Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка32/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   41

РОЗДІЛ ДРУГИЙ


 

Якщо вам долею судилося жити в Берні і якщо ви бажаєте заспокоїти свої нерви або ж ще більше розладнати їх, то для цього важко знайти більш підходяще місце, ніж квартал вілл за Острінгом. Вілли, що вишикувались уздовж асфальтованих алей, досить різні за розмірами і зовнішнім виглядом — залежно від матеріального стану їх мешканців та від особливостей їхнього смаку: одноповерхові чи двоповерхові, ультрамодерні чи в стилі добрих старих часів, з просторими верандами чи скромними балкончиками, в оточенні старанно доглянутих садів чи лише з мініатюрними газонами, обгороджені підстриженими кущами чи декоративними металевими решітками. Це культ маленького приватного оазису особистого благополуччя, намагання ізолюватися від шуму й неврастенії сучасного побуту, атавістичне прагнення повернутись у лоно природи, але вже облагородженої й дбайливо підстриженої ножицями садівника. На алеях майже не видно перехожих, а в деякі години дня квартал здається зовсім вимерлим, хоч насправді життя тут триває за неписаним, але суворим розкладом. Діти йдуть у школу і приходять зі школи, батьки їдуть машинами у місто й повертаються додому, вантажні автомобілі торговельних фірм у чітко визначений час розвозять від будинку до будинку продукти. Але квартал такий великий, а мешканців у ньому так мало, що цього руху майже не видно за густою тінню сосен і гущавиною вічнозелених кущів. Вілла, найнята для мене моїм компаньйоном Джованні Бенато, належить до середньої категорії, що цілком підходить торговцеві середньої руки. Хол з невеликою кімнатою, а нагорі бібліотека і спальня, не враховуючи кухонних і туалетних приміщень, — отакий мій невеликий замок, що стоїть посеред занедбаного саду з дюжини яблунь. Мій сусід по один бік — якийсь літній рантьє. Він живе з дружиною на нижньому поверсі, а верхній здає, щоб округлити свої доходи. Спочатку була навіть думка винайняти саме цей поверх, але поки ми вагалися, його віддали якійсь німкені. Тим краще. Бо тепер моїм сусідом з другого боку є Горанов. Таке безпосереднє сусідство, звичайно, пов'язане з певними незручностями. Воно привертає погляд до тебе, а коли цей погляд надміру підозріливий, то неминучі й відповідні спостереження або таємні перевірки. Тому необхідно тривалий час утримуватися від будь-яких вчинків, які могли б викликати найменше підозріння. Треба жити так, щоб навколишні люди звиклися зі мною як з нецікавим і зовсім сумирним сусідом. На противагу цій незручності безпосереднє сусідство з Горановим дає мені такі переваги для спостережень, яких квартира рантьє, незважаючи на високу оплату, не може забезпечити. Від моєї вілли до вілли Горанова не більше дванадцяти метрів, а огорожа, що розділяє нас, занадто низька, щоб служити перепоною. З відповідною апаратурою я міг би спокійно вести спостереження за всім, що діється навпроти. Однак у моєму становищі наявність такої апаратури рівнозначна дурості. Було б надмірним оптимізмом допускати, що в даних обставинах і в даний час мій приватний замок не будуть відвідувати й ретельно оглядати у мою відсутність. Я зовсім не збираюся твердити, що дію голими руками і не користуюсь ніякою технікою. У нашій професії і в наш вік бурхливого прогресу це було б все одно, що йти полювати на слонів рогачкою. Чи то через наївність, чи з лицемірства тисячі людей зчинили страшенний галас з приводу якогось там Уотергейта, начебто вони до того ніколи не чули про практику підслуховування. Я ж не маю ніякого права на наївність чи надмірну бридливість. Мені не дозволено також ображатися, протестувати, а тим більше — провалюватися. Отже, у кишенях я ношу свою дрібну техніку, по можливості не примітну для стороннього ока. Фотоапарат мій має форму запальнички, передавач і приймач на близькі відстані змонтовані в одній авторучці, а підзорна труба — в ковпаку другої, вона дрібна на вигляд, але сильніша від усяких біноклів. Мікроскопічний прилад для підслуховування, кілька невеличких ампулок різного призначення — і більше нічого. Усе це практично нічого не важить, не займає багато місця, в крайньому випадку його можна викинути одним махом, і ніхто не помітить. Було б перебільшенням вважати, що я тут проводжу свій час за шторою в спальні, заглядаючи у вікна Горанова, хоча й такий вид заняття не зовсім чужий мені. Ще більш недоречно думати, що я коротаю дні у дрімоті серед затишного холу чи за очисткою саду від осіннього листя. Легенда, якою я прикриваюсь, — це легенда працьовитої людини, і вона мусить щодня чимось підтверджуватись. Ранок починається з того, що я заношу продукти, залишені постачальниками під кухонними дверима, готую сніданок, займаюсь туалетом. Я не намагаюся приховувати свої домашні заняття за щільними шторами, бо граю роль порядної і нудної людини, якій нічого критися. Рівно о дев'ятій виводжу машину на асфальтовану алею, зачиняю за собою садові ворота і їду вниз до центру. Як і всяка порядна і нудна людина, проїжджаю одним і тим же маршрутом: Острінг, потім довга і полога пряма Тунштрасе, за нею Кірхенфельдбрюке, який переносить мене через річку на Казіноплац, а звідти через Кохергасе — на Беренплац, де розміщена моя контора. Власне, це контора Джованні Бенато, але відколи його підприємство, агонізуючи під загрозою банкротства, злилося з моїм, яке існувало лише на папері, ми дружньо співіснуємо в цьому чистому й тихому приміщенні, ізольованому подвійними вікнами від суєтного шуму зовнішнього світу і для більшої презентабельності прикрашеному картою світу й ілюстрованими календарями. Не заради пустої самореклами, а в інтересах істини мушу відзначити: якщо фірма Бенато — імпорт і експорт продовольчих товарів — все ще існує, то цим він до деякої міри завдячує мені, оскільки я можу різними шляхами забезпечити йому яку-небудь скромну оборудку. Однак ці оборудки не дуже численні, так що мій компаньйон вважає зайвим платити гроші секретарці і веде свою кореспонденцію сам. Оскільки ж і кореспонденція не надто об'ємна, то робочий час спливає звичайно у розмовах на вільні теми. Точніше — на теми катастроф. Катастроф усіх масштабів, видів і нюансів. Така своєрідна тематика може здатися дивною лише людині, яка недостатньо знає Джованні Бенато. А він належить до тих вайлуватих людей, котрі, здається, постійно живуть на грані нещасного випадку: якщо поруч є ваза, він неодмінно переверне її; якщо йому подадуть суп, незабаром у тарілці можуть опинитися його окуляри, якщо він переходить дорогу, то чимчикує на червоне світло, плутаючи весь рух. Але мій компаньйон з гордовитою зневагою ставиться до небезпек, які безпосередньо загрожують йому, думки його прикуті до катастроф світового масштабу, минулих і майбутніх. — Пригадайте собі, як була знищена Атлантида, — говорить він, постукуючи по столі куцими товстими пальцями, — і вам стане ясно, як може загинути і наша цивілізація. — Мушу признатися, спогади мої не датуються епохою Атлантиди. — Мої теж, — киває Бенато. — Але це питання уже з'ясоване наукою. Уявіть собі величезний метеорит або, якщо хочете, малу планету діаметром близько шести кілометрів і вагою до двохсот мільярдів тонн. Правда, колосально? Це одна з особливостей Джованні: говорячи, він весь час звертається до вас з подібними запитаннями, щоб почути вашу думку. Звичайно, ваша думка не дуже цікавить його, просто це один із спритних ораторських прийомів, щоб тримати вас у безперервному напруженні під час розмови, яка по суті найчастіше має форму монологу. Однак, щоб відкрити дальшу зелену вулицю монологові, я мушу підтвердити, що двісті мільярдів тонн — річ справді колосальна. — І ось цей метеор-гігант з божевільною швидкістю налітає на землю і падає в затоку Флоріди. Добре все-таки, що падає туди, бо якби впав тут, то зараз у Швейцарії замість Альп була б яма. Який жах, правда? — Думаю, що це не так уже й жахливо, — делікатно заперечую я. — Швейцарці — люди спритні, отже, могли б і з допомогою ями оббирати туристів. — Без сумніву, без сумніву, — киває Бенато. — Але я маю на увазі не саму яму, а жахливий струс. Яке двигтіння! Це було б зловісніше, ніж тисяча атомних вибухів… так що навіть полюси змістилися б, і океан залив би цілий континент. Уявляєте собі? — Намагаюся. Щоб підкріпити мою кволу уяву, Бенато підкидає мені ще кілька подробиць катастрофи з Атлантидою, супроводжуваних обов'язковими «правда?», «що ви на це скажете?», «ви здаєте собі звіт?». Після того переходить до наступного катаклізму. Наступним може бути зловісна зміна земного клімату, яка, на думку відомих вчених, має статися, спричинившись до неминучих наслідків — спочатку нового потопу, а потім нового льодовикового періоду. Або демографічний вибух, який несе ще більші страхіття: спочатку ми харчуватимемось корінням, а згодом перейдемо до канібалізму (уявляєте?). Або демонічні сили, які дрімають під земною корою: подумайте тільки, що в той час, коли ми з вами сидимо отут на Беренплац, десь унизу, під нашими ногами, клекоче вогненна лава (а ви ж знаєте: як тільки щось починає клекотіти, так і дивись, щоб не вибухнуло). Або повернення жахливих середньовічних епідемій, від яких мільйони людей гинуть як мухи (ви здаєте собі звіт?). Окремою графою в репертуарі Джованні Бенато йдуть воєнно-політичні катаклізми — китайське вторгнення, воднева бомба, біологічна зброя, а також хімічна. Це для нього одні з найбільш улюблених тем, мабуть, тому, що тут він має найбагатшу інформацію. Але якими б улюбленими вони не були, ці теми не можуть замінити проблем третьої й останньої граф, які викликають у Бенато майже ліричне захоплення, — сюжетів фантастичної літератури, що їх мій компаньйон сприймає, ясна річ, як живу реальність. Тут чільне місце займають такі мотиви, як нашестя інопланетян, міфічне чудовисько, що тиняється в шотландському озері Лох-Нес, велетенська біла акула, жахлива снігова людина, літаючі тарілки і вже не пригадую що ще. Хоч би як захоплювався Бенато безконечною розмовою-монологом, він не забуває час від часу поглядати на свій наручний годинник і ніколи не забуває вчасно оповісти: — Дорогий приятелю, вже дванадцята. Що ви скажете, якщо ми підемо підкріпимося, перш ніж той нещасний Всесвіт звалиться на наші бідні голови? Першого разу я прийняв пропозицію з ентузіазмом новачка, не підозріваючи риску авантюри. Потім уже доводилось хоч-не-хоч приймати її, оскільки це стало традицією. А згодом я просто звик. Говорячи про ризик, я не маю на увазі те, що оплачувати рахунки випадало мені, бо це був не ризик, а залізна неминучість. Я не настільки дріб'язковий, аби натякати, що компаньйон не скаржився на апетит і в результаті рахунки виходили чималі. Річ у тому, що, як я вже згадував, Бенато був трохи вайлуватий, так що вирушати з ним у широкий світ було справою досить клопітливою. Італієць був короткозорий. Якоюсь мірою йому вдавалося компенсувати це завдяки окулярам у товстій роговій оправі. Але оскільки на розсіяність ще не винайдено окулярів, він раз у раз штовхав то того, то того пішохода, натикався на громадянина, що йшов попереду, або ж брав під руку якогось незнайомого, думаючи, що це я, його компаньйон. Пересування Бенато по вулиці, мабуть, спричинювалося б до частих лайок або й епізодичних ляпасів, якби не наївний вираз його дитячого обличчя, манера усміхатися якось винувато, а також ласкаві «даруйте, даруйте», які він розсипав на всі боки, обеззброюючи цим потерпілих. Одного разу, коли Бенато раптом згадав, що залишився без цигарок, і попрямував до тютюнової крамниці, я ледве встиг в останню мить зупинити його: він замість дверей ішов прямо на вітрину. Іншим разом, очевидно, підстьобуваний голодом, він ледь не повторив цей номер з далеко більшою і товстішою вітриною ресторану. — Такої великої вітрини мені ще не доводилось розбивати, — признався він, коли я вчасно схопив його. — Крізь менші проходив, але крізь таку велику — не випадало. У мене було таке відчуття, що він у душі докоряє мені за втрачену можливість встановити скромний рекорд у розтрощуванні вітрин головою. У самому ресторані події розгорталися в аналогічному напрямку, тому ми завбачливо сідали завжди в кутку, де обслуговував Феліче, який мусив терпляче зносити дрібні дивацтва свого співвітчизника. — Ну, дорогий мій, що ти нам запропонуєш? — по-приятельськи запитував Джованні, розкриваючи меню і недбало простягаючи ноги під столом, причому його нога безпомилково впиралася в манжети моїх штанів. — Є чудовий копчений сом… — радив офіціант, готовий зі службовою запопадливістю запропонувати найдорожче. — Копчений сом… це ідея… — бурмотів Бенато і ворушив ногами, відчувши, що вони унизу замоталися в щось. — Цікаво, що ти запропонуєш нам крім сома… Нарешті після тривалої співбесіди визначалося меню, а заодно й напої, і Феліче йшов у бік кухні. — Які чудові квіти, — вигукував Бенато, простягаючи руку до кришталевої вазочки з великими гвоздиками. У таких випадках я інстинктивно відсувався від столу, хоч вазочка не завжди перекидалася. Бували такі щасливі випадки. Компаньйон виймав одну гвоздику, обережно нюхав її і додавав: — Але на цьому світі, дорогий друже, навіть краса оманлива. Ви, мабуть, чули про ті страшні орхідеї, запах яких рівнозначний смертельній отруті… Отрути, натуральні й лабораторні, — то також була одна з улюблених тем Бенато, і він на деякий час поринав у неї, щоб заглушити приступи голоду. Нарешті Феліче приносив рибу, і Джованні накидався на їжу. Згодом його досвідчене око помічало якийсь недолік: — Скажи, Феліче, що це за мода — копченого сома подавати з гвоздиками? — Я думаю, що гвоздику ви самі поклали в тарілку, — пробував заперечувати офіціант. — Думаєш… Але не впевнений… Ну, добре, залишимо це питання відкритим, — великодушно махав рукою Бенато, і келих його падав на землю. З цього моменту й до кінця обіду він не раз скидав зі столу то виделку, то ніж, то якийсь келишок, отож Феліче мусив весь час вартувати поруч, щоб у будь-яку хвилину принести новий прибор. Але найбільша небезпека для навколишніх крилася у другій страві, якою найчастіше були біфштекс чи відбивна котлета, котрі необхідно різати. А компаньйон діяв з таким розмахом, що відрізаний шматок часто вискакував з тарілки, опиняючись на скатерті або ж на вашому костюмі. Траплялося, що вискакував не відрізаний шматок, а ціла відбивна котлета. Якось у подібному випадку котлета опинилася на колінах дами, що сиділа за сусіднім столом. Добре хоч, що дама передбачливо застелила коліна серветкою. — Я не думав, що у мене такий снайперський талант, — шепотів мені Бенато, коли інцидент було загладжено. — Ви бачили? Впала точно на серветку, навіть не заляпала сукні. Не обходилось без певного ризику і для самого Бенато. Пригадую, як одного разу, захопившись темою про неминуче наближення якоїсь комети, він зажурено сперся ліктем у тарілку з міланським соусом. Найнезначимішими, звичайно, були пригоди з цигаркою, яку компаньйон залишав де попало і про яку згадував аж тоді, коли запах смалятини ставав нестерпним. — Здається, щось горить, — бурмотів Бенато. — Скатерть… отам, перед вами… — А, нічого. Я боявся, щоб не штани. Одного разу я дозволив собі несміливо докинути: — Ви зі своїми цигарками можете наробити вдома пожежі. — Я вже двічі горів, — недбало відповів мій співбесідник. — Нічого страшного. Якщо тільки застрахуватися. Я завжди страхуюся. Покінчивши з обідом і розрахувавшись, ми знову прямуємо до контори. Власне, Бенато проводжає мене лише до найближчого рогу, аби пояснити, що в контору він не піде, бо на нього чекає якась ділова зустріч. Якщо судити з його сонного вигляду, то це, без сумніву, має бути зустріч з м'якою постіллю, де він має намір поринути у забуття і хоча б ненадовго позбутися гнітючих думок про світову катастрофу. Отже, я простую до контори сам і присвячую дві години пресі й міжнародним подіям. Потім виходжу прогулятись центральною вулицею, оскільки наша фірма — за кілька кроків від центральної вулиці. Тут усе недалеко від центральної вулиці — парламент, музей, кафедральний собор, банки, вокзал, казино, театр і таке інше. Усе, включаючи й місце, де я раз на тиждень підтримую зв'язок зі своєю людиною. Поки що тільки так, аби лиш знали, що я живий, хоча ще нічого не помічено. Насправді ж варіант «дельта» вже діє, якщо можна назвати дією рух на холостому ходу. Центральна вулиця, яку називають то Крамгасе, то Марктгасе, то ще якось, багата історичними пам'ятниками — від годинникової вежі Цитглоке до численних старовинних водограїв, прикрашених ренесансними скульптурами. Але мій погляд не знати чому лише побіжно ковзає по тих пам'ятках і переходить на інші, далеко банальніші речі — кілька пасажів, що сполучені з бічними вулицями, деякі заклади, збудовані з подвійними входами, а також універсальні магазини «Льоб», «Контіс», «Глобус» та інші подібного типу, що вирізняються не тільки багатством товарів, а й деякими додатковими зручностями. Дослідження об'єктів такого роду — це, звичайно, чисто професійна звичка, і я кажу собі, що було б найкраще, якби вони ніколи мені не придалися. Тут так же легко вислизнути від можливого переслідувача, як і знову зіткнутися з ним через п'ять хвилин десь поблизу. Бо в цьому невеликому місті усе розташовано за кілька кроків від центральної вулиці. Власне, місто не таке вже й мале. Воно розкинулося далеко по обидва боки річки Ааре, про яку можна було б сказати, що вона в'ється як змія, якби це порівняння не виглядало занадто паскудним у відношенні до такої чистої синьо-зеленої річки. Проте віддалені тихі квартали з широкими вулицями, житловими масивами, підприємствами і парками мене не цікавлять. У певному відношенні вони менш вигідні, ніж тіснота центру. А центр — це те місце, обмежене дугою Ааре, яка тут згинається, як у суглобі, де скупчені магазини, де панує метушня і де все знаходиться за кілька кроків від центральної вулиці. Надвечір я підходжу до своєї машини, що стоїть на Беренплац, сідаю в неї й повертаюсь до Острінга. День скінчився, але нудьга триває. Однак такий порядний і нудний громадянин, як П'єр Лоран, не має права не нудьгу. Вона існує для артистичних натур, для тих, хто весь час марить про щось інше, щось таке, що… взагалі для тих людей, котрим сняться міражі й котрі ганяються за вітрами. Навряд чи треба доводити, що така статечна людина, як П'єр Лоран, не має нічого спільного з подібними суб'єктами. Він повертається точно в установлений час, зупиняє машину на точно визначеному місці і займається чітко передбаченою на такий час справою — приготуванням вечері. Отже, я готую вечерю, в якій основну і майже єдину страву становить яєчня з шинкою, сідаю біля кухонного столу і методично здійснюю насущну справу — приймання їжі, не утруднюючи себе зашторюванням вікон, аби кожен цікавий міг переконатися в тому, що П'єр Лоран, як порядна людина, вже повернувся додому і, як порядна людина, спішить поїсти, поки не почалась телевізійна серія «Чорне досьє». Потім, як ви вже здогадуєтесь, мої заняття переносяться в хол, де я дрімаю деякий час, витягнувшись у кріслі перед екраном. Господар постарався надати обстановці скромної елегантності, витриманої в зелених тонах: шовкові шпалери, оксамитові крісла, великий килим, абажури настільних ламп — усе зелене. Навіть кілька гравюр на стінах, що зображають пасторальні або галантні сцени з невеличкою дозою жіночої наготи і щедрою рослинністю. Час від часу, коли наступний епізод «Чорного досьє» поступається місцем черговій бесіді про економічну кризу, я виходжу з холу й ліниво піднімаюсь нагору, в бібліотеку. Тут уже штори опущені, і в цьому немає нічого дивного: коли читаєш, стараєшся ізолюватись від зовнішнього світу. Та ба, я зовсім не маю охоти читати, тим більше, що книги, розставлені на полицях, виконують чисто декоративну функцію, надаючи обстановці наукового і старовинного вигляду своїми товстими шкіряними оправами. Я вже нашвидкуруч переглянув їх. Це в основному різні латинські твори, а також підручники й посібники з садівництва з минулого століття. Оскільки ж я не маю наміру поринати у посібники з садівництва, а штори, як уже було сказано, опущені, я дозволяю собі залишити бібліотеку, пройти у затемнений інтер'єр спальні і спрямувати свій погляд крізь щілину в шторі на віллу, що навпроти. У цей час звичайно світяться лише два широкі вікна в холі, іноді завуальовані молочним серпанком муслінових гардин, а іноді зовсім чітко демонструють інтер'єр. Обстановка старомодна багата, з великою кількістю важких, масивних меблів і ніжної порцеляни. І серед цієї обстановки — кволий літній чоловік, на якого скерована моя авторучка — телескоп. Зоране густими зморшками землисто-жовте обличчя із запалими щоками виглядає хворобливим. Взагалі Горанов нагадує той тип людей, які начебто вже готові в могилу, але в такому стані можуть жити ще довгі роки, поки всі їхні близькі не переселяться на той світ. Він уже напевно перемахнув за шістдесят, однак, незважаючи на сиве волосся і зів'ялий вигляд, навряд чи добрався до наступної десятки. Морзянка зморщок на його обличчі передає якусь постійну гримасу пригніченості чи страждання, немовби він змучений не дуже сильним, але безперервним зубним болем. Одягнений у поношений вовняний халат вишневого кольору, чоловік переважно читає газету, лежачи на дивані, або неквапливо походжає, ніби вимірюючи кроками довжину холу. Якщо ж не читає й не походжає, то гайнує час за грою в карти. Грою з одним-єдиним партнером — Пеневим. У Пеневі теж є щось анемічне і хворобливе, але йому ще далеко до старечого віку: за даними, які я вже маю, він тільки-но вступає в сороківку. Що ж стосується даних самого його обличчя, довгастого і безкровного, то вони досить невиразні, так що йому легко можна було б дати на кілька років більше чи менше. Щось гостре є в цьому довгастому обличчі, у різкому зламі брів, у виступаючому, наче пташиний дзьоб, носі, в гострому підборідді і пронизливому погляді невеличких чорних очей. У кутику блідих, безкровних губ завжди висить сигарета. Незапалена сигарета. Іноді він виймає її й кидає у попільничку, але невдовзі бере нову і також, не запалюючи, кладе на звичне місце — в кутик губів. Мабуть, Горанов не дозволяє курити. Або ж лікарі забороняють. Час від часу старий різко підводить голову і впирається поглядом у вікно, інколи і Пенев дивиться туди ж, немовби за цим темним вікном причаїлося щось невідоме й небажане. Потім гра йде далі. Триває вона звичайно до одинадцятої, після чого обидва кидають карти, а переможений — ще й якісь банкноти. Партнери покидають хол, світло гасне. Спектакль закінчено. Прикрий і пустопорожній спектакль, якраз у стилі цього тихого й сонного кварталу за Острінгом, де при бажанні можна заспокоїти свої нерви або ще більше розладнати їх. І якраз у стилі цього милого старого Берна, де вулиці порожніють після восьмої і де можлива єдина притичина: Бенато заляпає ваш костюм міланським соусом чи пропалить ваш рукав цигаркою. Минуло цілих два тижні, й нарешті якось уранці сталося щось незвичайне. У двері до мене подзвонили. Не з чорного входу, куди постачальники приносять продукти, а з парадного. Відчиняю — переді мною молода дама. Не думайте, що йдеться про самку голлівудського типу, яка звичайно закручує голову героєві. Дама без особливих прикмет, взагалі з тих, яких на вулиці минають, не проводжаючи поглядом. Середній ріст, строгий сірий костюм і не дуже цікаве обличчя, частково сховане за великими димчастими окулярами. — Я прийшла з приводу квартири, — прозаїчно сповіщає відвідувачка. — Якої квартири? — Тієї, яку ви здаєте по найму. — Немає такої, — відповідаю. — А об'ява? — Ах, так, об'ява… Я просто забув зняти її, — кажу, згадавши про маленьку картку над входом до садиби. — Може, ви все-таки знаєте десь поблизу вільне помешкання… — провадить дама. — На жаль, не знаю. Було в сусідньому будинку, але також вже зайняте. — Дивно… А мені казали, що тут повно вільних квартир. — Поняття не маю. Може, і є, — знехотя мимрю я, поглядаючи на годинник. Після цього вона киває мені на прощання і йде до свого червоного «фольксвагена», що стоїть перед входом. Наступний ранок знов починається з незвичайної події. І знову це дзвінок у двері — не з чорного входу, а з парадного. Переді мною знов стоїть дама, однак я не зразу впізнаю у ній вчорашню відвідувачку. Пастельно-фіолетова сукня з дорогого вовняного матеріалу щільно облягає тіло, підкреслюючи привабливі лінії постави і щедрі форми бюста. Обличчя, не прикрите нічним метеликом димчастих окулярів, сяє у чарівній усмішці. Усмішці соковитих губ і чорних очей під темними віями. — Я знову прийшла з приводу квартири, — повідомляє дама. — Але ж я сказав, що немає, — відповідаю, намагаючись опам'ятатися від здивування. — Якщо ви помітили, вже й об'яву знято. — Помітила, правильно, — підтверджує незнайома, осяваючи мене усмішкою. — Але повірте, ніде поблизу не можу знайти чогось підходящого. І оскільки я довідалася, що ви самі… Мене задовольнив би один поверх, навіть у крайньому випадку одна кімната. Отже, я подумала собі, що… Я також про щось думаю собі, навіть готуюся надати своїй думці словесної форми і випровадити нахабу до дідька, але вона випереджає мене і з тією ж милою усмішкою додає: — Невже ви залишите бездомну людину під відкритим небом… у цю холодну дощову осінь… Запевняю вас, що я не п'ю, не запрошую гостей, не чіпляюсь на шию господареві, взагалі можете вважати, що мене немає… Поки вона розігрує свою невеличку роль, мої думки скеровуються в іншому напрямку. Кінець кінцем ця жінка має якусь мету, міркую я собі. І за цю мету навряд чи обрано мене. Отже, не завадить з'ясувати, куди вона мітить. Крім того, таке сусідство може виявитись корисним. І, зрештою, моя кімната біля холу таки зовсім зайва. — Ви просто краєте моє серце, — мимрю я. — Я б вам відступив кімнату на нижньому поверсі при спільному користуванні холом. Але більше нічого. — Я з першої ж хвилини зрозуміла, що ви людина великодушна, — теревенить дама, заходячи в будинок. — Навіть спільне користування холом… Тепер уже ви краєте моє серце… — Я відступив би вам його весь, — відповідаю сухо, — якби не телевізор. Якраз тепер, знаєте, йде ота серія «Чорне досьє». — Але тут чудово! — вигукує незнайома, опинившись у просторому холі, на який я вже частково втратив права. — І все зелене… Мій улюблений колір… Сусідня кімната, як і суміжна з нею ванна, також викликають схвалення. Однак, усупереч звичайній жіночій психології, дама приділяє менше уваги ванні, аніж вигляду, що відкривається з вікна. А вікно виходить в основному на віллу Горанова. — Думаю, краще вже залагодити питання з наймом, — пропонує жінка, коли ми вже вертаємось у хол. — Не варто поспішати, — заперечую я. — До того ж мені пора на роботу. Ось вам ключ від зовнішніх дверей. Виготовите собі дублікат, а оригінал покладете в скриньку для листів. Я киваю на прощання і виходжу зі спокійним виглядом мужчини, котрий може дозволити собі розкіш залишити вам свою квартиру просто так лише тому, що він — порядний і нудний громадянин, якому нічого приховувати. Надвечір, повернувшись додому і дістаючи ключ із умовленої схованки, я мало не наштовхуюсь у дверях на якусь молоду особу невизначеної статі у крислатому капелюсі, грубому товстому светрі і сірих джинсах. «Вже почалися й відвідування», — думаю собі, але в цей момент хіпі здається мені підозріло знайомим. — На маскарад? — запитую я, переконавшись, що асексуальний тип — це не хто інший, як моя така жіночна піднаймачка. — На мистецьку дискусію, — уточнює дама-хіпі. — А, розумію. Тому ви так мальовничо одяглися? — Інакше мене не приймуть за свою. Нема нічого неприємнішого, ніж коли тебе вважають за чужака. Керуючись саме цією максимою, незнайома влаштовується у моєму домі, наче своя людина. Взагалі почувається тут як у себе вдома. Причому робить це без тіні нахабства, так природно, що я навіть не відчуваю цього. У той самий вечір, повернувшись зі згаданої дискусії, вона опускається в крісло й невимушено доводить до мого відома: — Ох, умираю з голоду. — Холодильник до ваших послуг, — кажу я. — А ви складете мені компанію? — Чому б і ні? «Чорне досьє» вже закінчилось. І ми йдемо на кухню. Порившись у холодильнику, дама-хіпі дістає саме те. що вибрав би і я, найпрозаїчніше і найбільш насущне — яйця і шматок шинки. — Ви ніколи не опускаєте штори? — запитує жінка, ставлячи сковорідку з маслом на газову плитку. — Навіщо їх опускати? — Невже не підтримуєте зв'язків з протилежною статтю? — Ви перша. А що стосується вашої статі… у цьому наряді… — Ряса ще не робить людину ченцем, пане… Не знаю просто, як вас величати. — Моє прізвище фігурує на дверях. — Бачила, але не знаю, як вас звати. Ви як би мене називали? Питання ставить мене у скрутне становище, хоча, повернувшись із роботи, я застав передбачливо покладену на стіл у холі її візитну карточку: «Розмарі Дюмон, студентка, Берн». Чудово гравірована карточка, до того ж зовсім недавно надрукована, судячи по тому, що фарба ще трохи розмазується. — То залежить… — бурмочу я. — Якщо ви маєте намір залишитися надовше, я називав би вас Розмарі, оскільки ми й так колись дійдемо до цього. А якщо ви незабаром поїдете… — У такому разі називайте мене Розмарі, дорогий П'єре. Вона вимикає плитку, ставить сковорідку на заздалегідь приготовлену дерев'яну підставку, але, перш ніж сісти за стіл, робить два кроки до вікна й різким рухом опускає штору. Ви, мабуть, помітили, що в житті, на відміну від театру, дія нерідко починається якраз після того, коли опущено завісу. Деякий час дама-хіпі їсть мовчки: очевидно, таки добре зголодніла. З'ївши половину, вона ні з того ні з сього запитує: — Вам подобаються імпресіоністи, П'єре? — Признатись, я не дуже розрізняю усі ці школи: імпресіоністи, експресіоністи… — Як можна плутати імпресіонізм з експресіонізмом? — дивиться вона на мене з явним докором. — Ну так… без ніякого утруднення. — Але ж самі слова мають різний зміст! — О слова!.. Слова, ярлики, фасади… Розмарі кидає на мене швидкий погляд, потім знову зосереджує свою увагу на тарілці. — По суті ви маєте рацію, — зауважує жінка трохи згодом. — Тут, як звичайно, назви не збігаються з явищами І все ж таки ви не можете твердити, що зовсім не чули про таких художників, як Моне, Сіслей, Ренуар… — Останнє прізвище мені справді щось нагадує, — признаюсь я. — Нагадує якихось голих жінок. Дуже червоних. І страшенно товстих. — Ясно, — киває Розмарі. — Ви не належите до сучасних мужчин з широкими культурними запитами. Ви — вузький спеціаліст. Не знаю тільки, в якій саме галузі. — Моя спеціальність зовсім буденна: стараюся нажити гроші. — Усі до цього прагнуть, хоч і різними способами. — Мій спосіб — торгівля. Точніше — імпортно-експортна діяльність. А ще точніше — продовольчі товари. Я взагалі думаю, що у вашій класифікації типів для мене відведено останнє місце: тип людини-егоїста. Вона відсуває тарілку, знову окидає мене швидким вивчаючим поглядом і зауважує: — «Тип людини-егоїста»? Вважаю зайвим виділяти такий тип, тому що протилежного типу немає. — Як це «немає»? А філантропи, шукачі істини, навіть ваші імпресіоністи? — Немає, немає, — заперечливо хитає головою жінка, наче уперта дитина. — І ви чудово знаєте це. Потім озирається і зупиняє свій погляд на пачці «Кента». Я пропоную їй сигарету і клацаю запальничкою. — Сама суть життя, — продовжує вона, — це привласнювання і засвоювання. Привласнювання і засвоювання привласненого: квітка своїм корінням грабує і висмоктує землю, тварина знищує рослинність або інших тварин, а людина… людина ще в зародку смокче життєві запаси організму матері, щоб потім смоктати молоко з материних грудей, а ще пізніше — привласнювати все, що вона зможе привласнити. І якщо, наприклад, ми з вами ще живемо, якщо оточення нас ще не пошматувало, то це тільки тому, що можливості і сили більшості людей дуже мізерні… — Якщо я правильно розумію, ви вважаєте, що всі крадуть? — А ви тільки тепер довідуєтесь про цю дрібницю? До чого б ви не простягли руку, воно вже, без сумніву, комусь належить. Отже, якщо ви його берете, ви когось грабуєте… Закони і мораль лише регламентують грабіжництво, а не скасовують його. — Поганих речей навчають вас у школі, — констатую я меланхолійним тоном. — Цих речей навчаються не в школі, а в житті, — уточнює Розмарі, спрямовуючи на мене визивний погляд разом із густим струменем диму. — В якому житті? Житті бідних бездомних студентів? — Завдяки вам я вже не бездомна. Але, хоч незручно, мушу додати, що я й не бідна. Батько мій склав чимало грошей якраз вашим способом — торгівлею. — В якій галузі? — Не в продовольчій, а в годинниковій. Але це деталь. — Яка не заважає вам третирувати його як злодія. — Не розумію, навіщо його щадити, коли всі інші навколо також злодії. — І ви теж? — Звичайно, раз я живу на його крадені гроші. — Логічно! — киваю я й дивлюсь на годинник. — Думаю, пора спати. — Справді. Я занадто розбазікалась. — Мабуть, червона книжечка Мао завжди у вас під подушкою… — А якби й так, то що? — вона знову з викликом дивиться на мене. — Нічого, звичайно. Це питання смаку. Але оскільки зайшла мова про смак, то дозвольте сказати вам, що ця уніформа хіпі зовсім не пасує вам. Ваше тіло, Розмарі, заслуговує на кращу долю. Я бажаю їй доброї ночі й піднімаюсь до себе нагору. Можливо, це й випадковість, але я вже ніколи більше не бачив її у тих обтріпаних джинсах і в нехлюйському светрі. «Не п'ю, не запрошую гостей, не чіпляюсь на шию господареві, взагалі можете вважати, що мене немає…» Слід визнати, що відколи Розмарі оселилась у домі, вона дотримується всіх пунктів цієї декларації, крім одного: вона існує. І чудово знає це. Причому намагається, щоб і я це знав. Отож, повернувшись надвечір з лекцій, вона граціозно похитується на високих каблуках, від чого промовисті обриси стегон і бюста ніби ще більше оживають, а очі, — такі очі гріх було б закривати окулярами, — дивляться на мене так визивно-пустотливо-обіцяюче, що… Що неможливо абстрагуватися від її існування. — Нудьгуєте? — запитує дама, кидаючи сумку й рукавички на диван. Перш ніж я зберуся на відповідь, вона додає: — Тоді давайте повечеряємо, а потім будемо нудьгувати разом. Власне кажучи, з нею нудьга майже не загрожує. Вона без кінця міняє свої наряди, які привезла у трьох чималих валізах, і повертається додому ввечері то одягнена по-світськи, елегантно, ніби щойно з дипломатичного коктейлю, то виряджена у спортивну сукню з білим комірцем, наче розпещена мамина донька, то затягнута у строгий чорний костюм, як особа з ділового світу. Вона весь час міняється не тільки щодо зовнішнього вигляду, а й щодо манер, поведінки, настрою, думок: весела або задумлива, балакуча або мовчазна, артистично настроєна або грубо практична, стримана чи агресивна, лицемірна або одверта, хоча одвертість цієї жінки-хамелеона досить важко визначити. — Ви втомлюєте мене своїми звичками хамелеона. — Сподіваюсь, ви знаєте, що таке хамелеон… — Якась ящірка, здається. — Що за вульгарні смаки — порівнювати мене з плазуном! — Я маю на увазі не плазуна, а мінливість. — Тоді порівнюйте мене з якимось дорогоцінним чарівно-мінливим каменем. — З яким каменем? Ви ж знаєте, що я каменями не торгую. — Наприклад, олександрит… Кажуть, він уранці зелений, а ввечері червоний. Або опал, що ввібрав у себе всі кольори веселки. Або ж місячний камінь… чи сонячний камінь. — Занадто складно. Все одно що імпресіонізм. Чи не краще вдатися до чогось простішого: виберіть собі якусь одну індивідуальність і на тому заспокойтесь. — А ви яку б мені порекомендували? — запитує вона з задирливою усмішкою. — Правдиву. — Правдиву? — вона задумливо дивиться на мене. — Не боїтеся, що помилитесь? Обличчя її красиве, але щоб побачити, яке воно насправді, треба вловити момент зосередженості й роздуму, однак тоді воно втрачає свою красу, бо його краса — у безперервних змінах, у багатій гамі поглядів чорних очей, в усмішках, напівусмішках та іскристому сміхові кармінових уст, що відкривають гарні білі зуби, у промовистій міміці цих уст, у рухах брів, у ледь помітних хвилях настрою, що пробігають по цьому то наївному й невинному, то холодно-іронічному або зухвало-чуттєвому обличчю. Їй, можливо, років двадцять три, але я б не дуже здивувався, якби довідався, що тридцять два. Взагалі вона часом виглядає на тридцять два, а часом на двадцять три, однак я більше схильний припустити третє десятиліття або, — не будемо нескромними, — кінець другого. Зовнішність нерідко обманює, але спосіб мислення, навіть якщо міркування не зовсім одверті, говорить досить багато, треба тільки вміти розшифрувати. — Нудьгуєте? Традиція цього запитання, яке Розмарі, повертаючись з міста, незмінно задає мені, датується ще першим тижнем нашого спільного існування. Та, кажучи «спільне існування», я б не хотів, щоб мене неправильно зрозуміли. Бо якщо дама керується правилом «не чіплятись на шию господареві», то я, зі свого боку, дотримуюсь принципу «не упадати за піднаймачкою». Отже: — Нудьгуєте? Це питання задане мені ще в кінці першого тижня. — Зовсім ні, принаймні зараз, — відповідаю. — Щойно дивився «Чорне досьє». — О П'єре! Облиште нарешті це досьє і ці клоунади. Я вже досить добре знаю вас, аби не сумніватися в тому, що телевізор ви використовуєте переважно як освітлювальний прилад. — Даремно я признався вам, що нічого не розумію в імпресіонізмі, — зауважую сумно. — Фатальна помилка. Ви раз і назавжди зарахували мене до категорії найтупіших. — Зовсім ні. Найтупіші не нудьгують. — Чому це ви вважаєте, що я неодмінно нудьгую? — А що ж ви робите, як не нудьгуєте? Не прогулюєтесь по саду, не заходите з приятелями до кав'ярні, не приймаєте гостей, не граєте в карти, не вивчаєте кулінарної книги, не розкладаєте пасьянса, не робите ранкової гімнастики… що ще?.. Взагалі не вмієте поринути у це сонне життя кварталу. Якщо ж не вмієте — значить, нудьгуєте. — Тільки не у вашій присутності. — Мерсі. Але це не відповідь. Потім додає іншим тоном, — вона має таку звичку — несподівано міняти тон: — А можливо, секрет дійсно якраз у цьому — пристосуватись до навколишньої летаргії. Коли хочеш, щоб ця ріка понесла тебе і вже не відпускала до кінця, то найкраще плисти за течією й не пручатися. — Ну й пливіть собі. Хто вам забороняє? — кажу я примирливо. — Хто? — вигукує вона, знову змінивши тон. — Бажання, прагнення, думка про те, що я могла б так багато побачити й пережити на цій землі замість скніти у цьому кварталику, загубленому десь серед пагорбів Бернської області. — Не створюйте собі ілюзій, — насмілююсь заперечити я. — Люди нидіють не тільки у Бернській області. — Звичайно, бо вони звикли до свого краю і свого побуту. Одна й та сама річ, навіть якщо це індичка з апельсинами, на п'ятий раз уже стає нестерпною. Секрет у тому, щоб покинути цю річ, поки вона не стала тягарем, і перейти до іншої. Секрет у зміні, в дорозі, в русі, а не в топтанні на місці. — Послухати вас, то можна подумати, що найщасливіші люди — це шофери і торгові агенти. — Не спрощуйте справи. — А ви не ускладнюйте її. Я вважаю, що коли людина будь-що прагне жити цікавіше, вона може при певних зусиллях досягти своєї мети скрізь, навіть у цьому сонному кварталі. — По суті так! — каже вона, знову змінивши тон. — Якщо не цікавіше, то бодай не так нудно! — І задумливо додає:— Треба справді щось робити. Між іншим, у мене таке враження, що моя піднаймачка не дуже-то й нудиться. Вона по кілька разів на день шастає між Острінгом і центром, а якщо залишається в самому кварталі, то все одно вештається скрізь — до кондитерської чи до сусідніх магазинів, до лісу чи до Селища Робінзона — вигідно збудованого ультрамодерного комплексу по той бік пагорба, де у Розмарі є якісь знайомі з університету. Коли я надвечір повертаюсь додому пізніше від неї, то не раз застаю її в кінці алеї за розмовою з тим чи тим сусідом. Приваблива зовнішність — не єдиний її козир, вона володіє ще й іншими — товариськістю і привітністю, тож я не дуже дивуюсь, коли вона одного вечора запитує: — П'єре, ви не матимете нічого проти, якщо ми завтра організуємо тут партію в бридж? Сподіваюсь, бридж ви знаєте трохи краще, ніж імпресіоністів, — А інші партнери хто? — Ну, наша сусідка Флора Зайлер і американець, що живе трохи далі, по той бік алеї, — Ральф Бентон. — Я відчуваю, що ви їх уже запросили. — Так… тобто… — вона зніяковіло замовкає. — «Не п'ю, не запрошую гостей…» — цитую я її власну декларацію. — Ну, П'єре!.. Не будьте злим. Я запросила їх насамперед заради вас, щоб допомогти вам вибратися з лабіринтів отого «Чорного досьє». — Плафон чи контра? — запитую я лаконічно, щоб покінчити з цими лицемірними зізнаннями. — Як хочете, мій дорогий, — згідливо відповідає Розмарі. Наступний день — субота, отже, ми обоє вдома, та це тільки формально, бо піднаймачка жене свою червону машину до Острінга й назад, щоб доставити необхідні для легкої закуски делікатеси; я тим часом дістаю доручення поїхати аж у місто, щоб поповнити напоями домашній бар, який досі існував лише номінально; повертаюсь і вже мушу знову їхати назад по мигдаль та зелені маслини, оскільки Розмарі твердить, що без мигдалю і зелених маслин нічого не виходить; але не встигаю я приїхати, як Розмарі каже: «А на чому ми будемо грати, якщо немає стола?» На що я відповідаю: «Як немає стола?», а вона заперечує, що мається на увазі не кухонний стіл, а спеціальний, із зеленим сукном, і що такий стіл до того ж чудово підходить до зеленого холу; на це я зауважую, що зелені маслини — цілком достатнє доповнення, але, звичайно, кінець кінцем знову подаюсь у місто й довго шукаю у Льобі, поки нарешті знаходжу відповідний пристрій для гри, і повертаюся якраз вчасно — принаймні такої думки Розмарі: це вона заявляє, що я з'явився якраз вчасно, щоб допомогти готувати сендвічі. Точно о шостій годині біля парадного входу чується дзвінок: це, звичайно, вже згадуваний Ральф Бентон, оскільки чоловіки завжди пунктуальні, а Бентон, за відомостями Розмарі, на довершення всього ще й юрисконсульт у якомусь банку, юрисконсульти ж особливо пунктуальні, зокрема банківські. Гість вручає піднаймачці три орхідеї у целофані, — думаю, що не ті отруйні, про які говорив Бенато, — а мені пропонує люб'язну, трохи сонливу усмішку, якраз у стилі цього сонливого кварталу. Це чорноокий і флегматичний красень, який, мабуть, уже прямує до сороківки, але ще не досяг її. Ми влаштовуємось у холі, і я маю можливість розглянути його детальніше, бо тягар пустої розмови про цю противну погоду і всяке інше взяла на себе Розмарі, так що мені залишається тільки курити і спостерігати. Якби я не знав, що це янкі, то навряд чи прийняв би його за такого. У всякому разі в ньому немає нічого від грубої мужності того типу, який підноситься вестернами як зразок породистою американського самця. Бентон середній на зріст, добре збитий, однак зі схильністю до повноти, яку він, очевидно, з великими зусиллями стримує. Чорна грива підстрижена не настільки високо, щоб аж суперечила моді, але й не так низько, щоб змахувала на зачіску хіпі. Чорні брови з якимось меланхолійним вигином і чорні меланхолійні очі, погляд яких ніби відсутній, схований десь під повіками. Трохи горбатий ніс, у лінії якого теж є щось меланхолійне. Товсті губи, що чітко вирізняються на його матовому обличчі. І заокруглене підборіддя з ямочкою, яка, мабуть, завдає деякого клопоту під час гоління. Можливо, в жилах його є одна-дві краплини мексиканської чи пуерто-ріканської крові. А може, він просто належить не до ковбойського типу, а до іншого, меланхолійного і мрійливого, якому у фільмах належить бренькати на гітарі, а не палити з кольта. — Містере Бентон, наш приятель П'єр хотів би пограти у плафон, — чую я в цей момент голос Розмарі, яка з природною невимушеністю перейшла від погоди до карт. — Ви не проти? — Бажання господаря для мене закон, — з флегматичною усмішкою відповідає американець. — Йдеться не стільки про бажання, скільки про можливості, — поспішаю з поясненням. — Інакше я б не пропонував вам такої простацької гри. — У наш час, знаєте, людині вже важко судити, що простацьке, а що ні, — зауважує Бентон. — Коли подивишся, як молодь одягається, послухаєш, якими словами вона послуговується… Розмарі, здається, готова заперечити, але з парадного входу чується ще один дзвінок. Це, як слід було чекати, наша сусідка Флора Зайлер, квартирантка сусіда-рантьє. її поява до деякої міри вражає Бентона та й мене також, хоч я раніше бачив цю даму здаля. А все-таки одна справа бачити її віддалік, а зовсім інша — глянути на неї зблизька. Флора Зайлер — ровесниця моєї піднаймачки, а може, й молодша, — щодо жінок точність часто ілюзорна, — але в усякому разі не виглядає молодшою. Зате вона значно вища від Розмарі, а щодо обсягу — легко могла б умістити в собі дві Розмарі, навіть оком не змигнувши. Щоб не впасти у пліткарський тон, одразу ж поясню, що фрау Зайлер зовсім не належить ні до осіб, які розповніли через неправильний обмін речовин, ані до тих жінок, які захищають спортивну честь своєї батьківщини з ядра. Вона досить пропорційної будови, якщо не зважати на деяку щедрість природи у бюсті і стегнах, але ця пропорційність — для досить імпозантного зросту в метр вісімдесят. Словом, це одна з тих пишних самок, які твердо вселяють відчуття неповноцінності у переважну більшість мужчин та пробуджують грубі атавістичні апетити у решти. Німкеня невимушено тисне мою руку, а потім і руку Бентона, якому в цю мить ледве вдається приховати свій стражденний вигляд. Думаю, що в даному випадку причиною є не тільки енергійне рукостискання, а й масивний перстень американця. Не знаю, чи ви помічали це, але коли носиш перстень і тобі міцно тиснуть руку, ефект значно неприємніший. Щоб не почуватися у кріслі скованою, Флора Зайлер розташовує свою імпозантну статуру на дивані, а Розмарі підтягує ближче візочок з напоями, де представлений наш домашній бар. Кілька хвилин іде на вибирання напою і складні маніпуляції з різними типами бокалів і кубиками льоду, головна властивість яких, як відомо, — висковзати із щипчиків. Після цього Розмарі настроюється на коротку вступну бесіду, вчасно перервану німкенею: — Чи не краще одразу приступити до діла? Я завважила, що ці світські ритуали з пустими розмовами більше сковують людей, ніж зближують. Виявляється, що такої ж думки кожен, бо всі ми, як за командою, беремо свої бокали й розташовуємось за зеленим столом, який так вдало доповнює зелений інтер'єр холу. Жеребок вирішує, що перший робер я гратиму з Розмарі проти Флори і Ральфа; це мене влаштовує, бо якщо дійде до сварки, то зручніше все-таки сваритися з близькою людиною. Цю гру, бридж, я колись засвоїв з чисто професійних міркувань під час одного з численних перевтілень, коли мені, як і батькові Розмарі, доводилось працювати у годинникарській галузі. Однак від тих юнацьких років минуло вже чимало часу, тому я спочатку утримуюся від занадто азартних анонсів, залишаючи в основному ініціативу в руках своєї піднаймачки, котра, як і всяка діяльна й амбітна натура, не від того, щоб саме вона здійснювала розігрування, а не хтось інший. — П'єре, ви не сердитесь на мене, правда? — мило запитує Розмарі, проваливши одну гру. — Анітрохи, дорога моя. Підозрюю навіть, що ви зробили це навмисне, аби поліпшити моє самопочуття. Коли бачиш, що й інші припускаються помилок, це підбадьорює. Власне, вона грає непогано, але з деякою схильністю до авантюри, за яку в бриджі можна поплатитися, особливо коли проти тебе такі два нещадні гравці, як Флора і Ральф. Вони повністю зосередились на картах і, очевидно, вже цілком розуміють одне одного без будь-яких розмов, — я хочу сказати, розуміють гру, бо про інше ще рано судити, — і послуговуються словами з єдиною метою — анонсувати. Робер, як і слід було чекати, закінчується катастрофічно для нас, причому Розмарі знову запитує, чи я не серджусь на неї, а я знову обурено відкидаю це нічим не виправдане підозріння. Ми міняємось місцями, на цей раз я вже сиджу напроти американця; коли ж проти двох жінок ополчуються двоє чоловіків, їхня справа, природно, пропаща, так що після другого робера моя втрата подвоюється, і Флора, навпроти якої я сідаю, бурмоче по-материнськи, хоч вона набагато молодша від автора цих рядків: — Треба розраховувати на мене, мій хлопчику. Інакше ніколи не виберетеся з трясовини. Я кажу, що саме на неї й розраховую, і вона сприймає цю заяву як щось само собою зрозуміле, бо радіє з мого незворушного самопочуття. Між іншим, німкеня нітрохи не бентежиться своїми значними габаритами. Взагалі поводиться зовсім природно, немовби вважає, що саме вона є уособленням справжньої самки й абсолютно не винна в тому, що навколо неї крутяться різні жіночі пігмеї лялькового типу, як-от Розмарі. Так, Флора зовсім не виставляє своїх пишних форм, але й не намагається приховувати їх, тим більше що це просто неможливо, хіба що, як кажуть, з'явитися у фанерній упаковці. Одягнена з видимою безпретензійністю — в спідницю, блузку і жилетку, недбало накинуту, щоб не стягувала її об'ємного бюста, німкеня, очевидно, шиє ці речі в ательє вищого розряду і, природно, на замовлення. При таких розмірах… Я розраховую на неї і лише коректно анонсую, не забуваючи стежити за її красномовними поглядами. Така розмова за допомогою поглядів не належить до найбільш тактовних під час джентльменської гри, але вона нав'язана нам жінками, бо Розмарі також не відриває своїх чорних очей від очей американця. Флора розумно користується слабостями авантюризму, якого моя піднаймачка все ше не може позбутися, так що їй справді під кінець хоча б частково вдається витягти мене з трясовини. А після того настає пора закусити. Закуска — це «холодний буфет», як висловлюється Розмарі. Отже, кожен бере собі на тарілку делікатеси, що приготовлені на столі в кутку, й сідає в одне з крісел біля пересувного бару. Лише Бентон їсть біля бару стоячи. Я відчуваю, що він робить це для того, щоб не дуже м'яти свій костюм. Бентон одягнений бездоганно, навіть трохи аж занадто, якщо мати на увазі світську людину. Хочу сказати, що йому бракує тієї ледь помітної недбалості, яка відрізняє світську людину від чоловічого манекена в ательє мод. Зрештою, юрисконсульт не мусить бути світською людиною. — Це ваша помилка, Ральфе, — говорить Розмарі. — Треба було підтримати мене, а не казати «пас». — Ця підтримка дорого коштувала б, — озивається Флора, кидаючи на мене змовницький погляд, що означає: «Яка наївна». — Так, але ви не виграли б робера. Вина Ральфа в тому, що він вас пощадив. — Чарівна сусідко, — апатично говорить американець, з чого видно, що для нього чарівність сусідки й ламаного гроша не варта. — Бувають випадки, коли мусиш щадити і противника, якщо хочеш пощадити себе. — Ваша логіка мені не зрозуміла, — упирається Розмарі. — Неможливо водночас щадити і себе, і противника, якщо ваші інтереси різні. — І все-таки в окремі моменти логіка тільки така, — незворушно наполягає Бентон. — А також елементарний розрахунок, — додає німкеня, знову кидаючи на мене змовницький погляд. Вона, мабуть, без жодного наміру закинула одну на одну свої імпозантні ноги, і я констатую, що її щедра плоть перебуває у деякій суперечності з обличчям, оскільки ми звикли асоціювати крупні форми з якоюсь добродушністю. Можливо, тому, що ці крупні форми пов'язуються в нашій свідомості з ранніми спогадами про матір, яка для малої дитини завжди здається великою жінкою, і лише небагато з нас мають можливість переконатися згодом, що не кожна велика жінка сповнена материнської доброти. Так чи інакше, але обличчя Флори скоріше підходило б для якоїсь граціозно стрункої дами, якоїсь кобри, чи, як казали колись, — жінки-вамп. Високі дуги брів, мигдалеві очі мінливого кольору, випнуті вилиці й трохи завеликий рот — усе це, обрамлене розкішним темно-каштановим волоссям, є добрим козирем для кар'єри в кінематографії, а точніше — в рекламних короткометражках косметичних фірм. Однак мені здається, що Флора навряд чи належить до жінок, які згодні задовольнятися мізерними доходами від таких справ. Найбільше вражають очі німкені, вони якогось невловимого тону — то сині, то синьо-зелені, то сірі. «Це ефект від настільних ламп, а також від зелених шпалер», — думаю собі. Цікаво, який колір очей записаний у її паспорті. А між тим розмова на тему азартних ігор триває, хоча й без моєї участі, присутні давно вже називають одне одного по імені, і це наштовхує мене на банальну думку, що дрібні недоліки найкраще зближують і що гра в карти чи спільна випивка інколи вершать більшу справу, ніж два роки знайомства. — Вам, здається, не бракує жадоби наживи, Ральфе, — коментує у цей момент Розмарі. — Цієї жадоби у кожного з нас є з надлишком, — спокійно відповідає американець. — Ні, не в кожного, — заперечує Флора. — У мене таке враження, що наш господар бере участь у грі, аби лиш доповнити каре[2]. — Мабуть, це тільки тому, що він мріє про більший доход, — докидає Бентон. — Звичайно, — киваю головою. — Та це не означає, що я відмовився б і від скромнішого. Після ще кількох таких же пустих фраз, що мали грати роль доповнення до «холодного буфету», ми знову розташовуємось біля зеленого стола і приступаємо до другого туру, який закінчується досить погано для Розмарі й катастрофічно для мене самого, незважаючи на нові самовіддані намагання Флори вирятувати мене з безвихідного становища. — Шкодую, що завдала вам таких ударів, — бурмоче німкеня, коли ми нарешті залагоджуємо свої розрахунки. — Моя біда в тому, що мені не завжди вдається виважувати свої удари. — Не вибачайтеся. Я задоволений, що ви дістали насолоду, хоча й зовсім маленьку, — галантно відповідаю їй. — Пропоную реванш, який залишається за вами, провести найближчими днями у мене*— заявляє Бентон на прощання. — Охоче скористаємося із запрошення, — загрозливо обіцяє Розмарі. Після цього залишається ще торкнутись бархатної долоні американця й витерпіти енергійний потиск руки німкені. — Ви неможливий, П'єре! — заявляє моя піднаймачка, коли ми залишаємось самі. — Погано грав? — Ні. Це я грала погано. Але ви абсолютно байдужий. Ви просто створюєте мені комплекс неповноцінності з моїми пристрастями. — Невже ви така палка натура? — Я маю на увазі гру. — Ну, якщо тільки гру… Може, вона чекає на щось. Чи, може, я чекаю. Або ж обоє чекаємо. Але, як завжди, коли обоє чекають, нічого не виходить. Так що трохи згодом я кажу: — Ральф теж не виглядає занадто експансивним. — Ральф — тиха вода, — відповідає Розмарі. І йде до своєї спальні.  

Недільний день минає без розмов, кожен проводить його у своїй кімнаті, якщо не брати до уваги, що обідаємо ми разом щедрими залишками «холодного буфету». Надвечір я з'являюсь у холі й застаю свою піднаймачку напівлежачою на дивані з якоюсь книгою репродукцій. Судячи з великих кольорових плям, що замінюють зображення, це мусять бути репродукції імпресіоністів. — Уже немає «Чорного досьє», — попереджує Розмарі. — Фінальний епізод ішов учора ввечері, якраз коли Флора витягувала у вас останні франки. — Значить, одне гостре відчуття було замінене іншим, — зауважую я філософськи. Потім, витягуючись за звичкою в кріслі перед вимкненим телевізором, додаю: — А ви, виявляється, звикаєте до летаргії кварталу. Вилежуєтесь цілий день, розглядаєте свої картинки… — Не картинки розглядаю, а набуваю освіти, — поправляє вона. — Невже ви не бачите різниці між тим, хто їсть, і тим, хто жує жувальну гумку. Тут усі навколо не їдять, а жують жувальну гумку, не використовують час, а вбивають його. Згадка про час привертає її погляд до вікна, за яким у сутінках повільно кружляють синюваті сніжинки першого снігу. — Яка погода! А мені завтра вранці треба їхати в Женеву. На довершення всього у моїй машині мотор не в порядку. — Чому саме завтра мусите їхати? — Батько викликає. — Сядете на поїзд… — Я сподівалась почути: «Я вас одвезу». — Дорога Розмарі, можливо, необережно видавати таким чином свою слабість, але задля вас я готовий навіть на цю жертву. — Браво, П'єре, ви прогресуєте! підбадьорливо усміхається жінка. — Я маю на увазі — у лицемірстві. — Яка невдячність! — Б'юсь об заклад, що в Женеві у вас також є якась справа. Від цієї жінки нічого неможливо приховати. Крім суті самої справи. Яка, одверто кажучи, зараз навіть мені самому не зовсім ясна. До ранку від снігу не залишилось нічого, крім вологи на асфальті. Отже, ми вирушаємо в Женеву у моїй машині й годині об одинадцятій прибуваємо в Женеву. — Куди вас вивезти? — запитую я, повільно з'їжджаючи по Рю-Монблан до озера. — Найкраще в «Ротонду». Маю зустрітися з приятелькою. Я виконую її бажання, потім звертаю направо й зупиняюсь у першій же невеличкій бічній вулиці. Вертаю пішки назад, заходжу у внутрішній двір мого постійного готелю «Де ла Пе», звідки пробираюсь у пасаж, що виходить на Рю-Монблан. І ось переді мною вестибюль «Ротонди». Він досить добре освітлений, так що я чітко бачу Розмарі, яка сидить біля столу в кутку. Ніякої приятельки немає. Хвилин через п'ять жінка розраховується, одягає пальто, виходить на вулицю і, швидко озирнувшись, іде в бік набережної. Я також повертаюся зворотним шляхом, щоб опинитись на безпечній відстані за своєю піднаймачкою. Цікаво стежити, як вона у загальних рисах повторює мої власні маневри більш як місячної давності. Минає два мости і виходить на третій, пішохідний, щоб переконатись, чи не ув'язався за нею хвіст. Кого ж Розмарі вважає можливим хвостом? Мене? Малоймовірно. Якби вона так боялася мене, то навряд чи вирішила б скористатися моєю машиною. Хоча могла зробити це навмисне, аби показати мені, що не боїться й не має чого боятися. Власне, оце і є та справа, яка чекає мене в Женеві і яка все ще незрозуміла навіть мені самому. І якщо хтось владно нагадав мені про цю справу, то тільки сама Розмарі. Ще в перші дні нашого співжиття, — здається, я вже казав, що не слід розуміти це слово двозначно, — у мене була нагода встановити, що дама тричі уважно переглядала мої речі. Уважно в тому розумінні, що все, аж до найменшої дрібниці, було педантично розкладено у попередньому порядку. Випадкову людину такий педантизм може обманути, професіонала ж — ніколи. Професіонал уміє користуватися найрізноманітнішими і найбільш непомітними знаками, щоб установити з певністю, рився хтось де-небудь чи ні. Правда, пізніше моя піднаймачка припинила ці обшуки, і мені доводилось лише гадати, чи вона вирішила, що я заслуговую більшого довір'я, чи, може, дійшла до висновку, що я занадто хитрий, аби дати їй компрометуючий матеріал. Так чи інакше, але обшуки та ще її жваві походеньки по кварталу змусили мене на деякий час кинути бідного Бенато напризволяще й зайнятися Розмарі. Вийшовши на Рю-де-Рон, дама зникла в універсальному магазині «Гран Пасаж», так що мене чекало суворе випробування. «Гран Пасаж» — величезний чотириповерховий лабіринт з чотирма входами, і при тій відстані, яка відділяла мене від нього, більш ніж певно, що Розмарі уже встигла загубитись у натовпі покупців або ж піднялася на другий поверх навпроти входу, щоб простежити, чи я не появлюсь. Взагалі при такому скупченні людей і такій кількості дзеркал у магазині дуже легко самому перетворитись у вистежуваного. Отже, я вирішую довіритися не своїм ногам, а розумові. А розум підказує спостерігати з плас де-Лак не тільки тому, що один з виходів відкривається на цю площу, але й тому, що звідси можна засікти появу Розмарі також із двох інших виходів. Таким чином, я ризикую лише четвертим виходом, і шанси — три до одного — на мою користь. Вона з'являється на плас де-Лак через цілих двадцять хвилин, коли я вже майже переконаний, що випустив її. Заскакую у взуттєвий магазин на розі, вичікую, поки вона пройде вітрину, і, скориставшись натовпом, рушаю вслід за нею. Варто було б подякувати їй за те, що вона позбавила мене дальшої гри в хованки. Дійшовши до наступного перехрестя, Розмарі швидко звертає, окинувши контрольним поглядом центральну вулицю. Я прискорюю кроки і встигаю вчасно помітити, як вона заходить до четвертого будинку — модерної споруди на п'ять поверхів. «Досить!» — кажу собі, гамуючи інстинктивне прагнення підбігти слідом за дамою і хоча б визначити по світовому табло ліфта, на якому поверсі він зупиниться. Якщо Розмарі справді побоюється хвоста, а в цьому не може бути сумніву, то вона в цю мить напевно причаїлася на сходовій клітці, щоб перевірити, чи не йде хто слідом за нею. Я вичікую кілька хвилин, потім проходжу метрів з двадцять і завертаю до кав'ярні навпроти; сідаю у кутку біля вітрини так, щоб, залишаючись непоміченим, бачити вулицю. Тут я нічим особливо не ризикую. Навіть якщо Розмарі захочеться відвідати кав'ярню, я зможу вчасно помітити її й вислизнути з цього закладу через чорний хід. У кав'ярні всього кілька клієнтів, зайнятих розмовами або переглядом ранкової преси. Тому кельнер не лише одразу ж приносить мені каву, а й вирішує перекинутися кількома словами про погоду, зокрема про вчорашній сніг, який, на його думку, означає початок зими, котра цього року обіцяє бути дуже суворою, і таке інше в цьому дусі. Я охоче киваю й доповнюю його прогнози деякими своїми, які, зрештою, як і його, почерпнуті з телевізійних передач, оскільки все світове телебачення питаннями погоди займається так часто й докладно, ніби від того, буде завтра хмарно чи ні, залежить саме існування планети. Випивши каву, я викурюю одну за одною три цигарки й обмінююся з кельнером ще кількома словами, цього разу на іншу ходячу тему — про кризу й підвищення цін. У той момент, коли я тягнуся за четвертою цигаркою, з протилежного входу виринає Розмарі у всій своїй чарівності. Забув сказати, що її зимове пальто маслянисто-зеленого кольору, а зелений колір дуже їй до лиця, це я вже встиг помітити, спостерігаючи її серед інтер'єру мого зеленого холу. — Яка жінка! — бурмочу я, коли Розмарі рушає тим же шляхом, що прийшла, а небезпека ЇЇ появи в кафе розвіюється. — Мадемуазель Дюмон? — запитує кельнер, уловивши мій захоплений вигук. — Ви знаєте її? — Звичайно. Це секретарка пана Грабера. — І, посміхаючись з виглядом знавця, додає: — Яка жінка, правда? Моя зустріч з цією самою жінкою має відбутися рівно через півгодини у ресторані «Бель Ер», за кілька кроків звідси, але це для неї кілька кроків, а не для мене. Я зупиняю таксі, їду на протилежний берег і відпускаю машину. Потім заходжу в телефонну кабіну і наводжу довідку за покажчиком. Коли знаєш прізвище й адресу, довідка не є проблемою, так що я без особливих зусиль одержую необхідну мені інформацію: Тео Грабер, прикраси і дорогоцінні камені Інформація, яка в даний момент нічого не говорить мені, хіба що пояснює, чому Розмарі так добре знається на дорогоцінних каменях — тих чарівно-мінливих, а можливо, и інших. Але людина ніколи не знає, коли і навіщо може знадобитися їй інформація. — Сподіваюсь, вам вдалося зустрітися з батьком, — кажу я люб'язно, сідаючи з дамою за відведений для нас стіл. — Так. А головне — вирвати в нього суму, необхідну для покриття вчорашніх витрат. — Якщо справа була тільки в цьому, ви могли сказати мені, — зауважую я. — Ні, П'єре. Я ніколи не прийму від вас таких послуг. — А які ж приймете? — Ніяких… А втім, не знаю… Можливо, вона готова сказати ще щось, але в цей час з'являється метрдотель. — Я дійсно не припускала, що ви можете завдати собі клопоту відвезти мене до Женеви, витративши на мене цілий день, — довірливо каже вона під кінець обіду. — Ви вважаєте мене аж таким егоїстом? — Ні. Я вас вважаю просто замкнутою людиною. — А ви справді така товариська, як виглядаєте? — Що ви маєте на увазі? — Нічого сексуального. — Якщо так, то мушу вам сказати, що я справді товариська. Це абсолютно правильно. В цьому мені вже пощастило пересвідчитись. Якщо ж мене все ще непокоять якісь сумніви щодо цього, то вони незабаром розвіються. Бо всього через два вечори, коли я заходжу до своєї темної спальні і спрямовую погляд через щілину в шторі на віллу Горанова, прямокутник освітленого вікна відкриває переді мною інтимну картину: розмістившись на звичних місцях, Горанов і Пенев заглибились у карти. Тільки на цей раз до них приєднався і третій партнер — мила й товариська Розмарі Дюмон.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка