Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка37/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41

РОЗДІЛ СЬОМИЙ


 

Цей заклад, напевне, ще донедавна був звичайним просторим підвалом, куди скидали різний мотлох. Однак сексуальна революція невидимими шляхами проникла і сюди, правда, несміливим далеким відгомоном. Кілька плакатів паризького казино початку нинішнього століття, кілька червоних ламп у нішах, дюжина столів, естрада, освітлена прожекторами, — і підвал перетворився, принаймні в очах нечисленної місцевої богеми, у вертеп еротичного розгулу. Це другий і останній нічний заклад у порядному Берні, за рангом значно нижчий від «Мокамбо», але, видно, набагато цікавіший, судячи з того, що публіки тут повно. Магнітофон, — замість дорогого і зовсім зайвого у такому підвалі оркестру, — через підсилювальну апаратуру переповнює приміщення просто-таки нестерпно поп-істерією. При цьому надмірність децибелів різко контрастує з браком світла, так що я досить довго блукаю поміж столами в червоному напівмороці, аж поки в якомусь кутку надибую особу, котрою я цікавлюсь. — Можна? Особа, неуважно скинувши на мене короткий погляд, байдуже знизує плечима. Потім окидає поглядом ще раз і, напевно, впізнає, тому що бліде довгасте обличчя видовжується ще більше, а гострі очі починають неспокійно бігати. — Вино? — запитує кельнер, який, незважаючи на метушню, помітив мою появу. Я ствердно киваю і, побачивши, що сусід тримає в зубах незапалену сигарету, люб'язно клацаю запальничкою. Чоловік від несподіванки здригається, потім бурмоче: — Мерсі, я не курю. — А раніше, мабуть, курили? — запитую якомога люб'язніше, щоб підтримати розмову. — Над міру. Але якось лікар заявив мені: «Якщо багато куритимеш, мало житимеш». Мої груди не в найкращому стані. Він замовкає і знову перестає звертати на мене увагу, задивившись на жінку, яка раптом появляється на естраді під попереджувальне торохтіння ударних інструментів, що гримить з магнітофона. Не маю уявлення про програму «Мокамбо», оскільки того вечора, передчасно викрадений Флорою, я був позбавлений можливості побачити її. Що ж до тутешньої програми, то вона дуже далека від класичних традицій відомого паризького казино. Дама, яка вийшла на естраду, очевидно, прибула не з Парижа, а з якогось вертепу, перетвореного в руїни Бейрута. Досить-таки гладка, але ще рухлива, вона пробує поєднувати східний танець живота з американським стриптизом, поступово скидає свої ефірні вуалі, щоб показати все, чим обдарувала її природа, вертить тазом, показує його публіці то спереду, то ззаду і трусить тілесами, ніби якимись драглями, під екзальтоване завивання підсилювачів. Мій сусід, весь перетворившись у слух і зір, напевно належним чином оцінює еротичну насиченість видовища. І все ж я відчуваю: щось йому заважає зосередитись як слід. Сподіваюсь, що справа не в мені. Після того як товстуля поскидала з себе геть усе, крім туфлів, показала публіці все, що могла показати, і з кількома прощальними вихилясами зникла за завісою, на естраді відразу з'явився її антипод — дуже довга білява представниця північної раси, так щільно затягнута у шовки і шкіри, що, мабуть, мине чимало часу, поки вона зовсім роздягнеться. Однак я не збираюся дрімати тут так довго, та й, зрештою, останні події не дозволяють дрімати, отже, я насмілююсь трохи відвернути увагу сусіда від чергової сексуальної страви. — Я прибув сюди не заради стриптизу, пане Пенев, а з тим, щоб сказати кілька слів, які, на мою думку, вам варто вислухати Чоловік кидає на мене швидкий погляд, потім знову втуплює очі в скандінавку, яка, скинувши жакетку із штучного горностая, взялася за сукню. — Я вас не запрошував на розмову, — бурмоче Пенев. — Але як маєте щось сказати — кажіть. Я не глухий. — Мені потрібні досьє агентури. Агентури Горанова. Сусід знову стріляє в мене поглядом, а потім спрямовує його на довгу білу самицю, яка вже добралася до мереживної білизни. — Досьє? — глухо мовить чоловік. — А більше нічого? Надзвуковий літак, атомна бомба, космічна ракета? Давайте сміливо свої заявки, я до ваших послуг. — Слухайте, Пенев, давайте обійдемося без цього звичного, але дуже обтяжливого вступу — наївного здивування. Я сказав ясно: досьє. І треба б додати: часу обмаль. — Я особисто нікуди не кваплюсь… — Однак ті, що ходять за вами по п'ятах, поспішають. Не знаю, чи вам це відомо, але з деякого часу ви під наглядом. Я б не здивувався, якби й зараз за нами стежили з-за якогось столу. — Чому це вас так турбує моя доля? — зауважує сусід, не відриваючи очей від естради. — Якщо ви й далі будете пхати носа не в свої справи і марити різними агентурами, то я думаю, що вам ліпше подумати про себе. — Я думаю про нас обох. І не тому, що симпатизую вам, просто так склалася ситуація: мені потрібна річ, яка є у вас, а ви розшукуєте те, що є у мене. Отже, пропоную обміняти те, що потрібно мені, на те, що треба вам. Гадаю, все ясно. — Не зовсім, — злегка похитує головою мій співбесідник. — Я вже чув, що розшукуєте ви, але не зрозумів, що я шукаю. — Діаманти. Пенев нарешті зволив-таки відвести очі від сцени, хоч північна красуня, сівши у безсоромній позі на стілець, якраз починає скидати панчохи. Вона стягає їх страшенно повільно, ніби розповідає якийсь безконечний і нудний анекдот. Зовсім старий анекдот. — Ви не могли б бути точнішим? — запитує чоловік, забираючи з зубів уже мокру сигарету й кидаючи її в попільничку. — Я сказав: діаманти. Діаманти, які лишив Горанов і за якими ви вже хтозна-відколи безрезультатно полюєте. І даремно сподіваєтесь докопатися до них через Віолетту, або через Флору, або власними зусиллями. Абсолютно даремно, Пенев. Бо вони у мене. — Досьє… Діаманти… Казочки, — зневажливо мимрить чоловік. Але той факт, що він уже втратив будь-який інтерес до довгої скандінавки, свідчить про інше. Він дістає з кишені пачку сигарет без фільтрів — для холодного куріння він завжди бере без фільтрів — і затискає нову сигарету кутиком губів. — Здається, ви справді не уявляєте собі реального становища, — зауважую я спокійно. — Ви бережетеся тютюну, щоб довше жити. І навіть не підозрюєте, що життя ваше має всі шанси залишитись таким, як ця незапалена сигарета, яку ви постійно жуєте. Ті, що знищили Горанова, збираються розправитись і з Пеневим. Я навіть припускаю, що вони вже давно готові до операції. Отже, коли хочете вціліти, не витрачайте марно часу на розмови і пусті вагання. Репліка досить довга, щоб дати артистці можливість стягнути панчохи, а Пеневу — подолати хитання. — Ви про які досьє? — раптом запитує він, не забуваючи додати: — Якщо взагалі є якісь досьє. — В них записані мої близькі, які вже не бажають фігурувати там і взагалі хотіли б спати спокійно в майбутньому. — Значить, ви болгарин? — запитує сусід на цей раз рідною мовою. — А ви як вважаєте, хто я? Американський негр? — відповідаю тією ж мовою. Він не відповідає на питання й заглиблюється у свої думки; тим часом висока жінка на естраді царственим жестом відкидає геть бюстгальтер і нарешті доходить до кульмінації номера — звільнення від плавок. Оскільки мій співбесідник навіть у цей напружений момент не підводить очей на красуню, а роздуми його починають здаватися мені надто довгими, я наважуюсь допомогти йому: — Мушу попередити вас: коли ви сподіваєтеся врятувати себе ціною мого життя, то це тотальна помилка. Те, що я відкриваюся перед вами, мусило б підказати вам, що тил у мене добре забезпечений. Люди, які ліквідують вас при будь-якій спробі зрадити, є, і вони напоготові, Пенев. Вони не випускають вас з очей, і немає такого місця, куди б ви могли сховатися, щоб уникнути кулі. І оскільки справа й так уже дійшла до цього, дозволяю собі додати: — По суті, ви вже давно заслуговуєте кулі. Я проявляю надзвичайну великодушність, надаючи вам амністію. Коли ж зважити, що разом з амністією я даю вам і діаманти, то великодушність ця справді фантастична. — Чим фантастичніша річ, тим меншого довір'я вона заслуговує, — не без деякої підстави відповідає Пенев. — Ви дуже добре знаєте, що люди, яких я представляю, не цікавляться діамантами. Особливо коли вони крадені. — А, власне кажучи, що то за діаманти, про які ви весь час мені говорите? — починає невеличку перевірку сусід. — Багатокаратові. Неймовірна колекція. Зі смаком складеш у маленьку чорну коробку. — Скільки штук? — Дев'ять, — Помилилися, — хитає головою Пенев. — Десять. — Було десять. Але один уже потрапив на ринок крадених речей. Так що тепер дев'ять. Він, звичайно, чудово знає, що їх дев'ять. Просто вдається до хитрощів, щоб дізнатись, наскільки я в курсі справи. Довга скандінавка вже зникла за завісою, поступившись місцем великій мулатці з визивними формами в легкій попліновій сукні. Ця явно працює за принципом «Економте наш час». — Не мудруйте, — нагадую я сусідові. — Якщо будете мудрувати, операція може не відбутися. У вас дуже мало часу, щоб устигнути зібрати свої манатки і зникнути. — Між іншим, як ви собі уявляєте ці досьє? — запитує Пенев, підвівши нарешті голову і глянувши на мене. — Їх зовнішній вигляд мене зовсім не цікавить. Ані спосіб, яким вони написані. Ані шифр, якщо він є. — Шифру нема, — заспокоює Пенев. — Але є інше: ці досьє, громадянине, розрізані на три вертикальні смужки. Десять аркушів, розрізаних натроє, — це становить тридцять шматочків, так? Ну ось. Навіть якщо і дійде до діла, я зможу запропонувати вам всього десять шматочків з цієї серії. — А де решта? — У двох різних місцях. — Але ви знаєте, де точно знаходяться ці місця? — Одне — так. Що ж до другого, то про нього мусите запитати Горанова. — А де саме те, одне? — А де діаманти? — За них не турбуйтеся. Я можу їх вручити вам ще цього вечора. — Коли вручите, тоді одержите й інформацію. Разом з десятьма смужками. — Обмін, який ви пропонуєте, абсолютно нерівноцінний. — Я вам нічого не пропоную. Пропонуєте ви. — Все одно він нерівноцінний. — Я не можу дати більше, ніж маю, — знизує плечима Пенев. — А що містять у собі ваші «смужки»? — Найголовніше: псевдоніми. Аркуші, як я сказав, розрізані натроє. В одній частині — псевдоніми, в другій — прізвища, в третій — дані про відповідну діяльність. — Але псевдоніми — не найголовніше. — Для нас — найголовніше, бо ми з ними працюємо. В усякому разі, що маю, те і пропоную. — Пропонуєте дрібниці, які нічого не значать. Я розраховував на інше. — Може, я також розраховував на інше, але, як бачите, дійшов до того, що починаю оборудку з таким, як ви… — похмуро бурмоче він і зминає мокру сигарету в попільничці. Це для нього справді вершина падіння, бо, не маючи більше можливості зраджувати свою вітчизну, він змушений тепер викрити частину зрадництва, загребти здобич і щезнути в невідомому напрямку. Мулатка давно вже з рекордною швидкістю скинула з себе майже все, але це виявилось лише скромним вступом до головної частини атракціону — якогось нескінченного шаленого танцю під навіжений вереск магнітофона. — Ще кілька слів, — кажу. — Відносно передачі. Я пропоную влаштувати її ще цієї ночі.  

Ще цієї ночі. Довір'я панів до слуг — якщо воно взагалі колись існувало — останніми днями упало зовсім. За Пеневим стежать, і це йому добре відомо. Однак, вступивши з ним у контакт, — а цей контакт зараз неминучий, — я теж можу потрапити під нагляд, хоча б у мене було скільки завгодно пристойних приводів для легенди про одну випадкову зустріч у випадковому закладі. Тому необхідно поспішати. Жменя діамантів вартістю в мільйони доларів здатна закрутити голову навіть найбільш обачному хитрунові. Так сталось і з Пеневим. Він збирався було, як хвалився перед Флорою, купити віллу за свій рахунок — звичайно, за гроші ЦРУ. І ось ЦРУ усуває його від оборудки, й на торзі з'являється Кьоніг. Відкритий вихід Кьоніга на сцену, як і раптова поява несподіваної спадкоємиці, викликають у Пенева страх, що здобич, до якої він так довго підкрадався, може бути раптом перехоплена у нього. Це штовхає його на свавільні дії, зокрема на невідступне стеження за Віолеттою, чого, можливо, ніхто йому не доручав і що якраз тепер засікли люди типу Кьоніга. Не виключено й таке: замах на Кьоніга у віллі приписали Пеневу з огляду на те, що іншого можливого виконавця не було. Так чи інакше, спадкоємець Горанова — під наглядом. І ця деталь не лише примушує його замислюватись, а й, напевне, підштовхує до рішення якомога швидше виместися звідси і піти в підпілля. У підпілля? Куди? Якщо людина встигла якось утекти зі своєї батьківщини, якщо їй один раз вдалося змінити гамірний Мюнхен на тихий Берн, то це не означає, що можна безперестанку стрибати з місця на місце, особливо коли ЦРУ несхвально дивиться на подібне безглуздя. Але це вже проблеми самого Пенева. Зараз важливо, щоб операція відбулася без ускладнень. Ще цієї ночі. Отже, за нашою домовленістю Пенев першим залишає задимлений червоний напівморок сексуального підвалу, трохи пізніше виходжу я і їду на деякій відстані за його «шевроле». У мене немає серйозних підстав побоюватись, що спадкоємець пана Горанова спробує обманути і видати мене. Він не в такому становищі, аби дозволити собі подібну розкіш. І все ж, як людина бувала, я волію їхати за ним, спостерігаючи віддалік, чи не спробує він звернути кудись із прямого шляху. Якщо вірити відображенням, які мелькають у дзеркалі, хвоста за нами немає. Проте я вже казав, що не люблю піддаватись ілюзіям. У розпалі технічної ери існують найрізноманітніші способи непомітного стеження. Саме тому операцію призначено на третю годину ночі, тобто залишиться досить часу, щоб після того повернутись додому і виспатись, навіть якби треба було й зачекати. Третя година. Обстановка досить знайома для людей старого покоління, які ще пам'ятають тужливу пісню: «Нічка тиха й безмісячна, липи ронять золотий пилок…» Що стосується лип, то це, звичайно, поетична вільність: у саду біля моєї вілли їх немає, однак усе решта абсолютно точно, під прикриттям тиші й темряви пробираюсь у глиб галявини серед густих яблунь, де між двома садибами стоїть на низькій огорожі нікому не потрібна кам'яна ваза. Незважаючи на темряву, помічаю, що біля вази, по той бік огорожі, мене вже чекає Пенев. — У мене пістолет, Лоране, — попереджає він. — Якщо маєте якісь погані наміри, то ліпше забудьте. Продірявлю тельбухи, хоч і доведеться потривожити квартал. — Я теж озброєний, — обманюю якомога нахабніше. — Але думаю, що ми прийшли сюди не для того, щоб дірявити один одного. Діставайте папери. — Спершу діставайте діаманти! Сягаю рукою в кишеню, виймаю коробку й відкриваю її. Хоча ніч і безмісячна, але діаманти виблискують досить красномовно, уловлюючи тьмяні промені вуличних ламп крізь яблуневу гущавину. Сусід, не маючи сил стримати свій порив, жадібно простягає руку до коштовностей. — Не хапайте! — попереджаю його. — Я хочу бачити папери! Він приймає руку, длубається, в свою чергу, в кишені піджака й дістає якісь вузенькі, складені вдвоє аркуші. — Я думаю, ви мали їх з собою і в кабаре… — кидаю я. — Звичайно. Так само, як і ви свої камінці. — Можна було спокійно обмінятися товаром під столом. Але з такою недовірливою людиною, як ви… Немовби підтверджуючи мої слова, Пенев несподівано запитує: — А де гарантія, що камені — справжні? — А де гарантія, що досьє — справжні? — відповідаю я питанням на питання. — У вас перевага хоча б у тому, що ви знаєте, як виглядають камені, в той час як я поняття не маю про дійсний вигляд досьє. Однак я вже вам казав: якщо замість справжніх документів ви підсунете мені звичайнісінькі шматки паперу або взагалі якусь фальшивку, то кара для вас неминуча. І невідкладна, Пенев! — Не лякайте, — буркнув сусід. — Давайте камені! — На все свій час. Насамперед я хочу почути вашу інформацію. Де інші смужки? Він мовчить, зважуючи можливий риск. Потім шепоче: — У Кьоніга. Не знаю, це прізвище вам про щось говорить?.. — Говорить про ЦРУ, — відповідаю я. Пенев мовчить, але в таких випадках мовчання — красномовніше від слів. — Тепер давайте камені! — Я кладу їх на огорожу. А ви кладіть поруч папери. Він виконує наказ. Не рахуючи до трьох, — за частку секунди неможливо порахувати до трьох, — ми хапаємо здобич, кожен свою. — Одна порада, — кажу йому, перш ніж піти. — Щезайте негайно. Ваше життя справді висить на волосинці. Він буркає щось відносно стріляного горобця і зникає у темряві в напрямку вілли. Життя його не варте й мідяка. Зрадник у хвилину зради сам кладе хрест на своєму житті. Але в даний момент для мене важливо, щоб він утік якомога далі. Перш ніж відкриє для себе справжню вартість каменів. І поки його хазяїн не пронюхав про оборудку, через яку їх одержано. Я пробираюся у темряві до будинку, тихо піднімаюсь по сходах і заходжу в кабінет. Хоч напруження й не таке вже велике, щоб аж серце вискакувало, — я давно пережив період подібних юнацьких хвилювань, — однак не буду обманювати, що я зовсім спокійний. Яким би незначним не був риск, все-таки у мене немає цілковитої певності, що мені не підсунуто фальшивку. Вмикаю настільну лампу і швидко переглядаю папірці. Тонкі, міцні, вони досить-таки пом'яті від гортання і збляклі від давності. Машинописні літери вилиняли, отже, було б безглуздо вважати, що досьє виготовлене спеціально для мене. Машинопис є оригіналом, а не копією, хоч зараз це мене не дуже цікавить. Що ж до змісту, то він зводиться до власних назв, розміщених колонкою через нерівні інтервали: Іскир… Огоста… Росиця… Янтра… Места… Осим… Назви нерідко повторюються, але в супроводі різних цифр: Іскир-2… Іскир-3… Загалом п'ятдесят дві назви, переважно річок. Між нами кажучи, я не чекав такого повноводдя. Чимала спадщина минулого. П'ятдесят два зрадники, які періодично діяли або ж були готові до дії при відповідних обставинах. П'ятдесят два агенти, якими розпоряджатиметься ворог, поки їх не викрито. А можливе викриття — поки що справа непевного майбутнього, оскільки ці списки, що в мене, містять лише маски. Справжні ж особи значаться у другому фрагменті рукопису, якого мені не вистачає. Відрізки, до яких я добрався, — досить гірка перемога. А все-таки перемога. Тому що перші підозріння, які дали хід операції, повністю підтвердились. І тому що у мене вже точне уявлення про розмір лиха та про необхідність якомога швидше покласти йому край. І ще тому, що я нарешті знаю, де перебуває інша частина рукопису. Погано тільки, що та інша частина — не друга й найважливіша, а третя, якщо вірити додатковим даним, одержаним від Пенева ще в кабаре. Це, власне, було і завершенням нашої розмови: — Як фрагменти потрапили до іншої людини? — Напевне, їх забрали з сейфа відразу ж після вбивства. — А хіба у них не було копій досьє? — Ви що, Горанова маєте за ідіота? «Картотека, — говорив він, — отут!» — Пенев багатозначно стукає себе по голові вказівним пальцем. — Старий був стріляний птах. Хоч і на нього прийшла черга. — А чому? — Ну, бо після недоречного жарту над Караджовим, який, як виявилось, зовсім не Караджов… Не знаю, чи ви в курсі… — В курсі, — перебиваю його. — Найбезглуздіше те, що Старий попав у халепу саме через прагнення остерегтися. І від страху, що його не схопили ваші спільники за недоречний жарт… Ікса. А Ікс послав мене на підмогу, і здавалося, що все вже позаду. Але потім з'явилися ці жінки… Розмарі, Флора… і стало ясно, що Старого підозрюють. А потім оте повідомлення по телефону. — Яке повідомлення? — Я гадав, що то ваша робота. Хтось із підозрілими натяками запропонував йому зустріч… напевно не знаючи, що телефон Старого підслуховують… Це й вирішило долю Горанова. — Вони навряд чи очистили б його, якби ви їм не сказали, що досьє існують на папері, так би мовити, чорним по білому, — вставляю я, аби тільки підтримати розмову. — Немає таких дурнів, які б замахувались ножем на живу картотеку, перш ніж вони витрясуть її. Пенев відповідає: — Думайте, як хочете. — І що в тих паперах із сейфа? — Третій розділ. — А другий? — Я вам уже сказав: про другий вам може розповісти тільки Горанов. Те, що не вистачало саме другого розділу, із справжніми прізвищами, було, з одного боку, погано, а з другого — добре. Кьоніг і його люди поки що не могли виходити на агентів. Відомості, які містив у собі третій фрагмент, були важливі, але без відповідних прізвищ практичної користі не могли принести. З цією до певної міри втішною думкою виймаю фотоапарат-запальничку й беруся знімати аркуші машинопису. Знімаю їх двічі, на дві різні плівки. Одна ще завтра вранці буде в тайнику. А друга… друга також може знадобитись.  

— Ви йдете вулицею, і на голову вам падає вазон. Що це — випадковість чи доля? — запитує Бенато, дивлячись на мене з-за окулярів своїми круглими дитячими очима. — Так, — з готовністю відповідаю я. — Що «так»? — знову запитує він, уже з ноткою незадоволення. — Ви, дорогий, просто не слухаєте, що я вам кажу. — Визнаю, що я згубив нитку розмови, — бурмочу я, відриваючись від своїх роздумів. — При вашій розсіяності ми ризикуємо залишитись без обіду, — все ще незадоволено зауважує мій компаньйон і поглядає на годинник. — Чи не вважаєте ви, що ваша дама примушує нас надто довго чекати себе? — Думаю, що можна б уже замовляти, — кажу я, оскільки розмова відбувається в затишному куточку «Золотого ключа», і оскільки я саме в цей момент бачу, що у дверях появилася імпозантна фігура, яка, немов велика й добре заокруглена хмара, затулила світло білого дня. Я підводжусь і виконую неминучий церемоніал знайомства, після чого садовлю даму між мною і Бенато. Бенато проймається повагою до Флори, але тільки з точки зору зросту. Він, здається мені, давно вже увійшов у той вік, коли починаєш дивитися на жінок лише як на можливих співрозмовниць. Після короткої наради з Феліче, який завжди готовий запропонувати вам найдорожче, замовляємо напої, визначаємо меню. Бенато знову повертається до попередньої теми, але тепер уже спрямовує свої несміливі дитячі очі на Флору: — Дорога пані, уявіть собі, що ви йдете вулицею і якийсь вазон падає на вашу чарівну голову. Як ви вважаєте, що це — випадковість чи доля? — Вазон, — лаконічно відповідає німкеня. — Ну, так, але ж він рухається під дією якоїсь сили… — Земного тяжіння, — підказує дама. — А невже питання про фатум не виникло перед вами? — Бачите, пане, якщо вам на голову впаде вазон і ви все-таки уцілієте, то найкраще подумати не про фатум, а про телефон «швидкої допомоги». Якщо ж не вцілієте… Ну, в такому разі можете бути певні, що проблема фатума вже ніколи не турбуватиме вас. Вирішивши в такий спосіб важке філософське питання, Флора бере щойно налитий метким Феліче бокал дюбоне і відпиває великий ковток. Гадаю, що наперекір погрозам долі Бенато зробив би те саме, якби він у цей час не умудрився розлити свій бокал; Однак, на щастя, постраждав його власний костюм, а не плаття дами. Моментально підбіг всюдисущий співвітчизник, прикрив сліди двома чистими серветками і приніс нове дюбоне. Ми з Флорою не без певного напруження стежили, щоб не повторився нещасний випадок; Бенато також, видно, ще в полоні подібних побоювань, бо поспішає залпом опорожнити бокал. Поки мій компаньйон в очікуванні коктейля розвиває перед нами одну із Своїх улюблених тем — тему про звірячі вбивства, скоєні мафією, німкеня злегка нахиляється до мене і тихо повідомляє своїм байдужим голосом: — Сьогодні вранці отого, Пенефа, було вбито. — Хто вбив? Як? — Так само, як Горанофа: ножем у спину. — Виявляється, ви не слухаєте мене, — з легким докором бурмоче Бенато. — А я вам кажу, що в наші дні ці убивства справді набирають загрозливих розмірів… Нарешті подають коктейлі, а слідом за ними теляче філе з макаронами по-італійськи, зелений салат, фруктовий салат, каву і чарочки коньяку для кращого травлення. Словом, якщо не брати до уваги кількох розбитих бокалів і перекинутих приборів, обід проходить цілком нормально не лише для Бенато, а й для Флори, яка, незважаючи на передчасну загибель знайомого зі свого кварталу, має прекрасний апетит. — Вип'ємо ще по каві, — пропоную я з надією почути тільки те, що чую: — Чудова ідея, однак особисто я вже вставатиму. Важко залишати цю приємну компанію, але я змушена йти: невідкладна зустріч. Що ж стосується Бенато, то йому не тільки важко залишати нас, а й навіть говорити важко, бо пообідня сонливість остаточно здолала його, так що для нього зустріч з домашнім ліжком справді невідкладна. Тому я відправляю свого компаньйона, прошу у Феліче ще одну каву і запитую: — Коли його знайшли? — Його виявила ота, Віолетта, близько одинадцятої. Приходить додому, направляється до кухні й наскакує просто на нього — розпростертий у передпокої з ножем у спині. І, мабуть, був убитий незадовго перед тим, бо Віолетта вийшла аж біля десятої, щоб відвідати кондитерську на Острінгу. — Між десятою й одинадцятою. Швидко діють, — бурмочу я. — Залиш ці деталі для поліції, мій хлопчику. Для нас найважливіше інше: чия тепер черга. — Питання слушне. Я радий, що ти пам'ятаєш про це. — Чого тут радіти? — Так легше побачиш користь від співробітництва зі мною. — При умові, якщо гра чиста, — докидає Флора.  

— За це не бійся. Бійся іншого: у тебе небезпечні суперники, дорога. — Я знаю це й без тебе. Однак сподіваюся, що вони — і твої суперники. — Мене не цікавить… Я не закінчую фрази, бо дама подала застережливий знак про наближення кельнера. А коли Феліче відходить, розмова точиться в іншому напрямку: — Ну як, зустріч влаштована? — Тільки тому і прийшла, щоб ощасливити тебе. Слова звучать у тоні досить похмурого гумору. — Де і коли? — Точно о шостій. Внизу, при вході в ліфт. Сподіваюсь, ти знаєш, де це. — Який ліфт? Отой, біля Кафедрального собору? — запитую невинно. — Власне. Таж не в Емпайр Стейт Білдінг. До шостої години ще далеко. І оскільки Флора вирішила залишитися, щоб купити дещо на головній вулиці, я їду машиною на Острінг з наміром почути деякі подробиці про вбивство від милої Розмарі. якій завжди все відомо. Однак я не застаю Розмарі вдома. Після пам'ятної ночі у Флори в мої стосунки з квартиранткою закрався легкий холодок. Зовсім легенький, ледве помітний, але все-таки холодок. — У мене таке враження, що ви дуже щиро й занадто самовіддано атакуєте цю німкеню, — зауважила моя піднаймачка, коли я з'явився наступного ранку. — Якщо мені не зраджує пам'ять, ви самі поставили переді мною це завдання, — намагався я виправдовуватись. — Так, але не в сексуальному плані, як ото ви, здається, зрозуміли. — Сексуальний план… Давайте не будемо перебільшувати, — примирливо пробурмотів я. — Не думайте, що я ревную. Просто за вас боюся. Чоловік завжди починає з якихось дрібних відхилень від нормального смаку — скажімо, вульгарно велика жінка або щось у ньому роді. А потім зовсім непомітно доходить до тяжких збочень. — Не будемо перебільшувати, — повторив я. — Це зроблено тільки для вас. — І який результат? Не той, що інтригує вас, а інший, котрий цікавить мене. — Якщо ви вважаєте, що таку фортецю, як Флора, можна взяти за одну ніч… — А скільки вам ще треба ночей, щоб повністю оволодіти укріпленням? Тисяча і одна? Чи трохи більше? — Ваша іронія починає засвідчувати брак смаку, мила. Я не заперечую, що це дає мені певне задоволення. Видно, ви все-таки ревнуєте мене. — Облиште ілюзії. Мені абсолютно байдуже. І якщо я трохи й зла, то тільки через те, що за всю цю ніч ви взагалі не згадали про мене і про мої турботи. — Не знаю, як мені переконати вас, що я про інше не думав. — Тільки факти, милий. Факти і більше нічого. — А факти у даний момент такі: Флора справді цікавиться діамантами, і через це вона тут. — Про це неважко здогадатися. — І що за Флорою, як і за вами, ховається інша людина. — Я це підозрювала. — І цією іншою людиною є німецький торговець Макс Брунер. — Торговець чим? — Не діамантами. Але, як вам відомо, діаманти цікавлять не лише ювелірів. Інакше ювеліри не мали б кому їх продавати. — Ваше роз'яснення дуже доречне. А які у неї стосунки з Пенефим? — Думаю, відносно цього ви можете бути спокійні. Вона прямо називає його кретином. — Це нічого не значить. Кретини на те й існують, щоб розумні використовували їх. — Я переконаний, що вона вже не розраховує на нього. Не знаю, чому саме, але не розраховує.  

— А як вона ставиться до мене? — Вас вона просто обожнює. Ми продовжували ще якийсь час розмовляти у тому ж тоні, однак Розмарі, щоб не виглядати зовсім невдячною, визнала все-таки, що мої повідомлення не позбавлені певного значення, й висловила надію, що найближчим часом я зумію з'ясувати ще деякі подробиці і взагалі повністю оволодію цією масивною фортецею, хоч це не означає, що я мушу обов'язково лізти на неї в буквальному розумінні слова. Отже, усе закінчилося в досить примирливому тоні. І все ж таки у наших стосунках залишився якийсь легкий холодок. Зовсім легкий, аби лиш не закипіти від спеки. Я піднімаюсь у спальню, щоб крізь щілину у шторі кинути контрольний погляд на віллу навпроти. Поліцаї напевно вже зробили своє діло. Після двох убивств підряд на одному й тому ж місці люди починають набувати ділових навиків, і все йде швидше. Сад безлюдний, немає нікого і в похмурому холі, штори в якому підняті, він видається мені пустельним і німим. Німим і, одначе, по-своєму красномовним: значить, Розмарі не пішла заспокоювати оте бліде створіння. Або якщо й пішла, то вже справилася зі своїм завданням. Мені вже нічого робити у цій порожній віллі. Я виходжу і йду алеєю до лісу, просто щоб розім'ятися й подивитись на цю ситуацію збоку. Ліс повільно огортає мене тінню і прохолодою, немов колонний зал, урочистий і тихий. За колонадами, удалині, проглядає смарагдово-зелене поле, далі видно синій ланцюг гір, а ще далі — засніжені громади високих вершин, над якими синіє небо. Я повертаю на бічну стежку, щоб посидіти на першій-ліпшій лавці, однак лавка виявляється зайнятою. На кінці її сидить, зіщулившись, худенька дівчина у темній шкільній сукні з білим комірцем. А на колінах у неї лежить сірий оксамитовий ведмедик. Дівчина здригається, помітивши моє наближення, але я поспішаю заспокоїти її: — Не лякайтесь… Я ваш сусід… хазяїн Розмарі… — Здається, я вас колись бачила, — киває дівчина, якій, як уже згадувалось, напевно йде до тридцяти. — Дозвольте присісти на хвилинку? — Чому ж ні? Лавка не моя. — Я не хотів би вам докучати. — Ви мені зовсім не докучаєте… Хіба що затієте розмову про те страшне вбивство… — Будьте спокійні, — відповідаю я, хоч маю бажання говорити тільки про це. — Тут усі намагаються заспокоювати мене і всі говорять лише про речі, які ще більше розстроюють, начебто не досить того, що ця страшна картина не йде мені з-перед очей… і це тіло… і ця кров… Навіть коли заплющити очі… — Не треба заплющувати, — раджу їй. — Коли хочете відігнати кошмари, слід не закривати очі, а, навпаки, розкривати їх якомога ширше й дивитися на прості речі, які вас оточують, на красиві дерева, луки, гори і небо… прислухатися до звичайних звуків… — Здається, що прості речі я розумію, — каже Віолетта, притискаючи до себе ведмедика, ніби він збирається розплакатись. — Якщо я чогось не розумію, то це людей… І, можливо, тому завжди боюся їх… навіть люб'язних і доброзичливих. — Люди є різні, — кажу я повчально. — І справа не тільки в тому, чи вони дружелюбні. Головне — що ховається за їхньою доброзичливістю — співчуття чи розрахунок. — Але чого, власне, хочуть від мене всі ці люди? — несподівано запитує молода жінка, неначе своїми банальними повчаннями я роз'ятрив тільки-но затягнену рану. — І ваша квартирантка… і та дебела німкеня, яка сьогодні запросила мене на чай і торт до кондитерської… і той пан Кьоніг… чули про такого?.. — Ім'я мені відоме… — кажу непевно. — Воно відоме всьому світові, бо коли візьмете навмання п'ять чоловік, то один з них буде Кьоніг, але я маю на увазі пана, який учора прийшов запитати мене, чи я не продаю віллу, чи я справді не продаю її, чи абсолютно точно не продаю, бо йому не віриться, що я не думаю її продавати, маючи інше житло, а я його запитала: «Яке інше житло?» — а він мені кричить: «Ви ж досі жили десь!» — а я йому кажу (думаю, що після такого нахабства я мала право сказати йому): «Яке це має значення, де я жила?» — а він відповідає: «Ніякого, звичайно. Просто я подумав, що ви готові продати якщо не віллу, то хоч те інше житло. Власне, де воно було і чи є вигляд на озеро?» — а я його питаю: «Про яке озеро йдеться?» — а він кричить: «Ви ж ліпше знаєте!» — поки нарешті, хай це виглядало й грубо, я не хряснула дверима у нього перед носом… Цю маленьку повість, варту цікавого заголовка «Непрошений гість», вона випалює скоромовкою, квапливо, неначе нею раптом оволоділо прагнення вилити всю гіркоту, що зібралася, і я чудово розумію її, тому що справді неприємно, коли заходиш у батьківський дім і раптом виявляєш, що потрапив у гадючник. — А як ви пояснюєте все це? — наважуюсь запитати. — Ніяк, ну абсолютно ніяк. Я ж вам кажу: мені здається, що легше зрозуміти предмет або тварину, ніж людей. Вона замовкає, знов укладає ведмедика собі на коліна, ніби йому вже пора спати, потім зауважує: — А може, воно й краще, коли не розумієш. Бо якщо почну розуміти, боюсь, що мені стане ще страшніше. Оце тільки-но я собі подумала, наприклад: може, та німкеня навмисне покликала мене до кондитерської, щоб тим часом убили цю нещасну людину. Мабуть, я починаю фантазувати і таки напевно фантазую, але як тільки станеш думати, то вже не можеш зупинитись і доходиш до страшних речей… — Навколо вас дійсно творяться незвичайні речі. Якщо й не страшні, то принаймні дивні. — Так, але чому? — запитує жінка із змученим виглядом. — Що я їм зробила? Чого вони хочуть від мене? — Від вас — напевно нічого. Але, можливо, їх цікавить вілла. Ви добре оглянули приміщення, де жив ваш батько? — Як я можу нишпорити там, коли не минуло й десяти днів після похорону? Як тільки подумаю собі, що його поховали без мене… Ви повірите, що про його смерть я довідалась зовсім випадково з якоїсь старої газети?.. Так ізольовано живу, що навіть… — Ах, дорога моя!.. О П'єре… — чуються у нас за плечима вигуки, і я безпомилково вгадую, чиї вони. — Добридень, Розмарі, — киваю я, встаючи. — Власне, я пішов був шукати вас, але вже мушу відправлятися. Побачимось сьогодні увечері. — Заходьте якось на чай, разом з мадемуазель, звичайно, — пропонує Віолетта, втомлено усміхнувшись. — Я буду дуже рада. Вона затримує на мені свій погляд довше, ніж потрібно, наче підтверджує ще раз, що справді сподівається на побачення і що наша розмова не закінчена. Розмарі відразу ж умощується на лавці, явно задоволена, що я дав їй місце і залишив їх наодинці. А я рушаю вниз, але з протилежними почуттями, бо ця Віолетта, щиросерда, схильна до звіряння своїх думок, — готова жертва в руках моєї прекрасної дами. Будемо сподіватися, що дама хоча б частково поінформує мене про деякі деталі. Правда, після того як між нами виник холодок, це досить сумнівно. За чверть шоста. Я знаходжусь у нижньому місті і дещо завчасу йду довгою похмурою галереєю, що веде до площадки перед ліфтом. Завчасу, але умисне, бо при таких зустрічах не заважає перевірити, поки не пізно, чи хтось третій не з'явився на зустріч без запрошення. Виявляється, з'явився. І навіть не один, а здається, двоє. Помічаю це аж тоді, коли вже йду повільними дзвінкими кроками по галереї. Очевидно, за мною простежили з машини, а тепер зупинили її за поворотом і для більшої інтимності переслідують пішки. Один іде метрів на десять позаду під аркадами, кроки його звучать в абсолютній дисгармонії з моїми, і це, ясна річ, дратує мене. Міг би хоч ритму дотримуватись. Другий тягнеться уздовж шосе, паралельно з галереєю, тихо і загрозливо. А втім, наскільки мені вдалося побіжним поглядом засікти їх, вони обидва загрозливі: широкоплечі, високі на зріст, словом, кавалери таких же габаритів, як і дорога Флора. На мить у мене майнула підступна думка, чи я не зобов'язаний цією увагою саме Флорі. Прикра думка. Але, як каже Віолетта, почнеш думати, то вже не можеш зупинитись і доходиш до таких речей… Випадковий збіг? Подібне питання могло б виникнути тільки у новачка. У мене ніс досить натренований, щоб відчути небезпеку не за десять метрів, а з набагато більшої відстані. І розум досить досвідчений, щоб сказати собі: незалежно від того, хто послав цих двох, треба забути про зустріч і якомога скоріше вибратися до верхнього міста. Якомога скоріше — значить скористатися ліфтом. Звичайно, якщо я встигну вчасно вскочити й хряснути дверима перед носом одного й другого. Бо їхати у ліфті з такими супутниками не завжди доцільно. Продовжую йти до місця зустрічі, хоч уже про зустріч не думаю. Ті, що ззаду, видно, розгадали мій намір, бо наддають ходи й починають скорочувати відстань. Мені також треба облишити вдавану ходу безцільного зіваки і наддати кроку. Цілком природно, що наш рух раптом перетворюється на змагання з швидкої ходьби. Сумніву більше немає: наміри переслідувачів виходять за рамки звичайного стеження. Я швидко оцінюю становище. Одна касетка з негативами — у машині-тайнику. Друга — в мініатюрній порожнині у підборі черевика. Схованка не така вже й хитра, але не зовсім безнадійна, принаймні поки черевики у мене на ногах. От тільки у кишенях моїх забагато господарських речей — запальничка-фотоапарат, авторучка-передавач, підзорна труба, відмичка, не рахуючи капсул. Ні, я абсолютно не готовий до перевірки. Звичайно, можна було б минути ліфт і простувати далі вулицею уздовж річки. Але я вже бачу цю вулицю: вона досить безлюдна і досить довга, щоб надіятись на неї. Перше все-таки краще. Треба лише поспішати. І оскільки все упирається в швидкість, я, відкинувши геть тягар недоречної соромливості, кидаюсь бігти і мчу до пустого ліфта, який чекає на мене. Але ті двоє також біжать, я вже зовсім ясно чую їхній тупіт, та це й не дивно, бо ще трохи — і вони порівняються зі мною, стиснуть з обох боків: очевидно, я переоцінив свої можливості або ж недооцінив їхніх. Напружую останні сили і встигаю-таки скочити в кабіну, випередивши їх трохи більше, як на метр; проте це зовсім мізерна перевага, і коли я, опинившись у чотирикутній коробці старовинної підйомної конструкції, намагаюся зачинити двері їм перед носом, то відчуваю, що ті двоє з усієї сили тягнуть їх до себе, бо прокляті двері підйомника відкриваються назовні; єдине, що мені раптом спадає на думку, — це несподівано відпустити двері, і обидва, як я й сподівався, котяться назад; я міг натиснути на кнопку і поїхати, як у казці з традиційним щасливим закінченням, але для того, щоб підйомник рушив з місця, двері мусять бути зачинені; перш ніж я встигаю зробити це, двоє переслідувачів підхоплюються як по команді, кидаються вперед і ось вони вже в металевій коробці разом зі мною, на відстані двох кроків. Обоє важко дихають, гіпнотизуючи мене важкими поглядами, які недвозначно говорять, що мені зараз доведеться розплачуватись. Один з них, якого я запам'ятовую по шоколадному костюмі у світлу смужку, грубим жестом захлопує двері й шарпає пересувну решітку, а другий натискає на кнопку. Стара незграбна машина повільно рушає, і оскільки прислів'я гласить, що всякий від'їзд — це маленьке вмирання, двоє молодиків підходять до мене з обох боків — довести, що прислів'я не бреше. Великий кулак того, що справа, скеровується в мою голову, щоб приплюснути її до стіни, але, на його нещастя, в цю мить моя голова уникає фатальної зустрічі і встромлюється у живіт другого, тоді як перший умудряється лише розбити свій власний кулак. Я теж не бозна-який щасливець, бо живіт цього типа твердий, як залізобетонний бункер, але й моя голова не дуже м'яка, так що результат — один на один, вірніше, був би один на один, якби мій здогадливий кулак не влучив в одне місце трохи нижче, яке я задля пристойності не буду називати. Противник падає, скрутившись від болю, який, підозріваю, є пекельним, але й моя доля не краща, оскільки другий розбитим кулаком послав свій каральний удар мені під ребра. Вмить я відчуваю, що весь кисень Всесвіту раптом закінчився, і падаю на підлогу; він нахиляється наді мною, щоб розчавити мені обличчя, і тим самим допускає помилку: моє двозубе вістря вказівного і середнього пальців забивається в його очні ями; щоб зберегти зір, він змушений відсахнутися назад, а я, скільки можу, допомагаю йому — з усієї сили шарпаю його за ногу, так що молодик падає на спину, не пропускаючи зручної нагоди оглушливо тріснутися тім'ям об протилежну стіну. Я, хоч і не без певних труднощів, підводжусь у скромній ролі переможця. Однак перемога нерідко запаморочує голову: я зовсім забув про того, кому завдав недозволеного, з точки зору судді, удару в живіт, і він сам нагадує мені про себе ззаду несподіваним стусаном, який за фізичними законами руху тіла кидає мене вперед, назустріч нещадній твердості металевої стіни; тим часом другий здоровань також звівся на ноги, і я знову опинився у вихідній позиції з двома незабезпеченими флангами, дальший розвиток подій не обіцяє нічого втішного. На щастя, навіть найповільніший ліфт кінець кінцем прибуває до місця призначення, якщо, звичайно, не застрягне десь поміж поверхами; отож і старовинна бернська черепаха нарешті доповзає до рівня площадки перед Кафедральним собором, де нас чекають двоє панів і дві-три жінки з дітьми, але один з молодиків, який, очевидно, не терпить натовпу, тягнеться рукою до кнопки, щоб влаштувати мені зворотний рейс з усіма принадами безтурботної подорожі до пекла. На щастя, діти нетерплячі, і якась дитина поспішила відчинити двері, блокувавши тим самим рух ліфта; я гукаю крізь решітку: «Бандити, поліція!» — повторюючи ці вигуки для більшої переконливості, що змушує нападників відсунути решітку й кинутися якомога далі від можливих ускладнень; але, незважаючи на оперативність, з якою доводиться раптом тікати, той, що в шоколадному костюмі, не забуває на прощання тріснути мене під око, так що одразу приходить на згадку забутий фільм «Як багато зірок». Бернська публіка, напевне, любить спостерігати сенсації переважно здалеку, тому що, боячись бути замішаними як свідки в якійсь кримінальній історії, люди, котрі щойно товпилися перед ліфтом, розбігаються, жінки тягнуть геть дітей, і це наштовхує мене на думку знову зачинити двері і найкоротшим шляхом спуститись у долішнє місто, залишивши якомога більшу відстань між мною і невгамовними переслідувачами. — Пан Лоран? — з помірною цікавістю запитує чоловік, на якого я мало не наштовхуюсь унизу при виході. — Пан Брунер? — запитую й собі. — Ви що, були на змаганнях з боксу? — співчутливо каже чоловік. — Сподіваюсь, не ви послали боксерів? — цікавлюсь у свою чергу. — Невже мій вигляд настільки немічний, аби допускати, що я потребую посередників? Його вигляд, я уже згадував, далеко не немічний, а втім не так вигляд, як щось у тоні цієї людини підказує мені, що моя гіпотеза, мабуть, трохи поспішна. — Гадаю, що принаймні сьогодні ви поза грою? — зауважує Брунер. — Аж ніяк. Тільки треба десь помитися. — В такому разі ходімо. Машина моя тут, за два кроки. Машина справді стоїть за складом; німець, акуратний і передбачливий, дістає з багажника маленьку аптечку і подає мені, щоб протерти спиртом садна на обличчі й заліпити вилицю тонким пластирем привітного бананового кольору дамської білизни. — Їдемо далі чи, може, проскочимо до ресторану навпроти — поїсти свіжої риби? — пропонує Брунер. — Мені байдуже. — Мені, одначе, аж ніяк не байдуже. Форель з маслом… Якщо ви справді байдужі до такої речі, значить, вам треба серйозно подбати про своє здоров'я. Отже, ми перебираємось імпровізованим дерев'яним містком на протилежний берег і простуємо до ресторану, який скидається на скромну хижу, але відомий на весь Берн фірмовими рибними стравами. Знехтувавши розставлені на галявині столи, ми сідаємо у затишку всередині ресторану біля вікна, з якого можна стежити за берегом навпроти, залишаючись непоміченим. Я полишаю клопоти з замовленням на Брунера, який, видно, сприйняв прості смаки Флори, а можливо, нав'язав їй свої. По великій форелі з маслом, по салату і пляшка вина — так виглядає частування; абсолютно зневажено всілякі вступні тонкощі й фінальні десерти. І лише тоді, коли ми закінчили їсти й нам подали каву, німець завдає собі клопоту заговорити. — Приємне містечко, спокійне і тихе, — зауважує він з добродушністю, породженою ситим шлунком, дивлячись на берег за синьо-зеленими водами Ааре. — Це з якого боку глянути, — недбало відповідаю я. — Останнім часом дехто в цьому містечку розпрощався з життям. — Нічого не вдієш: люди скрізь умирають. — Але ж не обов'язково насильною смертю. — Так. І все-таки вмерти у Берні… Це дійсно не так уже й погано — вмерти у Берні. — Вмирайте ви, — бурмочу. — Я не кваплюсь. — Вірю, — він згідно киває головою. — Але не завжди все залежить від нас. Ви гадаєте, що побіжна прочуханка, щойно завдана вам, не є початком чогось серйознішого? — Не виключено, але це не привід для зловтіхи. Якщо я загину, то це не значить, що ви щось виграєте. — О, звичайно, людина не може на всьому вигравати, — киває з тією ж згідливістю Брунер. — Я б навіть сказав, що втратите. — Що саме? — Можливого союзника. — Союзника у чому? В розподілі виграшу? — Не в розподілі, а в забезпеченні його. — Життя, пане, навчило мене, що і найвідданіший союзник не безкорисливий. Я додав би, що найвідданіші якраз найдорожче обходяться. Якщо ви думаєте, що Флора для мене — дешеве задоволення, то ви дуже помиляєтесь. Для вас, може, й так, а для мене — ні. — Хочу запевнити вас, що Флора мене цікавить не заради задоволення, а зовсім з інших мотивів. Сподіваюсь, ці мотиви вам добре відомі, як і точна моя пропозиція. — В дуже загальних рисах, дорогий: пропоную відомості, шукаю відомості… це ніяка не пропозиція… — Я не міг бути більш конкретним перед жінкою. Це чоловіча розмова. Остання фраза приємно лоскоче вухо Брунера, який, як і кожен чоловік, що перебуває під п'ятою, дуже чутливий щодо чоловічої гідності. Він царственим жестом погладжує виголене тім'я, мацає свої повні щоки, двома пальцями пощипує кінчик широкого носа і, переконавшись таким чином, що все, слава богу, на місці, відкидається на спинку крісла й великодушно кидає: — Ну, гаразд. Слухаю вас. — Мені потрібні відомості про ваші зв'язки з Горанофим, колишні й найновіші. — Навіщо вам? — Я не запитую, навіщо вам діаманти. — Діаманти — це інше. А відомості про Горанофа можуть виявитися й відомостями про мене самого. — Я цікавлюся тільки Горанофим, а не вами. — Але ви мусите переконати і мене, що це так.  

— Власне кажучи, більшість необхідних відомостей я вже маю, для мене цілком ясно, що Гораноф — це насправді Ганеф, і якщо мені все ще чогось бракує, то лише окремих деталей, які ви можете додати. — Окремих деталей… — глузливо ричить Брунер. — Добрі мені деталі… — Гаразд, будемо говорити, що це вирішальні речі, — киваю я, відчувши, що намацав правильний шлях. — Але вирішальні для кого? Для вас і для мене? Нічого подібного! Людини, для якої ці відомості були вирішальними, немає серед живих. Отже, й відомості вже не становлять ніякої цінності. Подумайте добре про це, Брунер: товар, за яким я до вас прийшов, не має абсолютно ніякої вартості. — Якщо не має ніякої вартості, то навіщо він вам потрібен? — знову ричить Брунер. — Щоб повністю встановити досьє тієї людини. Називайте це педантизмом, якщо хочете, але мені потрібне повне досьє. І поки у ньому чогось бракує, я не можу знати, чи моє дослідження закінчене. Іноді навіть маленька деталь… — Це не педантизм, а шпіонаж, — зауважує німець. — А я завжди остерігався подібних справ. Досить з мене того, що я зазнав за п'ять років війни. — Я вам кажу, що ви нічим не ризикуєте. Я вас нікуди не вплутаю, і наша розмова залишиться між нами, від чого обидва ми можемо тільки виграти. Брунер замислено тягне руку до ніздрів: він, мабуть, з тих людей, у яких напружені роздуми неминуче супроводжуються зосередженим копирсанням у носі. Потім, згадавши, що він не сам, розгублено посмикує тупий кінчик носа. — Гаразд, я подумаю над цим. А тепер друге питання: що ви пропонуєте? — Інформацію про тайник. І про все інше в цьому роді, що можна було б тим часом узнати. Сподіваюсь, ви не думаєте, що я сиджу тут склавши руки. — Напевне. Інакше вас би не били, — погоджується Брунер. Потім втуплює в мене примружені очі й запитує: — А звідки вам відомо, що камені в тайнику? — Я не сказав, що в тайнику. Але припускаю це за деякими ознаками. — Якими ознаками? — Ну, хоча б за тим, що всі крутяться навколо. — І де той тайник? — Спокійно, — кажу йому. — Якщо після сьогоднішньої прочуханки я стану ще й жертвою обману, цього буде забагато на один день. — А ви певні, що тайник справді існує? — Абсолютно. Я бачив його на власні очі. — І не заглянули досередини? Кому ви це розказуєте? — Є місця, куди нелегко заглянути, якщо не маєш відповідного приладдя. Не будемо вже говорити про те, в чому я давно намагаюся переконати вас: я не маю ніякої потреби у ваших діамантах. Розумієте, Брунер? Справді, ніякої! — Ваш тайник може виявитись порожнім, як недільний день, — зауважує ця незговірлива людина. — Не знаю, я його не відкривав. Але якби він був порожній, думаю, що Пенеф ще б жив. Він став жертвою саме цієї цікавості, яка не дає спокою вам: узнати, що всередині. Досить-таки заінтригований моїми словами й абсолютно переконаний, що його власний товар уже й ламаного гроша не вартий, німець нарешті відступає: — Гаразд, Лоране. Виплюну я цю історію. Але попереджаю вас, що найменша неправда з вашого боку буде покарана з такою суворістю, що сьогоднішні побої здаватимуться вам лагідною материнською ласкою. Повірте, якщо я уникаю пускати в хід свої кулаки, то тільки з одної-єдиної причини — вони смертоносні! Для більшої переконливості Брунер кладе на стіл два кулаки, два справді досить красномовні кулаки, масивні й важкі, як і вся його фігура. Потім бурмоче без усякого зв'язку з попереднім: — Власне кажучи, я б випив пива… Пиво після кави — таке може прийти в голову лише Брунерові, але я подаю знак кельнеру і замовляю напій. Здається, я забув відмітити, що в цей будень, та ще у вечірню пору, заклад зовсім пустий, бо натовп тут збирається головним чином в обід, а найбільше у свята; якщо все-таки появляються на якийсь час кілька відвідувачів, вони розташовуються надворі, на чистому повітрі. Словом, обстановка досить спокійна, а пиво, сподіваюсь, досить підбадьорливе, щоб ця підозрілива людина почала нарешті давно очікувану розповідь. Вичерпну розповідь, зрошену необхідною кількістю кухлів пива й сповнену подробиць або й відхилень, значну частину яких я дозволю собі пропустити. — Вам уже відомо, що я служив у Болгарії; не знаю, звідки у вас ці дані, але це насправді так. Між іншим, Лоране, ви скрізь пхаєте свого носа і саме в цей спосіб добралися й до мене, бо мені навіть на думку не спадає, щоб Флора розплескала щось: вона занадто кмітлива, аби піти на таке, і легше допустить вас до свого ліжка, ніж до своїх секретів; але ви скрізь пхаєте свого носа, і я чомусь відчуваю, що вам кінець кінцем доведется розплачуватись за свою цікавість, — я не кажу, що конче зі мною, однак знайдеться такий, хто відповідним чином привітає вас з успіхом. Саме в Софії я познайомився з Горанофим; цей пан був досить нелегким партнером в операціях, хоч при необхідності умів і платити. Я особисто не мав з ним оборудок, він був зовсім іншого калібру, так що ми скоріше допомагали один одному, замість того щоб обмінюватися чеками. Не знаю, чи відомо вам, але я працював по інтендантській лінії, а на інтендантських складах з часом нагромадилась велика кількість залежаних товарів, правда, можливо, й не зовсім залежаних, однак без них рейх не програв би війну. Гораноф був далеко не таким дріб'язковим, щоб торгувати подібними товарами, він просто направляв до мене своїх знайомих з чорної біржі, роблячи це зовсім конфіденційно і не наполягаючи на компенсації, проте ви знаєте, що у торгівлі, як і скрізь, вона неминуча, і моя компенсація зводилась до того, що я зі свого боку направляв до Горанофа інших клієнтів. Ви людина молода, в усякому разі набагато молодша від мене, і напевно не в курсі справи, але в ті роки були люди, в тому числі і в мундирах, які тягли звідусіль що попало, особливо з окупованих територій, де недоторканність особистого майна, як і в усяку війну, була поставлена під сумнів. Звичайно, з формально-юридичної точки зору це були крадені речі, а інколи, можливо, й забруднені кров'ю, але ви знаєте, що предмети — наче вода у річці: як забруднена вода очищається, пройшовши через пісок і каміння, так і крадені речі, пройшовши через багато рук, повертають собі престиж бездефектного товару. Я швидко створив собі репутацію людини бездоганно порядної в операціях і, хочу відзначити, зберіг її і донині, а якщо ви дозволите собі натякнути, що мої тогочасні операції з формально-юридичної точки зору були не зовсім нормальними, тоді я дозволю собі заперечити, що ніколи не соромився цієї діяльності, а, навпаки, пишався нею, оскільки у мене є всі підстави оцінювати її як мій особистий вклад у поразку нацизму. Тому що я солдат, дорогий пане, але не нацист і ніколи особливо не вірив ні тому екзальтованому чоловікові, ні його генералам; і якщо хочете знати мою відверту думку з цього приводу, то я дозволю собі сказати, що країною повинні управляти не політики й генерали, а ділові люди, ті, що володіють майном цієї країни, а раз вони самі ним володіють, значить і найбільше зацікавлені в тому, щоб берегти його. Всі інші — авантюристи або паразити; нацисти на чолі з генеральним штабом і фюрером також були авантюристами, і остаточна катастрофа — найкращий доказ цього, так що я не відчуваю жодних докорів сумління, а, навпаки, пишаюся тим, що в роки масової істерії не танцював під нацистську дудку, а займався своїм ділом. Якби всі ми займалися своїм ділом, то цей світ, повірте мені, нарешті заспокоївся б, але, на жаль, цього ніколи не буде, бо кожен пхається куди не слід, як, зрештою, і ви. Отже, до мене прибували різні люди з усякими знаками розрізнення на погонах, приносили різні речі, вкрадені також у різних місцях, і просили допомогти, оскільки я вже був добре відомий своїми широкими зв'язками і цілковитою надійністю. Але іноді попадались предмети унікальної якості й унікальної вартості, яких я не мав можливості купити, а тому скеровував їх до Горанофа, як заслужену компенсацію за його допомогу. Не смію твердити, що я мав повну інформацію про його покупки, навпаки, думаю навіть, що мої відомості були дуже уривчастими, бо Гораноф швидко налагоджував безпосередні зв'язки з тими, будемо говорити, поставщиками, але й ті дрібниці, які були мені відомі, красномовно свідчили, що він націлюється на найдорожче і по можливості найменш об'ємисте, оскільки, подібно до мене й інших розумних людей, почав здогадуватись, чим скінчиться весь цей бойовий тріумф рейху. І ось у перші дні вересня сорок четвертого, точніше другого чи третього числа, з'являється до мене Гораноф і конфіденційно заявляє, що справа, принаймні на Балканах, уже доходить до самого краю і кожен, хто має голову на в'язах, мусить збирати свої манатки й тікати якомога далі на захід, а якщо я погоджуюся знайти надійну військову машину і їхати разом з ним, то він береться виклопотати у якогось мого шефа необхідні документи на вільне пересування, собі ж забезпечить цивільний паспорт; але оскільки паспорт повинен бути службовий і виданий зовсім секретно, треба у вигляді компенсації за цю послугу, — я ж вам казав, що без компенсації ніде нічого не робиться, — взяти у машину одного чоловіка з міністерства внутрішніх справ, який, власне, зв'язаний і з військовим міністерством, словом, людина надійна і досвідчена, котра завжди стане в пригоді. Я був не настільки легковажним, щоб не погодитись, тим більше що катастрофа ставала очевидною, а подорож мала бути забезпечена справними документами; до того ж Гораноф обіцяв винагородити мене за послугу, а він не з тих, хто кидає свої слова на вітер. Ми вирішили податися маршрутом Відень — Інсбрук — Брегенц і вже там, на березі озера, залежно від ходу подій, вирішити, чи відправитися до старої Німеччини, чи шукати способу втиснутись у Швейцарію. Я розпорядився привести у повний порядок «опель», склав у багажник все необхідне, ми забезпечили себе документами і шостого вересня рано-вранці помчали повним ходом — я, Гораноф і Ганеф. Я категорично попередив їх, щоб брали тільки ручний багаж, оскільки провізія і пальне займали дуже багато місця; Ганеф справді захопив лише валізку з білизною і канцелярську сумку, Гораноф же мав з собою дві валізки, одна з яких була надзвичайно важка, так що я міг, навіть не відкриваючи, здогадатись, що там міститься. Звичайно, це цілком нормальна річ — взяти з собою найцінніше, коли вирушаєш у невідомість, і, можливо, назавжди; але під час довгої дороги й неминучих довгих розмов від нудьги і пригніченості Ганеф не переставав кепкувати з валізки Горанофа, пропонуючи викинути її кудись, щоб машині було легше. Гораноф резонно заперечував, що розумна людина не вирушає в дорогу без рухомого майна, а Ганеф відповідав, що рухоме майно — це не обов'язково злитки золота, що якраз розумна людина забезпечує себе такими речами, вартість котрих не є прямо пропорційною їх вазі, і що в отій його тоненькій сумці, наприклад, знаходяться папери, які варті більше, аніж різні золоті злитки. Найпершим і в той же час найважчим завданням було перетнути неспокійні райони Югославії, де партизани вже загрозливо заворушились, і якщо ми кінець кінцем перетнули їх без особливих інцидентів, не наскочивши на партизан, то це сталося, ясна річ, не внаслідок якогось там уміння з нашого боку, а чисто випадково. І все-таки, оскільки під час довгої мандрівки люди пізнаються набагато краще, ніж під час довгої гульні, я мушу сказати, що Ганеф був мені значно симпатичнішим від Горанофа, який ніяк не міг позбутися своїх манер жирної риби, вважаючи, що коли треба влаштувати нічліг або дістати трохи городини, то це неодмінно мусимо робити я і Ганеф, поки він, велика риба, сидить в «опелі» й пантрує свої тельбухи, і що взагалі ми — його ад'ютанти лише тому, що Ганефу забезпечено місце в машині, а мені обіцяна якась гіпотетична винагорода. Мабуть, на цій основі між мною й Ганефим встановилося щось на зразок дружби, особливо після того, як ми в'їхали в Австрію, де Гораноф відчув себе уже зовсім спокійним, а заодно і зовсім розпустився, вважаючи нас мало не слугами лише тому, що пачки німецьких банкнотів були у нього, а не в нас. Саме так у нас виник проект при нагоді випотрошити цю жирну рибу, випотрошити, звичайно, у переносному, а не в буквальному значенні слова; взагалі, зрозумійте мене правильно і майте на увазі: якщо я розповідаю вам ці речі, то не від надмірного довір'я до вас, а просто тому, що це слова віч-на-віч, які ви аж ніяк не зможете використати проти мене. Для обох болгар війна уже закінчилась, і вони знали це, бо ми ще у Відні почули, що росіяни увійшли в Болгарію; вони обоє мали намір перебиратися до Швейцарії, а я вирішив з'явитись у комендатуру в Брегенці і взагалі не захоплюватися емігрантськими авантюрами: авантюри мене ніколи не приваблювали. Так що наші шляхи розійшлись, але, — перш ніж розпрощатися, належно, як порядним торговцям, розрахуватись. Це сталося по обіді десь між Блуденцом і Фельдкірхом, якщо ви бували у цих місцях; гірська дорога була безлюдна, я звернув з полотна і заїхав у гайок. «Що таке? Чому зупиняємось?» — скинувся Гораноф, який було задрімав. «Бензин закінчився». — сказав я. Власне, так воно й було, хоч вони обидва цього не знали. «А чому не сказали вчасно? — огризнувся торговець. — Цього вечора ми повинні бути в Брегенці…» «Візьмемо у якогось військового грузовика, — заспокоїв я його. — Гроші ж є. І оскільки зайшла мова про гроші, то чи не пора, користуючись зупинкою, залагодити наші розрахунки?» «У Брегенці, — відповів Гораноф. — На останній зупинці». «Ні, тут!» — озвався Ганеф. «А ви краще мовчіть. Я вам нічого не винен», — сказав Гораноф. «Ви мені винні своє життя. І якраз тепер настав час віддати. Бо ваша остання зупинка — тут! — зацеречив поліцай. — Гайда, злізайте!» «Що це вам зайшло в голову? Що ви задумали?» — закричав Гораноф. «Нічого особливого. Просто поділимо, — сказав Ганеф, пістолетом примушуючи його вийти з машини. — Я, як вам відомо, не люблю об'ємистого майна. Ані важкого. Так що задовольнюся діамантами. Ану, швидше!» Вони стояли один навпроти одного на галявині біля машини, і Гораноф був уже в паніці, але навіть у такому стані йому важко було розстатися зі скарбом, а діаманти, про які я вперше почув, справді становили скарб, раз Ганеф готовий був задовольнитися ними; Гораноф плакав, зовсім одурівши від страху, погрожував, що кричатиме, а той відповідав: «Кричіть, тут чудова луна»; врешті-решт, після того як поліцай направив пістолет йому в живіт, Гораноф засунув руку у внутрішню кишеню й дістав плоску чорну коробочку, щоб викупити своє життя, однак не викупив: Ганеф, узявши коробочку, тут же послав йому в груди дві кулі, той якусь мить постояв з відкритим ротом, немовби дивуючись з того, що сталося, і впав. «Навіщо ви його вбили? — запитав я, розсердившись не на жарт. — Мова не йшла про вбивство». «Я хотів одразу стріляти, — відповів Ганеф, — але боявся зіпсувати діаманти. Звідки я знав, де він їх ховає?» «Ви все зіпсували, — сказав я. — У моїй країні ще є закони». «Ваша країна так само збанкрутувала, як і моя, так що не турбуйтеся дуже про закони, — сказав Ганеф. — Я все життя стояв на сторожі законів, і ось бачите, до чого дійшов. Давайте краще закінчимо з іншим і поїдемо». «З чим іншим? — запитав я, зайнявши позицію по другий бік машини. — Ви ж узяли свою частину?» «Так, узяв, — відповів Ганеф. — І не маю жодного наміру тягати такий вантаж, навіть якби він був золотий. Але ж погодьтеся, що я не можу витрачати діаманти. Нам треба поділитися хоча б доларами». Він хотів лізти в машину, але я скомандував: «Геть! Марш звідси!», бо вже встиг витягти вальтер, а цей падлюка у той же момент пальнув у мене через вікно машини і, як на зло, влучив якраз у руку, в якій був пістолет; я, приголомшений шоком, упустив зброю, і це мене врятувало: я нагнувся за нею саме в ту мить, коли він розрядив у моєму напрямку решту обойми. Я скрутився за машиною, тримаючи зброю в лівій руці. Та що з того? Не знаю, як ви лівою рукою, а я нею не можу навіть у носі покопирсатись, не те що влучно стріляти. Тільки-но я спробував подивитися з-під «опеля», де Ганеф, як з боку мотора спалахнуло полум'я. Цей мерзотник вирішив, перш ніж зникнути, підпалити машину, а разом з нею й мене, і кинув щось зверху. Я швидко відповз до сусідніх кущів і зачаївся. «Опель» як спалахнув, так і погас, бо бензин таки закінчився; я нарешті вибрався зі своєї схованки й підійшов до місця події, але міг лише констатувати, що той падлюка зник остаточно і безслідно разом з валізкою, хоча й зневажав важкий багаж. Я нашвидку перев'язав руку, ще раз окинув поглядом усе, взяв дві-три дрібнички на згадку і пішов на шосе чекати якогось військового грузовика. Нарешті справді над'їхав грузовик, але це сталося аж під вечір, тому що тоді в тій гірській місцевості вантажні перевезення не були інтенсивними. Підкинули мене до Фельдкірха. Однак яка користь? Я втратив дуже багато часу, і Ганеф напевно встиг уже десь сховатися. До того ж що я міг зробити з цією пораненою рукою? Ви скажете, що рука не заважала видати його властям. Цілком вірно, і шанси схопити його десь, поки він ще не перейшов кордон, були не такі вже й малі. Від нього забрали б усе — і золото, і діаманти, й, мабуть, пустили б кулю в лоб. Але яку користь від усієї цієї історії мав би я особисто? Я не мстива людина, можете мені повірити, Лоране. Справедлива — так, справедлива — безумовно. Але не мстива. Отже, я вирішив зберегти справу в особистому архіві, а коли дозволять умови, сформулювати свій позов. Ясно, ні?  

Брунер гладить рукою виголене тім'я, ніби перевіряє, чи голова не дуже розігрілася від припливу спогадів. Потім правиця опускається і зникає у внутрішній кишені. Чоловік дістає портмоне, якийсь час риється в ньому і кладе переді мною три маленьких знімочки. Це контактні копії з малоформатної камери, проте, незважаючи на невеличкі розміри, можна зовсім виразно побачити зображення: одна і та ж сцена знята з різних точок зору — розпростертий на землі Горанов. — То тільки зразки з цілої серії, — задоволено пояснює Брунер. — Я зняв її «лейкою» перед тим, як покинути місце події. Маю й деякі інші сувеніри, або, як сказав би юрист, речові докази. Але найважливіший експонат колекції — паспорт. Він замовкає і дивиться на мене з таким самовдоволенням, що примушує нарешті висловити очікуване запитання: — Який паспорт? — Паспорт Горанофа. Або, якщо хочете, паспорт Ганефа, але вже прикрашений знімком Горанофа. — Напевне, досить груба фальсифікація, — бурмочу, — якщо зроблена там, на місці. — Не така вже й груба, — хитає головою німець. — Тому що документи були заготовлені самим Ганефим ще в поліції, він вирізав знімки за одним розміром і поставив суху печатку точно на те саме місце, так що простою підміною знімків ліквідував одну особистість і підмінив її іншою. Гадаю, що у нього були достатні підстави відчувати певні незручності від легітимації під власним прізвищем. — Би недалекі від істини. — Отже, Ганеф мертвий для світу, а справжній Ганеф, добре екіпірований рухомим майном убитого, починає нове життя у новій ролі. — Так воно й було. — І досить довго — цілих три десятиліття. Власне кажучи, Лоране, він прожив своє життя і нічого не втратив. Його убивця відібрав у нього лише останні роки, які він, мабуть, провів би у хворобах або у старечій немочі. У програмі залишився я. Тому що цілі три десятиліття, незважаючи на всі дослідження, мені не вдавалося пронюхати, де цей тип. І якщо я його виявив, то тільки завдяки випадковій зустрічі у Мюнхені. Дійсно благословенна долею зустріч, однак аж через тридцять років. Настав нарешті час сформулювати свій скромний цивільний позов. Видно, настав час і для чергового кухля, тому що Брунер поглядає в бік бару, вже яскраво освітленого білою холодною люмінісценцією, і бурмоче: — Власне, я б ще випив пива… Подаю знак кельнерові й дивлюся у вікно. Надворі зовсім стемніло, і ми, сидячи біля самої вітрини, можемо стати предметом уваги якогось цікавого перехожого. Зрозумівши мій погляд, німець машинально закриває штору. — А що ви запропонуєте нам на вечерю, дорогий? — запитує він офіціанта, який подає йому пиво. Виявляється, що на вечерю є багато чого. Мені вже стає погано від цих старіючих осіб, для яких добра закуска перетворюється в головну, якщо не єдину земну насолоду. Однак служба вимагає жертв. — Я простежив за ним аж сюди, — продовжує свою розповідь німець, коли кельнер віддаляється із замовленням. — І якось увечері відвідав його отак, без попередження. Інший, може, не зробив би цього, але я зробив. Подзвонив і, коли він відчинив двері, сказав йому звичайнісіньким тоном: «Здрастуйте, Ганеф. Я Брунер. Не знаю, чи ви пам'ятаєте мене…» З'ясувалося, що пам'ятає, бо спробував зачинити переді мною двері, але я поставив ногу на поріг і швидко попередив його: «Без дитячих витівок, Ганеф. Розмови вам не уникнути в будь-якому випадку. Отже, використовуйте нагоду, щоб вона відбулася між нами обома, а не між вами й поліцією». Так що розмова справді відбулася. Ще того ж вечора, з усіма копіями документації, які я приніс з собою. — Ця зустріч могла закінчитися для вас неприємністю, — зауважую я. — Ганеф був не сам. — Знаю. Не вчіть мене. І не уявляйте собі, що я пішов туди без застережних заходів. Оригінали знаходились у надійних руках, і Ганеф чудово розумів, що досить йому крикнути: «Рятуйте!», як усе обрушиться на нього. Отже, він змушений був прийняти мої умови. — А саме? — О, це абсолютно інтимні деталі, Лоране. Ви, дозвольте вам сказати, справді виявляєте набагато більше цікавості, ніж допускають інтереси вашої особистої безпеки. А втім, ви й самі можете здогадатися, що йшлося про певне відшкодування збитків готівкою. І щоб не бути несправедливим до мертвого, треба зізнатися, що воно було виплачене мені у відповідний час і в відповідному місці. Але чого варте відшкодування збитків, навіть якщо сума досить солідна? Отже, хоч я попередньо й не формулював цієї деталі, згадана сума могла мене цікавити лише як перший внесок. Внесок, яким я збирався оплатити свою віллу і деякі борги. А забезпечення в старості? А утримання машини? А утримання Флори? Бо такі, як ви, наприклад, може, й ладні при нагоді роздягти її, але про одяг турбуєтесь не ви, а все той же старий дурень, Макс Брунер… Тирада, сповнена легкої гіркоти, переривається появою смаженої риби. Поява ця якраз вчасна, щоб розвіяти меланхолію німця й нагадати йому, що в нашому грішному світі все ще існують якісь маленькі радощі, навіть для старіючих чоловіків. Він заглушує свою гіркоту кількома великими шматками білого, ще паруючого м'яса, заливає їх, щоб охолодити, бокалом білого рейнського вина, а потім продовжує в тій же послідовності напихатися й заливатися і лише після того, як з легким подивом констатує, що тарілка перед ним порожня, відкидається широкими плечима на спинку крісла і повертається до перерваної розмови: — Отже, мова йшла про перший внесок, Лоране. Проте він виявився й останнім. Я б простив цьому типові те, що він ліквідував Горанофа: то їхня справа. Я б простив йому й те, що він прострелив мені руку. Але того, що він вислизнув у мене з-під носа і перебрався на той світ у той момент, коли процес доїння уже почався, цього, щоб ви знали, я йому ніколи не прощу! — То не тільки його вина, — намагаюсь я виправдати покійного. — Звичайно. Однак це не міняє справи. Все було продумано до останньої деталі, в тому числі й спостереження через Флору, щоб той старий хитрун не спробував викинути мені якийсь номер або щезнути у невідомому напрямку. А він все-таки взяв і щез. Ні, цього я йому ніколи не прощу! Брунер піднімає бокал і надпиває великий заспокійливий ковток. Потім витирає свій широкий хижий рот салфеткою і веде далі: — Діаманти, одначе, ще тут. Питання лише в тому, де саме. Якраз на це питання я чекаю вашого пояснення, Лоране. І хоч я не люблю повторюватись, але ще раз хочу попередити вас, що коли вам забреде в голову обманути мене, ви неминуче наткнетеся на один із цих двох смертоносних кулаків. — Діамантів я вам не обіцяв, — намагаюся з'ясувати наші стосунки. — Я не сказав, що чекаю від вас діамантів. Я чекаю відомостей. Тих, які ви маєте в даний момент. І тих, до яких доберетеся в майбутньому. Бо я не сумніваюся, що ви й далі будете винюхувати скрізь тим своїм хитрим носом. А коли нюхаєте, не забувайте, що уклали угоду і що Брунер нещадно суворий, коли йдеться про угоду. — Не турбуйтесь. Я вам сказав, для мене ваші камені й ламаного гроша не варті. — А тепер — тайник! — Це сейф у холі Горанофа. А сейф схований за картиною над комодом. — Ну й що, це і є тайник? Його й останній дурень намацає. — Але після того, як намацає, муситиме відімкнути. — Мабуть, і це вже хтось зробив. — Не думаю, конструкція замка дуже солідна й складна. І зауважте, Брунере: люди, у яких був доступ до тайника — Пенеф чи Віолетта, — не мали ключа, а також не мали часу й сміливості, щоб вдатися до послуг якогось техніка. Людина ж, яка володіє ключем, все ще не добралася до тайника. — Яка людина? — Ім'я її — Кьоніг. Він з'явився на аукціон і запропонував фантастичну ціну за віллу. Ця деталь вам щось говорить? — Я вже чув про це, — киває Брунер. — А як ключ потрапив до Кьоніга? — Тим самим способом, яким потрапив би і до вас, якби ви убили Горанофа й обнишпорили його кишені. — Хочете сказати, що Кьоніг прибрав Ганефа? — На ваше щастя, не він особисто, а його люди. Думаю, що якби Кьоніг сам вчинив убивство, у нього вистачило б розуму пошукати замок до виявленого ключа. Але ті дурні не мали ані вказівок, ані розуму для таких операцій. Вони виконали доручене їм завдання і зникли. — А вбивство Пенефа? — Та сама історія. І те саме завдання — ліквідувати Пенефа. І хоч було заодно наказано зробити обшук, та на цей раз не вистачило часу. Тому що, як свідчать дані поліції, Пенефа вбито буквально за кілька хвилин перед поверненням Віолетти. Я навіть припускаю, що вбивця, ледве встромивши ніж, одразу ж почув біля входу голоси Віолетти й вашої Флори і поспішив утекти через чорний хід. — І ви вважаєте, що зараз, поки ми тут розмовляємо, діаманти лежать у тому тайнику у віллі Ганефа? — вигукує Брунер з досить помітним збудженням. — Я нічого не вважаю. Говорю вам просто те, що знаю і що припускаю, — сухо кажу я. І щоб передчасно його не бентежити, додаю: — Там чи в іншому місці, але діамантів усе ще не знайдено. Інакше квартал давно б заспокоївся — Ваша Розмарі також, напевне, давно зникла б, — додає німець, пильно дивлячись на мене примруженими очима. — Адже вона теж прибула в цей квартал не заради чистого повітря, чи не так? — Напевно… — відповідаю недбало. — Слухайте, Лоране! — визвіряється Брунер. — Не забувайте про нашу умову: мені від вас не потрібно нічого, крім відомостей. Як бачите, дуже скромно. Але це не значить, що я допущу, аби ви утаювали від мене те чи інше на свій розсуд… — Облиште її, — кажу я так само недбало. — Це абсолютно безпечний пішак. Точніше, пішак Тео Грабера, ювеліра, якому Гораноф продав один-єдиний діамант — мабуть, щоб виплатити вам скромне відшкодування збитків. Отже, Грабер послав свою секретарку у ці місця стежити, щоб нічого не сталося з діамантами, які він, очевидно, горить бажанням купити за якомога нижчу ціну. — Ви починаєте ставати конкретнішим, — бурмоче Брунер. — Власне, ці деталі мені відомі. Я просто запитав, щоб перевірити вас. Я з докором дивлюся на нього. Потім, осінений раптовою догадкою, запитую: — А ви не допускаєте, що камінчик, який Гораноф продав Граберові, був не першим, а останнім з серії? І що Гораноф за ці тридцять років мав повну можливість продати по одному всі інші камені? Брунер ошелешено глянув на мене. Потім раптово засміявся коротким хрипким сміхом: — Не говоріть дурниць, Лоране! Ви справді не маєте поняття про вартість цих діамантів. Така поміркована людина, як Ганеф, не змогла б розтратити їх і за сто років. Не говоріть дурниць.  

— Я б запропонував вам доїхати до центру в моїй машині, — бурмоче Брунер, коли ми знову опиняємось на протилежному березі. — Але Берн — мале місто, і ліпше хай нас не бачать разом. — Цілком вірно, — киваю я. — Скористаюсь підйомником. — Підйомником? Він не наповнений для вас неприємними згадками? — Якщо тільки згадками, то це не страшно, — відповідаю. І ми розстаємось. «Отже, ядро горіха вже вийнято, хоч і крихта за крихтою, — думаю собі, поки стара підйомна споруда виносить мене до горішнього міста. — Історію складено докупи і в прямій, і в зворотній послідовності, словом, тим дещо хаотичним способом, яким діти складають кубики, щоб одержати зображення півня або собаки. Такий образ собаки вже є, причому цілий-цілісінький, хоч за цей час собаку спіткала собача. смерть. Однак усе це — лише історія. Історія, що має певне значення для розуміння окремих особливостей нинішньої ситуації, і все-таки історія. Загибель Ганева кладе край його власним турботам, але не моїм. Бо якщо історія складена, то досьє все ще залишається розірваним на три частини. І лише одна з них — у моїх руках, точніше, під однією з ніг». Я виходжу з підйомника. Майданчик перед церквою безлюдний. Першою ж бічною вуличкою переходжу на головну і через десять хвилин опиняюсь біля машини на Беренплац. Аж тепер, коли трубний голос німця перестав гудіти у вухах і думки мої вляглися, я відчуваю, що черепна коробка досить-таки потерпіла і неабияк поболює. Пора нарешті повертатися в тихий дім у тому тихому кварталі й поринути у тихий заспокійливий сон. Їду мимо парламенту в напрямку моста. Циферблат, що світиться у машині, показує тільки десять тридцять, але вулиці давно пусті, начебто вже глибока ніч. Виїжджаю на Кірхенфельдбрюке й уловлюю за собою блиск якоїсь фари; мабуть, це фара мотоцикла, який звернув убік, бо за мною не було машини. Я усвідомлюю свою помилку вже аж на середині довгого моста. Дві червоно-білі бетонні піраміди, типу тих, що ставлять під час ремонту шосе, перегороджують мені шлях. Полотно, одначе, не ремонтується, і піраміди, очевидно, щойно поставлені за сигналом тієї фари. Словом, я вскочив у старанно влаштовану пастку за точним передбаченням противника. Передбачення ці, ясна річ, не можуть бути результатом бозна-якої проникливості. Кірхенфельдбрюке — єдиний міст, яким можна виїхати на Тунштрасе, не об'їжджаючи далеко, і я, як і всі інші жителі Острінга, завжди їду через цей міст, так що цілком логічно було не доганяти й підстерігати мене в місті, а причаїтися тут і просто чекати. Більш важливе інше — навіщо я їм потрібен. Проте для роздумів цей момент аж ніяк не підходить. Хоч-не-хоч зупиняю машину, готуючись дати різкий задній хід, але в цей час двоє людей витягують позаду ще дві піраміди. Виходу нема. Між іншим, ще й тому, що ті двоє з пістолетами в руках. Міст досить добре освітлений, і ясно видно, що на стволах — заглушники. А коли пістолет із заглушником, імовірність того, що він буде пущений у хід при першій же необхідності, значно зростає. Між двома проїжджими частинами моста тягнеться високий металевий бар'єр, отже, будь-яка спроба маневрування виключена. Виходу нема. Тим більше, що в цю мить, несподівано перестрибнувши бар'єр, за два метри перед машиною стають ще двоє. Також з пістолетами, стволи яких підозріло видовжені. Мушу визнати, що вони обрали справді найзручніше місце, щоб всадити в мене кулю. А я допоміг їм, з'явившись у найзручніший момент. Міст безнадійно пустий. Кілька приглушених пострілів — і П'єру Лорану кінець. Це ще півбіди. Гірше те, що разом з Лораном пропаде й Боєв. А чи вони кинуть мене у шістдесятиметрову безодню за парапетом моста вже мертвого, чи все ще живого — це деталь, якою, можливо, не зацікавиться навіть слідча поліція. Двоє, котрі стоять перед фарами машини, добре знайомі мені з недавньої зустрічі у підйомнику. Той, що справа, у шоколадному костюмі в світлу смужку, який він уже мав час витріпати від пилюки, якраз у цей момент робить недбалий жест пістолетом: «Вилазь!» Не підкоритися — все одно стрілятимуть через скло. Я покірно відчиняю машину і вдаю, що збираюсь виходити. Але замість того лише різким жестом кидаю одну з синіх капсулок, які на всяк випадок ношу в кишені. І в ту ж мить повторюю жест, але цього разу в зворотному напрямку, за машину. Не чекайте грому і тріску. Лише два сліпучі клубки полум'я спалахують як вогняний вихор і одразу ж щезають. Але разом з ними щезають і невідомі типи. Дорога кожна мить. Такий пекельний спалах на середині головного моста не може залишитись непоміченим навіть у сонному місті, навіть якщо це місто — Берн пізньої нічної пори, а точніше — о десятій тридцять вечора. Я вискакую з машини, блискавично прибираю одну піраміду, потім другу, відтягую одне тіло, за ним друге, хапаюсь за кермо і даю повний газ. Тільки-но я в'їхав на Тунштрасе, як десь позаду розлягається виття поліцейської сирени. Не дивно, що таке ж виття чується й попереду. Тому я пірнаю в перший глухий провулок і з досадними, але необхідними маневрами вертаю до свого спокійного дому. Справді спокійний дім. І зовсім спокійне місто. Але його спокій починає ставати зловісним.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка