Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка35/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   41

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ


 

— Як я виглядаю? — запитує Розмарі, виходячи зі своєї кімнати. — Нормально, — кажу їй. Наближається сьома година, а о сьомій нам треба бути на бриджі у Бентона, і моя піднаймачка старається набрати природного вигляду людини, не особливо пригніченої вбивством якогось майже незнайомого сусіда. Зараз обличчя її вже спокійне, до нього навіть повернувся звичайний здоровий колір — можливо, не без допомоги якихось незначних косметичних маніпуляцій. Жінка ступає кілька кроків по холу, тримаючи одну руку на талії, як роблять звичайно манекенниці. Вона ніби репетирує зараз манери невимушеної поведінки. — Ви виглядатимете ще краще, — зауважую я, — якщо не будете намагатися штучно надати собі невимушеного вигляду. — На що ви натякаєте? — раптом зупиняється вона і дивиться на мене. — На вашу поведінку перед поліцаями. Спочатку ви стояли, немовби закам'янівши, а згодом так відійшли й розбалакались, що обов'язково викликали б підозріння, якби вони так не поспішали. Отже, непогано було б сьогодні увечері менше говорити і не пускати в хід цей занадто дзвінкий і страшенно фальшивий сміх. Вона мовчить, ніби засмучена моїми словами. — Ви мене розчаровуєте, дорога моя, — наважуюсь я додати. — Ви, жінка з безліччю індивідуальностей. — Мої індивідуальності призначені для мирних буднів, а не для кримінальних ситуацій, П'єре. — Ну і що з того? Ви ж таки не вбивали його. — Не примушуйте мене знову переживати, — стогне Розмарі. — Що з того, що я його не вбивала? Я ж бачила все своїми очима: розпростертий труп і кров… стільки крові… Мене ж могли застати на місці й запитати, що я роблю біля цього трупа у холі, зацікавитися, чому я так часто ходила у цю віллу і що мені потрібно було від того старого, і… і… одна хвилина запізнення — і я потрапила б у катастрофу. Вона на мить замовкає, а потім, вірна своїй звичці раптово міняти тон, запитує: — Ви певні, що чоловік, який говорив з вами по телефону, справді був гер Гораноф? — Як я можу бути впевнений, коли я ніколи не чув його голосу? — А який то був голос? З акцентом? — Низький і хриплий. Акценту я не відчував. — Значить, це був не Гораноф, — скрушно мимрить жінка й опускається в крісло. — Яке має значення, хто то був? — недбало відповідаю я. — Може, це той другий. — Ви хочете сказати — Пенеф. Ні, і не Пенеф, — хитає головою Розмарі. — Обидва розмовляють з виразним акцентом. І голоси у них не низькі й не хрипкі. Це була пастка, П'єре… — Яка пастка? — Пекельна пастка. Поміркуйте самі: дзвонять, аби заманити мене у віллу якраз тоді, коли там готується або вже вчинене вбивство… — Але щоб робити таке, треба мати на це серйозні причини, — розмірковую я вголос. — У вас є недруги, здатні на таке? — А чому ви вважаєте, що людина обов'язково повинна знати своїх недругів? Вони можуть існувати й без того, щоб я про них знала, — відповідає жінка не без певної логіки. — Однак для «їх існування мусять бути причини… — Причини також можуть залишатися для мене невідомими. Звідки мені знати… Можливо, вони заманили просто з надією, що мене найлегше запідозрити… Мої часті, хоч і невинні відвідування Горанофа… — Усе можливо, — перебиваю я. — Думаю все-таки, що краще відкласти ці розмірковування на пізніше. А то ви й справді знову розстроїтеся. І, щоб скерувати її думки в іншому напрямку, зауважую: — У мене є підозріння, що ви вирішили цього вечора остаточно спокусити Бентона. Маю на увазі її ультракоротку спідницю, одну з тих спідниць, які носять уже тільки дівчата-підлітки: Розмарі, мабуть, після довгих вагань знову вибрала роль розпещеної маминої доньки. — І все-таки, — додаю я, — на мою думку, спокуса буде більш певною, якщо ви з'явитеся зовсім без спіднички. — Навряд чи й це допоможе, — бурмоче жінка, починаючи заспокоюватись. — Здається, що ви не позбавлені деяких ілюзій щодо сексуальних смаків цього пана. У невеличкий замок Бентона нас вводить його шофер; тим часом у прийомному залі слуга закінчує поратись біля буфета, поки нарешті Ральф не наказує йому йти. Обидва його вірні слуги — смугляві метиси, у їхніх великих очах і повільних граціозних рухах є щось жіноче. Може, це брати, а може, навіть близнюки; як би там не було, хоч Бентон називає їх Тім і Том, я ніколи не можу розрізнити, хто саме Тім, а хто — Том. Не встигає Ральф сформулювати банального комплімента на адресу Розмарі, як у холі з неповторною величчю появляється і Флора. Випробування у вигляді енергійного потиску рук не обминає нікого з нас, але я помічаю, що масивний золотий перстень в американця на лівій руці. Каре у повному складі, так що можна було б почати гру, як завжди. Проте сьогодні день особливий. — Яка сенсація, га? — каже новоприбула, вмощуючись на золотистому шовковому дивані, а не на стільці біля столу. — Не хочу розчаровувати вас, але такі сенсації відбуваються щодня дюжинами в усіх кінцях світу, — апатично зауважує Бентон. — Я теж не хотіла б завдавати вам прикрощів, дорогі мої, але дозвольте зауважити, що наш квартал — не Чікаго, — відповідає Флора, ображена тим, що хтось спробував недооцінити її сенсацію. — У Чікаго далеко безпечніше, — так само апатично пояснює Бентон. — Там убивають вас лише у крайніх випадках і тільки з серйозних мотивів. — Мотив завжди один і той же, — докидає Розмарі, яка сидить сама біля столу й розсіяно мішає колоду карт. — Один і той же? — зводить брови жінка-вамп. — Кажуть, що вбивця навіть не торкнувся грошей у портфелі Горанофа. — Мабуть, у нього не було часу займатися такими дрібницями, — вирішую втрутитись і я. — Він шукав чогось більш цінного — Тридцять тисяч франків — зовсім не дрібниці, мій хлопчику, — заперечує Флора. — Так, — киваю я. — Для вас або для мене. Але коли уявити собі, що вбивця шукав, скажімо, якусь річ вартістю в три мільйони… — Не будьте легковажним, П'єре, — перебиває мене американець. — Коли людина має річ на три мільйони, вона зберігає її в банку. Особливо якщо живе у місті банків. — Я не ставлю це під сумнів. Але ви краще знаєте, що такі речі тримають у сейфі, а до сейфа потрібен ключ. І немає нічого дивного, якщо вбивця прийшов саме по ключ. — Точно! — вигукує Флора. — Чи так уже й точно? — дивиться на неї Бентон. — Не забувайте: щоб добратися до сейфа, потрібен, крім ключа, ще й інший елемент, без якого вас туди не пустять, — шифр. — Гаразд, — кажу я згідливо. — Можемо узагальнити: вбивця проник до нашого сусіда, щоб роздобути ключ і шифр. Американець ліниво дивиться на мене, і в його чорних очах я, здається, уловлюю насмішку: — Якби у вас був шифр, ви сказали б його першому-ліпшому напасникові? — Якщо напасник тримає у руках ніж… — Якщо він тримає ніж, ви підкинете йому фальшивий шифр, обманете його, виграєте час і повідомите поліцію, але навряд чи разом з ключем дасте йому і чарівну цифру. — В такому разі? — запитує спантеличено Флора. — В такому разі? — здвигає плечима Бентон. — В такому разі розпитайте вбивцю. — Все ж ви як юрист не можете не мати своєї версії, — провокаційно озивається Розмарі, так само розсіяно мішаючи карти. — Мої юридичні заняття стосуються лише сфери банківських операцій, — нагадує американець. — В усякому разі, будь-яка версія не будується на основі вуличних пліток, без повного уявлення про особу вбитого. — Ви, здається, добре знали його, дорога приятелько, — в ту ж мить звертається Флора до Розмарі. — Якщо ви вважаєте, що якогось типа можна вивчити за три партії белота… — озивається моя піднаймачка мертвим голосом, але не докінчує. — Три партії белота? — здіймає брови жінка-вамп. — У мене склалося враження, що ви досить частенько його провідували… — Чи не йдуть ці дані, мила, від гера Пенефа, з яким ви, здається, маєте чудові зв'язки? — з осяйною усмішкою запитує моя квартирантка. — «Чудові зв'язки»? Тільки тому, що ви бачили, як я позавчора перекинулася з ним кількома словами біля кав'ярні на Острінгу… — І ще раз я вас бачила, — поправляє її Розмарі. — Причому не біля кав'ярні, а в кав'ярні. — А коли за ваш стіл сяде якийсь нахаба, ви що будете робити? Зчините скандал? Флора дивиться на нас, немовби просячи поспівчувати їй у тому, що вона стала жертвою недостойного закиду, і додає: — Думаю, моєї вини немає в тому, що я справляю таке сильне враження на мужчин… — На певних мужчин… — поправляє її Розмарі. — Немає такої жінки, моя дорога, яка б справляла враження на всіх мужчин, — філософськи виголошує Флора. Вона встає з дивана з якоюсь дивовижною для такої масивної фігури легкістю і йде до грального стола. Ми з Ральфом також займаємо свої місця. Розмова виглядає закінченою і, можливо, таки закінчилася б, але Розмарі не втримується й докидає: — Я чула у бакалійній крамниці, що ваш Пенеф був затриманий. Цікаво все-таки знати, де він перебував під час убивства. — Щодо цього, то він, кажуть, представив незаперечне алібі, — відповідає Флора, сідаючи навпроти мене. — До вашого відома, його одразу ж звільнили. І, крім усього іншого, він зовсім не «мій Пенеф». — Я сказала це без заміру… — бурмоче Розмарі тоном, який має переконати нас у протилежному. — Я й не сумніваюсь, — погоджується не менш лицемірно німкеня. — Але коли говорити про смаки і мужчин, то мені здається, що мої смаки не дуже відрізняються від ваших. Вона говорить це, ясна річ, з єдиною метою — розлютити мою квартирантку і в ім'я цієї ж мети нагороджує мене довгим поглядом відвертої симпатії. Після цього гра нарешті починається. Хол у Бентона та й весь цей приватний замок значно просторіші від наших апартаментів; так і належить людині, що не лише обіймає посаду юрисконсульта у великому банку, а й є власником певної кількості його акцій. І все-таки це замок, зданий у найми, хоч і з дещо більшою кількістю м'яких меблів та англійських гравюр з мисливськими сценами, на відміну від наших галантних сюжетів. Взагалі, якщо ви захочете визначити характер господаря за характером інтер'єру, то неодмінно помилитеся, оскільки все тут привезено і розставлено у відповідності зі смаком власника, а не теперішнього господаря. Словом, Ральф належить до людей, котрі переконані в тому, що високий місячний доход забезпечує їм свободу жити за власною волею, і навіть не усвідомлюють, що по суті усе своє життя вони підкорені волі іншого — хазяїна, чи кравця, чи перукаря, чи метрдотеля, який організовує їм у прийомні дні «холодний буфет». Хоча заради справедливості треба визнати, що холодний буфет дійсно неабиякий. Принаймні такої думки Флора і Розмарі, бо я особисто не дуже розуміюся на омарах, не знаю, що це за риба з якимось там майонезом, і, коли голодний, ладен їсти що-небудь, наприклад смажені яйця з шинкою. Отже, коли настає черга «холодного буфету» й дами задовольняють своє бажання покуштувати всього, розмова, звичайно, повертається до попередньої теми, а саме до ймовірного убивці; Розмарі вважає, що Пенеф навряд чи вже на волі, бо таких не звільняють ні з того ні з сього, а Флора дотримується думки, що його звільнили одразу ж, і коли хочете, можете самі глянути, що його вікно навпроти освітлене; на це Розмарі відповідає, що вікно, ясна річ, світитиметься, бо поліцаї ж не сидять у темряві; нарешті, щоб припинити цю пусту суперечку, я пропоную Бентону: — Ральфе, ви не могли б послати когось зі своїх людей дізнатися, як там справи з Пенефим, щоб ми поінформували дам і продовжили гру? Американець галантно запевняє, що раз ідеться про дам, він готовий на будь-які жертви; на це дами в один голос заявляють, що для них той Пенеф ламаного гроша не вартий, і ми знову сідаємо біля грального стола.  

Газетне повідомлення про вбивство Горанова вражає лише крупним заголовком. Сама ж інформація під цим заголовком куца й бідна на цікаві дані. Згадується можливий час вчинення злочину і той факт, що нападник напевно був у рукавицях. Після цього йде коментар журналіста, присвячений занепаду звичаїв; мовляв, дійшло уже до того, що навіть у такому порядному місті, як Берн, з його багатими культурними традиціями, стали можливими вульгарні і криваві замахи. Убивство, про яке місцева публіка забуде у той же день, а мешканці кварталу — через тиждень-два. Убивство з незрозумілих причин і з невідомим злочинцем, приречене на списання в архів. І в той же час убивство, яке я й мої колеги навряд чи схильні так швидко кинути до канцелярського мотлоху. Людина, на ідентифікацію і вивчення якої затрачено стільки сил і часу, вже не фігурує серед живих. Здавалося б, можна зробити висновок, що це кладе край операції і знімає з наших плечей важкий тягар. Хай собі спить спокійно… мертвий — не ворог нам… та інше в цьому роді. Шпигуни, що отираються у потойбічному світі, не входять у сферу інтересів розвідки. Однак якщо Ганев уже не фігурує між живими, то вбивця його напевно фігурує. І ця обставина автоматично ставить на порядок денний певні питання. Якщо у покійного, як я схильний припускати, була кадрова картотека його агентури, то де вона зараз? І чи не є справжньою причиною вбивства якраз бажання накласти лапу на цю картотеку? І якщо вона справді перейшла до іншого хазяїна, то чи не роздобув він її для того, аби тепер використати? Хто, як і навіщо — це лише підтеми тих основних питань, які чекають свого з'ясування і підказують, що операція, незважаючи на несподівану смерть її головного об'єкта, не закінчена. Ґрунтовний огляд вілли, де мешкав Горанов, міг би кинути деяке світло на проблематику, що цікавить мене. Але говорити на цю тему — значить просто ділитися своїми мріями. Обшук лише одного-єдиного приміщення, — мається на увазі справжній обшук, педантичний і точний, — вимагає довгих годин напруженої роботи. А в мене немає можливості провести у цій віллі не те що години — навіть хвилини. Бо будинок усе ще зайнятий швейцарською поліцією. Між іншим, швейцарська поліція не грається. Добре підготовлений, добре оплачуваний і надійно підтримуваний суворими законами, місцевий поліцай діє енергійно. Звичайно, тоді, коли хоче діяти. І якщо злочинність ще не забруднила тут соціального побуту до такої міри, як у деяких сусідніх країнах, то причина цього — не в цілющому альпійському повітрі, а в міцній руці, що стискає поліцейський кийок. Отже, весь нижній поверх вілли, де мешкав Горанов, знаходиться у розпорядженні властей. Що стосується другого поверху, то там, як і раніше, живе Пенев. Як тільки було виявлено злочин, Пенева справді розшукали в місті і викликали для довідки, але його алібі, як твердить і Флора, залізне. Під час замаху він був у одній кав'ярні, яку він часто відвідував і де весь персонал його знає. Правда, залізним алібі звичайно володіють саме ті, кому воно найбільше потрібне. Але на користь Пенева свідчить і така обставина: з усіх можливих убивць Горанова Пеневу в найменшій мірі потрібне було вбивство, щоб досягти тієї чи тієї корисливої мети. Довірена особа покійного, він не раз залишався сам у віллі, щоночі перебував під одним дахом з її сплячим власником, отже, у нього було безліч нагод, щоб учинити можливий грабіж і не кривавити своїх рук. Ясна річ, в очах поліції грабіж — не єдиний можливий мотив. І, по суті, гіпотезу про якийсь інший мотив підсунув властям якраз Пенев. Коли його запитали про можливі причини замаху, він не упустив сприятливої нагоди очорнити свою країну, натякнувши, що, мабуть, убивство є справою рук болгар і носить політичний характер. А це, в свою чергу, дає добру нагоду місцевій консервативній газеті вмістити черговий опус проти політики розрядки. Отже, Пенев. Після того як Ганев остаточно згас, цілком природно на перший план виходить Пенев. І в тому немає нічого дивного, що саме Пенев успадкує якщо не майно, то шпигунську діяльність свого покровителя. Власне, як видно з вуличних пліток, Пенев не від того, щоб стати спадкоємцем і майна, він навіть намагається виставити перед властями свідчення нотаріуса, у якого Горанов мав намір зробити заповіт на користь свого квартиранта. Проте власті, очевидно, не вірять голим словам, потрібні документи, підписані і з печаткою, отже, — знову ж таки згідно з вуличними плітками, — майно покійного підлягає продажу на користь державної казни. Отже, Пенев. Досьє цього чоловіка з довгастим обличчям і гострими очима я добре знаю. Свого часу він виїхав погостювати до дядька, що жив в Ганновері, й оголосив, що не збирається повертатись. Чергова мікроскопічна сенсаційка з черговим мікроскопічним повідомленням у місцевій пресі під звичайним заголовком «Вибрав свободу». З огляду на деяку освіту Пенева, свобода уявлялася йому як можливість вільно обпльовувати свою батьківщину з мікрофона радіостанції «Вільна Європа». Саме в цей час у Мюнхені перебував також Белев, займаючись розкриттям діяльності деяких людей навколо цієї установи. Зовсім мізерна участь Пенева в радіопередачах дає підставу припускати, що свою платню він заробляв активними зусиллями в інших напрямках. Зрештою, ці напрямки теж не становлять таємниці: зустрічі з болгарами, які тимчасово перебували на Заході, розмови, мізерні спроби роздобути у них якусь інформацію, а в окремих випадках і завербувати. Згодом Пенев зникає з горизонту, щоб через кілька років з'явитись у цьому сонному кварталі цього мирного міста як ад'ютант Горанова. Жалюгідна біографія, яка повністю характеризує цю нікчемну людину. Але зовсім недостатня, щоб з'ясувати становище Пенева в останній час. Ад'ютант Горанова? В якому розумінні? Щоб служити йому партнером по вечірньому белоту? Старий міг би й без допомоги Пенева готувати чай і давати собі раду з податковою службою. Роль Пенева як можливого охоронця також під сумнівом. Він як своєю зовнішністю, так і функціями однаково далекий від домашнього пса. Залишається інше. Нав'язаний Горанову хазяями або ж добровільно прийнятий ним, Пенев був його помічником у шпигунській діяльності. Необхідна кваліфікація у нього є. До того ж він досить молодий і рухливий, щоб служити вдалим доповненням до цього дряхлого старого. Саме доповненням. Однак зараз, коли шефа не стало, доповнення, в свою чергу, перетворилося на шефа. І якщо Горанов з Пеневим справді керували якоюсь шпигунською секцією, то логічно припускати, що тепер вона буде повністю в руках Пенева. Мої бідні спостереження крізь щілину штори, доповнені деякими уривчастими даними, що їх одержано від Бояна, створюють у мене уявлення про цього типа, у якого все гостре — починаючи від гострого носа, схожого на пташиний дзьоб, до гострого погляду невеличких очей, — як про досить тупий різновид людини. Одягається він з дешевою елегантністю, міняючи костюми двічі на день, хоч єдині приступні для нього світські місця — це кінотеатри і раз на тиждень кабаре «Мокамбо», яке у цьому сонному місті символізує розгул плотських пристрастей. Поза цим його вечори заповнюються, — принаймні так було донедавна, — партіями белота, а ночі, мабуть, еротичними видіннями, що навіюються програмою згаданого «Мокамбо» або чарами загадкової Флори. Одна-єдина його оригінальна риса — звичка смоктати незапалену цигарку, яку він через певний час викидає й замінює новою, також незапаленою. Хоч і це не бозна-яка своєрідність. Наскільки я пригадую, Борислав, утримуючись від куріння, користувався такими ж прийомами самообману. Тільки той з метою економії смоктав пустий мундштук.  

Розмарі влітає у хол, стає переді мною на повен зріст, кладе собі руку на талію, неначе манекенниця у бойовій позі, і встромлює у мене настирливий погляд. — Ця сукня з великими ліловими квітами чудово пасує вам, — кажу я, припускаючи, що вона напрошується на комплімент. Але жінка залишає комплімент поза увагою й запитує: — Чули новину? Вілла Горанофа піде з молотка. — Чудово. Не розумію лише, чому мене повинна хвилювати ця подія. — То ж розкішна вілла. Навіть коли не брати до уваги, що це також прекрасне капіталовкладення: ціни на майно весь час зростають. — Я не маю потреби в майні. — Але ж я маю. — В такому разі залишається єдина дрібниця — мати гроші. — Я вже говорила з батьком. Він міг би відпустити мені певну суму. — Тоді чого ви чекаєте від мене? Поздоровлень? — Допомоги. Дійшовши до суті питання, Розмарі підсмикує сукню, — ці літні сукні страшенно мнуться, — кидається на диван, закладає ногу на ногу. Я пропоную їй сигарету, перш ніж вона сама попросить, і чекаю додаткових пояснень. — Недавно ви простягли мені руку у скрутний момент… — починає жінка з дещо книжною інтонацією, заодно посилаючи у мій бік вдячний погляд і густий струмінь диму. — Ви знаєте, як я вам вдячна… і, мабуть, зрозумієте, що мені дуже незручно знову просити у вас допомоги… Але що вдієш, П'єре. Жінка, навіть така незалежна жінка, як я, інколи відчуває страшенну потребу опертися на когось… — Мене тішить, що ваш вибір упав на мене. Сподіваюсь, однак, не в ролі жениха. — Тут ви можете бути абсолютно спокійні. Можливо, цей сентиментальний вступ зайвий, бо йдеться про справу зовсім прозаїчну. Як я вже сказала, у мене є певна сума від батька. Припускаю навіть, що її цілком досить для покупки. Але уявіть собі, якщо, на біду, не вистачить. — Уявити неважко. У ці часи інфляції… — Я хочу попросити у вас в борг, якщо мого власного капіталу виявиться недостатньо. — А коли і як ви мені сплатите? — запитую я невимушено, оскільки досвід навчив мене, що при оборудках кавалерська люб'язність не обов'язкова. — Одразу ж і дуже просто: заставляю віллу під позику і повертаю вам борг. — У такому разі, мабуть, я зможу дещо зробити для вас. — О П'єре! Ви з кожним днем все більше зворушуєте мене! З цими словами, ризикуючи таки справді зім'яти сукню, жінка кидається мені на шию. Потім, коли хвилююча сцена минає і все повертається на своє місце: Розмарі — на диван, а я — у крісло перед вимкненим телевізором, — я роблю спробу повернути квартирантку до реальності: — Думаю, одначе, що ви трохи переоцінюєте свої шанси. Кажуть, що Пенеф також збирався купити віллу. — Нехай збирається. — Але він має деякі переваги… Хіба що ви поділите між собою ці переваги, попередньо взявши шлюб… — Які переваги? — запитує Розмарі, зневажливо пропускаючи повз вуха згадку про шлюб. — Він же там наймач. — Це зовсім не перевага. Принаймні у Швейцарії. — Чудово, — киваю я. — Тоді пішли. — Поспішати нема чого. Аукціон аж через два дні. Встрянеш несподівано в якусь ідіотську історію — зайдеш бозна-куди. Так у нас і з цим аукціоном. Торги мають відбутися у масивному старому будинку, пофарбованому охрою, як і всі подібні казенні установи, і розміщеному на Бубенбергу. Через два дні, у точно визначений час, тобто о другій годині після обіду, ми з Розмарі заходимо в зал номер три, де вже зібралося близько десятка торгових гієн, що годуються купівлею-продажем нерухомого майна. Комісар-оцінювач стає за кафедру й оголошує перший за списком об'єкт, не наш, а якусь скромну хатину в якомусь глухому кварталі. Комісар — кволий чоловік з аскетичним обличчям, у чорному костюмі; стоячи за кафедрою під прямим світлом з високого вікна, він скидається на священика, який виголошує проповідь, з тією різницею, що цей викликає повагу своїх прихожан не божим хрестом, а кістяним молотком. — Бачите, — шепоче мені Розмарі, коли молоток коротким стуком сповіщає про кінець змагання на торгах. — Купили всього за п'ятдесят тисяч. — Але то звичайнісінький барак. — Не має значення, побачите… Вона не докінчує фрази, бо ми помічаємо того, хто справді заслуговує на увагу: серед нечисленної публіки пробирається Пенев, стає недалеко від нас і дружньо вітає звідти Розмарі, на що вона відповідає з цілком зрозумілою байдужістю, ледь-ледь киваючи головою. Завжди одягаючись на найвищому рівні простацького смаку, емігрант цього разу, мабуть, на честь урочистої події, перескочив самого себе. Він виряджений у спортивний костюм ящірково-зеленого кольору з ліловими смугами, у жовту клітчасту сорочку та галстук з великим вузлом і таким розгулом барв, який взагалі не піддається опису. Другий у списку будинок майже такий самий убогий, як і перший; після короткої суперечки між двома торговими гієнами комісар різким ударом молотка фіксує купівлю за шістдесят тисяч. — Бачите? І цей також… — шепоче мені Розмарі. Та вона й цього разу не закінчує фрази і звертає свій погляд направо, де з'явилися ще два конкуренти, один з яких на голову вищий від оточуючих пігмеїв. То Ральф і Флора. — Ця нахабна німкеня… — бурмоче квартирантка. Однак за мить натягує на своє обличчя люб'язну усмішку, бо новоприбулі помітили нас. Зміїну усмішку, на яку Флора відгукується такою ж зміїною усмішкою. Щоб виграти бодай одне очко у цій дуелі на відстані, Розмарі бере мене під руку, немовби хоче сказати цим: «У мене є союзник», у той час як німкеня не може цього зробити, оскільки Бентон не настроєний на інтимності. Зрештою, я теж не в інтимному настрої, але хто мене питає. Бідна моя квартирантка. Вона, видно, не здогадується, що Флора також розраховує на союзника. Або ж забула, що якби нам з американцем довелося сісти один навпроти одного рахувати наші гроші, то мені ліпше було б взагалі не виймати своїх. Після ще двох незначних об'єктів настає нарешті черга й нашого. Комісар швидко показує виставлені у кутку знімки, — тут усі об'єкти представлені знімками, на які, звичайно, ніхто не завдає собі клопоту дивитись, тому що будинки завчасу оглянуті на місці. Потім комісар сухим офіційним голосом починає чітко перераховувати достоїнства вілли, її квадратуру і кубатуру, розміри саду, кількість дерев і все інше в цьому роді, а вкінці голосно вигукує: — Початкова ціна — сто тисяч! — Сто десять тисячі — відразу ж чую біля себе дзвінкий голос Розмарі. — Спокійніше! — мимрю я. — Послухайте інших. А коли добавляєте, робіть лев'ячий стрибок, щоб збентежити їх. Вона затискає губи, збагнувши, що поспішила, бо якраз у цю мить чути спокійну репліку німкені: — Сто двадцять тисяч! Настає пауза, під час якої оцінювач просить присутніх поспішати, бо ясно, що така вілла все одно не буде продана за таку малу суму. Однак присутні, маю на увазі гієн, вже зрозуміли, що боротьба тепер розгориться, тому всі мовчать, і лише якийсь дилетант, більше для проби, озивається з кутка: — Сто тридцять тисяч… — Сто сорок, — миттю перекриває його німкеня. І знову пауза. І знову нагадування комісара, щоб ми поспішали. І не лише нагадування, а й провокаційний рух молотка: — Сто сорок тисячі Раз… Два… — Двісті тисяч! — оголошує в цю мить Розмарі. На що Флора спокійно відповідає: — Двісті десять! Моя квартирантка після деякого вичікування підвищує ціну до двохсот п'ятдесяти. Цією сумою по суті вичерпуються її власні активи, але вона розраховує на мою невиразну обіцянку якогось дріб'язку — тисяч п'ятдесят чи трохи більше. Однак і на цей раз Флора добавляє свої постійні десять тисяч. Вона з самого початку піднімає ціну щоразу на десять тисяч, але піднімає нещадно і методично, навіть коли Розмарі доходить до трьохсот тисяч. — Триста десять! — заявляє німкеня. Лише на цей раз пауза значно довша. Аукціонна ціна поступово починає перевищувати реальну вартість майна. — Що у цій віллі, золото? — чути ззаду репліку якогось роззяви. «Так, справді, що є у цій віллі? — думаю я собі. — І чи взагалі є щось, крім повітря». Присутні з явним інтересом стежать за розвитком подій, бо коли двоє суперників зчепляться не на жарт, спектакль привертає увагу. Проте всі вже перетворились у глядачів, усі, крім двох амбітних дам, усі, навіть Пенев, який, всупереч нашому очікуванню, за весь час взагалі не озвався. Розмарі запитливо дивиться на мене і, вловивши мій ледь помітний кивок, знову голосно сповіщає: — Триста двадцять тисяч! — Триста тридцять! — відгукується німкеня, але у спокійному голосі вже відчувається легкий нюанс втоми. Розмарі знову звертає погляд до мене. Я здвигаю плечима: мовляв, робіть що хочете. Йдеться вже не про мої гроші, а про її, бо вілла Горанова зовсім не варта цієї суми. Жінка декілька секунд вагається, але, побачивши піднятий молоток оцінювача, не втримується і знову вигукує: — Триста сорок тисяч! На цей раз вагаються вже справа. Причому настільки явно, що всі розуміють: моя приятелька нарешті забезпечила собі далеко не виграшну покупку. Комісар востаннє піднімає молоток: — Триста сорок тисяч, дама у центрі… Раз… Два… — Триста сімдесят тисяч! — несподівано лунає голос у залі. Але це не Флорин голос, це чоловічий бас. Я дивлюсь у той бік: якийсь громадянин середнього віку, середнього зросту, з пересічною фізіономією, в звичайному сірому костюмі, взагалі з тих людей, які на вулиці не те що не запам'ятовуються, а навіть не привертають нашої уваги. Розмарі також подивилась на нього, і по її байдужому кам'яному обличчю я безпомилково вгадую, що вона осатаніла. — Він рятує вас, — бурмочу я, щоб заспокоїти жінку. — Припиніть це безглуздя. — Припиню, звичайно, — відповідає вона байдужим голосом. — Але не тому, що це безглуздя, а тому, що я не можу дозволяти собі таке безглуздя. — Триста сімдесят тисяч, пан у глибині залу… — починає експерт, але замовкає, бо до нього підходять двоє чоловіків і молода жінка. Між незнайомими чоловіками і комісаром зав'язується розмова упівголоса, потім пред'являється і вивчається якийсь документ, після чого експерт знову повертає до публіки аскетичне обличчя і втомлено повідомляє: — Продаж вілли в Острінгу відміняється. У залі чується глухий гомін незадоволення. — Думаю, я маю право знати причину? — лунає бас із глибини залу. — Причина не процесуального характеру, а по суті, — сухо пояснює комісар. — Вілла не підлягає продажу, оскільки у покійного є законна спадкоємиця. Знову гомін у залі, але на цей раз уже гомін здивування. — Це найкращий кінець, — резюмую я, дивлячись у підлогу. — Вам хоч не буде прикро, що вас перемогли. Розмарі нічого не відповідає, і я обертаюсь, щоб запитати, чому вона мовчить. Виявляється, біля мене її немає. — Ну, раз ми вже зібралися, то, може, складемо каре, — добродушно пропонує Бентон, підходячи з Флорою до мене. — Чом би й ні! — відповідаю я люб'язно. — Сьогодні чи завтра — мені все одно, коли платити. — Платити мусила б наша мила Розмарі, — озивається німкеня. — Вона сьогодні побила всі рекорди легковажності. — До речі, де Розмарі? — запитує американець. Я також не можу второпати, куди вона поділася, але нарешті помічаю її біля молодої жінки, яка оце недавно появилась у компанії незнайомих чоловіків. Вони повільно йдуть собі удвох, і я уловлюю безтурботне щебетання моєї квартирантки: — Ах, дорога, ваш батько був чудовою людиною! Справжній джентльмен…  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка