Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка36/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

 

Часто видається, що у звичайному на Заході змаганні між статями найсильнішою зброєю жінок є краса. І лише небагатьом спадає на думку, що якби це справді було так, то важко було б пояснити, яким чином тисячі жінок з непоказними обличчями і плоскими фігурами можуть справляти владний вплив на чоловіків. Напевне, жіночі засоби впливу далеко різноманітніші, і повний їх реєстр міг би бути розкритий лише якоюсь жінкою. Я не думаю, що Віолетта Горанова, спадкоємиця мого покійного сусіда, володіє цим повним реєстром. Тому вона, хоч і зовсім несвідомо, послуговується своїм скромним умінням викликати співчуття. Якщо Розмарі нагадує струнку грецьку вазу, а Флора — розкішну амфору, то Віолетта скидається на пробірку. Рівна і монотонна фігура з вузькими плечима, нерозвиненими стегнами і кволими ногами, якесь безстатеве тіло, увінчане анемічним обличчям. Але в цьому тілі відчувається якась безпорадність, якась тінь боязні, а погляд карих очей такий полохливий і дитячий, що у вас мимоволі виникає бажання взяти це ніжне створіння під свій захист. Очевидно, відчувши заздалегідь, що в неї ніколи не буде зовнішності жінки, вона й досі одягається, як дівчина. Коди дивишся на неї, виряджену у плісировану спідницю й тірольський жакетик, у короткі білі панчохи й туфлі без каблуків, то приймаєш її скоріше за гімназистку старших класів, аніж за молоду даму, якій недалеко до тридцяти. Гадаю, що у створенні такої ілюзії немалу роль відіграє і сірий плюшевий ведмедик, якого Віолетта звичайно носить з собою, — можливо, не стільки як іграшку, скільки як талісман. — Я почуваю себе нав'язливою, — признається вона Розмарі у перші ж хвилини їхнього знайомства в торговому залі. — Дурниці. Ви маєте право. І якщо хочете знати мою думку, треба розпорядитися, щоб гер Пенеф ще сьогодні забрався.  



— А де він живе? — Таж займає майже весь другий поверх вілли. — У такому разі пан мені зовсім не заважатиме. Я поселюся на нижньому. — Але, дорога моя, його не можна залишати навіть на тиждень, бо тоді він не вибереться й через рік. Такі справи треба вирішувати одразу ж і категорично! — Ні, мені незручно, — мимрить Віолетта. — Мені зовсім не випадає. Зрештою, він абсолютно не заважає… Про ці подробиці я дізнаюся того ж таки вечора, коли Розмарі повертається додому. Бридж довелося відкласти з її вини. Моя квартирантка бере спадкоємицю під свою опіку ще в торговому залі, — це не знати чому страшно дратує спокійну Флору, — супроводжує її до батьківської вілли, допомагає розташуватися і взагалі виявляє материнські турботи про бідну сироту, яка, мабуть, на рік-два старша від неї. — А чому ви так хочете вигнати Пенефа? — запитую я після того, як вона коротко передала мені свою розмову з Віолеттою. — Звідки я знаю… Не тому, що це мене дуже обходить… Просто він мені несимпатичний. — Просто ви говорите навмання, — додаю я. — Ви знаєте, що не мусите обов'язково відповідати на мої запитання. Але навіщо підмінювати свою відповідь фальшивими фразами? — А ви завжди щирі зі мною, П'єре? — Я не бачу причин бути нещирим. Наскільки мені відомо, ви не конкуруєте зі мною в доставці рибних консервів. — А ви не припускаєте, що я можу бути вашим конкурентом у чомусь іншому? — Це виключено. Відповідь звучить категорично і відверто. Не хочу твердити, що я завжди був щирим з Розмарі, але цього разу моя репліка справді відверта, і жінка це розуміє. — Я рада чути це, — відповідає вона, ніби сама до себе. — Чому вам аж так радіти? — Тому що Пенеф, наприклад, не сказав би цього. — У чому сходяться ваші з Пенефим інтереси? — Звідки я знаю? Запитайте в нього. У всякому разі я відчуваю його ненависть і те, що він у змові з Флорою проти мене. — Відносно вілли? — Напевно. — Ну, можете бути спокійні, це відпадає. Вона задумливо дивиться на мене, ніби обмірковує щось. Потім робить два кроки у мій бік, наче має намір у чомусь звіритися мені. Відтак іде до дивана, сідає, за звичкою закидає ногу на ногу і зітхає: — Ах, як мені потрібна приятельська рука!.. — Скажіть, кого треба вбити? — запитую з готовністю. А оскільки вона й далі сидить з тим же замисленим виглядом, я вирішую не заважати їй і піднімаюсь у свою кімнату. Отже, я піднімаюсь у свою кімнату і за звичкою припадаю до щілини у шторі. Внизу, в холі Віолетти, горить світло, але штори опущені. Нагорі, у Пенева, також світиться, однак і тут вікна запнуті. Осточортіли вже ці штори! Не засвічуючи світла, сідаю на ліжко. Не знаю, як хто, але я у пітьмі завжди відчуваю, що у мене в голові прояснюється. Розмарі вирішила будь-що вигнати Пенева і зробить усе можливе, щоб домогтися цього. Значить, треба якось перешкодити їй. У мене немає особливих симпатій до цього чоловіка з гострим обличчям, проте справа зовсім заплутається, якщо я спущу його з очей. Це одне. Друге. Друге — це той непоказний чоловік у сірому костюмі і з непримітним обличчям. Противник нарешті висунув голову з окопу, показавши свою фізіономію. Правда, лише виставив фізіономію і відразу ж зник. Але якщо він показався раз, то напевно покажеться і вдруге. Важливо, що він є і що мої припущення підтверджуються. Триста сімдесят тисяч. Згадалося здивоване: «Що там, золото у цій віллі?» Отой у сірому костюмі знає дуже добре, що там є. Це мене заспокоює: значить, воно ще там. Бо якщо мене й мучило щось досі, то це була не скорбота за покійним, а думка про тих двох з валізами. І побоювання, що, можливо, в цих валізах був якраз той архів, на який ми тратимо стільки сил і часу. Триста сімдесят тисяч! Вигук, здатний повернути тобі віру в життя. І ще одне. Останнє і найважливіше. Треба випередити суперників. Флору і Пенева, які можуть об'єднатись у небезпечну двійку. Особливо небезпечну тим, що вона по суті стає трійкою, якщо додамо і Брунера. Розмарі, яка шукає не знати чого і здатна заплутати все, особливо коли втягне у свої комбінації оту наївну Віолетту. Нарешті чоловіка в сірому костюмі. Одинака. Одинака, за плечима якого ховається ціла організація. Поки я розмірковую над усім цим, упорядковуючи для себе інформацію або й сперечаючись із самим собою, до моїх вух раптом долітає шум мотоцикла. Шум, який навряд чи привернув би мою увагу, якби несподівано не затих перед сусідньою віллою. Зазираю крізь щілину і якраз встигаю помітити поштаря, який дзвонить у двері, а через хвилину вручає Віолетті якогось термінового листа чи телеграму. Тільки-но поштовий працівник знову сів на свого моторизованого коня, виходить Віолетта, вже в світлому плащі, швидко замикає двері, вибігає на вулицю і також сідає на свого моторизованого коня — білий «рено». Білий «рено» серед темної ночі. Здається, це не тільки моя звичка — підглядати через вікно, але якщо у мене й були деякі сумніви відносно цього, то останнім часом вони розвіялись. Бо не встигає затихнути на алеї гуркіт білого «рено», як моя квартирантка вискакує з дому і мчить своїм червоним «фольксвагеном» услід за ним. Думаю, це вже чистий педантизм, але додам-таки, що незабаром у тому ж напрямку відправляється і «шевроле» Пенева. Я дивлюсь на годинник: десять хвилин на дев'яту. Лягати ще рано. Але чи не рано й діяти? Добре, що я не емоційна натура, а то довелося б лікті собі кусати від злості. У цьому місті в мене двоє помічників, і якраз тоді, коли мені потрібна братерська допомога, жодного з них немає поруч. Роботу можна було б організувати леге артіс[6], якби, наприклад, Боян знаходився неподалік, щоб у будь-який момент попередити мене про можливу небезпеку. І все-таки треба діяти. Такої зручної ситуації, мабуть, ніколи вже не буде. Я не дуже ризикую, раз головні дійові особи п'єси зникли майже всі, причому в одному напрямку. Усі, крім чоловіка в сірому костюмі. Але чоловік у сірому костюмі не живе по сусідству й не може визирати з-за штори. Думаючи про це, я спускаюся по сходах і через чорний хід вибираюсь у сад. Освітлена з фасаду лампами, що на асфальтованій алеї, вілла кидає темну тінь якраз туди, де я стою. Така ж темна тінь лежить і за сусіднім будинком. Але між двома тінями пролягає широка смуга освітленого лугу, розділеного невисокою огорожею. Отже, треба пройти у глиб саду і там під прикриттям яблунь перебратись на сусідню садибу Горанова. Тепер уже тінь від будинку стає мені у пригоді, бо навряд чи хто з алеї помітить мене тут, у темряві. Я прослизаю до чорного ходу вілли Горанова і квапливо беруся до замка. Він секретний, але звичайного типу, який давно вже ні для кого не становить таємниці, так що хвилин через п'ять я проникаю в коридор, проходжу через кухню й опиняюсь у холі. Насамперед треба забезпечити собі другий вихід. Тому я перетинаю хол і опиняюсь у вітальні, що веде до парадного ходу. Защіпка подвійного замка, на щастя, відсувається ручкою зсередини, ключі тут не потрібні. Повертаюсь у хол Єдине джерело світла — мій мініатюрний кишеньковий ліхтарик, що кидає сильний, але тонкий промінь. Швидко проводжу променем по стінах і меблях, після чого пробираюсь у сусідню спальню. Власне кажучи, що я шукаю? Голку в сіні. Малесеньку голку у величезному стозі, та ще й при дуже обмеженому терміні розшукування. Надія хіба що на професіональний рефлекс. Якщо пустити в ці приміщення якогось невігласа, він може змарнувати два дні і нічого не знайти. Людина ж із певним досвідом знає, які місця у кімнатах і в який спосіб використовуються як тайники. До того ж, на щастя чи нещастя, переді мною тут побувала поліція, і навіть побіжного огляду досить, щоб визначити, де саме вже шукали, й не витрачати марно часу. Так вийшло, наприклад, із сейфом над комодом у холі; він замаскований картиною з банальним міфологічним сюжетом. Картину навіть не повісили як слід на її місце: контури рамки не співпадають з обрисами темного прямокутника, що утворився з часом на стіні. Я все-таки знімаю картину, за якою виявляю замок сейфа, але це вже складний механізм, у даному випадку мої кишенькові інструменти не годяться. Та це й не має значення: поліція безперечно вже пройшлася тут. Без особливих надій, а просто для очистки совісті швидко оглядаю шухляди письмового столу. Не виключено, що тут могли залишитися якась записка з телефонним номером чи уривчастою фразою, якийсь відбиток на промокальному папері, взагалі якийсь слід, не помічений поліцейським працівником. Однак слідів немає. Ганев теж був професіоналом і також дотримувався елементарного правила: ховай у безпечному місці або спалюй. Переходжу до наступного вразливого сектора — книжкової шафи, але в цей час мій слух уловлює підозрілий шум з боку чорного ходу: хтось зайнявся замком. Перший мій порух, старий як світ, — вислизнути через парадні двері. Однак моя обчислювальна машина в мозку, за три секунди опрацювавши наявну інформацію, видає іншу програму. На алеї не чути було гуркоту мотора, незнайомий діє так само обережно, як і я, — отже, він також зайда, а для мене зараз винятково важливо встановити його особу. Вдаюся до найелементарнішого і в той же час найефективнішого трюку. Заскакую в спальню й залишаю в кутку увімкнений кишеньковий ліхтарик. Потім повертаюсь у темний хол і ховаюся за дверима. Хвилини через дві чути скрадливі невпевнені кроки, і мої очі уловлюють невиразну тінь прибулого. Він ступає ще крок уперед і на якусь мить зупиняється, очевидно, обдумуючи свої дії, бо помітив світлий промінь, що прорізує темряву в спальні. Потім безшумними кроками скрадається в тому напрямку. Скрадається, власне, доти, поки минає мою схованку; тільки-но він порівнявся зі мною — я ззаду захоплюю його однією рукою за шию, а другою затуляю йому рот і ніс. Деталь, але не випадкова: в долоні у мене крихка ампула приголомшливого газу, яку я роздушую об його зуби. Ефект моментальний і, сподіваюсь, безболісний. Тіло чоловіка раптом обвисає, наче мішок картоплі, сповзає додолу й витягується на килимі. Я приношу ліхтарик. Виявляється, це незнайомий з аукціону, отой з невиразним обличчям і в сірому костюмі. Обмацую кишені. В одній з них, — спеціальній, під пахвою, — маузер калібру 7,65. У портфелі, крім грошей і паспорта на ім'я Кьоніга, знаходжу службову карту, видану ФБР. Нічого дивного. Деякі працівники ЦРУ для більшої секретності ходять з картами ФБР. Серед іншого не вартого уваги дріб'язку, який усі ми носимо в кишенях, я виявляю ключ дещо незвичайної форми. І оскільки це ключ, а не щось інше, у мене в голові зринає відповідна асоціація. Отже, треба знову зняти міфологічну картину зі стіни й перевірити правильність мого припущення. Ключ справді підходить. А сейф, як я й сподівався, виявляється порожнім. Проте сейф, нехай і порожній, заслуговує ретельнішого огляду. Під променем ліхтарика сантиметр за сантиметром вивчаю всю його середину. Стінки металеві, ідеально рівні й, очевидно, суцільні. У жодному з кутків немає ніякого сліду секретного відділення. Але сталево-сірий інтер'єр розділений такою ж металевою поличкою товщиною до двох сантиметрів. Дещо незвичайна товщина, беручи до уваги, що сейф — не штанга. На жаль, побіжне обмацування знизу переконує, що у поличці немає подвійного дна. І все-таки ота товщина… Пробую зусиллям витягти поличку, що мені не одразу вдається, бо вона міцно укріплена в сейфі. Але коли нарешті справу зроблено, я не без певного задоволення бачу в глибині, на тому місці, що маскувалося поличкою, широку щілину, цілком достатню, аби просунути туди секретне досьє. Однак досьє у порожнині нема. Нема нічого. Я дістаю з письмового стола випадково завважену там канцелярську лінійку й засуваю її в отвір, щоб до кінця обслідувати його. Лінійка наштовхується на щось тверде. Коли мені нарешті вдається витягти предмет, виявляється, що це плоска коробочка, облицьована чорною шкірою. Коробочка, схожа на ту, в якій гімназисти тримають циркулі, хоч і значно шикарніше з вигляду. Відкриваю — перед моїми очима виблискують на фоні темного оксамиту два рядки крупних коштовних каменів, чудово шліфованих і зовсім безбарвних. Словом, діаманти чи щось у цьому роді. Кладу коробку в кишеню, відновлюю попередній вигляд сейфу, замикаю його і повертаю ключ власникові. Якраз вчасно, бо за хвилину моє чуйне вухо уловлює нові звуки — і знову з боку чорного ходу. Видно, у цей будинок гості звикли з'являтися тільки з чорного ходу. За браком часу я не встигаю придумати чогось оригінальнішого і вирішую повторити номер. Відтягую важке тіло незнайомого в другий кінець холу, щоб звільнити місце, залишаю увімкнений ліхтарик у спальні і ховаюся за двері. Фігура, яка незабаром нечітко окреслюється на фоні ледь світлої щільної штори, настільки імпозантна, що зовсім закриває і це убоге джерело світла. Мені доводиться зіп'ястися навшпиньки, щоб узяти її в свої мужні обійми. Пенев на моєму місці, мабуть, затремтів би від збудження. Ще б пак: тримати в своїх обіймах таке пишне тіло… Цю розкішну Флору… Але Флорі також не чужі гострі й несподівані відчуття, бо вона раптом завмирає у мене в руках, — не смію думати, що це від любовного забуття, — і важко сповзає на килим. Підлога здригається так, що сплячий по той бік стола виявляє ознаки пробудження. Т^еба ткнути йому ще одну ампулу в рот, перш ніж продовжувати свої дослідження. Хвилин через п'ятнадцять починає приходити до тями Флора, так що доводиться вгостити і її повторною дозою. Однак я даремно розтринькую матеріали. Дальші дослідження, описувати які — справа обтяжлива і марна, виявляються безрезультатними. Звичайно, я б не взяв на себе сміливість твердити, що обстежив усю віллу до останнього сантиметра. При такому імпровізованому обшуку людина не може бути абсолютно впевненою в тому, що не пропустила нічого. Але те «щось», яке я шукаю, — річ цілком визначена, і досвід підказує мені, що вона навряд чи перебуває у цій віллі, якщо взагалі існує Отже, нічого піддавати себе дальшому ризику і вгощати отих двох у холі наркотиками. Досить наркоманії. Я виходжу з гостинного дому і тією ж дорогою повертаюсь у свої покої, не забуваючи навідатись на кухню й покласти на місце тонкі пластикові рукавиці, які я взяв для тимчасового користування з-поміж господарського начиння Розмарі. Діаманти… Прозорі, безбарвні і сліпучі… Але тільки ми за такі, інші — за мутні й нечисті. Чорні діаманти зради.  

«Рено» повертається вранці о восьмій тридцять, точніше — під час мого скромного сніданку. Я стежу за подіями через кухонне вікно, але зараз, при денному світлі, біла машина зовсім не ефектна, тим більше, що вона досить-таки брудна. Не встигла Віолетта зайти у віллу, як Пенев також зупиняє «шевроле» метрів на двадцять далі і зі звичним злодійкуватим зирканням пробирається до чорного ходу. А ще через кілька хвилин відчиняються кухонні двері і чується репліка: — А, ви снідаєте, П'єре… — Можу й вам запропонувати каву. — З задоволенням випила б чашку кави, — бурмоче жінка і сідає на сусідній стілець. Вона справді потребує чогось тонізуючого, бо вигляд у неї дуже втомлений, причому це не є приємна втома людини, котра успішно виконала якесь важке завдання. — Ви виглядаєте досить-таки замученою, моя дорога, — зауважую я, подаючи їй каву. — Сподіваюсь, це не від обіймів пана Пенева. — Пенева? — запитує вона кволим голосом. — Ви вважаєте, що я зовсім невибаглива… — … Як Флора. — Сумніваюсь, чи й Флора лягла б з таким. Але це її справа. Хоче — нехай лягає. Вона замовкає, я також не виявляю більше цікавості, і ми деякий час мовчки куримо й попиваємо каву. — Мені треба навідатись до мого Бенато, — оголошую нарешті і встаю. Я вже перейшов через хол і збираюсь піднятися по сходах нагору, щоб узяти піджак, коли дивлюся — Розмарі наздоганяє мене. — Ви навіть не питаєте, де я була? — Невже ви за такий тривалий час не переконалися, що я не допитливий? І що я не маю потреби ні в якій інформації, крім відомостей з торгової біржі? — Навіть у тому, що стосується мене? — Відомості, що стосуються вас… Це ваша справа — повідомити їх мені, якщо ви вважаєте за потрібне… Оскільки вона й досі стоїть з таким же зів'ялим виглядом, я додаю: — Ви ж знаєте, моя дорога: відвертість не випрошують. — У мене таке відчуття, що ви взагалі не потребуєте моєї відвертості, П'єре. — Навпаки. Але я відчуваю, що це щось недосяжне. — Ви не вперше звинувачуєте мене у нещирості. — Я не звинувачую. Просто констатую. Все-таки ви розумієте, що я не дитина і не сліпий. Але я не звинувачую вас. Припускаю, що у вас є на це свої причини. — Які причини? Що ви припускаєте? — запитує жінка, наче тільки-но прокидаючись. — Припускаю, по-перше, що ви весь час обманюєте… І оскільки вона пробує заперечити, я заспокійливо піднімаю руку: — Я вже сказав, ви ж чули: я не звинувачую. Але якщо у вас є якісь підстави грати свою невеличку роль перед іншими, то на мене ви даремно тратите сили. Вчора увечері я, здається, заявив вам, що я не ваш конкурент, і це істинна правда. Так що зі мною не варто перевтомлюватися. Говорячи це, я дивлюсь на годинник і наміряюсь рушити по сходах нагору. — Конкурент у чому, П'єре? — запитує напружено Розмарі. — Ви примусите мене пропустити зустріч з милим Бенато… — бурмочу я. — До дідька вашого Бенато! — вигукує вона. — Кажіть: конкурент у чому? — Я дійсно міг би вам сказати це. Я міг би вам сказати це точно і вичерпно. Але майте на увазі, що тоді вашій запізнілій відвертості гріш ціна. І ви даремно чекатимете допомоги чи довір'я з мого боку. Вона втуплює у мене свої темні очі: — А якщо ви тільки випробовуєте мене? Якщо ви по суті нічого не знаєте, а тільки випробовуєте? — Хома невірний… у сукні… — бурмочу я з обтяженим виглядом. — Ну, добре: представлю вам речовий доказ, що я знаю. Але тільки тоді, коли переконаюсь у вашій відвертості.. І лише після того, як скочу до милого Бенато. — До дідька вашого Бенато! — знову вигукує вона. Потім іншим тоном додає:— Зробити вам ще каву? Отож ми сидимо у холі перед новими порціями кави і на своїх звичних місцях: вона — на дивані, заклавши ногу на ногу, а я — навпроти, потонувши у кріслі. Дивно, ми сидимо як двоє нероб у цей робочий день, коли скрізь навколо лічильні машини й каси-автомати уже вистукують на повну швидкість. — По-перше, ви не студентка, — кажу я, щоб допомогти їй. — Студентка, — заперечує вона. — Правда, формально. В усякому разі, записана. — По-друге, ви тут перебуваєте за наказом вашого шефа, — додаю я, щоб розвіяти її вагання. — А шеф ваш — Тео Грабер. — І, зручніше вмощуючись у кріслі, докидаю: — Продовжуйте далі. — Але якщо ви про все знаєте… Вона мовчить, дивлячись на мене з деяким напруженням, однак напруження це вже не від недовір'я, а від здивування. — Не думаю, що я знаю про все, але про важливіше, мабуть, знаю. — Ну, це справді так: я у Тео Грабера секретаркою, або, якщо хочете, заступником директора, бо ці дві посади він для більшої економії об'єднав. І я тут за його розпорядженням… — Розмарі замовкає і тягнеться за сигаретою. — Від самого початку розповідати? — Думаю, що так буде найкраще. — Якось уранці, це було десь у перші дні листопада, на наше підприємство заявляється незнайомий пан і хоче бачити шефа. Я думала відправити його, оскільки зустрічі з шефом відбуваються за попередньою домовленістю, але незнайомий твердив, що йдеться про щось дуже важливе і Грабер його прийме. Не знаю, про що вони розмовляли, але ясно було, що йдеться про оборудку, причо у крупну оборудку, навіть незвичайну, тому що через деякий час шеф виходить з кабінету, дає мені чек на п'ятсот тисяч і наказує негайно скочити в банк й одержати гроші. Це, звичайно, здивувало мене, бо ви ж знаєте, що ніхто в наш час не наважується брати такі суми готівкою і носити їх у кишенях. Я виконала розпорядження, передала гроші Граберу, а незабаром незнайомий пішов. Пізніше я довідалась, що це Андре Гораноф. Розмарі посилає в мій бік густий струмінь диму і запитує: — Я не дуже деталізую? — Анітрохи, — заспокоюю її. — Говоріть вільно. Ми не протоколюємо. — Тільки не згадуйте мені про протоколи, — насуплюється вона. — Протоколи, стенограми, ділові листи — усе це мені остогидло… — В такому разі слід думати, що ви із задоволенням взялися за нову місію. — Так. Спочатку я не зорієнтувалася. Подумала, що це буде щось на зразок канікул. Навіть не подумала, що Грабер не з тих, хто дає додаткову відпустку своїй секретарці. — Ну, якщо секретарка красива, як-от ви… — Не робіть ілюзій щодо цього… Грабер занадто ощадливий, щоб вибирати собі жінок-службовців за тілесними пропорціями. Думаю, що він народився і виховувався в камері холодильника, щоб поступово вирости до розмірів крижаної брили. Вона кидає недопалену сигарету в попільничку і продовжує: — Наступного ж дня після візиту незнайомого шеф викликає мене, інформує про необхідні деталі і ставить переді мною завдання. Виявляється, Гораноф запропонував Граберу великий діамант, про існування якого шеф уже знав, оскільки, як вам, мабуть, відомо, великі діаманти такі ж популярні, як і великі кіноактори. Припускаю, що розмова між цими двома хитрими лисицями — Горанофим і моїм шефом — відбувалась приблизно в такому дусі. Тут Розмарі починає розігрувати невеличку сценку, не дуже багату на інформацію, зате досить забавну щодо міміки, бо моя квартирантка блискуче імітує двох хитрих лисиць, передаючи всі нюанси недовір'я, здивування, вагання, незадоволення і старечої жадібності. Жінка прибирає відповідну позу, немовби розглядаючи у своїх руках уявну дорогоцінність, і починає: Грабер. Думаю, я міг би дати вам за нього триста тисяч… Гораноф. Мерсі. Він вартий уп'ятеро більше. Грабер. Правильно, він коштує трохи більше. Я знаю точно, скільки він коштує, бо він мені добре відомий. Як і решта його дев'ять побратимів. Ви напевно також їх знаєте… Гораноф. Не розумію, про що ви говорите. Грабер. Подібний діамант породжує законне питання: «Звідки він у вас?» Я, одначе, не запитую. Не запитую, між іншим, і тому, що мені відомий і його попередній власник. Але ви не цінуєте цієї моєї риси — утримуватись від незручних запитань. Гораноф. Припустимо, що я її ціную. Однак не змушуйте мене розорятися через цю вашу чесноту. Грабер. У такому разі запропонуйте камінь комусь із моїх колег і приходьте знову. Гораноф. Запропоную я його чи ні — це моя справа. Але дарувати його не збираюсь нікому. Він у мене вже тридцять років. Грабер. Вірю вам. Колекція, про яку йдеться, зникла тридцять три роки тому. Проте на подібного роду привласнення строк давності не поширюється. Та й спадкоємці живі. Гораноф. Не розумію, про що ви говорите… Грабер. Але хоч розумієте, що сказане мною має пряме відношення до питання про ціну? Ціна крадених каменів завжди нижча. Значно нижча. Принаймні тому, що їх необхідно полірувати заново, а отже, вони зменшаться в каратах. Гораноф. Не розумію, про що ви говорите. Грабер. Триста тисяч — велика сума. Гораноф. Добре, дайте мільйон і покінчимо з цим. Грабер. Можливо, добре розміркувавши, я погоджуся підвищити ціну до трьохсот п'ятдесяти. Гораноф. Ну, гаразд: хай не мільйон. Хай дев'ятсот тисяч. — Якщо вірити шефові, вони остаточно зійшлися на круглій цифрі — півмільйона, — підсумовує Розмарі, немовби подає епілог сценки. — Це означає, що Грабер одержав камінь за третину реальної ціни. Дійсно щасливий удар. Тільки ж Грабер не така людина, щоб задовольнитися одним ударом, коли можна реалізувати ще дев'ять. Бо принесений діамант справді належав до цілої колекції, добре відомої шефові, оскільки він сам сприяв її поповненню в передвоєнні роки. Колекція належала якомусь грецькому архімільйонерові, одному із власників кораблів, у свій час пограбованому колись нацистами. Згодом він помер. Можливо, спадкоємці його також померли, якщо вони взагалі існували, але про це Грабер не говорив мені нічого. Вона міняє позу і вмощується у кутку дивана. — Моїм завданням було змінити свою зовнішність і винайняти квартиру якомога ближче до вілли Горанофа, адресу якої шеф установив одразу після того візиту шляхом найвульгарнішого переслідування. Я мала стежити за всіма діями старого, щоб він, прагнучи одержати вищу ціну, не зв'язався з іншим ювеліром і не запропонував йому решту каменів, значно більших від першого. Розмарі замовкає, ніби намагаючись пригадати щось, і кілька хвилин дивиться на свої туфлі з дебелими каблуками — останній крик моди. Потім веде далі. — Власне кажучи, це було моїм завданням лише на початковій стадії, бо згодом я одержала наказ спробувати зав'язати особисте знайомство з Горанофим, завоювати його довір'я і по можливості наштовхнути на думку поділитись тими незручними і викривальними коштовностями, ясна річ, на найвигідніших умовах. Але до цього, як ви знаєте, не дійшло. Більше того — завдання ускладнилось. Втрутилися інші сили, і, очевидно, ворожі: Пенеф… Флора… А тепер і той нахаба з аукціону. — Він також, на вашу думку, нанюхав діаманти? — А ви як вважаєте? Невже допускаєте, що нормальна людина купить віллу за подвійну ціну, коли вона знає, що в тій віллі немає нічого іншого? — Але чому ви думаєте, що те «інше» — якраз ваші діаманти? — А що думати? Може, йдеться про золото в цеглинах? Вона знову тягнеться до сигарет, і я підношу їй запальничку. — Подумайте, П'єре: досі ніхто нічого не знайшов. Ні Флора через Пенефа, ні Віолетта, ні навіть поліція. Чому? Бо заховано щось дуже мале за розмірами — невеличку шкіряну коробочку з дев'ятьма маленькими, але жахливо дорогими і страшенно красивими каменями. Маленьку коробочку, а не торби з луїдорами або золоті злитки. — Часом коробочка, про яку йде мова, не є чимось отаким? — недбало запитую я, виймаючи з кишені вчорашню знахідку і кладучи її на стіл. У першу мить я відчуваю, що Розмарі на грані припадку. Рум'янець щезає з її обличчя, але відразу ж з'являється у подвійному розмірі, а в темних очах виникає дивне сяйво. Жінка повільно простягає білу руку до коробочки, наче боячись, щоб не розвіялось дороге серцю видіння. Потім натискає кнопку, кришка відкривається, і перед нашими очима з'являються блискучі камені на темному оксамиті. — Десять… — як у напівсні промовляє Розмарі. Вона обережно бере двома пальцями камінь, ретельно оглядає його, піднімає напроти світла і знову кладе в коробочку. Казка скінчилася. Видіння розвіялось. — О П'єре! — каже квартирантка уже звичайним голосом. — Якби я померла від розриву серця, вина лягла б тільки на вас, — і, прочитавши у моїх очах здивування, додає:— Це не діаманти. — А що? — Це точна копія колекції, але шліфована з гірського кришталю. Розмарі різким жестом закриває коробочку й відсуває до мене. Жест досить красномовний, щоб сумніватися в тому, чи впевнена вона. — Колись колекцію треба було представити на якусь виставку. І щоб не виявитись жертвою банди грабіжників, грек доручає Граберові виготовити точну копію оригінальних каменів. Тому-то Грабер розповів мені про існування дублікатів. Хоча вони не можуть ввести в оману нікого, хіба що невігласа… — … як я, — додаю. І сумно опускаю дублікати назад у кишеню. Жінка допитливо дивиться на мене. Потім з напівусмішкою запитує: — Ви, здається, таки були впевнені, що вони справжні. — Вгадали, — киваю я. — Просто дивно… — каже вона, ніби сама до себе. — Чого тут дуже дивуватися, — зауважую незадоволено. — Я не торгую діамантами. Якби йшлося про сир, я б відразу сказав вам, добрий він чи ні. А коли це камені… — Мене дивує ваш жест, — уточнює жінка. — І дивує саме тому, що ви вважали їх справжніми. Вона машинально приминає сигарету, яка вже давненько даремно тліє на попільничці, обдаровує мене поглядом темних очей і тихо мовить: — Не хотілося б обманюватись, але тими фальшивими діамантами ви так розхвилювали мене, що… — Залиште подяки на кращі часи, — перебиваю я. — На ті часи, коли я запропоную вам справжні. Потім, немовби мені раптом прийшла в голову якась досадна думка, вдягаю на своє обличчя вираз внутрішньої боротьби і вагання: — Ні, боюсь, що я ніколи не запропоную вам справжніх. Та й навіщо вони вам? Аби віднести Граберові? — О П'єре! Не баламутьте мене. Ви жахлива людина. Спокусник. — Значить, думка встругнути номер Граберу вже приходила до вас? — Скільки разів! Але це дуже ризиковано. Ювеліри, знаєте, — все одно що масонська ложа. Навіщо мені діаманти, якщо я не можу їх продати? І де гарантія, що, коли я навіть продам, Грабер тут же не дізнається й не кинеться слідом за мною? — Це не проблема, — заспокоюю її. — На всяку справу знаходиться спосіб. Однак усякій справі і свій час. Насамперед роздобудьте діаманти, а тоді вже думайте про продаж. — А яким чином ви роздобули ці, фальшиві? — раптом приходить їй у голову. Питання, якого я давно вже чекаю і на яке відповідаю недбало: — Це якась зовсім дурна історія… Колись розкажу вам. — Значить, так ви відповідаєте на мою відвертість? — Зовсім дурна історія, запевняю вас. Але в ній для мене самого не вистачає двох-трьох елементів. І я не можу розповісти вам, поки не перевірю двох-трьох речей. — Ви не довіряєте мені, П'єре. — Для того щоб вам щось довірити, треба його знати. Хіба не досить того, що я показав вам ці камені, нехай і фальшиві. І хоч як це смішно, я знайшов їх у кам'яній вазі в глибині саду. — Кам'яна ваза? — повторює Розмарі у задумі. Жінка якийсь час розмірковує, потім обличчя її світлішає: — Ясно тоді: невідомий Ікс пригрозив Горанофу, що коли той не залишить каменів у визначений час на визначеному місці, — цим місцем, звичайно, мала бути кам'яна ваза, — його чекає смерть. Аби виграти час, старий залишив дублікати. Але Ікс зрозумів, що це дублікати, і здійснив свою погрозу. — А може, забрав і справжні камені? — докидаю я. — Не міг він забрати. Якби йому вдалося намацати їх, то навіщо було йти на вбивство? Гораноф не наважився б скаржитись, що у нього вкрали річ, яку він сам колись украв. А крім того, є й інше… — Що інше? — запитую я, оскільки вона мовчить. — Те, що всі й далі крутяться навколо: Пенеф, Флора, отой з аукціону. Не будемо вже рахувати Віолетти, яка теж, можливо, не така вже й наївна, як це здається. Якби діаманти зникли, можете бути певні, що цього напливу не стало б. Вони всі в курсі справи. Усі, крім мене… — Не нийте, — зупиняю її. — А то ви справді змусите мене шукати ті діаманти. — Я не настільки нахабна, щоб вимагати від вас таких речей. Єдине, чого я насмілююсь просити, — це вашої дружньої допомоги. — А саме? — Флора накинула на вас оком, вульгарно кажучи. — І ви посилаєте мене в обійми Флори. — Я цього не сказала. І розраховую на ваш добрий смак. Але ви могли б уділити їй трохи уваги, пофліртувати, щоб викликати на розмову. Такі дебелі жінки чутливі до компліментів, тому що рідко їх чують… Тоді можуть і розм'якнути. — Сподівайтеся. — В усякому разі ви могли б викликати її на розмову. А інколи одне слово може багато чого розкрити. Я така безпомічна й необізнана, і Грабер думає, що я можу голими руками виконувати функції Другого бюро і Скотленд-Ярду разом узятих… — ЦРУ і ФБР, — поправляю її. — Користуйтесь більш сучасними висловами. — Флора і Пенеф напевно щось затівають, а я про це навіть уявлення не маю. Може, вони збираються спровадити кудись Віолетту й обшукати віллу або ще щось у цьому роді. — Але ж ви вже здружилися з Віолеттою й можете випередити їх. — Ви так думаєте? Вона справді здається мені безпомічною й наївною, але такі особи, як правило, підозріливі і недовірливі, бо вони розуміють, що можуть стати легкою здобиччю. Ні, з цими безпомічними й наївними треба поводитись обережно… — Особливо коли йдеться про те, щоб позбавити їх обтяжливого спадку… — Не спішіть оплакувати її. Вона має довічну ренту і два будинки. Так що не спішіть її оплакувати. Ліпше зжальтеся наді мною. — А якщо я почну фліртувати з цією розкішною Флорою, це вас не дратуватиме? — Стисну зуби і намагатимусь зберігати спокій. — І помилитеся. Навпаки, мусите сердитись. Правда, без надмірностей. — Це неважко, — запевняє мене жінка. — Мені навіть здається, що я вже відчуваю перший приступ ревнощів. Хоч і вірю у ваш добрий смак.  

Якщо ви у пізній час, — у Берні вважається, що після дев'ятої години вже пізно, — обходите перехрестя головної вулиці у пошуках відчиненої кав'ярні, ви не можете не натрапити на «Мокамбо» — нічний заклад у цьому місті, яке славиться відсутністю нічного життя. Нічого дивуватись, що ми також натрапляємо, причому зовсім свідомо. Після чергової зустрічі у нас, після бриджу. Після того, як Розмарі заявила Ральфу, що нечесно грабувати гроші у трьох інших. — Я б вам одразу повернув їх, якби не боявся образити вас, — відповідає американець. — Але коли хочете, давайте проп'ємо їх разом… Моя особиста думка з цього приводу така: якщо неодмінно треба пити, то можна залишитися і вдома. Та Розмарі швидким красномовним поглядом зупиняє мене, і я замовкаю. Ми розміщуємось у просторому смарагдово-зеленому «б'юїку» Бентона і їдемо в «Мокамбо». Спочатку у нас скромний намір — посидіти в затишному барі з відчиненими на вулицю вікнами. Але Розмарі, продовжуючи атакувати, зауважує, що Ральф, як і всякий банкір, тремтить над кожним грошем, отож ми спускаємось на кілька сходинок і опиняємося в самому кабаре. У кабаре досить вільно, щоб знайти зручний стіл біля дансингу, і досить людно, щоб позбутись почуття незручності від того, нібито ми єдині розпусники в цьому порядному місті. Кельнер у чорному смокінгу церемоніальним жестом відкриває і розливає в бокали шампанське, бо дами, вирішивши якомога відчутніше поскубти американця, бажають тільки шампанського і нічого іншого. Заради істини варто уточнити, що їхні спроби потьмарити настрій американця залишаються марними, бо у Ральфа крива настрою по суті являє собою пряму, він взагалі належить до тих людей, які живуть без ілюзій, але зате й без розчарування. Оркестр починає якийсь допотопний рок, і я, бажаючи підстроїти Бентону і свій невеличкий номер, запитую, чи не запросив би він Флору потанцювати, однак номер відскакує рикошетом від грудей Ральфа до мене, бо замість нього озивається Флора: — Не тривожте його сну, хлопчику мій. Краще самі запросіть. Виходу немає: я встаю і направляюся з дамою до пустого дансингу, де ми одразу перетворюємося в об'єкт загальної уваги. Я б сказав, поштивої уваги, бо публіка, очевидно, вважає, що це початок програми. Не знаю, чи я вже згадував про це, але могутня Флорина якихось п'ять-шість сантиметрів вища від мене. П'ять-шість сантиметрів, звичайно, не бозна-яка різниця; за легендою, різниця між Давидом і Голіафом була значно більша. Та коли до невідповідності у зрості додати ще невідповідність в об'ємі, а також своєрідний стиль, у якому ця пишна дама трясе своїм велетенським бюстом і викручує не менш імпозантними тазовими частинами, думаю, стане ясно, чому публіка сприймає наш танець як невеличкий вступний номер з комічним відтінком. Однак комічні номери, як відомо, рідко викликають комічний ефект, тому що глядачі вважають їх занадто штучними. Отож присутні незабаром перестають звертати на нас увагу, запаморочливий рок нарешті закінчується, і я вже з полегшенням готуюся повернутися у спокійну обстановку за столом, але той ідіот, диригент, несподівано починає нову, ще допотопнішу мелодію — якесь аргентінське танго; Флора бере мою руку, мовчазно запрошуючи обняти її за талію, потім притискається до мене і, ведучи по дансингу, шепоче: — Обніміть мене міцніше, хлопчику мій. Я не зламаюсь. Я виконую побажання і навіть прикладаюся зручніше до її бюста — заколисуючої й досить широкої подушки, а Флора при кожному кроці визивно притискається до мене масивними стегнами, і я віддаюсь на волю гойдаючим хвилям плоті, цьому океанові плоті, аж поки знову не вловлюю м'який спокійний голос: — Здається, ви трохи захопилися. Не боїтеся, що Розмарі цієї ночі може добряче нам'яти вам вуха? — Така небезпека завжди існує. Та що робити, коли неможливо приховувати своїх симпатій, — відповідаю я, виринаючи із забуття. — Симпатій? — вона зводить свої брови фатальної жінки. — Стільки місяців треба було чекати, щоб почути з ваших уст ці слова. — А ви не завважили, Флоро, що найсильніші почуття звичайно найповільніше розгораються? — Не примічала такої деталі, — зізналася вона. — Мабуть, тому, що взагалі не переживала сильних почуттів. — Не переконуйте мене, що ви безчуттєва, — заперечую я, ще міцніше притискаючи до себе високий імпозантний бюст. — Розмарі обов'язково намне вам вуха, — попереджає Флора, але не опирається. — Що ж до вашого натяку, то мушу зізнатися, що я дійсно не позбавлена пристрастей. Правда, не тих, великих, а інших — маленьких, приємних і безпечних. — Не думав, що така могутня жінка може бути боязкою… — Це не страх, мій маленький П'єре, — муркоче мені на вухо самка. — Це схильність до життєвого комфорту. Бурхливі пристрасті завжди пов'язані з незручностями і хаосом. А мені більше до душі затишок і порядок. Вона зі спокійною впевненістю гіпнотизера втуплює в мої очі свій лазуровий погляд і додає: — Я нудна жінка, мій хлопчику. В мені немає нічого від примх і фантазій вашої чарівної легковажної Розмарі. Ця відверта декларація ламає весь мій проект блискавичної чуттєвої атаки, і я протягом кількох солодких тактів вагаюсь у виборі іншого плану, але тут Флора мимоволі сама виручає мене: — Ви також не належите до людей спопеляючих емоцій, і якщо ви задумали переконати мене у протилежному, то мушу наперед запевнити вас, що я не повірю. Ви людина урівноважена, з холодним розумом, мій хлопчику, і даремно пробуєте перевтілюватись. — Нічого не вдієш, — зітхаю я. — Мусимо не відставати від моди. — Не бачу необхідності в цьому, — заперечує Флора. — Якби я особисто була вимушена жити за модою, я насамперед залилася б чимось запальним, а потім чиркнула б сірника. Але повірте, що таке ніколи не спадало мені на думку. Нехай карлики пристосовуються до моди карликів. Такі люди, як ми з вами, не мусять цього робити. Тут аргентинське танго нарешті обривається, і я, трохи сп'янілий від усвідомлення того, що могутня дама поставила мене нарівні з собою, не надавши жодного значення різниці у п'ять сантиметрів, урочисто веду її назад до стола. — Ви були чудові, — поздоровляє нас Розмарі, — особливо в року. Ці швидкі танці, дорога, могли б досить благотворно позначитись на вашому здоров'ї. — У мене немає ні грама жиру, моя мила, — повідомляє їй Флора, царствено всідаючись у крісло. — Я тішусь чудовим здоров'ям. А ви, по-моєму, останнім часом трохи зблідли. І якщо зайшла мова про здоров'я, хотілося б нагадати вам, що прогулянки справді дуже корисні. Тільки не нічні… — Бачу, пан Пенеф ніколи не запізнюється з інформацією. Однак, дбаючи про швидкість, він забуває про точність. Бо тієї ночі я мусила прогулятися до хворого батька, моя дорога. Вони продовжують бесідувати у цьому дружньому тоні, а ми з Ральфом, аби відновити мир, акуратно наповнюємо їхні бокали; кельнер ставить у відерце з льодом уже третю пляшку, але дружня бесіда не припиняється, і врешті-решт Бентон змушений запросити Розмарі на танець, щоб хоч на деякий час розвести суперниць, які зчепилися у мертвій хватці. — Якщо вона і вдома у вас розмовляє так, то ваш стоїцизм справді вартий захоплення, — бурмоче Флора, коли ми залишаємось удвох за столом. — Вона просто трохи знервована, — недбало відповідаю я. — Ця раптова хвороба батька… — Хвороба батька? — перебиває мене дама. — А чому не папи римського? — … Або, можливо, хронічне недоїдання.. — Не думаю, що вона недоїдає, — знову перебиває мене Флора. — Якщо у жінки недолуге тіло, то це не обов'язково від недоїдання. — Ще один бокал? — галантно пропоную я, щоб змінити тему. — Налийте, якщо це вам приємно. Але не думайте, що напоїте мене. І що взагалі є рація мене напувати. Флора упирається в мене всезнаючим поглядом і після короткого гіпнозу запитує: — Навіть якщо й напоїте, то чим це мені загрожує? Адже мила Розмарі завжди на посту? — Думаю, що ви трохи перебільшуєте владу Розмарі наді мною, — дозволяю собі заперечити. — Невже? А що б ви сказали, якби я запропонувала перевірити ваше твердження? — Як саме? — Найбрутальнішим способом — укравши вас. — Ви починаєте вгадувати мої сни. — Я вам не вірю, — хитає головою дама. — Але й не збираюся перевіряти вас. Словом, заспокойтеся: досі я не викрадала нікого… та й мене не викрадали… Друге неважко зрозуміти, однак я не ризикую казати цього, тим більше що компанія знову в повному складі. Компанія-то в повному складі, проте веселощам чогось бракує, хоча у відерці остуджується вже четверта пляшка; лише Флора почуває себе в належній формі, якщо судити з теплих слів і теплих поглядів, якими вона обдаровує мене, і це ще більше псує настрій Розмарі, — в усякому разі поступову деградацію настрою вона розігрує чудово, — бо нарешті моя квартирантка зізнається, що в неї страшенно болить голова і що вона хотіла б уже йти; Ральф, звичайно, чемно зголошується відвезти її, я пропоную їхати всією компанією, на що Розмарі відповідає: «Чому? Залишайтеся, я не хочу псувати вам вечора»; у цей момент Флора кидає мені красномовний погляд, я, скоряючись цьому поглядові, відповідаю, що ми, можливо, дійсно ще трохи залишимось, — і це вже вершина безшумного скандалу, який Розмарі увінчує своїм демонстративним відходом у супроводі Ральфа. — Я просто не вірю своїм очам, — зізнається Флора. — Ви таки можете проявляти характер, якщо наважитесь. — Це тільки ваша заслуга, — спокійно відповідаю я. — Цього вечора ваша чарівність полонить мене більше, ніж будь-коли. — Облиште ці книжні вислови, хлопчику мій. Ця Розмарі, видно, заразила вас своїм нахилом до пустих фраз. З такою жінкою, як я, слід говорити простіше. І змістовніше. Під впливом цієї поради, справді простої і змістовної, я виводжу її з кабаре, наймаю таксі, і через чверть години ми опиняємось у знайомій квартирі, обставленій зручно і практично. — Наливайте собі, не бійтеся, що завдасте мені збитків, — пропонує Флора, вказуючи на пляшки, вистроєні на столику. — А я тим часом прийму душ. Перш ніж прийняти душ, їй треба, звичайно, роздягтися, що вона й робить зовсім вільно, неначе у присутності Макса Брунера, а не П'єра Лорана, і зникає у ванній. У мене ніякого бажання пити, ще особливо тепер, у безпосередній близькості від цієї п'янкої жінки, тому я витягуюсь на дивані і влаштовую чергову маленьку нараду з самим собою. Отже, всупереч нашій домовленості, Розмарі штовхнула мене в обійми Флори з абсолютно діловою метою, яку вона зважилася відкрити мені. В силу якогось збігу, якими життя часто дивує нас, моя мета не суперечить її, хоч і далеко не збігається з нею Питання полягає в тому, чи пора мені приступати до дії. І якщо пора, то чим я ризикую. Поки я розмірковую над цим, Флора виходить з ванної — так само несподівано, як Венера вийшла з хвиль. — Сліпуча, — бурмочу я, не в силі опанувати себе. — Краще скажіть: добре збудована. Я ж вам говорила, що гучні вислови — не моя пристрасть. Вона запинається напівпрозорим рожевим пеньюаром і прямує до мене. — До речі, — кажу я, коли вона підходить зовсім близько і зіткнення здається майже неминучим. — Ця ваша дружба з Пенефим… Жінка кидає на мене погляд, який раптом став металево-сірим, і вимовляє: — Я запідозрила це, хоч не була певна: Розмарі послала вас до мене на випитування. — Не вгадали, — заперечую спокійно. — Моя симпатія до вас дійсно пов'язана з певними практичними інтересами. Але жінку з холодним розумом навряд чи здивує таке поєднання приємного з корисним. І щоб уникнути непорозумінь, спішу наперед заявити вам: у даному разі Розмарі — поза грою. Вона стоїть переді мною, взявшись у боки, аніскільки не соромлячись своєї наготи чи навіть не думаючи про неї, й обмірковує мою декларацію. Потім сідає, але не в інтимній близькості біля мене, а в крісло, схрещує свої масивні стегна і сухо вимовляє: — Ну, гаразд, хлопчику мій. Слухаю вас. — Так, але, перш ніж бути відвертим, я хотів би, щоб ви відповіли на моє питання: ця ваша дружба з Пенефим… — Відповідаю! — перебиває мене Флора. — Цей кретин — поза грою. Так само, як і ваша мила дурепа. — В такому разі ось що… І я викладаю без зайвого словесного марнотратства, — знаю вже, що вона не любить пустих фраз, — мої власні відомості відносно її побуту й намірів, її зв'язків з Брунером, її інтересу до покійного Горанова, а звідси й до Пенева, і, ясна річ, відносно її кінцевої мети — діамантів. — Думаю, що ви враховуєте відвертий тон нашої бесіди й не будете заперечувати ці безсумнівні речі, — закінчую я свій виклад. — Я не скажу ані «так», ані «ні», — відповідає вона. — Взагалі нічого не скажу, поки не почую головного: на що полює сам П'єр Лоран? — Поки що відповім вам у заперечній формі: я не полюю на діаманти. — Усі так кажуть. Теперішній світ просто переповнений альтруїстами. — Киньте цю плоску іронію і зверніться до логіки. Якби я розшукував діаманти, хіба б я розкрився перед вами, якщо ви також їх шукаєте? — Можливо, розкриваєтесь, щоб у відповідний момент підставити ногу. А можливо, надієтесь на розподіл. Це, звичайно, — більш солідно. Тільки ж я, хлопчику мій, не люблю ділитися. — Вона замовкає, потім пояснює: — Кажу вам це просто так, у вигляді гіпотези. Хай навіть і у вигляді гіпотези, але досить ясно. Як я й сподівався, метою цієї команди також є діаманти. Будемо сподіватись, що тільки діаманти. — Так ось, дорога, я зовсім не зазіхаю на ваші камені. Більше того, міг би бути вам корисним у їх розшукуванні. — Чим? — Деякими відомостями. — В обмін на що? — На деякі відомості. — «Деякі»… це звучить досить туманно, — незадоволено мимрить вона. — Я конкретизую, якщо ви створите мені відповідні умови. — Говоріть ясніше. Що ви маєте на увазі? — Щоб ви влаштували мені зустріч з Брунером. Вона відкидається на спинку крісла і сміється — коротко й не дуже весело. — Це все? — Це тільки початок. — Дивна ви людина, Лоран. Боїтеся Флори, а шукаєте Макса. Таж Макс зітре вас двома пальцями, як тільки запідозрить щось. — Немає такої небезпеки. — Вам видніше. Що ж стосується зустрічі, то прийміть її як маленький подарунок від мене, мій хлопчику. Потім підводиться з крісла, знову береться в боки й діловито запитує: — Лягаємо? — Ми ж для того й прийшли… — кажу у відповідь.  

Прокидаюсь я з думкою, що в таку пору року давно вже треба було відмовитись від перини. Але периною виявляється Флора, чиї великі білі руки міцно обняли мене. Друга моя думка — про бідного Бенато. Видно, і сьогодні йому судилося почати робочий день без мене, а можливо, й обідати самому. Намагаюсь звільнитись з обіймів розкішної жінки, але вона уві сні ще міцніше стискає руки. Мені стає жарко. Могутні обійми. Доведеться почекати. Вимучена нічними переживаннями, Флора випускає мене з обіймів лише о дев'ятій. Але треба визнати, що вона одразу ж, тільки-но відкривши очі, проявляє завидну активність. Кілька енергійних вправ на присідання, кілька хвилин у ванній під душем, а вже через чверть години перед нами — щедрий сніданок на кухонному столі. — Ти мені подобаєшся, мій хлопчику, — каже господиня, тягнучись до плетеної хлібниці з булочками. — Хоч я мусила б почувати себе ображеною. На відміну від Розмарі, вона у першу ж ніч перейшла зі мною на «ти». — Ображеною чим? — Твоїм недовір'ям. Обминаєш Флору і шукаєш Брунера. — Справа зовсім не в недовір'ї, а в необхідності; дані, які мені потрібні, я можу одержати тільки від Брунера. Жінка замислено дивиться на мене, ніби намагається збагнути, що це за дані, які відомі її приятелеві, але не відомі їй. Потім знизує плечима: — Хай буде так. Хоч було б більш нормальним, якби розмови велися між нами — двома торговими представниками, чи не так? — Власне, кого ти представляєш? — Ти ж знаєш: Макса Брунера. — Брунер — не фабрика посуду. — А чому він має бути фабрикою посуду? — Значить, ти його інструмент. — А чому не навпаки? — Тому що він смикає за нитки. — Боже мій! — вона здіймає брови. — Якщо він почне смикати за нитки, то заплутається у них так, що й мені не вдасться витягти його. — А ти не боїшся, що він може позбутися тебе, коли здобич буде в руках? Жінка сміється своїм коротким невеселим сміхом: — Скоріше я можу позбутися його. Але я цього не зроблю. Одинокій жінці, мій хлопчику, завжди потрібен домашній собака.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка