевагу невеличкій розмові наодинці». «Ви ж знаєте, що для вас я готовий на все», — м'яко озивається Ральф. «Але спершу мусите віддати мені того хлопця, якого ви не знати за що побили. Інакше я змушений буду вдатися до певних санкцій над вашим Тімом чи Томом, який у даний момент задихається в моєму багажнику». У трубці чується короткий тихий сміх американця: «Ну, значить, я милосердніший від вас. Ваша людина знаходиться не в багажнику, а в моєму гаражі. І зовсім не побита. Так що можете в будь-який час приїхати і забрати її. Не забувши, звичайно, повернути мені слугу. Мушу вам сказати, що без цього слуги я зовсім безпомічний». Я вішаю трубку і вскакую в машину. Але їду не на Кірхенфельдбрюке, а на сусідній міст, хоча й не допускаю, щоб противник був настільки тупий, щоб двічі підряд повторювати той самий номер. Якийсь час безцільно петляю різними вулицями, аж поки переконуюсь остаточно, що я вільний від небажаної компанії, потім зупиняюсь у маленькому провулку, виходжу на другий, знаходжу потрібний будинок і ліфтом, — мені вже починає ставати не по собі від ліфтів, — піднімаюсь на найвищий поверх. — Ти, здається, здурів! — шепоче зляканий Борислав, коли, відчинивши двері, стикається зі мною. — Намагаюсь не дійти до цього, — бурмочу я, заштовхуючи його досередини, і зачиняю за собою двері. — Дай чогось випити! Він проводить мене у затишний хол, більш-менш схожий на мій, але без того заспокійливого зеленого кольору обоїв, ставить на стіл пляшку віскі і рушає за допоміжними матеріалами. — Облиш, — зупиняю його. Обійдеться й без льоду. Нема часу. Наливаю собі трохи. Випиваю одним духом і повідомляю: — Боян попався. Іду його виручати, зустріч через півгодини у віллі Ральфа Бентона. Мабуть, Бентон — шеф усієї комбінації. Тому досі сидів у тіні. Наливаю ще трохи, аби тільки не сидіти без діла, і додаю: — Друге. Ось тобі ключ. Девіз — «Зебра». У Кантональ-банку. Сейф Ганева або, якщо хочеш, його дочки. Всередині знаходиться друга частина досьє — прізвища. Забереш завтра з самого ранку й відішлеш за призначенням. І ще ось що: мені потрібна довідка про віллу в Лозанні. Записана, очевидно, на Горанова або на його дочку. Розшукай будівельну фірму, а також іншу, — я роблю багатозначний жест, — якщо така існує. Коли вона справді існує, знайди людину, підходящу для цього діла. Я випиваю вже згадану добавку і докидаю просто для уточнення. — Бояна, звичайно, ти доставиш! Ну, я зникаю! Борислав не промовив ні слова: все ясно і так. І хоч по його обличчю видно, що після такої довгої розлуки він мріє про дружню розмову, єдине, що він нарешті каже, має чисто професійне значення: — Отже, комбінація з машиною залишається та сама? — Та сама: порядок вулиць — за порядком днів. Я тисну йому руку, по-батьківськи поляскую по плечу, хоч він майже моїх років і вищий на якихось кілька сантиметрів, — чудовий партнер для Флори, треба буде йому колись про це сказати, — і вискакую з квартири. — Приведіть хлопця! — коротко наказує Ральф шоферові. І, обернувшись до слуги, що стоїть біля мене ні живий ні мертвий, кидає:— А ви забирайтеся звідси! Потім люб'язно додає на мою адресу: — Сідайте, Лоране. Що будете пити? — Те що й ви, Бентоне. І, якщо можна, з тієї ж пляшки. — Який бич нових часів… — меланхолійно бурмоче американець, направляючись до візочка з напоями. — Що саме? — Підозріливість. — Звичайна обережність, дорогий, нічого більше. Причому, здається мені, цілком природна після того, як учора по обіді ваші люди постаралися, і якоюсь мірою не без успіху, побити мене, увечері пробували вбити, а сьогодні захопили мого юного приятеля. — Неминучі службові процедури, Лоране. Ви ж знаєте, що не я їх вигадав. Я лише чиновник. Так само, як і ви. Безособова ланка в системі. Яка не має права на приятельські почуття. Він говорить, як завжди, тихо, апатичним голосом, який навряд чи здатний передати щось інше, крім спокою й байдужості. Так само, як і чорні меланхолійні очі з їх немовби відсутнім поглядом, який ховається у напівмороці під повіками. Так само, як ліниві жести, якими він наливає нам обом по чарці кальвадосу. — За ваше здоров'я, Лоране! Я вже наміряюся сказати йому щось з приводу здоров'я, але в цей момент заходять шофер і Боян. На щастя, живий і здоровий. Навіть і без помітних слідів тілесних ушкоджень. Хлопець кидає на мене швидкий погляд, у якому відданість змішана з почуттям вини, й опускає очі. Мені хочеться сказати йому щось підбадьорливе, але я відчуваю, що в горлі у мене спазма. Він вирушав такий задоволений серйозністю завдання. Такий щасливий, що заслужить довір'я, і, ледве почавши, провалився. Мені хочеться йому сказати, що треба звикати до прикрощів… що інакше перемоги не досягти… що такі речі з кожним можуть трапитись і що вони не такі вже фатальні. Але що я можу сказати йому в цій віллі ЦРУ, перед цією людиною ЦРУ, яка флегматично спостерігає за нами з-під напівопущених повік. — Ну, йди, — бурмочу я. — Повертайся додому і не переживай. «Повертайся додому» означає повертатися на батьківщину, і Боян це розуміє, як розуміє й те, що повернеться не переможцем. Він знову зводить на мене очі, засоромлений і пригнічений, і лише киває головою. — Не переживай, — повторюю я, щоб додати йому трохи бадьорості. — Ніхто не помер. І піднімаю руку на прощання. А він повільно рушає до виходу інертними кроками, якими йдуть переможені. — Ваші люди, виявляється, чутливі, — констатує Бентон, коли ми залишаємося удвох. — А ваші ні? — Звичайно. Але найбільше до болю. Гадаю, що це плюс. Наше заняття — не для сентиментальних людей. Я не вважаю за потрібне заперечувати. Американець також мовчить, і я користуюсь паузою, щоб ще раз обдумати наступний хід. Ризикований хід. Але, з іншої точки зору, не такий уже й ризикований. Дві частини досьє, в тому числі й найважливіша, уже забезпечені для Центру. Боян відправиться на батьківщину. Борислав поза підозрою. Єдиною заставою в цій грі з відкритими картами залишається моя власна персона. А коли ризикуєш тільки собою, гра йде легше. Інакше тебе не залишає таке відчуття, немовби граєш на державні кошти. Американець стоїть, напевно, щоб не м'яти новий костюм, і, недбало обпершись на камін, терпеливо чекає. Він дуже добре розуміє, що я прибув не лише для обміну полоненими, але хоче показати, що в нього є час. Я теж не поспішаю. Особливо поки ми тут, у цьому будинку, екіпірованому ЦРУ. Мається на увазі, екіпірованому апаратурою для підслухування. — Не знаю, чи треба дякувати вам за те, що сталося, чи можна відправитись і без цих світських манер, — бурмочу я, підводячись. Бентон дивиться на мене з ледь помітним відтінком здивування; вловивши його погляд, я роблю красномовний жест у напрямку дверей: мовляв, «вийдемо надвір». Тінь здивування в чорних очах змінюється тінню насмішки, однак він киває, і ми разом рушаємо до виходу. — Сподіваюсь, ви не задумали якогось дурного трюку, — кидає американець, коли ми виходимо на асфальтовану алею. — Будьте спокійні, — відповідаю. — Такі речі — ваша монополія. Хотілося просто уникнути апаратури, якою вас, очевидно, підслуховують. Адже у вас, коли не помиляюсь, саме така система: один одного підслуховує. — Хай вас не турбує наша система. В даному разі це абсолютно не має значення. Не думаю, щоб у нас з вами була тема для бесіди, не призначеної для третьої особи. — Побачите, що ви помиляєтесь, Бентоне. І то через кілька хвилин. Маленька прогулянка в ліс — і готово. Якщо тільки ви не боїтеся темряви. Він не вважає за потрібне відповідати, і ми повільно рушаємо алеєю вгору. Звичайно, навколо не так уже й темно, щоб аж дрижати: люмінісцентні лампи, хоч і не часті, досить ясно освітлюють дорогу. — Ви маєте щастя, Лоране… — бурмоче американець через деякий час. — Це мені й інші говорили, але, на жаль, без достатніх пояснень. — Маєте щастя, що я нанюхав вас дуже пізно… Що оті різні жінки відволікли мою увагу і я дуже пізно засік вас. Інакше ви давно вже були б поза грою… — А що б ви від цього виграли? Тільки й того, що зруйнували б наше каре, це миле й тихе каре, і позбулися б майбутньої розмови, — і, стишуючи голос, кажу йому — Я хочу дещо запропонувати вам, Бентоне. Але перед тим мушу знати, що вас насправді цікавить — діаманти чи досьє… — Весь пакет, — так само тихо й ні на секунду не запнувшись відповідає Ральф, немовби давно чекав цієї репліки. — Якби в моєму розпорядженні був весь пакет, мене уже б гут не було і я б не розмовляв з вами, — зауважую йому. — Але і вам, думаю, весь пакет не потрібен. Вам потрібні камені. — Мені особисто — так! — підтверджує американець. — Проте у мене є й шефи. — Бачте, Бентоне: ви професіонал, отже, вам мусить бути ясно, що ці досьє вже небагато варті, раз ми в курсі справи. — Мені особисто ясно. Проте у мене є й шефи. — Досить тицяти мені в ніс тими вашими шефами, — бурмочу з ноткою роздратування. — Ви теж професіонал, а все-таки, видно, не розумієте, — спокійно каже мій співбесідник. — Після того як цей маленький, але добре організований інформаційний центр був зруйнований необдуманими діями Горанофа, після того як Пенеф також провалився, після того як стало ясно, що найрізноманітніші сили з різних мотивів проникли в сектор, донедавна строго законспірований, — цілком природно, що мої шефи наполягають на якійсь, хоча б частковій, реабілітації моєї служби. І цю реабілітацію змушені будете оплатити ви. Ви особисто, а не якийсь недоросток, як отой ваш хіпі. Якщо ж ви нічим іншим не зможете оплатити, доведеться взяти ваше життя. Його слова, хоч і позбавлені дешевих погрозливих інтонацій, звучать досить серйозно, але я все ще не знаю, наскільки вони справді серйозні і наскільки Ральф старається — як прийнято на початку торгу — переконати мене, щоб я не приписував собі зайвої ваги, тому що на порозі смерті людина небагато важить. Ми вийшли на заокруглений перевал: по один його бік, у самому низу, мирно спочиває квартал вілл, усіяний лампами, що кидають короткі яскраві промені на густе листя дерев, а по другий бік темніє ліс, у якому тягнеться освітлена доріжка, наче якийсь глухий і порожній коридор. Повільно простуємо цим коридором, поки не доходимо до першої лавки, тієї самої, де я застав Віолетту з маленьким ведмежатком на колінах. — Може, сядемо? — пропоную я. Ральф підозріло дивиться на дерев'яне сидіння, бридливо мацає його рукою, потім бурмоче: — Чому ж ні? Сідайте. Я сідаю, він залишається стояти біля лавки, щоб часом не забруднити свій чудовий сірий костюм. — Ви прекрасно знаєте, Бентоне, що прикінчити одного чи двох таких, як я, — це ніяка не реабілітація. І, як людина розсудлива, напевно розумієте, що показна реабілітація — пуста справа і що єдино суттєвим є виграш. — Ви впертий. Чули ж: у мене є шефи. А ви знаєте, що в такій системі, як наша, це вирішує все. — Нічого не вирішує. Ви забираєте діаманти і зникаєте. — Не говоріть дурниць, — відповідає він. Потім ставить бездоганну чорну туфлю на сидіння, якийсь час вдивляється в неї, і, несподівано звівши очі на моє обличчя, запитує: — А діаманти у вас? — Зараз ні. Американець сміється своїм коротким невеселим сміхом. — Я так і передбачав. — Не поспішайте з передбаченнями. Я впевнений, що найближчим часом справді роздобуду їх. Лише заради того, щоб мати задоволення запропонувати вам. — І вони напевно будуть типу тих, які ви вже запропонували Пенефу. — Я нічого не пропонував Пенефу. — Не вірю. Але в даному разі це не має значення… І яким чином ви збираєтесь роздобути діаманти? — Найпростішим: порившись у тайнику. — Сподіваюсь, це не той тайник, де стільки людей уже рилося… — Звичайно, ні. Я маю на увазі не сейф у холі Горанофа. — А що ви маєте на увазі? — Щось таке, про що ніхто не підозріває. Ніхто, в тому числі й дочка Горанофа, яку ваш Кьоніг діймає хитромудрими запитаннями. Але погодьтеся: назвати вам тайник означало б віддати діаманти. Я вже сказав, що готовий віддати їх. Але не за цвяхи. Вам діаманти, мені — досьє. — Це виключено, — хитає головою Бентон. — Мені — весь пакет, вам — решта. І щоб натякнути ясніше, що означає це «решта», він робить красномовний жест до своєї скроні, немовби пускаючи кулю. Словом, переговори починаються важко: кожен пред'являє максимальні претензії; але це цілком природно, бо в подібних оборудках завжди треба вимагати максимального, якщо хочеш вирвати від партнера мінімальне. Нарешті, стомлений безплідними суперечками, американець благоволить перейти на більш помірковані позиції. — Ось що, Лоране. Навіть якби ви мені справді запропонували ці гіпотетичні діаманти і навіть якби я був готовий відповісти на ваш жест, це навряд чи задовольнить вас з тієї простої причини, що у мене немає досьє. — Ви хочете сказати «цілого досьє», — поправляю його. Він дивиться на мене трохи гостріше, ніж звичайно, і киває: — Значить, ви в курсі справи… — Цілком. Можу навіть довірити вам, що один фрагмент паперів уже в моїх руках, хоча й у вигляді фотокопії. Оскільки він знову підводить голову й стріляє в мене поглядом, я спішу додати: — Тільки не розпалюйтесь. Я не такий легковажний, щоб носити їх з собою. Але у вас є інші два фрагменти… — Можливо, — ухильно відповідає Ральф. — Однак у даний момент я маю тільки один. — Прізвища? — Ні, кадрові замітки. — Це майже нічого, — бурмочу я. — Це — все, — американець розводить руки у красномовному жесті. — І завважте, що зараз я ще зовсім не думаю пропонувати вам ці фрагменти. — Хочете переконати мене, що ви дорожите навіть цими незначними дрібницями? Що ви не обміняли б їх на скарб у мільйони доларів? Ви просто не думаєте, що говорите, Бентоне. — Може, й обміняв би, — докидає мій співрозмовник. — Але тільки при одній умові: мої негативи — на ваші негативи плюс діаманти. — Ви стаєте занадто жадібним, дорогий. — Аніскільки. Я просто приймаю ваші умови. Адже ви не будете заперечувати, що негативи, які ви мені передали б, — це копія. Правда, мої — теж копія. Але для вас це не має значення. А я з двома фрагментами в руках зможу хоча б частково задовольнити начальство. — Ні, ви справді ненаситний, — кажу я з відтінком скрушного примирення. — Я великодушний, Лоране. Інакше зараз вас би вже анатомували. Ви вчора побили двох моїх людей, в той час як четверо інших лікуються від важких опіків. Я вже не рахую ваших сьогоднішніх знущань над Томом. За будь-яку з цих дурниць ви цілком заслуговуєте кулі. А я замість того, як бачите, люб'язно звільнив вашого хлопчиська і навіть дійшов у своїй м'якості до того, що стою зараз отут, у лісі, й розмовляю з вами. Ні, моя великодушність справді виходить за межі здорового глузду. Але нічого не вдієш — характер. — Ви мене так розніжили, Бентоне, що я готовий відступити. Гаразд: давайте мені негативи як маленький завдаток, і будемо вважати, що ми порозумілись. — Я не працюю з завдатком, — похитує головою американець. — Одержите копію в той момент, коли я одержу діаманти. Він знову дивиться на мене, але погляд його вже набрав звичної сонливості. — І все-таки в нашій угоді є завдаток. Лише з вашого боку. Це ви. Не думайте собі, що у вас є хоча б найменший шанс злиняти. Або ж робити якісь дурниці. З цього вечора ви на карантині, Лоране. Можливо, ви цього й не помічаєте, але навіть у даний момент на карантині. Я не роблю дурної спроби оглядатись. У мене немає підстав брати під сумнів його слова: можна бути майже впевненим, що десь поблизу відданий Тім або хтось такого ж типу причаївся з пістолетом, завбачливо обладнавши його заглушником, або стискає один із тих ножів, що їх останнім часом так часто заганяють у спини моїм сусідам. — Ваша справа, Бентоне, — кажу йому примирливо. — Тільки, здається, я вже говорив: щоб прибрати до рук діаманти, необхідно дістатися до тайника. А щоб швидше дістатись до тайника, я прошу вас не перешкоджати мені. Застосовуйте свій карантин, але не перешкоджайте і не втягуйте мене у матчі з боксу. Я не можу вимагати, щоб ви облишили ці старомодні методи, вони стали вашою другою натурою, але, прошу вас, не обтяжуйте мене ними хоча б протягом наступних кількох днів. — Я людина м'яка, як вам відомо, — неохоче погоджується Ральф, немовби вимушений оголити свою ахіллесову п'яту, — і не збираюся псувати вам фізіономію. Але це залежить і від вас. Дотримуйтесь приписів, і вам ніхто не буде перешкоджати. Він натискає на кнопку свого кварцового годинника й зауважує: — Зіпсували мені вечір своїми торгами. А можна було скласти передсвяткове каре з тими двома гадюками. — О, «гадюки»!.. Ви занадто жорстокі до цих двох безпомічних жінок. — У вас є всі підстави щадити їх, — погоджується американець. — Якби вони не відвертали моєї уваги дурними витівками, ви давно вже фігурували б у графі покійників. — Не засмучуйтесь, — відповідаю я, встаючи. — Прийде час на все. На все і на всіх. І ми повільно йдемо назад до тихого й мирного кварталу, де, можливо, в цей час дві жінки дивляться прекрасні і страшні сни, сповнені похмурих кошмарів і сяючих діамантів.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка