Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка34/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   41

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ


 

Весна іде бурхливо й навально. За кілька днів бруньки на деревах розкриваються. За кілька днів квартал одягається в зелень, не ту постійну темну й ніби постарілу зелень сосен, а в світлу і свіжу зелень ніжного молодого листя. Білі стіни й червоні дахи вілл, яка донедавна з геометричною чіткістю виступали на фоні голої темної гущавини, тепер тонуть у сріблястому й золотистому сяєві фруктових дерев. Кольори стають мінливими і нестійкими, як в улюблених картинах Розмарі чи в каменях, що мають чудернацькі назви, мінливими, нестійкими та помережаними світлом і тінню, бо в синьому небі, між землею і сонцем, теплий вітер з півдня жене свої білі отари. Переміна, одначе, має в основному метеорологічний характер. І зовсім почасти — побутовий. Як каже моя квартирантка, ми з нею давно дійшли до такого ступеня звикання, що чуттєва переміна у наших стосунках — це просто легкий нюанс під поверхнею звичайного, нюанс, який лише ми з нею здатні уловити. Словом, усе залишилось по-старому, кожен дотримується свого повсякденного розпорядку, і лише іноді після обіду, оскільки дні стали довшими, а ліс по сусідству — привітнішим, ми, замість марудитися у тісному зеленому інтер'єрі холу, блукаємо по просторому зеленому інтер'єру лісу або ж сидимо на якійсь лавочці біля стежки і вдивляємось у смарагдову рівнину, за якою знову тягнуться лісисті горби, над ними здіймається синій ланцюг гір, ще вище — засніжені альпійські вершини, а над ними — велетенський небесний купол, у безмежжі якого теплий південний вітер так само поспішає зі своїми отарами хмар. Одного разу Розмарі приводить мене до своїх знайомих у Селищі Робінзона — молодої сім'ї інтелігентів-екстремістів, яка займає невелику стандартну квартиру в цьому супермодерному комплексі з двоповерхових бетонних коробок. Того факту, що жінка сама веде мене до своїх екстремістів, уже достатньо, аби вважати їх абсолютно нецікавими для мене з точки зору професіонала, і якби ми були щирими, я мав би пояснити їй, що знайомство з її шефом Тео Грабером принесло б мені більше задоволення. Однак бути щирим із Розмарі — це вже завелика розкіш, а я не максималіст і зараз задовольняюсь дружбою й коханням без зайвої одвертості, бо, як кажуть французи, навіть найкраща в світі дівчина не може дати тобі більше, ніж те, що вона має. Екстремісти влаштувалися досить комфортабельно, якщо можна назвати комфортом безладне скупчення транзисторів, магнітофонів, книг і алкогольних напоїв на синьому мокеті[5] просторого холу. Взагалі це подружжя живе на мокеті, приймає гостей на мокеті, садовлячи їх на подушки, п'є віскі і слухає поп-музику на мокеті, та й, мабуть, і спить на мокеті, аби показати, що воно зневажає сходження на ієрархічну піраміду й дотримується побуту соціальних низів. За винятком цієї деталі, мені не вдається виявити ніякого зв'язку між господарями квартири й експлуатованими класами; я дозволяю собі навіть висловити це вголос, коли мені набридає слухати знайомий репертуар про перманентну революцію та аскетичне убозтво в ім'я абсолютної безликості і цілковитої рівності. — Хто ж вам перешкоджає? — запитую. — Повикидайте усі ці речі з квартири, в тому числі й ваш мокет, одягніться у три метри зеленої бавовняної тканини і живіть прямо на долівці. Або ще краще: забирайтеся самі з квартири і рушайте шляхами перманентної революції. Я кажу це господині, вірніше тій, яка здається мені схожою на господиню, бо у цих типів в обох довге солом'яне волосся, хирляві безстатеві тіла і джинси, прикрашені штучними, чисто декоративними латками. Однак господиня відповідає, що я надто вульгарно зрозумів їхні інтелектуальні погляди, що вони розглядали й оцінювали соціальну рівність як вищий абстрактний принцип, а не як примітивну життєву практику. Після цього господар, або той, кого я приймаю за господаря, наливає ще по віскі, підкреслюючи цим, що його не дратує ідейна конфронтація, і починає розвивати наступну теорію — про терористську боротьбу як найвищу форму революційного насильства. — Я продаю в основному маслини і бринзу, — зауважую через деякий час, — але у мене є достатні зв'язки у торговому світі, щоб дістати вам по дві пари пістолетів будь-якої марки і по ящику ручних бомб. Отже, коли відчуєте нестачу боєприпасів, скажете. На це господиня знову відповідає, що теорія революційної дії — одна справа, а практика — інша і що поділ між розумовою і фізичною працею, який відбувся ще при рабовласницькому ладі, узаконив звичай, згідно з яким одні створюють принципи, а інші їх застосовують. — Я не припускала, що ви можете поводитись так грубо, П'єре, — докірливо бурмоче Розмарі, коли ми повертаємося через ліс. — Нічого не вдієш: я не звик до такого інтелектуального розгулу на рівні домашнього мокета. — І все-таки це недостатня причина для того, щоб весь час називати чоловіка «пані»… — Невже? Звідки ж я міг знати? У цього типа був тонший голос. — Хіба він винен, що у його дружини нижчий тембр? Ні, ви справді перегнули. Ми ще трохи сперечаємось про те, перегнув я чи ні, а потім заходимо в дім, їмо на кухні, як завжди, яйця з шинкою, проводимо традиційний час у холі: я — перед телевізором, а Розмарі — над своїми незмінними альбомами, — і нарешті лягаємо спати. Так, як робимо це вже місяцями. І, можливо, єдина різниця в тому, що лягаємо на одне ліжко у кімнаті моєї квартирантки й додаємо до звичайної програми ще одну невелику розвагу, яка також уже починає перетворюватись у звичку. — Переміна… — любить мріяти Розмарі. Я також мрію про цю переміну, хоч і мовчки, але що з того? Переміни немає. Хіба що в календарному часі. Він тане, тижні спливають, а ситуація не міняється: топчемося на місці.  

День став довшим, і коли я точно в установлений час зупиняюся біля парапету тераси, мені вже зовсім чітко видно внизу високу и худу фігуру юнака. І, як завжди, я відчуваю, що поряд зі мною стоїть ще одна людина — мій покійний приятель Любо Ангелов. Бо юнак на нижній площадці — це його син Боян. Боян змінив свій вигляд відповідно до тієї ж моди, за якою одягається й подружжя екстремістів, але нічого не вдієш: тепер він студент — реальний і вдаваний, як і моя Розмарі, тож мусить не вирізнятися на тлі показної екстравагантності своїх колег. Банальна екстравагантність робить його непомітним у натовпі емансипованої молоді. Мені здається, ніби я чую голос Любо: — Що це ти його так замаскував? — То не я його замаскував, — відповідаю. — Вони самі маскуються. Але якщо не зважати на довге волосся і сині штани, то я не бачу, чим вони особливо відрізняються від нас. — Вони зніжені, — відповідає Любо. — А може, ми занадто огрубіли? Переслідувати цілими днями бандитів по урвищах… Це вже давно минуло… — Зніжені, брате мій. Тому будь уважний, щоб не втратити цього, нашого. — Мені не треба про це нагадувати. Я знаю, що новачок завжди небезпечний. І найбільше для самого себе. Любо замовкає, проте я відчуваю, що його побоювання аніскільки не розвіялись. Я не маю уявлення, як виглядає Борислав, але гадаю, що він все-таки не ходить у протертих синіх штанах, оскільки Борислав, як і я, виступає в ролі прозаїчного афериста, тільки на відміну від мене добуває гроші не в торговельній галузі, а в якійсь авіакомпанії. Мешкає він по той бік річки, у Кірхенфельді, а під дахом того самого будинку, де містяться його затишні апартаменти, одну із скромних холостяцьких квартир займає Боян. Я нічого не знаю про спосіб зв'язку між ними, але впевнений, що він досить секретний і практичний, щоб не створювати їм утруднень. Авторучка у кишеньці мого піджака сухо потріскує, і чується тихий голос хлопця: — «Вольво» три. — Чотири, — відповідаю я. Прийнято. У машині-тайнику для мене лежить послання, я ж залишу машину на наступній за чергою вулиці без мого повідомлення. А що я можу писати? Що все гаразд? Чи що все негаразд? Бо коли немає змін, можна з однаковою підставою твердити і одне, і друге. Довідка, з якою я повертаюсь через годину у віллу і яку поспішаю прочитати на самоті в бібліотеці, стосується Горанова. Нарешті. Після довгого вивчення і копання в минулому, Горанов усе-таки ідентифікований. І виявляється, що насправді це не Горанов. Мабуть, щоб дійти до остаточного висновку, Центр мусив діяти методом виключення. Збираєш докупи відомості про всіх підозрілих осіб, які втекли або зникли, і починаєш переглядати: цей ні, цей не може бути, цей — також. Поки з усіх підозрілих залишається кілька більш чи менш сумнівних типів. Тоді треба ще переконатися в тому, хто з них є тим, про кого йдеться. Ним виявляється Борис Ганев, таємний і відповідальний працівник військової розвідки перед Дев'ятим вересня. Довідка свідчить про те, що всупереч звичайному відомчому суперництву між військовою розвідкою й поліцією Ганев по суті був людиною не так військових, як Гешева. Можливо, і не так людиною Гешева, як абверу. А напевно не так абверу, як гестапо. Взагалі складна особа, яка черпала інформацію від широкої агентури. Складна і, мабуть, не дурна, якщо вміла служити стільком хазяїнам. Те, що Ганев не був дурним, випливає і з такої додаткової деталі: на відміну від своїх шефів він вчасно приходить до висновку про неминучу розв'язку і вважає за краще не чекати її на місці. Не вказуючи точної дати, довідка відзначає, що Ганев нишком покинув країну ще за кілька днів до Дев'ятого. У посланні немає жодних подробиць якраз про період, котрий мене найбільше цікавить, — діла і дні згадуваного Ганева за кордоном. Бо, несподівано зникнувши з Болгарії, він ніби розтає у просторі. Щоб воскреснути аж тут і лише тепер. Тільки цей більш як тридцятирічний період, котрого мені бракує, не є незначною архівною деталлю. Саме з цим періодом зв'язані махінації, які необхідно розкрити і знешкодити, якщо вони ще в дії. Але цим уже має займатися не Центр, це вже моя робота. Як завжди, спалюю послання, пускаю воду і начищаю умивальник. Потім заходжу в темну спальню і дивлюся крізь щілину штори. Знайома картина: Розмарі грає в карти у компанії тих двох з блідими обличчями й недовірливими поглядами. Можна скільки завгодно стирчати тут, причаївшись за шторою, — результат один: немає жодного шансу побачити ще щось, крім цієї картярської ідилії. Я спускаюсь на кухню, щоб поринути у турботи навколо приготування й поглинання вечері, а заразом і в роздуми навколо рівняння з двома невідомими — Горанов і Ганев. Що людина, яка видає себе за Андрея Горанова, і людина, яка в дійсності є Борисом Ганевим, — одна й та ж особа, це, слава богу, вже встановлено. Однак звідси до остаточного розв’язання рівняння мене тепер чекає немалий шлях. Коли прощаєшся зі своїм земним буттям, прийнято залишати на місці події свої тлінні останки, щоб близькі могли оплакати їх, а лікарі — встановити причини настання смерті. У суспільстві є свій порядок, якому навіть небіжчики підвладні і яким передбачено, що навіть переселення з цього світу на той, другий, слід реєструвати і документувати. Горанов же знехтував елементарним звичаєм і зник безслідно. Бо якщо він ще живий, то де його адресна картка? А якщо він за той час помер, де акт про смерть? Та обставина, що більш як три десятиліття ніхто ніде нічогісінько не чув про існування Горанова, — я хочу сказати, справжнього, а не того, що живе по сусідству, — вже досить сумнівна. Кінець кінцем Горанов — не Борман і не має причин провалюватись крізь землю, якщо не рахувати тієї останньої причини, яка рано чи пізно усіх нас посилає в землю. Він не єдиний багатій, котрий напередодні Дев'ятого втік за кордон, і міг би так само, як інші, що втратили можливість продавати свою батьківщину вроздріб, жити з процентів від колишнього продажу. Почавши колись з вивозу продуктів землеробства в Німеччину і швидко перейшовши до вивозу секретних даних до абверу, Горанов стає представником великих німецьких фірм, які виготовляють різноманітну техніку — від легкових автомобілів до бойових літаків. Проценти за поставки до армії незабаром перетворюють його у фінансову величину першої категорії. І не важко здогадатися, що, вирішивши тікати під загрозою назріваючих подій, він тікав не з пустими кишенями. Але питання полягає в тому, куди він утік і в яку нору заліз, а якщо це та, остаточна нора, то чому на ній не стоїть хрест з прізвищем. Є, одначе, й друге питання: чому Борис Ганев прикривається особистістю Андрея Горанова? Що у Ганева значно серйозніші підстави ховатись, ніж у Горанова, це неважко зрозуміти, хоч і Ганев — не Борман. Але чому він ховається саме під прізвищем колишнього торговця? І раз він зробив своїм прикриттям згадане прізвище, то чи означає це, що Ганев дуже добре знає про безслідне й остаточне зникнення його справжнього власника? Це питання, як і кожне тенденційне питання, вже містить у собі й відповідь. Але відповідь ця — поки що тільки гіпотеза, тепер її треба наповнити необхідними даними. І, можливо, аж тоді переді мною відкриється вхід у коридор, що веде до остаточного рішення. — А, ви мене чекаєте, П'єре… Як це люб'язно з вашого боку… — цвірінькає Розмарі, що тільки-но увійшла. — Ці люди справді страшенно пригнічують… Що ці люди страшенно пригнічують — то єдина інформація, якою Розмарі благоволить ділитися зі мною після кожної зустрічі з Ганевим і Пеневим. — У мене таке відчуття, що вони і добряче оббирають вас, — зауважую я. Ми з нею й далі на «ви», за звичкою, але це тільки залишок офіційності, яка по суті навряд чи колись існувала між нами. — Скоріше користуються моєю добросердістю, — уточнює жінка, — вони такі скупі і дріб'язкові, що мені просто шкода їх оббирати. Треба б колись послати до них Флору, щоб знали, що таке противник. — Давно треба було це зробити, якщо вони так обтяжують вас. — А ви хіба можете усунути зі свого побуту все обтяжливе? — запитує вона, вмощуючись за звичкою на дивані й закладаючи ногу за ногу. — Ні, бо тоді в моєму побуті не залишилося б нічого. Зовсім нічого… за винятком дорогої Розмарі. — Мерсі, — киває вона. — Виглядає не дуже переконливо. — Потім каже: — Дайте мені сигарету. Я даю їй сигарету і запитую: — А як ви самі уявляєте життя, позбавлене всього обтяжливого? — О, за найбільш банальним і надійним рецептом. Подорожувати, заводити нові знайомства, міняти місця, враження… Мати поруч Лорана, однак не Лорана-торговця, а такого Лорана, яким він буває в рідкісні хвилини, коли ненароком стає милим… Не залежати від батькового портмоне, задовольняти свої суєтні примхи, знати у хвилини втоми, що десь мене чекає мій маленький куточок. — Далі? — запитую я, коли вона замовкає. — Далі — нічого. Закінчити колись раптово, якось невідчутно, у катастрофі, перш ніж настане пересиченість і обтяжливість, не чекаючи, поки мене спотворить старість. Пройти своєю дорогою і щезнути… Що ж іще? — Дійсно банально, — зауважую я. — До того ж досить збитково. Такі операції проти досади дорого коштують. — Знаю без вас. Зате мрія не коштує нічого. Хіба лише трохи кмітливості. У мене таке відчуття, що ви, наприклад, навіть не задумувались, чи могли б ви мріяти. — Справді, мені це ніколи не спадало на думку. — Ви, мабуть, лише плануєте. І то в суворих рамках корисного і здійсненного. — Саме так. Я охоче погоджуюся з нею, щоб зробити їй приємність, але відчуваю, що це її тільки дратує. Вона кидає недопалену сигарету в попільничку, невдоволено дивиться на мене і вибухає: — Чому ви говорите як тупак? А оскільки ви не тупак, то чому змушуєте мене думати, що ви брешете? Яку вигоду маєте від цієї брехні? — Але що вас змушує думати, ніби я брешу? — запитую найспокійнішим тоном. — Те, що ви зовсім не та людина, за яку себе видаєте. Я спостерігала, як ви проводите свій день, і як робите покупки, і як граєте в бридж. Ви не є звичайний торговець, поглинутий думкою, як зробити з одного франка два, а з двох — чотири. Ви навіть не маєте відношення до грошей. Ви тратите їх з такою ж недбалістю, з якою струшуєте попіл зі своєї сигарети. — Я вихована людина, Розмарі. — Не дуже. Коли поведінка — результат виховання, це видно. Особливо коли гра триває довгий час. — А чому ви не хочете погодитися з тим, що я, як і ви, маю свій маленький життєвий принцип? — Який саме? — Протилежний вашому. Ви ганяєтесь за химерами. Природне прагнення, не заперечую. Людина завжди схильна ганятися за тим, що вислизає від неї. — Ну добре, а ви? — запитує вона, витягуючись на дивані й безцеремонно кладучи на столик ноги, виряджені у туфлі з потворними дебелими каблуками, що з якогось часу вважаються вершиною модної вишуканості. — Я? Можливо, що я також у певний період і в певному віці любив ганятися за химерами. Але чому ви не допускаєте, що я відмовився від цього і сприйняв протилежний стиль? Ви бігаєте, я сиджу тихо. Хіба це не такий же принцип, як і будь-який інший? Оскільки бажане є недосяжним — вчасно відмовляєшся від нього. Оскільки великі амбіції пов'язані з ризиком і ведуть до банкрутства — посилаєш їх к бісу. Навіщо мені власна вілла, якщо я можу жити у найнятій. Навіщо десять кімнат, якщо мені досить двох? Навіщо ганятися за великими грішми, якщо я без особливих труднощів дістаю необхідне? Вона слухає мене з непритомним поглядом. Але я знаю, що вона не думає про інше; єдине, чого я не знаю, — це те, чи оцінює вона мої міркування як життєву програму, чи намагається заглянути у справжню мою особистість. Бо людина, яка вимушена доводити свою легенду, — це все одно що актор. Однак актор, який приховує, що він актор, потрапляє у досить скрутне становище, коли глядач один і той же. — Можливо, ви маєте рацію, — нарешті втомлено каже жінка. — Але це ваша правда. Прикра правда прикрого світу. Так що я все-таки роблю ставку на химери. Вона неквапливо підводиться, позіхає в кулак і йде у спальню, не забувши побажати мені доброї ночі. Я також рушаю по сходах нагору, кажучи собі, що і її тривіальні химери, і мій убогий принцип в кінцевому підсумку нічим не відрізняються. Звичайно, я граю свою роль. Однак досить лише подумати на мить, що сонна апатія без надії на пробудження — не роль, а реальність, щоб відчути нудоту. Добре, якщо це саме від ролі, а не від смажених яєць. Здається, вони були не зовсім свіжі.  

Моя невеличка кишенькова підзорна труба спрямована на виснажене, зморщене обличчя чоловіка, що стоїть на терасі. Зараз, у світлі, процідженому крізь смугастий зелено-білий полотняний навіс, це обличчя виглядає зеленуватим, ніби у вампіра Дракули. Справді відразливий, але не дуже страшний Дракула, бо замість гострих собачих зубів у нього штучні щелепи. Це, звичайно, Горанов, або, якщо хочете, Ганев. У це раннє суботнє пообіддя Ганев змінив свій звичайний темно-червоний халат на темно-синій костюм, дещо старомодний, який служить йому для нечастих виходів у місто. Літній чоловік походжає по терасі під тінню навісу, час від часу поглядаючи на ручний годинник, і до його звичайної гримаси людини, в якої болить зуб, домішується нотка нетерпіння, немовби людина марно очікує зубного лікаря, що має зняти цей біль. Коли вас цікавить поведінка якогось типа, котрий дуже рідко залишає дім, і коли ви бачите, що цей тип готовий до виходу, і йому навіть не терпиться вийти якомога скоріше, вам, цілком природно, хочеться постежити за ним. Це бажання я відчув ще тоді, коли якось уранці, через кілька днів після мого вселення, Горанов поїхав своїм «шевроле» у невідомому напрямку, щоб повернутись аж увечері. Він поїхав, а я залишився. Бо я ще тоді зрозумів дві речі. По-перше, що всі вчинки цієї підозріливої людини, мабуть, добре узгоджуються з вимогами безпеки і, отже, не розкривають мені абсолютно нічого, вартого уваги. А по-друге, що саме у відповідності з вимогами безпеки Горанов напевно має необхідні засоби, щоб виявити стеження і розконспірувати мене. Тому я взяв себе в руки, пересилив своє бажання і залишився вдома. З боку асфальтованої алеї долинає шум мотора і вщухає перед віллою навпроти. Чоловік у темно-синьому костюмі спускається по східцях тераси на садову доріжку. Тепер, поза тінню зелено-білого навісу, обличчя його зовсім бліде і хворобливе. Ганев наближається до воріт, а в цей час з вулиці входить Пенев. Розмова між ними коротка і, мабуть, не дуже приємна. Жести старого різкі й сердиті. Молодий подає йому ключ і, очевидно, чогось виправдовується, але той виходить, не вислухавши його. Той виходить, і трохи згодом знову долинає шум мотора, однак у мене від мисливського почуття й сліду не залишилось. Я відчуваю пригніченість. Шість місяців — більш ніж досить для того, аби зрозуміти, що весь побут Горанова-Ганева педантично узгоджений з вимогами безпеки. І що так можна підглядати крізь щілину в шторі ще шість місяців або й шість років і не розкрити нічого цікавого. Навіть якщо я помчу вслід за «шевроле», наражаючись на нерозумний ризик, то й тоді не розкрию нічого цікавого. Бо цікаве, якщо воно взагалі є, ретельно приховується саме з огляду на існування таких допитливих типів, як я. Єдиний вихід — порушити розмірений хід його педантично влаштованого побуту. Вибити цього чоловіка з недовірливим поглядом зі звичайного повсякденного розпорядку. Занепокоїти його, налякати, приголомшити, навіть, якщо хочете, ціною раптової пожежі. Пожежа, звичайно, не вирішує справи. Але існує безліч інших засобів. Два дні тому один із таких засобів було запропоновано Центрові у короткому посланні, залишеному в машині-тайнику. І тепер мені доводиться тільки вичікувати результату. Але пожежа не вирішує справи. Вона завжди притягує глядачів. Збирається натовп. Пропихаються наперед цікаві особи на зразок Флори і Розмарі. Словом, конспірація поступається місцем циркові. У цей момент унизу чути виразний цокіт дамських каблуків. Співмешканка повернулася з обходу навколишніх магазинів. Каблуки цокотять уже по сходах. Я вчасно розлягаюсь на ліжку, щоб розіграти невеличку сценку, яку можна подати під назвою «Спокійний сон». — П'єре, ви спите? — Думаю, що спав… перед тим, як ви зайшли, — невдоволено бурмочу я. — І маєте намір спати далі, коли я вийду? — Мабуть. — А той факт, що сьогодні ввечері у нас будуть гості, вас анітрохи не бентежить?.. — Знову? — стогну з мученицьким виглядом. — Хіба зустріч з Флорою вас не радує? — Я не відчуваю потреби у трьох жінках. Мені досить однієї. — А, так їх уже стає три? Це щось нове. — Тільки тому, що Флора дорівнює двом. — Облиште свої гімназистські жарти і, будь ласка, допоможіть мені. — Що? Ще один зелений стіл купуватимемо? — Ви ж знаєте, що сандвічі за п'ять хвилин не приготуєш… Я страдницьки зітхаю і встаю. Що ж, світським втіхам передують кухонні страждання, як гласить тупа формула, вигадана кимось. Точно в означений час у дверях чується дзвінок: це, звичайно, Ральф Бентон, акуратний, як завжди. Він дарує Розмарі букет вогняно-червоних тюльпанів, а мені — бліду сонну усмішку й починає походжати по холу, щоб не м'яти передчасно костюм у кріслі. Світло-сірий костюм у поєднанні із сніжно-білою сорочкою чудово пасують до його матового обличчя і густого чорного волосся — деталь, яка, мабуть, добре відома юрисконсультові. В тому, що американець любить наряджатися, немає нічого дивного. Однак людина любить наряджатися для когось, а у Бентона, наскільки я помітив, немає особливої прихильності до самок. І це вже дивно. Правда, можна допустити, що він має потяг до самців, але це припущення було б надто вульгарним. Розмарі вийшла на кухню, щоб принести щось, і Ральф хоч-не-хоч вимушений розпочати суто чоловічу розмову. А що може бути темою чоловічої розмови, як не гроші й угоди? — Ну, П'єре, сподіваюсь, що у вас є підстави бути задоволеним. Ціни на продовольчі товари зростають… — Зростають, — киваю головою. — Але не розумію, чому я повинен бути задоволений. — Невже? Значить, ви не раді, що продаватимете дорожче? — Аніскільки. Адже треба буде й купувати дорожче. — Однак у вас, мабуть, є запаси… — Боюся, що ви приймаєте мене за когось іншого, Ральфе. Я належу до тих паріїв своєї професії, які сьогодні купують, щоб завтра продати. І якщо не продадуть завтра, то післязавтра не зможуть купити… Він, мабуть, збирається відповісти, що я прибідняюся або ще щось у цьому роді, але біля входу знову дзвонять, і я мушу йти зустріти Флору. Півтори жінки. Світлий костюм з шотландки й біла мереживна блуза, яку розпирає плоть. — Ви — сама весна, Флоро… — Стараюсь виправдати своє ім'я, мій хлопчику, — скромно відповідає вона. І, по-материнськи поляскавши мене по щоці, додає: — Дивіться, дивіться… Надійде Розмарі — будуть бідні ваші вуха. В цей час, як і слід було сподіватися, справді виринає Розмарі й вигукує: «Ах, нарешті, дорога»; Флора відповідає: «Рада бачити тебе, мила». Розмарі додає: «Костюмчик тобі дуже до лиця», — немовби підкреслюючи цією зменшувальною формою, що в костюмчик спокійно можуть уміститися четверо картярів; Флора, у свою чергу, зауважує: «Довга сукня дійсно робить вас вищою». Цей репертуар зміїних люб'язностей дуже добре відомий, так що немає потреби його перераховувати. Ніяких несподіванок не приносить і хід гри, до якої ми одразу ж приступаємо. Мається на увазі, що я, як звичайно, програю. Програю незначні суми, але послідовно і неодмінно, так що навіть Флорі не вдається витягти мене з трясовини. — Надійтеся на мене, мій хлопчику, я врятую вас, — заявляє вона, сідаючи навпроти з непроникним обличчям жінки-вамп і войовничо випинаючи свій могутній бюст. — Сумніваюся, — скептично мимрю я. — Тільки не сумнівайтеся! Коли йдете до лікаря або до жінки, треба відкинути будь-які сумніви, інакше успіху не ждіть. Успіх справді не приходить, і моє жахливо стійке невезіння вищерблює кілька франків із Флориного виграшу. — Нічого, зате вам пощастить у коханні, — заспокоює нас Ральф, у якого хронічна криза дотепності. А німкеня стріляє в мене швидким красномовним поглядом, який, незважаючи на картярські невдачі, здається мені блакитно-синім. Схоже на те, що ця жінка таки має деякі проекти щодо мого майбутнього, якщо тільки мені не ввижаються химери.  

Може, цей уїкенд — остання доза пригнічення у тій сонній терапії, на яку я приречений ось уже шість місяців? Новий тиждень починається з важливого повідомлення: Центр прийняв мій план з незначними поправками і дав вказівку діяти. Нарешті. В результаті обміну думками між Бориславом і мною за посередництвом Бояна проект доводиться до остаточного вигляду, уточнюється розкладка часу. Настав момент активізуватися всім, навіть якщо хтось із нас погорить. Зараз найбільше ризикує Борислав. Бориславові випадала висока честь або, якщо хочете, неприємне завдання — увійти в прямий контакт з Ганевим. Вирішено, щоб у п'ятницю вранці мій приятель подзвонив по телефону удаваному Горанову, запропонував зустрітися віч-на-віч, навіть змусив його до цієї зустрічі невиразними обіцянками і погрозами, аби Горанову стало ясно, що людина на другому кінці проводу знає про його комбінації. Рандеву мусило відбутися того ж дня, щоб не дати Ганеву можливості підготувати засідку чи якусь іншу махінацію. У мої функції якраз входило стежити за сусідньою віллою і вчасно попередити Борислава, якби Ганев вдався до сумнівних дій. Попередження я мав передати Бориславові через Бояна. П'ятниця, ранок. Я неквапливо купаюсь, повільно голюся, не поспішаючи снідаю — взагалі даю Розмарі можливість вирушити до міста раніше від мене. Так воно і виходить. Потім займаю своє звичне місце для спостереження і дивлюся крізь щілину в шторі. У п'яти метрах від мене Пенев щойно закінчив мити «шевроле» і зараз натирає його до блиску. Сподіваюся, що він готує машину для себе, а не для Горанова. Дивлюся на свій годинник: дев'ята. Думаю, що Бенато буде неприємно здивований моєю відсутністю і навряд чи оцінить позитивно надану йому можливість самому заплатити за свій обід у «Золотому ключі». Пенев відчиняє ворота, сідає у «шевроле», виводить його на алею і ще вниз, до центру. Це добре. Через деякий час я вдруге дивлюся на годинник, а трохи згодом — втретє: десята година. За нашим планом Борислав якраз у цю хвилину набирає номер. Так і є. Крізь відчинене вікно холу, що навпроти, — похмурого і напівтемного в цей сонячний ранок, — я відмічаю появу темно-червоної плями — це знайомий мені халат сусіда. Ганев повільно, як немічний привид, підходить до телефону, що стоїть на буфеті, і бере трубку. Розмова тягнеться довше, ніж передбачалось, однак причини я не можу знати. Нарешті старий кладе трубку і деякий час стоїть біля буфета: видно, обдумує. Тільки б не планував якої-небудь дурниці, яка дорого коштуватиме нам усім, в тому числі і йому. Старий робить кілька кроків до вікна, спирається обома руками на підвіконня і дивиться просто сюди. Звичайно, не бачачи мене. Думаю, що зараз він взагалі нічого не бачить, бо на його похмурому обличчі застиг вираз глибокої задуми. Потім Ганев обережно повертається, ніби боячись зламати хребет, і повільно зникає у напівтемряві холу. Рівно о пів на одинадцяту авторучка у мене в руках попереджуюче потріскує. Я не бачу Бояна, та в цьому й немає потреби, бо мені відомо, що зараз він зі своєю машиною знаходиться за садом, там, за вкритими свіжою зеленню яблунями. — Зустріч — середа о дев'ятій, — чути голос хлопця. «Середа о дев'ятій» нашою мовою означає «завтра о шостій». Отже, Ганев відклав рандеву на завтра, а Борислав відступив. Зараз не час питати, чому і як. Хоча ми розмовляємо на хвилі, відомій лише нам двом, але залізне правило гласить, що коли турбуєш ефір словами, найкраще бути якомога оперативнішим і лаконічним. — Поки що нічого, — передаю я у свою чергу. — Зустріч о другій. «Зустріч о другій» слід розуміти так, що наступний сеанс зв'язку відбудеться сьогодні о п'ятій годині. І все. Відтепер слід тримати під безперервним наглядом віллу й місцевість навколо. Добре все-таки, що день погідний і Ганев залишив вікно у холі широко відчиненим. Тільки-но я встигаю благословити цю зручну обставину, як старий виринає з напівтемряви, обома руками зачиняє вікно і на довершення всього опускає важку штору. Кінець видимості. Які наслідки може мати відстрочка на кілька годин? Якщо Ганев вирішить подати сигнал тривоги, він має можливість зробити це вночі або використати Пенева як посланця. Єдине, що я міг би з відносною впевненістю сказати, це те, що сам Ганев не покине дому і що ніякий рятівник не прийде на допомогу. У нас одна серйозна надія: старий, як людина розумна, має досить часу, щоб зважити всі «за» і «проти» й вирішити, що майбутня зустріч нічим йому не загрожує і що в його інтересах дізнатися про наміри іншої сторони. І все-таки ризик є. Не лише в тому, що я, можливо, переоцінив здоровий глузд цього типа. Ризик і в тому, що цей тип, можливо, взятий під нагляд також людьми, які не чекають спеціального запрошення, щоб включитися у гру. Якими б невинними не виглядали зараз чарівна Розмарі й пишна Флора, їх присутність тут — певна ознака, що не тільки трикутник «дельта» цікавиться Ганевим. Таким чином, о п'ятій годині. Це найзручніший час. Бо звичайно моя квартирантка в таку пору ще не встигає повернутися. Але саме сьогодні вона, як на зло, повертається о четвертій п'ятдесят. Вірна своїй компанійській вдачі, Розмарі поспішає зайти в мою спальню, щоб глянути, як я себе почуваю. Виявляється, я хворий. Хоч і не на смертному ложі. — Температура є? — співчутливо запитує вона, простягаючи білу руку до мого лоба. — Думаю, що немає, — поспішаю з відповіддю. — Але в мене страшенно болить голова. Буду вдячний вам, якщо ви проскочите до Острінга й візьмете мені пірамідону. — Навіщо вам цей жахливий пірамідон, — заперечує жінка. — Я дам аспірин. — Ні, краще пірамідон, — наполягаю я, знаючи, що вона його не вживає. — Аспірин подразнює мені шлунок. — Ви ж знаєте, що я готова на будь-які жертви заради вас, — відступає Розмарі і спускається вниз. Але через хвилину чути її радісний голос. — Вам щастить, мій дорогий! Я знайшла пірамідон тут, у шухляді. Вона з тріумфом приносить пірамідон і кухлик води, тим часом уже за три хвилини п'ята, і єдине, що спадає мені на думку в цей момент, — попросити Розмарі замінити воду чашкою гарячого чаю, на що жінка, хвалити бога, відповідає: «Ну так, звичайно, чашка чаю вам краще допоможе», — і знову спускається вниз. Приготувати чашку чаю — справа не складна, та все ж вона триває достатньо, щоб встигнути повідомити Бояна про необхідність стежити за Пеневим і про те, що наступний сеанс зв'язку відбудеться завтра о восьмій. Пенев уже півгодини як повернувся, але я не знаю, де він зараз і що робить, бо неможливо одночасно вдавати з себе хворого й стирчати біля вікна, тим більше що Розмарі вже несе мені паруючу чашку і змушує пити, поїси чай гарячий… Нарешті, коли я простягаюсь на ліжку і закриваю очі з хворобливою гримасою мученика, Розмарі залишає мене на самоті, і ця обставина дозволяє мені знову зайняти свій спостережний пост за шторою, хоча й без особливого результату, бо до самого вечора нічого не трапляється і ніхто з двох сусідів не виходить з вілли, принаймні у полі мого зору; зате близько дев'ятої години Розмарі приносить нову чашку чаю і вдруге примушує мене наливатися гарячим питвом і ковтати пірамідон. Під дією такого гарячого піклування з мене цілу ніч ллється рясний піт, однак лихо не без добра: це не дає мені впасти у принадні, але небезпечні обійми сну, я до кінця залишаюся на своєму посту за шторою й досить чітко бачу сад і входи, освітлені лампою з вулиці, та все залишається без змін. — Нічого, — чути з передавача голос Бояна в означений час. — Нічого, — повідомляю і я. Наступний зв'язок призначаю на половину шостої — як останній сигнал перед фатальною зустріччю. Трохи згодом приходить Розмарі, щоб запитати, як я почуваю себе; я поспішаю запевнити її, що мені значно краще, навіть зовсім добре, бо плекаю надію, що вона поїде своїм червоним «фольксвагеном» у місто, адже сьогодні субота. Цей тип переплутав усе своєю відстрочкою зустрічі. Розмарі крутиться вдома аж до другої години, потім знову приходить повідомити, що скочить у якесь кіно, і відразу заспокоює, що це ненадовго. — Але навіщо псувати собі уїкенд заради мене, моя дорога, — протестую я. — Кажу вам, що мені вже добре. Вона, одначе, запевняє мене, що не має наміру затримуватись, гадаючи, що цим приносить мені бозна-яке задоволення; я в цей час не без підстав думаю, що через три години вона появиться тут у найбільш непідходящий час, тобто якраз у момент зв'язку. Нарешті я сам. З полегшенням зітхаю й підходжу до штори. Нічого вартого уваги, тим більше що вікна напроти все ще завішені. Десь аж коло четвертої Ганев з'являється на терасі і вмощується у шезлонг під смугастим зелено-білим навісом. Витягнувшись і зажмуривши очі, він стає схожим на сплячого, а можливо, і мертвого Дракула, з тією лише різницею, що довгі й гострі зуби вампіра замінені мирними штучними щелепами. О п'ятій годині на терасу виходить Пенев. Вони обмінюються кількома словами, після чого Пенев направляється до «шевроле», відчиняє ворота і мчить у місто, а Ганев повертається в дім. Це не виходить за рамки звичайного і узгоджується з планом: Борислав попередив старого, щоб під час зустрічі в домі не було третьої особи. Те, що не передбачено планом, відбувається через п'ятнадцять хвилин. Двоє осіб у чорних капелюхах і з чорними портфелями, двоє цілком буденних на вигляд і зовсім незнайомих людей заходять з вулиці, дзвонять біля парадного входу і зникають у будинку. Не пізніше як через десять хвилин вони виходять. Можливо, це звичайнісінькі торгові агенти або податкові чиновники, що вирішили відвідати клієнта якраз на початку уїкенда. Словом, зовсім прозаїчна, хоч і непередбачена дрібниця. Хоча у певній ситуації будь-яка непередбачена дрібниця може стати фатальною. — Бориславу чекати наступного розпорядження, — повідомляю я під час зв'язку. — Підтримуй зі мною постійний контакт. Точність і надійність операції одразу ж стали сумнівними. Зміна ситуації перекреслила добре продумані ходи, і тепер ми змушені діяти як авантюристи. Дві машини — Бояна і Борислава — роз'їжджатимуть туди-сюди по сусідству або ховатимуться за деревами хтозна-скільки, ризикуючи привернути до себе чийсь підозріливий погляд. «Бориславу чекати наступного розпорядження». А коли буде це наступне розпорядження? Як рак свисне? Чи коли Пенев повернеться? Поки я проводив коротку нараду з самим собою, задаючи собі неприємні запитання, унизу, в холі, почувся шум. Чіткий цокіт дамських каблуків. Дорога і чарівна Розмарі. Вона таки зробила мені неоціненну послугу, не зваживши на моє бажання не бачити її аж до вечора. — Як справи, П'єре? — запитує жінка і заглядає до спальні. — Приготувати вам чай? — Це зайве, моя дорога. Я вже почуваю себе добре. — Ви робите все навпаки, друже, — зауважує квартирантка. — Коли взимку весь квартал хворів на грип, ви навіть не чхнули. А тепер, у розпалі весни, раптом лягаєте. Вона іде вниз. І саме в цю мить я кричу їй услід, начебто щойно згадав: — Мало не забув: недавно дзвонив по телефону гер Гораноф. Сказав, що вони з отим, другим, чекали на вас о п'ятій. — О п'ятій? Але ж зараз не п'ята, а шоста без п'яти… Добре, що ви не сказали мені про це опівночі… Вона йде далі, і за хвилину я чую, як стукнула хвіртка, а ще пізніше бачу, що Розмарі заходить у сад гера Горанова і дзвонить біля парадного входу. Але на дзвінок, очевидно, ніхто не озивається, бо трохи згодом вона дзвонить знову, а потім натискає на ручку і входить. Входить. І виходить. Між цими двома діями минає не більше кількох секунд, але переміна у поведінці жінки настільки явна, що це можна побачити навіть без телескопа. Обличчя Розмарі побіліло, вона у паніці, здається, ось-ось крикне, а щоб не крикнути, закрила рукою рот і безпорадно водить очима туди-сюди, не знаючи, що діяти, і тут її погляд інстинктивно звертається до мене. Я у цей момент стою, опершись руками на підвіконня, і радію сонцю, як кожен хворий, що уник могили, а зустрівшись з каламутним поглядом жінки, запитливо киваю головою: мовляв, «у чому справа?». Жінка рушає у мій бік, причому якраз тоді, коли вдалині чується тривожне завивання поліцейської сирени… — Убитий… З ножем у спині… — задихано вимовляє Розмарі. — Не стійте там, як ідіотка! — кричу їй. — Перескочте загорожу! Не чуєте, що їдуть?.. Мій грубий тон, видно, пробуджує у ній голос здорового глузду, бо вона, підсмикнувши спідницю, переступає через невисоку огорожу, кидається до чорного ходу нашої вілли і зникає у ній саме тоді, коли перед будинком Горанова, пронизливо вискнувши гальмами, різко зупиняється поліцейська машина. Авторучка у моїх руках потріскує. — Зникайте! Ганев убитий, — встигаю повідомити, перш ніж Розмарі вбігає до кімнати і притискається до мене у приступі істерії. — Лежить у холі…—мимрить вона. — З ножем у спині… і все в крові… — Гаразд, гаразд, заспокойтеся, — погладжую я її тремтячі плечі. — Це вас не стосується і ви нічого не знаєте. — Якби ви бачили, скільки крові, — мимрить далі вона. — Не більше, ніж є у тілі. Ну, заспокойтеся. Незабаром, мабуть, прийдуть сюди розпитувати. І якщо не хочете, щоб вам місяцями не давали спокою… Або ж, не дай боже, звинуватили вас у вбивстві… Останнє зауваження, видно, цілком повертає їй здоровий глузд, — А якщо хтось мене бачив? — Не думаю, щоб вас хтось бачив, крім мене. — О П'єре! Я все життя буду зобов'язана вам! Я пропускаю вигук мимо вух, бо в цей час оглядаю її, чи немає де кривавої плями, наче у старих кримінальних романах. — Єдина надія все-таки на те, що ви у рукавичках… — бурмочу я, коли знадвору дзвонять.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка