Богомил Райнов пан ніхто


Богомил Райнов ТАЙФУНИ З НІЖНИМИ ІМЕНАМИ



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка31/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   41

Богомил Райнов
ТАЙФУНИ З НІЖНИМИ ІМЕНАМИ

 

 



 

 

 





Перекладено за виданням: Богомил Райнов. Тайфуни с нежни имена. — София, Народна младеж, 1977  

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ


 

Величний краєвид: з усіх боків долини крутими діагоналями здіймаються в небо скелясті засніжені вершини, між якими повільно розтікаються тумани, немов важкі й невеселі думи гір. А серед цього нагромадження стрімких скель, у долині, притулилося місто. І якби ми захотіли зробити той один крок, що відділяє велике від смішного, то треба було продовжити й додати, що в цьому невеличкому місті, на одній із непримітних вулиць, у маленькій кав'ярні, за малесеньким столиком біля вітрини примостився якийсь чоловічок середнього віку, порошинка в порівнянні з грандіозністю цього альпійського пейзажу, — ваш покірний слуга Еміль Боєв. Зараз для мене було б безпечніше, якби мене називали П’єр Лоран. Бо саме під цим прізвищем годину тому я перетнув кордон поблизу Сімплона. І з цим прізвищем думаю рухатись далі по цій мальовничій країні, яка не знає воєн, зате чудово знає таємниці міжнародного туризму і давно прославилась безліччю гірських пасм, годинникових заводів і шпигунів найрізноманітніших національностей. Я закінчую обідати, ділячи свою увагу між баницею[1] з абрикосовим варенням і чорною машиною, що стоїть біля протилежного тротуару. Нова стандартна машина, до того ж моя власна, не виділяється нічим особливим, що могло б цікавити мене. І все ж я, неквапливо розправляючись із десертом, скоса наглядаю за нею, бо не виключена можливість, що якийсь випадковий перехожий, нагнувшись зав'язати черевика, не прикріпить десь до кузова мініатюрний підслуховувальний пристрій — про всяк випадок. У мене є достатньо підстав сподіватися, що в наступні дні чи тижні мені не уникнути такого пристрою, однак зовсім не хочеться, щоб він запрацював уже сьогодні. Оскільки сьогодні мене чекає серйозна розмова. До мого столика підходить господиня кав'ярні — дама уже в літах, яка проте дбайливо стежить за своєю зовнішністю. — Подобається вам обід? Після двох тисяч кілометрів і двохсот викурених сигарет я абсолютно не в стані оцінити обід на смак, та це не заважає мені відповісти: — Дякую, все було добре. Дама відходить із вдоволеним виглядом, а я думаю собі: «Як незвично, що в цій країні й досі підтримують добрі старі традиції замість того, щоб наслідувати новаторський приклад Парижа, де давно з цілковитою байдужістю ставляться до того, подобається тобі чи ні, і змушують нудитися півгодини, щоб замовити біфштекс, і ще півгодини — щоб заплатити за нього». Я повільно випиваю каву й відводжу очі від машини, щоб глянути на годинник. Потім виймаю з кишені географічну карту і деякий час ділю свою увагу між швейцарською мережею шосейних доріг і тією ж машиною. Моя пильність — це по суті вияв чисто професійного педантизму. В ранню пообідню пору та ще за вологої вітряної погоди вуличка майже безлюдна. Велика й мала стрілки годинника утворили прямий кут між цифрами дванадцять і три; я нарешті розраховуюсь і встаю Вмощуюсь за кермом машини, без зайвого поспіху рушаю з місця і, вибравшись за містом на шосе, прямую на Сіон. Два-три плавних закрути — і Бріг залишається позаду. З одного боку асфальту тягнеться громаддя попелястих скель, з другого зяє безодня широкої ущелини, в глибині якої вже осідає післяобідня мла. Машин на дорозі небагато — річ зовсім нормальна для цього аж ніяк не туристського сезону. Я даю дорогу тим, що поспішають, бо у мене самого немає пильної справи. Зараз моє завдання — стежити за відображеннями у дзеркалі зворотного огляду, Судячи з візуальних спостережень, у мене поки що немає супровідників. Годинник показує рівно за десять хвилин четверту, коли вдалині, з правого боку дороги, з'являється великий синьо-білий напис: СІОН 5 км За кілька кроків від напису стоїть сірий «опель». Але людина, що метушиться біля «опеля», витираючи заднє скло, палить цигарку. Белев же — не курець. Я минаю курця, не підвищуючи і не знижуючи швидкості, в такому ж рівномірному темпі в'їжджаю в Сіон і зупиняюсь біля першого-ліпшого придорожнього закладу. Байдуже оглядаючи шосе і, вгамовуючи неіснуючу спрагу чашкою «Сіналко», помічаю, як сірий «опель» на швидкості, встановленій правилами руху, проноситься мимо кав'ярні. Однак Белев зняв піджак, щоб я мав можливість побачити його розкішну картату спортивну сорочку. А в кінці жовтня та ще у холодний день це занадто дивно. Через хвилин п'ятнадцять я розраховуюсь і також рушаю. Вже у западаючих сутінках справа з'являється напис: МОНТРЕ 5 км Під написом стоїть сірий «опель». Але Белев знову вийшов з машини, підняв капот і копається в моторі. Значить, таки сталася аварія. Причому не конче у моторі. Не змінюючи швидкості, я прямую далі й нарешті в'їжджаю у Монтре. Зупиняю машину біля ресторанчика на головній вулиці і влаштовуюсь за столиком біля вітрини. Вулиця в цей час уже яскраво освітлена, пожвавлена. Люди після роботи поспішають зробити сякі-такі покупки, вчасно повернутись додому, повечеряти й розташуватись біля телевізора, поки не почалася наступна частина багатосерійного «Чорного досьє». Люди дотримуються свого звичного побутового ритму, поки ми отут безглуздо наздоганяємо й переганяємо один одного. Сірий «опель» перетинає мій сектор огляду справа наліво і зникає. Белеву, мабуть-таки, стало тепло. Він і зараз у яскравій картатій сорочці. Я залишаю на столику гроші за каву й незабаром знову сідаю за кермо машини. Злегка натискуючи на акселератор, їду по шосе, освітленому люмінесцентними лампами, хворобливе світло яких настроює на світову скорботу. Стомлено вдивляюся у стрічку асфальту, вже без зайвих ілюзій очікуючи появи напису: ЛОЗАННА Однак ще до появи цього напису бачу інше: за одним із поворотів дорога запруджена машинами, а десь там, попереду, метушаться люди, неначе нічні комахи під яскравим світлом фар. Я виходжу з машини і прямую туди з виглядом невинного роззяви. Якийсь старий «сітроен» блокував сірий «опель», намагаючись загородити йому дорогу. Але «опель», мабуть, не прийняв правил гри, і «сітроен», замість того щоб відсторонитися, ударив його. У той момент, коли я підходжу, санітари вже несуть до машини «швидкої допомоги» розпростерту на носилках людину. Це чоловік у картатій яскравій сорочці із закривавленим обличчям. — Не бачили водія «сітроена»? — підозріливим офіційним тоном запитує поліцай у білій касці мотоцикліста. — Де вже його побачиш? — відповідає юнак з чорними кошлатими бакенбардами, який, мабуть, найраніше опинився на місці пригоди. — Коли я над'їхав, «сітроен» був порожній. Розумієте? — Але ж це явне вбивство! — вигукує якась літня дама. — Стукнути його так нахабно… — Вбивство чи самогубство, а ти не втручайся! — бурчить чоловік дами, відтягуючи її до колони машин. — Для цього є поліція. Поліція справді тут як тут, так що все йде своїм звичайним ходом: місце катастрофи оточено, колону машин, що скупчилися, пущено в об'їзд, і я, вже за кермом машини, минаю два сплющених автомобілі й направляюсь у Лозанну. Я зупиняюсь біля залізничного вокзалу і заходжу в бар готелю «Термінюс». Машинально і легковажно замовляю біфштекс, не зміркувавши, що зараз я зовсім не здатний їсти. У цю мить Белев, мабуть, перебуває в агонії або ж уже по той бік її. Так що весь ретельно обдуманий варіант операції безнадійно провалений. Судячи з позицій професіонала, зараз уся моя увага мусить бути зосереджена тільки на цьому останньому. Але на відміну від мого покійного приятеля Любо, я ніколи не вмів дивитися на речі лише з точки зору професіонала. І хоч як я намагаюсь зосередитися на головному, щоб вирішити насамперед це, думки мої весь час навертають до розпростертої на носилках людини у картатій сорочці і з закривавленим обличчям. Я розраховуюся, майже не торкнувшись щедрої порції. — Не подобається вам біфштекс? — співчутливо запитує кельнер. — Може, не любите такого кривавого? — Навпаки, люблю дуже кривавий, — відповідаю. — Але в мене страшенно болить зуб. Дуже кривавий… Я перетинаю вулицю і заходжу у вестибюль вокзалу. Беру в телефонній кабіні покажчик і починаю гортати. Белев напевно в общинній лікарні. Набираю номер і формулюю запитання. — Так, справді. Сьогодні ввечері привезли, — після короткої паузи повідомляє голос чергового. — Чи можна було б побачитися з ним? — Зараз? Це виключено, — чується відповідь. Іншої я й не сподівався. — Хоч скажіть, у якому він стані. Я не можу цілу ніч залишатись у невідомості. — Хвилинку… Хвилина виявляється такою довгою, що в мене виникає побоювання, чи не перервався зв'язок. Нарешті знову чується офіційний голос: — Ви даремно тривожитесь: його життя поза небезпекою. — Може, скажете щось конкретніше… Однак у цей час трубку, видно, бере інша рука, бо тембр голосу міняється й інтонація набуває дещо поліцейського відтінку: — Хто це дзвонить? — Його знайомий, месьє Робер. Передайте йому, що месьє Робер і Дора хочуть його бачити. І я кладу трубку. Через годину я в Женеві. Влаштовуюсь у готелі «Де ла Пе» і усамітнююся у своєму номері. За вікном тягнеться яскраво освітлена набережна з довгою низкою голих дерев, до такої міри підстрижених, що це робить їх схожими на мертві чорні стовбури, позбавлені будь-яких надій на весняне пробудження. А за набережною — чорні води озера, яких не бачиш, які лише вгадуються; десь там удалині в них відбиваються електричні вогні протилежного берега. Дивлячись на безлюдну асфальтову стрічку набережної, по якій час від часу з легким посвистом проносяться машини, я раптом усвідомлюю, що цей пейзаж зовсім знайомий і звичний для мене. Аж тепер я пригадую, що кілька років тому я жив якраз на цьому самому місці, вірніше, майже на цьому самому — у сусідньому готелі «Режина». І мені здається абсурдом, що я аж тепер пригадую ці деталі, першу зустріч з Едіт за кілька кроків звідси і перший наш обід у ресторані «Режина», що це минуле нагадало мені про себе лише після того, як я встиг зареєструватися внизу в адміністратора, поселитися у своєму номері, одягтися в піжаму і чимало часу провести біля вікна. Справді, це абсурд — забути незабутнє. Абсурд, але, можливо, й необхідність, бо якби пережите не згладжувалося в пам'яті хоч на певний час, то голова могла б розколотись і вже давно розкололася б. Едіт. І погана погода. Едіт давно немає, зате погана погода все ще залишається, маємо її аж забагато, і невідомо, чи скоро вона поліпшиться. «Зараз мусиш думати не про Едіт, а про Дору», — переконував я себе. Причому Дора умовною мовою між мною і Белевим — ніяка не Дора, а Центр. І моє телефонне повідомлення цією мовою означає: «Збирай свої манатки при першій же можливості і забирайся додому». — Ну, як, на вашу думку, нам розплутати цю історію? — запитує генерал, коли ми з Бориславом умощуємося в темно-зелених кріслах під темно-зеленим фікусом. — Нехай її розплутує той, хто заплутав, — бурчить Борислав, зиркаючи на пачку сигарет, що невідомо як опинилася у мене в руках. — Он як? — генерал здіймає брови, але в його синіх очах, навіть аж якихось недоречних для генерала, ховається не роздратування, а стримуваний сміх. — А я думав тебе послати, щоб розплутати її. Тебе чи Боєва. У цей момент він зауважує пачку сигарет у моїх руках і жадібний погляд Борислава. — Куріть, куріть. І заодно скажіть мені, як би ви розплутали цю справу, коли б перед вами було поставлене таке завдання. Історія ця, власне, почалася як усі подібні історії, котрі на перший погляд здаються нічого не вартими і лише після того, як придивишся до них ближче, вистромлюють свої роги через якусь дрібну деталь. Громадянина Караджова, інженера одного з промислових підприємств, посилають у службове відрядження в Мюнхен. Оскільки це не перша його поїздка і від попередніх відряджень залишилися деякі неприємні сигнали, обережність вимагає попильнувати за поведінкою Караджова. Під час перебування у Мюнхені супутник інженера підслуховує у готелі його телефонну розмову з якимось Горановим і дізнається про зустріч, яка має відбутися між ними. Побоюючись, щоб його не помітили, він вимушений іти за Караджовим на досить великій відстані, і коли приходить на місце зустрічі — не пам'ятаю, в якій кав'ярні і на якій площі, — не знаходить там нікого. Однак супутникові зовсім неважко встановити, що після згаданої зустрічі Караджов дозволяє собі ряд покупок, вартість яких набагато перевищує загальну суму, видану йому перед відрядженням. Отож після повернення на батьківщину Караджова викликають для пояснень. Його відповіді в загальних рисах зводяться ось до чого. Хто такий Горанов? Відомий софійський торговець перед Дев'ятим вересня. Ким доводиться мені цей Горанов? Другом сім'ї Чи дав мені Горанов гроші? Звичайно, дав якусь незначну суму. З якої речі? А так, з дружніх почуттів до мого батька. Проте влаштована перевірка примусила засумніватись у деяких з наведених пояснень, а найбільше — в одному з них. Не будемо вже брати до уваги модного лахміття, купленого для подарунків, але золотий годинник Караджова, прикраси для його дружини і лайка для сина, які він привіз, за ринковими цінами коштують до десяти тисяч марок. Сума, можливо, і не фантастична, але не така вже й мізерна, щоб Горанов кинув її на вітер просто з любові до покійних батьків інженера. Караджов, знову потрапивши у хитре плетиво запитань і збагнувши, що виходу немає, перейшов до наступної фази зізнань. Ось деякі з них: «— Скільки разів ви зустрічалися з Горановим? — Три. — Де? — Двічі у Мюнхені і раз у Кельні. — Яких даних вимагав від вас Горанов? — Різних. Найбільше економічного характеру. — Точніше? — Про потужність окремих промислових підприємств… про їхні зв'язки з програмами РЕВ… про деякі економічні труднощі. — Чи ставив він перед вами конкретні завдання? — Ставив. — Які суми він вам виплачував? — Усього я одержав тридцять п'ять тисяч марок. — Як ви зв'язувалися з Горановим? — Надсилав йому листа, як тільки прибував у відповідне місто. — На яку адресу? — Фірмі «Ліпс і К °», Лозанна, до запитання. — Як ви збирали необхідні відомості? — Через зв'язки з людьми. — Які зв'язки? — Ну… які зв'язки… У нас же всі знають один одного». І т. д., і т. д. Звичайно, серед багатьох інших особливо важливим було питання про те, скільки і які саме з наших громадян підтримували подібні контакти з Горановим. Але на це питання Караджов, ясна річ, неспроможний був відповісти. Відповідь мусили пошукати ми самі. А для цього треба було д братися до самого Горанова. Караджову було наказано написати нового листа фірмі «Ліпс і К°», в якому відрекомендувати свого колегу Цанева як надійну і варту уваги людину, а також запропонувати місце й час зустрічі та знак для розпізнання. Цанев, який, звичайно, був не колегою Караджова, а нашим колегою, мусив поїхати у Мюнхен, відіслати листа і чекати можливої зустрічі. Зустріч відбулася в одній із кав'ярень, але тут виникли два нових моменти, які набагато ускладнювали ситуацію. По-перше, чоловік, який з'явився від імені «Ліпс і К°», зовсім не відповідав фотографії Горанова, яка зберігалась у нас і яку було попередньо показано Цаневу. Правда, фотографія зроблена тридцять з гаком років тому, а за такий час людина значно змінюється. Безперечно, не в будь-якому плані. Вона може, скажімо, стати меншою на зріст, але вищою не стане. Волосся в неї може повипадати, а не вибуяти на лисому тім'ї. Нарешті, очі її можуть поблякнути, але колір свій не змінять. Тим часом замість низенького, товстого, чорноокого й лисуватого Горанова на місце зустрічі з'явився високий, кволий і світлоокий чоловік з порівняно густим, хоч уже посивілим чубом. І цей чоловік відрекомендувався Андреєм Горановим, відомим колись на цілу Софію багачем. У Цанева ж не було ні відповідних мотивів, ані необхідних інструкцій, щоб підвестися з міста й заявити: «Ідіть до біса, ви — не Горанов». Другий момент зводився до того, що Горанов, терпляче вислухавши нашу людину і до кінця зберігаючи ввічливість, виявив явне недовір'я до колеги Караджова, не задав ніяких запитань, не запропонував йому жодних послуг і своєю поведінкою весь час ніби намагався сказати: «Ну гаразд, чого ти від мене хочеш?» Отже, хоча зустріч і відбулася, вона виявилась безрезультатною, а можливо, навіть де в чому виграшною для противника. Однак, прагнучи взяти реванш, з рішучістю людини, якій уже нічого втрачати, Цанев зумів простежити за Горановим; хоч той не остерігався, він провів його до самого Берна, навіть аж до квартири, на дверях якої зі здивуванням побачив справді несподівану табличку: Андре Гораноф Після того він сів у Цюріху на літак і з'явився з повідомленням до генерала. Відомо, що без необхідних навичок навіть горіха не розіб'єш. Якщо вдариш по ньому так, що він розкришиться, то муситимеш потім видзьобувати ядро по крихтах, поки тобі не обридне, замість того щоб вийняти його відразу цілим. Так було і з цією історією. Хтось натиснув занадто грубо, а тепер нам доводилось відшукувати шматочок за шматочком і пробувати відновити її. Тільки історія — не горіхове ядро: ми не могли знати, якою вона була до того, поки її не розкришили. Так що відновлення — справа важка й непевна. Не кажучи вже про те, що тим часом окремі елементи могли остаточно і назавжди стертися. Одним із таких елементів міг виявитися й сам Андрей Горанов, від якого не було жодного сліду, принаймні поки що. Звичайно, з Караджовим провели необхідний експеримент. Цанев зумів сфотографувати, хоч і не дуже вдало, чоловіка, з яким він зустрівся у Мюнхені. Було зроблено репродукцію фотографії Горанова, що зберігалася у нас. Потім обидві фотографії змішали з багатьма іншими і запропонували Караджову показати нам свого знайомого по закордонних відрядженнях. — Ось він, — без вагань заявив Караджов, вказуючи на фотографію, зроблену Цаневим. — А це хто? — запитав слідчий, показуючи ситу фізіономію справжнього Горанова. — Поняття не маю. — І саме цього чоловіка ти знаєш ще змалку як Андрея Горанова і доброго приятеля твого батька? — уточнив слідчий, взявши в руки знімок, зроблений Цаневим. — Звичайно, цього, — підтвердив Караджов. — Правда, зараз він уже постарілий. Свідчення виглядало досить щирим. Та це було й не так важливо: інженер настільки зав'яз обома ногами, що не мало особливого значення, кому він давав шпигунські дані — Горанову чи іншій особі. Хіба що… Так, хіба що… Однак це вже належало до сфери найневиразніших гіпотез, які в даний момент навряд чи могли грати роль робочого інструмента. На друге запитання, — чому Горанов з таким недовір'ям поставився до Цанева, — Караджов також не зміг дати якоїсь осмисленої відповіді. Він запевняв, що написав свого листа без жодного відступу від встановленого стилю, і це, очевидно, відповідало істині, інакше представник «Ліпс і К°» навряд чи з'явився б на зустріч. Мабуть, осічка сталася під час самої зустрічі: якась помилка Цанева, про котру він і сам не підозрював, якесь умовне слово, умовний знак, яким мусив скористатися незнайомий, але не скористався, бо не знав їх. Але щодо цього Караджов був категоричним: ніякі паролі не передбачалися в жодному випадку. Так чи інакше, результат був невтішним. Один — нуль на користь противника або нуль — нуль, а тим часом справу було зібгано, замість того щоб розкрити, і тепер треба все починати спочатку. Приблизно у такому дусі розмірковує і Борислав на цю тему, розташувавшись в екзотичній тіні фікуса і курячи сигарету. Але генералові зараз не до загальних міркувань. — Облиш це! Скажи, де, на твою думку, допущено помилку і як необхідно діяти далі. — Помилка може бути в десятьох місцях… — підкидає Борислав. — Помилка лише в одному місці, — перебиваю я його. — Лист. — Як «лист»? — зводить брови генерал. — Передача цього листа була авантюрою. І навіть якби він був написаний бездоганно, перевезення його через кордон також скидалося б на авантюру. Така хитра бестія, як цей так званий Горанов, не могла б повірити, що Караджов насмілиться ризикнути своєю долею, довіривши в чужі руки такого листа. Адже попередні листи він писав за кордоном, прибувши на місце, без жодного ризику. — Можливо, ти правий, — мимрить шеф. — Хоч лист не містить у собі нічого такого, щоб проголошувати гучні слова про долі й авантюри. І, як тобі відомо, шанси в цьому плані старанно оцінювались. А крім того, лист, кінець кінцем, залишався єдиною можливістю. Усе це так, звичайно. Бо перед тим як прийняти рішення про відрядження Цанева, іншу людину посилали в Лозанну по слідах «Ліпс і К°», і ця людина затратила цілих шість місяців, щоб зробити мізерні відкриття, що «Ліпс і К°» як фірма не існує, що це лише адреса «до запитання», якою, правда, ніхто ніколи не користується. Може, єдиним мізерним каналом зв'язку для Горанова був цей Караджов, від якого той принагідно черпав відомості, щоб передати їх далі. Якби це було так, то всю історію можна було б відіслати туди, де їй і місце, — в архів службових справ. Але чи справді це було так? І оскільки іншого способу відповісти на це питання не знайшлося, вирішили нарешті послати Цанева в Мюнхен. — Була й інша можливість, — озивається із властивою йому впертістю Борислав. — Чекати. Ви самі казали, що іноді найкраща можливість — чекати. — Так, але не перед порожніми яслами, — заперечує шеф. — Чекання все-таки мусить мати якісь розумні межі. Що то за агент, який півроку не користується своєю адресою «до запитання». І хіба це не є достатньою підставою для того, щоб думати: якщо цей агент таки діючий, то він використовує для кожного свого інформатора окрему адресу «до запитання». І що після провалу Караджова адреса фірми «Ліпс і К°» уже ніколи не використовуватиметься. Ми ще деякий час обговорюємо питання про помилку, оскільки Борислав любить заперечувати, а генералові подобаються суперечки, бо він переконаний, що тільки в них іноді народжується добра ідея. Опісля переходимо до завдання, яке нас чекає. — Ви зовсім задимили кімнату, — зауважує шеф через дві години. — Людина вам пропонує закурити, а ви обов'язково намагаєтесь побачити дно пачки. Потім він задумливо дивиться на нас, спочатку на м^не, потім на Борислава, і, ледь примружуючи сині очі, додає: — Ну, кого з вас послати? Тебе чи Борислава? Та ніхто з нас не ловиться на гачок. Бо це питання уже не раз задавалося таким самим тоном, а потім супроводжувалось зауваженням: «Ні, не вийде. Треба ще полікуватися над кореспонденцією. Що поробиш, коли ви мічені». І ми лікувалися. Це таке лікування, що хочеться завити від нервів. Тож коли шефові спадає на думку запитання «Кого послати?», ми вдаємо, що це нас не стосується. Хай собі людина пожартує. Проте сьогодні у нього начебто немає охоти до гумору, бо несподівано я чую: — Пропоную їхати Боєву. Борислав дивиться на мене з усмішкою, але до усмішки домішується легка меланхолія. Не тільки тому, що він залишається, а й тому, що залишається сам. — Не шморгай носом, — докидає шеф. — Боєв першим повернувся, значить, само собою зрозуміло, першим і поїде. «Першим поїде і першим провалиться», — думаю я собі наступного ранку, поки холодні струмені душу поступово повертають мене з царства сну, цього молодшого брата смерті, у прохолоду нового дня, тієї скромної чергової неділі, яку ми рідко маємо змогу оцінити. Згодом, поки я снідаю в ресторані готелю, на згадку знову приходить Белев. Комбінацію з ним було вирішено обрати якнайпростішу і найзручнішу. Досвідчений у таких справах, він мусив стежити за діями Горанова і відповідним способом інформувати мене, поки я сидітиму в тіні й готуватимусь до операції з дальшим прицілом. Отже, принаймні в перших епізодах п'єси, ризикувати доведеться головним чином Белеву. І навіть якби Белев погорів, я буду збережений, щоб узяти на себе ризик у наступних епізодах і добратися до фіналу. На жаль, Белев погорів, перш ніж я включився в гру, і не встиг передати мені естафету. Словом, невезіння, з якого почалася ця історія, тривало, і по всьому було видно, що воно триватиме й далі. Бо то були не просто невдачі, а щось значно неприємніше — досвідчена рука. Рука Горанова або, можливо, когось іншого, що причаївся за ним. Ці роздуми без особливого практичного смислу цілком довільно пропливають у моїй голові в той час, як я, зайнятий двома далеко практичнішими справами, — справами, які людина за звичкою робить зовсім машинально, — вибираю ложечкою білок некруто звареного яйця і спостерігаю за обстановкою. В цю ранню пору ресторан майже порожній, якщо не рахувати підстаркуватої німецької пари, яка, мабуть, вирішила відсвяткувати своє срібне весілля на лоні осінньої свіжості Леману, та рудого, веснянкуватого англійця, який так само, як і я, зайнятий некруто звареним яйцем і, очевидно, через короткозорість так нахилився над столом, неначе збирався діставати яйце не ложечкою, а дзьобом, що примостився на його обличчі замість носа. У холі, який я перетинаю трохи згодом, немає нікого, крім чоловіка за віконцем довідок та жінки з пилососом, який сповнює приміщення приглушеним завиванням. Виходжу на безлюдний тротуар. Машини на стоянці порожні. Зиркаю скоса на свою, але з легким жалем минаю її й прямую по набережній до Рю-Монблан. Студений зустрічний вітер густо січе дрібними дощовими краплями, але бувають хвилини, коли людина мусить знехтувати комфортом заради профілактики, духовної і фізичної. Я байдуже минаю два мости і виходжу аж на третій — Пон де ла Машін, у якого та перевага, що він тільки пішохідний, до того ж досить довгий, і можна легко побачити, причепили за тобою хвоста чи ти поки що вільний від цього тягаря. Хвоста немає, але я не можу бути впевненим, що мене не обманює недостатня видимість і що за мною не стежать здалеку. Тому, вийшовши на Рю-де-Рон, я вирішую присвятити кілька хвилин вітринам, проходжу один за одним два пасажі й опиняюся на невеликій площі, пірнаю у вузеньку вуличку і нарешті вибираюсь на Гранд-рю, теж досить вузьку, незважаючи на солідну назву. Гранд-рю вузька і крута, взагалі це якийсь тінистий жолоб, що веде до горішньої частини старого міста. Будинок мені знайомий. Я був у ньому колись, після іншого провалу. Того провалу, під час якого мій учитель і друг Любо скінчив свої земні справи. Я піднімаюсь темними сходами на другий поверх, розбираю в напівтемряві прізвище Георга Роса і дзвоню тричі — один довгий дзвінок і два коротких. Зсередини чути кроки, потім двері відчиняються, і на порозі стає невисокий літній чоловік у халаті, з великою головою на тонкій пташиній шиї. Господар окидає мене поглядом, і я розумію, що він упізнав. І все-таки запитує: — Вам кого? — Пан Георг Рос? Старий киває. — Я хотів би знати, чи сюди перебралась фірма «Вулкан»? — Так, два місяці тому. Прошу… Пароль тепер інший, але чоловік той же. Він так муміфікувався з роками, що навряд чи зміниться до кінця свого життя. Я проходжу похмурим вестибюлем і опиняюсь у знайомій вітальні зі старовинними меблями, стилю яких я так і не зрозумів, та з величезним потемнілим і зеленим, немов стояча вода, дзеркалом над каміном. — Може, вип'ємо по чашці кави? — люб'язно пропонує господар. — Домашня робітниця приходить аж о десятій. — Сподіваюсь, та сама. — Та сама, жива й здорова. Як не дивно, навіть я ще живу. — Не бачу причин для протилежного. — Так, справді: жодних. Коли нема ніякого сенсу жити, тоді живеш до глибокої старості. — Негарно обмовляти себе, — заперечую я. — Хіба клопоти, яких я вам завдаю, не свідчать про щось змістовне? — Свідчать про дрібниці. Він зневажливо махає рукою і йде принести каву, а я гукаю йому вслід: — Дозвольте узнати, чи пан Чезаре не залишив для мене якогось оферта. — Залишив, — бурчить господар. — Але я також залишив кофейник на плитці. Я відчуваю, як на серці стає легше, і мені навіть здається, що похмура вітальня одразу якось світлішає, ніби осіннє сонце глянуло на мить у вікна. Лише після того як каву принесено, розлито у тонкі порцелянові чашки й випито, старий знову виходить, довго тупає по квартирі, пересуває меблі і нарешті приносить мені так званий оферт неіснуючого Чезаре. Я розкриваю конверт, уважно перечитую послання, потім на всяк випадок перечитую ще раз і аж тоді чиркаю сірником, запалюю його й вичікую біля каміна, поки воно перетвориться на попіл. У листі Белева сказано: «Особа, яка живе під прізвищем Андрея Горанова, — та сама, що зустрічалася з Цаневим у Мюнхені. Досі я не зміг її ідентифікувати. Жодних слідів самого Горанова немає. У тому ж будинку живе й емігрант Лазар Пенев, що деякий час працював на радіостанції «Вільна Європа». Чоловік, який видає себе за Горанова, згідно з моїми спостереженнями, не підтримує контактів ні з ким. Обережний, підозріливий, майже ніде не показується. Якщо він і підтримує якісь зв'язки, то, мабуть, через Пенева, який часто появляється в місті. Не виключено, що Пенев зауважив мене під час моєї попередньої місії у Мюнхені. Тому я завжди намагався стежити за ним здалеку. Однак учора він побачив, як я йшов услід за ним. Не знаю, чи впізнав. На всяк випадок я припиняю спостереження за ним і залишаю цю довідку». Дивлячись, як послання перетворюється на попіл, я чую голос господаря квартири: — Можу я чимось вам допомогти? — Так. Папером і конвертом. Мій лист ще коротший: «Спроба ліквідувати Б. Він знаходиться в общинній лікарні, Лозанна. Пропоную перейти до варіанта «дельта». Я запечатую конверт установленим способом і даю панові Росу: — Буду вам вельми зобов'язаний, якщо знайдете спосіб до полудня зв'язатися з братом Чезаре. — Неможливо, — з жалем розводить руками старий. — Сьогодні — не день зв'язку. День — завтра. Все-таки добре, що день зв'язку — завтра, а не наступного тижня. Та нічого не вдієш. Господар — не радист, а всього-на-всього скромна поштова скринька. Скромна і вже дуже стара поштова скринька, але яка все ще корисна, хоча й твердить, що немає ніякого сенсу більше жити. — Сподіваюсь, ваші справи не дуже погані? — співчутливо запитує господар. Він не має уявлення про суть «наших справ», не виявляє жодної цікавості до них, і все ж таки в його погляді уловлюється тінь тривоги. Тривоги не за себе, а за цю незнайому людину, яка несподівано з'явилася у цей дім, щоб одержати і вручити лист невідомого призначення. — Нічого фатального, — відповідаю. — Наші справи рідко йдуть як годинник. Навіть у країні годинників. Потім подаю йому руку і квапливо виходжу. Я знову серед цього вузького жолоба, що зветься Гранд-рю, але тепер уже спускаюся вниз, а пронизливий вітер дме в спину. Отже, справи прояснюються, принаймні щодо вчорашньої катастрофи. Кажеш, не збагнув, чи він упізнав тебе… Ну, тепер уже збагнув, причому найбільш болісним способом. Болісним для тебе і паскудним для завдання. Два роки тому Белев займався у Мюнхені деякими людьми, зв'язаними з «Вільною Європою». Його цікавила, ясна річ, не «Вільна Європа», а другий бік монети — ЦРУ. Очевидно, тоді він і зіткнувся з Пеневим. І, мабуть, Пенев його бачив і запам'ятав. Звичайно, це чиста випадковість: стежиш у цілковитій таємниці за якимсь типом і якраз тоді, коли не треба, натикаєшся на іншого, який тебе знає. Така випадковість може спіткати будь-кого, і в цьому відношенні вини за Белевим немає жодної. Його вина в тому, що він не тримався по можливості далі від Пенева. Занадто понадіявся на свою професійну досвідченість і пішов слідом за ним. І тут несподівано трапилась інша випадковість, уже трагічна. Пенев його помітив. Ну й що, як помітив? Пенев, напевно, також не новачок, отже, для нього найбільш логічно було б удати, що він не помітив стеження, прикинутись простаком і постаратися з'ясувати, хто саме і з якими намірами стежить за ним. Він же замість цього через два дні вчиняє замах на переслідувача. Зовсім безглуздо. А може, сам Пенев був під наглядом. І, можливо, якраз ті, що стежили за Пеневим, вирішили із власних міркувань усунути невідому особу. І зробили це негайно, як тільки їм пощастило натрапити на її сліди. А це зовсім неважко у такому невеликому місті, як Берн, особливо коли йдеться про людину, що сама крутиться в небезпечній зоні, а точніше — поблизу вілли Горанова. Остання версія видається мені дуже неприємною, але, на щастя, й досить неправдоподібною. Інцидент на шосе не говорить на її користь. Якби в даному випадку працювали досвідчені люди, які вирішили усунути Белева, то він уже б не жив. Кілька куль або навіть удар французьким ключем по тім'ї — і кінець. Мізансцена нещасного випадку біля Лозанни підказує дещо іншу ситуацію. Людина у старому «сітроені», мабуть, слідкувала за Белевим цілий день, сподіваючись підглянути якусь зустріч або інші дії Белева. А коли ці сподівання виявились марними і вже сутеніло, незнайомий вирішив приперти мого приятеля, так би мовити, до стіни і змусити признатися. І з цією метою загородив йому дорогу. Та Белев не хотів зупинитися. Словом, виникла відома ситуація, при якій кожен із партнерів вичікує, що другий злякається і відступить. Оскільки ж ні один не відступив — стався карамболь. І, мабуть, у цю мить Пенев, чи хто б там не був, злякавшись машини отого з кошлатими бакенбардами, яка вискочила з-за повороту, зміркував, що краще покинути «сітроен» і зникнути у темряві, ніж писати показання. Ясна річ, я не можу знати, як саме це сталося, і зовсім не думаю собі, що, перш ніж я дійду до Рю-де-Рон, істина вже буде розгадана. У мене досить вільного часу для аналізів і здогадок — аж поки почне діяти варіант «дельта». Якщо він взагалі почне діяти. Єдине, у чому я переконаний, — це те, що ми справді засунули руку в зміїну нору. Бо якби пан Лжегоранов чи пан Пенев витрачали час лише на пасьянс, Белев не став би жертвою нещасного випадку. До крайніх заходів навіть у шпигунському світі вдаються лише в крайніх випадках. Нарешті я опиняюсь на Рю-де-Рон і заходжу в першу ж телефонну кабіну. Набираю номер общинної лікарні в Лозанні. Голос у трубці незнайомий. Називаю прізвище пацієнта, здоров'ям якого я цікавлюся, і чую: — Хвилинку. А трохи пізніше: — Хто говорить? Однак це вже інший голос, знайомий мені своїм легким поліцейським акцентом. — Його приятель, месьє Робер. — Хочете побачити його? Це можливо. — Дякую. Тільки зараз я не можу. Через те… — Якщо ви не можете зараз, то боюся, що пізніше взагалі не буде можливості побачитися з ним. Стан його вкрай важкий… Я виходжу з кабіни і прямую до Пон де ла Машін, намагаючись зрозуміти: це грубий маневр чи справді скорбна новина. З точки зору професіонала, сказав би Любо, у даний момент це не є твоїм завданням. З точки зору професіонала, брате мій, твоє завдання — бути якомога далі від Лозанни і общинної лікарні. Переходжу міст і йду набережною, тепер уже в зворотному напрямку, нетерпляче підштовхуваний вітром. «Не треба мене підштовхувати, — кажу йому, — я й без тебе знаю своє діло». Розраховуюся в готелі, сідаю за кермо і виїжджаю з Женеви. Через годину зупиняю машину на невеличкій вулиці Лозанни, купую в кіоску план міста і намагаюся зорієнтуватись. Потім мандрую пішки вулицями, які у переважній більшості схожі на женевську Гранд-рю якщо не тіснотою, то стрімкістю уже напевне. Фасад общинної лікарні минаю по протилежному тротуару безжурними кроками обтяженого неробством туриста. Мій погляд ліниво ковзає по двох рядах вікон. Нічого. «З точки зору професіонала, брате мій, робиш дурниці», — думаю я собі. Після чого вирішую повторити дурницю, тільки не цей раз уже з іншого боку будинку. Вулиця там пуста, якщо не брати до уваги купки дітей, що повертаються зі школи. Подвір'я лікарні обгороджене залізними штахетами і живоплотом. Мій погляд легко перестрибує ці перепони і пробігає по вікнах будинку. І ось на другому поверсі, у третьому вікні зліва, я помічаю цікаву деталь — забинтовану голову, вільні від перев'язки частини якої, а саме очі під кошлатими бровами і великий ніс, мені досить знайомі. Бідолаха вже бозна-скільки чекає у цьому вікні, аби подати знак, що він живий. Якщо взагалі комусь потрібен такий знак. Він машинально піднімає руку, прагнучи показати, що впізнав мене, але одразу ж опускає її. Я також вчасно стримую свій жест і риюся в кишені, немовби шукаю сигарети. Потім тими ж кроками нудьгуючого туриста йду далі.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка