Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка33/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   41

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ


 

Суботнє пообіддя. Я витягуюсь у кріслі й розсіяно думаю собі, що тепло електричного радіатора та весняні квіти зеленого холу приємно контрастують з лапатим мокрим снігом, який сипле за вікном. На жаль, атмосферу затишку псує великий зимовий пейзаж, що його Розмарі повісила на стіну. Він, правда, також витриманий у зеленуватих тонах, але таких холодних, що аж дрож проймає. — Від вашого пейзажу мені стає холодно, — насмілююсь я зауважити. — Не мого, а Моне, — уточнює піднаймачка, яка в цей час розкладає пасьянс. — Все одно. Мене холод пробирає, коли я дивлюсь на нього. — Ну, П'єре, як вам пояснити, що картина не призначається для обігрівання кімнати. — Знаю. І все ж, на мою думку, цей пейзаж був би більш доречним під час літньої спеки. — Ви міркуєте за логікою пересічного глядача: вам хочеться одержати від мистецтва те, чого в даний момент не дає життя, — каже Розмарі, відводячи очі від карт. — Я особисто нічого не хочу, — поправляю її. — Але вважаю все-таки, що коли вішаєш картину у своєму домі, то вона мусить чомусь відповідати. Чомусь бажаному. Якомусь настроєві. — Ця теж відповідає. Вона відповідає вам, — каже жінка. І, вловивши моє здивування, додає: — Ну, гляньте ж, це точнісінько ви — холодний і похмурий, наче хмарний зимовий день — Дуже мило з вашого боку, що ви повісили мій портрет. — А якби ви самі вирішили прикрасити кімнату якимось пейзажем, котрий би нагадував вам про мене, що б ви повісили? — запитує Розмарі. — У всякому разі я не чіпляв би ані пейзажу, ані будь-якої іншої картини. Це занадто мертве як для вас. Я підібрав би якийсь камінець, такий, щоб він був уранці зелений, опівдні золотистий, надвечір синій, а ввечері цикламеновий. — Такого каменя нема. — А може, і є. Вам краще знати. Я думаю, ви розбираєтесь в дорогоцінних каменях не гірше, ніж в імпресіонізмі. — Бо це по суті те ж саме — втілення мінливої краси, — відповідає жінка, не змигнувши оком. — Невже ви в університеті вивчаєте і камені? — безцеремонно продовжую я. — Камені я вивчала у батькового приятеля, який є власником ювелірної майстерні, — невимушено пояснює Розмарі. — І зовсім не з науковою метою, а просто тому, що вони очі вбирають. — І чим же, власне, вони приваблюють вас? Красою чи вартістю? — А чим вас приваблює смажене курча? Приємним смаком чи поживними якостями? — Все-таки одне з двох мусить домінувати. — Тоді навіщо зайві запитання? Ясно, що саме домінує. Вона на хвильку замислюється, потім каже іншим тоном: — Побачивши якось у цього батькового приятеля чудовий безбарвний камінь, я з усією наївністю заявила: «Цей брильянт, напевне, коштує фантастично дорого». На що приятель мого батька добродушно засміявся: «Так, справді коштував би фантастично дорого, якби це був брильянт. Але це білий сапфір». І знаєте, П’єре, тільки він сказав це, як мені здалося, що блиск каменя відразу ж померкнув. — І приятель вашого батька не спробував реабілітувати камінь у ваших очах? — Яким чином? — Подарувати його вам. Розмарі скептично сміється. — А ви б подарували? — Негайно. Та я не маю ніякого відношення до каменів. Вона дивиться на мене, потім задумливо каже: — Цікаво, до чого ви маєте відношення? — Після чого знову міняє тон: — Гадаю, мені вже пора одягатися. Ви не забули, що сьогодні ми йдемо до Флори? Отже, цього вечора ми у Флори. Вже не пам'ятаю, в котрий раз, тому що наші каре давно стали традиційними й досить частими, а на календарі, незважаючи на лапатий сніг, — початок березня. Німкеня перетворила цілий поверх у простору вітальню, з'єднавши дві кімнати й обставивши їх зручно, але невибагливо, тобто без надлишку меблів і настільних ламп, який характерний для нашого зеленого холу. І якщо обстановка якоюсь мірою відображає індивідуальність мешканців, то можна було б зробити висновок, що фрау Зайлер належить до жінок здорового практицизму, а не будуарного побуту. Жодних галантних сцен, жодних імпресіоністів. Усі прикраси зводяться до трьох-чотирьох порцелянових статуеток, що стоять на невисокому буфеті; це рекламні подарунки фабрики порцелянових сервізів: Флора представляє фірми, які постачають людству кухонний посуд. На цей раз гра складається на мою користь — річ досить рідкісна, бо звичайно я програю. Правда, дрібниці, не так, як першого разу. — Ви повинні б радіти, — втішає мене у таких випадках Бентон. — Це значить, що вам щастить у коханні. — Не говоріть банальностей, Ральфе, — заперечує Розмарі. — Якщо людина апатична в грі, то вона апатична і в коханні. Німкеня могла б заперечити, що американець, незважаючи на апатичність у коханні, не апатичний у грі. Але вона не заперечує, хоча й має на це підстави. Наскільки я можу судити з побіжних спостережень, Флора спочатку робила деякі спроби пофліртувати з Бентоном, які, одначе, не вивели його зі стану летаргії. Можливо, він просто не прихильник великих форм.  

Отже, гра цього разу складається на мою користь, але найбільші успіхи в мене починаються тоді, коли я сідаю навпроти імпозантної фрау Зайлер, бо робер довгий, у моїх руках майже весь час виявляються добрі карти; Розмарі з Бентоном переходять до відчайдушної оборони, оборона триває навіть тоді, коли вони опиняються в небезпечній зоні; караючі удари невблаганної німкені сипляться один за одним, і колона наших виграшів стає все більше схожою на хмарочос, так що коли нарешті Флора підводить риску й визначає підсумки, — рахівництво завжди покладається на неї, — Ральф змушений визнати, що в своєму житті ще не мав такого нещасливого робера. — Як бачите, для вас стараюся, мій хлопчику, — бурмоче Флора, і я помічаю, що її очі під впливом тихого внутрішнього задоволення набрали блакитно-синього кольору. — Цілком природно, — відповідаю, — коли б не такі, як я, ніхто б не купував ваших тарілок, бо вони були б просто непотрібними. — Думаю, ви помиляєтесь, ставлячи мою симпатію в залежність від своєї торгівлі продовольчими товарами, — додає німкеня і цим ще більше псує настрій Розмарі. Внаслідок нашого тривалого співжиття Розмарі звикла дивитись на мене до деякої міри як на свою територію, хоча між нами по суті нічого не було, крім пустопорожніх розмов. Але якщо в даний момент Флорині жарти дратують її, то це більше через те, що вона розлючена нещасливим робером. Правда, Розмарі має звичку приховувати свою лють. Коли це не вдається, вона просто трошки гнівається. Якщо ж розлючена не на жарт, то воліє мовчати. Тепер Розмарі вже сидить навпроти мене, з підкресленою зосередженістю дивиться у свої карти, і я задоволений, що можу хоч трохи поліпшити її настрій, прямо об'явивши три без козиря. Розмарі не може втриматися, щоб не відповісти чотирма піками, позбавивши мене двохсот від тузів. Це дещо поліпшує настрій моєї партнерки, і вона навіть заявляє: — Шкодую, П'єре, але я зовсім не помітила, що ви могли мати двісті від тузів. — Даремно шкодуєте. Для мене було справжньою насолодою бачити ваш магістральний розиграш, — відповідаю галантно, навіть занадто галантно, бо розиграш тут елементарний і з такою картою його можна зробити, як кажуть, навіть лівою ногою. — Ну, ви задоволені? — питаю я, коли другий тур також закінчується на нашу користь. — Ні, звичайно, — відповідає Розмарі. — Ви з Флорою виграли втроє більше. Значить, любите Флору більше, ніж мене. — А може, я люблю його більше, ніж ви, дорога? — байдуже зауважує німкеня. Так чи інакше, пора подумати не про любов, а про закуску, і ми направляємось до довгого буфета, де поряд з рекламною порцеляною стоять плоскі тарілки, наповнені м'ясом і овочами. Практицизм німкені проявляється й на терені кулінарного мистецтва. Вона обмежується небагатьма, зате досить смачними й поживними фірмовими стравами, не вдаючись до неекономних імпровізацій Розмарі й не ганяючись за дорогою вишуканістю американця, який для наших зустрічей замовляє закуску в сусідньому ресторані. — Будьте великодушні, їжте якомога більше! Інакше я муситиму цілий тиждень доїдати все це, — заохочує нас німкеня, яка давно засвоїла манеру підтримувати світську розмову, відкидаючи світський тон. Ми їмо скільки можемо, потім знову розташовуємось навколо стола, і я за правилом «як щастить, то щастить» продовжую вигравати; перший виграш припав нам із Розмарі, але він, як на зло, і на цей раз далеко менший від прибутку, який я здобуваю через півгодини з німкенею. — Тепер уже цілком ясно: ви любите Флору більше, ніж мене, — констатує моя піднаймачка. — Втричі більше, — уточнює господиня, підливаючи ще трохи масла у вогонь і підкреслюючи переконливу силу нашого спільного удару. І вона кидає на мене швидкий погляд блакитно-синіх мигдалевих очей, немовби лише тепер, після стількох зустрічей, помітила мене. Погляд, який міг би викликати у мене певні роздуми, якби я був прихильником великих форм, а крім того, не знав однієї подробиці, яка, можливо, не відома Розмарі: у цієї Флори, що хизується своїм побутом холодної і незалежної жінки, є приятель. — Здається, німкеня сьогодні пограла мені на нервах, — зізнається моя піднаймачка, коли ми повертаємось додому. — Думаю, що справа більше у невезінні. — Так, звичайно, але й у німкені також. Після цього несподіваного самозізнання у слабості дама бажає мені доброї ночі й направляється у свої покої.  

Про приятеля Флори я довідався зовсім випадково. Та коли місяцями підтримуєш зв'язки з певними людьми і при цьому доводиться жити в такій тісній місцині, як Берн, подібні випадковості стають закономірними. Сталося це під час однієї з моїх звичних пообідніх прогулянок по головній вулиці та сусідніх провулках. Прогулюючись, я нерідко зустрічаю то Ральфа, то Флору, але ми нашвидку перекидаємось кількома словами, і кожен йде у своїх справах. Лише коли я стикаюсь з Розмарі й вона не поспішає на якийсь надзвичайно цікавий диспут, моїй програмі загрожують зміни, бо дама з тією ж невимушеністю, з якою вона влаштовувалась у моєму домі, тягне мене до кафе або в кіно. Того разу я побачив не Розмарі, а Флору, й не на головній вулиці, а в одному віддаленому, менш пожвавленому і не зовсім звичайному місці. Треба сказати, що частина старого Берна розташована на двох горизонтах, причому верхній горизонт знаходиться на рівні головної вулиці, а долішній — значно нижче, на рівні річки Ааре. В той день прогулянка без певного напрямку привела мене якраз на цей нижній поверх, який складається з ряду потемнілих, похмурих будинків, уздовж яких тягнеться така ж похмура й низька крита галерея. Отож іду я собі повільно галереєю, прислухаючись до своїх кроків, що чітко відлунюють під склепіннями. Потім виходжу на відкрите місце й простую далі. Зліва тече річка, глибока і швидка, але води її в цей зимовий день втратили свій яскравий синьо-зелений колір, стали холодно-сірими. «Такі ж мінливі, як і очі Флори», — думаю собі і, як буває в таких випадках, у цю мить бачу попереду саму Флору. На щастя, вона досить далеко від мене, аж біля виходу до велетенського старого підйомника, незграбного, правда, але здатного за дві хвилини підняти вас до верхнього міста, звільнивши від необхідності йти два кілометри пішки в обхід. Я відступаю за грузовик, що зупинився поблизу, і знову обережно поглядаю в бік підйомника. Флора не сама. Біля неї стоїть мужчина, значно нижчий від дами, але зате широкоплечий і кремезний, немов професіональний борець. Випадковий перехожий, навіть якби й звернув на них увагу, міг би прийняти їх за двох не знайомих між собою людей, що чекають підйомника. Очевидно, вони якраз на це й розраховували, призначивши зустріч саме тут, і, щоб посилити ілюзію, навіть стоять напівобернувшись одне до одного: Флора спрямувала погляд на річку, а борець втупив очі у своє взуття. Вони стоять напівобернувшись одне до одного, ніби незнайомі й абсолютно байдужі. З тією невеличкою різницею, що розмовляють. Відстань, на якій я знаходжусь, і необхідність ховатися за грузовиком не дають ніякої можливості чути їхню розмову. Зате я маю змогу добре спостерігати за ними і через деякий час переконатись, що розмова ця дуже затягується як для двох незнайомих, котрі випадково зійшлися біля міського підйомника. Нарешті Флора заходить у підйомник, який, мабуть, уже давно чекає пасажирів, а борець іде пішки, простуючи прямо в мій бік. Я швидко обходжу грузовик, перетинаю асфальтовану дорогу і спускаюся до берега річки, щоб зникнути з горизонту. Перечекавши кілька хвилин, я знову повертаюсь на вихідну позицію до грузовика й бачу, що незнайомий уже йде коридором галереї. Хвилин через десять, коли важкий підйомник повільно виносить мене на площу перед Кафедральним собором, я влаштовую військову раду з самим собою. Такі військові ради, хоч, можливо, якийсь психіатр ладен був би прийняти їх за безперечний симптом шизофренії, — моє досить звичайне й дуже корисне заняття. На цих радах сперечаються: я — обережний скептик — і другий я — дійовий оптиміст. А, за словами генерала, суперечка нерідко породжує добре рішення. Почати стежити зарцем неважко. Пішохідний підйом до верхнього міста лише один, і мені, після того як я зекономив стільки часу з допомогою підйомника, досить зачекати незнайомого. Однак далі справа ускладнюється. Не виключено, що Флора захоче перевірити, чи за її приятелем ніхто не стежить. Не виключено, що й він має якогось співучасника. Нарешті не виключено, що він просто вислизне від мене, шмигнувши в якийсь завулок і скориставшись своєю машиною. Виникає питання: чи варто вже сьогодні йти на ризик, чи краще зачекати. Звичайно, мені вже осточортіло чекати. Чотири місяці я в цій країні й на трасі, а результат — нульовий. Але якраз тоді, коли вже осточортіло, треба бути особливо обережним, щоб не дати нетерплячості й досаді повести тебе туди, де ти зламаєш собі шию. Коли я опиняюсь на площі перед Кафедральним собором, спішну військову раду закінчено й остаточне рішення прийнято. Я заходжу в маленьку кав'ярню в кінці головної вулиці, вичікую, поки з-за повороту появиться борець, і йду за ним, тримаючись на достатній відстані. Кінець кінцем немає нічого дивного в тому, що я опинився за тридцять метрів від якогось громадянина, про існування якого не маю поняття, та ще й у цьому тісному місці, де все — за кілька кроків від головної вулиці. Незнайомий простує рівним прискореним кроком людини, яка знає, куди йде, і в якої немає зайвого часу. Виявляється, його мета — вокзал, а точніше — поїзд Берн — Базель — Мюнхен. До відходу поїзда залишається ще вісім хвилин, цілком досить, щоб скочити до віконця і придбати квиток. Квиток до Базеля. Хоч, можливо, доведеться їхати й далі, до Мюнхена. Неквапливо крокуючи пероном, помічаю, що борець влаштувався у купе другого класу. Піднімаюсь у той же вагон і сідаю досить далеко, щоб не мозолити очей незнайомому, і достатньо близько, щоб можна було спостерігати за ним. Витягую з кишені газету і за прикладом інших кількох пасажирів поринаю у вивчення біржової ситуації. Подорож до Базеля триває близько години. Година, упродовж якої я лише чотири-п'ять разів глянув на борця, скориставшись тим, що він також заглибився у вивчення біржових курсів. Чоловік, без сумніву, абсолютно не побоюється, що за ним хтось може стежити, і я не маю жодного наміру переконувати його у протилежному, тим більше що кількох коротких поглядів цілком достатньо для того, аби зібрати візуальну інформацію, якщо виробив звичку дивитися, а не ловити гав. Незнайомий — у віці між п'ятдесятьма і шістдесятьма роками, але без ознак фізичного підупаду. Тепер, коли він скинув сірого капелюха з вузькими полями, його велику голову увінчує купол наголо вибритого черепа. Видно, голить його так само регулярно, як і повні щоки. Є такі типи, які, боячись полисіти, прирікають себе на те, щоб ціле життя ходити з голими черепами. Коли він часом піднімає очі від газети, я бачу, що вони злегка примружені, немовби незнайомий вдивляється у щось дуже яскраве або дуже неприємне. Зате пожадливі ніздрі великого носа добре відкриті, їііби чоловік сприймає навколишнє швидше нюхом, аніж зором. Та воно й не дивно, коли взяти до уваги, що в його щелепах з зімкнутими й опущеними губами та в масивній пиці є щось собаче. За півхвилини до зупинки поїзда в Базелі незнайомий кидає газету на сидіння, підводиться, бере макінтош, капелюх і рушає до виходу, через хвилину я також виходжу і йду за ним по перону. Минає сьома, коли чоловік, добре висидівшись у якійсь кав'ярні, нарешті доводить мене до свого дому — квартири на першому поверсі нового житлового будинку середньої категорії. Читаю на табличці: Макс Брунер, торговий посередник Після того як мені вдалося встановити прізвище борця і зробити у кав'ярні кишеньковою запальничкою певну кількість знімків, я міг би вважати свою місію закінченою. Але де гарантія, що незнайомий привів мене саме до свого дому і що саме він Макс Брунер? У нашій професії, як і в будь-якій іншій, поспішні висновки іноді призводять до страшенної плутанини. Я виходжу на вулицю й зупиняюсь за найближчим рогом, вагаючись, чи повертатися вже назад, чи чекати. Перспектива їхати ще раз у Базель не дуже приваблює мене, а до Берна, як з'ясувалося на вокзалі, є ще три поїзди. Отже, вирішую чекати, хай навіть і перед порожніми яслами, як каже генерал. Моя старанність винагороджується через годину, коли борець знову з'являється на вулиці. На цей раз я йду за ним у квартальний ресторан, і цього виявляється цілком досить для встановлення його особи, бо кельнер, приймаючи у нього замовлення, без кінця бубонить «звичайно, гер Брунер» і «зараз же, гер Брунер», немовби він відчув мої вагання і намагається будь-що переконати мене, що тільки борець, а не хто інший є згадуваним Максом Брунером, торговим посередником. Вечеря в цьому квартальному ресторані з точки зору професіонала уже зовсім зайва. Але, з іншого боку, вечеря ніколи не зайва, і я випиваю два пива, беру дві надениці[3] з квашеною капустою, тим часом роблю ще кілька додаткових знімків борця і відправляюсь на станцію. Отже, двійка вже вимальовується: Флора Зайлер і Макс Брунер. Різні на зріст істоти, але однаково масивної конституції, що навіює асоціацію з важкими танками. Неприємна асоціація. Ставати таким на дорозі небезпечно. Але тепер виникають питання: куди пролягає їхній шлях і з якою метою? Чи не лежить він зовсім збоку від твоєї власної дороги? І чи не пішов ти по їхньому сліду з чистої професіональної підозріливості або від нічого робити? Можливо, й так. Але щоб упевнитись, що це так, я при першій же можливості посилаю прохання про довідку. Посилаю через людину, з якою зустрічаюсь раз на тиждень за кілька кроків від головної вулиці.  

— Власне, чому ви залишили Італію? — питаю я, уловивши момент, коли мій співбесідник замовкає. — А мафія? — у свою чергу запитує він. — Так, мафія. — А інфляція? — запитує далі Бенато, бо це якраз він. — Так, справді: інфляція. — Щоб накивати п'ятами, достатньо одної-єдиної причини. У мене ж, як бачите, дві. Ми вже закінчуємо обід, і для Феліче, який чергує недалеко від нас, також наближається кінець мук після того, як він кілька разів замінив перекинуті прибори й зібрав скло двох розбитих бокалів. Зараз ми зайняті кавою, отже, Бенато може хіба що розлити каву чи маленький келишок французького коньяку, який він за традицією замовляє як фінальний акорд для сприяння травленню. На щастя чи на нещастя, мій компаньйон не розливає каву, а випиває, і це, як завжди, заохочує його до балаканини, тому я деякий час мушу слухати докладну інформацію щодо характеру і методів італійського гангстеризму. Бенато знає усі способи, якими вас можуть пограбувати вдома, у машині або тоді, коли ви йдете пішки вулицею, але водночас він володіє і всіма прийомами, щоб перешкодити подібним замахам. — З такими, як я, ці типи нічого не можуть вдіяти. Але навіщо мені вічно бути напоготові, без кінця озиратися? З часом це починає втомлювати, правда ж? І він запитливо дивиться на мене своїми круглими очима, що стежать за всіма небезпеками, які підстерігають нас, очима, які з цією метою озброєні багатодіоптрійними окулярами у масивній оправі. Не одержавши бажаної відповіді, він нахиляє над столом дитяче обличчя і його маленький рот розкривається в якесь несподіване «о»: — Ця сигарета… Просто не знаю, де я її кладу. Знову прогоріла скатерка… Бенато гасить сигарету, щоб через хвилину закурити нову, якою, звичайно, також пропалить скатерку або власні штани. Потім переходить до теми інфляції. — Колись мій дід збанкрутував, — чую я його голос, що вже набирає деякої сонної інтонації, бо ефект від кави почав розвіюватися. — Згодом мій батько дещо поліпшив справи, щоб у свою чергу збанкрутувати саме тоді, коли я вже чекав на спадщину Так що в основному я успадкував борги. Двоє моїх дядьків теж збанкрутували у різний час. Взагалі банкрутство — це наша родинна хвороба. Але скажіть мені, чи не є це і хвороба віку? Може, ці банкрутства — перші передвісники того генерального банкрутства, яке загрожує всьому людству? — Складне питання… — нерішуче відповідаю я, поглядом даючи знак Феліче, щоб приніс рахунок. Трохи пізніше Бенато, хоч і з великим жалем, змушений покинути мене, бо саме сьогодні у нього невідкладна зустріч з домашнім ліжком, пардон, з якимось грецьким торговцем маслинами. Отже, як завжди, я залишаюсь у бюро сам між двома календарями, перед купою ранішніх газет. Але на цей раз сиджу трохи довше, ніж звичайно. У п'ятницю я завжди затримуюсь трохи довше, бо замість того щоб мотатися вулицями, ризикуючи зустріти когось, хай це навіть і дорога Розмарі, волію відправлятися прямо на місце зустрічі. П'ятниця, так. Нещасливий день, за деякими забобонами. Але, з другого боку, — зручний. Напередодні уїкенда. Кожен поспішає зробити покупки і йти додому. Вулиці рано пустіють. І саме тоді настає пора зустрічі. Я виходжу на Бундесплац, де здіймається потемніла від часу споруда парламенту — фортеця демократії, захищена фортецями банків: зліва — Кантональ-банк, справа — Національ-банк, а напроти — Креді Сюїс і Шпар-касе. Обігнувши парламент, простую далі вниз і виходжу до моста, яким завжди повертаюсь на Острінг. Але зараз я зупиняюсь на цьому березі річки. Оскільки вже згадувалось, що Берн — місто, розташоване на двох горизонтах, слід було б додати, що тут між двома горизонтами розмістились одна над другою, або, якщо хочете, одна під одною, кілька вузьких терас, які сполучаються між собою тісними сходами. У цю тиху годину квітневих сутінків, та ще в мокру вітряну погоду, навколо не видно жодної живої душі. Я стою біля кам'яного парапету найвищої тераси й дивлюсь на ту, що під нею. У напівтемряві неясно окреслюється тонка фігура нашого хлопця. І, як завжди, мені здається, що поряд зі мною стоїть ще одна людина — мій покійний приятель Любо Ангелов. Тому що хлопець на нижній терасі — його син Боян. Любо не каже нічого, навчений ще за життя оцінювати речі тільки з точки зору професіонала. Але, незважаючи на цю звичку, він кінець кінцем батько і не може втриматися, щоб не заглянути на це місце, де його син робить свої перші кроки. І хоч він не каже нічого, я згадую ті далекі часи, коли Любо вчив і мене робити перші кроки, так само, як я сьогодні допомагаю його хлопцеві вирушити у важку й сувору дорогу розвідки. Вирушити і йти, скільки йому судилося, а потім передати пароль іншому. Власне, я міг би не ставати тут і не визирати з тераси, бо мініатюрна радіоапаратура діє на відстані двохсот метрів. Та коли навколо немає людей, я завжди стаю тут, щоб виконати негласну просьбу Любо і на власні очі побачити Бояна. Легенько повертаю ковпачок ручки і після короткого потріскування чую тихий знайомий голос: — «Вольво» п'ять. Знову повертаю ковпачок і в свою чергу передаю: — «Вольво» шість. Готово. Передача закінчена. І, незважаючи на лаконізм, вона містить достатньо інформації для обох сторін. Боян повідомляє, що для мене є матеріал, який знаходиться в нашому тайнику — у чорній машині, схожій на мою, — і що машину залишено у відповідному місці на п'ятій за нашим списком вулиці. Я ж інформую, що посилаю через тайник свій матеріал і машину буде переміщено на шосту за списком вулицю. «П'ята» — це довга бічна вулиця по той бік Бубенберг, досить далеко, щоб можна було упевнитись, що ніхто за мною не стежить, і досить близько, щоб не втомитися від ходьби. Я легко знаходжу машину, анонімну й непомітну серед багатьох інших на стоянці. Відмикаю її, сідаю за кермо і їду. А поки перечікую перший червоний світлофор, дістаю з-під радіоприймача залишене для мене послання і натомість кладу своє. Маніпуляція триває рівно вісім секунд. Однак переміщення машини забирає у мене значно більше часу. Не лише тому, що «шоста» досить далеко від «п'ятої», а й тому, що мені не вдається знайти жодного місця, де можна було б поставити машину. Це змушує мене, згідно з домовленістю, залишити її на «сьомій», де немає такого скупчення. Прозаїчні, обтяжливі, але необхідні деталі діючої в даний момент комбінації — варіанта «дельта». Нерідко найпростіші комбінації найліпші. Але коли просте провалюється, слід переходити до чогось складнішого. Зрив атаки з двома «б» — Боєв і Белев — викликав необхідність наступної можливої атаки з трьома «б» — Боєв, Боян і Борислав. Ці три елементи утворюють, по суті, той трикутник, який у грецькій азбуці називається «дельта». Мені належить здійснювати контакт з противником, Бориславу — зв'язок з Центром, а Бояну — між мною і Бориславом. У тому випадку, якщо одна з двох ланок — Боян чи Борислав — прогорить, трикутник буде знову відновлений іншою дійовою особою. Але якщо прогорю я, операцію «дельта» можна перейменувати в операцію «хрест». Принаймні до наступного розпорядження. Я знову йду на Беренплац, щоб на цей раз скористатися своєю власною машиною. Досить таємниць. Повернімось до легального становища того звичайного і нудного громадянина П'єра Лорана.  

Я саме шукаю в кишені ключа, але двері відчиняються, й на порозі показується Розмарі після одного із звичайних своїх перевтілень — одягнена скромно, але не без певного шику, наївна й миловидна мамина донька. — А, ви йдете? І залишаєте мене напередодні уїкенда? — вигукую я з легким смутком, хоч насправді зараз мені щиро хочеться одного — щоб вона залишила мене і не морочила голови. — Дуже шкодую, П'єре, але наш сусід гер Гораноф запросив мене на чашку чаю. Постарайтеся приборкати свій смуток. Гораноф — один з тих, хто після двох партій белоту[4] починає позіхати, так що навряд чи я надовго вас покину. Підбадьорений цією обіцянкою, заходжу у свій скромний дім, ставлю на плитку воду на чай, після чого піднімаюсь у бібліотеку і витягую послання. Це відповідь на мій запит щодо Макса Брунера. Дуже коротка відповідь, для складання якої напевно потрібні були чималі дослідження. З інформації видно, що Брунер вивчав економічні науки, що він пережив війну, — мабуть, з допомогою певних зв'язків, — на порівняно теплому місці — як обер-лейтенант інтендантської служби, а після війни подався на поприще торгівлі, напевне, знову з допомогою вигідних зв'язків. У воєнних злочинах не замішаний, а також не виявляє жодної політичної активності. Словом, досить нецікаві відомості, крім однієї деталі: в 1943–1944 роках інтендантська частина, в якій служив Брунер, перебувала в Болгарії. Деталь, яка викликає роздуми. Особливо коли прийняти гіпотезу, що Флора, за якою ховається Брунер, опинилась у сусідстві з болгарином Горановим не чисто випадково, а з певних міркувань. Брунер — Флора — Горанов — це вже набуває обрисів початкової схеми. Щось на зразок різновидності варіанта «дельта». Але якою б привабливою не виглядала згадана схема, вона в даний момент позбавлена якогось реального і конкретного змісту. І навіть якщо такий зміст справді є, ніхто не в силі розкрити мені його, крім самої Флори або самого Брунера. А я не знаю, наскільки зручно і тактовно було б з'явитися до когось із цих двох і запитати: — Скажіть, якого дідька ви хочете від цього старого Горанофа? Я заходжу у ванну, спалюю листа над умивальником, потім пускаю воду, щоб змити попіл і навіть промиваю фарфор милом, бо для такої цікавої співмешканки, як Розмарі, краще не залишати жодних слідів. Після цього проходжу в спальню і крізь щілину в шторі певний час спостерігаю, як згадувана співмешканка ляскає картами в компанії цих блідих і підозрілих типів — Горанова й Пенева, а вони дарують їй милі усмішки, — наскільки це взагалі їм під силу — і чемно пригощають чаєм, цукерками й тістечками. Нарешті мені набридає спостерігати цю інтимну ідилію, до того ж вода на кухонній плитці, мабуть, ось-ось закипить. Тому я спускаюсь на кухню, теж готую собі чашку чаю, а для доповнення дістаю дещо з холодильника. Отже, досить пісна вечеря як для уїкенда і досить бідна схема для гіпотези Брунер — Флора — Горанов. Перебираюсь у зелений оазис холу і деякий час дрімаю в кріслі, слухаючи, як у цей синій вечір краплі надворі дзвінко сповіщають, що нарешті йде весна. Так, нарешті йде весна, і нарешті приходить Розмарі, аби прощебетати, «як мило з вашого боку, що ви мене чекаєте» і «ці дріб'язкові люди справді мене гнітять». — Мене це не дивує, — відповідаю. — Дивує швидше те, що ви так охоче терпите цей гніт. Охоче, якщо не сказати — радісно. — Не будьте злим, — бурмоче вона, опускаючись на диван. — Ще трохи, і ви звинуватите мене у мазохізмі. — Чому б і ні? Останнім часом збочення все більше перетворюються у щось нормальне. — Що вдієш, коли я не можу озброїтися вашою байдужістю і не в силі відмовитись, якщо літній чоловік запрошує мене на чашку чаю. За моїми особистими спостереженнями, щоб одержати цю чашку чаю, Розмарі досить довго нав'язувалася літньому чоловікові, не раз протягом тижня мило поглядала на нього і без кінця зупинялась побалакати біля огорожі, але це вже деталі. До деталей можна віднести й ту обставину, що, вирядившись у коротку спідничку в стилі маминої доньки і недбало закинувши ногу на ногу, Розмарі безцеремонно оголила переді мною свої стрункі стегна аж до того місця, де їм природно визначено з'єднуватися. Взагалі з якогось часу у своїй домашній поведінці Розмарі раз у раз дозволяє собі подібні безцеремонності; доходить до того, що часто, коли я сиджу в холі, вона появляється на порозі своєї кімнати у комбінації, навіть у плавках, щоб мені щось сказати, неначе я бездушний предмет або ж безстатева істота. Не знаю, чи вона робить це тому, що справді вважає мене не схильним до пристрастей, чи тому, що має намір перевірити, до якої міри я безпристрасний, але ця розв'язність починає мене дратувати. — Свого часу ви казали, що не скликаєте гостей, і почали їх скликати, — дорікаю їй. — О П'єре! Але ж ви самі… — Ви заявили, що не вішаєтесь на шию хазяїнові, і вже почали, — продовжую я. — О П'єре! Невже ви вважаєте… — Так, вважаю. І поза, яку ви зараз прийняли, свідчить, що вам, крім мазохізму, властивий і садизм… — О П'єре! — втретє повторює Розмарі. — Не виступайте в ролі, яка вам не пасує, й не намагайтеся переконувати мене, ніби я для вас щось більше, ніж співбесідниця знічев'я. Хоч інколи я відчуваю, що ви не потребуєте і співбесідниці. Вона виголошує цей невеличкий пасаж, навіть не пробуючи змінити визивної пози і не звертаючи уваги, куди спрямований мій погляд. І це ще більше дратує мене. Але жінка, видно, не розуміє цього, або ж, навпаки, чудово розуміє і, начебто прагнучи довести моє роздратування до краю, безсоромно запитує: — Чого ви приглядаєтесь до мене? — Це вас бентежить? — В усякому разі я не люблю, щоб мене вивчали, як предмет. І не можу зрозуміти, чи то ви оцінюєте якість моїх панчіх, чи то хочете збагнути мої численні індивідуальності. Якби я був Емілем Боєвим, я б щось сказав їй, і на цьому б розмова закінчилась. Оскільки ж я не Еміль Боєв, а П'єр Лоран, то ковтаю пілюлю і спокійно кажу: — Не думайте, що ви такі вже джунглі. — Ага! Ви нарешті знайшли провідну нитку. Було б дуже мило, якби ви мені її показали, бо я й сама відчуваю потребу в ній. — Чому б ні! Вона таїться якраз у цих багатьох індивідуальностях, якими ви оперуєте. — Сьогодні ви висловлюєтесь дуже неясно. — Просто боюся вас образити. — Не бійтесь. Ідіть просто через квіти. — Навіщо топтати квіти? Ви й самі можете дати відповідь. Знаєте ж причину всякої мімікрії? — Це й діти знають. — Ну ось. Провідна нитка — якраз те, що й діти знають. Лише у хамелеона інстинкт діє безпосередньо, а у вас — через кмітливість. Ваша індивідуальність — це голий розрахунок. І цей голий розрахунок маніпулює всіма іншими вашими індивідуальностями. Усі ваші маски, пози й перевтілення керуються досить простою і з ©всім звичайною обчислювальною машиною, яка у вас виконує одночасно і функції мозку, і функції серця. Байдужість, яка щойно була написана на її обличчі, поступово змінилася певним пожвавленням. Це пожвавлення такого роду, що я б не здивувався, якби вона раптом потягнулась до столика і шпурнула мені в голову кришталеву попільничку. Але, як я вже говорив, коли Розмарі справді розлючена, вона стримується від буйства. Якийсь час вона мовчить, втупивши погляд у свої обтягнуті нейлоном коліна, потім підводить очі й заявляє: — Того, що ви зараз сказали, я вам ніколи не прощу. — Я лише повторюю вашу власну теорію про людину-егоїста. — Ні, того, що ви зараз сказали, я вам ніколи не прощу, — наполягає Розмарі. — Що саме? — Оте, про серце. — Ну, якщо тільки про серце… Я встаю, щоб відірватися від споглядання цих струнких стегон, і запалюю сигарету. Потім роблю кілька кроків до вікна і задивляюсь у синю ніч, а тим часом краплі дзвінко повторюють одну й ту ж радіограму про настання весни. — Можливо, я висловилась занадто спрощено. Коли я кажу, що люди егоїсти, то це не означає, що між ними нема різновидностей, — чую я за плечима підкреслено спокійний голос Розмарі. — І якщо груди таких, як ви, набиті лише торговельними пропозиціями і фактурами, то не виключено, що в грудях інших є й серце. — Не входьте у протиріччя. — Протиріччя, якщо вони й є, — не в моїх міркуваннях, а в людині, — так само спокійно відповідає жінка. — Можливо, це абсурд, але все-таки існують люди, у яких поряд з егоїзмом є й почуття. І яким би неймовірним це вам не здавалося, я належу саме до цих людей, П'єре! Вона встає, також вирішивши розім'ятися, і прямує в другий кінець холу. — Вірю вам, — кажу я, щоб заспокоїти її. — Можливо, в останньому пункті я трохи перегнув. — Ні, ви просто хотіли уразити мене. І якщо я зла на вас, то тільки за те, що це вам таки вдалося. — Не переоцінюйте мене занадто. — Бо я справді прив'язалася до вас, П'єре, — продовжує жінка, знову роблячи кілька кроків по холу. — Прив'язалася мимоволі, не маючи наміру вішатися на шию хазяїнові, як ви висловлюєтесь. — Можливо, в цьому ваша помилка, — бурмочу я. — В чому? — питає вона, спиняючись посеред холу. — В тому, що прив'язалася, чи в тому, що не вішалась на шию? — Найбільше в останньому. Щоб виявити, чи хтось має серце, потрібні факти. Вона знову робить кілька кроків і вже зовсім близько біля мене каже: — Значить, я пропустила момент. Ми вже дійшли до такого ступеня взаємного звикання, що… Вона не встигає докінчити фрази з чисто технічних причин. — О П'єре, що вас підштовхнуло?.. — шепоче Розмарі. коли нарешті перший наш поцілунок, дуже довгий поцілунок, закінчується. — Звідки я знаю, — бурмочу. — Напевно, весна. Не чуєте? Вже йде весна. І знову намагаюся обняти її. Але перш ніж дозволити мені це, жінка різким жестом опускає віконну штору. Бо, здається, я вже казав, що в житті, на відміну від театру, дія нерідко починається якраз після того, коли опущено завісу.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка